Текст книги "Морт"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

– Не помове. Він дуве впертий.

Келі повільно повернула голову й зустрілася поглядом із зухвалим химериним рильцем. Химера говорила нерозбірливо через кільце в роті, зате вкрай виразно ворушила бровами.

– Я принцеса Келі, наступниця трону королівства Сто Лат, – згорда промовила вона, намагаючись не виказати переляку. – І з дверною фурнітурою не спілкуюся.

– Фо ф, я лише фтукальфе на дверях і мову говорити до кого фхочу, – відповіла химера люб’язно. – Маю донефти до вафого відома, шо в гофподаря тявкий день, і він нікого не хоче бачити. Та коли ви фкавете чарівне флово, – додала вона, – воно мове помогти, офобливо коли дівчина така гарна.

– Чарівне слово? – Яке ще?

Химера вишкірилася.

– Хіба ваф нічого не навчили, панно?

Келі випросталася на весь зріст, та користі з того було небагато. В неї теж був тяжкий день. Та її батько колись власноруч стратив сто ворогів за день. Тож зі стукальцем вона точно впорається.

– Мене освічували, – крижаним тоном промовила вона, – найвизначніші вчені королівства.

На химеру це не справило жодного враження.

– Коли вони не навчили ваф чарівного флова, – спокійно відповіло стукальце, – то не такі вони вве й вивначні.

Келі взялася за важке залізне кільце й щосили ним грюкнула. Химера шкірилася.

– Так, так, поводьтеся ві мною грубо, я фе люблю.

– Яке ти бридке!

– Та-а-а-ак, фе було те ффо треба…

Двері трохи прочинилися. В шпарині виднів кучерявий чуб.

– Мадам, я ж казав, що зачинено.

Келі здалася.

– Будь ласка, прошу, допоможіть. Будь ласка!

– Бачите? – сказала химера переможно. – Рано чи півно вфі пригадують чарівне флово.

Келі бувала в Анк-Морпорку з офіційними візитами й зустрічалася там із чарівниками Невидної академії, головного університету для магів і чародіїв. Хтось із них був високим, більшість були огрядними і майже всі були по-багатому вбрані – чи принаймні вважали, що вбрані по-багатому.

Насправді в чарівників, як і в представників інших, буденніших ремесел, є своя мода, і ця манера вдягатися, мов перестарілий високий чин, була теж тимчасовою. Попередні покоління намагалися бути блідими й таємничими, або по-шаманському неохайними, або похмурими й відлюдькуватими. Та Келі звикла, що чарівники нагадують хутряну гору, яка хрипить, мов астматик, і Вогнець Гостроріз у такий образ мага дещо не вписувався.

Він був молодий. Тут нічого не вдієш, навіть чарівникам, певно, треба було починати замолоду. Бороди в нього не було, а єдиним, що прикрашало його зношену мантію, були подерті на бахрому краї.

– Вип’єте? – запитав він, запихаючи ногою під стіл брудний жилет.

Келі роззирнулася в пошуках місця, де можна було би сісти і де не було би брудної білизни чи посуду, й похитала головою. Гостроріз помітив вираз її обличчя.

 – В мене тут трохи неформально, даруйте, – сказав він поспішно й скинув ліктем під стіл залишки ковбаси з часником. – Пані Штовханець зазвичай приходить прибрати двічі на тиждень, та зараз вона поїхала до сестри, бо в тієї черговий напад. Точно не хочете випити? Це можна влаштувати. Здається, от щойно вчора бачив десь тут чисту склянку.

– У мене проблема, пане Гостроріз, – заговорила Келі.

– Секундочку.

Він потягнувся до гака над каміном і зняв звідти гостроверхий капелюх, який бачив кращі часи, хоча, мабуть, судячи з вигляду, часи ті були не набагато кращими, а тоді сказав: – Тепер кажіть.

– А без капелюха ніяк?

– О, він дуже важливий. Не можна працювати з чарами без відповідного капелюха. Ми, чарівники, про такі штуки знаємо добре як ніхто.

– Як вам зручніше. Скажіть, ви мене бачите?

Гостроріз глянув на неї.

– Так, так. Точно можу сказати, що бачу.

– А чуєте? Чуєте, правда ж?

– Цілком чітко. Так. Кожен склад на місці. Жодних перешкод.

– Тоді ви, мабуть здивуєтеся, коли скажу, що більше ніхто в цьому місті мене не бачить і не чує?

– Крім мене?

– І химери на дверях, – зневажливо чмихнула Келі.

Гостроріз висунув з-під стола стілець і сів. Насупився. Замислився на хвильку. Підвівся, простягнув руку назад і забрав із сидіння червонястий глевкий ліпеник, який колись міг би бути половиною піци[5]5
  Першу піцу на Диску приготував хапонійський мудрець і провидець Ронрон «Одкровенник Джо» Шувадхі, який стверджував, що рецепт йому явив уві сні сам Творець, додавши, що саме це й було кінцевою метою творення світу. Ті, хто мандрував крізь пустелю й бачив оригінальну першопіцу, яку нібито збережено у Забороненому Місті Ее, кажуть, що Творець задумав її таким чином: мало сиру, мало салямі, кілька чорних оливок*. Та потім він, як це з усіма буває, не зумів вчасно спинитися й до всього цього створив ще ріки, гори, моря й таке інше.
  * Коли стався Розкол, і Поправні відділилися від вірних, розв’язалася священна війна, у якій загинуло 25 тисяч людей, та зрештою вірним дозволили додати до канонічного рецепту крихітний листочок лавра благородного. – Прим. авт.


[Закрыть]. Гостроріз скорботно опустив на нього очі.

– Весь ранок її шукав, уявляєте? – сказав він. – Це була з усім і з подвійним перцем.

Він потицяв пальцем у розплющену масу, а тоді згадав про Келі.

– Божечки, пробачте, ну що я за один. Що ви про мене подумаєте? Ось. З’їжте анчоусика. Будь ласка.

– Ви мене слухали взагалі? – спитала Келі.

– А ви як, почуваєтеся невидимою? Ну, самі для себе?

– Звісно, ні. Просто розлючена. Тому хочу, аби ви мені поворожили.

– Ой, не знаю, чи взявся би, мені здається, у вас суто медичний випадок, і…

– Я заплачу вам.

– Це протизаконно, ви знаєте? Старий король цілком чітко заборонив ворожіння в Сто Латі. Не любив чарівників.

– Я можу заплатити дуже щедро!

– Пані Штовханець казала, що та нова дівчина буде ще гіршою, радше за все. Дуже пихата, казала вона. Не з тих, хто входитиме в становище представників витончених ремесел.

Келі всміхнулася. Придворні, які вже цю посмішку бачили, вмовили б Гостроріза забратися з дороги й перебратися кудись у безпечне місце, наприклад, на інший континент, та він сидів собі й вишукував у складках мантії налиплі крихти грибів.

– Гадаю, її навмисне обмовляють. Я би не здивувалася, коли б вона дозволила вам лишитися в місті.

– Ох, правда? – перепитав Гостроріз.

 – Слухайте, мені на майбутньому ворожити не треба, тільки на теперішньому. Навіть вона тут не змогла б заперечити. Можу за вас слівце замовити, до речі, – запропонувала Келі великодушно.

Гостроріз повеселішав.

– Ой, то ви з нею знайомі?

– Так, але іноді здається, що не дуже близько.

Гостроріз зітхнув і запорпався в мотлоху на столі, переставляючи стоси засохлих брудних тарілок із муміфікованими рештками їжі. Зрештою видобув з-під завалів шкіряну течку, до якої прилип шмат сиру.

– Ну, що, – сказав він невпевнено, – ось карти каро. Квінтесенція стародавньої мудрості й такого іншого. А є ще чінь-дзілінь, із Серединних земель. Набір малий, але все що треба містить. На чайному листі не ворожу.

– Давайте оте чінь щось там.

– Гаразд, підкиньте ці сушені квіточки, й подивимось.

Келі підкинула. Вони обоє спостерігали, як ті опадають.

– Гм, – озвався зрештою Гостроріз. – Одна на каміні, одна в чашці з какао, одна вилетіла на вулицю, час засклити вікно, одна на столі й одна, ой, заждіть, дві за буфетом. Гадаю, пані Штовханець знайде решту.

– Ви ж не сказали, чи високо підкидати. Може, спробую ще раз?

– Ні-і-і, не варто.

Гостроріз погортав пожовклі сторінки книжки, до того підкладеної під ніжку стола.

– Здається, є закономірність. Так, ось вона, Октограма 8,887: Незаконність, Неприкаяна Гуска. Тепер звіряємо з оцим… Заждіть… Заждіть… Ось. Знайшов.

– І що там?

– «Без вертикальності, мудрий імператор кошенілі відвідує чайну церемонію; ввечері молюск мовчить серед мигдалевого цвіту». 

– Ага? – терпляче сказала Келі. – Що це означає?

– Якщо ви не молюск, то нічого, мабуть. Боюся, були відчутні втрати при перекладі.

– Ви впевнені, що все правильно робите?

– Спробуймо карти, – сказав Гостроріз поспішно, розчепіривши карти віялом. – Оберіть карту. Будь-яку карту.

– Це Смерть.

– Он як. Гаразд. Звісно, карта Смерть не завжди означає саме смерть, – сказав Гостроріз дещо напружено.

– Хочете сказати, що вона не означає смерть за обставин, коли суб’єкт надто переймається, а ви боїтеся сказати правду, чи не так?

– Слухайте, просто оберіть іншу.

– На цій теж Смерть, – сказала Келі.

– Ви попередню назад поклали?

– Ні. Хочете, ще одну візьму?

– Це можна.

– І знову збіг!

– Смерть номер три?

– Так. Це колода для фокусів? – Келі намагалася зберігати спокій, але вже чула істеричні нотки у власному голосі.

Гостроріз нахмурився, обережно зібрав карти, перетасував їх і розклав на столі віялом. Зі Смертю була тільки одна.

– Ох мамо рідна, – пробурмотів він. – Боюся, все дуже серйозно. Можна вашу долоню?

Долоню він роздивлявся довго. Потім пішов до буфета, знайшов ювелірний окуляр, витер із нього кашу рукавом мантії й ще кілька хвилин роздивлявся долоню крізь нього. Потім відкинувся на спинку стільця, зняв окуляр і тупо дивився на Келі.

– Ви мертва, – сказав він.

Келі мовчала. Не знала, що тут сказати. «Я не мертва» – якось дуже по-простому, а «Чи це серйозно?» – надто грайливо.

– Я казав, що все дуже серйозно? – перепитав Гостроріз.

– Здається, так, – обережно сказала Келі, тримаючи тон наскільки можливо.

– Я не помилився.

– Он як.

– Це може бути навіть фатально.

– Куди вже фатальніше, ніж бути мертвою?

– Я не про вас.

– Он як.

– Здається, щось пішло не так на якомусь глибинному рівні, розумієте? Ви мертва в усіх сенсах крім, е-е-е, буквального. Ну тобто карти вважають, що ви мертва. Лінія життя на вашій долоні – теж так вважає. Усе і всі вважають, що ви мертва.

– Але я не вважаю так, – сказала Келі, та її голос уже не звучав так упевнено.

– На жаль, ваша думка не рахується.

– Але люди мене бачать і чують!

– Перше, чого вчать у Невидній академії – це істина, яка, на жаль, полягає в тому, що люди не дуже звертають увагу на такі речі. Розум підказує їм, що важливо, а що ні.

– Тобто люди не бачать мене, бо їм розум так каже?

– На жаль. Це зветься передумовленістю чи якось так. – Гостроріз розпачливо дивився на неї. – Я чарівник. Ми про таке все знаємо.

– Хоча, насправді, це не перше, чого вчать, – додав він. – Насправді спершу розповідають, де вбиральні й таке інше. Але після того – одразу вчать цієї істини.

– Але ви мене бачите.

– Ну, так. Чарівників навмисне навчають бачити те, що існує, і не бачити того, чого не існує. Є навіть спеціальні вправи…

Келі забарабанила пальцями по столу. Принаймні спробувала. Давалося їй це непросто. Вона опустила погляд на стіл, і на її обличчі проступив жах. Гостроріз прослідкував за її поглядом і метушливо витер стіл рукавом.

– Вибачайте, – пробурмотів він. – Бутерброди з патокою були вчора на вечерю.

– І що мені робити?

– Нічого.

– Нічого?

– Ну, ви могли би непогано заробляти крадійством… Вибачте. Це несмак з мого боку, таке казати.

– Я так і подумала.

Гостроріз недолуго поплескав її по руці, але Келі була така заклопотана почутим, що не звернула уваги на таке відчайдушне блюзнірство.

– Розумієте, все передумовлено заздалегідь. Історія розписана від початку до кінця. А факти нікого не цікавлять, історія просто проходить по них без перешкод. Не можна нічого змінити, бо всі зміни теж вписані в історію. Ви мертва. Така доля. Доведеться змиритися.

Він винувато всміхнувся.

– Але вам пощастило більше, ніж іншим мерцям, коли глянути правді в очі. Ви жива й можете відчувати, як воно.

– Не хочу миритися. Чому я маю змиритися? Я ні в чому не винна!

– Ви не розумієте. Історія іде далі. Ви більше не можете брати в ній участі. Немає в ній для вас ролі, розумієте? Просто нехай усе іде як іде. – Він знов поплескав принцесу по руці. Вона подивилася на нього. Він забрав руку.

– І що робити? Не їсти, бо їжа, яку я їм, не для мене призначалася? Піти жити в якусь пустелю?

– Це трохи демонстративно, згоден. Але так уже доля влаштована. Коли світ не відчуває вашої присутності – вас не існує. Я чарівник, ми про таке багато…

– Не повторюйтесь.

Келі підвелася. Один із її пращурів спинив свою ватагу кочових горлорізів за кілька миль від скелі посеред рівнини. На скелі стояло сонне о тій порі місто, і він дивився на нього з виразом зосередженості на обличчі, який означав: «Годі. Якщо народився в сідлі, то вмирати в ньому не зобов’язаний». Важко повірити, та через п’ять поколінь найвизначніші риси того пращура оприявнилися в теперішній правительці[6]6
  Окрім хіба обвислих вусів і хутряної шапки з мідним шишаком. – Прим. авт.


[Закрыть] – і саме завдяки їм вона була такою непояснювано привабливою. Зараз ті риси були ще помітніші. Навіть Гостроріз був вражений. Цією щелепою можна було горіхи колоти. Точно тим самим тоном, яким пращур Келі звертався до втомлених і спітнілих поплічників перед нападом на місто[7]7
  Ту промову передавали з покоління в покоління, з уст в уста, у формі епічної поеми, яку замовив його син. Він не народився в сідлі й умів їсти ножем і виделкою. Поема починалася так: «О, бачте вдалині ворога самовпевненого, приспаного ніччю, багатого золотом краденим, ницого духом. Нехай списи навісні ваші летять у нього легко, мов пожежа в степу в день вітряний і посушливий. Нехай клинки ваші січуть ворога того, мов роги бика молодого, болем зубним одержимого…» І так години зо три. Однак у дійсності, яка, як відомо, не вдається до послуг поетів, слова ті звучали приблизно так: «Хлопці, ворог ще спить, тому крізь місто ми пройдемо швидко, як проносне крізь сухеньку бабцю, бо життя в юртах мені вже в печінках сидить, ясно вам?». – Прим. авт.


[Закрыть], вона промовила:

– Ні. Ні, я не миритимуся в жодному разі. Не дозволю зробити з себе якогось там привида. І ти, чарівниче, мені допоможеш.

Десь на підсвідомому рівні Гостроріз цей тон упізнав. Були в ньому такі нотки, від яких навіть шашіль у підлозі кинув усі свої справи й виструнчився. Таким тоном озвучували не думки, а твердження: і буде так.

– Я, моя повелителько? – перепитав він тремтливо. – Не уявляю, як узагалі я міг би…

На цих словах його було зісмикнуто зі стільця й виведено на вулицю. Мантію надимав вітер. Келі твердо крокувала до замку, розправивши плечі, й тягла за собою чарівника, мов неслухняне цуценя. Такою ходою матері йдуть до школи, коли їхній синочок приносить додому синець під оком, – ходою неспинною, мов Хід Часу.

– Щ-щ-що ви надумали? – пробелькотів Гостроріз, усвідомлюючи, що з ним відбувається щось страшне, невідворотне й незрозуміле.

– Сьогодні твій щасливий день, чарівниче.

– Ох, божечки, – перелякано промимрив він.

– Тебе призначено Королівським упізнавачем.

– Он як. І що входить в обов’язки?

– Нагадуватимеш усім, що я жива. Дуже просто. Годуватимуть тричі на день, пратимуть за тобою. Ну ж бо, веселіше.

– Королівським?

– Ти ж у нас чарівник. Мабуть, щось ти таки мусиш знати, – сказала принцеса.

– ПРАВДА?

(Це кінематографічний прийом, адаптований для книжки. Смерть звернувся не до принцеси. Він сидів у себе в кабінеті й говорив із Мортом. Але ефектно, правда ж? Можливо, цей прийом зветься миттєвим перемиканням, чи комбінованим монтажем, чи перемиканням планів. Якось так. Від галузі, де бригадира освітлювачів звуть ґафером, можна чекати чого завгодно).

– І ЩО СТАЛОСЯ? – додав Смерть, накручуючи чорну шовкову нитку на риболовний гак, затиснений у прикручених до стола лещатах.

Морт вагався. З двох причин. По-перше, йому було страшно і соромно. По-друге, живий скелет, який тихо й мирно готує снасті до риболовлі й накручує на гачки сушених мух, будь-кого збив би з пантелику.

А ще в кабінеті була Ізабелл – сиділа в дальньому кутку й демонстративно щось вишивала, одночасно поглядаючи на Морта крізь завісу похмурого невдоволення. Він майже відчував, як погляд її червонястих очей прокручує дірочки в його потилиці.

Смерть прилаштував до наживки кілька воронячих пір’їн, заклопотано насвистуючи собі щось крізь зуби (адже крізь що ще йому було свистіти?), а тоді перевів погляд на Морта.

– НУ-У?

– Все минуло не так, як я сподівався, – почав Морт нервово, стоячи посеред килима перед столом.

– СТАЛОСЯ ЩОСЬ? – запитав Смерть, обсмикуючи пір’їни.

– Бачите, відьма не хотіла іти, а той чернець почав наново.

– ТУТ НЕМАЄ ЧИМ ПЕРЕЙМАТИСЯ, ХЛОПЧЕ…

– Морт.

– …ТИ МІГ БИ ВЖЕ ЗРОЗУМІТИ, ЩО КОЖЕН ОТРИМУЄ ТЕ, НА ЩО ЧЕКАЄ. ТАК УСІМ ПРОСТІШЕ.

– Розумію, пане. Та це означає, що погані, які вважають себе достойними раю, туди таки потрапляють. А хороші, які бояться втрапити в якесь страшне місце, – після смерті страждають. Якось це несправедливо.

– Я ТОБІ КАЗАВ ДЕЩО ТАКЕ, ПРО ЩО ВАРТО ПАМ’ЯТАТИ ПРИ ВИКОНАННІ СЛУЖБОВИХ ОБОВ’ЯЗКІВ. НАГАДАЙ, ЩО САМЕ?

– Ну, ви…

– ТА-АК?

Морт затнувся й замовк.

– НЕМАЄ СПРАВЕДЛИВОСТІ, ТІЛЬКИ ТИ.

– Ну, я…

– ПАМ’ЯТАЙ ПРО ЦЕ.

– Так, але…

– ГАДАЮ, ВСЕ БУДЕ ЯК НАЛЕЖИТЬ. НЕ БАЧИВСЯ З ТВОРЦЕМ ОСОБИСТО, ТА КАЖУТЬ, ВІН ЦІЛКОМ ПРИХИЛЬНИЙ ДО ЛЮДЕЙ.

Смерть перерізав нитку й взявся розкручувати лещата.

– ПРОСТО ВИКИНЬ ЦІ ДУМКИ З ГОЛОВИ, – додав він. – ПРИНАЙМНІ ТРЕТЯ НЕ МАЛА ЗАВДАТИ ТОБІ КЛОПОТУ.

Це був саме той момент, про який Морт багато думав. Приховувати не було сенсу. Він змінив хід історії. Рано чи пізно такі штуки привертають увагу. Треба скинути цей тягар з душі. Взяти на себе відповідальність, як дорослий. Проковтнути цю гірку піґулку. Розкрити карти. Не ховати голову в пісок, бо піску нема. Віддатися на милість.

Синюваті зіниці свердлили його поглядом. Морт заціпеніло дивився в них, мов кролик на нічній дорозі в фари шістнадцятиколісної вантажівки, чий водій вже півдоби на кофеїні й мчить так, ніби намагається обігнати всіх демонів пекла.

Не витримав і відвів очі.

– Ні, пане.

– ЧУДОВО. ОТ І МОЛОДЕЦЬ. СКАЖИ, ЯК ТОБІ ОЦЕ?

Серед рибалок побутує правило, що добре підготовлена сушена муха може цілком правити за живу. Для ранкової риболовлі були одні мухи. Для заходу й світанку – інші. І так далі. Та Смерть стискав між кістяних фаланг муху, що бачила світання світу. Муху з первісного супу. Ту, що плодилася на мамонтовому гної. Муху, словом, не з тих мух, що б’ються в шибу, а з тих, що стіни прогризають. Із тих, що виповзають з-поміж долонь після найсильнішого удару й стікають отрутою, прагнучи помсти. Крилець в неї було більше, ніж треба, і розцяцькована так і сяк вона була з усіх боків. Здавалося, в неї навіть були зуби, і то численні.

– Як вона зветься? – запитав Морт.

– Я НАЗВУ ЇЇ «СМЕРТЕСЛАВКОЮ». – Смерть востаннє прихильно глянув на чудовисько й заховав його під капюшон плаща. – МАЮ НАМІР ПОБАЧИТИ ТРОХИ ЖИТТЯ ЦЬОГО ВЕЧОРА, – сказав він. – ВІЗЬМИ ОБОВ’ЯЗКИ НА СЕБЕ, КОЛИ ВЖЕ В ТЕБЕ ПІШЛО. БІЛЬШ-МЕНШ.

– Так, пане, – замогильно промовив Морт. Він бачив, як життя видовжується поперед ним, мов чорний тунель без світла в кінці.

Смерть побарабанив пальцем по столу, щось пробурмотів, а тоді озвався:

– А, ТАК, АЛЬБЕРТ КАЗАВ, ЩО ХТОСЬ ХАЗЯЙНУЄ В БІБЛІОТЕЦІ.

– Перепрошую, пане?

– БЕРЕ КНИЖКИ З ПОЛИЦЬ, РОЗКИДАЄ ЇХ НА ПІДЛОЗІ. КНИЖКИ ПРО МОЛОДИХ ЖІНОК. МАБУТЬ, ЦЬОМУ КОМУСЬ ВОНИ ЗДАЮТЬСЯ ЦІКАВИМИ.

Як уже відомо, ченці ордену слухачів мають настільки розвинений слух, що можуть оглухнути від мальовничого заходу сонця. На хвильку Мортові здалося, що шкіра на його потилиці набула подібної дивної властивості: він відчув, як Ізабелл завмерла з голкою в руці. Почув той самий тихий переляканий вдих, як тоді поміж полиць. Пригадав мереживний носовичок.

І сказав:

– Зрозумів, пане. Такого більше не буде, пане.

Шкіра на його потилиці гарячково засвербіла.

– ОТ І ЧУДОВО. НУ, МОЖЕТЕ ОБОЄ БІГТИ. НЕХАЙ ВАМ АЛЬБЕРТ ПІКНІК ВЛАШТУЄ ЧИ ЩО. ПОДИХАЄТЕ ПОВІТРЯМ. ПОМІТИВ, ЯК ВИ ОДНЕ ОДНОГО УНИКАЄТЕ ВЕСЬ ЧАС. – Смерть по-змовницьки підштовхнув Морта (відчувалося це, ніби палицею штиркнули) й додав: – АЛЬБЕРТ ПОЯСНИВ МЕНІ, ЯК ЦЕ РОЗУМІТИ.

– Пояснив? – скорботно перепитав Морт. Він помилявся. В кінці тунелю було світло, і це було вогнеметне полум’я.

Смерть ще раз по-своєму підморгнув – синенькою надновою глибоко в очниці.

Морт не підморгував у відповідь. Він розвернувся й побрів до дверей зі швидкістю, порівняно з якою Великого А’Туїна можна назвати вертким ягням. Дійшовши до середини коридора, він почув шурхіт кроків. До його ліктя торкнулися.

– Морте?

Він розвернувся і спробував роздивитися Ізабелл крізь завісу безвиході.

– Нащо ти повівся так, ніби то ти брав книжки в бібліотеці?

– Не знаю.

– Це було дуже… великодушно з твого боку, – обережно сказала Ізабелл.

– Правда? Не уявляю, що мені зробилося, – він попорпався в кишені й витягнув носовичок. – Це твоє, мабуть.

– Дякую, – відповіла вона й голосно висякалася.

Згорбившись, мов гриф, Морт уже майже дійшов до кінця коридора, та Ізабелл наздогнала його.

– Кажу ж, – сказала вона.

– Що?

– Кажу, що вдячна тобі.

– Це неважливо, – пробубонів він. – Але краще б тобі припинити розкидати книжки. Їх це засмучує чи що. – А тоді спробував вичавити з себе щось схоже на іронічний смішок. – Ха.

– Що «ха»?

– Просто ха!

Морт дійшов до дверей кухні, де на них чекатиме Альберт і його фірмовий всезнайний вишкір, і вирішив, що на це сил не має. Він спинився.

– Але я ті книжки брала, бо мені самотньо, – сказала Ізабелл в нього за спиною.

Морт здався.

– Можна було би в садку прогулятися, – промовив він у відчаї, а тоді спромігся-таки зібрати залишки непохитності й додав: – Тільки без зобов’язань.

– Тобто одружуватися в тебе наміру немає? – перепитала вона.

Морта охопив жах.

– Одружуватися?

– Хіба ж батько тебе сюди не для цього привів? Учень йому, зрештою, не потрібен.

– Ти про всі ті кивки, підморгування й ненав’язливі ремарки про сина, який колись усе це дістане в спадок? – уточнив Морт. – Я намагався на них не зважати. Наміру одружуватися з кимось у мене немає, – додав він, щосили женучи від себе образ тієї принцеси. – І, що вже точно, з тобою – теж, тільки не ображайся.

– Я б не пішла за тебе, коли б ти й останнім чоловіком на Диску був, – солодко промовила Ізабелл.

Морта це зачепило. Одна справа, коли одружуватися не хочуть узагалі, а цілком інша – коли вам кажуть, що одружуватися не хочуть із вами.

– Я принаймні не маю такого вигляду, наче кілька років самими пампухами в шафі об’їдався, – сказав він, коли обоє вийшли на чорний газон перед будинком Смерті.

– Я принаймні не ходжу так, мовби в мене більше одного коліна в кожній нозі, – відрізала вона.

– Мої очі не схожі на порськуваті варені яйця.

Ізабелл кивнула.

– З іншого боку, мої вуха не нагадують наростів на мертвому дереві. А що значить «порськуваті»?

– Та знаєш, як‑от Альберт яйця варить, «у мішечку».

– Такі, що білок липкий, ріденький і шматків слизу повно?

– Так.

– Хороше слово, – глибокодумно відповіла Ізабелл. – Але от у мене, щоб ти знав, волосся не має такого вигляду, мов ним нужник чистили.

– Звісно, та й моє не нагадує мокрого дикобраза.

– Також уклінно прошу звернути увагу, що в мене на грудях кістки зі шкіри не пнуться, мов пральна дошка крізь вогкий папір.

Морт зиркнув на дещо оголені плечі Ізабелл: ніжного жирку з них стало б на два виводки кількамісячних ротвейлерів, – але вирішив лишити це спостереження при собі.

А тоді ризикнув:

– Мої брови не нагадують злягання двох волохатих гусеней.

– Це правда. Та мої ноги, гадаю, не надихають винаходити колесо.

– Перепрошую?

– Вони в мене не криві.

– Он як.

Вони мовчки йшли між лілей: запаси кпинів у обох вичерпалися. Зрештою Ізабелл розвернулася до Морта й простягнула руку. Той мовчки й вдячно її потиснув.

– Годі? – запитала вона.

– Саме час.

– Чудово. Цілком очевидно, що одружуватися нам не варто, бо шкода такого потомства.

Морт кивнув.

Вони сіли на кам’яну лавку серед дбайливо пострижених кущів живої огорожі. В цьому кутку саду Смерть облаштував ставок, підживлюваний крижаним струмком, що витікав із пащі кам’яного лева, так ніби той блював. Товстий білий короп світив боками в глибині, подеколи випинаючи ніс між оксамитово-чорних лілей.

– Варто було б сухарів прихопити, – галантно завважив Морт, шукаючи, куди б скерувати незручну розмову.

– Знаєш, сам він ніколи сюди не ходить, – сказала Ізабелл, спостерігаючи за рибою. – Зробив усе це, щоби мене розважити.

– Не помагає?

– Воно все несправжнє. Тут немає нічого справжнього. Ну, по-справжньому справжнього. Він просто полюбляє вдавати людську істоту. Зараз він особливо старанно це робить, якщо ти помітив. Гадаю, це ти на нього так впливаєш. Він навіть намагався опанувати гру на банджо, ти знав?

– Мені здається, йому орган пасував би більше.

– Та щось йому не пішло, – продовжила Ізабелл, ніби не почувши. – Не здатен творити, як бачиш.

– Ти казала, він цей став створив.

– Це копія колись побаченого ставу. Тут усе копія чогось.

Морт почувся незручно. Посовався на лаві. Якась дрібна комаха дерлася його ногою.

– Це доволі сумно, – сказав він, сподіваючись, що правильно дібрав тон.

– Так.

Ізабелл нагребла жменю камінців зі стежки й механічно, по одному жбурляла їх у ставок.

– То в мене брови настільки страшні? – уточнила вона.

– Е-ем, – промимрив Морт, – боюся, що так.

– Он як.

Бульк. Бульк. Короп зневажливо на неї позирав.

– А мої ноги? – запитав Морт.

– Так. Пробач.

Морт нервово перебрав подумки всі теми для ненав’язливих світських бесід, але зрештою здався.

– Менше з тим, – сказав він галантно. – Тобі хоча б пінцет поміг би.

– Він дуже добрий, – вела далі Ізабелл, не зваживши. – Просто трохи неуважний.

– Але ж він не справжній твій батько, так?

– Мої справжні батьки загинули під час переходу через Велику Пустелю Неф багато років тому. Через бурю, мабуть. Він знайшов мене й привіз сюди. Не знаю, навіщо.

– Може, відчув до тебе жаль?

– Він нічого не відчуває ні до кого. Я це не зі зла кажу, зрозумій. Просто в нього немає чим відчувати, немає в нього… як це сказати… залоз для такого. Може, він вирішив, що мене має бути шкода.

Вона повернулася блідим обличчям до Морта й додала:

– Не хочу чути про нього жодного злого слова, ясно? Він старається як може. Просто йому про стільки всього треба дбати одночасно.

– Мій батько був такий самий. Тобто, є.

– В нього, мабуть, є залози.

– Гадаю, є, – сказав Морт і посовався. – Це така штука, про яку я ніколи не думав. Ну, про залози.

Вони вдвох тупо дивилися на форель у ставку. Та тупо дивилася на них у відповідь.

– Я нещодавно хід історії порушив, – перервав тишу Морт.

– Правда?

– Розумієш, на неї замахнувся один там убивця, та штука в тому, що згідно з історією вона мала загинути, а герцог став би королем, та найгірше, найгірше те, що незважаючи на цілковиту безпринципність і підлість він мав би об’єднати королівство й герцогство, і в книгах сказано, що після того настануть столітній мир і процвітання. Тобто можна було би уявити, що настане доба свавілля й розпусти, чи щось таке, та виходить, що історії іноді потрібна саме така людина, а та принцеса просто лишиться для всіх тимчасовою правителькою. Не поганою, навіть хорошою, просто не тією, яка потрібна історії, та тепер цього всього не станеться, історія калатається, мов вода у відрі, і все це через мене.

Він замовк, чекаючи, що Ізабелл на це відповість.

– Знаєш, ти мав рацію.

– Справді?

– Так, варто було взяти з собою хлібних крихт, – сказала Ізабелл. – Мабуть, вони собі у воді щось знаходять поживитися. Жучків і таке інше.

– Ти чула, що я оце розповідав щойно?

– Про що?

– А, забудь. Нічого такого, насправді. Вибач.

Ізабелл підвелася й зітхнула.

– Тобі, мабуть, невдовзі їхати, – сказала вона. – Добре, що те питання про шлюб ми з’ясували. Дуже дякую за розмову.

– Нас могла би об’єднувати взаємна ненависть, – сказав Морт.

– Знаєш, я зазвичай не маю можливості поспілкуватися з людьми з батькової роботи. – Здавалося, вона не могла піти просто так, не дочекавшись, доки Морт щось нарешті скаже.

– Ну, така в нього робота, – це було все, що Морт зумів із себе вичавити.

– То тобі, мабуть, треба вже їхати працювати.

– Десь зараз, так, – невпевнено відповів він, відчуваючи, що розмову якось непомітно знесло з мілини й понесло понад невідомими йому глибинами.

А тоді Морт почув звук.

І згадав про рідне подвір’я, аж у грудях трохи защеміло. Коли на Вівцескелі спадали особливо люті морози, Мортова родина забирала неповоротких тарґів із полонин і заганяла у двір, де вони до відлиги жували сінце. Коли ж надходила відлига, усі здобутки тарґів, накопичені за час морозів, танули, і те місиво на кілька футів завглибшки ховалося під твердою кіркою криги. По ній можна було обережно пройти. Та один невдалий крок – і от уже ви по коліна в силосі й гної. Так от: той звук, із яким чобіт виходив із зеленого й паркого місива, був для горян таким самим провісником весни, як пташиний спів чи бджолине гудіння.

І от Морт чув саме цей звук. Керуючись інстинктом, він оглянув свої черевики.

Ізабелл плакала – і не схлипувала, а радше захлиналася в риданнях, хлюпаючи носом так гучно, ніби вона підводний вулкан, який випускає бульки, і ті наввипередки мчать до поверхні. То були схлипування, гнані назовні тиском – одноманітним і безжальним, як самотність.

Морт промовив:

– Е-е?

Ізабелл стрясало, мов плесо озера під час землетрусу. В цілковитому відчаї вона заходилася шукати по рукавах носовичок, та проти такого потоку він був безсилий, мов паперовий картуз проти грозової зливи. Вона намагалася щось сказати, та назовні виривалися самі приголосні, подеколи перебиті схлипуваннями.

Морт промовив:

– М-м?

– Я питала, як ти гадаєш, скільки мені років.

– П’ятнадцять, – бовкнув він навмання.

– Шістна-а-дцять, – провила вона. – А знаєш, як давно уже мені шістнадцять?

– Даруй, та я не розу…

– А ти й не зміг би. Ніхто не зміг би.

Вона висякалася і, хай як тремтіли її руки, цілком охайно склала і заткала в рукав вогкий носовичок.

– Тебе хоча б випускають звідси. Ти не досить давно тут, щоби помітити дещо. Тут час завмер, ти ж не помічав, правда? О, так, звісно, щось минає, та це несправжній час. Він не зумів створити справжній час.

– Он як.

Коли вона знов озвалася, голос її був стриманий, тихий і, що найважливіше, повен відваги – тобто голос, притаманний людині, яка зібрала себе докупи всупереч ударам долі, та щомиті може розпастися знов.

– Мені шістнадцять от уже тридцять п’ять років.

– Он як?

– Першого року було цілком досить.

Морт пригадав минулі два тижні й співчутливо кивнув.

– І тому ти читаєш усі ті книжки?

Ізабелл опустила очі й поводила носаком босоніжка по гравію, ніби соромилася.

– Там багато романтики, – сказала вона. – Трапляються справді милі історії. Була одна дівчина, яка випила отруту, коли її коханий помер, а ще була одна, яка стрибнула зі скелі, бо батько наполягав, щоби вона вийшла за того старигана, а ще одна втопилася, аби тільки не віддаватися…

Морт слухав немов громом прибитий. Коли судити з дбайливо дібраного Ізабелл читального матеріалу, то особам жіночої статі доводилося докладати неабияких зусиль, щоби пережити підлітковий вік, бо інакше вони й пари панчіх не встигали зносити.

– …А тоді вона подумала, що він помер, і вбила себе, а потім він прокинувся і теж себе убив, а ще була одна, яка…

Здоровий глузд підказував Мортові, що бодай скількись жінок все-таки доживали до третього десятка, не наклавши на себе руки через кохання, та здоровим глуздом, здається, у тих драмах[8]8
  Найвідомішими закоханими на Диску були, без сумніву, Мелліус та Ґретеліна, чия чиста, пристрасна й серцекрайна любов пропалила би наскрізь сторінки Історії, якби їх не розділяли двісті років і відстань між окремими континентами, де вони народилися через непояснювану примху долі. Однак боги зглянулися й перетворили Мелліуса на прасувальну дошку¹, а Ґретеліну – на невеличку мідну швартову тумбу.
  ¹ Коли ви бог, то можете свого вибору не пояснювати. – Прим. авт.


[Закрыть] і не пахло. Мортові вже було відомо, що кохання змушує почуватися одночасно мов у вогні й крижаній воді, а ще жорстоким і слабким одночасно, та йому на думку не спадало, що люди від нього ще й дурнішають.

– …Щоночі перепливав річку, та одного разу сталася буря, і коли він не прийшов, вона…

Інстинкти підказували Мортові, що якісь молоді люди знайомилися, скажімо, на сільських танцях, подобалися одне одному, зустрічалися рік чи два, кілька разів сварилися, мирилися, одружувалися й узагалі не накладали на себе руки.

Він помітив, що потік проклятих долею кохань ущух.

– Он як, – тихо сказав він. – Але хіба вже ніхто на світі просто не спілкується й зустрічається?

– Любов є стражданням, – сказала Ізабелл. – Мусить бути багато заборонених пристрастей.

– Аж мусить?

– Інакше ніяк. А ще терзань.

Ізабелл наче пригадала щось.

– Ти не казав часом про щось, що десь калатається? – запитала вона таким тоном, наче намагалася зібратися з думками.

Морт замислився й відповів:

– Ні.

– Здається, я була неуважна.

– Забудь, це неважливо.

Вони мовчки пішли в бік будинку.

Коли Морт повернувся в кабінет, то Смерті не застав. На столі було чотири клепсидри. Шкіряний ґросбух лежав на аналої, надійно замкнений на замок.