Текст книги "Морт"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

І хоч слухачі віддалилися від людей як тільки могли, люди все одно іноді вирушали у тяжку й небезпечну подорож до храму через померзлі й заселені тролями пустирища, швидкоплинні крижані річки, неприступні гори, негостинну тундру – і все це тільки заради того, щоби видертися на край долини вузькими сходами й відкрити серце таїні буття.

Ще, звісно, аби почути від ченців: «Не шуміть, хай би вам повилазило!»

Хропунець білою плямою спустився в долину з-поміж гірських вершин і приземлився посеред засніженого подвір’я, покрапленого різнокольоровими небесними вогнями, мовби відбитими від дискотечної дзеркальної кулі. Морт зіскочив на землю й побіг мовчазними коридорами, де вісімдесят восьмий настоятель лежав і помирав в оточенні відданих послідовників.

Храм трусило від Мортових кроків мозаїчною підлогою. Самі ченці завжди були взуті у вовняні галоші.

Морт добіг до смертного ложа й зупинився, спершись на косу, щоби відновити дихання.

Настоятель – маленький і голомозий чоловічок, на чиєму обличчі було більше зморшок, ніж у мішку чорносливу, – розплющив очі.

– Ти спізнився, – сказав він і помер.

Морт ковтнув, спробував дихнути, а тоді повільно описав криву косою над тілом настоятеля. І спромігся поцілити куди треба, бо настоятель сів на ложі, виходячи з мертвого тіла.

– Ні на хвильку раніше, – сказав він голосом, що був чутний тільки Мортові. – Я вже й занепокоїтися встиг.

– Все гаразд? – запитав Морт. – Бо я маю бігти.

Настоятель зіскочив з ложа й рушив до Морта між ряди скорботних послідовників.

– Не тікай, – сказав він, – я завжди чекаю на ці розмови. А що сталося з тим, який завжди приходив?

– Завжди приходив? – перепитав Морт збентежено.

– Високий такий. В чорному плащі. Поїсти не завжди встигає, судячи з вигляду, – сказав настоятель.

– Який завжди приходив? Ви про Смерть?

– Точно, про нього, – з ентузіазмом відповів настоятель.

У Морта відвисла щелепа.

– А ви часто вмираєте? – вичавив він із себе.

– Досить-таки. Досить часто. Та звісно, що коли звикнути до цього, це просто питання практики.

– Правда?

– Час іти, – сказав настоятель.

Мортові заціпило.

– Саме це я й намагався сказати, – процідив він.

– Ви мене просто підкиньте кудись у долину, – безтурботно запропонував настоятель. Він пройшов повз Морта й рушив надвір. Якусь мить Морт дивився в підлогу, а тоді побіг за ченцем – що, він знав, було принизливо й непрофесійно.

– Слухайте… – почав він.

– В того іншого був кінь Хропунець, пригадую, – чемно сказав настоятель. – Ви в нього замовлення перехопили?

– Замовлення? – Морт остаточно розгубився.

– Ну чи як це у вас зветься. Даруйте, хлопче, я не знаю, як у вас там усе це організовано.

– Морте, – відсторонено виправив Морт. – Гадаю, пане, вам варто поїхати зі мною. Коли ваша ласка, – додав він, як йому уявлялося, впевнено й твердо. Ченець розвернувся і приємно всміхнувся:

– Якби ж то. Може, колись так і станеться. А зараз, коли вам не важко, підкиньте мене до найближчого селища. Десь от зараз мене мають зачати.

– Зачати? Та ви ж щойно померли!

– Так, але, бачте, у мене, як би це сказати, сезонний абонемент, – пояснив настоятель.

До Морта доходило, але повільно.

– Он як, – сказав він. – Я про таке читав. Реінкарнація?

– Так, саме так. Уже п’ятдесят три відбув. Чи п’ятдесят чотири.

Хропунець підвів голову, коли вони наблизилися, і коротко заіржав на знак упізнання, коли настоятель почухав йому ніс. Морт сів у сідло й допоміг настоятелеві всістися позаду.

– Мабуть, це так цікаво, – сказав він, коли Хропунець рушив вгору схилом. На абсолютній шкалі ремарок така заслужила оцінку в мінус багатенько, та нічого ліпшого Мортові на думку не спало.

– Та ні, не дуже, – відповів настоятель. – Вам так здається, бо ви вважаєте, що я пам’ятаю всі свої життя, хоча це не так. Принаймні, доки живий.

– Про це я не подумав, – зізнався Морт.

– Уявіть тільки, до горщика привчатися п’ятдесят три рази.

– Нема про що й згадувати, – погодився Морт.

– Ваша правда. Коли б міг обирати, то не перероджувався би. Та варто лише мені звикнути до життя, як приходять із храму ті хлопці й шукають хлопчика, якого зачали протягом години після смерті настоятеля. Така бідна уява! Спиніться отут, будь ласка.

Морт глянув униз.

– Ми ж у небі, – сказав він невпевнено.

– Я вас надовго не затримаю. – Настоятель зліз із коня, зробив кілька кроків у повітрі й закричав.

Робив він це, як здалося Мортові, доволі довго. Тоді знову сів на коня.

– Не уявляєте, як довго я цього чекав, – зізнався він.

За кілька миль від храму на схилі було селище – сказати б, селище-супутник. З повітря воно здавалося скупченням випадково розкиданих будинків – і то винятково добре звукоізольованих.

– Можна де завгодно, – сказав настоятель. Морт лишив його стояти за кілька футів над снігом там, де хатки скупчилися найтісніше.

– Сподіваюся, наступного разу буде цікавіше, – сказав він. Настоятель знизав плечима.

– Сподіватися завжди можна, – промовив сумно. – Так чи інакше, в мене ще дев’ять місяців відпустки. Краєвиди не дуже, але принаймні тепло.

– Щасти вам, – сказав Морт, – мушу їхати.

– О’ревуар, – сказав настоятель печально й пішов геть.

Серцевинні вогні досі блискотіли на засніженій землі. Морт зітхнув і витягнув третю клепсидру.

Облямівка була срібна й прикрашена крихітними коронами. Піску майже не лишилося.

Морт відчув, як ніч опускається на плечі всією вагою, вирішив, що гірше вже бути не може, й обережно розвернув клепсидру іншим боком до себе, щоби прочитати ім’я…

Принцеса Келі прокинулася.

Через шум, як‑от коли хтось намагається не здійняти шуму. І справа не в горошинках і матрацах, просто звичайні собі закони природного добору визначали, що найдовше живуть ті представники королівських династій, які визначають присутність убивці в темній кімнаті за шумом, якого йому вистачило розуму не здіймати, – адже при дворі завжди знайдеться хтось спраглий до перерізання горлянок наступникам і наступницям трону.

Келі лежала в ліжку й думала, як вчинити. Під подушкою в неї був стилет. Вона поволі посунула руку під ковдрою, намагаючись з-під напівопущених повік роздивитися в темряві підозрілі тіні. Вона добре розуміла, що коли бодай якось викаже, що не спить, то вже ніколи не прокинеться.

З великого вікна у найдальшому кінці кімнати надходило трохи світла, та лицарські обладунки, гобелени й найрізноманітніший мотлох, розкиданий і розставлений тут і там, міг запросто стати прикриттям для невеликої армії.

Стилет випав з-під подушки за спинку ліжка. Та, мабуть, вона все одно не змогла би ним скористатися.

Заверещати до охорони буде не дуже розумно, вирішила принцеса. Якщо у кімнаті є хтось чужий, з охоронцями він уже розібрався – чи добре їм заплатив.

На поличці над комином була грілка. Чи може вона правити за зброю?

Щось тихенько брязнуло.

Може, заверещати не така вже й невдала ідея…

Шиба ввалилася у спальню. На мить на тлі спалаху синього й пурпурового світла Келі розрізнила обриси людини в капюшоні верхи на найбільшому в світі коні.

А ще хтось таки стояв біля ліжка із ножем у руці.

Усе сповільнилося. Келі захоплено спостерігала, як рука з ножем здіймається над нею, як кінь, повільно й рішуче, мов льодовик, рухається до ліжка. Ніж був зовсім близько, він опускався й опускався, кінь спинався дибки, а вершник вихоплював якусь зброю, заносив її, й клинок розтинав загусле повітря з таким звуком, як‑от коли ведеш пальцем по вінцях вогкої склянки.

Світло згасло. Щось м’яко гупнулося на підлогу, щось металічно брязнуло. Келі глибоко вдихнула.

Рука затулила їй рот і схвильований голос промовив:

– Коли закричите, я пошкодую про свій вчинок. Не треба, гаразд? Я й так по вуха вляпався.

Людина, здатна вкласти в свою репліку стільки відчайдушного моління, мала бути настільки талановитим і високооплачуваним актором, що заробляти убивствами в житті не стала б. Келі запитала:

– Ви хто такий?

– Не впевнений, чи можна казати, – відповів голос. – Але ви досі живі, правда?

Келі вчасно стрималася від саркастичної відповіді. Питання прозвучало так, наче варто було непокоїтися.

– А ви самі не бачите?

– Все не так просто…

Запала мовчанка. Келі намагалася розгледіти в темряві бодай щось, окреслити той голос обличчям.

– Можливо, я завдав страшної й непоправної шкоди, – додав голос.

– Хіба ви щойно не врятували мене?

– Не знаю, що саме й від чого я врятував, якщо чесно. Можна світла?

– Покоївка іноді лишає сірники на комині, – відповіла Келі й відчула, як її гість відійшов. Почулося кілька обережних кроків, кілька глухих ударів, а тоді металічне лящання, хоч цього слова й недостатньо, аби описати пекельну какофонію падіння усіх тих металевих предметів, що ними було напхано спальню. А тоді – коли принцеса майже була певна, що все скінчилося, – щось іще кілька разів дрібно дзенькнуло.

Голос озвався:

– Я під обладунками. Куди мені треба рухатися?

Келі тихо вислизнула з ліжка, навпомацки дійшла до комина, намацала сірники, запалила один, оповивши все навколо ядучим сірчаним димом, запалила свічку, знайшла повалені обладунки, витягнула з-під них меч, а тоді ледве язик не проковтнула від несподіванки.

Хтось гаряче й вогко подмухав їй у вухо.

– Це Хропунець, – почулося з-під купи. – Це він так знайомиться. Гадаю, він був би вдячний за копичку сінця, якщо у вас тут є.

По-королівськи стримано Келі відповіла:

– Це п’ятий поверх. Жіноча спальня. Не повірите, наскільки часто коні сюди не потрапляють.

– Он як. Поможіть підвестися, будь ласка.

Вона поклала меч і відтягнула нагрудник убік. З-під нього на неї витріщалося бліде й худе обличчя.

– По-перше, вам слід негайно пояснити, чому мені не варто кликати варту, – сказала Келі гнівно. – Уже тільки за перебування в моїй кімнаті вас на смерть закатують.

Морт відповів зрештою:

– Ви не могли б мою руку вивільнити? Дякую. Так от, по-перше, вартові мене не побачать, швидше за все, по-друге, ви тоді не дізнаєтеся, чому я тут, а вигляд у вас такий, наче ви не переживете, якщо не дізнаєтеся, а по-третє…

– Що «по-третє»?

Морт розтулив і стулив рота. Він хотів сказати: по-третє, ви така прекрасна, чи принаймні дуже приваблива, чи, мабуть, навіть привабливіша за всіх дівчат, які мені траплялися, хоча, якщо чесно, небагато я в житті бачив дівчат. Тут, мабуть, стає зрозуміло, що вроджена чесність завадила б Мортові стати поетом. Якби колись йому спало на думку порівняти дівчину з літнім днем, до порівняння обов’язково додавалося б пояснення, який саме день він має на увазі й чи того особливого дня дощило б. Та за цих обставин скидалося радше на те, що голос йому просто відмовив.

Келі піднесла свічку вище й подивилася на вікно.

Шиба була ціла. Кам’яні рами теж. Кожне скельце, що з них складався вітраж із гербом королівства Сто Лат, було на місці. Вона перевела погляд на Морта.

– Забудьте про «по-третє», – сказала вона. – Повернімося до другого пункту.

За годину світанок дістався до міста. Денне світло на Диску радше пливе, а не струменить, бо сповільнюється у нерухомому магічному полі. Тож воно золотими морськими хвилями котилося над рівнинами. Місто на скелі трималося зо хвильку, мов піщаний замок на березі, а тоді здалося. Світло затопило його й рушило далі.

Морт і Келі сиділи поряд на ліжку. Між ними лежала клепсидра. У верхній чаші не лишилося піску.

З-за дверей чулися звуки. Замок прокидався.

– Все-таки не розумію, – сказала Келі. – Це означає, що я мертва, хіба ні?

– Це означає, що ви мали померти, – відповів Морт, – відповідно до долі чи чогось такого. Я теорії ще не засвоїв.

– І ви мали мене вбити?

– Ні! Це вбивця мав вас убити. Я ж уже пояснював, – сказав він.

– Чому ви не дозволили?

Морт перелякано на неї витріщився.

– То ви хотіли померти?

– Звісно, ні. Та, наскільки я зрозуміла, бажання людей не рахуються, чи не так? Я намагаюся дивитися на це з точки зору здорового глузду.

Морт дивився на свої коліна. Тоді підвівся й сказав холодно:

– Гадаю, мені краще піти.

Він загорнув косу й прилаштував її до сідла. Тоді подивився на вікно.

– Ви крізь нього зайшли, – сказала Келі. – Слухайте, коли я казала…

– Воно відчиняється?

– Ні. Коридор виходить на балкон. Але там вас люди побачать!

Морт не відреагував. Він відчинив двері, вивів Хропунця в коридор. Келі побігла за ним. Покоївка спинилася, зробила реверанс і нахмурилася так, немов розум підказав їй не зважати на величезного коня, що крокував коридорним килимом.

Балкон виходив на внутрішнє подвір’я. Морт зазирнув за парапет і видерся у сідло.

– Бережіться герцога, – порадив він. – Це він все спланував.

– Батько завжди мене про нього попереджав, – відповіла принцеса. – У мене є придворний дегустатор.

– Охоронець вам також потрібен, – сказав Морт. – Маю їхати. Багато важливих справ. Прощавайте, – додав він тоном, який, на його думку, найкраще пасував ураженому самолюбству.

– Ми з вами ще побачимося? – запитала Келі. – Я стільки хотіла б…

– Ця ідея здасться вам не такою вдалою, коли трохи подумаєте, – сказав Морт пихато. Він клацнув язиком, і Хропунець зірвався в повітря, перестрибнув парапет і почвалав у синє ранкове небо.

– Я хотіла вам подякувати! – гукнула Келі йому навздогін.

Покоївка, яку не полишало відчуття, що щось тут нечисто, стежила за принцесою з коридора.

– Із вами все добре, Ваша Високосте?

Келі неуважно на неї глянула.

– Що?

– Хотіла впевнитися, що з вами все добре.

Келі розпачливо похнюпилася.

– Ні, – відповіла вона. – Усе дуже негаразд. У моїй кімнаті мертвий убивця. Можете щось із цим зробити? А ще, – додала вона, піднісши руку, – я не хочу чути цих усіх «мертвий, Ваша Високосте?», чи «убивця, Ваша Високосте?», чи вереску, чи чогось такого, просто зробіть щось. Тихцем. Здається, в мене голова болить. Тому просто кивніть.

Покоївка кивнула, зробила реверанс і позадкувала геть.

Морт не знав, як потрапив додому. Небо просто зробилося із блакитного скорботно-сірим, коли Хропунець переніс їх із виміру в вимір. Він не приземлився на темному ґрунті Смертиного маєтку – ґрунт просто виник під його копитами, немов авіаносець, який охайно підманеврував під літак, щоби не змушувати пілота мучитися з посадкою.

Кінь велично пориськував до стаєнь і зупинився біля дверей, помахуючи хвостом. Морт зіскочив на землю й побіг у будинок.

І спинився, і побіг назад, і насипав у годівницю сіна, і знов побіг у будинок, і спинився, і пробурмотів щось, і побіг назад, і почесав коня, і перевірив, чи є для нього вода, і побіг у будинок, і потім побіг назад, і зісмикнув попону з гачка на стіні, і накрив нею коня. Хропунець поважно чмихнув.

Коли Морт прослизнув крізь чорний хід, вдома, здавалося, нікого не було, тож він одразу побіг у бібліотеку, де навіть о цій пізній нічній годині повітря відчувалося як гарячий сухий пил. Цілу вічність він шукав біографію принцеси Келі, та все-таки знайшов. Нею виявилася печально тоненька книжечка на полиці, до якої можна було дістатися тільки пересувною драбиною на хитких коліщатках, що нагадувала стародавню облогову вежу.

Тремтливими пальцями Морт розгорнув її на останній сторінці й застогнав.

«Після смерті п’ятнадцятирічної принцеси від рук убивці, – прочитав він, – королівство Сто Лат і герцогство Сто Геліт об’єдналися. Міста-держави центральної рівнини таким чином розпалися, утворивши…»

Він читав і не міг спинитися. Іноді стогнав.

Зрештою поставив книжку на місце, замислився, а тоді заховав її за кількома іншими томами. Спускаючись драбиною, він немов би чув, як книжка волає на весь світ про своє існування, мов живий доказ його злочину.

На Диску був океан, і ним іноді ходили кораблі. Мало було на світі капітанів, які полюбляють випускати берег із поля зору. Сумно визнавати, та судна, про які здалеку можна було подумати, ніби вони пливуть на край світу, насправді не зникали за видноколом. Вони падали за край світу.

В кожному поколінні траплялося кілька ентузіастів, які не вірили у край світу й вирушали в море, аби довести його неіснування. Дивно, та жоден із них не повернувся, щоби розповісти про результати експедиції.

Аналогії, наведені далі, були б для Морта пустим звуком.

Морт почувався так, ніби був пасажиром «Титаніка», та врятувався, бо його підібрали на борт… «Лузітанії».

Він почувався так, ніби знічев’я жбурнув сніжку, і з неї виросла лавина, якою накрило три лижні курорти.

Він відчував, як історія навколо нього розпадається на клапті.

Він розумів, що має з кимось негайно порадитися.

Це означало, що доведеться звернутися до Альберта чи до Ізабелл, бо сама тільки думка про те, що доведеться пояснювати свої вчинки тим зірчасто-голчастим синім вічкам, після довгої ночі не влізалася в голову. Коли Ізабелл вряди-годи зиркала на нього, то давала зрозуміти, що для неї єдина відмінність між Мортом і мертвою жабою полягала в кольорі. А Альберт…

Так, повірник із нього був не найкращий, та вибору не було.

Морт спустився драбиною й почимчикував між полиць до виходу. Поспати кілька годин також не завадить.

А тоді він почув, як хтось перелякано схопив ротом повітря, швиденько затупотів до виходу й гримнув дверима. Морт зазирнув за шафу, побачив стілець і на ньому кілька книжок. Взяв одну, прочитав ім’я, погортав сторінки. Біля книжок лежав мокрий мереживний носовичок.

Морт прокинувся пізно й побіг на кухню, готовий почути докори на свою адресу. Нічого не сталося.

Альберт стояв біля кам’яної мийки й роздивлявся фритюрницю – мабуть, розмірковував, чи час уже поміняти в ній жир, чи нехай цей послужить ще рік чи два. Він розвернувся, коли Морт посунув стілець і сів.

– Чув, у тебе була робоча ніч. Гарцював світом аж до ранку. Можу тобі яєшні насмажити. Чи кашки насипати.

– Яєшню, будь ласка, – сказав Морт. Жодного разу йому не стало сміливості спробувати Альбертову кашу, яка жила власним життям десь у глибині каструль і харчувалася ложками.

– Господар хотів тебе побачити, коли поїси, – додав Альберт. – Та казав, що можеш не поспішати.

– Он як, – Морт тупо дивився в стіл. – А щось іще він казав?

– Казав, що не мав вільного вечора тисячу років, – відповів Альберт. – Наспівував щось. Мені це все не подобається. Ніколи його таким не бачив.

– Он як. – і ризикнув: – Альберте, а ви тут давно?

Альберт глянув на нього поверх окулярів.

– Може й давно. Непросто звідси стежити за зовнішнім часом, хлопче. Я тут відколи старий король помер.

– Котрий король, Альберте?

– Арторойо його звали, здається. Товстий такий курдупель. Визгливий. Тільки раз його бачив наживо.

– А де це було?

– В Анку, ясне діло.

– Що? Та в Анк-Морпорку немає королів, це всім відомо!

– Кажу ж, давненько це було, – сказав Альберт. Налив собі чаю з персонального Смертиного чайничка, сів і задумано дивився в нікуди. Морт чекав, коли він знов заговорить.

– А в мої часи там були справжні королі, не як зараз. Справжні монархи, – повів він далі, обережно налив чай на блюдечко й поважно помахав над ним краєчком свого кашне. – Я в тому сенсі, що вони були мудрі й справедливі. Тобто справедливо було називати їх мудрими. А ще двічі не думали, коли треба було комусь голову відрубати, – схвально додав він. – А королеви які були… Стрункі, бліді, носили такі, знаєш, ніби підшоломники…

– Намітки? – підказав Морт.

– Так, намітки, а ще принцеси були прекрасні, мов ясний літній день, і такі шляхетні, що…. що пропісяти могли десяток перин[4]4
  Непередавана гра слів: англійською «pea» (горошина, яку принцеси могли відчувати) та «to pee» (пісяти) дуже подібно звучать. – Прим. ред.


[Закрыть].

– Що зробити?

– Ну, щось таке. Менше з тим, – повів Альберт далі, – бо ж були ще бали, і турніри, і страти. Чудові були часи, – замріяно всміхався він своїм спогадам.

А тоді враз виринув і додав:

– Не такі часи, як зараз, словом.

– А вас якось по-іншому звали коли-небудь? – запитав Морт. Та скороминущі чари розчинилися, і старого вже було не розкрутити.

– Ага, знаю я вас, випитати справжнє ім’я старого Альберта, а тоді знайти його біографію в бібліотеці – це ти надумав? Ходиш тут, нишпориш. Знаю я, чим ти зайнятий, до ранку там сидиш, читаєш про життя молодих дівиць…

Провісники провини, певно, уже засурмили у блискучі сурми в глибинах Мортових очей, бо Альберт хихикнув і посварив його кістлявим пальцем:

– Ти би їх хоч по місцях розставляв, де взяв, а не лишав стосами по всій бібліотеці, щоби Альберт потім прибирав за тобою. Та й узагалі неправильно це, на мертвих заглядатися. Від такого, мабуть, сліпнуть.

– Та я… – почав був виправдовуватися Морт, а тоді згадав про мереживний носовичок у кишені й замовк.

Альберт лишився в кухні бурмотіти до самого себе й мити посуд, а Морт знову прослизнув у бібліотеку. Бліде денне світло сочилося крізь високі вікна, потроху вибілюючи старовинні фоліанти. Подеколи часточка пилу виблискувала у променях, спадаючи між золочених корінців, мов крихітна наднова.

Морт знав, що коли пильно прислухається, почує комашиний скрегіт – звук, із яким книжки пишуть самі себе.

Колись у Морта від цього волосся на голові ставало дибки, та зараз він почувався… втішеним. Якщо біографії пишуться, світ і далі живе своїм життям. Та совість, яка саме шукала вдалої миті нагадати про себе, підказала, що нехай світ і живе своїм життям, от тільки рухається те життя не в тому напрямку.

Він дійшов книжковим лабіринтом до місця, де вночі лежав стос книжок, і побачив, що їх уже там не було. Альберт був у кухні, а Смерть на його пам’яті в бібліотеку не заходив. Чого тоді тут шукала Ізабелл?

Він глянув угору на височенний стелаж, і всередині в нього все похололо, коли зрозумів, що відбувається…

Немає на все це ради. Він мусить поговорити з кимось.

Тим часом принцесі Келі теж було несолодко.

А все через те, що в причинності неймовірно потужна інерція. Мортів удар косою, спровокований люттю, безнадією й новонародженою любов’ю, зсунув причинність на іншу колію, але та ще цього не помітила. Як коли копнути динозавра під хвіст, мине трохи часу, перш ніж передня частина второпає, що час ойкнути.

Коротше кажучи, всесвіт був упевнений, що принцеса Келі загинула, тож усі навколо щиро дивувалися, що вона досі ходить і дихає.

Виявлялося це в дрібницях. Придворні, які крадькома зиркали на принцесу, не могли пояснити, чому їм так незручно від її присутності. Усі вони відчували гострий сором, коли виявлялося, що вони щойно перейшли дорогу Її Високості чи перебили її, чи переходили на скорботний шепіт, а сама принцеса від такої неуважності дратувалася.

Розпорядник двору виявив, що віддав наказ спустити королівський штандарт до половини висоти – і не міг пригадати, нащо. А коли без жодної на те причини замовив тисячу ярдів чорної тканини, то зліг у ліжко з легким нервовим зривом.

Моторошне відчуття несправжності невдовзі охопило всіх мешканців замку. Головний кучер наказав вивести королівський катафалк і надраїти його до блиску, а тоді став посеред двору між стаєнь і плакав, сховавши обличчя в оленячу шкіру рукавиць, бо не міг пригадати, навіщо. Усі слуги ходили нишком. Придворний кухар заледве приборкав незрозуміле бажання готувати винятково скромні холодні м’ясні страви. Пси завивали, а тоді оговтувалися й соромилися власної поведінки. Двійко чорних жеребців, яких зазвичай запрягали в королівський катафалк, збунтувалися і ледь не затоптали стайничого на смерть.

Герцог Стогелітський сидів у своєму замку й чекав на звістку від посланця, який насправді вирушив, та спинився посеред вулиці, бо не міг пригадати, куди й нащо вирушав.

Принцеса Келі рухалася серед цього розгардіяшу, мов цілком матеріальний і дедалі сильніше роздратований привид.

Терпець їй урвався під час обіду. Вона граційно увійшла до зали й побачила, що стіл перед королівським кріслом не вбраний. Чітко й голосно поговоривши з розпорядником, вона домоглася виправлення такого недбальства.

Та невдовзі помітила, що страви проносять повз неї, і то так швидко, що й шматочка не вполювати. Остаточно вона зневірилася, коли вино налили спершу в келих розпорядника королівськими вбиральнями.

Тоді Келі вчинила не по-королівськи, а саме: поставила підніжку виночерпію. Той перечепився, щось собі пробурмотів і витріщися на кам’яні плити підлоги.

Принцеса нахилилася до головного розпорядника й прокричала йому просто у вухо:

– Бачите мене, чоловіче? Чого це нам меню скоротили до холодної свинини й шинки?

Той перервав бесіду з фрейліною Малої шестикутної кімнати Північної вежі, довго дивився на принцесу з сумішшю спантеличення й зачудування в погляді і зрештою промовив:

– Чому?.. А, так… Я… Так…

– Так, Ваша Високосте, – підказала Келі.

– Так, так, Ваша Високосте, – бурмотів той, а тоді розгублено замовк.

Трохи подумавши, й так, немов його знов увімкнули, головний розпорядник відвернувся від принцеси й повернувся до бесіди з фрейліною.

Келі, розлючена й щиро вражена, з гуркотом відсунула крісло й покрокувала до своїх покоїв. Двоє прислужників, які саме розкурювали одну цигарку на двох у коридорі, притиснулися попід стіни, коли їх штовхнуло щось, чого вони не змогли розгледіти.

Келі забігла до себе й щосили смикнула за мотузку, під’єднану до дзвоника, що на нього з вітальні в кінці коридора мала хутко прибігти чергова покоївка. Спершу нічого не сталося, та за якийсь час двері поволі прочинилися, і в кімнату невпевнено зазирнуло жіноче обличчя.

Келі впізнала цей погляд, та цього разу вже знала, як діяти. Вона схопила покоївку за плечі, затягла її в кімнату й гучно зачинила двері. Коли перелякана жінка почала роззиратися навсібіч, не зважаючи на Келі, та дала їй жагучого ляпаса.

– Відчула оце? Відчула? – верещала Келі.

– Але ж ви… – покоївка знітилася й позадкувала, доки не наштовхнулася на ліжко й не осіла на нього.

– На мене дивись! На мене дивись, коли говорю до тебе! – лютувала Келі, наближаючись. – Бачиш мене, правда ж? Кажи, що бачиш мене, бо накажу стратити!

Покоївка тупо дивилася в її перелякані очі.

– Я вас бачу, – сказала вона, – але…

– Але що, що?

– Звісно, ви… Я чула… Мені здавалося…

– Що тобі здавалося? – відрізала Келі. Вона вже не кричала. Слова виривалися різко, мов удари батогом.

Покоївка впала на ліжко й розридалася. Келі якийсь час постояла, нервово притупуючи, а тоді обережно потрусила покоївку за плечі.

– Є у нас в місті чарівник? – запитала вона. – На мене дивися, на мене. У нас тут є чарівник, правда ж? Ви, дівчата, весь час до чарівників бігаєте! Де його знайти?

Жінка підвела червоне заплакане обличчя, намагаючись приборкати інстинкт, який підказував їй, що принцеси не існує.

– А… Так… Чарівник… Гостроріз, на Стінній вулиці.

Вуста Келі зімкнулися в одну тонку й пряму лінію. Вона замислилася, де тримають її верхній одяг, та здоровий глузд підказував їй, що простіше буде знайти накидку самостійно, аніж змусити покоївку повірити в своє існування. Вона трохи зачекала, пильно спостерігаючи, як жінка припинила схлипувати, перелякано роззирнулася довкола й вибігла з кімнати.

«Вже забула про мене», – подумала Келі. Подивилася на свої долоні. Наче не прозорі.

Мабуть, це якісь чари.

Вона пішла в гардеробну і навмання відчинила кілька шухляд, доки знайшла чорну накидку з капюшоном. Вдягнулася й вискочила в коридор, а тоді збігла чорними сходами вниз.

Вона не бувала в цій частині замку з дитинства. Це був світ шаф із білизною, голої підлоги й кухонних ліфтів. Повітря відгонило лежалими сухарями.

Келі рухалася тим світом, мов заземлений привид. Звісно, вона знала, де живуть слуги, – так само, як люди усвідомлюють існування каналізації чи зливних труб, – і навіть могла повірити в те, що всі слуги не геть однакові на вигляд і що в усіх них є прикмети, за якими їх упізнають рідні й близькі. Але не готова була побачити, скажімо, придворного виночерпія Кицехвоста, якого раніше зустрічала тільки при параді, коли він рухався залою, мов галеон на всіх вітрилах, і який тепер сидів в одному з закапелків із люлькою в зубах і в розстебнутому на животі кителі.

Кілька покоївок пробігло повз Келі навіть не глянувши. Вона прискорила крок, відчуваючи, як порушує правила власного замку.

Та відчуття це, як вона враз усвідомила, виникло через те, що замок їй насправді не належав. Шумний світ заповнених парою пралень і прохолодних комор належав сам собі. Він не міг належати їй. Можливо, це вона до нього належала.

Вона взяла курячу ніжку зі столу в найбільшій кухні – печері, завішаній стількома каструлями й пательнями, що в світлі конфорок вона здавалася черепашачим арсеналом, – й відчула незнаний до того смак крадіжки. Крадіжки! Кухар дивився просто крізь неї блискучими, мов консервований джем, очима.

Келі пробігла повз стайні й вийшла з замку крізь службові ворота повз сторожу, чиї всевидючі очі її зовсім не помітили.

На вулицях було вже не так моторошно, та Келі досі почувалася немовби голою. Її дратувало, що люди навколо поралися коло своїх справ і не дивилися на неї, адже до цього дня весь світ і всі справи світу тільки навколо неї й оберталися. Перехожі наштовхувалися на неї, відступали на крок, не розуміючи, на що наштовхнулися, а ще їй кілька разів довелося тікати під стіни від карет і підвод.

Курячої ніжки виявилося замало, щоби вдовольнити голод після невдалого обіду, тож вона поцупила двійко яблук у вуличного торговця й дала собі обіцянку наказати розпорядникові дізнатися, скільки коштують яблука, і заплатити за них.

Розпатлана й розхристана, Келі, від якої трохи відгонило тепер кінським гноєм, прибігла під Гострорізові двері. Залізне кільце викликало в неї певні труднощі. Принцеса звикла, що двері перед нею відчиняє хтось інший, для цього існували спеціально навчені люди.

Вона так розгубилася, що не помітила, як химера на дверях підморгнула їй.

Келі спробувала ще раз, і їй здалося, що десь далеко за дверями щось зрушилося. За якийсь час двері трохи прочинилися, і в шпарині вона роздивилася знервоване кругле обличчя під збитими на чоло кучерями. Несподівано для самої себе вона відчула, як її права стопа самовільно просунулася в шпарину.

– Вимагаю прийому в чарівника, – повідомила принцеса. – Наказую прийняти мене негайно.

– Він зараз дуже зайнятий, – відповіло кругле обличчя. – Ви за приворотним зіллям?

– За чим?

– Ну, в мене, тобто в нас зараз особлива ціна на «Гострорізову Мазь Для Безпечного Привороту», – пояснило обличчя й нахабно підморгнуло. – Робить так, щоби гречка квітла, та врожаю не давала, коли розумієте, про що я.

Келі обурилася.

– Ні, – збрехала вона. – Не розумію.

– «Кінський Шал»? «Дівоча Втіха»? Очні краплі з беладонною?

– Я вимагаю…

– Даруйте, зачинено, – перервало її обличчя й грюкнуло дверима. Келі вчасно забрала ногу.

Вона пробурмотіла кілька слів, від яких у її гувернерів зів’яли б вуха, і постукала в двері кулаком.

Стукіт сповільнювався з тим, як вона усвідомлювала: він бачив її, він її чув!

Вона загрюкала по дверях знову, гукаючи скільки ставало голосу. Хтось промовив їй просто на вухо: