Текст книги "Барва чарів"

Автор книги: Терри Дэвид Джон Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

Позаду почувся гуркіт і величезна восьмикутна плита піднялася, зависла якусь мить на одному ребрі й гупнула на підлогу.

З ями виповзло щось тонке та чорне й обвилося довкола щиколотки Буйвітра. Він скрикнув і важко приземлився на тремтячу плитку. Мацак поволік його долівкою.

Перед чарівником опинився Двоквіт і спробував дотягнутися до його рук. Чарівник розпачливо схопився за руки коротуна й вони обоє лежали, дивлячись одне одному в обличчя. Буйвітер усе одно рухався далі.

– Що тебе тримає? – випалив він, хапаючи ротом повітря.

– Н-нічого! – відповів Двоквіт. – А що діється?

– Мене затягує в цю діру, хіба не бачиш?

– Ой, Буйвітре, мені так прикро…

– Тобі прикро…

Почувся звук, схожий на дзижчання пилки, і тиск на ноги Буйвітра раптово припинився. Він повернув голову й побачив Груна, який, присівши біля ями, заповзято рубав мацаки, що насувалися на нього.

Двоквіт допоміг чарівнику встати й вони присіли за вівтарним каменем, спостерігаючи за скаженою боротьбою воїна й кінцівок, що вишукували собі жертву.

– Марна справа, – сказав Буйвітер. – Втілення може матеріалізувати мацаки. Що ти робиш?

Двоквіт гарячково прилаштовував клітку з принишклими ящірками до малюнкової коробки, встановленої на триніжок.

– Я просто мушу зробити світлину цього, – пробурмотів він. – Це ґрандіозно! Чуєш мене, чортику?

Малюнковий чортик відчинив маленьку кришечку, швидко глипнув на все, що відбувалося біля ями, і знову пірнув у коробку. Буйвітер підстрибнув, відчувши, як щось торкнулося його ноги, і наступив каблуком на мацак.

– Гайда, – сказав він. – Пора драпати звідси.

Він схопив Двоквіта за руку, але турист пручався.

– Накивати п’ятами та залишити Груна з тим почвариськом? – озвався він.

Буйвітер був незворушним.

– Чом би й ні? – відповів він. – Це його робота.

– Але воно його вб’є.

– Могло бути й гірше, – сказав Буйвітер.

– Тобто?

– На його місці могли бути ми, – логічно зазначив чарівник. – Ходімо!

Двоквіт підняв руку, вказуючи на щось.

– Гей, – мовив він. – У нього моя Скриня!

Буйвітер не встиг завадити Двоквіту й той оббіг довкола краю ями до скрині, яка безуспішно хапала лядою мацак, що тягнув її долівкою. Кордуплик почав люто копати кінцівку. З катавасії навколо Груна вигулькнув ще один мацак і обхопив воїна за пояс. Самого Груна вже було ледь видно за кільцями, які щораз більше стискалися. Бувітер із жахом побачив, як мацаки видерли меч із рук героя і швиргонули об стіну.

– Твоє закляття! – крикнув Двоквіт.

Чарівник ані рухнувся. Його погляд був прикутий до Того, що вилазило з ями. То було величезне очисько, і воно дивилося просто на нього. Буйвітер лише схлипнув, коли мацак зімкнувся довкола його пояса. З горла почали вириватися нестримні тепер слова закляття. Буйвітер, мовби уві сні, розтулив рота й почав складати його до вимови першого нищівного складу. Хвиснув, наче батіг, іще один мацак і зімкнувся навколо шиї чарівника, здушуючи. Буйвітра потягло геть, а він звивався й хапав ротом повітря.

Одна рука з розмаху натрапила на малюнкову коробку Двоквіта, що якраз майнула повз на своєму триніжку. Буйвітер інстинктивно хапнув її, як його пращури, можливо, колись хапали каменюку, коли ставали віч-на-віч із хижим тигром. Якби лиш було достатньо простору, аби замахнутися нею до того Ока…

А те Око займало собою цілий світ попереду нього. Чарівник відчував, що його самовладання витікає з нього, мов вода крізь сито.

Перед ним занімілі ящірки лупали очима з клітки на малюнкову коробку. Як той, кому от-от відрубають голову, зауважує на пласі кожну подряпину та плямку, так само недоречно Буйвітер побачив, що у тваринок були збільшені хвости, блакитно-білого забарвлення, якими до того ж вони тривожно тарабанили. Наближаючись до Ока, переляканий наніц Буйвітер захисним жестом підняв коробку й водночас почув, як малюнковий чортик сказав:

– Вони вже дійшли, довше не втримаю. Прошу всіх усміхатися.

Після цього спалахнуло таке біле та яскраве світло, наче то було зовсім не світло.

Бел-Шамарот верескнув, починаючи з далекого ультразвуку й закінчуючи звуком десь у нутрощах Буйвітра. Мацаки миттєво розпрямилися, наче прути, розкидаючи по залі свій розмаїтий вантаж, а тоді сіпнулися назад у захисній позі перед скривдженим Оком. Уся ця маса швиргонулася в яму, а за мить кількадесят кінцівок вхопили велику плиту й різко гупнули її на місце так, що по краях позастрягали й задриґалися деякі мацаки.

Грун приземлився з перекотом, відбився від стіни й устав на ноги. Він знайшов свій меч і почав рубати один за одним приречені мацаки.

Буйвітер лежав на долівці, намагаючись не збожеволіти. Повернути голову його змусив звук порожнистого дерева.

Скриня приземлилася на своє вигнуте віко. Тепер вона сердито гойдалася й чеберяла ніжками.

Буйвітер уважно пороззирався за Двоквітом. Той лежав біля стіни, скручений у дулю, але видно, що живий, бо стогнав.

Чарівник із болем потягнувся і прошепотів:

– Що то, у біса, було таке?

– Чому вони були такі сильно яскраві? – пробурмотів Двоквіт. – Боже, голова…

– Сильно яскраві? – перепитав Буйвітер.

Він поглянув через залу на клітку від малюнкової коробки. Ящірки, тепер помітно худіші, зацікавлено за ним спостерігали.

– От саламандри, – простогнав Двоквіт. – Світлина буде перетримана, певна річ…

– Це саламандри? – не повірив чародій.

– Авжеж. Стандартний пристосунок.

Буйвітер невпевнено підійшов до коробки й підняв її. Йому, звісно ж, траплялося бачити саламандр, але то були види невеликого розміру. До того ж вони тоді плавали в банці з розсолом у музеї біологічних див, що в підвалі Невидимого університету, оскільки довкола Круглого моря живі саламандри не водилися.

Він спробував згадати ту дещицю, що йому було про них відомо. Вони вважалися чарівними істотами. Саламандри не мали рота, бо існували цілковито за рахунок живильної властивості октаринової хвилі, яка була притаманна сонячному світлу Плаского світу та яку вони вбирали через шкіру. Певна річ, ці створіння також вбирали й решту сонячного світла, відкладаючи його в особливі мішечки, звідки воно потім виділялося природним способом. Пустеля, населена такими саламандрами Плаского світу, уночі ставала справжнім маяком.

Буйвітер поклав їх назад і похмуро кивнув. У цьому чарівному місці октаринового світла було стільки, що саламандри його просто обжерлися, а далі природа зробила свою справу.

Малюнкова коробка тихцем бокувала на своєму триніжку. Чарівник замірився дати їй копняка, але не влучив. Груша премудра почала переставати йому подобатись. Щось маленьке вжалило його в щоку. Він дратівливо відмахнувся.

Буйвітер озирнувся, почувши зненацька якийсь скрегіт, і голос, що наче тесаком по шовку, промовив:

– Це вельми неґречно.

– Заткай си, – сказав Грун.

Він підважував Крінґом кришку вівтаря. Грун глянув на Буйвітра й зашкірився. Чарівник посподівався, що те кривляння-роторозтягнення було усмішкою.

– Сила чарів, – примовив варвар, натискаючи своєю завбільшки з довбню рукою на меч, незважаючи на його скарги. – Поділимо тепер скарби, га?

Буйвітер тихенько гаркнув, бо щось маленьке і тверде стукнуло його у вухо. Повіяв ледь відчутний вітерець.

– Звідки ти знаєш, що там скарб? – спитав чародій.

Грун натужився і спромігся запхати пальці під камінь.

– Ябка тра шукати під яблінков, – відповів він. – А скарби – під вівтарем. Логіка.

Грун стиснув зуби. Каменюка похитнулась і важко впала на підлогу.

Буйвітра знову щось вдарило, цього разу в руку й сильно. Він різко хапнув і подивився, що спіймав. То був уламок каменя, який мав п’ять плюс три сторони. Буйвітер зиркнув на стелю. Вона має бути такою осілою? Грун щось мугикав, тягнучи зі спаплюженого вівтаря шкіру, що вже кришилася.

Повітря потріскувало, світилось і гуло. Невидимий вітер учепився до одягу чарівника, змусивши його затріпотіти у вихорі блакитних та зелених іскор. Навколо голови Буйвітра стогнали й бурмотіли скажені, напіввирисувані духи, які пролітали повз.

Він спробував піднести руку. Її зараз же охопило октаринове сяйво, а попри нього прокотився зміцнілий чарівний вітер. Шквал промчав залою, не збуривши й пилинки, однак у Буйвітра від нього ледь повіки не позакочувались. Вітер свистів тунелями, його тужливе виття навіжено відбивалося від каменя до каменя.

Двоквіт підхопився, зігнутий удвоє в пащі астрального вітрюгана.

– Що це, у біса, таке? – прокричав він.

Буйвітер напівобернувся. І зараз же його піймав ревучий вітер та ледь не перекинув. До його ніг вчепилися примарні вихори, що кружляли в поривах повітря.

Різко випростана Грунова рука впіймала чарівника. Через мить його та Двоквіта затягнули під захист спустошеного вівтаря, де вони тепер лежали на долівці й відхекувалися. Поряд них іскрився балакучий меч Крінґ, буревій підвищив його чарівне поле у стонадцять разів.

– Тримайся! – гукнув Буйвітер.

– Такий вітер! – закричав Двоквіт. – Звідки він? Куди він дме?

Застиглий вираз непідробного жаху на обличчі Буйвітра змусив його міцніше вчепитися за каміння.

– Нам кінець, – промимрив Буйвітер, почувши, як тріснув і посунувся дах. – Звідки приходять Тіні? Туди якраз вітер дме.

Насправді ж відбувалося те, розумів чарівник, що оскільки ображений дух Бел-Шамарота провалився крізь нижчі підземні світи, то його насиджений дух тепер із самого тутешнього каміння висмоктувало в те місце, яке за уявленнями найбільш поважних жерців Плаского світу перебувало одночасно і під землею, і Деінде. Через це його храм опинився в нищівній владі Часу, який тисячі сором’язливих років неохоче до нього підсувався. І от, раптово вивільнена, накопичена вага всіх тих стримуваних секунд немилосердно тиснула на позбавлені опори камені.

Грун глянув на чимраз ширші тріщини й зітхнув. А тоді встромив два пальці до рота і свиснув.

Реальний звук задзвенів напрочуд голосно поверх псевдозвуку широкого астрального виру, що утворювався насеред великої восьмикутної плити. За ним пролягло глухе відлуння, що було на диво, наче калатання якихось кісток. Після того почувся шум, без жодного натяку на чудасію. Гулкий цокіт копит.

Крізь склепінчастий прохід легким галопом забіг бойовий кінь Груна і здибився поряд свого господаря. Грива його аж струменіла під вітром. Варвар підвівся й кинув свої торби коштовностей у лантух, що звисав із сідла, а тоді й сам виліз тварині на спину. Він сягнув униз і, вхопивши Двоквіта за шкірку, поклав поперек луки сідла. Коли кінь обернувся, Буйвітер здійснив відчайдушний стрибок і приземлився позаду Груна, на що той не мав ніяких заперечень. Кінь упевнено поскакав тунелями, перестрибуючи раптові зсуви каменю і спритно оминаючи величезні каменюки, які валилися з деформованого склепіння. Буйвітер, міцно тримаючись, похмуро дивився назад.

Не дивно, що кінь рухався так хутко, бо слідом за ним, крізь мерехтливе фіолетове світло, неслася лиховісна на вигляд скриня й малюнкова коробка, що стрімголов мчала на своїх трьох ніжках. Така чудова була властивість премудрої груші, будь-куди йти за своїм господарем, що з неї зазвичай робили речі для супроводу мертвих імператорів у потойбіччя…

Мить по тому, як увесь гурт вибрався назовні, восьмикутне склепіння вкрай зламалось і розвалилося на плити.

Сходило сонце. Позаду здіймався стовп пилюки від храму, що завалився, але ніхто не озирався. А шкода, бо Двоквіт міг би зробити такі світлини, які були б дивовижні навіть за мірками Плаского світу.

Серед куряви руїн зчинився якийсь рух. Усе встелилося зеленим килимом. Відтак вигулькнув дуб, миттю розправивши віти, як та зелена ракета-петарда. Ще й не перестали труситися кінчики його постарілих гілок, як він уже стояв посеред поважного чагарника. Виріс бук, наче гриб, зміцнів, зогнив і розсипався на хмару труті поміж свого молодняка. На цю пору храм уже був наполовину похованою в землю купою мошистих каменів.

Але Час, що від початку дорвався, як дурний до мила, тепер мав намір довести справу до кінця. Вир межі між чарами, що затухали, та ентропії, що набирала обертів, скотився з гори й наздогнав коня в галопі. Вершники ж, самі творіння Часу, зовсім нічого не помічали. Проте він мчав із канчуком століть у чарівний ліс.

– Разюче, правда? – зауважив голос біля Буйвітрового коліна, коли кінь галопував крізь серпанок трухлявілого лісу та падолисту.

Голосу був притаманний моторошний металевий брязкіт.

Буйвітер позирнув униз на меч Крінґ. На голівці його руків’я містилася пара рубінів. Чарівникові здалося, що вони дивляться просто на нього.

З верескових околиць лісу вони спостерігали за битвою дерев і Часу, яка могла мати лише один кінець. На привалі було влаштовано такий собі бенкет, що полягав у поїданні ведмедя, котрий мав необережність підійти до Груна на відстань пострілу з лука.

Буйвітер дивився на варвара понад його горою жирного м’яса. Чарівник зауважив, що той Грун, який виконував роботу героя, досить-таки відрізнявся від того Груна, виножлукта й гульвіси, який часом приходив до Анх-Моркпорка: він був по-котячому обережний, гнучкий, як пантера, і почувався, як удома.

«А я пережив Бел-Шамарота, – нагадав собі Буйвітер. – Дивина та й годі.»

Двоквіт допомагав героєві перебирати поцуплений з храму скарб. Він складався здебільшого зі срібного набору з каменями неприємного пурпурового кольору. У тій купі було повно зображень павуків, спрутів та восьмип’ятів з центральних пустищ.

Буйвітер намагався затулити вуха від рипучого голосу позаду себе. Але марно.

– А потім я належав ре’дуратському паші й зіграв визначну роль у Великонефській битві, де й здобув невеличке надщерблення, яке ти, можливо, помітив десь на другій третині мого клинка, – говорив Крінґ зі своєї тимчасової домівки в купині. – Якийсь бузувір мав на собі октироновий нашийник – вельми нечесно з його боку, – та я, звісно, був тоді куди гостріший і мій господар розтинав мною в повітрі шовкові хустинки і… Я тобі не набридаю?

– Га? Та ні-ні, аніскілечки. То все так цікаво, – відповів Буйвітер не відводячи погляду від Груна. Наскільки варварові можна було вірити? Ось вони тут, посеред гущавини, навколо бродять тролі…

– Я одразу зрозумів, що ти культурна особа, – вів далі Крінґ. – Мені взагалі рідко коли стрічаються дійсно цікаві люди. От що б я найбільше хотів, то це гарненьку камінну дошку, щоб на ній висіти, десь у красі та затишку. А якось я провів кілька сотень років на дні озера.

– Певно, було весело, – навіть не слухаючи озвався Буйвітер.

– Та не дуже, – відповів Крінґ.

– Та, напевно, що ні.

– От чого б мені дійсно хотілося, то це стати ралом. Не знаю, що це, але здається змістовним існуванням.

До чарівника підбіг Двоквіт.

– У мене чудова ідея, – пробурмотів він.

– Ага, – втомлено відказав Буйвітер. – Чому б не взяти Груна супроводити нас до Квірма?

– Звідки ти знаєш? – здивовано мовив Двоквіт.

– Та щойно подумав, що це тобі спаде на думку, – відповів Буйвітер.

Грун перестав набивати сріблом сакви й підбадьорливо посміхнувся. А потім його погляд перевівся на Скриню.

– Якщо він буде з нами, то хто на нас нападе? – сказав Двоквіт.

Буйвітер пошкрябав бороду.

– Грун? – висловив він здогад.

– Але ж ми в тому храмі йому життя врятували!

– Ну, якщо під словом «нападе» маєш на увазі «вб’є», – мовив Буйвітер, – то навряд чи він таке зробив би. Грун не з таких. Просто нас пограбує, позв’язує та й залишить вовкам на поталу, гадаю.

– Ой, та ну…

– Слухай, таким є справжнє життя, – гаркнув до нього Буйвітер. – Тобто, ось ти носишся з повним ящиком золота. Невже думаєш, що ніхто при своєму глузді не скочив би за нагоди, щоб урвати собі трохи?

«Я б так і зробив, – додав він подумки, – якби не бачив, що та скриня робить з допитливими пальцями».

Нараз стрельнув здогад. Буйвітер перевів погляд із Груна на образопис. Чортик-малювальник якраз прав у крихітній діжці, а саламандри куняли у своїй клітці.

– У мене ідея, – мовив чарівник. – От що найбільше потрібно героям?

– Золото? – відповів Двоквіт.

– Ні, я кажу про те, чого їм найбільше хочеться.

Двоквіт насупився.

– Щось я не дуже розумію, – мовив він.

Буйвітер підняв образопис.

– Груне, – покликав він. – Підійди сюди, будь ласка.

Ті дні минули спокійно. Направду, маленька зграйка мостових тролів, що якось спробували на них напасти, і ще банда розбійників, які ледь не застали їх однієї ночі зненацька (але впороли дурницю, що вирішили зазирнути до Скрині не перерізавши перед тим сплячих). Грун зажадав подвійної платні за обидва випадки й отримав усе сповна.

– Якщо з нами щось станеться, – сказав Буйвітер, – то не буде кому керувати чарівною коробкою. Більше не буде портретів Груна, зрозумів?

Грун кивнув прикипівши очима до нещодавнього знімка. На ньому він красувався в героїчній позі, поклавши одну ногу на купу вбитих тролів.

– Я і ти, і малий друзяка Двіквітки – ми файно ладимо, – сказав він. – А завтра зробимо ще кращіший малюнок, гара?

Він дбайливо загорнув портрет у тролячу шкіру й засунув його в сідельну торбу до решти.

– Здається, працює, – захоплено мовив Двоквіт, коли Грун поїхав уперед, аби розвідати дорогу.

– Авжеж, – сказав Буйвітер. – Що найбільше люблять герої – то це себе.

– А знаєш, ти щораз ліпше пораєшся з образописом.

– Ага.

– То, може, ти захочеш взяти це собі, – Двоквіт простягнув йому малюнок.

– Що це? – спитав Буйвітер.

– Та просто той знімок, який ти зробив у храмі.

Буйвітер із жахом поглянув. Там, обрамлений кількома відблисками мацака, був величезний, огрубілий, заляпаний зіллям та розмитий великий палець.

– У цьому все моє життя, – похнюплено сказав Буйвітер.

– Ти виграла, – сказав Фатум посуваючи через гральний столик купку душ. Присутні боги враз відчули полегкість. – Будуть ще й інші ігри, – додав він.

Панна усміхнулася очам, що були, наче дві діри в усесвіті.

А тоді тільки згинули ліси, залишивши по собі на небокраї хмару пилу, яка розвіялася з леготом. А на пощербленому та зарослому мохом верстовому камені сиділа чорна, обідрана постать. Вона представляла того, кого несправедливо обманюють, кого бояться й жахаються, та водночас того, хто є єдиним другом для злидарів і найкращим лікарем для смертельно поранених.

Смерть, хоч і зовсім не мав очей, спостерігав за зникненням Буйвітра так, що якби Його обличчя могло хоч якось рухатися, то це зійшло б за насупленість. Незважаючи на те, що Смерть завжди був страшенно заклопотаний, Він вирішив, що тепер має улюблене заняття. Щось було в тому чарівникові таке, що дратувало Його безмежно. Він не приходив на призначені зустрічі лише з однієї причини.

«ТИ ЩЕ МЕНІ ПОПАДЕШСЯ, ПАРУБЧЕ», – промовив Смерть, наче грюкнула зачинившись важка кришка труни.

Зміїна ваба

Він називався Змієгір і здіймався над зеленою долиною майже на півмилі: завбільшки з гору, сірий та весь догори дриґом.

Біля його цоколя було зо два десятки дворів. Угорі він пронизував навислу хмару, елегантно вигинаючись із неї, немовби перевернута труба, й обривався плоскогір’ям на цілих чверть милі в ширину. Там був крихітний ліс, чия зелень нависала аж за край. Стояли будинки. Була навіть малесенька річка, що перевалювалася за край водоспадом, якого так розхльостував вітер, що він досягав землі вже як дощ.

Кілька кроків під плоскогір’ям зяяли численні печери – звичайні на вигляд, грубо видовбані, тож цього свіжого осіннього ранку Змієгір нависав над хмарами, наче велетенський голубник.

А це мало означати, що розмах крила тих «голубів» був мало не вісімдесят ліктів.

– Я так і знав, – сказав Буйвітер. – Ми в сильному чарівному полі.

Двоквіт і Грун пороззиралися по тій маленькій улоговині, у якій вони зробили собі опівденну зупинку, і переглянулися.

Коні тихо паслися на рясній траві край струмка. Поміж кущів пурхали жовті метелики. Пахло чебрецем та гули бджоли. На рожні злегка шкварчали дикі свині.

Грун знизав плечима і продовжив змащувати олією свої біцепси. Вони аж виблискували.

– Як на мене, то все нормально, – сказав він.

– А підкинь-но монету, – мовив Буйвітер.

– Що?

– Ну ж бо, підкинь монету.

– Добре, – відповів Грун. – Якщо тобі від того стане легше.

Він сягнув у свій гаманець і витягнув жменю дрібних монет, які він нахапав у різних королівствах.

Грун обережно вибрав сірий зклотійський чвертьйотник і поклав на фіолетовий ніготь свого великого пальця.

– Обирай, – сказав він. – Лице чи… – подивився на зворотний бік монети й сильно зосередився, – якась риба з ногами.

– Коли буде в повітрі, – відповів Буйвітер. Грун посміхнувся й сіпнув великим пальцем. Йот злетів і завертівся.

– Ребро, – сказав Буйвітер, навіть не дивлячись.

Чари не вмирають. Вони лише згасають.

Ніде на блакитному роздоллі Плаского світу це не було так очевидно, як на тих землях, що стали ареною великих боїв Чарівницьких війн, які точилися невдовзі після Створення. У той час магія у своєму первинному вигляді була широко доступна й завзято використовувалася першими людьми у війні проти богів.

Конкретні причини Чарівницьких війн забулися з плином часу, але філософи Плаского світу погоджуються в тому, що невдовзі після свого створення перші люди небезпідставно розлютилися. Услід за цим почалися великі та полум’яні бої: сонце кружляло по небу, кипіли моря, землю спустошували небачені урагани, дивним чином з’являлися маленькі білі голуби в людському одязі, навіть постала загроза стабільності самого диску (який так і несли космосом чотири велетенські слони верхи на черепасі). Через це Прадавні Всевишні, перед якими схиляються навіть боги, вдалися до жорстких дій. Богів прогнали на висоти, людей переробили набагато меншими, а з землі витягнули велику кількість дикої магії.

Утім, це не розв’язало проблему тих ділянок на Диску, які під час війни зазнали прямого удару заклинань. Чари згасали повільно, тисячоліттями, вивільняючи міріади субастральних часточок, які сильно спотворювали довколишню дійсність…

Буйвітер, Двоквіт і Грун дивилися на монету.

– Отже, ребро, – сказав Грун. – Ну, ти ж чарівник. То й що?

– Я не роблю… таких чарів.

– Тобто не вмієш.

Буйвітер змовчав, бо то було правдою.

– Спробуй ще раз, – запропонував натомість.

Грун вийняв жменю монет.

Перші дві приземлилися як зазвичай. Так само й четверта. Третя впала на ребро й так зависла. П’ята перетворилася на маленьку жовту гусінь і поповзла геть. Шоста на найвищій точці польоту видала різке «тиньк!» і зникла.

За мить почувся короткий ляскіт грози.

– Гей, та була срібна! – вигукнув підводячись Грун і почав вдивлятися вгору. – Ану верни її!

– Я не знаю, куди вона поділася, – втомлено відповів Буйвітер. – Можливо, ще летить далі. У всякому разі ті, які я підкинув нині вранці, не вернулися досі.

Грун ще вдивлявся в небо.

– Що? – озвався Двоквіт.

Буйвітер зітхнув. Він саме цього й боявся.

– Ми забрели в зону з високим рівнем чарів, – сказав Буйвітер. – І не питай мене як. Колись тут, напевно, утворилося надзвичайно потужне магічне поле, а ми тепер відчуваємо наслідки.

– Точно, – сказав кущ, який проходив повз.

Грун різко опустив голову.

– Тобто це одне з таких місць? – спитав він. – То вибираймося звідси!

– Правильно, – погодився Буйвітер. – Якщо підемо по своїх слідах, то, може, нам це й удасться. Можна зупинятися приблизно через кожну милю й підкидати монету.

Він швидко встав і почав збирати речі у свої сакви.

– Що? – сказав Двоквіт.

Буйвітер спинився.

– Слухай, – різко мовив він. – Просто не сперечайся. Гайда.

– Але ж усе ніби нормально, – промовив Двоквіт. – Просто тут трохи мало ознак життя та й усе…

– Так, – сказав Буйвітер. – Хіба ж не дивно? Ходімо!

Високо над ними почувся якийсь шум, наче по мокрому камені ляснули шкіряним паском. Над головою Буйвітра промайнуло щось прозоре й невиразне, здійняло кушпелу попелу від вогню, а свиняча тушка злетіла з рожна і стрімко понеслася в небо.

Вона накренилася, щоб не зіткнутися зі скупченням дерев, далі вирівнялася, з риком покружляла й подалася в доцентровому напрямку залишаючи за собою слід із крапель гарячого смальцю.

– Що тепер вони роблять? – спитав старий.

Діва глянула в магічну кулю.

– Швидко рухаються докрайово, – відповіла вона. – Крім того, той ящик на ніжках досі в них.

Старий видав смішок, дивний тривожний звук для цього запиленого темного склепу.

– Груша премудра, – сказав він. – Дивовижно. Гадаю, вона буде наша. Будь ласка, простеж за цим, дорогенька… доки вони ще в межах твоєї сили, мабуть.

– Мовчи! Бо…

– Бо що, Ліссо? – промовив старий (у слабкому світлі видавалося щось чудернацьке в тому, як він розвалився в кам’яному кріслі). – Якось ти вже вбила мене, пам’ятаєш?

Вона пирхнула й підвелась, презирливо відкидаючи назад своє волосся – руде, з золотими переливами. Настоячи Лісса Змієкуп мала абсолютно приголомшливий вигляд. До того ж вона була майже гола, якщо не брати до уваги кілька клаптиків найлегшої кольчуги і верхових веселкових чобітків із драконячої шкіри. З одного чобота, неначе спис, стирчав довгий батіг, покритий маленькими сталевими шипами.

– Моєї сили цілком вистачить, аби впоратися з ними.

Невиразна постать кивнула, або принаймні хитнулась.

– Ти постійно це кажеш, – кинув він.

Лісса фиркнула й покрокувала зі зали.

Її батько навіть не глянув їй у слід. Однією з причин цього, звісно, стало те, що він умер три місяці тому і його очі були не в найкращому стані. А ще, оскільки був чарівником – нехай і мертвим – п’ятнадцятого рівня, то його зорові нерви призвичаїлися бачити інші, далекі від реальності рівні та виміри, і тому не дуже здатні спостерігати за звичним життям. (За життя їх описували як восьмигранні й дуже схожі на комашині.) Крім того, доки він перебував у вузькому просторі поміж світом живих і темним світом тіней, що належав Смерті, то міг сам простежувати весь Причинно-наслідковий зв’язок. Саме тому, попри слабку надію, що цього разу його паскудна донька таки знайде собі смерть, старий не звернув свої могутні сили на докладніше вивчення трьох мандрівників, які саме відчайдушно кивали п’ятами з його володінь.

За кілька сотень кроків звідти в супроводі півдесятка вершників Лісса в дивному настрої спускалася стоптаними сходами, що вели в серце Змієгора. Чи то і справді випала нагода? Можливо, це шлях, аби вийти з глухого кута, ключ до трону Змієгора. Безсумнівно, він по праву належить їй, але за звичаєм лише чоловік може правити цим замком. Це дратувало Ліссу, а коли вона злилась, то Сила дужчала і дракони виходили особливо великими та гидкими.

Якби вона мала чоловіка, усе було б інакше. Якогось би високого міцного легеня, але й щоб клепки трохи бракувало. Щоб без зайвих роздумів виконував усе, що йому скажуть.

Здоровило з тієї трійці, що втікала з драконячих земель, якраз підійшов би. А якщо раптом виявиться, що ні, то дракони завжди голодні і їх постійно треба годувати. Вона простежить, аби вони були злими.

У будь-якому разі злішими, ніж завжди.

Сходинки проходили під кам’яною аркою й закінчувалися вузьким виступом біля вершечка величезної печери, де вмостилися крилаті змії.

Сонячні промені з численних отворів у стінах хрест-навхрест перетинали запорошений морок, неначе бурштинове пруття, що ховало в собі мільйони золотих комашок. Удолині виднівся лише легкий туман. А вгорі…

Пішохідні кільця починалися біля самісінької голови Лісси, так близько, що вона легко могла доторкнутися до них. Тисячі їх розтягнулися по перевернутих акрах склепіння печери. Двом десяткам каменярів знадобилося майже два десятки років, аби забити всі ці гаки; вони повисали на вже зроблених і длубали наступні. Але це були дитячі забавки, як порівняти з вісімдесятьма вісьмома масивними кільцями, які гроном звисали на верхівці бані. Ще п’ятдесят були втрачені давним-давно, ще коли загін мокрих від поту рабів (а в перші дні Сили рабів було предостатньо) підвішував їх туди. Важелезні кільця звалилися у провалля, забравши зі собою нещасних робітників.

Але вісімдесят вісім усе ж були встановлені – здоровенні, мов бугаї, іржаві, мов кров. Від них дракони вже відчувають присутність Лісси. Повітря навколо печери розсікається вісімдесятьма вісьмома парами крил, що розгортаються, неначе складна головоломка. На Ліссу зиркають величезні голови зі зеленими, багатогранними очима. Звірі й досі були майже прозорі. Доки чоловіки коло неї дістають гакоботи з полиць, Лісса зосереджується на викінченому зоровому образі й у тому оточенні затхлого повітря дракони стають повністю видимі, бронзова луска тьмяно відбиває сонячні промені. У голові аж тьохкає, але тепер, коли Сила вже виливається легко, вона може трохи розслабитися й подумати про щось інше.

Вона також нап’ялює свої гакоботи, граційно виконує переворот колесом і гачки, ледь дзенькнувши, зачіпляються за пару пішохідних кілець на стелі.

Але тепер це підлога. Світ змінився. Лісса стоїть на краю глибокої чаші, чи то кратера, устеленої малими кільцями, а по них похитуючись, наче маятники, рухаються драконники. У центрі чаші серед стада чекають їхні величезні верхові тварини. Угорі видніються далекі скелі, що становлять підлогу печери, знебарвлені столітніми відкладаннями драконячого посліду.

Легкими ковзкими рухами, які стали другою вдачею Лісси, вона прямує до власного дракона, Лейоліта. Він обертає до неї свою конячу морду, його борода масна від смальцю. «То було дуже смачно», – промовляє дракон у думках Лісси.

– Здається, я не дозволяла самостійних польотів? – різко відповіла Лісса.

«Я зголоднів, Ліссо.»

– Приборкай свій голод. Скоро будуть коні на обід.

«Віжки застрягають між зубами. Є якісь вояки? Нам смакують вояки.»

Лісса звішується драбиною і приземляється на Лейоліта, обхоплюючи ногами його шкіряну шию.

– Воїн мій. Пара інших дістанеться вам. Один із них, схоже, якийсь чарівник, – заохотливо каже вона.

«Ох, ти ж знаєш, як із тими чарівниками буває. Півгодини – і хочеться ще одного», – бурчить дракон.

Він розправляє крила й шугає вниз.

– Вони наздоганяють! – заволав Буйвітер. Він ще нижче пригнувся до шиї коня й застогнав. Двоквіт намагався не відставати і водночас вертів головою за летючими чудовиськами.

– Ти не розумієш! – відповів турист, перекрикуючи неймовірний шум крил. – Усе своє життя я мріяв побачити драконів!

– Зісередини? – вигукнув Буйвітер. – Стули пельку й тікай!

Він шмагнув коня віжками й утупився в ліс попереду, намагаючись силою волі притягнути його ближче. Під тими деревами вони б були в безпеці. Крізь них жоден дракон не пролетить… Буйвітер почув лопотіння крил, а тоді навколо нього зімкнулися тіні. Він інстинктивно крутнувся в сідлі й відчув пекучий, дикий біль, бо щось гостре дряпонуло його по плечах.

Позад нього закричав Грун, але звучало це більш як крик люті, аніж болю. Варвар скочив у верес і витягнув чорного меча Крінґа. Він почав розмахувати ним, щойно дракон розвернувся для наступного низького прольоту.