Текст книги "Барва чарів"

Автор книги: Терри Дэвид Джон Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

– Я не потерплю цього від жодної сучої ящірки! – заревів він.

Буйвітер нахилився і схопив поводи Двоквіта.

– Гайда, – прошипів чарівник.

– Але ж… дракони… – промовив Двоквіт, як зачарований.

– Та грець із тими… – почав чарівник і завмер.

Ще один дракон відділився від цяток, що кружляли над головами, і попрямував у напрямку до них. Буйвітер відпустив Двоквітового коня, міцно вилаявся й погнав свого скакуна до дерев, сам. Він не обернувся на раптову колотнечу позаду нього, а коли над ним промайнула тінь, просто щось тихо пробурмотів та ще глибше зарився в конячу гриву.

А далі замість пекучого пронизливого болю, якого чарівник очікував, дістав низку дошкульних ударів, оскільки його нажаханий кінь залетів під покрив лісу. Буйвітер намагався втриматись, але чергова низька гілка, міцніша за інші, вибила його зі сідла. Останнє, що він чув, перш ніж зімкнулися голубі вогні непритомності, був пронизливий крик розчарування рептилії та мотлошення кігтями верховіття дерев.

Коли чарівник отямився, дракон дивився на нього; принаймні дивився в його напрямку. Буйвітер застогнав і спробував лопатками вкопатися в мох, та аж охнув, коли його раптово пронизав біль.

Крізь пелену болю і страху він знову глянув на дракона.

Звірюка висіла на гілляці великого всохлого дуба за кількасот стіп від нього. Її бронзово-золотисті крила щільно облягали навколо тіла, але подовгувата коняча голова на дивовижно чіпкій шиї вертілась на всі боки. Вона уважно оглядала ліс.

До всього, дракон був напівпрозорий. Хоч сонце відблискувало від його луски, Буйвітер міг чітко прогледіти обриси гілок за ним. На одній із них сидів чоловік, карликовий проти тієї тварюки. Він був голий, якщо не враховувати високі чоботи, невелику шкіряну сумку на паху та гребенястого шолома. Чоловік ліниво помахував із боку в бік коротким мечем і поглядав по кронах дерев так, ніби виконував занудне й безглузде завдання.

По нозі чарівника заповзято почала видряпуватись якась кузька.

Буйвітер міркував, чи сильно може нашкодити напівпрозорий дракон. Може, він вб’є його лише наполовину? Чарівник вирішив, що не варто залишатись і це з’ясовувати.

Рухаючись за допомогою п’ят, кінчиків пальців і плечових м’язів, Буйвітер відповзав, аж доки листя не сховало дуб та тих, хто його займав. Далі він схопився на ноги й чкурнув поміж дерев.

Не перебираючи дорогою, без харчів, без коня. Але доки ноги цілі, можна було бігти. Папороть та ожина хльоскали його, але він зовсім не відчував цього.

Коли відстань між ним і драконом сягнула близько милі, Буйвітер зупинився та звалився на дерево. А воно раптом заговорило до нього.

– Агов, – обізвалося дерево.

Зі жахом від того, що зараз побачить, Буйвітер повів очима вгору. Він намагався зупинитися на спогляданні кори й листя, але цікавість перемогла. У підсумку він зупинився на чорному мечі, що стирчав прямо з гілляки над головою Буйвітра.

– Не стовбич там, – сказав меч (таким голосом, наче вели пальцем по вінцю великого порожнього келиха для вина). – Витягни мене.

– Що? – перепитав Буйвітер, досі важко дихаючи.

– Витягни мене, – повторив Крінґ. – Або мені світить провести наступний мільйон років у покладах вугілля. Я вже розказував про час, коли мене викинули в озеро…

– Що сталося з рештою? – спитав Буйвітер, досі судомно чіпляючись за дерево.

– О, та їх дракони схопили. І коней. І той ящик. Мене також, але Грун випустив мене з рук. Пощастило тобі.

– Ну… – почав було Буйвітер, але Крінґ не звернув на нього увагу.

– Гадаю, тобі не терпиться врятувати їх, – додав він.

– Ну, так…

– Якщо ти мене витягнеш, то одразу й вирушимо.

Буйвітер скоса глянув на меч. До цього часу думка про рятувальну спробу була десь так далеко у глибині його свідомості, що якщо деякі провідні гіпотези про природу та форму багатовимірної пластовості всесвіту правдиві, то вона лежала просто на поверхні; але чарівний меч був цінною річчю…

І то була би довга дорога додому, хоч де б це було…

Чарівник видряпався на дерево та поволеньки посунувся гілкою. Крінґ доволі глибоко застряг у дереві. Буйвітер схопився за руків’я й потягнув так, що аж в очах засвітилося.

– Спробуй ще раз, – підбадьорив меч.

Буйвітер застогнав і заскреготав зубами.

– Могло би бути й гірше, – сказав Крінґ. – Могло бути ковадло.

– Авжеж, – прошипів чарівник, переймаючись майбутнім свого паху.

– У мене багатовимірний досвід існування, – сказав меч.

– Ге?

– Знаєш, у мене було багато імен.

– Пречудово, – сказав Буйвітер і похитнувся, бо клинок вислизнув на волю. Він був напрочуд легкий.

Спустившись на землю, чарівник вирішив висловити все й одразу.

– Я дуже сумніваюся, що варто братися за порятунок, – сказав він. – Краще нам повернутися до міста. Набрати пошуковий гурт.

– Дракони попрямували доцентрово, – озвався Крінґ. – Пропоную почати з он того, що сидить на дереві.

– Вибачай, але…

– Ти не можеш кинути їх напризволяще!

Буйвітер здивувався.

– Не можу?

– Ні. Не можеш. Послухай, буду відвертим. Я працював із кращим матеріялом, ніж ти, але тут нема з чого вибирати. Або так, або… Тобі доводилося проводити мільйон років у покладах вугілля?

– Слухай, я…

– Тому, якщо не припиниш сперечатися, то я відрубаю тобі голову.

Перед очима Буйвітра його власна рука піднялась, аж доки мерехтливе лезо опинилося на палець від його горла. Він спробував розтиснути пальці. Але не зміг.

– Я не вмію бути героєм! – скрикнув Буйвітер.

– Пропоную тебе навчити.

Бронзовий Псефа видав глибокий гортанний звук.

Драконник К!сдра нахилився уперед і глянув скоса на галявину внизу.

– Я його бачу, – сказав він. К!сдра з легкістю спустився від гілки до гілки й, нечутно приземлившись на густій траві, вийняв меча. Він пильно подивився на чоловіка, котрий наближався та очевидно не мав жодного бажання покидати укриття дерев. У нього була зброя, і драконник із цікавістю спостерігав, як чоловік дивно тримав меча перед собою на відстані витягнутої руки, немовби соромився бути поміченим разом із ним.

Так чарівник шкандибав у його напрямку. К!сдра зважив власного меча і широко вишкірився. Тоді стрибнув.

Пізніше про цей бій він пам’ятав лиш дві речі. Пригадував неймовірну звинність, з якою чарівниковий меч викрутився і спіймав його власний клинок таким ударом, котрий вибив зброю йому з рук. Інша річ – і це було, як він стверджував, саме те, що привело до його поразки – чарівник прикривав очі однією рукою.

К!сдра стрибнув назад, аби уникнути ще одного випаду, й повалився на землю. Псефа загарчав, розгорнув крила і злетів із дерева.

За мить чарівник стояв над ним і кричав:

– Скажи йому, якщо воно мене попече, я дам мечу волю. Я зроблю це. Я дам йому волю! Так і скажи!

Кінчик чорного меча висів над горлом К!сдри, та дивним було те, що чарівник безперечно боровся з ним, і схоже, що той собі наспівував.

– Псефо! – гукнув К!сдра.

Дракон невдоволено заревів, але вийшов із польоту, у котрому міг позбавити Буйвітра голови, і повільно повернувся на дерево.

– Говори! – кричав Буйвітер.

К!сдра покосився на нього на відстані леза меча.

– Що ти хочеш, аби я сказав? – запитав він.

– Що?

– Питаю, що ти хочеш, аби я сказав?

– Де мої друзі? Маю на увазі варвара й коротуна.

– Гадаю, що їх забрали до Змієгора.

Буйвітер відчайдушно смикнув меча, стримуючи його, намагався закрити свій розум для кровожерливого гудіння Крінґа.

– Змієгір. Він один. Це Дім драконів.

– То я гадаю, ти чекав, аби забрати й мене туди, га?

К!сдра мимоволі ковтнув повітря, коли кінчик меча видобув краплинку крові з його борлака.

– Не хочете, аби люди знали, що у вас тут є дракони, та? – гаркнув Буйвітер.

Драконник так забувся, що кивнув, і бракнуло лише дрібку, аби перерізав собі горло.

Буйвітер відчайдушно роззирнувся і зрозумів, що цю лінію йому доведеться продовжувати.

– Ну добре, – сказав він так незагрозливо, як лиш спромігся. – Ти ж мав відвезти мене до того Змієгора, правда?

– Я мав привезти тебе мертвим, – похмуро пробурмотів К!сдра.

Буйвітер поглянув на нього згори донизу й повільно розплився в усмішці. Його рот роззявився широко, маніякально та зовсім не весело, то була та усмішка, котру зазвичай супроводжують маленькі птахи, що живуть біля рік та виколупують залишки їжі з зубів.

– Доведеться привезти живим, – мовив Буйвітер. – Якщо вже говорити про кого-небудь мертвого, пам’ятай, котрий меч у чиїй руці.

– Якщо ти вб’єш мене, нічого не завадить Псефі натомість убити тебе, – крикнув драконник, лежачи на землі.

– То я робитиму інакше, відрубуватиму шматочки, – погодився чарівник. Він знову випробував дію усмішки.

– Ой, ну гаразд, – похнюпившись мовив К!сдра. – Гадаєш, у мене є уява?

Він вивернувся з-попід меча й помахав дракону, котрий знову здійнявся й полетів до них. Буйвітер сковтнув.

– То ми поїдемо на ньому? – сказав він. К!сдра зневажливо поглянув на нього, кінчик Крінґа був усе ще біля його шиї.

– Як іще дістатися Змієгора?

– Не знаю, – мовив Буйвітер. – А як іще?

– Я маю на увазі, що іншого шляху нема. Або так, або ніяк.

Буйвітер знову подивився на дракона попереду. Він виразно бачив крізь нього поламану траву, на котрій той лежав, але, обережно торкнувшись луски, що була лиш золотим відблиском у повітрі, вона видалася достатньо твердою. Йому здавалося, що дракони повинні або повністю існувати, або не існувати взагалі. Дракон, котрий існував наполовину – гірше за будь-які крайнощі.

– Не знав, що дракони бувають прозорі, – сказав він.

К!сдра знизав плечима.

– Справді? – промовив.

Він неоковирно заплигнув на дракона, бо Буйвітер учепився йому за пояс. Невдало вмостившись, чарівник побілілими від зусилля пальцями вчепився у зручний шматок упряжі й легенько тицьнув К!сдру мечем.

– Ти коли-небудь раніше літав? – сказав драконник, не обертаючись.

– Не отак, ні.

– Хочеш смоктульку?

Буйвітер витріщився на потилицю цього чоловіка, а тоді вниз – на сумку запропонованих йому жовтих і червоних цукерок.

– Це обов’язково? – запитав він.

– Такий звичай, – мовив К!сдра. – Пригощайся.

Дракон піднявся, зробив кілька важких кроків галявиною і здійнявся в повітря.

Буйвітру інколи снилися жахіття про те, що він балансує на верхівці якогось невидимого, неймовірно високого місця і бачить унизу блакитний, укритий хмарами пейзаж, котрий віддаляється (зазвичай від цього чарівник прокидався з пітними щиколотками; і хвилювався б навіть більше, якби знав, що то жахіття не було, як він гадав, звичайним пласкосвітним запамороченням. Це була зворотна пам’ять про подію в його майбутньому, таку страхітливу, що створила відголоски жаху крізь усе його життя).

То була не та подія, але підготовка до неї. Псефа видирався у повітря кількома карколомними для вершників стрибками. Ув останньому стрибку його широкі крила з ляскотом розправилися, аж затремтіли найближчі дерева. Тоді земля зникла, віддаляючись кількома обережними, але різкими рухами. Псефа здіймався неочікувано ґраційно, післяобіднє сонце відбивалося від крил, які й досі були тільки золотою плівкою. Буйвітер собі ж на шкоду поглянув донизу і зрозумів, що дивиться крізь дракона на верхівки дерев удолині. Далеко під ним. Від цього видовища йому прихопило живіт.

Заплющити очі теж не було найкращою думкою, бо давало його уяві повну владу. Він зупинився на тому, що витріщався у серединну точку, де болото та ліс поєднувались і за ними можна було спостерігати майже мимохідь.

Зірвався вітер. К!сдра напівобернувся й крикнув:

– Оце – Змієгір!

Буйвітер повільно повернув голову, пересвідчуючись, що Крінґ спокійно лежить на спині дракона. Його засльозені очі побачили чудернацько перевернуту гору, що здіймалася понад глибокою лісовою долиною, немов слухова трубка з вуха. Навіть із цієї відстані він міг розрізнити слабке октаринове сяйво в повітрі, котре, найімовірніше, вказувало на присутність постійної чарівної аури у щонайменше – аж дух перехопило – декілька міліПраймів. Щонайменше!

– О, ні, – вимовив він.

Навіть дивитися униз було кращим за це. Чарівник швидко відвів погляд, але зрозумів, що більше не бачить землю крізь дракона. Доки вони широким колом наближалися до Змієгора, тварина набувала щораз більшої виразності, немовби її тіло заповнювалося золотим туманом. Доки вони досягли замку, дракон вже був вельми реальним і шалено розмахував крилами у польоті.

Буйвітрові здалося, що він бачить у повітрі невиразну смугу, немов щось із гори простягнулось і торкнулося цього створіння. Було дивне відчуття, що дракона робили більш справжнім.

Перед ним Змієгір перетворився із далекої іграшки на декілька мільярдів тонн каменюк, що тримаються між небом і землею. Буйвітер бачив там невеликі поля, ліси й озеро, а з озера витікала річка й спадала за край...

Він зробив дурницю, що послідкував очима за ниточкою пінистої води, але саме вчасно відсахнувся.

Широке плато перевернутої гори наближалося. Дракон навіть не сповільнився. Коли гора вже нависала над Буйвітром, немов найбільша у Всесвіті мухобійка, він помітив вхід у печеру. Псефа шугнув туди, його плечові м’язи працювали, мов механізми.

Пітьма охопила чарівника й він скрикнув. Повз промайнули скелі, розмиті через високу швидкість. Тоді дракон знову вилетів на відкритий простір.

То була середина печери, але більшої, ніж узагалі могла бути будь-яка печера. Дракон, ширяючи по її безмежній пустці, здавався лише золотавою мухою в бенкетній залі.

Там були й інші дракони – золоті, срібні, чорні, білі, – що розбивали осяяне сонцем повітря, виконуючи якісь свої справи, чи просто сиділи на кам’яних виступах. Високо під склепінчастим дахом печери ще десятки їх звисали з велетенських кілець, тримаючи по-кажанячому складені крила. Там були й люди. У Буйвітера пересохло в горлянці: вони ходили по тій роздолій стелі, немов мухи.

Тоді він зауважив тисячі маленьких кілець, котрими була всіяна стеля. Декілька перевернутих людей з цікавістю спостерігали за польотом Псефи. Буйвітер знову сковтнув. Він і близько не мав гадки, що робити далі.

– Ну? – пошепки спитав він. – Маєш пропозиції?

– Ясна річ, треба нападати, – зневажливо кинув Крінґ.

– І чому я про це сам не подумав? – відповів Буйвітер. – Може, тому, що всі вони мають арбалети?

– Ти пораженець.

– Пораженець? Та це тому, що я зазнаю тут поразки!

– Ти сам собі найбільший ворог, Буйвітре, – мовив меч.

Буйвітер поглянув на чоловіків, які шкірилися угорі.

– Закладемося? – насилу промовив він.

Крінґ не встиг відповісти, як Псефа подався назад у повітрі й зупинився на одному з великих кілець, котре загрозливо затряслось.

– Бажаєш померти зараз чи спершу здасися у полон? – спокійно запитав К!сдра.

До кільця звідусіль наближалися чоловіки, погойдуючись під час ходьби, адже їхні чоботи зачіплялися за кільця на стелі. Такі ж чоботи лежали ще на стійці, що висіла на маленькій платформі збоку від великого кільця. Буйвітер не встиг і оком кліпнути, як драконник зістрибнув зі спини тварини на платформу і вже стояв, кепкуючи з чарівникової розгубленості.

Почувся короткий чіткий звук ладування декількох арбалетів. Буйвітер поглянув на кількість незворушних, перевернутих догори дриґом облич. Модні смаки драконячого народу не сягали далі шкіряної збруї, всипаної бронзовими орнаментами. Ножі та піхви для мечів носили догори дриґом. Ті, хто не носив шолома, дозволяли своєму волоссю вільно спадати, тож воно рухалося, мов ті водорості у вентиляції попід дахом. Між них було декілька жінок. Перевернутість робила з їх анатомією дивні речі. Буйвітер витріщався без упину.

– Здавайся, – знову сказав К!сдра.

Буйвітер розтулив рота, щоби саме так і зробити. Крінґ прогудів попередження, а рукою Буйвітра пронеслися хвилі страхітливого болю.

– Ніколи, – пропищав він. Біль зник.

– Звичайно ж, він не здасться! – прогримів могутній голос позаду. – Він же герой, чи не так?

Буйвітер повернувся й побачив пару волохатих ніздрів. Вони належали кремезному молодику, котрий безтурботно звисав зі стелі у своїх чоботях.

– Як звуть тебе, герою? – мовив чоловік. – Аби ми знали, кого потім спом’янути.

Чарівник відчув нестримний біль у руці.

– Й-я Буйвітер із Анха, – ледь видихнув він.

– А я – Ліо!рт Володар Драконів, – промовив чоловік, вимовляючи своє ім’я з чітким гортанним клацанням, котре, на думку Буйвітра, було своєрідним розділовим знаком. – Ти прийшов, аби викликати мене на смертельний двобій.

– Та ні, я не...

– Помиляєшся. К!сдро, допоможи нашому герою вдягнути пару гакоботів. Він певно не може дочекатися початку двобою.

– Ні. Слухайте, я тільки прийшов сюди в пошуках своїх друзів. Я певен, що немає... – почав Буйвітер, коли драконник рішуче провів його до платформи, штовхнув на стілець і почав надягав йому на ноги гакоботи.

– Швидше, К!сдро. Не можна затримувати зустріч нашого героя з його долею, – сказав Ліо!рт.

– Слухайте, гадаю, мої друзі тут загалом щасливі, тож якби ви мене просто… Ну, десь мене спустили...

– Скоро ти побачишся зі своїми друзями, – безтурботно мовив володар драконів. – Якщо ти релігійний, звісно ж. Увійшовши до Змієгора, ніхто його вже не покидає. Ну, хіба що в непрямому значенні. Покажи йому, як дістатися кілець, К!сдро.

– Дивись, у що ти мене вплутав! – прошипів Буйвітер.

Крінґ почав вібрувати в його руці.

– Пам’ятай, що я – чарівний меч, – прогудів той.

– Спробуй таке забути.

– Лізь по драбині й хапай кільце, – сказав дракон ник. – Тоді підіймай ноги, щоби гаки зачепилися.

Він допоміг чарівникові, котрий щосили опирався, вилізти вгору, аж той вже нарешті висів догори ногами, із заправленою в штани мантією і Крінґом в одній руці. З цього кута драконячий люд мав доволі непоганий вигляд, але не самі дракони, що нависали зі своїх сидінь над рештою, немовби велетенські ґорґулі. Їхні очі світилися цікавістю.

– Прошу уваги, – мовив Ліо!рт. Драконник подав йому щось довге, загорнуте в червоний шовк.

– Битимемось до смерті, – сказав він. – Твоєї.

– Але, гадаю, якщо я переможу, то здобуду свободу? – озвався Буйвітер без особливої надії.

Ліо!рт дав знак драконникам, що зібралися тут, кивком голови.

– Не будь наївним, – промовив.

Буйвітер глибоко вдихнув.

– Мабуть, мені слід тебе попередити, – сказав він, а голос його майже не тремтів, – що це чарівний меч.

Ліо!рт дозволив покриттю з червоного шовку впасти у пітьму й відкрити очам лезо, чорне, мов смола. На його поверхні сяяли руни.

– Який збіг, – сказав він і зробив випад.

Буйвітер скам’янів од страху, та його рука полетіла вперед за Крінґом. Мечі зустрілись у вибуху октаринового світла.

Ліо!рт відхилився назад, очі його звузились. Крінґ оминув захист і, хоча меч володаря драконів стрибнув, аби прийняти на себе більшість ударної сили, результатом стала тонка червона лінія на грудях його власника.

Із риком нападник подався до чарівника, дзенькаючи чоботями по кільцях. Мечі знову зустрілися у ще одному потужному розряді магії, а Ліо!рт у той же час опустив свою іншу руку на голову Буйвітра і завдав йому такий сильний удар, що одна нога небораки висмикнулася з кільця й забовталась у повітрі.

Буйвітер знав, що він, мабуть, найгірший чарівник у Пласкому світі, бо знав лиш одне закляття; та все одно він був чарівником, а тому за невблаганними законами магії це означало, що у випадку його кінця за ним би мав прийти сам Смерть (замість відправляти когось із безлічі своїх слуг, як воно зазвичай буває). Саме тому, коли усміхнений Ліо!рт відхилився й упівоберта заніс меча, час поплив.

У Буйвітрових очах світ раптом замерехтів октариновим світлом, ще й з фіолетовим відтінком, оскільки фотони вдарялись у раптово посталу чарівну ауру. Усередині неї володар драконів був наче похмуро забарвлена статуя, а його меч рухався крізь сяйво повільно, мов равлик.

Біля Ліо!рта була ще одна постать, видима лиш тим, хто здатен бачити додаткові чотири виміри чарів. Вона була висока, худа, темна і на тлі раптової морозно-зоряної ночі вона замахнулася косою надзвичайної гостроти...

Буйвітер пригнувся. Лезо холодно свиснуло у повітрі повз його голову й легко увійшло в камінь печерної стелі. Смерть викрикнув лайку своїм холодним замогильним голосом. Усе зникло. Те, що здавалося реальністю в Пласкому світі, відновилося з гучним звуком. Ліо!рт роззявив рота, дивуючись неймовірній швидкості, з якою Буйвітер ухилився від його смертельного удару, і як з відчайдушністю, доступною лиш до краю нажаханим особам, той розпрямився, мов змія, і стрибнув крізь простір між ними. Він ухопив обома долонями руку володаря драконів, у котрій був меч, і вивернув її.

Саме цієї миті те одне кільце Буйвітра, що вже й так було перевантажене, із неприємним металевим звуком вислизнуло з каменю.

Шалено гойднувшись, чарівник пірнув униз і повис над смертю, що загрожувала потрощити всі кістки. Він так сильно стиснув руку володаря драконів, що той аж скрикнув.

Ліо!рт поглянув угору на свої ноги. Крихти каменю падали зі стелі навколо гаків, де були закріплені кільця.

– Відпусти, хай тобі грець. – закричав він. – Бо ми обидва загинемо!

Буйвітер промовчав. Він зосередився на тому, щоби не відпустити руку і відганяти надокучливі думки із зображенням тієї долі, котра чекала його на каменях унизу.

– Застрельте його! – заревів Ліо!рт.

Бічним зором Буйвітер помітив декілька арбалетів, наставлених на нього. Ліо!рт обрав цю мить для удару і кулак вільної руки вгатив перснями по пальцях Буйвітра.

Той відпустив.

Двоквіт схопився за ґрати й підтягнувся.

– Щось бачиш? – спитав Грун десь під його ногами.

– Лише хмари.

Грун опустив його і присів на край одного з дерев’яних ліжок, які були єдиним умеблюванням цієї камери.

– От прокляття, – сказав він.

– Не впадай у відчай, – мовив на те Двоквіт.

– Я й не впадаю.

– Мабуть, це лише якесь непорозуміння. Гадаю, нас скоро відпустять. Вони здаються доволі цивілізованими.

Грун втупився в нього з-під густих брів. Він хотів щось сказати, але потім передумав. Натомість зітхнув.

– А коли повернемось, зможемо похвалитися тим, що бачили драконів, – продовжив Двоквіт. – Як тобі таке, га?

– Драконів не буває, – рішуче сказав Грун. – Кодіс із Химерії вбив останнього двісті років тому. Я не знаю, що ми бачили, але точно не драконів.

– Але вони несли нас у повітрі! Тут їх мають бути сотні…

– Це, напевно, просто магія, – зневажливо сказав Грун.

– Ну, вони були схожі на драконів, – сказав Двоквіт із нотками непокори в голосі. – Я завжди мріяв побачити драконів, ще відколи був хлопчаком. Драконів, які літають небом, видихають полум’я...

– Вони колись повзали по болотах та в таких подібних місцях, і все, що вони видихали, це сморід, – сказав Грун, лягаючи на ліжко. – І великими аж такими не були. Збирали хмиз.

– Я чув, вони любили збирати скарби, – озвався Двоквіт.

– І хмиз. Гей, – додав Грун оживившись, – ти зауважив усі ці кімнати, через які нас вели? На мене вони справили враження. Безліч добротних речей, плюс деякі з цих гобеленів певно вартують цілий статок.

Він задумливо почухав підборіддя з таким звуком, наче дикобраз пробирався через дрік.

– Що буде далі? – спитав Двоквіт.

Грун подлубався у вусі й байдуже оцінив результат.

– Ну, – відповів він, – напевно, за хвилину двері відчиняться й мене потягнуть на якусь храмову арену, де я битимусь, можливо, з парою велетенських павуків і двометровим рабом із джунґлів Клачу, а потім урятую від жертовника якусь принцесу, а тоді переб’ю кількох вартових, чи хто там буде, а відтак та дівчина покаже мені таємний вихід із цього палацу, ми викрадемо пару коней і втечемо зі скарбами.

Грун задер голову, поклавши її на руки, дивився на стелю й собі посвистував.

– Аж стільки всього? – спитав Двоквіт.

– Зазвичай.

Двоквіт сів на своє ліжко і спробував поміркувати. Це ніяк не вдавалося, бо всі його думки були забиті драконами.

Дракони!

Ще з двох років Двоквіта полонило зображення полум’яного чудовиська з «Книги октаринових казок». Його сестра якось сказала, що таких насправді не буває, і те гірке розчарування закарбувалося в спогадах на все життя. Він тоді подумав, що коли у світі немає таких прекрасних створінь, то цей світ і половини себе не вартий. А пізніше Двоквіт став учнем завідувача клієнтурою Дев’ятьочеретина, який своїм похмурим світосприйняттям був цілковитою протилежністю драконам, та й на мрії часу не вистачало.

Але з цими драконами було щось не те. Як порівняти з його баченням, то вони здавалися занадто малими і гладкими. Дракони ж мають бути великі, зелені, незвичайного вигляду, з кігтями, і видихати вогонь... Великі, зелені і з гострими... Нараз кутиком ока Двоквіт зауважив якийсь рух, десь у дальньому, темному закутку їхньої в’язниці. Коли обернув голову – усе зникло, хоча йому і причувся якийсь невиразний звук, наче кігті по каменю шкрябонули.

– Груне, – промовив Двоквіт.

З іншого ліжка долинуло хропіння.

Двоквіт крадькома підійшов до того кутка й почав обережно розглядати каміння, на випадок, якби там виявилася таємна панель. У ту ж мить двері різко відчинилися і глухо стукнулися об стіну. Крізь них завалилося з півдесятка охоронців, які розсипалися по всій камері й опустилися на одне коліно. Їхня зброя націлилася винятково на одного Груна. Коли Двоквіт згадав про це пізніше, то відчув себе ображеним.

Грун хропів.

У приміщення чітким кроком увійшла жінка. Небагато жінок уміють карбувати крок, але ця зуміла. Вона глянула упівока на Двоквіта, якби на якийсь предмет меблів, а тоді подивилася на чоловіка на ліжку.

На ній була така ж шкіряна збруя, як і на тих драконячих вершниках, однак набагато коротша. Це та ще пишна грива золотисто-рудого волосся, що спадало аж до пояса, було її єдиною поступкою тому, що навіть на Диску вважалося за пристойність. А ще на її обличчі була задума.

Грун видав якесь булькання, перевернувся і спав далі.

Обережним рухом, немовби то був інструмент надзвичайної крихкості, жінка дістала з-за свого паска тонкий чорний кинджал і спрямувала ним прямий удар вниз.

Клинок не пройшов ще й половини траєкторії, як права рука Груна зірвалася з місця так швидко, ніби миттєво перенеслася між двома точками простору, минаючи опір повітря між ними. З глухим ляскотом вона зімкнулася на жіночому зап’ясті. Друга ж рука гарячково потяглася до меча, якого чомусь не було... Грун прокинувся.

– Гмх? – видав він, з похмурим збентеженням дивлячись на жінку. А тоді йому впали в око лучники.

– Відпусти, – сказала жінка спокійним, тихим голосом, що наче переливався діамантами. Грун повільно ослабив хапку.

Вона відступила назад, потираючи зап’ястя й поглядаючи на Груна, як ото кіт на мишачу нірку.

– Що ж, – промовила вона врешті, – ти пройшов перше випробування. Як тебе звуть, варваре?

– Кого це ти варваром називаєш? – огризнувся Грун.

– Якраз це й хотіла б довідатись.

Грун повільно полічив лучників і щось поміркував. Його плечі розслабилися.

– Я Грун із Химерії. А ти?

– Лісса Володарка Драконів.

– Ти володарка цього місця?

– Це ще буде видно. Ти схожий на найманця, Груне з Химерії. Ти б мені придався... якби пройшов мої випробування, звісно. Їх усього три. Перше ти вже пройшов.

– А які решта... – Грун замовк на мить, беззвучно ворушачи губами, аж врешті видав: – два?

– Ризикові.

– А платня?

– Висока.

– Перепрошую, – озвався Двоквіт.

– А якщо я завалю ці випробування? – спитав Грун, не звертаючи на нього уваги. Грун і Лісса чіплялися одне одного поглядами й повітря аж тремтіло від взаємного зачарування.

– Якби ти завалив перше, то був би вже мертвим. Це, можна сказати, типовий штраф.

– Ммм... послухайте, – почав Двоквіт. Лісса зиркнула на нього й ніби вперше за весь час його тут зауважила.

– Заберіть його, – спокійно мовила вона і знову повернулася до Груна.

Двоє охоронців засилили свої луки на плече, схопили Двоквіта попід лікті й підняли його. Тоді хутко вибігли з ним через двері.

– Гей, – не вщухав Двоквіт, коли вони поспішали коридором. – А де… – коли зупинилися навпроти інших дверей, – моя… – коли відчиняли ті двері, – Скриня? – Він приземлився на купі того, що колись, мабуть, було соломою. Двері з грюкотом зачинилися, а відлуння цього звуку перекрив звук засувів, що ставали на своє місце.

В іншій же камері Грун, і оком не змигнувши, вів розмову далі.

– Добре, – сказав він, – яке ж друге випробування?

– Ти маєш убити двох моїх братів.

Грун узяв це до уваги.

– Обох за раз чи одного за одним? – спитав.

– Хоч синхронно, хоч секвенційно, – відповіла Лісса.

– Га?

– Просто вбий їх, – відрубала вона.

– Добрі з них бійці, га?

– Славетні.

– А натомість за все це...?

– Одружишся зі мною і станеш володарем Змієгора.

Настала довга мовчанка. Грунові брови вигнулися в незвичному обчисленні.

– Я здобуду тебе й цю гору? – промовив він урешті.

– Так, – Лісса подивилася прямо йому в очі і її губи сіпнулися. – Оплата цілком гідна, запевняю.

Грун кинув оком на персні її руки. Камінці були великі, та ще й неймовірно рідкісні блакитно-молочні діаманти із глиноземних Мітоських басейнів. Коли він нарешті відірвав від них свій погляд, то побачив, що Лісса люто дивиться на нього.

– Ти ще вираховуєш? – скреготнула вона зубами. – Грун Варвар, який сміливо зайде в пащу Смерті?

Грун знизав плечима.

– Авжеж, – сказав він. – Єдина причина, аби зайти в пащу Смерті, то поцупити Його золоті зуби.

Він широко змахнув рукою й у ній опинилося дерев’яне ліжко. Воно кулею полетіло в лучника, а Грун залюбки подався слідом, прибиваючи ударом одного й вихоплюючи зброю в іншого. Усе скінчилося за якусь мить.

Лісса й не ворухнулася.

– Ну? – озвалася вона.

– Що «ну»? – перепитав Грун із місця бійні.

– Ти збираєшся мене вбити?

– Що? Та ні. Ні, це просто... ну, знаєш... звичка така. Просто тримаю форму. То де ті брати? – зашкірився він.

Двоквіт сидів на соломі, втупившись у темряву. Цікаво, скільки вже минуло часу? Щонайменше кілька годин, мабуть. Чи днів. А що, як уже промайнуло кілька років, а він цього просто не помітив?

Ні, треба позбутися таких думок. Він спробував думати про щось інше – траву, дерева, свіже повітря, драконів. Дракони…

У темряві щось ледь чутно зашаруділо. На чолі Двоквіта виступили краплі поту.

Щось було у тій темниці. Щось, що видавало негучні звуки, але в цілковитому мороці здавалося величезним. Він відчував, як рухається повітря.

Піднявши руку, Двоквіт відчув мастке на дотик повітря і помітив слабкий спалах іскри, що свідчить про наявність локалізованого магічного поля. Він подумав, що зараз йому б дуже не завадило світло.

Раптом над його головою промайнув згусток полум’я і поцілив у дальню стіну. Каміння спалахнуло жаром і Двоквіт, поглянувши вгору, побачив дракона, який зайняв понад половину темниці.

«Корюся тобі, володарю», – озвався голос у його голові.

Він подивився у величезні зелені очі дракона, а в них на тлі полум’я й каміння, що потріскувало й бризкало іскрами, побачив себе. Істота була барвиста, укрита шипами, рогата й вигиниста – точнісінько як у його уяві… Справжній дракон... І хоч крила його складені, та були достатньо великими, щоби дістатися обох кінців приміщення. Зараз вони лежали у нього між пазурами.