Текст книги "Морт"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)
Незнайомець вирішив пити все підряд.
– А ЩО В ТІЙ ЗЕЛЕНІЙ?
Господар глянув на етикетку:
– Написано, що динний бренді, – невпевнено сказав він. – Пише, що виготовлено й розлито якимись там ченцями за старовинним рецептом, – додав він.
– СКУШТУЮ.
Господар зиркнув на рядок порожніх чарок, що вишикувалися на шинквасі. В деяких лишилися шматки фруктів, вишеньки на шпажках і паперові парасольки.
– Ви впевнені, що вам ще не досить? – перепитав він. Його трохи непокоїло, що обличчя незнайомця розгледіти не вдається.
Чарка, на стінках якої загусали краплі напою, зникла десь у глибинах капюшона й повернулася порожньою.
– ВПЕВНЕНИЙ. А ЩО ОТЕ ЖОВТЕ З ОСАМИ ВСЕРЕДИНІ?
– Пише, що «Весняний лікер». Наливати?
– ТАК. А ПОТІМ ОТЕ СИНЄ З ЗОЛОТИМИ БЛИСКІТКАМИ.
– Е-е… «Старий плащ»?
– ТАК. А ТОДІ ДРУГИЙ РЯД.
– Котрий напій?
– УСІ.
Незнайомець стояв прямо, чарки разом із вмістом – сиропами, лікерами й різноманітною рослинністю – зникали під капюшоном одна за одною, ніби на конвеєрі.
«Ось воно, привалило, – думав господар, – ось він, стиль, тепер уже точно заведу собі червону камізелю, горішки й корнішончики виставлятиму на шинквас, кілька люстер повішаю на стіни, тирсу поміняю». Він взяв із крана просякнуту пивом ганчірку й завзято потер шинквас, розмазуючи лікерні краплі в одну широку веселку, від якої з деревини злазив лак. Останній завсідник нап’яв капелюх і покульгав надвір, щось мимрячи собі під ніс.
– НЕ РОЗУМІЮ, ЯКИЙ СЕНС, – озвався незнайомець.
– Даруйте?
– ЩО МАЄ СТАТИСЯ?
– А ви скільки випили чарок?
– СОРОК СІМ.
– Тоді будь-що, – сказав бармен. Оскільки він був не перший день за шинквасом, то знав, чого від нього чекають ті, хто п’є на самоті до третіх півнів, а тому взявся натирати склянки й розпитувати.
– Вас дружина з дому вигнала, так?
– ПЕРЕПРОШУЮ?
– Горе заливаєте?
– НЕ ВІДЧУВАЮ ГОРЯ.
– Ні, звісно, що ні. Забудьте. Я нічого не казав, – ще трохи потер склянку. – Просто спало на думку, що коли поговорити з кимсь, то легше стає.
Незнайомець трохи помовчав, ніби замислився, а тоді сказав:
– ВИ ХОЧЕТЕ ЗІ МНОЮ ПОГОВОРИТИ?
– Так, звісно. Я вмію слухати.
– ЗІ МНОЮ НІКОЛИ НІХТО НЕ ХОТІВ ГОВОРИТИ.
– Прикро це чути.
– НА ВЕЧІРКИ МЕНЕ, ЗНАЄТЕ, ТЕЖ НЕ ЗАПРОШУЮТЬ.
– Ох.
– УСІ НЕНАВИДЯТЬ МЕНЕ. УСІ. ЖОДНОГО ДРУГА НЕ МАЮ.
– Друзі всім потрібні, це так, – відповів бармен глибокодумно.
– ГАДАЮ…
– Так?
– ГАДАЮ, Я МІГ БИ З ТІЄЮ ЗЕЛЕНОЮ ПЛЯШКОЮ ЗДРУЖИТИСЯ.
Господар посунув у бік незнайомця зелену восьмигранну пляшку. Смерть взяв її, нахилив над чаркою. Рідина подзюркотіла стінкою.
– НАПИЛИСЯ, ЩО Я ДУМАЮ, ТАК?
– Я обслуговую тих, хто може рівно стояти на рахунок три, – відповів господар.
– І-І-І ПР-Р-Р-РАВИЛЬНО. ТА Я… – незнайомець затнувся й завмер, пафосно піднісши вказівний палець. – ПРО ЩО Я КАЗАВ?
– Ви казали, що вам здається, що ви напилися.
– А. ТАК. АЛЕ МОЖУ ПРТВРЗІТИ КОЛИ СХОЧУ. ЦЕ КСПРМЕНТ. І ЗАРАЗ Я ХТІВ Б ПОЕКСПРМНТУВАТИ З ТИМ АПЕЛЬСИНОВИМ БРЕНДІ.
Господар зітхнув і глянув на годинник. Безсумнівно, він робив непогану касу, особливо коли зважити, що незнайомець не помічав, як він накручує ціну чи недодає решти. Та було вже пізно поночі. Точніше, було вже так пізно, що аж рано. Було й ще дещо підозріле в цьому самотньому клієнтові. Зазвичай відвідувачі «Латаного барабана» пили так, ніби завтра не настане, та оце вперше в господаря було відчуття, що воно не настане насправді.
– ТО ПРО ЩО Я. ЧОГО МЕНІ ЧЕКАТИ? НА ЩО СПОДІВАТИСЯ? ЯКИЙ В ЦЬОМУ ВСЬОМУ СЕНС? НАЩО ВСЕ ЦЕ?
– Не скажу, бо не знаю, друже. Та вам, певно, полегшає, коли добре проспитеся.
– ПРОСПЛЮСЬ? ПРОСПЛЮСЬ? ТА Я НІКОЛИ НЕ СПЛЮ. Я… ЯК ЦЕ КАЖУТЬ, ХОДЯЧА ПРИТЧА ВО ЯЗИЦЕХ.
– Спати всім треба. Навіть мені, – натякнув господар.
– УСІ ВОНИ НЕНАВИДЯТЬ МЕНЕ, КОЛИ ХОЧЕТЕ ЗНАТИ.
– Так, ви вже казали. Та уже чверть по другій.
Незнайомець хитко розвернувся й оглянув приміщення.
– НЕМА НІКОГО, ТІЛЬКИ Я І ВИ.
Господар підняв заслінку й вийшов з-за шинкваса, аби допомогти незнайомцю злізти зі стільця.
– В МЕНЕ ЖОДНОГО ДРУГА НЕМА. НАВІТЬ КОТИ З МЕНЕ КПЛЯТЬ.
З-під плаща вислизнула рука й ухопила із шинкваса пляшку мухоморного лікеру, перш ніж господар устиг підвести власника руки до дверей. Господаря непокоїло питання: як такий худий чолов’яга може бути настільки важким.
– Я Ж КАЗАВ, ЩО МОЖУ НЕ БУТИ П’ЯНИМ. ЧОМУ ЛЮДЯМ ПОДОБАТЬСЯ БУТИ П’ЯНИМИ? ЦЕ ТАКА РОЗВАГА?
– Це допомагає їм забути про життя, старий друже. Ану, сюди обіпріться, доки я двері відчиню.
– ЗАБУТИ ПРО ЖИТТЯ. ХА. ХА.
– Ви приходьте, коли схочете, гаразд?
– ВИ СПРАВДІ ХОТІЛИ БИ ПОБАЧИТИСЯ ЗІ МНОЮ ЩЕ?
Господар озирнувся на шинквас, де лежала купка золотих монет. Дивний клієнт, але платить щедро. Ще й поводиться тихо, такий навряд комусь зашкодить.
– О, так, – відповів він, вивівши гостя на вулицю й забравши пляшку одним вправним рухом. – Ви завжди бажаний гість.
– ЦЕ НАЙПРИЄМНІШЕ З УСЬОГО…
Двері грюкнули, й решти речення господар не почув.
Ізабелл сіла на ліжку.
У двері знов постукали, обережно й тривожно. Вона натягнула ковдру до підборіддя.
– Хто там? – прошепотіла вона.
– Це я, Морт, – просичало крізь двері. – Будь ласка, дозволь зайти!
– Зажди!
Ізабелл заходилася панічно шукати сірники на приліжковому столику, скинула пляшечку туалетної води й коробку цукерок, в якій лишилися переважно обгортки. Запаливши свічку, вона посунула її так, щоби освітлення справляло враження якнайдужче, й поправила сорочку, щоби менше прикривала, а тоді сказала:
– Не замкнено.
Морт, пропахлий кіньми, морозом і помияном, ввалився в кімнату.
– Маю надію, – лукаво промовила Ізабелл, – що ти сюди вломився не для того, щоби скористатися своїми привілеями у цій господі.
Морт озирнувся. Ізабелл виявилася палкою шанувальницею рюшиків. Здавалося, що навіть туалетний столик вбраний у нижню спідницю. В цілому кімната була радше вбілизненою, ніж умебльованою.
– Слухай, у мене на ці ігри часу немає. Бери свічку й ходімо в бібліотеку. І небесами тебе заклинаю, вдягни щось пристойне, ти ж із сорочки випадаєш.
Ізабелл опустила очі, а тоді різко задерла носа.
– Що ж!
Морт визирнув з-за дверей і додав, перш ніж зникнути:
– Це питання життя й смерті.
Ізабелл дивилася, як двері скрипнули й зачинилися за ним. На дверях із внутрішнього боку висіла синя домашня сукня з китицями, яку Смерть вигадав для неї в подарунок до минулої Ночі Гуляння Кабанів і яку вона не наважувалася викинути геть, незважаючи на замалий розмір і кролика на кишеньці.
Зрештою вона звісила ноги з ліжка, вдягнула принизливу сукню й полопотіла в коридор. Там на неї чекав Морт.
– Батько нас не почує?
– Він ще не повернувся. Ходімо.
– Звідки ти знаєш?
– Тут усе по-іншому, коли він вдома. Різниця… різниця така приблизно, як між кожухом, в який хтось вбраний, і кожухом, який висить на вішаку. Ти не помічала?
– Що таке важливе ти надумав?
Морт відчинив двері бібліотеки. Їх обдало гарячим сухим повітрям, завіси непривітно скрипнули.
– Надумав порятувати життя однієї людини. Принцеси, точніше.
Ізабелл ураз зацікавилася.
– Справжньої принцеси? Такої, яка горошинку відчує крізь десяток перин?
– Горошинку? – Морт відчув, як однією турботою зробилося менше. – А, так. Я був певен, що Альберт щось наплутав.
– Ти в неї закоханий?
Морт завмер серед полиць, немов скам’янілий. Було чути тихеньке скрекотіння самописних сторінок під палітурками.
– Важко сказати. А скидається на те?
– Ти трохи нервовий. А що вона до тебе відчуває?
– Не знаю.
– Ага, – сказала Ізабелл так, наче була в цій сфері фахівцем. – Кохання без взаємності – найгірше. Хоча, мабуть, іти й пити отруту, щоби вкоротити собі через це віку, не варто, – мудро завважила вона. – То нащо ми сюди прийшли? Хочеш знайти її книгу, щоби взнати, чи вийде вона за тебе?
– Я читав, і вона мертва, – відрізав Морт. – Але тільки в книзі. Насправді вона не мертва.
– Добре, бо інакше це була б якась некромантія. То що ми шукаємо?
– Біографію Альберта.
– Нащо? Не певна, що вона в нього є.
– В усіх є.
– Ну, він не любить, коли про особисте розпитують. Я раз шукала його книгу, та не знайшла. Але Альберт сам по собі не такий уже й цікавий. Нащо він тобі? – Ізабелл запалила двійко свічок від своєї, й по полицях затанцювали тіні.
– Мені потрібен могутній чародій, і я вважаю, що Альберт таким є.
– Альберт? Серйозно?
– Так. Тільки шукати треба Альберто Маліча. Гадаю, йому тисячі дві років, не менше.
– Альбертові?
– Так, Альбертові.
– Але він чарівничого капелюха ніколи не вдягає, – сказала Ізабелл підозріливо.
– Загубив. Крім того, капелюх необов’язковий. Звідки почнемо?
– Ну, коли ти так певен… Почнемо зі Сховища, там батько тримає застарілі біографії, яким понад п’ятсот років. Це там.
Ізабелл повела Морта між шепітливих полиць до дверей у темному тупику. Двері насилу прочинилися, і стогін завіс луною пронісся по бібліотеці. Морт уявив, як усі книжки враз зупинилися, щоби прислухатися до цього стогону.
За дверима були сходи, що вели в оксамитовий морок. Всюди були павутиння й пил, а повітря пахло так, ніби його тисячу років тримали замкненим у піраміді.
– Сюди нечасто ходять, – сказала Ізабелл. – Я покажу дорогу.
Морт відчував, що мусить якось віддячити.
– Маю сказати, ти в нас молоток.
– Тобто тверда, важка й проста? А ти вмієш догодити дівчині, хлопче.
– Морте, – механічно виправив Морт.
У Сховищі було тихо й темно, мов у підземній печері. Стелажі стояли так тісно, що між них заледве проходила одна людина, і були такі височенні, що свічкове світло не сягало верхніх полиць. Та наймоторошніше було те, що вони мовчали. Життя персонажів добігли кінця, й біографії їхні спали. Та Мортові здавалося, що сплять вони, мов коти, – одним оком. Вони чатували.
– Я раз ходила сюди, – прошепотіла Ізабелл. – Якщо досить довго іти між стелажів, книжки скінчаться, й далі будуть самі глиняні таблички, кам’яні брили й шкури тварин, а всіх персонажів звати Уґ чи Зоґ.
Тиша була майже намацальною. Ідучи гарячими мовчазними проходами між стелажів, Морт відчував, як книжки за ними спостерігають. Тут були всі, хто коли-небудь жив на світі, – аж від перших людей, що їх виліпили з глини чи чого там самі боги. Книжки спостерігали не зневажливо – радше їм було цікаво, що він тут забув.
– А що після Уґів і Зоґів – ти бачила? – прошепотів він. – Багатьом цікаво було б дізнатися, що там.
– Я злякалася. Це дуже далеко, а я не мала стільки свічок.
– Шкода.
Ізабелл спинилася так різко, що Морт врізався в неї.
– Це має бути десь отут. Що тепер?
Морт примружився на вилинялі корінці біографій.
– Тут жодного порядку! – простогнав він.
Вони розглянулися навколо. Зайшли в сусідні проходи. Навмання витягнули з найнижчих полиць кілька випадкових книжок, здійнявши хмари пилу.
– Дурна затія, – сказав Морт зрештою. – Тут мільйони життів. Ймовірність знайти потрібне менша за…
Ізабелл затулила йому рот.
– Слухай!
Морт щось промимрив крізь її пальці, а тоді зрозумів. Напружив слух у спробі розчути щось, крім важкого гудіння повної тиші.
І раптом упіймав його. Ледь чутний дражливий шорхіт. Десь дуже-дуже високо вгорі, у непролазній темряві між верхівок стелажів досі писалося чиєсь життя.
Широко розплющивши очі, вони перезирнулися. Ізабелл промовила:
– Ми проходили повз драбину трохи раніше. Таку, на колесах.
Коліщатка скрипіли, коли Морт посував драбину до потрібного місця. Верхівка драбини посувалася так само, ніби теж котилася жолобом десь у горішній темряві.
– Гаразд, – сказав він, – дай свічку, і…
– Куди свічка, туди й я, – рішуче сказала Ізабелл. – Зупинись тут і посувай драбину, коли казатиму. І не сперечайся.
– Там нагорі може бути небезпечно, – галантно завважив Морт.
– Тут унизу може бути небезпечно, – відповіла Ізабелл. – Тому я полізу драбиною вгору і візьму свічку зі собою, дякую за розуміння.
Вона стала на перший щабель і от уже невдовзі перетворилася на рюшасту тінь, оточену ореолом свічкового світла, що віддаляючись зменшувалася.
Морт притримував драбину й щосили не думав про навислі над ним безліч життів. Зрідка краплини воску спадали метеорами звідкись згори й льопалися на підлогу поряд із ним, утворюючи кратери у товщі столітнього пилу. Ізабелл перетворилася на хмарку світла в височині, і кожен її крок передавався йому драбиною.
А тоді до нього долетіли її слова, моторошні під вагою навколишньої тиші.
– Морте, я знайшла.
– Добре, неси вниз.
– Морте, твоя була правда.
– Чудово, дякую. Спускайся з книгою.
– Так, Морте, але з котрою?
– Не дуркуй, тієї свічки ненадовго вистачить.
– Морте!
– Що?
– Морте, тут ціла полиця.
Настав світанок – та пора зламу між ніччю й днем, котра по праву належала тільки мартинам у морпоркських доках, припливу, що надходив річкою, і теплому поправному вітерцю, який додавав до міського смороду весняну нотку.
Смерть сидів на швартовій тумбі й дивився на море. Він вирішив не бути п’яним. Від цього боліла голова.
Перепробувавши риболовлю, танці, азартні ігри й пияцтво – буцімто найбільші з людських задоволень, – він не бачив сенсу. Їжею він був задоволений – як і всі, він любив попоїсти. Жодне інше задоволення для плоті його не приваблювало – точніше, приваблювало, однак для тих інших задоволень потрібна була, власне, плоть, і він не знав, як отримувати їх, не вдаючись до значної фізичної перебудови, а вдаватися до неї він наміру не мав. Крім того, він помітив, що з віком люди потроху відмовляються від тих задоволень, а це означає, що не такі вже вони важливі.
Смерть доходив висновку, що ніколи в житті не зрозуміє людей.
Бруківка парувала під сонячними променями, і Смерть відчував той легенький весняний лоскіт, який збурює соки в стовбурах столітніх дерев і надимає тими соками бруньки.
Мартини кружляли довкола й пірнали в воду попереду. Одноокий кіт, що відживав восьме життя й останнє відведене йому вухо, виліз із укриття під купою рибних ящиків, потягнувся, позіхнув й потерся об Смертині ноги. Морський бриз пробивався крізь легендарний анкморпоркський сморід і доносив запахи прянощів і свіжого хліба.
Смерть дивувався сам собі. Цьому непереборному відчуттю. Життя робило його щасливим, і бути Смертю якось не хотілося.
– ЦЕ ТОЧНО ЯКАСЬ ХВОРОБА, – сказав він собі.
Морт примостився на драбині поряд із Ізабелл. Драбина була хитка, але наче трималася. Висота уже не лякала його – все, що було нижче, ховалося в густій чорноті.
Кілька перших томів Альбертової біографії розвалювалися в руках. Морт взяв один навмання, відчув, як драбина тремтить від його рухів, розгорнув книгу десь посередині.
– Посвіти сюди, – попрохав він.
– Можеш щось розібрати?
– Трохи можу…
«…і розкрив долоню свою, та бентежно було йому, позаяк усякому чоловікові суджено відійти в вирій зі Смертю, і присягнувся, гординею гнаний, тоді безсмертя здобути. «Отак, – мовив він до чародіїв юних, – вберемося ми в одіж Богів». Та дня наступного, що на дощ був щедрим, Альберто…»
– Там по-старовинному пишуть, – сказав Морт. – Тоді по-простому не писали. Гляньмо, що там в останньому.
Це таки був Альберт. Морт навіть натрапив на кілька згадок про смажений хліб.
– Цікаво, що він зараз робить, – сказала Ізабелл.
– Гадаєш, варто? Це трохи як підглядання.
– То й що? Злякався?
– Ну, гаразд.
Він гортав аркуші, доки не дійшов до чистих, а тоді відгортав трохи назад – до сторінки, де саме писалася історія Альбертового життя, і то несподівано бадьоро, якщо зважити на пізню пору. В більшості біографій не пишуть про сон – хіба тільки коли сновидіння особливо яскраві.
– Ти світи так, щоби книжку не заляпати. Не хочу йому життя засмальцьовувати.
– Чом би й ні? Він жирок полюбляє.
– Не хихочи так, бо обоє звалимося. Так, що тут у нас…
«Він прокрадався темними рядами Сховища, – читала Ізабелл, – рухаючись до далекого тьмяного вогника високо вгорі. Вишукують, – думав він собі, – підглядають за тим, що не має до них стосунку, чортенята малі…»
– Морте, він…
– Помовч, я читаю!
«…невдовзі покладе цьому край. Альберт безшумно підкрався до драбини, плюнув на долоні й уже замахнувся штовхати. Господар ніколи не дізнається. Він останнім часом поводиться дивно, і винний в цьому хлопчина, і…»
Морт зустрівся поглядами із нажаханою Ізабелл.
Та забрала в Морта книгу, відвела її на відстань випростаної руки, досі дивлячись Мортові в очі, й відпустила.
Морт дивився, як її губи мовчки рухаються й усвідомив, що він також рахує пошепки.
– Три, чотири…
Щось глухо гупнуло, почувся притишений зойк і запала тиша.
– Як гадаєш, ти його вбила? – запитав Морт трохи згодом.
– Де, тут? І взагалі я щось не почула від тебе кращої ідеї.
– Ну, так… Але він усе-таки літня людина.
– Ні, не літня, – відрізала Ізабелл, лізучи драбиною вниз.
– Дві тисячі років не жарти.
– Шістдесят сім і крапка.
– У книжках сказано…
– Казала вже, час тут не діє. Тут несправжній час. Ти мене слухаєш взагалі, хлопче?
– Морте, – виправив Морт.
– І припини мені на пальці ставати, я швидше не можу.
– Пробач.
– І не будь таким боягузом. Ти хоч уявляєш, як тут нудно?
– Мабуть, ні, – сказав Морт і зі щирою надією в голосі додав: – Про нудьгу я чув, та якось не випадало спробувати.
– Жахлива штука.
– Коли вже на те, хвилювання теж не мед.
– Будь-що краще за все це.
Знизу почувся стогін і потік проклять.
Ізабелл придивилася до мороку.
– Очевидно, прокльонні м’язи я йому не пошкодила, – сказала вона. – Гадаю, такі слова мені чути не пасує. Це шкідливо для моралі.
Альберт сидів на підлозі під стелажем, бурмотів і розтирав забиту руку.
– Не варто здіймати стільки шуму, – сухо сказала Ізабелл. – Нічого вам не зробилося, батько тут такого не дозволяє.
– Нащо було так зі мною? – стогнав Альберт. – Я нікому не хотів зашкодити.
– Ви нас хотіли скинути з драбини, – сказав Морт, допомагаючи старому підвестися. – Я про це прочитав. Дивно, що ви до магії не вдалися.
Альберт розлючено витріщився на нього.
– То ви дізналися, чи не так? – тихо сказав він. – Ох і щастячко ж для вас. Не маєте ви права винюхувати.
Він насилу підвівся, скинув із себе Мортові руки й покульгав до виходу між мовчазних полиць.
– Ні, заждіть, – сказав Морт, – нам ваша допомога потрібна!
– Ах, ну звісно, – кинув Альберт через плече. – Це ж так розумно! Гадаєте, можна піти понишпорити, порозвідувати про чуже життя, а потім прийти й вимагати допомоги.
– Я просто хотів дізнатися, чи ви – це справді ви, – пояснював на ходу Морт.
– Я це я. І так в усіх.
– Але якщо ви не допоможете, станеться дещо страшне! Є одна принцеса, і вона…
– Страшне трапляється весь час, хлопче…
– Морте…
– … І не варто сподіватися, що я чимось тут зараджу.
– Але ж ви були наймогутнішим!
Альберт спинився на хвильку, але не озирнувся.
– Був наймогутнішим, був. І не намагайтеся мене улестити. Я неулещуваний.
– Та навіть пам’ятники вам ставили, – сказав Морт, намагаючись не позіхати.
– Тоді люди дурніші, ніж я вважав. – Альберт дійшов до сходів, що вели до бібліотеки, піднявся ними й зупинився, світло від свічок позаду окреслювало його постать.
– Тобто ви не допоможете? Навіть коли могли б?
– Ви подивіться на нього! – гаркнув Альберт. – Немає сенсу достукуватися до мого доброго нутра крізь оцей-от панцир, тим паче, що нутро в мене теж броньове нівроку.
Він так протупотів бібліотечною підлогою, ніби вона йому завинила, й грюкнув дверима.
– Отакої, – сказав Морт розгублено.
– А чого ти хотів? – різко спитала Ізабелл. – Йому давно вже начхати на всіх, крім батька.
– Та мені здалося, що він допоміг би, якби я мав змогу пояснити докладніше, – сказав Морт і похнюпився. Енергійність, яка тримала його на ногах дотепер, випарувалася, і голова зробилася ніби свинцева. – Ти знаєш, що він був славетним магом?
– Це ні про що не каже, чарівники необов’язково приємні й добрі. Не варто лізти до чарівників, читала я колись, бо відмови ранять. – Ізабелл підступила до Морта ближче й трохи заклопотано заглянула йому в очі. – Вигляд у тебе, ніби у вчорашньої їжі.
– Все гразд, – нерозбірливо пробурмотів Морт, важко ступаючи сходами, що вели до шурхотливих бібліотечних стелажів.
– Не все. Тобі б виспатися добре, хлопче.
– Мрт, – пробурмотів Морт.
Він відчув, як Ізабелл вклала його руку собі на плече. Стіни поволі пливли повз нього й навіть звуки власного голосу здавалися йому далекими, а ще він потай від самого себе мріяв, як вляжеться на рівній кам’яній підлозі просто зараз і спатиме довіку.
Скоро повернеться Смерть, казав він собі, відчуваючи, як його слухняне тіло напівведуть – напівнесуть коридорами.
Немає ради на все це, треба зізнатися Смерті. Не така вже він злюща скелетина. Треба просто добрати слова й усе пояснити. А тоді можна було б нарешті заспокоїтися й поспа…
– На якій посаді дотепер працювали?
– ПЕРЕПРОШУЮ?
– Чим заробляли на життя? – запитав худенький юнак за конторкою.
Особа в чорному плащі невпевнено посовалася.
– Я ДОПРАВЛЯВ ДУШІ В КРАЩИЙ СВІТ. БУВ КІНЦЕМ УСІХ СПОДІВАНЬ. ОСТАННІМ АРГУМЕНТОМ. УБИВЦЕЮ, КОТРОГО НЕ СПИНИТИ Й ВІД ЯКОГО НЕ СХОВАТИСЯ.
– Так, ясно, ясно, але які навички ви засвоїли?
Смерть замислився.
– ГАДАЮ, ЗДОБУВ ПЕВНИЙ ДОСВІД КОРИСТУВАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИМ РЕМАНЕНТОМ, – невпевнено запропонував він зрештою.
Юнак несхвально похитав головою.
– НІ?
– Це місто, пане… – він опустив погляд на папери і вкотре почувся незручно, бо не міг прочитати ім’я. – Пане… Пане… Із полями в нас тут не дуже.
Він поклав ручку й так усміхнувся, ніби вчився цього за підручником.
Анк-Морпорк недостатньо розвинуте місто, щоби мати біржу праці. Робота в людей з’являлася, коли батьки їх прилаштовували до своєї справи, або завдяки вродженим талантам, або по знайомству. Однак попит на обслугу таки був, тож коли торгівля в місті вибухово зросла, худенький юнак на ім’я пан Ліона Кібл винайшов фах агента з працевлаштування і саме в цю мить усвідомлював, який цей фах непростий.
– Шановний пане, – він глянув у записник, – пане. У місто весь час приїздять нові люди, бо тут – тільки на їхню думку, на жаль, – більше грошей. Даруйте на слові, та мені здається, що у вашому житті зараз невдалий період. Припускаю, що ви, мабуть, надали б перевагу чомусь витонченішому, аніж, – він знов глянув у записник і насупився, – «щось приємне з котами чи квітами».
– ПЕРЕПРОШУЮ, АЛЕ Я ВІДЧУВ, ЩО НАСТАВ ЧАС ЩОСЬ МІНЯТИ.
– На музичних інструментах граєте?
– НІ.
– Теслярство?
– НЕ ЗНАЮ, НІКОЛИ НЕ ПРОБУВАВ. – Смерть дивився на свої ноги, і йому ставало дуже соромно за себе.
Кібл посовав папери по столу й зітхнув.
– Я ВМІЮ ХОДИТИ КРІЗЬ СТІНИ, – озвався Смерть, бо відчув, що розмова зайшла в глухий кут.
Кібл аж засвітився.
– Ви не могли б продемонструвати? Це може бути цінна навичка.
– ГАРАЗД.
Смерть відсунув стілець, упевнено підійшов до найближчої стіни.
– АЙ.
Кібл уважно спостерігав.
– То показуйте, не соромтеся, – сказав він.
– ЕМ. СКАЖІТЬ, А ЦЕ ЗВИЧАЙНА СТІНА?
– Підозрюю, так. Я не фахівець.
– ЗДАЄТЬСЯ, У МЕНЕ З НЕЮ ПЕВНІ ТРУДНОЩІ.
– Це очевидно так.
– ЯК ЗВЕТЬСЯ ТЕ ВІДЧУТТЯ, КОЛИ ПОЧУВАЄШСЯ КРИХІТНИМ, І СТАЄ ДУЖЕ ГАРЯЧЕ?
Кібл крутив у руках олівець.
– Як пігмей?
– НА «П» ПОЧИНАЄТЬСЯ.
– Приниження?
– Так, – сказав Смерть, – ТОБТО, ТАК.
– Наскільки можу судити, у вас немає жодної корисної навички чи таланту. Ви про викладання не думали?
Смертине обличчя застигло у жахній гримасі. Звісно, воно завжди було таким, однак цього разу відображало почуття свого господаря.
– Тут така штука, – сказав Кібл доброзичливо, поклавши олівець і склавши долоні, – що нечасто, вкрай нечасто випадає мені шукати роботу для… Як ви це назвали?
– АНТРОПОМОРФНЕ УОСОБЛЕННЯ.
– О, так. А що це таке, до речі?
Смерті почало набридати.
– ОЦЕ, – сказав він.
На мить – на одненьку мить – пан Кібл побачив його цілком чітко. І зблід майже до того ж відтінку, що й Смерть. Руки конвульсивно засмикалися. Серце збилося з ритму.
Смерть спостерігав за Кіблом помірно зацікавлено, а тоді витягнув з-під плаща клепсидру, підніс її до світла й уважно оглянув.
– ЗАСПОКОЙТЕСЯ, ВАМ ЩЕ ДОБРЯЧЕ ПОЖИТИ ЛИШИЛОСЯ.
– Т-т-т-т-т…
– МОЖУ НАВІТЬ СКАЗАТИ, СКІЛЬКИ ТОЧНО, КОЛИ ХОЧЕТЕ.
Кібл, хапаючи ротом повітря, спромігся похитати головою.
– ПРИНЕСТИ ВАМ СКЛЯНКУ ВОДИ?
– Н-н-н-н-н…
Задзеленчав дзвоник при дверях. Кібл сидів завівши очі під лоба. Смерть вирішив, що завинив юнакові послугу. У людей є важливий для них звичай віддячувати, і нехтувати ним очевидно було би вкрай нечемно.
Смерть відсунув намистинчасту завісу, що відділяла кабінет від передпокою, й побачив огрядну жіночку, схожу на розлючений коровай, яка саме лупасила по конторці снулою рибиною.
– Щодо того кухарського місця при Академії! Ви казали, що то хороша робота, а насправді сказати страшно, що там коїться! Студенти ті кляті так знущаються! Вимагаю… Хочу, щоби ви… Я не…
Жіночка раптом затихла.
– Кгм, – сказала вона, та відчувалося, що сміливість її полишає. – Ви не Кібл, правда?
Смерть мовчки дивився на неї. Ще ніколи в житті він не бачив незадоволеного клієнта. Він розгубився. А тоді просто здався.
– ГЕТЬ ІДИ, О ЧОРНОРОТА ВІДЬМО, – промовив він.
Кухарка примружила й без того малі вічка.
– Це кого ти чорнорогою назвав, га? – перепитала вона звинувачувально й знов ляснула рибою по конторці. – Ти тільки глянь! Це ще вчора була моя грілка, а на ранок – рибина! Що скажеш на це?
– НЕХАЙ УСІ ДЕМОНИ ПЕКЛА ТВОЮ ДУШУ ЖЕРТИМУТЬ, КОЛИ НЕ ЗАБЕРЕШСЯ ЗВІДСИ НЕГАЙНО, – спробував зарадити ситуації Смерть.
– Про це нічого не знаю, але як бути з грілкою? Жінці, яка себе поважає, там не місце, вони хотіли…
– ЯКЩО ПООБІЦЯЄШ ПІТИ ГЕТЬ, – остаточно зневірився Смерть, – Я ТОБІ ЗАПЛАЧУ.
– Скільки? – запитала кухарка так швидко, що гримуча змія й блискавка могли б хіба по-чорному позаздрити.
Смерть витягнув з-під плаща мішечок і висипав з нього жменю потемнілих і позеленілих від часу монет на конторку. Кухарка недовірливо спостерігала за ним.
– А ТЕПЕР ІДИ ГЕТЬ ЦІЄЇ Ж МИТІ, – сказав Смерть, а потім додав, – ДОКИ СПУСТОШЛИВІ ВІТРИ ВІЧНОСТІ НЕ РОЗВІЯЛИ ТВІЙ СПОПЕЛІЛИЙ ТРУП.
– Я про все це чоловікові розповім, – лиховісно сказала кухарка й вийшла геть. У Смерті виникло відчуття, що жодна з його погроз не дорівнялася б за моторошністю до цієї.
Він покрокував назад у кабінет. Кібл, який досі сидів за столом геть розім’яклий, белькотнув, ніби його душили.
– То це було насправді! Гадав, ви мені в страшному сні наснилися!
– НА ТАКУ ЗАЯВУ Я МІГ БИ Й ОБРАЗИТИСЯ.
– То ви справді Смерть?
– ТАК.
– Чому ви одразу не сказали?
– ЗАЗВИЧАЙ ЛЮДИ ПРО ЦЕ ЗНАТИ НЕ ХОЧУТЬ.
Кібл порпався в паперах та істерично підхихикував:
– Хочете щось інше спробувати? Зубною феєю побути? Домовичком? Чугайстром?
– НЕ ПРИДУРЮЙТЕСЯ. ПРОСТО Я… ВІДЧУВАЮ, ЩО ТРЕБА ЩОСЬ МІНЯТИ.
Кібл ще трохи нервово пошурхотів паперами й знайшов потрібний. Маніакально регочучи, він тицьнув його Смерті в руки.
– ЦЕ СПРАВЖНЯ РОБОТА? ЛЮДЯМ ЗА ТАКЕ ПЛАТЯТЬ?
– Так, так, підіть поговоріть із ним, ви ідеальний пошукач. Тільки не зізнавайтеся, що від мене.
Хропунець ішов крізь ніч важким галопом, Диск килимом розгортався під його копитами. І Морт збагнув, що меч сягає далі, ніж він думав, мечем можна було дістати до самих зір, і він замахнувся ним, розтинаючи глибини космосу, і поцілив точно в серце жовтого карлика, який вибухнув надновою, і це тішило. Морт стояв у стременах і замахувався мечем над головою, і сміявся, спостерігаючи, як синій полум’яний слід лишав по собі іскристу чорноту.
Морт не спинявся. Він чимдуж замахнувся й розітнув небокрай, потрощив гори, осушив моря, спопелив до пенька ліси. Йому чулися голоси, короткі зойки родичів і друзів, і він роззирався у відчаї. Пилові бурі ходили спустошеною землею, і він прагнув послабити хват, відпустити руків’я, та меч обпікав його долоні крижаним холодом і затягував його у танець, котрому не було кінця, доки на світі не лишилося нічого живого.
І цей час настав, і Морт стояв сам над світом, і поряд був тільки Смерть, і Смерть сказав: «Добре попрацював, хлопче».
І Морт відповів: «МОРТЕ».
– Морте! Морте! Прокинься!
Морт поволі виплив на поверхню сну, мов труп на поверхню ставка. Він опирався, чіплявся за подушку й кошмарний сон, та хтось настирливо смикав його за вухо.
– М-м-м-м?
– Морте!
– Щ-щ-щ-щ?
– Морте, батько!
Морт розплющив очі й тупо витріщився на Ізабелл. А тоді його, мов мішком із вологим піском, прибило спогадами про минулий вечір.
Він звісив ноги з ліжка, досі огорнутий рештками сну.
– Ага, добре, – сказав він, – піду до нього на розмову.
– Його тут нема! Альберт божеволіє! – Ізабелл стояла біля ліжка й терзала пальцями носовичок. – Морте, як гадаєш, із ним щось страшне сталося?
Морт не розумів, про що вона.
– Не будь така збіса дурна, – сказав він, – це ж Смерть.
Він почухався. Шкіра була суха, гаряча й свербіла.
– Але він ще ніколи так надовго не зникав! Навіть коли була та страшна чума у Псевдополісі! Він мав прибути на ранок – записи впорядкувати, прокласти маршрути й…
Морт взяв її за руку.
– Гаразд, гаразд, – сказав він так заспокійливо, як тільки міг. – Я певен, що з ним усе добре. Заспокойся тільки, а я піду гляну… Чому в тебе очі заплющені?
– Морте, будь ласка, вдягни щось, – сказала Ізабелл тихо й рішуче.
Морт оглянув себе.
– Пробач, – присоромлено сказав він, – я не усвідомлював… А хто вклав мене у ліжко?
– Я, – сказала Ізабелл. – Але дивилася в інший бік.
Морт натягнув штани, вліз у сорочку й у супроводі Ізабелл поспішив до Смертиного кабінету. Там уже був Альберт. Він нервово тупцював на місці, мов качка на пательні, а коли побачив Морта, то на обличчі в нього з’явилося навіть щось схоже на вдячність.
Морт був здивований побачити в старечих очах сльози.
– У крісло ніхто не сідав, – нив Альберт.
– Даруйте, але хіба сталося щось страшне? – запитав Морт. – Мій дід іноді по кілька днів додому не йшов, коли мав на базарі добрий виторг.
– Але він завжди тут, – сказав Альберт. – Щоранку, скільки його знаю, приходив сюди, сідав за стіл і складав собі маршрути. Це його робота. Обов’язок. Він би не прогулював.
– Гадаю, ті книги з маршрутами можуть зачекати день чи два, – сказав Морт.
«Холодно, не вгадав», – підказала йому запала мовчанка.
– Ні, не можуть?
Дівчина й старий похитали головами.
– Якщо маршрути не відмічати в книзі як належить, не вносити туди вузлові точки, порушиться Баланс, – сказала Ізабелл. – І тоді може статися що завгодно.
– Він тебе навчив? – запитав Альберт.
– Ні, на жаль. Я тільки до практичної частини мав стосунок, а теорію він обіцяв потім пояснити, – сказав Морт.
Ізабелл розридалася.
Альберт взяв Морта за руку і, драматично поворушивши бровами, дав зрозуміти, що їм треба відійти поговорити. Морт невпевнено пішов за ним. Старий пошукав щось по кишенях, знайшов паперовий пакетик і простягнув Мортові:
– Цукерочку?
Морт похитав головою.
– Ніколи не розповідав тобі про маршрути й вузлові точки?
