Текст книги "Морт"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)
Під клепсидрами була записка.
Мортові чомусь уявлялося, що Смерть мав би писати в готичній манері або такими прямокутними літерами, як на надгробках, та виявилося, що Смерть ознайомився із класичною працею з графології й обрав собі почерк, притаманний зазвичай врівноваженим особистостям, які добре себе усвідомлюють. В записці було таке:
«Відбув на риболовлю. Заплановано страту в Псевдополісі, природну в Крулі, фатальне падіння в Керікських горах, пропасниця в Ель-Кінте. Решта дня на твій розсуд».
Морт гадав, що історія мотиляється батогом – мов сталевий трос, який щойно розірвався й витрачає залишки напруги на те, щоби трощити все навколо.
Та історія не така. Вона виходить з ладу обережно й м’яко, як розпускаються старі светри. Її не раз латали й підшивали, перев’язували під різних людей, ховали в ящиках під мийкою цензури, щоби згодом порізати на ганчір’я пропаганди, та вона завжди – так чи інакше – примудряється повернутися в форму. Історія має звичку міняти тих, хто вважає, що міняє її. В історії завжди є кілька козирів у подертому рукаві. Вона на світі давно.
Відбувалося от що.
Мортів удар косою розсік історію на дві окремі дійсності. В місті Сто Лат досі була на троні принцеса Келі, хоча це було непросто й потребувало постійної допомоги Королівського упізнавача – той отримав постійну посаду при дворі й обов’язком його було пам’ятати, що принцеса жива. Однак за межами королівства – за рівнинами, у Вівцескелях, і в землях на берегах Округлого моря, і аж до самого Узбіччя – звичайна дійсність тримала позиції, і принцеса була цілком собі мертва, герцог успадкував трон і світ жив за планом, хай який там був план.
Коротше кажучи, обидві ці дійсності були справжніми.
Своєрідний горизонт історичних подій пролягав приблизно за двадцять миль від міста й поки що був не дуже помітним. А це тому, що штука, яку можна назвати різницею історичних тисків, була ще не досить великою. Та вона потроху збільшувалася. Глибоко в капустяних полях повітря мінилося й тихенько шипіло, ніби хтось смажив цвіркунів. Люди здатні змінювати історію десь так само, як птахи – небо. Вони просто прокладають на ній скороминущі візерунки. Дюйм за дюймом, неспинна, мов льодовик, але незмірно крижаніша, справжня дійсність підбиралася до Сто Лата.
Морт був першим, хто помітив.
Це був довгий вечір. Спершу скелелаз надто довго тримався за крижаний виступ, потім страчуваний обізвав Морта попихачем монархістів. Тільки 103-літня пані, яка пішла в кращий світ в оточенні численних убитих горем родичів, усміхнулася Мортові й сказала, що він щось трохи блідий.
Сонце вже опустилося до краю Диска, коли втомлений Хропунець поволі трусив небом над Сто Латом. Морт подивився вниз і побачив межу між дійсностями. Вона закруглялася під ним півмісяцем заледве видимого срібного туману. Він не знав, що це, та мав нехороше передчуття, що має до цього явища якийсь стосунок.
Він потягнув за віжки, дозволив коневі знизитися й спинив його за кілька ярдів до мерехтливої повітряної стіни. Вона рухалася трохи повільніше за пішу ходу й тихенько сичала, сунучись, мов привид, над полями хрусткої від вологи капусти й померзлими канавами.
Ніч була зимна – із тих ночей, коли туман змагається із морозом, і кожний звук ніби пробивається крізь повсть, а тоді потрапляє у вуха. З Хропунцевих ніздрів хмарами виривалася пара й клубочилася в застиглому повітрі. Кінь тихо, майже вибачливо застогнав й погріб копитами.
Морт зісковзнув на землю й нишком наблизився до стіни. Та м’яко потріскувала. В її товщі тут і там народжувалися, звивалися й зникали невловні обриси.
Пошукавши трохи, він знайшов палицю й обережно тицьнув нею в стіну. Навколо точки доторку розійшлися й поволі вляглися пружні кола.
Морт глянув угору, коли над ним пролітало щось темне. То була чорна сова – оглядала канави в пошуках чого-небудь дрібного й писклявого.
Вона врізалася в стіну, здійнявши хмару сріблястих бризок, лишила по собі совоподібний обрис, який ширився й ширився хвилею, аж доки не з’єднався з іншими в кипучому калейдоскопі форм.
Сама ж сова зникла. Стіна була прозорою, тож Морт бачив, що з того боку сова не вилітала. Саме коли він спробував осмислити побачене, стався ще один безшумний сплеск, і птах знову виринув у полі зору й спокійно рушив далі у своїх справах.
Морт набрався духу й ступив крізь стіну, яка не була насправді стіною. У вухах задзвеніло.
Ще мить, і Хропунець прорвався крізь туманне плесо за ним, безпорадно й перелякано вирячивши очі. Туманні щупальця обвивалися навколо його ніг. Кінь зіпнувся на задні ноги, струснув гривою, мов пес, щоби скинути з себе рештки туману, й нетерпляче глянув на Морта.
Морт упіймав його за вуздечку, погладив йому ніс і витягнув із кишені грубенький шмат цукру. Він розумів, що є свідком чогось важливого, та не був певен, чого саме.
Між вогких і похмурих верб таки тяглася дорога. Морт вибрався в сідло й повів Хропунця через поле до краплистої темряви під гілляччям.
Десь у далині можна було роздивитися вогні Сто Геліта – насправді, зовсім малого містечка – і віяло світла на видноколі десь там, де мав бути Сто Лат. Морт спрагло глянув у той бік.
Стіна його непокоїла. Він бачив, як вона сунеться полем за деревами.
Морт уже ладен був погнати Хропунця в небо, коли помітив вогні просто перед собою – світло, що обіцяло тепло й затишок. Лилося воно з вікон великої будівлі трохи подалі від дороги. Можливо, світло те й справді мало обнадійливий вигляд, та на тлі Мортового настрою воно направду здавалося обіцянкою цілковитого щастя.
Наблизившись, він помітив тіні, що рухалися у вікнах, і навіть виокремив уривки пісень. Це був заїжджий двір, і всередині були люди, які раділи життю – чи робили те, що вважається радощами, коли ви селянин і здебільшого маєте справу з капустою. Порівняно з капустоцвітими будь-що є джерелом радості.
А ще там були люди, зайняті простими людськими справами, – вони пиячили й забували слова пісень.
До того Морт ще жодного разу не сумував за домівкою – можливо тому, що займав себе купою інших думок. Але от зараз він відчув цей сум уперше – своєрідну тугу навіть не за місцем, а радше за настроєм, за можливістю побути простим смертним із простими клопотами про гроші, здоров’я й інших людей…
«Я трохи вип’ю, – подумав він, – і тоді мені, можливо, стане легше».
Збоку від головної будівлі була відчинена стайня, тож він відвів Хропунця у теплу пропахлу кіньми темряву, де вже було троє його одноплеменців. Відстібаючи годівницю, Морт замислився, чи почувається Хропунець вищим за інших коней, які живуть значно приземленішим життям. Звісно, його розміри вражали, тож інші коні поглядали на нього занепокоєно. Хропунець був справжнім конем – і мозолі від лопати на Мортових долонях свідчили про це – та порівняно з іншими він здавався більш ніж просто справжнім. Чіткішим. Кінськішим. Життєвішим за саме життя.
Насправді Морт упритул підійшов до важливого логічного висновку, і тому вкрай шкода, що він відволікся на вивіску, ідучи через двір до низьких дверей шинку. Той, хто малював її, не міг похвалитися великим талантом, та в «Королівській главі» цілком певно можна було упізнати копицю вогняного волосся й видатну щелепу принцеси Келі.
Морт зітхнув і штовхнув двері.
Товариство, що сиділо всередині, враз розвернулося до Морта зі щирою цікавістю. Так дивляться на тих, кого за гріш ладні вдарити лопатою по потилиці й поховати в купі гною при світлі повні.
Тут варто звернути увагу на Мортову зовнішність, адже за останні кілька розділів вона зазнала помітних змін. Скажімо, в нього досі було багато колін і ліктів, та тепер вони порозповзалися по відведених природою місцях, і він уже не рухався так, ніби усі його суглоби заледве тримаються на гумових шворках. Раніше він здавався людиною, яка не знає нічого, а зараз – ніби знає забагато. Щось у його погляді натякало: він бачив речі, недоступні звичайним людям – чи доступні тільки одноразово.
Усе інше в його поставі й вигляді давало знати, що створювати незручності цьому хлопцеві – така ж дурість, як і копати осине гніздо. Коротше кажучи, Морт уже не мав такого вигляду, наче його вітром принесло й кілька разів жбурнуло в стіну.
Господар послабив хват на шпичакуватій булаві, яку тримав під шинквасом і застосовував для примирення публіки, й зібрав обличчя в щось, що мало нагадувати доброзичливу усмішку, але не занадто доброзичливу.
– Добривечір, шляхетний пане, – сказав господар. – Чого душа ваша бажає цього зимного крижаного вечора?
– Що? – перепитав Морт, блимаючи на світло.
– Він так питається, чи випити чогось хочете, – пояснив тхоролиций чоловічок, що сидів біля вогню й дивився на Морта так, як м’ясники зазвичай дивляться на всіяне молочними ягнятами поле.
– А. Я не знаю, – відповів Морт. – Є у вас зорекрап?
– Не чув про таке, шляхетний пане.
Морт роздивився звернені до нього й освітлені полум’ям обличчя. Усі вони належали людям того типу, який зазвичай звуть сіллю землі. Інакше кажучи, вони були жорсткі, кубчасті й загрожували здоров’ю, та через заклопотаність Морт цього не помітив.
– А що тоді тут заведено пити?
Господар скоса зиркнув на відвідувачів – непростий трюк, коли завважити, що були вони просто перед ним.
– Як же, шляхетний пане, ми тут усі помиян п’ємо переважно.
– Помиян? – перепитав Морт, не завваживши притишених смішків за спиною.
– Так точно, шляхетний пане. Із яблук переганяємо. Переважно яблук.
Походження напою здалося Мортові цілком природним.
– Ага, гаразд тоді, – сказав він. – Мені кухоль помияну.
Він сунувся в кишеню й витягнув торбинку з золотом, отриману від Смерті. Та здавалася майже повною. У несподівано запалій тиші тихий дзвін монет прозвучав, мов легендарні Мідні ґонґи Лешпа – їх тримають у вежах, затоплених на триста морських сажнів і їх чути далеко в морі в штормові ночі, щойно течії їх зачіпають.
– А ще, будь ласка, цих добродіїв пригостіть, чим забажають, – додав Морт.
Про помиян розповідають немало легенд, в тому числі про те, як його виробляють на вогких торф’яниках за старовинними рецептами, що їх так і сяк передають батьки своїм синам, а ті далі. Про щурів, зміїні голови й свинцеві кулі – неправда. Байки про мертвих овець – цілковитий наклеп. Відкинути варто й варіації мотиву про ґудзик від штанів. Однак достеменно відомо, що контакт помияну з металом неприпустимий, бо коли господар нахабно недодав Мортові решти й кинув півжмені мідяків у калюжку цього питва на шинквасі, ті миттєво дали піну.
Морт принюхався до напою, тоді сьорбнув. Смакувало трохи яблуками, трохи осінніми ранками – й відчайдушно відгонило лежалими дровами. Він не хотів видатись невдячним і тому хильнув.
Товариство спостерігало за ним, пошепки рахуючи миті.
Мортові здалося, що від нього чогось чекають.
– Приємно, – сказав він. – Освіжає, – він відсьорбнув іще трохи. – Уповні смак можна оцінити не одразу, – додав він, – та розпробувати таки варто, я певен.
Звідкись з-за його спини чулося невдоволене бурмотіння:
– Та він просто помиян розбавляє, от у чому річ.
– Та де, ти ж знаєш, як буває, коли хоч краплю води додаси.
Господар щосили не зважав.
– То вам до душі? – запитав він у Морта приблизно тим самим тоном, яким, певно, запитували в святого Георгія: «Кого-кого ти вбив?»
– Воно дуже гостре, – відповів Морт. – І таке наче трохи горіхове.
– Даруйте, – сказав господар і обережно забрав кухоль із Мортової руки. Принюхався, витер очі. – Н-н-ньґ-ґх, – сказав він, – це таки воно.
Він дивився на хлопця з таким виразом на обличчі, який можна було би назвати захопленням. Річ була навіть не в тому, що той випив третину пінти помияну, – просто він чомусь після того міг триматися вертикально й навіть був живий. Господар повернув Мортові кухоль так, ніби це був кубок переможця турніру з надлюдських умінь. Коли хлопець хильнув унаступне, кілька спостерігачів перелякано зіщулилися. Господаря мучило питання: із чого зроблені Мортові зуби? Мабуть, із того самого, що й шлунок.
– А ви часом не чарівник? – про всяк випадок уточнив господар.
– На жаль, ні. А мав би бути?
«Навряд», – подумки відповів господар. Хлопець поводився не як чарівник, та ще й не курив. Господар ще раз глянув на кухоль помияну.
Щось тут було не так. Щось не так із тим хлопцем. Він мав підозрілий вигляд. Він здавався…
…занадто справжнім.
Про таке й думати смішно. Звісно, шинквас був справжнім, твердим, і підлога, й відвідувачі були такі справжні, що про справжніших і мріяти годі. Однак Морт, що сьорбав собі рідину, якою можна ложки чистити, знічено й навіть сором’язливо стоячи біля шинквасу, випромінював таку відчайдушної моці справжність, ніби був гостем із дійснішого виміру дійсності. Волосся його було волоссянішим, одяг одяжнішим, черевики теж винятково черевичні. Аж у голові паморочилося від погляду на нього.
Та зрештою Морт видав, що є людиною. Кухоль випав із його заціпенілих пальців і постукотів кам’яною підлогою, яку рештки розлитого помияну миттю взялися проїдати наскрізь. Хлопець вказував на дальню стіну, рот його беззвучно розтулявся й стулявся.
Завсідники повернулися до перерваних розмов та ігор у хто більше вип’є, переконані, що все тепер на своїх місцях: заїжджий хлопець поводився тепер, як і належить. Господареві відлягло, бо ясно, що напій не зіпсувався. Він перехилився через шинквас і співчутливо поплескав Морта по плечу.
– Все добре, – сказав він. – Він так із людьми частенько, та ви не хвилюйтеся, лишень голова болітиме тиждень чи два, а так все буде гаразд, просто випийте ще.
Насправді цілком відомо, що найдієвіші ліки від помиянового похмілля – це звичай, знаний в народі як «клин клином», хоча правильніше було би звати це «пилку молотом» чи «бульдозер трактором».
Та Морт просто вказував далі на стіну й тремтячи повторював:
– Хіба ви не бачите? Хіба не бачите? Воно сунеться крізь стіну!
– Багато всього проходить крізь стіни, коли вперше скуштувати помияну. Зазвичай воно зелене й волохате.
– Це той туман! Не чуєте хіба, як він сичить?
– Туман, що сичить, он як, – господар глянув на стіну, і та здалася йому геть звичною й немістичною, крім хіба павутини. Та тривога в Мортовому голосі його непокоїла. Краще б то були звичні всім лускаті потвори. З ними принаймні все було ясно.
– Воно сунеться на нас, хіба ви не відчуваєте?
Відвідувачі дивилися одне на одного. Їм було неспокійно через Мортову поведінку. Один чи двоє потім визнавали, що дещо таки відчули – щось схоже на крижаний лоскіт, та це міг бути й шлунковий розлад.
– Слухайте, – сказав господар, – жарти жартами, та…
– На вас до того була зелена сорочка!
Господар опустив очі на сорочку. В його голосі чулася паніка.
– До чого? – спитав він тремтячи. Навіть дужче він занепокоївся, коли не встиг нишком вихопити шпичакувату булаву з-під шинкваса, перш ніж Морт перескочив на його бік і вчепився йому в фартух.
– На вас була зелена сорочка, хіба ні? – запитав він. – Я бачив її, така, з жовтими ґудзиками!
– Ну, так, у мене дві сорочки, – намагаючись трохи підбадьоритись, відповів господар. – Я людина з достатком. Просто вдягнув сьогодні іншу.
Знати, звідки Мортові відомо про ґудзики, він не волів. Морт відпустив його й вибіг з-за шинкваса.
– Вони всі не так тепер сидять! Куди подівся той, що сидів біля вогнища? Все тепер не так!
Він вибіг крізь двері, і з-за них почувся притишений стогін. Він забіг назад, перелякано вирячивши очі, й зустрівся поглядом із нажаханими завсідниками шинку.
– Хто поміняв вивіску? Хтось поміняв вивіску!
Господар нервово облизав губи.
– Після смерті старого короля? Ви про це?
Від Мортового погляду в нього мороз пішов шкірою. Хлопцеві очі здавалися двома суцільно чорними озерцями жаху.
– Я про назву!
– Ми… Та завжди така назва була, – відповів господар, зневірено зиркаючи на завсідників в пошуках підтримки. – Хіба не так, хлопці? «Герцогова глава».
Почулося схвальне бурмотіння.
Морта трусило, він витріщився на чоловіків. Тоді розвернувся й вибіг надвір.
Знадвору почувся стукіт копит, який потроху віддалявся, а тоді раптом зник, немов кінь відірвався від землі й злетів.
Всередині шинку запала мертва тиша. Ніхто не хотів зустрічатися поглядами з сусідами.
Ніхто не хотів першим визнати, що побачене ними справді сталося.
Тож господареві лишалося тільки невпевнено підійти до дверей і провести пальцями по їхній звичній, знайомій і надійно твердій дерев’яній поверхні. Та була цілком-таки твердою. Неушкодженою. Такою, як і мусить бути поверхня дерев’яних дверей.
Та всі бачили, як Морт пробіг крізь двері тричі. Просто він їх не відчиняв.
Хропунець стрімко набирав висоту – злітав майже вертикально, гамселив копитами в повітрі й лишав по собі шлейф білої пари. Морт тримався в сідлі як міг – і колінами, й руками, і – переважно – силою волі, ховаючи обличчя в коневій гриві. Він не дивився вниз, доки повітря навколо не зробилося крижаним і ріденьким, мов суп у сиротинці.
Просто над ним у чорному небі мовчки блимали Серцесвітні вогні. Внизу…
…посріблена зоряним світлом перевернута піала багато миль упоперек. Крізь неї просвічували вогні міст і селищ. Крізь неї пролітали хмари.
Хоча ні. Він придивився пильніше. Хмари точно влітали крізь стінки піали, і під нею теж були хмари, однак внутрішні хмари були не такими щільними, рухалися трохи в інших напрямах, і здавалося, що насправді вони мають мало стосунку до зовнішніх хмар. Було ще щось. Ага, точно, Серцесвітні вогні. Нічне повітря поза примарною півкулею у їхньому світлі здавалося зеленкуватим, та всередині нічого такого не було.
Здавалося, він дивиться на шмат іншого світу – майже такого самого, просто нарослого на Диску. Погода під склепінням була дещо іншою, і Серцесвітних вогнів там видно не було.
І світ на Диску гидував тим наростом, і тиснув на нього, і виштовхував його назад у небуття. Згори Морт не бачив, як склепіння меншало, та його внутрішній слух вловлював сичання сарани, з яким мерехтлива стіна сунулася над землею й повертала все туди, де воно мусило бути. Дійсність самовідновлювалася.
Морт знав, навіть не замислюючись, хто був осердям склепіння. Навіть згори було очевидно, що в його центрі було місто Сто Лат.
Він спробував не думати, що станеться, коли склепіння стиснеться до об’єму кімнати, а тоді до об’єму людського тіла, а тоді до об’єму курячого яйця. Не вийшло.
Логіка підказала б Мортові, що такий розвиток подій був би для нього порятунком. За день чи два завдання виконається саме собою, книжки в бібліотеці знов писатимуть правду, світ знову набуде старої подоби, мов гумовий м’яч. Логіка підказала б йому, що коли втручатися в такі штуки знову, буде тільки гірше. Логіка донесла би до нього все це, коли б також не взяла вихідний.
Світло на Диску рухається доволі повільно через гальмівний вплив потужного магічного поля, і ділянка Узбіччя з островом Круль саме опинилася безпосередньо під крихітним сонцем. Тож там вечір тільки починався. А ще там було доволі тепло, адже Узбіччя дістає більше сонячних променів, і тому може похвалитися м’яким кліматом.
Хоча те, що можна було би – винятково задля лестощів – назвати береговою лінією Круля, помітно випиналося за Край, острів цей був цілком сприятливим для життя. Серед його мешканців, щоправда, траплялися незадоволені географічними особливостями, та найчастіше ними виявлялися ті, хто не дивився під ноги чи страждав на лунатизм, тож про мізерність їхньої кількості дбав природний добір. В усіх суспільствах трапляються ті, хто згодом із них випадає, та в Крулі таке випадання було незворотним.
Терпсік Мімз був не з випаданців. Він був рибалкою. Різниця є, адже рибальство вимагає більших витрат. Але Терпсік був щасливою людиною. Він споглядав, як лагідно гойдається пір’їнка на поплавці посеред лагідних вод річки Гакруль між порослих очеретами берегів, і в голові його було цілком собі порожньо. Мабуть, єдиним, що могло б зіпсувати йому настрій, було б упіймання рибини, адже перспектива упіймати рибу – єдине, що лякало його в рибальстві як такому. Риби слизькі, холодні й перелякано метушаться, і тому діють йому на нерви, а з нервами в Терпсіка було не дуже.
Терпсік Мімз був найщасливішим крульським рибалкою, доки ніхто не потрапляв йому на гачок: від його дому до річки Гакруль п’ять миль, а отже п’ять миль до пані Ґведіс Мімз, із якою він прожив шість місяців щасливого подружнього життя. Та це було двадцять із хвостиком років тому.
Терпсік не занервував, коли якийсь інший рибалка влаштувався неподалік від нього. Звісно, деякі рибалки до такого порушення етикету поставилися би вкрай несхвально, та за Терпсіковими уявленнями про процес будь-яка перепона на шляху до вилову тих клятих рибин – була цілком бажана. Одним оком він помітив, що той новоприбулий ловить на муху, – сам він давно від такої розваги відмовився, бо для цього треба було задовго сидіти вдома й готувати снасті.
Такої риболовлі на муху він ще не бачив. Були й мокрі мухи, й сушені мухи, та муха цього добродія врізалася в воду, завиваючи, мов пилка, й витягувала звідти рибу за хвіст.
Перелякано й водночас заворожено Терпсік спостерігав, як нечіткий силует за вербою висмикував і висмикував рибин із води. Вода в річці закипала: усе її рибонаселення в паніці тікало від страхопудала і його дзижчання, і навіть одна велика збожеволіла щука втрапила – цілком помилково – Терпсікові на гачок.
От він стояв на березі, і от уже він борсався у кипучій зеленій пітьмі – вибулькував повітря з грудей, спостерігав за життям, що проносилося перед ним, і, навіть захлинаючись, найбільше жахався думки про той відрізок, що почався з весілля й закінчився теперішнім днем. Йому спало на думку, що Ґведіс тепер буде вдовою, і від цього чомусь було радісно. Зазвичай Терпсік намагався вишукувати бодай щось хороше, тож потопав у твані з почуттям вдячності, адже життя його з цієї миті мало би поліпшитися…
А тоді хтось ухопив його за волосся й висмикнув на поверхню, де на нього чекав біль. Чорні й сині плями котилися перед його очі. Легені палали. Горло стискало агонією.
Руки – холодні, крижані, такі тверді, ніби рукавички, напхані гральними костями, тягнули його до берега й викинули там. Він намагався вибороти собі право потонути, та його силою вигнали назад у те, що заміняло йому життя.
Терпсік нечасто сердився, бо Ґведіс цього не терпіла. Але він почувався зрадженим. Ніхто не питав у нього, чи хоче він народжуватися, одружився він із Ґведіс, бо вона разом зі своїм батьком це облаштувала, і от єдине його власне справжнє досягнення грубо вирвано з його рук. Кілька секунд тому все було так просто. А тепер знову складно.
Звісно, вмирати він не дуже прагнув. Та й боги до самогубців ставилися цілком однозначно. Просто він не хотів, аби його рятували.
Терпсік витер почервонілі очі від твані й водоростей і спробував роздивитися розпливчастий силует над собою. Він кричав:
– Нащо було мене рятувати?!
Відповідь його неприємно схвилювала. Хлюпаючи додому, він міркував про почуте. Воно займало його й тоді, коли Ґведіс нескінченно розводилася про зіпсований тванню одяг. Воно метушилося в голові, коли він винувато шморгав, сидячи біля вогнища, бо хвороби були ще однією штукою, якої Ґведіс йому не спускала. Він лежав у ліжку й тремтів. Почуте тяжіло над ним і над його снами, мов велетенський айсберг. Трусячись у гарячці, Терпсік застогнав:
– Що ж він мав на увазі, коли казав «НА ПОТІМ»?
По всьому місту Сто Лат палали смолоскипи. Зібрано було цілу армію чоловіків, які відповідали за повсякчасне палання смолоскипів. Вулиці світилися. Яскраві вогні витісняли тіні з місць ночівлі, влежаних упродовж віків. Кожен найпотаємніший закапелок міста був освітлений, і тільки з темряви щурячих нір виблискували подеколи очі їхніх приголомшених господарів. Вогні змушували крадіїв і грабіжників не пхати носа на вулиці. Вони підсвічували нічний туман, і над містом височіло жовтосяйне віяло, в якому розчинялося далеке холодне світло Серцесвітних вогнів. Та передусім смолоскипи підсвічували обличчя принцеси Келі.
Воно було всюди. Його було наліплено на кожну вільну поверхню. Хропунець гарцював осяйними вулицями поміж незліченних принцес Келі на стінах, дверях і фронтонах. Із відвислою щелепою Морт витріщався на портрети своєї коханої – ті були всюди, де тримався клей.
Та найдивніше було те, що ніхто, здається, не звертав на ті портрети уваги. Хоча нічне життя в Сто Латі за яскравістю й бурхливістю не дорівнялося б до анкморпоркського, як сміттєвий кошик для паперу не дорівнявся би до міського сміттєзвалища, на вулицях було повно людей, і у вухах гуло від вигуків вуличних торговців крамом і солодощами, наперсткарів, авантюрно налаштованих панянок і паней, кишенькових злодіїв і тих, хто приїхав сюди чесно заробити, та не має грошей, щоби поїхати. Морт їхав крізь натовп і до його вух долітали уривки розмов на щонайменше десятку мов. Почуваючись дещо приреченим, він змирився з тим, що зрозумів кожне почуте слово.
Зрештою він спішився й повів коня по Стінній вулиці, шукаючи дім Гостроріза. Упізнав він його тільки через те, що під одним із плакатів на стіні щось ворушилося й притишено лаялося.
Морт обережно простягнув руку й відірвав шмат плаката.
– Дуве дякую! – сказало стукальце-химера. – Не повірите! Фиття прекрафне, і раптом рот повен клею.
– Де Гостроріз?
– Перебравфя в палаф, – підморгнула химера залізним оком і вишкірилася. – Якіфь люди вабрали його речі. Потім інші фаліпили вфе портретами його подрувки. Гади.
Морт почервонів.
– Подруги?
Оскільки химера ця походила від демонів, то на Мортів тон зреагувала злостивим хихотінням. Звучало воно так, ніби хтось пиляє нігті.
– Ввішно. І вони пофпіфали, коли хочете внати.
Морт уже вскочив у сідло.
– Агов, агов, – кричала химера йому в спину. – Мовеф мене ровклеїти, хлопче?
Морт потягнув за віжки так різко, що Хропунець зіпнувся й немов танцюючи позадкував на задніх ногах. Повернувшись до дверей, юнак вхопився за кільце у химериному роті. Та подивилася йому в вічі й ураз зробилася не нахабною химерою, а всерйоз переляканою. Мортові очі мінилися, мов розпечений метал у горнилі, сам він палав від люті, слова виривалися назовні, мов полум’я із печі. Химера гадки не мала, що він може їй заподіяти, та підозрювала, що гадки такої мати й не хоче.
– Як ти мене назвала? – просичав Морт.
Химера швидко зорієнтувалася:
– Фер?
– Про що ти мене просила?
– Ровклеїти мене.
– Не маю такого бажання.
– Гаравд, добре. Перевиву. Переб’юфя.
Вона спостерігала, як Морт поскакав вулицею й полегшено зітхала, нервово постукуючи кільцем.
– Зі-і-і-ісли-и-изну-у-ула-а-а, – проскрипіла одна із завіс.
– Мовчи!
Морт проминув нічну варту, яка тепер переважно била в дзвони й вигукувала ім’я принцеси – але робила це трохи невпевнено, немов забудькувато. Морт не звернув на вартових уваги, адже саме спілкувався з голосами в своїй голові. Звучало це приблизно так:
«Вона тебе тільки раз бачила, дурню. Чого б їй на тебе западати?»
«Так, але я їй життя врятував».
«І тепер те життя належить їй. Не тобі. Крім того, він чарівник».
«То й що? Чарівникам не дозволено… гуляти з дівчатами, в них церебрат».
«Церебрат?»
«Їм не можна цейво…»
«Тобто жодного цейво? Все життя?» – перепитав внутрішній голос. Звучав він так, ніби глумливо вишкіряється.
«Вважається, що це шкодить магії», – не менш глумливо пояснив Морт подумки.
«Дивно, що в них отам магія».
Морт від себе такого не чекав.
«Ти хто такий?»
«Це я, Морте. Твій внутрішній ти».
«Ну, був би вдячний, коли б ти з моєї голови пішов, там і зі мною тіснувато».
«Погоджуюся, – сказав голос, – та я тільки допомогти хотів. Але пам’ятай, що коли раптом знадобишся собі, ти завжди поруч».
Голос зник.
«Мабуть, це таки був я, – сказав собі подумки Морт. – Тільки я себе зву Мортом».
Подив від усвідомлення цього факту відволік його настільки, що під час внутрішнього монологу Морт не замислюючись проїхав крізь ворота палацу. Звісно, крізь ті ворота щодня їздить багато хто, та перед більшістю з них ворота доводиться відчиняти.
Вартові з того боку перелякано завмерли, бо думали, що бачать привида. Вони перелякалися би значно сильніше, коли б знали, що привиди – якраз така штука, якої вони не бачили ніколи.
Вартовий біля дверей великої зали також бачив, що сталося біля воріт, та в нього був час зібрати мізки докупи – чи те, що по службі від них лишилося – і навести спис на Хропунця, коли той риськував подвір’ям.
– Ані руш! Ані руш. Що й куди?
Морт тільки тоді звернув на вартового увагу.
– Що? – запитав він задумано.
Вартовий облизав сухі губи й позадкував. Морт спішився й пішов до вартового.
– Тобто, що куди! – знову спробував вартовий одночасно по-собачому принижено й по-дурному рішуче (саме ці якості сприятимуть його достроковому підвищенню).
Морт перехопив спис і посунув його так, щоби не перекривав в’їзд. Тієї ж миті полум’я смолоскипа освітило його лице.
– Морт, – тихо сказав він.
Для будь-якого іншого солдата цього було б досить, та цей уже подумки був офіцером.
– Т-т-то ви друг чи ворог? – не здавався він, намагаючись не дивитися в Мортові очі.
– А ви як хочете? – вишкірився Морт. Звісно, цей вишкір не дорівнявся би до вишкіру його господаря, та на вигляд він був досить ефектним, і ні краплі гумору в ньому не було.
Вартовий полегшено видихнув і відступив.
– Прошу, друже, – сказав він.
Морт крокував залою до сходів, що вели в королівські покої. Зала помітно змінилася з того часу, коли він був тут востаннє. Всюди були портрети принцеси Келі. Вони висіли навіть там, де раніше висіли побиті міллю й закопчені старовинні стяги й хоругви – в темряві під височенною стелею. Перебуваючи в палаці, неможливо було й трьох кроків ступити, щоби не побачити її портрета. Мортів розум почасти дивувався тим портретам, почасти – був заклопотаний мерехтливим склепінням, що стискалося навколо міста, та здебільшого він варився у вогняному бульйоні з люті, розгублення й ревнощів. Ізабелл мала рацію, думав він, це таки закоханість.
– Хлопець, який ходить крізь стіни!
Морт підвів голову. На вершечку сходів стояв Гостроріз.
«Чарівник також помітно змінився», – глумливо завважив він подумки. Помітно, але не дуже. Незважаючи на розцяцьковану брязкальцями чорно-білу мантію, на гостроверхий капелюх щонайменше ярд заввишки, прикрашений містичними символами щедріше, ніж найдетальніша стоматологічна схема, на червоні оксамитові туфлі зі срібними пряжками й носаками-равликами, комір так само був у плямах, а сам чарівник щось жував, спостерігаючи за Мортом, який саме піднімався сходами.
– Ви злі на щось? – запитав Гостроріз. – Я починав працювати над вашим замовленням, та інші справи затягли мене. Ходити крізь стіни – дуже складна справа. Чому ви так на мене дивитеся?
