Текст книги "Барва чарів"

Автор книги: Терри Дэвид Джон Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

– Двоквіте… – почав було він і подивився вгору.

Двоквіт зник. Доки Буйвітер вдивлявся в натовп, відчуваючи, як колючий жах підіймається по хребту, раптом щось легенько штрикнуло його в поперек.

– Повернися без поспіху, – мовив холодний голос. – Або попрощайся з нирками.

Натовп споглядав із цікавістю. Цей день видався вельми непоганим.

Буйвітер повільно розвернувся, відчуваючи, що кінчик леза зачіпає його ребра. На іншому боці меча він упізнав Стрена Візеля – злодія, жорстокого мечника, невдоволеного кандидата на звання найгіршої людини у світі.

– Привіт, – ледь промовив чарівник. За кілька кроків звідси він зауважив декількох неприємних чоловіків, що підняли ляду скрині й радісно тицяли пальцями на мішки зі золотом. Візель усміхнувся. Це зробило його пошрамоване обличчя ще гіршим.

– Я тебе знаю, – промовив він. – Чарівник-невдаха. Що це таке?

Буйвітер помітив, що віко скрині легенько тряслося, хоч вітру й не було. І він досі тримав малюнкову коробку.

– Це? Воно робить картини, – бадьоро мовив Буйвітер. – Гей, а притримай-но цю усмішку, ага? – Він швидко відійшов назад і спрямував коробку на Візеля.

На мить Візель завагався.

– Що? – пробурмотів.

– Добре є, от саме так і стій… – сказав Буйвітер.

Злодій зробив паузу, тоді гаркнув і замахнувся мечем.

Щось тріснуло і пролунало двійко жахливих криків, на котрі Буйвітер не оглядався, боячись тих страхітливих речей, котрі міг би побачити, а коли Візель пошукав його поглядом, чарівник уже був на іншому краю площі та далі прискорювався.

Альбатрос опускався широкими повільними змахами, що завершилися незграбним вихором з пір’я і глухим ударом, коли той важко приземлився на помості в пташиному саду патриція.

Птахолюб, мліючи на сонечку та зовсім не очікуючи ще одного повідомлення здалеку так швидко після ранкового, зірвався на ноги й подивився вгору. Кілька хвиль по тому він уже квапився коридорами палацу, тримаючи капсулу з повідомленням і – через необачність, викликаній несподіванкою – припадаючи губами до неприємної рани від дзьоба на тильній стороні долоні.

Буйвітер мчав униз алеєю, не звертаючи увагу на сердиті крики з малюнкової коробки, та здолав високу стіну; його зношена мантія розвівалася, мов пір’я розкуйовдженої галки. Він приземлився у дворі перед магазином килимів, порозкидавши товар і покупців, пірнув крізь бічний вихід, сиплячи перепрошеннями, ковзнув униз іншою алеєю та зупинився, ледь утримуючи рівновагу, саме як мав бездумно влетіти до Анху.

Кажуть, що є містичні ріки – одна крапля з них може забрати людське життя. З огляду на своє заплутане русло між здвоєними містами Анх міг би бути однією з них.

Віддалік крики люті тепер звучали з пронизливою ноткою жаху. Буйвітер відчайдушно роззирався в пошуках човна, або ж поручня на крутій стіні з будь-якого боку.

Він був у пастці.

Мимоволі в думках зринуло Закляття. Мабуть, неправдою буде сказати, що він його вивчив; це воно вивчило його. Той випадок став причиною його виключення з Невидимого університету, бо він побився об заклад і, доки університетський бібліотекар був заклопотаний іншим, наважився розгорнути сторінки останнього власного ґримуару творця, «Октаво»... Закляття вистрибнуло зі сторінки й миттєво заглибилося в його свідомість, звідки навіть всі таланти факультету медицини одночасно не змогли його витягти. Також вони не мали змоги визначити, котре саме із заклять це було, окрім як те, що це одне з восьми основних заклять, котрі хитромудро перепліталися з матерією самого простору й часу.

Відтоді в миті недоброго самопочуття Буйвітра, або ж особливо в час небезпеки, воно проявляло деяку тривожну схильність – намагалося змусити промовити себе. Чарівник зціпив зуби, та перший склад усе ж проліз крізь кутик рота. Ліва рука самовільно здійнялася, а чарівна сила закрутила його колами, вивільняючи октаринові іскри...

Скриня пришкандибала з-за рогу, сотні її колін рухалися, немов шпинделі. Буйвітер здивовано роззявився. Закляття згинуло, так і залишившись непроказаним. Схоже, ящикові не зашкодив ані візерунчастий килим, що недбало був накинутий поверх нього, ані злодій, що звисав з віка на одній руці. Це був у вельми прямому сенсі мертвий вантаж. Далі на кришці були залишки двох пальців невідомого власника.

Скриня зупинилася за кілька кроків від чарівника і, повагавшись мить, підібрала ніжки. Буйвітер не бачив на ній очей, але все одно був упевнений, що вона пильно дивиться на нього. Чогось очікуючи.

– Киш, – ледь чутно промовив чарівник.

Скриня не поворухнулась, однак ляда зі скрипом прочинилася, звільняючи мертвого злодія.

Буйвітер згадав про золото.

Ймовірно, у скрині мав бути господар. За відсутності Двоквіта вона пристала до нього?

Приплив відступав і виднілися уламки, що за якихось сто кроків звідси пливли за течією в жовтуватому післяобідньому світлі в напрямку річкової брами. Дати мертвому злодію до них приєднатися було справою однієї миті. Навіть якщо його пізніше знайдуть, це навряд чи викличе яку-небудь реакцію. Та й акули в Анху звикли до постійних і ґрунтовних трапез.

Буйвітер дивився, як тіло віддаляється, й обдумував свій наступний крок. Скриня, ймовірно, зможе плисти. Усе, що йому потрібно було зробити – це зачекати до сутінку, а тоді податися собі разом із відпливом. Далі за течією було безліч диких місцин, де він би міг зійти на берег, а тоді... Ну, якщо патрицій справді розіслав про нього вість, тоді зміна одягу та гоління мали би владнати цю проблему. У будь-якому разі існували інші землі, а він мав дар до мов. Хай-но він лише дістанеться Химери чи Ґоніму, чи Екалпону, тоді вже й півтузіня армій не зможуть його повернути. А потім – багатство, затишок, безпека...

Була, звісно ж, проблема з Двоквітом.

Буйвітер собі дозволив на мить засумувати.

– Могло бути гірше, – сказав він наостанок. —То міг бути я.

Рухнувшись, він відчув, що його мантія нібито за щось зачепилася. Витягнувши шию, він побачив, що за край мантії міцно вхопилася ляда Скрині.

– А, Ґорфал, – вдоволено сказав патрицій. – Заходь. Сідай. Може, тебе на зацукровану морську зірку розчавити?

– Я у Вашому розпорядженні, пане, – спокійно відповів старий. – Залиште, можливо, на консервовані голкошкірі.

Патрицій знизав плечима і вказав на сувій, що лежав на столі.

– Прочитай це, – сказав він.

Ґорфал узяв пергамент і ледь підняв одну брову, коли побачив знайомий знак Золотої Імперії. Якусь хвилину він мовчки читав, а тоді перевернув сувій, щоби придивитися до печатки на звороті.

– Відомо, що ти вивчав імперські справи, – сказав патрицій. – Ти можеш оце пояснити?

– Стосовно справ Імперії, то знання полягає не так у тому, щоби відмічати окремі події, як у тому, аби вивчати певний склад розуму, – відповів старий дипломат. – Цей лист доволі цікавий, але нічого незвичного в ньому немає.

– Нині вранці імператор дав наказ... – патрицій дозволив собі нахмуритися. – Дав мені наказ, Ґорфале, захищати цього Двоквіта. А тепер, схоже, я маю його вбити. Тебе це не дивує?

– Ні. Імператор просто хлопчисько. Він ідеаліст. Затятий. Бог для свого народу. Цей післяобідній лист, якщо лиш я не помиляюся, прийшов від Дев’яти Обертальних Дзеркал, великого візира. Він постарів за час служби в кількох імператорів. Вони для нього як необхідний, але дратівливий чинник успішного керування імперією. Він не любить неординарності. Імперія була збудована саме на впорядкованості. Ось його бачення.

– Починаю розуміти… – сказав патрицій.

– Аякже, – посміхнувся в бороду Ґорфал. – Цей мандрівник – неординарність. Прислухавшись до бажань свого володаря, Дев’ять Обертальних Дзеркал міг, на моє переконання, дати свої розпорядження з тією метою, щоб один мандрівник не повернувся додому й так, можливо, не приніс недугу невдоволення. Імперія любить, аби люди були там, де їм призначено. Тож тим більше вигідно, якщо цей Двоквіт пропаде в якійсь варварській землі. Тобто тут, пане.

– І що порадиш? – мовив патрицій.

Ґорфал знизав плечима.

– Просто нічого не робити. Проблеми вирішаться самі собою. Хоча, – задумливо почухав він вухо, – можливо, Спілка вбивць…?

– О, так, – сказав патрицій. – Спілка вбивць. Хто зараз у них головує?

– Злорф М’якоступ, пане.

– Погомони з ним, гаразд?

– Аякже, пане.

Патрицій кивнув. Те все було для нього, наче полегшення. Він погоджувався з Дев’ятьма Обертальними Дзеркалами: життя й так складне, людям слід бути там, де їм призначено.

Над Пласким світом сяяли яскраві сузір’я. Торговці один за одним зачиняли свої крамниці, а кишенькові крадії, злодії, шльондри, фокусники, рецидивісти та кватирники якраз прокидалися і снідали. Чарівники взялися до своїх багатовимірних справ. Побачили нині сходження двох могутніх планет – і вже над Чарівницьким кварталом аж задиміло від поспішних заклинань.

– Слухай, – сказав Буйвітер, – так нічого не вийде.

Він повільно просувався боком. Скриня невідступно рухалася за ним, погрожуючи напіввідчиненим віком. Буйвітер коротко подумав про відчайдушний рятівний стрибок. Віко очікувально клацнуло. Так чи інакше, сказав він собі завмираючи в серці, та бісова штука однаково піде за ним далі. У неї був упертий вигляд. Навіть якщо йому вдасться добути коня, то мав велику підозру, що й у такому разі Скриня буде йти за ним своїм ходом. Безкінечно. Перепливаючи ріки й океани. Повільно наздоганяючи його щоночі, тоді як сам він буде змушений зупинятися, щоби поспати. А тоді, по кількох роках, у якомусь чужоземному місті він одного разу почує, як до нього наближаються сотні малесеньких ніжок…

– Ти не до того чіпляєшся! – простогнав Буйвітер. – Я не винен! Я його не викрадав!

Скриня злегка посунулася вперед. Тепер між річкою та п’ятами чарівника залишалася тільки вузенька смужка брудного пірса. Проблиск передбачливості сказав йому, що скриня плаває швидше, ніж він. Буйвітер намагався не уявляти, як він буде тонути в Анху.

– Вона ж не зупиниться, доки ти не здасися, – безцеремонно озвався дрібний голосок.

Буйвітер глянув на образопис, який і досі висів у нього на шиї. Його дверцята були відчинені, а зсередини визирав гомункул, який курив люльку й весело спостерігав за тим, що відбувається.

– Хоч тебе зі собою заберу, – процідив крізь зуби Буйвітер.

Чортик вийняв з рота люльку.

– Що ти сказав? – перепитав він.

– Сказав, що тебе зі собою заберу, трясця!

– Та будь ласка. – Чортик промовисто поплескав бік коробки: – Побачимо, хто перший потоне.

Скриня позіхнула й підсунулася ще на дрібку ближче.

– Ну, гаразд, – дратівливо сказав Буйвітер. – Але мусиш дати мені час подумати.

Скриня повільно відступила. Буйвітер обережно перебрався на порівняно безпечну ділянку і всівся спиною до стіни. Через річку сяяли вогні міста Анх.

– Ти ж чарівник, – промовив чортик-малювальник. – Ти вигадаєш, як його знайти.

– Не дуже я чарівник, на жаль.

– Можна просто кидатися на всіх поспіль і перетворювати їх на хробаків, – підбадьорливо додав чортик не звертаючи увагу на останнє зауваження.

– Ні. Перетворення на тварин – заклинання восьмого рівня. Я ж навіть не довчився. Знаю лиш одне заклинання.

– Ну, і вистачить.

– Навряд, – безнадійно промовив Буйвітер.

– А що воно робить?

– Не можу тобі сказати. Узагалі не хочу про це говорити. Але якщо відверто, – зітхнув він, – жодне заклинання не дає великої користі. Потрібно три місяці, щоби відкласти в пам’яті бодай найпростіше, а потім, коли ти ним скористався, бух! – і нема його. Ось що тупо в магії взагалі. Витрачаєш спершу двадцять років на те, щоби вивчити заклинання, яке приносить тобі до спальні голих дівчат, а потім ти вже настільки отруєний ртутними випарами і сліпий від читання старих ґриморій, що навіть не пам’ятаєш, що далі робити.

– Я про таке й не думав, – сказав чортик.

– Слухай… недобре все це. Коли Двоквіт сказав, що в імперії є ліпший вид магії, то я подумав… подумав…

Чортик очікувально подивився на нього. Буйвітер лайнувся.

– Ну, якщо вже так хочеш знати, то я гадав, що він має на увазі не чари. Не такі ж.

– А на що ти сподівався?

Буйвітер похнюпився.

– Не знаю, – сказав він. – На кращий підхід, мабуть. Щось мудре. Якби… блискавку припрягти абощо.

Чортик кинув на нього лагідний, але жалісливий погляд.

– Блискавки – це списи, які шпурляють грозові велетні, коли б’ються між собою, – м’яко промовив він. – Відомий метеорологічний факт. Блискавку тут ніяк не запряжеш.

– Знаю, – нещасним тоном відповів Буйвітер. – То, звісно, і є недоліком цього аргументу.

Чортик кивнув і зник у глибині образописа. За кілька хвилин Буйвітер відчув запах смаженого бочка. Коли вже несила було терпіти спазми в шлунку, затарабанив по коробочці. Чортик з’явився знову.

– Я міркував над твоїми словами, – сказав він, перш ніж Буйвітер устиг розтулити рота. – Навіть якби ти зміг запрягти блискавку, як змусиш її слухатися упряжі?

– Що ти таке варнякаєш?

– Про блискавку. Вона ж рухається лише вгору і вниз. Тобі ж треба, щоби вона рухалася поземо, а не вгору-вниз. У будь-якому разі вона, мабуть, пропалить упряж.

– Та чхати на блискавку! Як я можу думати на порожній шлунок?

– То поїж чогось. Логічно ж.

– Як? Щойно зарухаюся, як той клятий ящик наставляє на мене свої завіси!

Скриня ж, наче за командою, широко роззявилася.

– Бач?

– Вона не збирається тебе кусати, – сказав чортик. – У ній є їжа. Яка їй користь із тебе голодного?

Буйвітер зазирнув у темну схованку Скрині. Поміж купи коробочок та мішечків золота там і справді було кілька пляшок та щось загорнуте в просякнутий олією папір. Цинічно засміявшись, чарівник понипав закинутим пірсом і нарешті знайшов шматок деревини потрібної довжини. Якомога делікатніше він устромив його між днищем і віком та й вийняв один із пласких пакунків. У них були галети, які виявилися твердими, мов діамантове дерево.

– А хай тобі грець, – пробурмотів Буйвітер хапаючись за зуби.

– То дорожні травні галети капітана Восьмипантера, – озвався чортик з отвору у своїй коробці. – Урятували не одне життя в морі, що правда – то правда.

– Ну аякже. Їх використовують як пліт чи просто кидають ними в акул і дивляться, як ті тонуть? А в пляшках що? Отрута?

– Вода.

– Але ж тут скрізь є вода! Нащо йому везти зі собою воду?

– Через довіру.

– Довіру?

– Так. Ось чого він не мав, до тутешньої води. Розумієш?

Буйвітер відкоркував пляшку. Рідина в ній цілком могла бути водою. Ніяка на смак, без жодних ознак життя.

– Ні смаку, ні запаху, – пробурмотів чарівник. Скриня тихенько скрипнула привертаючи до себе увагу. З лінивим виразом умисної загрози вона повільно зачинила віко, розкришивши при цьому імпровізований клин, як простий сухар.

– Гаразд, гаразд, – сказав Буйвітер. – Я думаю.

Імор мешкав у похиленій вежі на розі Паморозної вулиці й Морозного провулку. Була північ, і самотній охоронець, прихилившись у тіні, дивився на сполучені планети та знічев’я гадав собі, які зміни в його долі вони провіщають.

Почувся тихесенький звук, немовби комар гикнув.

Охоронець провів поглядом по безлюдній вулиці й раптом зауважив у грязюці за кілька кроків від себе щось, що відбивало місячне сяйво. Він підняв ту річ. Під світлом місяця блиснуло золото. Ошелешений охоронець різко увібрав у себе повітря, та так голосно, що цей звук ледь не відлунив вулицею.

І знову почувся тихенький звук, і ще одна монета покотилася в рів на іншому боці вулиці.

Доки той її підбирав, неподалік гулькнула й закружляла ще одна. Чоловік пригадав собі, як казали, що золото утворюється з кристалізованого сяйва зірок. Досі йому не вірилось, що така важка річ, як золото, могла справді падати з неба.

Коли він підійшов до входу в протилежний провулок, дзенькнуло ще кілька. Золота ще було в торбі – його там було ще до біса – і Буйвітер з усією силою гепнув охоронця тією торбою по голові.

Коли чоловік очуняв, то перше, що побачив, це шалені очі чарівника, який загрозливо спрямував до його шиї меч. А в темряві щось стиснуло ногу.

Це стискання було таким, що давало зрозуміти: той, хто стискає, за бажанням може стиснути й набагато сильніше.

– Де він, той багатий іноземець? – просичав чарівник. – Рухом!

– Що мене тримає за ногу? – промовив охоронець нажаханим голосом. Він спробував викрутитися.

Стискання посилилось.

– Ліпше тобі не знати, – відповів Буйвітер. – Прошу не відволікатися. Де іноземець?

– Тут нема. Його тримають у Грубаня. Усі його шукають! А ти ж Буйвітер, так? Той ящик… Це той ящик, що кусає людей. Ні-ні-ні… Будь лаааскаааа…

Буйвітер пішов. Охоронець відчув, як невидимий стискач ноги послабив свою – як він уже почав був боятися, нелюдську – хапку. А потім, коли схотів підвестися, на нього з темряви налетіло щось велике, чотирикутне й важке та помчало далі за чарівником. Щось із сотнями маленьких ніжок.

Маючи зі собою лише саморобного розмовника, Двоквіт намагався пояснити Грубаневі таємниці страх-у-ванні. Товстий шинкар уважно слухав, а його маленькі чорні очі блищали. З іншого краю столу Імор весело спостерігав за цим, час-від-часу підгодовуючи одного зі своїх круків залишками з тарілки. Біля нього туди-сюди сновигав Візель.

– Ти занадто переймаєшся, – мовив Імор, не зводячи очей із двох чоловіків навпроти. – Кажу тобі, Стрене. Хто насмілиться напасти на нас тут? А той паскудний чарівник прийде. Він надто боягузливий, аби не прийти. І спробує торгуватися. І він буде наш. І золото. І скриня.

Одне око Візеля блиснуло й він розтиснув кулак у чорній рукавичці.

– Хто би подумав, що на диску є так багато груші премудрої? – сказав він. – Звідки ми могли знати?

– Не переймайся так, Стрене. Я певний, що цього разу ти краще впораєшся, – лагідно промовив Імор.

Заступник фиркнув із відразою і пішов приміщенням, чіпляючись до своїх людей. Імор продовжив спостерігати за туристом.

Дивно, але маленький чоловік, схоже, не розумів серйозності своєї ситуації. Імор вже не раз бачив, як той оглядав кімнату із виразом глибокого задоволення на обличчі, дуже довго розмовляв із Грубанем, а ще він помітив, як із рук у руки перейшов клаптик паперу, а Грубань дав іноземцю кілька монет. Це було дивно. Коли Грубань підвівся та прошкандибав біля Іморового стільця, рука ватажка злодіїв вистрелила, мов сталева пружина, і схопила товстуна за фартух.

– І що то там таке було, друзяко? – тихо запитав ватаг.

– Н-нічого, Іморе. Просто собі особисті справи.

– Поміж друзями немає таємниць, Грубаню.

– Йоой. Ну, я сам щодо цього не певний, правду кажучи. Це ніби спір, заклад, розумієш? – схвильовано мовив шинкар. – Страх-у-ванні воно зветься. Це ніби заклад, що «Репнутий барабан» не згорить.

Імор дивився йому в очі, доки Грубань через страх і збентеження не сіпнувся. Тоді очільник злодіїв засміявся.

– Ця хробачлива купа деревини? – сказав Імор. – Він, мабуть, шаленець!

– Так, але шаленець із грошима. Він каже, що зараз має... не пригадую слово, починається на «П», так ще називають частку грошей... Словом, люди, на котрих він працює в Аґатійській імперії, заплатять. Якщо «Репнутий барабан» згорить. Не те, щоб я на це сподівався. Що він згорить. «Репнутий барабан», тобто. Я маю на увазі, він мені, немов дім, той «Барабан»...

– А ти не зовсім дурний, еге ж? – мовив Імор і відштовхнув шинкаря.

Двері, грюкнувши завісами, різко відчинилися й ударилися об стіну.

– Агов, то мої двері! – крикнув Грубань. Ураз до нього дійшло, хто стоїть на сходах, і лиш устиг пригнутися за столик, як короткий чорний дротик пролетів кімнатою й устромився в дерев’яну поверхню позаду.

Імор повільно простягнув руку й налив собі ще кухоль пива.

– Не приєднаєшся, Злорфе? – спокійно промовив він. – І сховай того меча, Стрене. Злорф М’якоступ наш друг.

Очільник Спілки вбивць спритним рухом крутонув свою духову трубку та миттю заховав її до кобури.

– Стрене! – сказав Імор.

Одягнутий у чорне злодій зашипів і сховав меча до піхов. Та руку тримав на ефесі й не зводив очей з убивці.

Це було нелегко. Підвищення у Спілці вбивць відбувалося за змагальним принципом, і практика була найважливішою – власне, основною – складовою. Тому широке чесне обличчя Злорфа являло собою сукупність безлічі шрамів (результат багатьох сутичок). Та воно, ймовірно, й без того ніколи не було приємним: кажуть, що Злорф обрав професію, у котрій темні каптури, плащі та нічні скрадання були великою її частиною, бо серед його предків були тролі, що боялися сонячного світла. Ті, хто висловлював це міркування так, що Злорф міг це почути, зазвичай несли потім свої вуха додому в шапці.

Він спустився сходами, а за ним кілька вбивць. Підійшовши впритул до Імора, промовив:

– Я прийшов по туриста.

– Це тебе взагалі стосується, Злорфе?

– Так. Ґрінґо, Урмонде, беріть його.

Двійко вбивць ступили крок уперед. Та перед ними опинився Стрен, його меч наче нізвідки з’явився за дюйм від їхніх горлянок.

– Можливо, мені вдасться вбити лиш одного з вас, – пробурмотів він, – та раджу запитати себе, кого саме?

– Поглянь угору, Злорфе, – сказав Імор.

Із пітьми поміж кроквами спозирав ряд жовтих лиховісних очей.

– Ще крок і ви підете звідси з меншою кількістю очей, аніж коли прийшли, – промовив ватажок злодіїв. – Тож сядь і випий, Злорфе, та поговорімо про це, як розумні люди. Я думав, ми дійшли згоди. Ти не грабуєш – я не вбиваю. Не за гроші, тобто, – додав він після паузи.

Злорф узяв запропоноване пиво.

– І що? – сказав він. – Я його вб’ю. Тоді ти його пограбуєш. Це отой кумедний парубійко?

– Так.

Злорф пильно подивився на Двоквіта, котрий радісно йому всміхався.

Очільник убивць потис плечима. Він рідко гаяв час на роздуми, чому одні люди хочуть смерті інших. Таке було життя.

– Можу запитати, хто твій клієнт? – мовив Імор.

Злорф підняв руку.

– Прошу тебе! – запротестував він. – Професійний етикет.

– Звісно. До речі...

– Так?

– Здається, у мене зовні є кілька вартових...

– Було.

– І ще кілька у дверях через дорогу...

– Колись.

– І двоє лучників на даху.

Нотка сумніву майнула на обличчі Злорфа, немов останній промінь світла на погано зораному полі. Нараз розчахнулися двері, сильно вдаривши вбивцю, котрий стояв поряд них.

– Не робіть так! – заверещав Грубань з-під столу.

Злорф та Імор підвели погляди на постать у дверях. Вона була товста, низенька та багато вбрана. Дуже багато вбрана. За нею виднілося кілька високих і кремезних постатей. Дуже кремезних і загрозливих.

– Хто це? – спитав Злорф.

– Я його знаю, – сказав Імор. – Він зветься Рерпф. Тримає шинок «Скрипучий таріль» біля Латунного мосту. Стрене, прибери його.

Рерпф здійняв обцяцьковану перснями руку. Стрен Візель завагався на півдорозі до дверей, бо кілька дуже великих тролів пірнули попід дверне склепіння та стали по обидва боки товстуна, кліпаючи від світла. У передпліччях, немов мішки з борошном, здіймалися м’язи розміром із диню. Кожен троль тримав двосічну сокиру. Між великим пальцем і вказівним.

Грубань вилетів зі схованки, його обличчя було пройняте гнівом.

– Геть! – закричав він. – Заберіть цих тролів звідси!

Ніхто не ворухнувся. У кімнаті раптом запала тиша.

Грубань швидко роззирнувся. До нього почало доходити, що він сказав і кому. Тихе скиглення мимоволі зірвалося з його вуст. Він добрався до входу в підвал якраз у ту мить, коли один із тролів лінивим помахом однієї дебелої руки відправив свою сокиру в політ через усю кімнату. Грюкання дверей та їх подальше розколювання від удару сокири злилися в один звук.

– Чорт забирай! – вигукнув Злорф М’якоступ.

– Чого тобі треба? – спитав Імор.

– Я тут від імені Спілки торговців та купців, – виважено промовив Рерпф, – для захисту наших інтересів, так би мовити. Тобто цього чоловічка.

Імор зсунув брови.

– Пробач, – сказав він. – Мені здалося, ти сказав «Спілка торговців»?

– Та купців, – погодився Рерпф. Тепер позаду нього виднілося більше тролів і ще декілька людей, котрих Імор ледь упізнавав. Можливо, він їх бачив за прилавками й барами. Зазвичай це непоказні особи – легко їх проігнорувати, легко їх забути. Десь у глибині душі зростало погане передчуття. Він думав, як так могло статися, що, так би мовити, лис постав перед розлюченою вівцею. Ба більше, вівцею, котра могла собі дозволити найняти вовків.

– І скільки ця... «Спілка»... існує, можна поцікавитись? – промовив Імор.

– Від нинішнього обіду, – відповів Рерпф. – Я віце-керівник у справах туризму, якщо хочеш знати.

– Що таке той туризм, про який ти говориш?

– Ее... ми не дуже впевнені… – сказав Рерпф.

Із-за його плеча висунув голову якийсь старий бородань і крекнув:

– Говорячи від імені торговців вином міста Морпорка, туризм означає бізнес, тямиш?

– Ну? – холодно мовив Імор.

– Ну, – сказав Рерпф, – ми захищаємо наші інтереси, як я й сказав.

– Злодіїв ГЕТЬ, злодіїв ГЕТЬ! – ґелґотав його старший товариш. Дехто підхопив те скандування. Злорф усміхнувся.

– І вбивць також, – скандував старий. Злорф загарчав.

– Усе логічно, – сказав Рерпф. – Скрізь грабунки й убивства. Яке враження матимуть відвідувачі? Їдеш так далеко, щоби побачити наше прекрасне місто з його багатьма історичними та суспільними цікавинками, а ще оригінальними звичаями, – натомість же опиняєшся мертвий десь у провулку або ж, як воно бува, пливеш униз Анхом. І як ти розкажеш усім своїм друзям, що прекрасно проводиш час? Будьмо чесними, вам треба йти в ногу з часом.

Злорф та Імор подивилися одне на одного.

– Треба, так? – сказав Імор.

– То рухаймось, брате, – погодився Злорф. Одним рухом він підніс трубку до рота і в напрямку найближчого троля шухнув дротик. Той крутнувся й пожбурив свою сокиру, котра промайнула над головою вбивці та встрягла в нещасливого злодія позаду нього.

Рерпф пригнувся, а троль за його спиною підняв свого величезного залізного арбалета й вистрелив снаряд розміром зі спис у найближчого вбивцю. Та й почалося...

Раніше вже згадувалося, що ті, хто є чутливими до випромінювань глибокого октарину – восьмого кольору, піґменту уяви – можуть бачити таке, що невидиме для інших.

Отож якраз Буйвітер, поспішаючи крізь людні, освітлені спалахами вечірні базари Морпорку, та зі Скринею, що тарабанилася позаду, штовхнув високу темну постать. Він повернувся, щоби викрикнути кілька відповідних проклять, і побачив Смерть.

Це певно був Смерть. Більше ніхто не ходив із пустими очицями і, звісно ж, прикметна коса на плечі. Доки Буйвітер із жахом дивився поперед себе, закохана парочка, сміючись із якогось свого жарту, пройшла прямо крізь цю мару, навіть нічого не помітивши.

Смерть мав неабияк здивований вигляд, наскільки це можливо з обличчям без жодних рухомих рис.

– БУЙВІТЕР? – мовив Смерть, голосом таким же низьким та важким, як грюкання свинцевих ляд глибоко під землею.

– Мм, – сказав Буйвітер, намагаючись відійти подалі від того безокого погляду.

– АЛЕ ЧОМУ ТИ ТУТ? – (Бах-бах! – загриміли ляди гробниць у повних червів цитаделях під старими горами...)

– Мм, а чому ні? – відповів Буйвітер. – Як би там не було, певний, у тебе купа справ, тому якщо лиш...

– Я БУВ ЗДИВОВАНИЙ, ЩО ТИ НАШТОВХНУВСЯ НА МЕНЕ, БУЙВІТРЕ. БО Ж У МЕНЕ ПРИЗНАЧЕНА ЗУСТРІЧ ІЗ ТОБОЮ ВЛАСНЕ ЦІЄЇ НОЧІ.

– О ні, не...

– АВЖЕЖ, ЩО НАЙБІЛЬШЕ ДОШКУЛЯЄ В УСІЙ ЦІЙ СПРАВІ, ТО ЦЕ ТЕ, ЩО Я СПОДІВАВСЯ ЗУСТРІТИ ТЕБЕ У ПСЕВДОПОЛІСІ.

– Але ж це за п’ятсот миль звідси!

– І НЕ КАЖИ. У СИСТЕМІ ЗНОВУ ЗБІЙ. ТАК І Є, ЯК БАЧУ. СЛУХАЙ, НЕМА ЖОДНОГО ШАНСУ, ЩО ТИ...?

Буйвітер відступив, виставивши руки поперед себе у захисній манері. Продавець засушеної риби з цікавістю спостерігав за цим божевільним.

– Я МОЖУ ПОЗИЧИТИ ДУЖЕ ШВИДКОГО КОНЯ. БУДЕ ЗОВСІМ НЕ БОЛЯЧЕ.

– Ні! – Буйвітер повернувся й побіг. Смерть подивися йому вслід і з гіркотою знизав плечима.

– НУ Й ПІШОВ ТИ, – сказав. Він розвернувся й помітив продавця риби. Загарчавши, Смерть простяг кістяного пальця й зупинив серце чоловіка, та це не принесло йому багато задоволення.

Тоді Смерть згадав, що мало статися пізніше цієї ночі. Було б неправдою сказати, що Смерть усміхнувся, бо в будь-якому разі його обриси були вимушено застиглі у постійному вишкірі. Та він замугикав якусь мелодію, веселу, немов чумна яма, і, загаявшись лише, щоби витягти життя зі зустрічної мушки й одну з дев’яти життів із кота, що ховався під прилавком (усі коти здатні бачити в октарині), Смерть розвернувся й вирушив у сторону «Репнутого барабана».

Морпоркська вулиця Коротка фактично є найдовшою в місті. Вулиця Філігранна перетинає її впередній кінець, наче поперечина в букві Т, а «Репнутий барабан» розташований так, що з нього видно її всю вздовж.

У віддаленому кінці Короткої вулиці вигулькнуло щось темне і продовгувате, зі сотнями тоненьких ніжок, і почали бігти. Спершу воно рухалось незграбною риссю, але вже на половині вулиці помчало зі швидкістю стріли...

А вздовж однієї зі стін «Барабана», за декілька кроків від двох тролів, які охороняли вхід, повільно просувалася темніша тінь. Буйвітер спітнів. Якби вони почули слабке клацання у спеціально наготованих торбинках на його ремені…

Один троль ляпнув другого по плечу; це прозвучало, наче постукування одним каменем по іншому. Вказав на залиту зоряним сяйвом вулицю...

Буйвітер стрімголов вискочив зі свого сховку, обернувся й закинув свою ношу у найближче вікно «Барабана».

Це відбулося на очах у Візеля. Торбина, повільно перекрутившись у повітрі, перелетіла через кімнату і гепнулась об край столу. За мить золоті монети покотилися по всій підлозі, вертячись і виблискуючи.

У кімнаті раптом запанувала тиша, лише чулися тоненькі звуки золота та стогін поранених. Лайнувшись, Візель розправився з убивцею, з яким боровся.

– Це пастка! – крикнув він! – Нікому не рухатись!

Три десятки чоловіків і тузінь тролів, що кинулися до підлоги, ураз застигли.

Далі, уже втретє, розчахнулися двері. Крізь них влетіло двоє тролів, одразу щільно зачинили їх за собою, засунули важкий засув і втекли вниз по сходах.

Іззовні все голосніше долинало тупотіння ніг. Двері знову відчинилися, на цей раз уже востаннє. Власне, вони вибухнули. Великий дерев’яний засув відкинуло через усю кімнату; не витримав і одвірок. Двері й одвірок приземлилися на стіл, який розлетівся на друзки. Саме тоді застиглі бійці зауважили, що серед груди дерева щось є. Виявилося, це коробка, яка яро струшувала зі себе залишки розтрощеної деревини.

У зруйнованому дверному отворі з’явився Буйвітер і метнув чергову золоту гранату. Вона вдарилась об стіну й розсипалася золотим дощем.

Унизу в підвалі Грубань зиркнув догори, щось пробурмотів сам до себе і продовжив свою роботу. Увесь його вертозим’яний запас свічок уже був розкиданий по підлозі та змішаний із трісками. Тепер він вертів бочку з оливою.

– Страх-у-ванні, – пробурмотів він.

Олива розлилась і закрутилася потічком навколо його ніг.

Візель з лютим виразом на обличчі помчав до дверей. Буйвітер добре прицілився і мішечком зі золотом влучив злодію прямісінько в груди. Проте Імор гукнув і звинувачувально тицьнув пальцем. Зі свого сідала серед балок зірвався крук і, блиснувши розчепіреними пазурами, шугонув на чарівника.