Текст книги "Морт"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)
– Що це за місце? Ніколи не бачила одразу стільки мотлоху.
– ЦАР ЗАБИРАЄ ВСЕ ЦЕ ЗІ СОБОЮ В ІНШИЙ СВІТ, – пояснив Морт.
– Він точно не шанувальник подорожей порожнем. Глянь, цілий човен! І золота ванна!
– БЕЗСУМНІВНО, ВІН ДБАТИМЕ ПРО ЧИСТОТУ В НАСТУПНОМУ ЖИТТІ.
– І всі ті статуї!
– ТІ СТАТУЇ, НА ЖАЛЬ, БУЛИ ЛЮДЬМИ. СЛУГАМИ ЦАРЯ, ЯК ТИ РОЗУМІЄШ.
Обличчя Ізабелл враз посмурнішало.
– ЖЕРЦІ ЇХ ОТРУЇЛИ.
Знову почувся стогін з іншого боку захаращеної зали. Морт пішов на звук, незграбно переступаючи через згорнуті килими, фінікові грона, ящики з керамікою й купи коштовностей. Очевидно, цар не міг обрати, що візьме зі собою, тому вирішив перестрахуватися і взяти одразу все.
– ОТ ТІЛЬКИ ОТРУТА НЕ ЗАВЖДИ ДІЄ ОДРАЗУ, – похмуро додав Морт.
Ізабелл без зусиль пробралася за ним, подеколи помагаючи собі руками, й заглянула за каное. Там на купі килимів лежала дівчина в напівпрозорих шароварах, жилетці, на яку кравці пошкодували матерії, й такій кількості браслетів, що ними можна пришвартувати чималий корабель. Навколо її рота була зелена пляма.
– Це боляче? – тихо запитала Ізабелл.
– НІ. ВОНИ ВВАЖАЮТЬ, ЩО ТАК ПОТРАПЛЯТЬ ДО РАЮ.
– І потрапляють?
– МОЖЛИВО. ЗВІДКИ МЕНІ ЗНАТИ.
Морт витягнув клепсидру із внутрішньої кишені, оглянув її в світлі меча. Здавалося, він рахує подумки, а тоді, в одному несподіваному русі, він відкинув клепсидру й ударив мечем.
Душа дівчини сіла і потягнулася, примарно дзенькнувши браслетами. Помітила Морта й схилила голову.
– Повелителю мій!
– Я НІЧИЙ ПОВЕЛИТЕЛЬ. А ТЕПЕР БІЖИ, КУДИ ВЖЕ ТИ ТАМ ЗБИРАЛАСЯ.
– Я буду наложницею при райському дворі царя Цетеспхута, який вічно житиме поміж зір, – впевнено сказала вона.
– Ти можеш не бути нею, – різко озвалася Ізабелл. Дівчина глянула на неї величезними очима.
– Ох, та я мушу. Я готувалася до цього, – сказала вона зникаючи. – А досі була всього лише служницею.
Ізабелл похмуро й несхвально дивилася туди, де щойно була душа дівчини.
– Отакої, – сказала вона. – Ти бачив, як вона була вбрана?
– ХОДІМО ЗВІДСИ.
– Але ж не може бути правдою, що той цар Як-Його-Там житиме між зірок, – бурмотіла Ізабелл, коли вони вибиралися із захаращеної зали. – Там нічого крім пустки немає.
– ЦЕ ВАЖКО ПОЯСНИТИ, ТА ВІН ЖИТИМЕ СЕРЕД ЗІРОК У СВОЇЙ УЯВІ.
– Із рабами?
– ЯКЩО ВОНИ ТЕЖ ВВАЖАЮТЬ СЕБЕ РАБАМИ.
– Це не дуже справедливо.
– НЕМАЄ СПРАВЕДЛИВОСТІ. ТІЛЬКИ МИ.
Вони поспішали проходами між завмерлих в очікуванні гулів і майже перейшли на біг, коли вирвалися у свіжість нічного пустельного повітря. Ізабелл сперлася на грубе каміння й намагалася відновити дихання.
Мортове дихання не збилося.
Він взагалі не дихав.
– Я ВІДВЕЗУ ТЕБЕ, КУДИ СКАЖЕШ, І ДАЛІ РУШУ САМ.
– Але я думала, що ти збираєшся рятувати принцесу!
Морт похитав головою.
– У МЕНЕ НЕМАЄ ВИБОРУ. ВИБОРУ НЕ ІСНУЄ.
Ізабелл підбігла до нього і вхопила за руку, коли він рушив до Хропунця. Морт обережно прибрав її руки зі своєї.
– МОЄ УЧНІВСТВО ДОБІГЛО КІНЦЯ.
– Ти все це собі вигадав! – закричала Ізабелл. – Ти той, ким вважаєш себе!
Вона спинилася і подивилася під ноги. Пісок навколо Мортових ніг зібгався і почав закручуватися дрібними вихорцями.
Повітря затріскотіло й загусло. Морт був уже не таким впевненим на вигляд.
– ХТОСЬ ПРОВОДИТЬ ОБРЯД АШК…
Повітря над ним ураз обвалилося на нього, ніби молот на ковадло, й лишило у піску чималий кратер. Ніздрі лоскотав різкий запах оплавленого олова. Повітря тихо гуло.
Оточений піщаним вихором, Морт озирнувся навколо і зрозумів, що він є центром того вихору. Крізь піщану завісу били блискавки. Десь глибоко всередині його розуму жевріло бажання вибратися, та щось міцно тримало його, і він не міг опиратися, як стрілка компаса не може не вказувати на Осердя. Зрештою він знайшов те, що шукав. Це був вхід у тунель, освітлений октариновим сяйвом. На тому кінці були постаті тих, хто його викликав.
– ІДУ, – сказав він, та озирнувся на раптовий шум позаду. Юне, але чимале жіноче тіло вдарило його в груди і збило з ніг.
Морт лежав на спині, Ізабелл притискала його до землі колінами й міцно тримала за руки.
– ПУСТИ, – наказав він. – МЕНЕ ВИКЛИКАЮТЬ.
– Не тебе, йолопе!
Вона пильно дивилася в бездонно-сині озера його очей без зіниць. Вони були, мов два тунелі в нескінченність.
Морт вигнувся й прокричав таке давнє й карколомне прокляття, що воно набуло форми у потужному магічному полі, затріпотіло шкіряними крилами й полетіло геть. У навколишні дюни били громовиці.
Він знов упіймав її погляд. Вона встигла відвести очі, аби не провалитися каменем у колодязь синього світла.
– НАКАЗУЮ ТОБІ, – Мортовим голосом можна було лупати скалу.
– Батько на мені цей тон випробовував не раз, – спокійно відповіла Ізабелл. – Зазвичай, коли хотів, щоби я у спальні прибрала. Не спрацьовувало.
Морт прокричав ще одне прокляття. Те злетіло з його вуст і заховалося в піску.
– БІЛЬ…
– Це все у твоїй уяві, – сказала Ізабелл, чимдуж опираючись силі, що намагалася зірвати їх з місця й потягнути іскристим коридором. – Ти не Смерть. Ти просто хлопець на ім’я Морт. Ти той, ким себе уявляєш.
Посередині кожної з його очиць з’явилися карі цятки, що спливали на поверхню крізь синь зі швидкістю зору.
Вихор навколо них здіймався і вив. Морт заверещав.
Мета обряду Ашк-Енте досить проста: викликати і затримати Смерть. Ті, хто вивчає окультну справу, знають, що для проведення обряду потрібні заклинання, три малі шматки дерева і чотири кубічні сантиметри мишачої крові, та жодний чарівник, достойний носити чарівничий капелюх, не візьметься робити щось настільки неефектне. Чарівники добре розуміють, що коли обійтися без величезних жовтих свічок, купи рідкісних пахощів, малювання кіл на підлозі крейдою щонайменше восьми кольорів і кількох казанів, то й братися не варто.
Восьмеро чарівників зайняли позиції на вершинах великої церемоніальної октограми. Вони вихилялися й камлали, розвівши руки так, щоби торкатися кінчиків пальців своїх сусідів.
Та щось пішло не так. У центрі живої октограми гуснув туман, та робив це неправильно, ніби не міг зосередитися.
– Потужніше! – наказав Альберт. – Більше сили!
На мить у тумані посередині з’явилася постать у чорному із осяйно-блакитним мечем у руці. Альберт вилаявся, упізнавши бліде обличчя під капюшоном. Воно було не досить блідим.
– Ні! – заволав Альберт, заступивши в октограму й махаючи постаті руками. – Не ти, не ти…
У далекому Цорті Ізабелл зрештою забула, як слід поводитися шляхетній панні, стиснула руку в кулак і врізала Мортові точно в щелепу. Світ навколо них вибухнув…
У кухні «Реберні» розжарена пательня впала на підлогу, розлякавши котів…
У головній залі Невидної академії сталося все одразу[13]13
Це не зовсім так. Філософи домовилися вважати, що найкоротший проміжок часу, за який може статися взагалі все, – одна тисяча мільярдів років. – Прим. авт.
[Закрыть].
Колосальна потужність, яку чарівники приклали до світу тіней, раптом знайшла точку зосередження. Ніби впертий корок із пляшки, ніби згусток пекучого соусу з тюбика Вічності, Смерть вивалився прямісінько в центр октограми і вилаявся. Альберт трохи запізно усвідомив, що перебуває всередині зачарованого кола, і кинувся до краю. Та кістяні пальці вхопили його за мантію.
Чарівники – принаймні ті з них, хто ще стояв на ногах і був при собі, – були вкрай здивовані, коли побачили Смерть у фартуху і з кошеням на руках.
– Чому вам так треба було ВСЕ ЗІПСУВАТИ?
– Все зіпсувати? А ви бачили, що той малий накоїв? – огризнувся Альберт, який досі не втрачав надії вирватися з кола.
Смерть підвів череп і принюхався.
Звук його дихання перебив усі інші звуки в залі й змусив їх ущухнути.
То був звук, який іноді чується на межі сну і яви, й від якого зазвичай прокидаєшся в жаху й холодному поті. Ніби шурхіт за дверима страху. Ніби принюхувався їжак, та не звичайний, а такий, що зминає живі огорожі й трощить вантажівки.
Такий звук, який не схочеться чути вдруге. Та і вперше – не хотітиметься.
Смерть поволі виструнчився.
– ТО ОН ЯК ВІН МЕНІ ВІДПЛАТИВ ЗА ДОБРОТУ? ВИКРАВ МОЮ ДОНЬКУ, ОБРАЗИВ МОГО СЛУГУ, РИЗИКНУВ ЦІЛІСНІСТЮ САМОЇ ДІЙСНОСТІ – І ВСЕ ЦЕ ЗАРАДИ ОСОБИСТОЇ ПРИМХИ? О, ЯКИЙ ЖЕ Я БУВ ДУРЕНЬ, ЯК ДОВГО Я ДОЗВОЛЯВ ВОДИТИ СЕБЕ ЗА НІС!
– Пане, якби ж ви були такі ласкаві мою мантію відпустити… – почав Альберт, і чарівники почули в його голосі жалібні нотки, яких ніколи доти не чули.
Смерть не звертав уваги. Він клацнув пальцями, мов кастаньєтами, і фартух на ньому на мить спалахнув полум’ям і щез. Кошеня він обережно опустив на підлогу й лагідно відсунув ногою.
– ХІБА НЕ ДАВ Я ЙОМУ НАЙЛІПШУ В СВІТІ МОЖЛИВІСТЬ ВЛАШТУВАТИСЯ?
– Саме так, пане, але зараз, коли ви все добре розумієте…
– НАВИЧКИ? КАР’ЄРУ ПОПЕРЕДУ? ПЕРСПЕКТИВИ? ДОВІЧНЕ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ?
– Так, саме так, та чи не могли б ви відпустити…
Альбертів тон остаточно змінився. Командні фанфари зникли, замість них пищали благальні сопілки. Звучав він до смерті перелякано, але це не завадило йому упіймати погляд Ринсвінда й просичати:
– Патериця моя! Кинь мені патерицю! Доки він у колі, він не непереможний! Дай мені патерицю, і я вирвуся звідси!
Ринсвінд сказав:
– Даруйте?
– О, МОЯ ВИНА, ЩО ВІДДАВСЯ СЛАБКОСТІ ТОГО, ЩО ЗВАТИМУ ПЛОТТЮ, БО ТОЧНІШОЇ НАЗВИ ДЛЯ ЦЬОГО НЕ МАЮ!
– Патерицю, дурню, дай патерицю! – шепотів Альберт.
– Вибачте, що?
– МОЛОДЕЦЬ, МІЙ ПРИСЛУЖНИКУ, ЩО ПОВЕРНУВ МЕНЕ ДО ТЯМИ, – вів далі Смерть, – НЕ ГАЙМО БІЛЬШЕ ЧАСУ.
– Мою патери…
Повітря всередині кола ураз зібгалося в одну точку. Полум’я свічок на мить витягнулося у вогняні нитки – і згасло.
Минуло трохи часу.
Тоді десь із підлоги почувся голос скарбія:
– Ринсвінде, дуже жорстоко з вашого боку отак взяти й загубити його патерицю. Нагадайте, щоби я виніс вам сувору догану колись днями. Дайте хтось вогню.
– Не знаю, куди вона поділася! Поставив її тут під колону, а вона…
– У-ук.
– Он як.
– Збільшити добову порцію бананів цій мавпі, – безвиразно сказав скарбій. Спалахнув сірник, і хтось запалив свічку. Чарівники потроху підводилися з підлоги.
– Що ж, ми всі маємо засвоїти цей урок, – повів далі скарбій, обтрушуючи з мантії пил і краплі воску, а тоді глянув угору, чекаючи побачити на п’єдесталі статую Альберто Маліча. – Очевидно, що навіть статуї мають гордість. Пригадую, що й сам я в перший рік навчання писав своє ім’я на його… Втім неважливо. Пропоную встановити новий пам’ятник.
Відповіддю на пропозицію була мертва мовчанка.
– Скажімо, реалістичне золоте лиття. Можливо, із вкрапленнями коштовних каменів, достойних нашого великого засновника, – радісно продовжив скарбій. – А щоби ніхто зі студентів його не сплюндрував, пропоную встановити його у найглибшому підвалі. І замкнути на замок.
Дехто з присутніх помітно звеселився.
– А ключ викинути? – уточнив Ринсвінд.
– І заварити двері, – ствердно відповів скарбій. Він щойно згадав про «Латаний барабан». Ще трохи подумав і згадав про режим і фізичне виховання.
– І потім закласти прохід цеглою, – додав він. Усі радісно заплескали в долоні.
– І викинути муляра! – підказав Ринсвінд, який саме увійшов в ритм.
Скарбій насупився:
– Не варто аж так захоплюватись.
У повній тиші більша, ніж зазвичай, піщана дюна випнулася й осипалася, явивши зору Хропунця, який видував з ніздрів пісок і обтрушував гриву.
Морт розплющив очі.
Має існувати якесь слово на позначення того короткого проміжку часу між пробудженням і миттю, коли розум виринає з теплого рожевого ніщо. Ви лежите без жодної думки в голові, крім хіба підозри, що зараз вас, ніби шкарпетка з мокрим піском у темному провулку, наздоженуть спогади, без яких ви могли б обійтися і які здебільшого полягають у факті, що єдиним пом’якшувальним чинником у сприйнятті подальшого майбутнього є певність, що воно буде вкрай нетривалим.
Морт сів і взявся руками за голову, аби не дати їй відпасти.
Пісок поряд із ним заворушився, і от уже Ізабелл сиділа поряд. У її волоссі було повно піску, а обличчя було брудне від кам’яної пилюки. Деякі волосини на її голові посіклися на кінчиках. Вона тупо дивилася на Морта.
– Ти мене вдарила? – запитав він, обмацуючи щелепу.
– Так.
– Це ж треба.
Він подивився у небо так, ніби воно мало йому про щось нагадати. Він мав прямувати кудись – так йому пригадувалося. А тоді він пригадав дещо іще.
– Дякую, – сказав він.
– Звертайся, я завжди залюбки.
Ізабелл підвелася й спробувала обтрусити пилюку й павутиння із сукні.
– То як, підемо рятувати ту твою принцесу? – боязко запитала вона.
Тут особиста, внутрішня дійсність наздогнала Морта. Він схопився на ноги, видав придушений зойк, побачив перед очима синюваті іскри і впав. Ізабелл підхопила його під пахви й поставила на ноги.
– Ходімо до річки, – сказала вона. – Гадаю, нам усім не завадить попити.
– Що зі мною сталося?
Вона ледь помітно знизала плечима, досі допомагаючи йому тримати рівновагу.
– Хтось провів обряд Ашк-Енте. Батько таке терпіти не може. Каже, вони завжди його викликають у найменш зручні моменти. Та частина тебе, що була Смертю, пішла, а ти лишився. Гадаю, якось так. Принаймні говориш ти тепер так само, як раніше.
– Котра година?
– А о котрій жерці мали закрити піраміду, ти казав?
Морт примружився на піраміду царя запісоченими очима. Звісно, там уже орудували освітлені полум’ям смолоскипів постаті. Невдовзі, якщо вірити міфам, охоронці оживуть і вийдуть на нескінченний обхід.
Він знав, що вийдуть. Він пригадував знання про це. Пам’ятав, як розум його був холодним, мов крига, і безкінечним, як нічне небо. Він пам’ятав, як його витягнули у небажане існування в мить, коли з’явилася на світ перша жива істота, і знання, що він переживе саме життя, житиме, аж доки останнє з живого не відійде в обіцяний йому інший світ, і тоді його робота, образно кажучи, полягатиме в тому, щоби перевернути стільці, підняти їх на столи й вимкнути світло.
Він пам’ятав самотність.
– Не лишай мене самого, – сказав він тривожно.
– Я тут, – відповіла Ізабелл. – Буду поряд, скільки буде треба.
– Зараз північ, – сказав він похмуро, сів навколішки біля річки Цорт і схилив зболілу голову до води. Поряд Хропунець пив із таким звуком, ніби хтось спускав воду з ванни.
– Це означає, що спізнилися?
– Так.
– Мені шкода. Якби ж я могла чимсь зарадити.
– Нічим.
– Але ти принаймні виконав обіцянку, яку дав Альбертові.
– Так, – сказав Морт гірко. – Принаймні це.
Проїхав майже весь Диск із кінця в кінець…
Має існувати якесь слово на позначення тієї крихітної іскри надії, яку не зважуєшся помітити, бо боїшся, що саме уже визнання її існування змусить її зникнути, як от коли намагаєшся роздивитись фотон. Хіба тільки крадькома глянути на неї, дивлячись ніби повз, обходячи її, чекаючи, коли вона розгориться достатньо, аби явити себе світові уповні.
Він підвів мокре від води лице й подивився на освітлений залишками сонячних променів виднокрай. Спробував пригадати той величезний муляж Диска в Смертиному кабінеті, але так, щоби всесвіт не здогадався, що в нього на думці.
У такі миті здається, що ймовірність є надто крихкою – настільки крихкою, що коли думати заголосно, вона злякається і зникне.
Морт придивився до Серцесвітних вогнів, що майоріли на тлі зірок, і прикинув, де вони з Ізабелл зараз, а де має бути Сто Лат… Отам…
– Північ, – промовив він вголос.
– Вже по півночі, – завважила Ізабелл.
Морт підвівся, намагаючись притишити вдоволення, аби те не блимало, мов маяк, на весь світ, і взяв Хропунця за збрую.
– Сідай, у нас не так багато часу.
– Про що це ти?
Морт нахилився, щоби всадовити її позаду себе. Це було дуже мило з його боку, та сам він при цьому заледве не випав із сідла. Ізабелл чемно прибрала його руки й залізла сама. Хропунець затупцював на місці, ніби відчуваючи Мортове гарячкове збудження, чмихнув і загріб пісок копитами.
– Питаю, про що це ти?
Морт розвернув коня до відблисків призахідного сонця на горизонті.
– Про швидкість темряви.
Гостроріз визирнув з-за парапету на мурі й застогнав. Іскриста стіна уже була за кілька кварталів від палацу, її було чітко видно в октариновому світлі, а шипіння вже навіть не треба було уявляти.
Він чув зловісне дзижчання випадкових частинок ймовірної дійсності, що розбивалися об стіну, перетворюючи свою енергію на звук. Сунучись вулицями, мерехтлива стіна зжерла святкові гірлянди й стрічки, смолоскипи й завмерлий натовп, лишаючи по собі буденно-темні вулиці. Десь там, за нею, – думав Гостроріз, – я спокійно собі сплю в ліжечку, і нічого з цього ніколи не ставалося. От везунчик.
Він пригнувся, зліз із драбини на бруківку й побіг до головної зали, плутаючись у мантії. Просочився крізь вузьку, мов бійниця, щілину між високих дверей, наказав охороні зачинити їх, підібрав поли мантії й побіг боковою галереєю, щоби не втрапити на очі гостям.
У залі, освітленій тисячами свічок, зібралася вся знать рівнини Сто, і майже всі присутні сумнівалися в причині своєї тут присутності. А ще, звісно, там був слон.
Саме слон і переконав Гостроріза, що він уже зійшов із рейок здорового глузду, та ще кілька годин тому слон здавався йому непоганою ідеєю – підсліпуватість Верховного жерця навела його на спогад, що на лісопилці на околиці міста цю тварину тримають в якості вантажопідйомника. Слон був старий, страждав на артрит і був украй норовистим, але в якості матеріалу для жертвопринесення мав виняткову перевагу: Верховний жрець точно його помітить.
Півдесятка вартових боязко намагалися вгамувати тварину, чий повільний мозок раптом пригадав, що о цій порі його власникові слід бути в рідному хліві, де вдосталь сіна, води і часу на сни про спекотні ніжно-зелені хапонійські рівнини. Слон нервувався.
Крім того, невдовзі виявилося, що однією з причин надмірної слонової бадьорості було те, що його хобот у передцеремоніальному сум’ятті намацав чималу амфору з міцним вином. Слон добряче напився. Дивні образи поставали перед його старими очима – вивернуті з коренем баобаби, бої за самиць із іншими представниками свого виду, величний біг вуличками хапонійських селищ та інші напівзабуті приємності. Ще трішки – і йому маритимуться рожеві чоловічки.
На щастя, про це не було відомо Гострорізові, який нарешті зустрівся поглядами із помічником Верховного жерця – перспективним юнаком, який далекоглядно вбрався в гумовий фартух і високі бахили, – і дав йому знак починати церемонію.
Тоді Гостроріз рвонув до роздягальні для жерців і так-сяк нап’яв на себе особливу урочисту мантію, яку для нього пошила придворна швачка, добряче порившись по запасах у пошуках мережива, блискіток і золотих ниток. Мантія вражала пишним оздобленням і могла би слугувати прикладом виняткового несмаку – настільки виняткового, що навіть Верховний канцлер Невидної академії не посоромився б у неї вбратися. Гостроріз дозволив собі п’ять секунд понасолоджуватися своїм відображенням в дзеркалі, а тоді начепив гостроверхого капелюха і побіг назад до дверей, де завбачливо притишив крок і поважно вийшов у залу, як і належить обіймачеві солідної посади.
Він підійшов до Верховного жерця саме тоді, коли Келі рушила центральним проходом між рядів в оточенні пажів, які метушилися навколо неї, мов буксири навколо океанського лайнера.
Незважаючи на вади старовинної сукні, вона здавалася Гострорізові прекрасною. Щось було в ній таке, що збурювало в ньому…
Гостроріз стиснув зуби й спробував зосередитися на проблемах безпеки. Він завчасно розставив охорону в стратегічних точках на випадок, якщо герцог Стогелітський вирішить в останню мить втрутитися у порядок престолонаслідування, а ще весь час нагадував собі стежити за самим герцогом, який сидів у першому ряду і ледь помітно, але неприємно всміхався. Герцог упіймав погляд чарівника, і той поспішно відвів очі.
Верховний жрець здійняв руки на знак тиші. Гостроріз бочком підсунувся до старого, коли той повернувся обличчям до Осердя і скрипучим голосом почав звертання до богів.
Гостроріз знову глянув на герцога.
– О почуйте мене, е-е-е-е, о Боги…
Чи Стогелітський, бува, не дивиться в закишілу кажанами темряву під стелею?
– О, почуй мене, Сліпий Тисячоокий Іо, о, почуй мене, Великий Оффлере, в Чиєму роті мешкає тисяча пташок, о, почуй мене, Милостивий Фатуме, о, почуй мене, е-е-е-е-е, Безпристрасна Доле, о, почуй мене, Семирукий Секу, о, почуй мене, Лісовий Хокі, о, почуй…
Гостроріза охопив жах: старий недоумок вирішив порушити домовленість і мав намір оголосити весь перелік. На Диску щонайменше дев’ятсот богів, і дослідники-теологи весь час знаходили нових. Богів вистачило б на кілька годин. Шановне зібрання вже починало нетерпляче шурхотіти.
Келі стояла перед вівтарем, і обличчя її виражало цілковите обурення. Гостроріз пхнув Верховного жерця ліктем під ребра, а коли це не допомогло, скажено заворушив бровами до юного помічника.
– Зупини його! – просичав він. – Мало часу!
– Боги будуть незадоволені…
– Не настільки, як я, а я тут.
Помічник дослідив вираз Гострорізового обличчя і вирішив, що богам вони колись потім усе пояснять. Він поплескав Верховного жерця по плечу і щось прошепотів йому на вухо.
– …О, Штайкгеґелю, боже е-е-е-е-е самотніх коров’ячих хлівів, о, почуй мене… О, що тут в нас? Що?
Шепіт.
– Це е-е-е-е дуже незвично. Гаразд, гаразд, перейду одразу до е-е-е-е Виголошення Родоводу.
Шепіт.
Верховний жрець насупився на Гостроріза – чи принаймні в тому напрямку, де, на його думку мав бути Гостроріз.
– Ох, ну, гаразд. Принесіть олії й пахощі для Помазання на Четвірковий Шлях.
Шепіт, шепіт.
Верховний жрець посмурнішав.
– Я так розумію, що коротка молитва взагалі е-е-е-е не розглядається? – кисло запитав він.
– Якщо дехто не ворушитиметься, – стримано сказала Келі, – буде біда.
Шепіт.
– Не знаю, що й сказати, – відповів Верховний жрець. – Людям, мабуть, взагалі вся релігійна частина церемонії буде зайва. Ведіть сюди того клятого слона, коли так.
Помічник перелякано глянув на Гостроріза і помахав вартовим. Коли ті повели свого хиткого підопічного, покрикуючи й підштовхуючи його гострими кийками, жрець боком підійшов до Гостроріза і щось дав йому.
Той глянув униз. Це була непромокальна шапочка.
– А потрібна вона?
– Він дуже побожний. Можливо, знадобиться маска з трубкою.
Слона підвели до вівтаря і з деяким зусиллям змусили стати навколішки. Слон гикав.
– Так, то де він? – гаркнув Верховний жрець. – Покінчимо з цим е-е-е фарсом!
Помічник зашепотів. Жрець послухав, скорботно кивнув, взяв жертовний ніж із білим руків’ям обома руками і підніс його над головою. Усі завмерли затамувавши подих. Жрець опустив ніж.
– Де переді мною?
Шепіт.
– Ні, я точно обійдуся без вашої допомоги, юначе! Я приносив у жертву чоловіків і хлопчиків, е-е-е-е, жінок і тварин впродовж сімдесяти років, і коли я не зможу тримати в руках ножа, тоді можете мене ховати!
І опустив ніж у різкому ударі, який – винятково завдяки випадковості – неглибоко поранив слонові хобот.
Тварина оговталася від замріяної дрімоти й заволала. Помічник у паніці озирнувся, побачив пару налитих кров’ю очей над збожеволілим хоботом і в один стрибок перескочив через вівтар.
Слон лютував. Нечіткі й заплутані спогади заполонили його пронизану болем голову – спогади про вогонь, крики, людей із сітками, клітками й списами, про довгі роки тягання вантажів. Слон підніс хобот, вдарив ним по вівтарю і, навіть сам із того трохи здивувавшись, розбив його надвоє, підхопив дві половини вівтаря бивнями, спробував викорчувати кам’яну колону, але безрезультатно, а тоді, відчувши раптом потребу подихати свіжим повітрям, артритично рвонув між рядів до виходу.
Він вдарився в двері на повному ходу і, сп’янілий від поклику крові й випитого вина, виламав їх разом із рамою. Двері злетіли з завіс, а слон із рамою на шиї пронісся внутрішнім подвір’ям, виламав ворота у мурі, відригнув, прогримів поснулим містом, а тоді, набираючи швидкість, вловив у нічному бризі знайомі запахи далекої й рідної Хапонії і, здійнявши хвіст, пішов на поклик батьківщини.
У залі здійнявся пил, було чути розгублені крики. Гостроріз прибрав капелюх із очей і підвівся на руки й коліна.
– Дякую, – озвалася Келі, яка лежала під ним. – А чого це ти на мене кинувся?
– Інстинкти підказали мені захистити вас, Ваша Величносте.
– Може, й інстинкти, але… – вона майже сказала, що слон важив би менше, та побачивши його велике, серйозне і вкрай червоне обличчя, вирішила втриматися.
– Поговоримо про це потім, – сказала вона, сідаючи й обтрушуючись. – А поки що, гадаю, варто відмовитися від жертвопринесення. А ще я поки що не Величність, тільки Високість, і якщо хтось дасть мені корону…
Позаду них клацнув запобіжник.
– Чарівник нехай тримає руки так, щоби я їх бачив, – сказав герцог.
Гостроріз повільно підвівся й розвернувся. Із герцогом був десяток кремезних і дуже серйозних чоловіків – таких чоловіків, чия робота полягає в тому, щоби височіти за спиною таких, як герцог. При них був десяток великих і серйозних арбалетів, чиє призначення було мати такий вигляд, ніби вони от‑от стрельнуть.
Принцеса зіп’ялася на ноги й кинулася до дядька, та Гостроріз перехопив її.
– Ні, – тихо сказав він. – Він не з тих, хто триматиме вас зв’язаною в підвалі рівно стільки часу, щоби миші встигли перегризти мотузки і дали врятуватися від води, що наступає. Він із тих, хто вб’є вас на місці.
Герцог вклонився.
– Гадаю, можна вважати, що боги сказали своє слово, – озвався він. – Очевидно, принцеса трагічно загинула, її розчавив скажений слон. Народ плакатиме за нею. Я особисто оголошу тиждень жалоби.
– Ви не зможете, гості все бачили!.. – почала принцеса таким голосом, ніби от‑от заплаче.
Гостроріз похитав головою. Він бачив, як вартові ходять між роздратованих гостей.
– Вони не бачили. Ви й не уявляєте, скільки всього вони не бачили. Особливо коли вони дізнаються, що бути затоптаними скаженим слоном – це заразно. Від цього уві сні можна загинути.
Герцог задоволено засміявся.
– А ти дуже розумний, як для чарівника, – сказав він. – Та я поки що пропоную вигнання…
– Вам це з рук не зійде, – застеріг Гостроріз. А тоді трохи подумав і додав: – Точніше, може, і зійде, та на смертному одрі ви про це шкодуватимете, і волітимете…
Він замок із відвислою щелепою.
Герцог озирнувся, щоби зрозуміти, куди той дивиться.
– То що там, чарівниче? Що ти побачив?
– Вам це з рук не зійде, – істерично повів далі Гостроріз. – Бо вас тут навіть і не бувало. Цього всього ніби не було, хіба ви не розумієте?
– Стежте за його руками, – наказав герцог своїм людям. – Тільки пальцем ворухне – стріляйте.
Він знов розгублено озирнувся. Чарівник начебто знав, про що говорить. Звісно, чарівники іноді бачать те, чого немає…
– Не матиме навіть значення, чи ви мене зараз вб’єте, – захлинався Гостроріз, – бо завтра я прокинуся в своєму ліжку, а цього всього ніби й не було ніколи. Воно вже пройшло крізь стіну!
Ніч котилася Диском. Звісно, вона завжди була там – ховалася в затінках, ямах і підвалах, та коли повільне денне світло відпливало за сонцем, озера й ставки ночі розповзалися, зустрічалися одне з одним і з’єднувалися. Світло на Диску рухається повільно через щільність магічного поля.
Світло на Диску не таке, як в інших світах. Воно трохи доросліше, пожило на світі, а тому не бачить сенсу в тому, щоби намагатися встигнути одночасно всюди. Воно знає, що хай як швидко рухатиметься, темрява встигне раніше, а тому просто зайвий раз не переймається.
Північ пливла над землею, мов оксамитовий кажан. Та швидше за неї крихітною іскрою на тлі темного світу чвалав Хропунець. Копита його висікали з повітря ревучі вогняні потоки. М’язи його рухалися під гладкою шкірою, мов змії в олії.
Вони летіли мовчки. Ізабелл однією рукою обіймала Морта за пояс і спостерігала, як навколо іншої долоні миготять іскри усіх восьми кольорів веселки. Крихітними тонкими цівками світло стікало з її руки й відблискувало на кінчиках волосся.
Морт повів коня нижче, й кипуча хмара, що розтягнулася на багато миль, лишилася над ними.
– Тепер остаточно ясно, що я божеволію, – пробурмотів він.
– Чому ти так кажеш?
– Щойно бачив там внизу слона. І подумав: нічого собі. Глянь, он уже попереду Сто Лат.
Ізабелл визирнула з-за Мортового плеча. Далеко попереду маяло світло.
– Скільки в нас часу? – нервово запитала вона.
– Не знаю. Мабуть, кілька хвилин.
– Морте, я раніше не запитувала…
– Про що?
– Що ти робитимеш, коли ми прилетимо?
– Не знаю. Я сподіваюся, що якось на місці розберуся, що матиму якісь підказки.
– І як?
– Їх немає. Та ще є час. Альбертове заклинання може спрацювати. А я…
Морта охопив жах, і він замовк на півслові. Склепіння дійсності випиналося над палацом, мов мертва медуза. Ізабелл промовила:
– Що ж, гадаю, час уже майже вийшов. Що тепер?
– Триматися міцно!
Хропунець влетів крізь розбиті ворота муру навколо палацу, загальмував об бруківку, висікаючи копитами іскри, й устрибнув у залу крізь те, що колись було головними дверима. Перламутрова стіна дійсності здійнялася й пройшла над ними, мов хмара крижаної пари.
Морт бачив попереду розпливчасті постаті Келі, Гостроріза й кількох кремезних чоловіків, які падали на підлогу в пошуках порятунку. Він упізнав герцога, витягнув меч і зіскочив із сідла щойно оточений парою кінь спинився.
– Не смій до неї й пальцем торкнутися, – заверещав він, – бо голову відрубаю!
– Ах, це так ефектно, – сказав герцог, витягаючи меч. – І дуже нерозумно. Я…
Його очі зробилися немов скляні, він завмер і повалився долілиць. Гостроріз опустив великий срібний свічник і вибачливо всміхнувся Мортові.
Морт розвернувся до вартових, клинок Смертиного меча гудів блакитним полум’ям.
– Може, хтось іще хоче це на собі випробувати?
Люди герцога позадкували, розвернулися і втекли геть. Добігаючи до стіни дійсності, вони зникали. За стіною не було нікого, гостей також. У справжній дійсності в залі було порожньо й темно.
Всередині півкулі, що меншала щосекунди, їх лишилося четверо.
Морт підійшов до Гостроріза.
– Що скажеш? У мене тут десь було заклинання…
– Забудь. Якщо я зараз застосую тут магію, нам голови позносить. Ця дійсність надто крихітна для магії.
Морт осів на залишки вівтаря. Він почувався порожнім, геть спустошеним. Якусь мить спостерігав, як мерехтлива стіна посувається ближче. Він виживе поза нею, принаймні, він сподівався, що виживе. Ізабелл також. Гостроріз теж, просто не цей Гостроріз. А от Келі…
– То мене коронують чи ні? – крижаним тоном запитала вона. – Я мушу померти королевою! Бути одночасно і мертвою, і простолюдинкою – неприпустимо!
Морт подивився на неї, ніби не бачачи. Намагався згадати, про що вона взагалі. Ізабелл погреблася в уламках вівтаря й знайшла там помітно побитий і погнутий золотий обруч, оздоблений дрібними діамантами.
– Це вона?
– Так, це корона, – відповіла Келі, ніби от‑от заплаче. – Та немає ані жерця, ані когось такого…
Морт глибоко зітхнув.
– Гострорізе, якщо це наша власна дійсність – можна тут все буде по-нашому, правда?
