Текст книги "Барва чарів"

Автор книги: Терри Дэвид Джон Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

Останній супротивник Панни пересунув крісло і сів навпроти неї.

– Пане, – чемно мовила вона.

– Панно, – відповів він. Їхні очі зустрілись.

Фатум був мовчазним богом. Кажуть, що він прибув до Плаского світу після якогось жахливого й загадкового інциденту в іншій Плинності подій. Звісно, привілеєм богів є здатність контролювати свою видиму форму, навіть для інших богів; Фатум Плаского світу зараз мав вигляд приємного чоловіка середнього віку, його сивувате волосся охайно обрамлювало таке обличчя, якому будь-яка дівчина залюбки би запропонувала кухлик квасу, якби хтось такий з’явився на її подвір’ї. Це було таке обличчя, котрому добрий юнак радо б допоміг піднятися східцями. Якби не очі, звісно ж. Жодне божество не може приховати природу та прояв своїх очей. Природа двох очей Фатуму Плаского світу була такою: на перший погляд вони здавалися просто темними, але уважніший розгляд викрив би – надто пізно! – що то лише дірки, котрі виходять у чорноту таку далеку, таку глибоку, що глядач відчув би, як його невблаганно затягує до тих двох озер безмежної ночі та їхніх жахливих зірок...

Панна ввічливо кашлянула й поклала на стіл двадцять одну білу фішку. Тоді з мантії вийняла ще одну – сріблясту й напівпрозору, та удвічі більшу за решту. Душа справжнього Героя завжди має більшу обмінну вартість і вельми цінується богами.

Фатум здійняв брову.

– Без шахрайства, Панно, – сказав він.

– Та хто ж міг би обманути Фатум? – спитала вона. Він знизав плечима.

– Ніхто. Але всі намагаються.

– І знову ж таки, якщо не помиляюсь, ти трохи мені допомагав свого часу?

– Авжеж. Аби кінцівка гри була цікавішою, Панно. А тепер...

Він дістав зі своєї ігрової коробки фігуру і з задоволеним видихом поставив її на дошку. Боги-глядачі всі разом охнули. На мить навіть Панна була вражена. Фігура, безперечно, незугарна. Різьба нечітка, немовби руки майстра тряслися в жаху перед тим, що поставало з-під його непевних пальців. Якісь самі ссальця й мацаки. І пащеки, помітила Панна. Й одне велике око.

– Я гадала, такі, як Він, загинули на початках часу, – промовила вона.

– Мабуть, наш некротичний друг боявся навіть наближатися до цього екземпляра, – сміявся Фатум. Він тішився.

– Йому не слід було й народжуватись.

– Тим не менш, – сказав Фатум глузливо. Він зібрав кубики до незвичної чашки, а тоді поглянув на богиню.

– Хіба що, – додав він, – ти бажаєш здатися...?

Вона потрусила головою.

– Грай, – мовила вона.

– Ти можеш мені щось протиставити?

– Грай.

Буйвітер знав, що було всередині дерев: деревина, живиця, можливо, білки. Не палац.

Та все ж ясики під ним були безперечно м’якшими за деревину, вино в дерев’яному кубку біля нього було значно смачнішим за живицю, і не могло бути навіть жодного порівняння між білкою та дівчиною, що сиділа перед ним, заклавши одне коліно за інше, та вдумливо за ним спостерігаючи, якщо не згадувати про певні натяки на хутро.

Приміщення було високе, просторе й освітлене приємним жовтуватим світлом, котре не мало очевидного джерела, принаймні Буйвітер не міг його визначити. Крізь покручені та заплутані переходи йому було видно інші зали, і щось вельми схоже на дуже великі кругові сходи. А ззовні це все мало вигляд цілком нормального дерева.

Дівчина була зеленою – зеленотілою. Буйвітер був абсолютно певним щодо цього, бо все, що вона мала з одягу – це медальйон на шиї. Її довге волосся нагадувало мох. Очі не мали зіниць, а самі були яскраво-зелені.

Буйвітер подумав, що в Університеті варто було приділяти більше уваги лекціям з антропології.

Досі вона мовчала. Окрім як вказавши на диван та запропонувавши вина, дівчина лише сиділа та спостерігала за ним, інколи потираючи глибоку подряпину на руці.

Буйвітер поспіхом пригадав, що дріада так пов’язана зі своїм деревом, що аж відчуває рани.

– Пробач щодо цього, – швидко мовив він. – Це сталося випадково. Тобто, там були ті вовки і...

– Тобі довелося залізти на моє дерево, і я врятувала тебе, – плавно промовила дріада. – Тобі пощастило. І, мабуть, твоєму другові теж?

– Другові?

– Той чоловічок із чарівною скринею, – сказала дріада.

– А, так, він, – нечітко вимовив Буйвітер. – Так, сподіваюся, з ним усе добре.

– Йому потрібна твоя допомога.

– Як і зазвичай. Він теж дістався до дерева?

– Він дістався до храму Бел-Шамарота.

Буйвітер захлинувся вином. Його вуха ледь не скрутилися й не залізли всередину черепа від жаху почутих слів. Пожирач душ… Спогади нахлинули миттєво. Колись, ще студентом практичного чарівництва в Невидимому університеті, він, побившись об заклад, проліз до маленької кімнатки головної бібліотеки – кімнату зі стінами, вкритими захисними свинцевими пентаґрамами, кімнату, у котрій нікому не дозволялося перебувати більш ніж чотири хвилини і тридцять дві секунди, а до цього числа прийшли після двохсот років обережних експериментів.

Він обережно розгорнув Книгу. Та була прикута ланцюгом до октиронового п’єдесталу посеред вкритої рунами підлоги не тому, але не тому, щоб її не вкрали, а щоби вона сама не втекла, бо то була «Октаво», так наповнена магією, що мала власну нечітку свідомість. Одне закляття й справді вистрибнуло з іскристих сторінок і залягло в найтемніших куточках його мозку. І окрім знання, що це було одне з Восьми Великих Заклять, ніхто не довідається, котре саме, доки він його не промовить. Сам Буйвітер не знав. Та інколи він його відчував, воно вмощувалось непомітно за його Еґо, чекало свого часу...

На передній обкладинці «Октаво» було зображення Бел-Шамарота. Він не був злом, бо навіть Зло має певну життєву силу – Бел-Шамарот був зворотнім боком монети, на котрій зло та добро є лише одним боком.

– Пожирач Душ. Його число лежить поміж сімкою і дев’яткою; це двічі чотири, – процитував Буйвітер, а його розум заціпенів у страху. – О, ні. Де той храм?

– Доцентрово, у напрямку середлісся, – відповіла дріада. – Він дуже старий.

– Але хто може бути настільки дурним, щоби вклонятися Бел... йому? Тобто, чорти – так, але ж він Пожирач Душ...

– Були… певні переваги. І народ, що жив у цих землях, мав дивні уявлення.

– Тоді що з ними сталося?

– Я ж сказала, що вони жили в цих землях. – Дріада підвелася і простягнула руку. – Ходімо. Я – Друеле. Ходімо зі мною, подивишся, якою буде доля твого друга. Має бути цікаво.

– Я не певний, що… – почав Буйвітер.

Дріада повернула свої зелені очі до нього.

– Ти вважаєш, що маєш вибір? – спитала вона.

Через усе дерево звивалися широкі, немов центральна дорога, сходи, а на кожному прольоті виднілися здоровенні кімнати. Жовтувате світло, що не мало джерела, було всюди. А ще долинав звук, немов – Буйвітер зосередився, намагаючись визначити його, – немов далекий грім, або віддалений водоспад.

– Це дерево, – незабаром промовила дріада.

– Що воно робить? – сказав Буйвітер.

– Живе.

– Я про це думав. Тобто, ми справді у дереві? Мене зменшили? Зовні воно здавалося таким вузьким, що я міг би охопити його руками.

– Так і є.

– Гм, але ж я таки всередині нього?

– Саме так.

– Гм, – промовив Буйвітер.

Друеле засміялась.

– Я читаю твої думки, несправжній чарівниче! Хіба я не дріада? Хіба тобі не відомо, що те, котре применшуєш назвою «дерево», є тільки чотиривимірним аналогом усього багатовимірного всесвіту, який… Ні, бачу, що не відомо. Мені слід було зрозуміти, що ти не справжній чарівник, коли побачила, що в тебе немає патериці.

– Втратив її в пожежі, – автоматично збрехав Буйвітер.

– Немає капелюха з чарівними символами на ньому.

– Здуло вітром.

– Немає джурозвіра.

– Він здох. Слухай, дякую за порятунок, але якщо ти не проти, гадаю, мені час іти. Якби ти лиш показала мені вихід звідси…

Щось у виразі її обличчя змусило його розвернутися. Позаду стояли троє дріадів. Такі ж оголені, як і та дівчина, і беззбройні. Проте останній факт значення не мав. Не схоже було, що їм знадобиться зброя, аби побороти Буйвітра. По їхньому вигляді складалося враження, наче вони могли прокласти собі дорогу плечем крізь твердий камінь та побити загін тролів до потрібної кондиції. Трійко доладних велетнів загрозливо дивилися на нього згори вниз. Їхня шкіра мала колір горіхового лушпиння, а під нею грали м’язи, немов мішки з кавунами.

Він знову розвернувся і слабо всміхнувся Друеле. Життя знову починало вертатися до норми.

– Я не врятований, так? – сказав він. – Я захоплений, так?

– Авжеж.

– І ти не відпустиш мене? – це було твердження.

Друеле похитала головою.

– Ти завдав шкоди Дереву. Але тобі пощастило. Твій друг зустрінеться із Бел-Шамаротом. Ти ж лише помреш.

Ззаду двоє ручиськ вхопили його за плечі, зовсім як корені старого дерева невблаганно обвивають камінчик.

– Із часткою церемоніальності, звісно, – продовжувала дріада. – Після того, як Втілення Вісімки покінчить із твоїм другом.

Буйвітер зміг вимовити тільки:

– Знаєш, ніколи й не уявляв, що існують дріади-чоловіки. Навіть у дубі.

Один із велетнів вишкірився.

Друеле фиркнула.

– Дурень! Звідки, гадаєш, беруться жолуді?

Там була здоровенна порожнина, немов зала, а її дах тонув у золотій імлі. Безмежні сходи проходили якраз крізь неї.

Декілька сотень дріад скупчилися на іншому краю зали. Коли наблизилась Друеле, вони шанобливо розступились і пускали погляди повз Буйвітра, коли його міцними поштовхами вели позаду. Присутні переважно були жінками, проте серед них було й кілька велетнів-чоловіків. Ті стояли, немов статуї богів посеред невеличких делікатних жінок. Комахи, подумав Буйвітер. Дерево, немов той вулик.

Але чому тут узагалі були дріади? Наскільки він міг пригадати, нарід дерев вимер багато століть тому. Люди їх перееволюціонували, як і більшість інших Сутінкових рас. Лиш ельфи й тролі пережили прибуття людства до Плаского світу; ельфи, бо були загалом надто розумними, щоб так просто загинути, а троляче плем’я, бо вони, принаймні, дорівнювали людям у шкодливості, злості й жадібності. Дріади мали би вимерти разом із гномами та феями.

Фоновий рев тут звучав гучніше.

Інколи пульсуюче золоте сяйво здіймалося прозорими стінами, доки не зникало вгорі в імлі. Щось у повітрі змушувало його вібрувати.

– А зараз, нездалий чарівниче, – мовила Друеле, – уздри чари. Не ваші приручені чари, а справжню стародавню магію коренів і гілля, Дику магію. Дивись.

Приблизно п’ятдесят жінок сформували тісну групу, взялися за руки та розійшлися назад, сформувавши велике коло. Решта дріад почали тихо наспівувати. Тоді за кивком Друеле коло почало обертатися в назадньому напрямку.

Темп ставав усе швидшим, складні частини наспіву спліталися, а Буйвітер упіймав себе на тому, що заворожено спостерігає. Він чув про стару магію в Університеті, проте вона для чарівників була заборонена. Він знав, що при достатній швидкості обертання кола супроти статичного магічного поля самого Плаского світу з його повільним обертанням, утворене астральне тертя створить шалену різницю потенціалів, котра вивільниться у формі велетенського розряду Елементальної Магічної Сили.

Коло вже було нечітким, а стіни Дерева гуділи від відлуння наспіву.

Буйвітер відчув знайоме липке поколювання в маківці, котре сповіщало про нагромадження неподалік сирої магічної енергії, тож він був не вельми здтвований, коли кілька секунд по тому стовп яскравого октаринового світла списом пронісся від невидимої стелі та, потріскуючи, сфокусувався в центрі кола.

Там він утворив зображення розбурханого, оперезаного деревами пагорба, і на ньому храму. Його форма була неприємною оку.

Буйвітер знав, що то був храм Бел-Шамарота, адже він мав вісім сторін. (Вісім також було числом Бел-Шамарота, і саме тому жоден розумний чарівник ніколи б його не промовив, якщо лише міг цього уникнути. «Бо звосьмерять тебе живцем», – жартома попереджали учнів. Бел-Шамарота особливо приваблювали чарівники-аматори, котрі були, як то кажуть, блукачами на берегах надприродного і тому вже наполовину занурені в його сіті. Номер кімнати Буйвітра в його гуртожитку був 7а. Його це не дивувало).

Дощ стікав чорними стінами храму. Єдиною ознакою життя був прив’язаний ззовні кінь, і він був не Двоквітовий. По-перше, надто великий. То був білий бойовий рисак із копитами розміром з тацю та упряжжю, оздобленою вишуканим золотим орнаментом. Зараз він насолоджувався шанькою.

Щось тут було знайоме. Буйвітер спробував згадати, де раніше його бачив.

Принаймні, здавалося, що він здатен розвинути значну швидкість. Швидкість, досягнувши котру, кінь зможе довго підтримувати. Усе, що Буйвітру треба зробити – це позбутися своїх вартових, пробити собі шлях із Дерева, знайти храм і вкрасти коня з-під того, що там Бел-Шамарот має замість носа.

– Схоже, Втілення Восьми обідає двома, – мовила Друеле, втупившись у Буйвітра. – Кому належить цей кінь, несправжній чарівниче?

– Гадки не маю.

– Ні? Що ж, це не має значення. Незабаром дізнаємось.

Вона махнула рукою. Фокус зображення посунувся уперед, шугонув крізь велику восьмикутну арку й полетів далі коридором. Там була постать, що крадькома рухалась боком, притулившись спиною до стіни. Буйвітер помітив проблиск золота й бронзи.

Цю постать неможливо було сплутати. Він бачив її неодноразово. Широкі груди, шия, немов пень, на диво маленька голова під кудлатою стріхою чорного волосся, наче м’ячик на великій шафі... Буйвітер міг назвати ім’я тієї постаті, і це ім’я – Грун Варвар.

Грун був одним із найбільш витривалих героїв Круглого моря: переможець драконів, розкрадач храмів, найманець, бувалець кожної вуличної бійки, він міг навіть – і на відміну від більшості знайомих Буйвітру героїв – вимовляти слова, що мали більше, ніж два склади, якщо дати йому трохи часу й, може, підказку чи дві.

Чарівник краєм вуха почув якийсь звук. Ніби декілька черепів падали сходами якогось далекого підземелля. Він кинув оком на своїх вартових, аби пересвідчитись, чи вони теж це чули. Уся їхня обмежена увага була зосереджена на Груні, котрий, правду кажучи, був однакової з ними тілобудови. Їхні руки спочивали на плечах чарівника.

Буйвітер нахилився, різко сіпнувся назад і побіг. Він почув, як позаду кричить Друеле, і подвоїв швидкість. Щось упіймало каптур його мантії, і той обірвався. Дріад, що чекав на сходах, розставив руки, наближаючись до чарівника. Не збавляючи темпу, Буйвітер знову нахилився, так низько, що його підборіддя зрівнялося з колінами, а кулак, завбільшки з колоду, просвистів у повітрі біля його вуха.

Попереду чекав цілий ліс дереволюдів. Чарівник крутонувся, ухилився від іще одного удару збентеженого вартового, і рвонув назад до кола, ухиляючись дорогою від дріадів, які ловили його, та лишаючи їх у сум’ятті, немов збиті кеглі.

Але перед ним їх було ще чимало, вони пропихалися крізь натовпи жінок та стукали кулаками по розчепірених долонях зі зосередженим очікуванням.

– Стій, несправжній чарівниче, – сказала Друеле, ступаючи наперед. Позаду неї заворожені танцівниці продовжували обертатись, а фокус кола тепер плавав стінами коридору, залитого фіолетовим світлом.

Буйвітер крекнув.

– Ану припини це, – вишкірився він, – Поговорімо прямо, добре? Я – справжній чарівник! – він капризно тупнув ногою.

– Справді? – мовила дріада. – То покажи нам котресь зі своїх заклять.

– Мм… – почав Буйвітер. Справа була в тому, що відколи прадавнє й таємниче закляття засіло в його мозку, він не міг запам’ятати навіть найменше замовляння для, скажімо, знищення тарганів чи шкрябання спини без використання рук. Маги в Невидимому університеті пробували пояснити це тим, що мимовільне запам’ятовування закляття, як кажуть, перев’язало всі його мозкові комірки для зберігання заклять. У лихі миті Буйвітер прийшов до власного пояснення того, чому навіть найменші закляття не затримувалися в його голові навіть на кілька секунд.

Він вирішив, що вони боялися.

– Мм… – повторив він.

– І невеличке підійде, – промовила Друеле, спостерігаючи, як він стискав губи від люті та збентеження. Вона подала знак і наблизились кілька дріадів.

Закляття обрало саме цю мить, аби шугонути до тимчасово покинутого місця в Буйвітровій свідомості. Чарівник відчув, як воно там засіло, викличне та непокірне.

– Мені все ж відоме закляття, – втомлено сказав він.

– Так? Прошу дуже, – мовила Друеле.

Буйвітер не був певен, що наважиться, хоч і закляття намагалося заволодіти його язиком. Він пручався.

– Ти казала, що можеш читати мої думки, – невиразно промовив він. – То прочитай.

Вона ступила вперед, глузливо дивлячись йому в очі.

Її усмішка застигла. Дріада підняла руки в захисному жесті і, пригинаючись до землі, позадкувала. З її горлянки вирвався звук неприхованого жаху.

Буйвітер роззирнувся. Решта дріад також відступали. Що він зробив? Щось жахливе, очевидно.

Та він знав, що було тільки питанням часу, доки рівновага Всесвіту відновиться і знову почне, як зазвичай, створювати Буйвітру неприємності. Він зробив крок назад, пірнув поміж дріад, що досі обертались, створюючи магічне коло, й поглянув, що далі робитиме Друеле.

– Хапайте його, – кричала вона. – Заберіть подалі від Дерева і вбийте!

Буйвітер розвернуся і кинувся вперед.

Крізь фокус кола.

Яскравий спалах.

Раптова пітьма.

Невиразна фіолетова тінь у формі Буйвітра зменшилась до цяточки і зникла.

І більш нічого.

Грун Варвар безшумно скрадався коридорами, що були освітлені таким фіолетовим сяйвом, що воно здавалося майже чорним. Його попередня збентеженість зникла. Це, очевидно, був чарівний храм, і це все пояснювало.

Пояснювало, чому нині їдучи цим вічно нічним лісом він угледів скриню край дороги. Її ляда була привітно відчинена, показуючи багато золота. Та коли він зістрибнув з коня, щоби наблизитись, скриня випустила ніжки й почимчикувала до лісу, а там знову зупинилась за кількасот кроків.

Тепер, після кількох годин цієї дражливої гонитви він утратив її слід у цих тунелях пекельного світла. Загалом неприємна різьба та поодинокі розчленовані скелети не лякали Груна. Почасти тому, що він був не дуже розумним і разом з тим вельми позбавленим уяви, але також тому, що дивні різьблення та небезпечні тунелі були для нього звичною справою. Він провів чимало часу в подібних ситуаціях, шукаючи золото, демонів, або панночок у біді, і відповідно позбавляючи їх від власника, життя чи принаймні однієї з причин біди.

Погляньте на Груна, як він м’яко, по-котячому перестрибує через підозрілий вхід до тунелю. Навіть у цьому фіолетовому світлі його шкіра блищить міддю. На ньому багато золота у вигляді браслетів на ногах і руках, та загалом він голий, якщо не зважати на стегнову пов’язку з леопардової шкури. Грун роздобув її в задимлених лісах Говондаланду, загризши власника шкури зубами.

У правій руці він мав чарівного чорного меча Крінґа, що викуваний був із удару блискавки і мав душу, але терпіти не міг сидіти у піхвах. Грун украв його лише три дні тому з неприступного палацу архімандрита Б’Ітуні й уже про це шкодував. Меч починав його дратувати.

– Кажу тобі, вона пішла тим проходом праворуч, – прошипів Крінґ голосом, немов терлося лезо до каменя.

– Тихо!

– Я тільки сказав...

– Стулися!

А Двоквіт…

Він заблукав, безсумнівно. Чи то ця споруда була більшою, ніж здавалася на вигляд, чи то він, навіть не ступивши й кроку вниз, якось опинився на просторому підземному рівні, а чи – закралася в нього підозра – внутрішні виміри цього місця не корилися простому правилу архітектури й були більшими, ніж зовнішні. І для чого таке химерне освітлення? То були восьмигранні кристали, розміщені з певним інтервалом на стінах та стелі, з яких лилося вельми неприємне сяйво, що не стільки освітлювало, як відтіняло морок. А автор тієї різьби на стіні, співчутливо подумав Двоквіт, пиячив, мабуть, без міри. Роками.

А проте будівля, безперечно, приголомшувала. Ті, хто її будував, були одержимі числом вісім. Підлога становила суцільну мозаїку з восьмисторонніх плиток. Стіни коридорів і стелі заломлювалися, тож якщо полічити всі стіни й стелі, то виходило вісім сторін. А там, де частина муровання обвалилася – Двоквіт помітив – то навіть самі камені були восьмисторонні.

– Мені тут не подобається, – сказав чортик-малювальник зі своєї коробки, що висіла на шиї Двоквіта.

– Це ж чому? – поцікавився Двоквіт.

– Тут дивно.

– Але ж ти демон. Демони такого не кажуть. Тобто, що може бути дивним для демона?

– Ну, знаєш, – обережно сказав чортик, нервово позираючи довкола й переминаючись із лапи на лапу. – Деякі речі. Оточення.

Двоквіт суворо глянув на нього:

– Які речі?

Демон нервово кашлянув (демони не дихають, але кожна розумна істота – дихає чи ні – деколи нервово кашляє. А це був саме один з таких випадків, що непокоїв чортика).

– Ну, такі речі, – сказав він жалюгідним тоном. – Недобрі речі. Речі, про які ми не говоримо – ось, що я намагаюсь до тебе донести, господарю.

Двоквіт втомлено потрусив головою.

– От якби Буйвітер тут був, – промовив. – Він би знав, що робити.

– Той? – глузливо посміхнувся демон. – Не бачу, щоби сюди йшов якийсь чарівник. Вони нічого не можуть удіяти з числом вісім, – сказав чортик і винувато ляпунув рукою себе по роті.

Двоквіт подивився на стелю.

– Що то було? – спитав він. – Ти нічого не чув?

– Я? Чув? Ні! Нічогісінько, – переконливим тоном відповів демон.

Він шаснув назад у свою коробку і гримнув дверцятами. Двоквіт постукав по них. Дврерцята відчинилися на шпарку.

– Почулося, наче камінь рухається, – пояснив той.

Дверцята з грюкотом зачинились. Двоквіт знизав плечима.

– Мабуть, це місце просто трохи розвалюється, – сказав сам до себе.

Він випростався.

– Чуєте? – крикнув Двоквіт. – Там хтось є?

«Є, є, є», – відповіли темні коридори.

– Агов! – покликав він.

«Ов, ов, ов».

– Я знаю, що тут хтось є, бо щойно чув, як кидали кості!

«КОСТІ, КОсті, кості».

– Слухайте, я тільки-но…

Двоквіт спинився. Причиною цього була яскрава цятка світла, яка раптом з’явилася нізвідки просто за кілька футів від його очей. Вона швидко збільшувалася й за декілька секунд набрала яскравих обрисів крихітної людинки. Тепер цятка почала видавати звук, чи то радше Двоквіт почав чути той звук, який вона весь цей час видавала: наче дзвін крику, пійманий у розтягнену мить часу.

Тепер переливчаста людинка була розміром з ляльку. Скоцюрблена фігурка повільно перекидалася, зависши в повітрі. Двоквіт дивувався, чому йому спала на думку фраза «дзвін крику»… і почав про це шкодувати.

Людинка почала набирати схожості з Буйвітром. Рот чарівника був роззявлений, а лице яскраво освітлене… чим? Якимись чудернацькими сонцями, піймав себе на думці Двоквіт. Сонцями, яких люди зазвичай не бачать. Він здригнувся.

Чарівник, перекидаючись без упину, уже був у пів людського зросту. Тепер він почав швидше збільшуватися, і от настала кульмінаційна мить, порив повітря та вибух звуку. Буйвітер з криком беркицьнув з повітря на землю. Він важко приземлився, охнувши, а тоді перевернувся, увесь зібганий та затуляючи голову руками.

Коли всівся пил, Двоквіт обережно потягнувся й легенько поплескав чарівника по плечі. Людина-кулька скрутилася ще тісніше.

– То я, – м’яко пояснив Двоквіт.

Чарівник трохи розпрямився.

– Що? – промовив він.

– Я.

Буйвітер умить випростався і скочив на ноги. Із широко розплющеними очима й диким поглядом, він учепився руками в плечі коротуна.

– Не кажи його! – просичав він. – Не кажи його й тоді, може, нам вдасться звідси вибратися!

– Вибратися? А як ти сюди потрапив? Хіба не знаєш…

– Не кажи його!

Двоквіт відступив від навіженого.

– Не кажи його!

– Що не казати?

– Те число.

– Число? – перепитав Двоквіт. – Слухай, Буйвітре…

– Так, число! Що між сім і дев’ять. Чотири плюс чотири.

– Що, ві…

Буйвітер перекрив йому рукою рота.

– Якщо це вимовиш, то нам гаплик. Просто не думай про нього, гаразд? Послухайся мене!

– Я не розумію, – зажвиндосив Двоквіт.

Буйвітер трохи розслабився, хоча все одно зараз струна на скрипці проти нього була би шмарклею.

– Ходімо, – сказав він. – Спробуємо звідси вибратись. А я спробую тобі пояснити.

Після першого Віку магії у Пласкому світі постала серйозна проблема зі знешкодженням ґриморій. Заклинання залишається заклинанням, навіть якщо воно тимчасово ув’язнене в пергаменті й чорнилі. Воно має певну силу. Доки власник книги живий, такої проблеми нема, але після його смерті книга заклинань стає джерелом нестримної сили, яку не так легко розрядити.

Коротко кажучи, із книг заклять сочаться чари. Зарадити цьому пробували по-різному. Країни, розташовані біля самого Краю, просто навалювали на книжки мертвих магів олив’яні пентаграми й викидали їх за Край світу. Ближче до Центру було менше задовільних альтернатив. Однією з них було заповнення шкідливими книгами каністр із негативно поляризованим октироном та затоплення їх у бездонних глибинах моря (поховання у глибоких печерах на суші було заборонене, після того як деякі райони поскаржилися на ходячі дерева і п’ятиголових котів), але невдовзі чари просочувалися і згодом рибалки почали жалітися на косяки невидимої риби та екстрасенсорні молюски.

Тимчасовим вирішенням стало спорудження в кількох осередках чарознавства великих приміщень з денатурованого октирону, який є непроникним для більшості форм магії. Тут можна було тримати найбільш небезпечні ґриморії, доки не ослабне їхня сила.

Ось так у Невидимому університеті опинився й «Октаво», найбільший з усіх ґримуарів, який колись належав Творцеві Всесвіту. Саме цю книгу одного разу розгорнув на спір Буйвітер. У нього була лише секунда, щоби подивитися на сторінку, перед тим як спрацювали різні закляття тривоги, але й цього вистачило, аби звідти вискочило одне заклинання й засіло в його пам’яті чіпко, як пень.

– І що тоді? – спитав Двоквіт.

– Хо, мене звідти витягнули. Дали прочухана, звісно.

– І ніхто не знає, що робить те заклинання?

Буйвітер похитав головою.

– Воно зникло зі сторінки, – пояснив він. – Ніхто не дізнається, доки я його не промовлю. Або доки не вмру, звісно. Тоді воно ніби само промовиться. Як мені відомо, воно зупиняє всесвіт, чи то закінчує Час, щось таке.

Двоквіт погладив його по плечі.

– Не варто зациклюватися, – сказав він підбадьорливо. – Пошукаймо вихід звідси ще раз.

Буйвітер похитав головою. Жаху вже не було. Мабуть, він перетнув межу жаху й тепер його думки перебували по інший бік у стані мертвого спокою. У будь-якому разі він перестав лепотіти.

– Ми приречені, – заявив Буйвітер. – Ми бродили тут цілу ніч. Це місце – павутина, кажу тобі. Байдуже, куди ми йдемо, бо однаково наближаємось до центру.

– Мені дуже приємно, що ти прийшов мене шукати, – сказав Двоквіт. – І як тобі це вдалося? То було дуже захопливо.

– Ну, – почав недоладно чарівник, – я просто не можу залишити тут друзяку Двоквіта, та й…

– Отже, що нам залишається робити, то це знайти того пана Бел-Шамарота, пояснити йому все й тоді він, напевно, нас випустить, – сказав Двоквіт.

Буйвітер покрутив пальцем біля скроні.

– Певно, тут відлуння якесь чудернацьке, – мовив він. – Мені причулося, що ти сказав «знайти» й «пояснити».

– Таки так.

Буйвітер подивився на нього крізь пекельне пурпурове світло.

– Знайти Бел-Шамарота? – перепитав він.

– Так. Ми не мусимо мати з ним справ.

– Знайти Роздирача Душ і не мати з ним справи? Лиш кивнути йому, певно, і спитати, де вихід? Пояснити все Втіленню Вісссь… – вчасно обірвав слово Буйвітер і закінчив: – Ти – вар’ят. Гей! Ану вернися!

Він метнувся в якийсь коридор услід за Двоквітом і за кілька хвиль став, наче вкопаний, і застогнав.

Фіолетове світло тут було насиченішим, надаючи оточенню нових та неприємних забарвлень. Це був не коридор. Це була простора зала зі стінами в кількості, рівній тому числу, про яке Буйвітер і думати не наважувався, а з неї розходилися сім коридорів.

Неподалік чарівник побачив невисокий вівтар з такою кількістю сторін, скільки буде чотири рази по два. Утім, він не стояв у центрі зали. Там була величезна кам’яна плита, яка мала вдвічі більше сторін, ніж квадрат. Важезна на вигляд. У незвичному освітленні стало видно, що один її кут злегка нахилений, тоді як інші були припідняті.

Там стояв Двоквіт.

– Гей, Буйвітре! Дивися, що тут!

З одного коридору сюди тупцяла Скриня.

– Чудово, – мовив Буйвітер. – Файно. Вона може нас звідси вивести. І то негайно.

Двоквіт уже порпався у скрині.

– Так, – сказав він. – Щойно я трохи зазнімкую. От хай-но тільки прилаштую підпірку…

– Негайно, я сказ…

Буйвітер замовк. На виході з протилежного коридору стояв Грун Варвар, стискаючи у своїй, завбільшки з довбню, руці великий чорний меч.

– Ти? – невпевнено промовив Грун.

– А-ха-ха. Так, – відповів Буйвітер. – Ти ж Грун, так? Давненько не бачились. Що тебе сюди привело?

Грун вказав на скриню.

– То, – сказав він.

Ця насичена бесіда, схоже, забрала в Груна багато сил. Тоді він додав, тоном, у якому поєднувалося твердження, претензія, погроза й ультиматум:

– Моє.

– Вона належить Двоквітові, – мовив Буйвітер. – Даю натяк: не чіпай її.

До нього враз дійшло, що ці слова якраз не варто було казати, але Грун уже відштовхнув Двоквіта й потягнувся до Скрині… яка повипускала ніжки, відступила й погрозливо припідняла своє віко. У непевному світлі Буйвітрові здалося, що він побачив ряди велетенських зубів, білих, як відбілений бук.

– Груне, – зараз же сказав він, – я мушу тобі дещо повідомити.

Грун повернувся до нього збентежено.

– Що? – озвався він.

– Дещо про числа. Слухай, ти ж знаєш, якщо додаси до семи один або до трьох п’ять, чи від десяти віднімеш два, то отримаєш деяке число. Доки ти тут, не вимовляй його, і тоді, можливо, ми матимемо якийсь шанс звідси вибратися живими. Або принаймні просто мертвими.

– Хто це такий? – спитав Двоквіт. У руках він тримав клітку, яку щойно дістав із глибочезних глибин Скрині. У тій клітці було повно набурмосених рожевих ящірок.

– Я – Грун, – гордо мовив Грун і перевів погляд на Буйвітра. – Що?

– Просто не кажи того, гаразд? – мовив Буйвітер.

Він подивися на меч у руці Груна: чорний, такий чорний, що то був радше не колір, а цвинтар кольорів, а ще на лезі був вигадливий рунний напис. Однак більше увагу привертало його слабке октаринове сяйво. Меч, мабуть, теж помітив чарівника, бо раптом заговорив голосом, наче кігтем по склі.

– Дивно, – сказав він. – Чому це йому не можна казати «вісім»?

«ВІСІМ, вісім, вісім», – підхопила луна. Десь глибоко під землею почувся невиразний скрегіт.

Відлуння, хоч і стихало, але ніяк не замовкало. Воно стрибало від однієї стіни до іншої, туди й сюди, а фіолетове світло мерехтіло в лад зі звуком.

– Ти сказав! – скрикнув Буйвітер. – Я ж казав, що не можна вимовляти «вісім»!

Він спинився, шокований сам від себе. Проте слово вже випурхнуло й долучилося до своїх товаришів у загальному шепоті.

Буйвітер кинувся тікати, але повітря раптом згусло, мов патока. Утворювався небачений досі великий заряд магії; кожен порух його кінцівок – повільний та болісний – залишав за собою слід золотистих іскор, траєкторію яких можна було простежити.