Текст книги "Барва чарів"

Автор книги: Терри Дэвид Джон Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 12 страниц)

– Так, пане. – Керівник запуску задріботів геть, радий зникнути з-перед очей володаря.

«Мужній мандрівник», нарешті не пуста бронзова шкаралупа, котру виліпили кілька днів тому, спочивав у своїй колисці на верхівці дерев’яної вежі посеред арени. Перед ним тяглася донизу залізна дорога в напрямку Краю, де на кілька кроків раптово здіймалася вгору.

Покійний Дактилос Золотоокий, котрий спроектував як пусковий майданчик, так і самого «Мужнього мандрівника», заявляв, що цей останній штрих був потрібен, аби корабель не зачепився за жоден камінь на своєму довгому спуску. Можливо, також було чистою випадковістю те, що через оцей маленький горбочок на шляху, корабель мав підстрибнути, немов лосось і засяяти театрально на сонці, перш ніж зникнути в морі хмар.

На краю арени почулися звуки фанфар. З’явилася почесна варта черепахонавтів, викликаючи бурхливі овації натовпу. Тоді на світло ступили самі дослідники в білих костюмах.

Верховний астроном одразу же втямив, що тут щось не так. Наприклад, герої завжди ходили певним чином. Вони однозначно не шкандибали, а один із черепахонавтів безперечно шкандибав.

Рев усього люду Крулу був оглушливим. Коли черепахонавти та їхня варта йшли ареною, минаючи безліч вівтарів, установлених для різноманітних чарівників і жерців багатьох сект Крулу, аби запевнити успішний запуск, верховний астроном спохмурнів. Доки група здолала половину шляху, його розум дійшов певного висновку. Доки черепахонавти стали біля підніжжя драбини, що вела до корабля – а чи було в них щось більше, аніж тінь невпевненості? – верховний астроном був на ногах, а його слова губилися серед гулу натовпу. Він випростав одну руку вперед, драматично розчепіривши пальці у традиційній заклинацькій манері, і будь-хто, знайомий із читанням по губах та стандартними текстами чарів, упізнав би вступні слова Летючого прокляття Весткейка, а тоді, не гаючись, утік геть.

Проте завершальні слова так і не були промовлені. Верховний астроном приголомшено повернувся, бо навколо великого аркового входу до арени зчинився гармидер. Вартові вибігали на світло, кидали зброю й поспіхом тікали поміж вівтарів чи стрибали через парапет на глядацькі місця.

Позаду них щось вигулькнуло і натовп навколо входу припинив нестримно радіти й почав тихо та цілеспрямовано вшиватися геть.

Те щось було невеликою купою морських водоростей, рухалося повільно, але з лиховісним відчуттям мети. Один із вартових здолав свій страх і, ставши перед істотою, метнув списа, котрий засів чітко посеред водоростей. Натовп зрадів, а тоді мертвотно стих, бо купа подалася вперед і повністю поглинула вартового.

Верховний астроном розвіяв напівзібрану форму знаменитого прокляття Весткейка різким змахом руки і швидко промовив слова одного з наймогутніших заклять у його репертуарі: Загадки пекельного запалювання.

Октариновий вогонь спіралями бігав навколо та поміж його пальців, доки він формував складну руну в повітрі й відправив її з криком та слідом блакитного диму у напрямку істоти.

Стався вельми насичений вибух і в чисте ранкове небо рвонув вогненний язик, сиплячи дорогою шматками водоростей, що палали. Хмара диму та пари на кілька хвилин приховала чудовисько, а коли прояснилося – купа зникла.

На плитах виднівся великий обпалений круг, проте у ньому все ще диміли залишки морських водоростей і рослин.

А в центрі кола була абсолютно звичайна, хіба дещо велика, дерев’яна скриня. Навіть не підсмалена. Хтось на дальньому боці арени засміявся, та цей звук різко урвався, коли скриня зіп’ялася на десятках того, що могло бути тільки ногами, і повернулася до верховного астронома. Зовсім звичайна, хіба дещо велика, дерев’яна скриня не мала обличчя, котрим могла би дивитися, але, безперечно, робила саме це. Абсолютно так само, як він це зрозумів, верховний астроном також із жахом збагнув, що ця зовсім нормальна коробка якимось неможливим чином звужувала очі.

Вона почала цілеспрямовано рухатись до нього. Він здригнувся.

– Маги! – крикнув він. – Де мої маги?

На арені з-за вівтарів та з-під лавок по виглядали зблідлі чоловіки. Один із відважніших, побачивши вираз обличчя верховного астронома, із тремтінням підняв руку та нашвидкуруч створив блискавицю. Вона прошипіла в напрямку скрині й ударила її, розносячи купу білих іскор.

То був сигнал для кожного чарівника, чаклуна і чародія Крулу з готовністю підстрибнути та під нажаханим поглядом їхнього володаря випустити перше закляття, котре у відчаї спало їм на думку. Чари крутились і свистіли в повітрі.

Незабаром скриня знову загубилась у хмарі чарівних часток, що з ревом огортала її покрученими тривожними формами. Свистіло закляття за закляттям. Полум’я та блискавиці усіх вісьмох кольорів яскраво вистрелювали з того, що вирувало тепер там, де була скриня.

Стільки магії не зосереджувалось в одному місці з часів Чарівницьких війн. Саме повітря хвилювалось та сяяло. Закляття відбивались від заклять, створюючи короткотривалі дикі закляття, чий нетривалий період напіврозпаду був дивним і неконтрольованим. Камені попід шаленою масою почали розколюватись і тріскати. Власне, один із них перетворився на щось, що краще не описувати, і відійшов до якогось небаченого виміру. Почали проявлятися інші дивні побічні ефекти. З того шквалу вилетіла злива олов’яних кубиків, які покотилися здутою долівкою, а моторошні постаті бурмотіли й заманювали; чотиристоронні трикутники та кола з двома кінцями з’являлись на мить, а тоді знову зникали в гучній ревучій вежі вільної чистої магії, котра закипала на розплавлених плитах і розносилась Крулом. Вже не мало значення, що більшість чарівників припинили чаклувати й утекли – ця штука тепер живилась потоком октаринових часток, яких завжди було густо біля Краю Диска. Повсюди на острові Крул будь-які чари тепер не вдавались, бо вся доступна мана цієї території була втягнута хмарою, котра вже мала чверть милі висоти й розвивалася формами, що не сприймались розумом; гідрофоби на своїх морських лінзах із криками розбилися у хвилях, чарівні зілля перетворилися просто у своїх флаконах на забруднену воду, чарівні мечі розплавились і скрапали зі своїх піхов.

Та ніщо з цього не завадило штуці в основі хмари, котра тепер яскраво сяяла завдяки потужності шторму навколо неї, рухатись повільним виваженим кроком у напрямку верховного астронома.

Буйвітер і Двоквіт зі захватом дивились на все це з укриття пускової вежі «Мужнього мандрівника». Почесна варта давно зникла, залишивши свою зброю розкиданою позаду.

– Що ж, – нарешті видихнув Двоквіт, – ось і Скриня. – Він зітхнув.

– Ти не повіриш, – мовив Буйвітер. – Груша премудра абсолютно невразлива до всіх відомих видів магії. Її створили, аби слідувала за тобою всюди. Тобто, коли помреш, потрапиш на Небеса, то принаймні матимеш чисту пару шкарпеток на тому світі. Та я ще не бажаю помирати, тож просто ходімо собі, гаразд?

– Куди? – запитав Двоквіт.

Буйвітер підняв арбалет і жменю болтів.

– Куди завгодно, аби не бути тут, – сказав.

– А як же Скриня?

– Не хвилюйся. Коли шторм використає усю доступну магію з околиці, то просто вщухне.

Власне, це вже починалось. Ревуча хмара все ще рвалася вгору, але тепер вона здавалася слабкою й нешкідливою. Уже на очах Двоквіта вона почала непевно блимати.

Незабаром вона перетворилась на бліду примару. Скриню тепер було видно як приземкувату форму посеред майже невидимих пломенів. Навколо неї камені, що швидко холонули, почали тріщати й гнутися.

Двоквіт тихенько покликав Скриню. Вона зупинила свій нестримний поступ до потрощених прапорів і, схоже, уважно слухала; тоді, рухаючи десятками ніг у складній манері, розвернулася та попрямувала до «Мужнього мандрівника». Буйвітер з кислим виразом за цим спостерігав. Скриня мала елементальну природу, анітрохи мозку, убивчий підхід до чого-небудь, що загрожувало її власнику, і він не мав певності, що всередині вона займала той же шмат простору-часу, що й зовні.

– Жодного сліду на ній, – радісно мовив Двоквіт, коли скриня зупинилася перед ним. Він відчинив віко.

– Чудовий час для зміни спіднього, – прогарчав Буйвітер. – За хвилину всі ті вартові та жерці повернуться, і як же ж вони будуть розлючені!

– Вода, – пробурмотів Двоквіт. – Скриня повна води!

Буйвітер поглянув через плече. Не було жодного сліду одягу, мішків із грішми, або будь-яких речей туриста. Уся скриня була повна води.

Раптом нізвідки взялася хвиля й перестрибнула через край. Ударилась об плити, але, замість розплескатися, почала набирати форми стопи. Далі з’явилась іще одна стопа і нижня частина пари ніг, коли долилося ще води, немов заповнюючи невидиму форму. За мить перед ними стояв, блимаючи, морський троль Тетіс.

– Ясно, – нарешті промовив він. – Ви двоє. Гадаю, мені не варто дивуватися.

Він роздивився навколо, не звертаючи уваги на їхні приголомшені обличчя.

– Я собі сидів біля хатини, спостерігав захід сонця, коли ця штука виринула з води й проковтнула мене, – сказав він. – Мені це здалося дуже дивним. Де це я?

– У Крулі, – відповів Буйвітер. Він утупився поглядом на тепер зачинену скриню, котрій удавалося виглядати самовдоволеною. Ковтання людей було чимось, що вона робила доволі часто, та при наступному відчиненні віка там не було нічого, крім Двоквітових речей. Він різко відчинив скриню. Усередині не було нічого, крім Двоквітових речей. Повністю сухо.

– Ну, ну, – кинув Тетіс. Він глянув угору. – Гей! – сказав. – Хіба це не той корабель, котрий відправлятимуть за Край? Хіба ні? То має бути він!

Його груди проштрикнула стріла, залишаючи легенькі брижі. Троль, схоже, цього не зауважив. Але зауважив Буйвітер. По краях арени починали з’являтися солдати, чимало з них визирали з входів.

Ще одна стріла відбилася від вежі за Двоквітом. На цій відстані болти не мали багато сили, та це було лише питанням часу...

– Хутко! – крикнув Двоквіт. – У корабель! По ньому вони не стрілятимуть!

– Я знав, що ти це запропонуєш, – застогнав Буйвітер. – Я знав!

Він спробував копнути Скриню. Вона відійшла на кілька п’ядей і загрозливо відчинила ляду.

Крізь небо пролетів спис і устромився в деревину біля чарівникового вуха. Той скрикнув і поліз драбиною услід за рештою.

Небораки під свист стріл вийшли на вузький поміст, котрий ішов по верху «Мужнього мандрівника». Двоквіт прямував попереду, трюхикаючи собі та, як здавалося Буйвітру, переповнений прихованим збудженням.

На верхівці центру корабля був великий круглий бронзовий люк зі застібками навколо. Троль і турист опустились на коліно й узялися до них.

У серці «Мужнього мандрівника» стояла ретельно розроблена чаша, у яку вже кілька годин сипався дрібний пісок. І тепер, наповнившись до визначеної міри, вона пірнула вниз та зрушила з місця чітко врівноважену гирю. Та гойднулася й потягнула шпильку з маленького мудруватого механізму. Услід ворухнувся ланцюжок, щось клацнуло…

– Що це було? – спохвату запитав Буйвітер. Він поглянув униз.

Град стріл припинився. Юрба жерців і солдатів заклякли на місці, тривожно приглядаючись до корабля. Невисокий схвильований чоловік проштовхнувся вперед і почав щось кричати.

– Ти про що? – запитав Двоквіт, вовтузячись зі смушковою гайкою.

– Мені щось почулося, – відповів Буйвітер.

– Слухайте сюди, – провадив далі чарівник. – У разі, якщо вони відмовляться нас відпустити, ми пригрозимо пошкодити цю штукенцію, гаразд? І більше нічого не робитимемо, правда ж?

– Ага, – вагаючись відповів Двоквіт. Він відхилився й сів на п’яти. – Готово. Тепер мав би відчинитись.

Кілька м’язистих чоловіків підіймалися вгору драбиною корабля. Буйвітер помітив, що серед них – двоє черепахонавтів. Вони були з мечами.

– Я… – почав він.

Корабель нахилився вперед і безкінечно повільно посунувся рейками.

У цю мить на свій превеликий жах Буйвітер помітив, що тролю і Двоквіту вдалося відчинити люк. Виднілася металева драбина, яка вела вниз, до кабіни. Троль кудись зник.

– Нам треба забиратися звідси, – прошепотів Буйвітер.

Двоквіт поглянув на нього з одержимою посмішкою на обличчі.

– Зірки, – промовив турист. – Світи. Дідько, на всьому тому небі повно світів. Місцин, які ніхто в житті не побачить. Окрім мене.

Він ступив ув отвір.

– Ти зовсім із глузду з’їхав, – прохрипів Буйвітер, силкуючись втримати рівновагу на кораблі, який поступово набирав швидкість. Чарівник розвернувся, бо один із черепахонавтів спробував дострибнути з вежі до «Мандрівника». Однак той приземлився на вигнутий бік судна й лиш пошкрябав по ньому руками, намагаючись втриматися, та з вереском звалився долі.

Тепер «Мандрівник» рухався доволі швидко. За головою Двоквіта виднілося осяяне сонцем хмарне море та неймовірна Крайвеселка, що звабливо пливла за Краєм, манячи дурисвітів податись у далеку й небезпечну подорож...

А ще Буйвітер помітив загін чоловіків, які відчайдушно дерлися по нижній частині пускової рампи. Вони знетямлено сунули на шлях здоровезну дерев’яну колоду, намагаючись так пустити під укіс корабель, перш ніж той зникне за Краєм світу. Колеса гримнулись у колоду, проте від цього корабель тільки хитнуло, Двоквіт зірвався з драбини й упав у кабіну, а люк різко зачинився зі страшезним звуком замикання десятка маленьких хитромудрих засувів. Буйвітер кинувся вперед, скімлячи і дряпаючи засуви нігтями.

Хмарне море поступово наближалось, а Край – скелястий периметр арени подій – був разюче близько.

Буйвітер підвівся. У нього залишався тільки один варіант дій, до якого й удався. Він безтямно запанікував. У цю ж мить корабель на шаленій швидкості досяг маленького підйому і злетів, блиснувши, немов лосось, у небо, за Край світу.

Кілька секунд по тому почувся гуркіт маленьких ніжок: за край світу пробилася Скриня і, невпинно теліпаючи ніжками, пірнула у Всесвіт.

КІНЕЦЬ

Буйвітер прокинувся й задрижав від холоду, який пробирав його аж до кісток.

«Ось воно що, – подумав чарівник. – То після смерті ми потрапляємо в холодне, сире й туманне місце, у Царство мертвих, де скорботні духи мерців вічно блукають у болотах журби, мандрівні вогники уривчасто мерехтять у… Стривай-но…»

Хіба Царство мертвих настільки нестерпне місце? Буйвітрові і справді було кепсько: спина боліла в місці, де тиснула гілка; пекли обдерті пагіллям руки й ноги; а голова гуділа так, наче він стукнувся об щось тверде. Якщо це Царство мертвих, тоді він, безсумнівно, у пеклі… Стривай-но…

Дерево. Буйвітер спробував зосередитися на слові, яке виринуло в його думках. Попри дзвін у вухах та мерехтіння в очах, йому, несподівано для себе, таки вдалося це. Дерево. Дерев’яниста рослина. Так, це воно. Гілки, пагілля й таке інше. І Буйвітер на ньому лежав. На дереві. Мокрий, як хлющ. А навкруги – холодна біла хмара. Унизу теж. Це вже дивно.

Буйвітер, усе ще живий та вкритий синцями, лежав на невисокій акації. Дерево проростало з тріщини скелі, яка випинала з пінистої білої стіни – Закрайспаду. Усвідомивши це, його ніби крижаним молотом ударило. Він здригнувся. Дерево попередливо скрипнуло.

Повз нього пурхнуло щось блакитне й розпливчасте. Воно пірнуло на мить у бурхливу воду й гайнуло назад, примостившись на гілці біля голови Буйвітра. Це була невелика пташка з блакитно-зеленим чубчиком. Вона проковтнула маленьку срібну рибину, яку піймала у Водоспаді, і зацікавлено поглянула на чародія.

До Буйвітра дійшло, що подібних пташок довкола – велика кількість.

Вони кружляли в небі, шмигали в різних напрямках і легко черкали по поверхні води. Часто-густо одна з пташок здіймала струмінь бризок, цуплячи з водоспаду ще одну приречену смакоту. Кілька пташок примістилися на дереві. Усі різнобарвні, немов самоцвіти. Це видовище зачарувало Буйвітра.

Фактично, він був першим серед людей, хто на власні очі побачив крайрибалок – крихітних пташок, які ще за давніх часів розвинули доволі своєрідний, навіть для Плаского світу, спосіб життя. Задовго до того, як крулійці спорудили Межтин, крайрибалки винайшли власний ефективний спосіб порядкувати на краю світу й так виживати.

Схоже, що їм було начхати на Буйвітра. На якусь мить чарівникові привидівся короткий кошмар, де він до кінця своїх днів живе на цьому ж дереві, харчується сирими пташками й тією рибою, яку вдасться піймати.

Дерево відчутно хитнулося. Буйвітер заскімлив, усвідомивши, що з’їжджає донизу, але спромігся вхопитися за гілку. Однак, рано чи пізно сон заволодіє ним...

Тимчасом відбулися незначні зміни краєвиду, небо злегка зайшлося багрянцем. Поряд із деревом у повітрі явилася довготелеса постать у чорному плащі. В одній руці була коса. Лице ховалося в тіні каптура.

– Я ПРИЙШОВ ПО ТЕБЕ, – важким тоном, наче серцебиття кита, мовили невидимі вуста.

Дерево вдруге попередливо скрипнуло та вирвалося одним корінцем зі скелі, жбурнувши камінцем у шолом Буйвітра.

Смерть завжди особисто приходив по душі чарівників.

– Від чого я помру? – запитав Буйвітер.

Довготелеса постать завагалась.

– ПЕРЕПРОШУЮ? – запитала вона у відповідь.

– Ну, я ж нічого собі не переламав і не втонув. То що стане причиною моєї загибелі? Смерть не може вбити просто так, має бути причина, – уточнив Буйвітер.

На його цілковитий подив, він більше не відчував страху. Чи не вперше за все своє життя Буйвітрові не було лячно. Шкода, що це, вочевидь, триватиме недовго.

Смерть дійшов певного висновку.

– ТИ МОЖЕШ УМЕРТИ ВІД ЖАХУ, – відповів голос з-під каптура. Він усе ще тримав могильний тон, але відчувалося слабке дрижання від невпевненості.

– Не цього разу, – самовдоволено парирував Буйвітер.

– ПРИЧИНА НЕ Є ОБОВ’ЯЗКОВОЮ, – мовив Смерть. – Я МОЖУ ПРОСТО ВБИТИ ТЕБЕ.

– Е, ні! Так не можна! Це буде навмисне вбивство!

Постать зітхнула й опустила каптур. Буйвітер очікував побачити зашкірене лице Смерті, але натомість перед ним було бліде й дещо прозористе обличчя доволі збентеженої істоти, якогось демона неначе.

– Я все лиш спаскудив, так? – стомлено мовила істота.

– Ти не Смерть! Хто ти? – вигукнув Буйвітер.

– Золотуха.

– Золотуха?

– Смерть не зміг прийти, – журливо мовив демон. – У Псевдополісі панує велика чума. Він змушений виконувати свій обов’язок на вулицях цього міста, тому й відрядив мене по твою душу.

– Ще ніхто не вмер від золотухи! І в мене є законні привілеї, адже я чарівник!

– Гаразд, гаразд. Це була велика можливість для мене, – мовив Золотуха. – Але поглянь на це з іншого боку – мені варто лише змахнути косою і твоє життя скінчиться точнісінько так само, як би це зробив Смерть. Ніхто й не знатиме.

– Я знатиму! – рубнув Буйвітер.

– Не знатимеш. Ти будеш мертвим, – логічно завершив Золотуха.

– Іди лісом, – прогарчав чаклун.

– Ну гаразд, – мовив демон, здіймаючи косу, – але чому б не поглянути на ситуацію з мого боку? Ця справа дуже важлива для мене. І погодься, твоє життя не таке вже й солодке. Реінкарнація може стати тільки покращенням… ой.

Демон затулив рота рукою, але Буйвітер уже тикав на нього тремтячим пальцем.

– Реінкарнація! – захоплено вигукнув він. – Отже, містики кажуть правду!

– Я нічого не стверджую, – роздратовано мовив Золотуха. – Це просто зірвалося з язика. То що... ти вмреш добровільно чи ні?

– Ні, – відповів Буйвітер.

– Як бажаєш, – мовив демон і звів своє знаряддя. Золотуха доволі професійно свиснув косою, однак Буйвітер зник. Насправді, він був за кілька метрів унизу, до того ж поступово віддаляючись, бо гілка обрала саме ту мить, щоби тріснути і відновити його тимчасово припинену подорож у міжзоряну безодню.

– Повернись! – крикнув демон.

Буйвітер не відповів. Він падав животом униз назустріч потоку повітря, вдивляючись у хмари, які мало-помалу розчинялися.

Хмар не стало.

Унизу до Буйвітра підморгував увесь Усесвіт. Ось велетенський, масивний, поцяткований кратерами Великий А’Туїн. Ось крихітний місяць Плаского світу. А ось той далекий світлячок може бути лише «Мужнім мандрівником». Навколо блискуче мерехтіли зірки, наче діаманти, розсипані на чорному оксамиті. Вони вабили й аж кликали до себе найхоробріших відчайдухів…

Усе Творіння чекало, що Буйвітер упаде в його обійми. І він упав. Іншого виходу не було.