Текст книги "Морт"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)

Морт. Террі Пратчетт

Ось перед нами кімната, яскраво освітлена полум’ям свічок. Тут тримають життєлічильники на нескінченних ярусах полиць. Життєлічильники – то опецькуваті клепсидри, по одній на кожного з нині живих, і в кожній із них дрібний пісок перетікає з чаші майбутнього в минуле. Через шурхіт піщинок одночасно в усіх клепсидрах кімната реве й гуде, мов море.

Ось перед нами господар кімнати – крокує, щось заклопотано вишукуючи. Ім’я йому Смерть.

І це не просто якась там смерть. Цей пан Смерть опікується цілком чітко окресленою сферою обов’язків. Чи то пак не сферою зовсім, а диском – буквально пласким круглим світом, що його несуть на своїх спинах четверо велетенських слонів, які й собі стоять на панцирі неосяжно великої зоряної черепахи на ім’я Великий А’Туїн. Край Диска обрамлений Краєпадом, що ненастанно й неспинно спадає в космос.

Науковці підрахували, що ймовірність існування чогось настільки кричущо-абсурдного становить один до мільйона.

Та чарівники підрахували, що раз-на-мільйонні шанси випадають дев’ять разів із десяти.

Смерть цокотить кістяними пальцями по чорно-білих кахлях і бурмоче собі щось в глибині капюшона; водить кістяними фалангами вздовж рядів із клепсидрами, в яких іще не збіг пісок.

Пильним поглядом миготливих очниць він оглядає світову черепаху, що пливе у глибинах космосу в панцирі, вкритому кратерами й борознами від комет і метеоритів. Колись навіть Великий А’Туїн помре – і Смерть про це знає. Оце буде завданнячко.

Та на цьому його погляд не спиняється – він зосереджується на величній синюватій зелені диска, що повільно обертається в променях свого крихітного сонця-супутника.

Смерть переводить погляд на величезний гірський масив – Вівцескелі. Вівцескелі порізані глибочезними ущелинами й височать стрімкими бескидами – та й у цілому їхні географічні якості такі розмаїті, що годі їх описати. Погода там своя, особлива – дощі січуть шкіру, мов шрапнель, вітри спадають батогами, а грози не вщухають ніколи. Дехто вважає, що на те є причина: Вівцескелі – домівка прадавньої нескореної магії.

Смерть блимає очницями й дужче зосереджує погляд. Ось перед ним зелена долина на поправному боці хребта.

Ось перед ним певний гірський схил.

Ось пасовисько на схилі.

Ось пасовиськом біжить хлоп’я.

І ось уже Смерть за ним стежить.

А тоді голосом тяжким, мов удар свинцевого зливку об гранітну підлогу, промовляє:

– ТАК.

Безсумнівно, щось чаклунське було в землі на тих потрісканих схилах – бо завдяки надзвичайному відтінкові місцевих рослин цю місцевість усі знали як октаринові сіножаті. А ще саме тут – з-поміж нечисленних місцин на Диску – із деяких видів рослин отримували зворотнорічні сорти.

Зворотнорічні рослини ростуть назад у часі: цього року ви садите зерня, врожай із якого зібрали минулого року.

Мортова родина жила з того, що робила кріплене вино зі зворотнорічного винограду. Найревніші поціновувачі такого вина – ворожки й ворожбити, адже саме воно дає їм змогу бачити майбутнє. В цього засобу є лише один недолік: похмілля приходить до вас попереднього ранку, а щоби притлумити його, випити звичайного вина доведеться чимало.

Зазвичай ті, хто вирощував зворотнорічні сорти, були міцними й серйозними чоловіками, схильними занурюватися у власні думки й пильнувати за календарем. Звичайний фермер, не засіявши поля, всього лише втрачає врожай, тоді як забудькуватий постачальник зворотнорічних сортів, який не засіяв поля, з якого зібрав урожай дванадцять місяців тому, ризикує не тільки порушити саму матерію, зіткану з причинно-наслідкових зв’язків, а й пережити гостре відчуття сорому.

Гостре відчуття сорому Мортова родина переживала через те, що найменший син аж ніяк не був серйозним, а таланту до садівництва в ньому було стільки ж, скільки в дохлій морській зірці. Не те щоб помічник був із нього ніякий – просто помагав він зазвичай так радісно й неоковирно, що серйозні чоловіки його боялися як вогню. Щось таке було в його манері допомагати немовби заразне – можливо, навіть смертельне. Морт був високий на зріст, рудоволосий, веснянкуватий, а тіло його рухалося так, наче своєму власникові підпорядковується вкрай умовно: здавалося, воно цілком складалося з колін.

І от того ранку Мортове тіло неслося верховиною, махало руками й верещало. Мортові батько й дядько скорботно споглядали його, сидячи на кам’яному мурі.

– Я тільки не розумію, – заговорив батько Лежек, – як це навіть птахи від нього не розлітаються. Я би геть полетів, коли б на мене таке неслося.

– Он як. Але людське тіло штука дивовижна. Я до того веду, що ноги його бовтаються в повітрі так і сяк, та швидкості він від того не втрачає.

Морт добіг до кінця борозни. Вгодована горлиця неохоче поступилася йому дорогою.

– Та завваж, що серце в нього на місці, – обережно додав Лежек.

– Он як. Та звісно, от тільки не на місці все решта.

– Він і вдома охайний. І їсть небагато, – вів своє Лежек.

– Так, це видно.

Лежек крадькома зиркнув на брата. Той дивився просто в небо.

– Чув я, Гамеше, що в тебе на фермі скоро місцинка буде вільна.

– Он як. Та я вже взяв учня, хіба ні?

– Он як, – засмучено відповів Лежек. – А коли це ти встиг, нагадай?

– Вчора, – відповів брат. Відбріхувався він швидко, мов та гримуча змія хвостом трусить. – Вже й угоду вклали. Вибачай. Слухай, я проти юного Морта нічого не маю, ти зрозумій, він такий добрий хлопчина, що не щодня такого й зустрінеш, просто…

– …Та знаю, знаю. Він власної дупи на собі відшукати не може.

Вони далі витріщалися на далекий силует. Той перечепився. Кілька зацікавлених горлиць придибало глянути, що воно там таке.

– Але завваж, що він не дурень, – сказав Гамеш. – Дурнем його не назвеш.

– Мозок там є, це точно, – погодився Лежек. – Він, бува, так старанно думає, що без потиличника й не достукатися. Бабуня його, бач, читати навчила. Від того, певно, голова в нього й перегрілася.

Морт підвівся й перечепився через свою халамиду.

– Треба його ремесла якогось навчити, – задумано сказав Гамеш. – Може, у священики віддати. Чи в чародії. Чародії багато читають.

Вони глянули один на одного. Обоє чітко уявили, що буде здатен накоїти Морт, коли в ті його руки потрапить книга заклять.

– Гаразд, – поспішно додав Гамеш. – Тоді щось інше. Має бути в світі багато речей, до яких він придався би.

– Він думає забагато, от в чому біда, – сказав Лежек. – От поглянь на нього. Хіба треба думати, як лякати птахів? Просто береш і лякаєш. Ну, коли ти звичайний хлопець.

Гамеш задумано почухав підборіддя.

– Цей клопіт міг би перейти комусь іншому.

Вираз Лежекового обличчя не змінився, та шкіра навколо очей невловно напружилася.

– Тобто? – перепитав він.

– Наступного тижня в Овечому Перевалі буде ярмарок, і там майстри собі учнів шукатимуть. Відведи Морта туди, може, знайдеться майстер, який йому все по місцях повправляє. Бо є такий закон: узяв учня – то відповідай за нього.

Лежек перевів погляд на сина. Той саме роздивлявся якийсь камінь.

– Ти ж знаєш, я б не хотів, щоби йому щось сталося, – непевно промовив він. – Ми його дуже любимо – і я, і мати його. Сила звички.

– Це перш за все йому на користь було б, от побачиш. Буде з нього чоловік.

– Он як. Ну, таки так. Є з чого, – зітхнув Лежек.

Камінь цікавив Морта дужче й дужче. Із нього стирчали звивисті черепашки – свідки тих давніх часів, коли Творець робив усе живе з каменю. Бозна-чому.

Багато що цікавило Морта. Скажімо, чому зуби в людському роті ростуть так щільно. Про це він багато міркував. А ще загадка: чому сонце виходить удень, якщо вночі його світло придалося б краще. Усім відоме пояснення він знав, та чимось воно його не влаштовувало.

Коротше кажучи, Морт належав до різновиду людей, небезпечніших за мішок із гримучими зміями: він прагнув викрити логіку, приховану за всім-всім у всесвіті.

І задачка ця була не з легких, адже логіки такої просто не існувало. Творцеві спадало на думку багатенько чудових ідей, коли він збирав світ докупи, та зрозумілості він у нього не закладав.

Герої трагедій повсякчас скиглять, щойно боги звернуть на них свою високу увагу, та люди, такою увагою обділені, дістають найтяжчі випробування.

Батько знову до нього кричав. Як завжди. Морт жбурнув камінь у горлицю – та так наїлася, що заледве забралася з дороги, – і побрів полем додому.

Ось чому Морт разом із батьком ішли поміж гори в Овечий Перевал, везучи на віслюку нечисленні Мортові пожитки.

Від містечка тут була сама назва – квадратна брукована площа, оточена торговими рядами, де можна було знайти все, що тільки виробляли місцеві фермери.

За п’ять хвилин Морт уже вийшов від кравця, вбраний у вільну коричневу одежину невідомого призначення, від якої з цілком зрозумілих причин відмовився попередній замовник і в якій лишалося ще вдосталь місця на випадок, якщо Морт надумає рости – і вирости, за задумом розкрійника, у дев’ятнадцятиногого слона.

Батько окинув його суворим поглядом.

– Нічогенько, як на ті гроші.

– Воно кусається, – сказав Морт, – і там, здається, крім мене ще хтось є.

– У світі знайшлися б тисячі юнаків, що подякували б за таку грубу й теплу… – Лежек завагався і здався – одежину, мій юначе.

– Можна поділитися нею з ними, коли так? – з надією в голосі перепитав Морт.

– Маєш бути серйозним на вигляд, – суворо сказав батько. – Треба справити враження, впасти в око.

Тут жодних сумнівів не було. В око він впадатиме. Вони приєдналися до юрби на площі, прислухаючись кожен до своїх думок. Зазвичай Мортові подобалися виходи в місто – тут була й культурна мішанина, й було чути незнайомі говірки з далеких сіл за п’ять чи навіть десять миль від містечка, та цього разу він почувався аж надто сприйнятливо – немов пригадував щось, чого ще не сталося.

Порядок на ярмарку був такий: чоловіки, що шукали роботу, вишиковувалися вряд посеред площі. В багатьох на капелюхах були маленькі значки, що давали світові знати про фах своїх власників: вівчарі мали клаптик овечої вовни, гуртівники – пасмо кінського волосся, оздоблювачі приміщень – клаптики цікаво розфарбованих конопляних шпалер і так далі.

Хлопці, які шукали собі майстра, згуртувалися на тому боці площі, що дивився на Середину світу.

– Просто іди й стань там, і хтось прийде й запропонує тобі піти в учні, – сказав Лежек таким голосом, наче не до кінця був у собі певен. – Коли комусь сподобаєшся, то так тому й бути.

– А як вони зрозуміють, що потрібен саме я? – запитав Морт.

– Ну, – відповів Лежек і замовк. Гамеш про це нічого не казав. Звернувшись до власних обмежених знань ринку, здобутих із продажу худоби, Лежек припустив: – Гадаю, зуби тобі порахують, та й по всьому. Послухають, чи дихаєш без хрипів, і чи з ногами все гаразд. І я б на твоєму місці про читання не розводився, людей це засмучує.

– А тоді що?

– Тоді йдеш і вчишся ремесла.

– Якого саме?

– Ну, приміром, теслярство непоганий фах, – бовкнув Лежек. – Чи грабіжництво. Має ж хтось і таке робити.

Морт опустив очі. Він був слухняним сином, коли не забувався, тож коли вже від нього чекали навчання в майстра, він мав намір стати хорошим учнем. Теслярство, однак, видавалося не надто перспективним – деревина уперто жила своїм життям, та ще й схильна була тріскатися. А ліцензоване грабіжництво було в Вівцескелях не аж таким поширеним фахом – люди тут були забідні, аби утримувати крадіїв.

– Гаразд, – зрештою сказав Морт, – я піду й спробую. Але як бути, якщо мене ніхто не візьме в учні?

Лежек почухав потилицю.

– Не знаю, – зізнався він. – Гадаю, тоді чекатимеш до кінця ярмарку. До півночі. Мені так здається.

І от північ наближалася.

Бруківка вкривалася тонкою крижаною кіркою. Фігурний годинник на вежі, що височіла над площею, випустив із циферблата двійко крихітних філігранних механічних ляльок, і ті старанно відбили чверть.

За чверть північ. Морта трусило, та багряне полум’я сорому й упертості розгорялося в ньому, й нутрощі його розжарювалися дужче за провалля самого Пекла. Знічев’я він подмухав на пальці й звів очі до мерзлого неба, намагаючись не зустрічатися поглядами з кількома тими нещасними, які досі мерзли на площі.

Більшість торговців уже спакували свої рундуки й пішли. Навіть чолов’яга з гарячими пирогами припинив голосити і, забувши про техніку безпеки, вирішив з’їсти одненький і собі.

Останні з Мортових колег-пошукачів пішли з площі багато годин тому. Був серед них згорблений косоокий юнак, у якого весь час текло з носа, – його забрав зі собою єдиний ліцензований жебрак в Овечому Перевалі, відзначивши вроджені таланти хлопця. Інший сусід Морта пішов з майстром іграшок. Усі вони пішли один за одним – майбутні каменярі, убивці, ковалі, рундучники, бочарі, вуличні крутії й плугатарі. За кілька хвилин настане новий рік, і близько сотні юнаків з надією розпочне свою кар’єру, заживе вартісним життям, що полягатиме в корисному служінні.

Принижений, Морт намагався зрозуміти, чому його ніхто не взяв. Він так старався мати пристойний вигляд, усім майстрам дивився просто в очі, аби ті могли розгледіти в ньому добру вдачу й украй приємні особистісні якості. Та це чомусь не подіяло.

– Може, пиріжок із м’ясом? – запитав батько.

– Ні.

– Він за дешево віддає.

– Ні, дякую.

– Он як.

Лежек вагався.

– Я міг би запитати в нього, чи не шукає собі учня. Дуже надійна ця пекарська робота.

– Не певен, що він когось шукає, – відповів Морт.

– Певно, не шукає, – сказав Лежек. – Мабуть, і сам собі впорається, я так гадаю. Та й він пішов уже. Зробімо так, я тобі трохи свого пирога лишу.

– Та я насправді не такий уже й голодний, тату.

– Навіть хрящів немає.

– Не треба. Та все одно дякую.

– Он як.

Лежек дещо знітився. Трохи потанцював на місці, аби втоптати хоч дрібку тепла в ноги, трохи нерозбірливо посвистів крізь зуби. Він відчував, що треба сказати бодай щось, може, дати якусь пораду, вказати синові на те, що в житті бувають і злети, і падіння, покласти синові руку на плече й розлого поміркувати вголос про труднощі дорослішання – коротше кажучи, якимсь чином дати зрозуміти, що світ така дивна штука, що ніколи не варто, якщо вдатися до метафор, з погорди відмовлятися від цілком непоганого гарячого м’ясного пирога.

Вони лишилися на площі самі. Мороз – останній цьогорічний мороз – сковував бруківку дедалі міцніше.

На вершечку вежі коліщатко клацнуло, спустило важіль, вивільнило маховик, і свинцевий молот упав додолу. Страхітливо заскреготів метал, дверцята на циферблаті розчинилися, випускаючи механічних чоловічків. Поступально смикаючи молоточками, наче вражені роботичним артритом, ті почали відбивати початок нового дня.

– Ну, от і все, – обнадійливо промовив Лежек. Тепер їм треба знайти місце для ночівлі, бо Ніч Гуляння Кабанів не найкращий час для блукання гірськими дорогами. Може, знайдеться якась стайня…

– Доки останній дзвін не пролунав, ще не північ, – відсторонено промовив Морт.

Лежек знизав плечима. Проти чистої Мортової впертості він був безсилий.

– Гаразд, – сказав він, – зачекаємо.

А тоді вони почули цокіт копит: той гримів площею відчутно гучніше, аніж мав би за законами акустики. Та й цокіт, власне, – винятково невдале слово для позначення звуку, що відлунював у Мортовій голові. Цокіт – це про симпатичного поні, може, навіть такого поні, що носив би солом’яний бриль із дірочками для вух. Та в цьому звуку було щось таке, що одразу ж ставало ясно: на солом’яні брилі годі сподіватися.

Кінь вийшов на площу з серединносвітового боку, його білі вологі боки парували, а копита вибивали з бруківки іскри. Кінь ішов гордо, мовби в авангарді бойової кінноти. І солом’яного бриля на ньому таки не було.

У сідлі був хтось високий, замотаний від негоди у теплий плащ. Коли кінь вийшов на середину площі, вершник неквапно спішився й заходився шукати щось у сумці при сідлі. Тоді він – чи вона – витягнув торбу для годівлі, накрив нею коневі вуха і лагідно поплескав тварину по гриві.

Повітря ущільнилося, немов застиглий жир, і глибокі тіні навколо Мортових ніг засвітилися по краях синіми й пурпуровими райдугами. Вершник ішов до нього, його чорний плащ коливався тяжкими хвилями, а підошви стукотіли бруківкою. Інших звуків не було чути: тиша накрила площу, мов ватяна хмара.

Ефектне наближення зіпсувала крижана калюжка.

– ОТ ХОЛЕРА.

Сказано це було навіть не голосом. Сказане складалося в слова, тут сумніву не було, та ті чомусь потрапляли просто в голову, в обхід Мортових вух.

Він гайнув до постаті, що впала, й підхопивши незнайомця під руку, зрозумів, що тримається за самі поліровані кістки – гладенькі й пожовклі, мов стара більярдна куля. Капюшон спав з голови незнайомця, і на Морта глянули порожні очниці голого черепа.

Хоча не такі вже й порожні вони були. Десь глибоко в них, мов у вікнах на безкраю чорноту космосу, світилися дві крихітні синюваті зорі.

Мортові спало на думку, що тут йому варто було би перелякатися, тож відсутність почуття жаху виявилася для нього цілковитою несподіванкою. Перед ним сидів скелет – бурмотів щось, розтирав коліна, – і це був цілком живий скелет. Вражаюче дивний, однак, із невідомої причини, не такий уже й страшний.

– ДЯКУЮ, ХЛОПЧЕ, – промовив череп. – ЯК ТЕБЕ ЗВАТИ?

– Е-е, – заціпило Мортові. – Мортимер, пане. Усі звуть мене Мортом[1]1
  «Mort» в сучасній англійській є рідковживаним словом, що означає одночасно загибель тварини, на яку полюють, і сигнал мисливського ріжка, яким мисливці сповіщають про цю подію. Ймовірно, є запозиченням із французької, де «mort» означає буквально «смерть» і «мертвий». – Прим. пер.


[Закрыть].

– ЯК ЗРУЧНО, – відповів череп. – ПОМОЖИ ПІДВЕСТИСЯ, БУДЬ ЛАСКАВИЙ.

Скелет підвівся й обтрусив плащ. Тепер Морт бачив, що на поясі в нього був важкий ремінь, до якого припнуто меч із білим руків’ям.

– Сподіваюсь, ви не забилися, пане, – чемно сказав Морт.

Череп вишкірився. Звісно, подумав собі Морт, що ще він міг зробити, крім як вишкіритися.

– ЖОДНИХ УШКОДЖЕНЬ, Я ПЕВЕН.

Череп роздивився навколо й ніби вперше помітив Лежека, який, здавалося, примерз де стояв. Морт вирішив, що час дещо з’ясувати.

– Це мій батько, – сказав він, намагаючись так стати між батьком і ожилим анатомічним зразком, щоби не здатися нечемним. – Перепрошую, пане, але ви часом не Смерть?

– САМЕ ТАК. «ВІДМІННО» ЗА СПОСТЕРЕЖЛИВІСТЬ, ЮНАЧЕ.

Морт нервово ковтнув.

– Мій батько хороша людина, – сказав він. Тоді подумав трохи й додав: – Дуже хороша. Може, якщо ваша ласка, облиште його, коли раптом так можна? Не знаю, що ви йому поробили, та я був би вдячний, коли б це припинилося. Тільки не ображайтеся, будь ласка.

Смерть відступив і схилив череп набік.

– Я ВСЬОГО ЛИШ НА ХВИЛЬКУ ВИВІВ НАС ІЗ ПЛИНУ ЧАСУ, – відповів він. – ТВІЙ БАТЬКО НЕ ЧУТИМЕ Й НЕ БАЧИТИМЕ НІЧОГО ТАКОГО, ЩО МОГЛО Б ЙОГО ЗАСМУТИТИ. ТОЖ НІ, ХЛОПЧЕ, Я НЕ ПО НЬОГО ПРИЙШОВ, А ПО ТЕБЕ.

– По мене?

– ТИ Ж ШУКАЄШ ПРАЦЕДАВЦЯ?

Морта осінило:

– То ви шукаєте собі учня?

Очниці перевели погляд на Морта, зореподібні зіниці палали синім полум’ям.

– ЗВІСНО.

Смерть повів кістлявою рукою. Прозора булька повітря навколо на мить пурпурово засвітилася, немовби луснула, і Лежек розморозився. На вежі над його головою механічні фігурки продовжили видзвонювати північ, щойно Часові було дозволено підхопити їх своїм потоком.

Лежек кліпнув.

– Не бачив, як ви підійшли, – сказав він. – Пробачте. Певно, думки мої десь блукали.

– Я ВАШОМУ СИНОВІ ПРОПОНУВАВ УЧНІВСТВО, – відповів Смерть. – СПОДІВАЮСЯ, ВИ НЕ ПРОТИ.

– А чим ви заробляєте, нагадайте? – перепитав Лежек, звертаючись до ожилого скелета так, наче нічого дивного в тому не було.

– Я ДОПРАВЛЯЮ ДУШІ В ІНШИЙ СВІТ, – відповів Смерть.

– Он як, – промовив Лежек, – звісно, вибачайте, я з одягу вашого мав зрозуміти. Дуже потрібна робота, надійна. Давно ведете справи?

– ТАК, УЖЕ ЯКИЙСЬ ЧАС, – відповів Смерть.

– Добренько, добренько. Ми, знаєте, якось ніколи про таку роботу для Морта не думали, але це хороша робота, хороша, і завжди попит є. Як вас звати?

– СМЕРТЬ.

– Тату… – нервово озвався Морт.

– Не скажу, що впізнаю назву контори, – сказав Лежек. – А звідки ви справи ведете?

– ЗВІДУСІЛЬ, ВІД ГЛИБИН НАЙЧОРНІШИХ МОРСЬКИХ ДО ВИСОТ ПІДНЕБЕСНИХ, ЩО ЇХ НАВІТЬ ОРЛИ НЕ СЯГАЮТЬ, – відповів Смерть.

– Непогано, непогано, – кивнув Лежек. – Що ж, я…

– Тату… – потягнув його за рукав Морт.

Смерть поклав руку Мортові на плече.

– ТВІЙ БАТЬКО ЧУЄ Й БАЧИТЬ НЕ ТЕ САМЕ, ЩО ТИ. НЕ ТРИВОЖ ЙОГО. ГАДАЄШ, ВІН ХОТІВ БИ МЕНЕ ПОБАЧИТИ ОТАК НАЖИВО, ЯК Є?

– Але ж ви Смерть, ви ходите світом і вбиваєте людей.

– Я? ВБИВАЮ? – Смерть явно образився. – ЗВІСНО Ж НІ. ЛЮДИ ГИНУТЬ, АЛЕ ЦЕ ЇХНІЙ КЛОПІТ. А ВЖЕ ПІСЛЯ ТОГО ДО СПРАВИ БЕРУСЯ Я. СВІТ, У ЯКОМУ ЛЮДИ ГИНУЛИ Б, ТА НЕ ВМИРАЛИ, МАВ БИ, М’ЯКО КАЖУЧИ, ІДІОТСЬКИЙ ВИГЛЯД, ПРАВДА Ж?

– Ну, так… – непевно погодився Морт.

Морт ніколи в житті не чув слова «заінтригований». Не входило воно до родинного вокабуляру. Однак у душі його заіскрило щось, що підказувало: перед ним якась дивина, захоплива й не така вже жахна, тож якщо цю можливість прогаяти, він шкодуватиме про це решту життя.

А тоді він пригадав усі пережиті за день приниження, довгу дорогу додому…

– Е… – заговорив він непевно, – А мені не доведеться вмирати, аби заступити на роботу, правда ж?

– БУТИ МЕРЦЕМ НЕОБОВ’ЯЗКОВО.

– А як щодо… кісток?

– ТІЛЬКИ ЯКЩО СХОЧЕШ.

Морт видихнув, бо ті дві думки не йшли з голови.

– Якщо батько не проти, – промовив він.

Вони поглянули на Лежека. Той саме чухав бороду.

– А ти як на це дивишся, Морте? – запитав він тоном хворого на лихоманку, який намагається здаватися здоровим. – Про таку роботу не мріють. І, маю сказати, не цього я для тебе хотів. Та гробарство вважається поважним фахом. Тож вирішуй сам.

– Гробарство? – перепитав Морт. Смерть кивнув і по-змовницьки підніс до рота палець. – Це цікаво, – промовив він поволі. – Гадаю, мені варто спробувати.

– А де, ви кажете, справи ведете? Чи далеко? – перепитав Лежек.

– НЕ ДАЛІ, НІЖ ТОВЩА ТІНІ, – відповів Смерть. – ДЕ ЗАРОДИЛАСЯ ПЕРША ЖИВА КЛІТИНА, ТАМ БУВ І Я. ДЕ Є ЛЮДИ, ТАМ Є І Я. І ТАМ, ДЕ ОСТАННЄ З ЖИВОГО ПОВЗТИМЕ ПІД ЗАМЕРЗЛИМИ ЗОРЯМИ, ТАМ БУТИ Й МЕНІ.

– Он як, – сказав Лежек. – То ви трохи мандруєте. – Він мав стривожений вигляд, мов людина, що намагається пригадати щось важливе, а тоді здався.

Смерть по-дружньому поплескав його по плечу й розвернувся до Морта.

– ЧИ МАЄШ ПРИ СОБІ ЩОСЬ, ХЛОПЧЕ?

– Так, – сказав Морт, а тоді пригадав: – Тату, здається, я забув усе в кравця. Тату, ми забули мій мішок у кравця!

– Там уже зачинено, – відповів Лежек. – В День Гуляння Кабанів крамниці зачинені. Доведеться післязавтра повертатися. Ну, тепер уже завтра.

– ЦЕ НЕ ТАК УЖЕ Й ВАЖЛИВО, – сказав Смерть. – ЗАРАЗ МИ ПОЇДЕМО. НЕ СУМНІВАЮСЯ, ЩО МЕНІ ТУТ НЕВДОВЗІ ПЕРЕПАДЕ РОБОТА.

– Сподіваюся, буде можливість заїхати до нас і побачитися, – сказав Лежек. Здавалося, його доймала якась думка.

– Це не дуже вдала ідея, як на мене, – сказав Морт.

– Що ж, побачимось, юначе, – сказав Лежек. – Роби що скажуть, зрозумів? І – перепрошую, пане, чи є у вас син?

Смерть мав такий вигляд, наче його заскочили зненацька.

– НІ, – відповів він, – СИНІВ НЕ МАЮ.

– Якщо ви не проти, я би синові дещо сказав наостанок.

– ТОДІ Я ПІДУ ДО КОНЯ, – відповів Смерть тактовніше, ніж зазвичай.

Лежек поклав руку синові на плечі – з певним зусиллям, коли зважити на різницю в зрості, – й обережно підштовхнув його пройтися площею.

– Морте, ти ж знаєш, що твій дядько Гамеш мені трохи розповів про учнівство? – прошепотів він.

– Так, і що?

– Так от, він мені про ще одну штуку розповів, – зізнався Лежек. – Він розповідав, що нерідко учні успадковують справу від майстрів. Що ти на це скажеш?

– Ой, не знаю навіть, – сказав Морт.

– Про це варто подумати, – наполіг Лежек.

– Я про це якраз думаю, батьку.

– Нерідко юнаки, як от ти, починають свою власну справу саме так, казав мені Гамеш. Вони старанно працюють, заслуговують майстрової довіри, а коли в домі є доньки… Цей пан… Е-е-е… Цей пан нічого не казав про доньок?

– Який пан?

– Пан… Твій новий майстер, господар.

– А, цей. Ні. Не казав наче, – повільно промовив Морт. – Не думаю, що він із тих, хто одружується.

– Немало наполегливих молодиків просуваються в житті завдяки шлюбним якостям, – сказав Лежек.

– Правда?

– Морте, ти, здається, не слухаєш.

– Що?

Лежек спинився на померзлій бруківці й розвернув сина обличчям до себе.

– Тобі, синку, таки доведеться взятися за розум, ясно тобі? Якщо хочеш чогось досягти в житті і чогось бути вартим у цьому світі, то послухай, що я тобі кажу. Що тобі батько твій каже.

Морт опустив погляд на батькове обличчя. Безліч усього йому хотілося сказати: і як він батька любить, і як він хвилюється. А ще – запитати, що батько почув і побачив оце щойно. Хотів розповісти, як почувається: немовби втрапив ногою в кротовиння, а виявилося, що то вулканове жерло. Крім того, йому було цікаво, що мається на увазі під шлюбними якостями. Та сказав він насправді от що:

– Так. Дякую. Мені час іти. Постараюся вам написати.

– Так, може, проїжджатиме через село хтось, хто зміг би нам твого листа прочитати, – сказав Лежек. – Щасти тобі, Морте. – І розчулено висякався.

– Щасти й тобі, тату. Приїду на відвідини.

Смерть тактовно кашлянув, хоч кашель його прозвучав, мов вибуховий скрекіт поїденої шашелем старовинної балки.

– ЧАС НАМ УЖЕ ЇХАТИ. В СІДЛО, МОРТЕ.

Доки Морт незграбно облаштовувався позаду оздобленого сріблом сідла, Смерть нахилився й потиснув Лежекову руку.

– ДЯКУЮ ВАМ.

– В цього хлопчини добре серце, – відповів Лежек. – Помріяти любить, а так хороший хлопець. Та всі ми були колись юні.

Смерть зважив почуте й сказав:

– НІ, СУМНІВАЮСЯ.

А тоді потягнув за віжки, розвернув коня в напрямку Узбіччя. Морт відчайдушно помахав з-за вкутаної в чорне спини. Лежек помахав у відповідь. Потім, коли кінь і двоє його вершників зникли з поля зору, він перевів погляд на долоню. Оте рукостискання… якесь дивне воно було. Та чомусь він не міг пригадати, чим саме.

Морт прислухався до стукоту каміння під кінськими копитами. Потім було глухе гупання на в’їждженій ґрунтовій дорозі. Потім не було нічого.

Він глянув додолу й побачив, як просто під ним розгортається чорна, подекуди посріблена місячним сяйвом мапа. Коли б зараз він випав із сідла, то вдарився б хіба що об повітря.

Морт стиснув держаки сідла вдвічі дужче.

Тоді Смерть запитав:

– ТИ ГОЛОДНИЙ, ХЛОПЧЕ?

– Так, пане, – ці слова вийшли назовні просто з Мортового шлунка в обхід мозку.

Смерть кивнув і потягнув за віжки. Кінь зупинився в повітрі, й під ними розляглася велична дискова панорама. Тут і там жовтогарячо світилися клаптики міст. Ближче до Узбіччя фосфорично світилися теплі моря. З найглибших ущелин і западин заблукале денне світло – повільне й направду трохи важке[2]2
  У Дискосвіті практично будь-що може рухатися швидше за світло, бо воно ліниве й нерішуче, на відміну від звичайного світла. Існує тільки одна штука, здатна випереджати звичайне світло, і це, якщо вірити філософу Лі Тіну Улеснику, монархія. Хід думки був у нього такий: неможливо мати більше ніж одного короля, і за традицією між королями не повинно бути часових проміжків, тож коли один король помирає, трон миттєво переходить спадкоємцеві. Можна зробити припущення, що існують елементарні частинки – королони чи, можливо, королевони – які за це відповідають, але, звісно, успадкування іноді не стається – найчастіше, так буває у випадках, коли згадані частинки зіштовхуються в польоті із античастинками, тобто республіконами. Лі Тін Улесник мав грандіозні плани перевірити цей принцип на практиці: шляхом повільного катування якого-небудь маловідомого й незначного короля, щоб змодулювати сигнал, який несуть ті частинки, та плани ці, на жаль, не було окреслено достеменно, бо шинок, де він пив, уже зачинявся. – Прим. авт.


[Закрыть] – здіймалося цівками срібної пари.

Та все це було затьмарене сяйвом, що здіймалося до зір від самого Узбіччя Диска. Широкі потоки світла переливалися й лискотіли в нічному небі, здіймаючись навколо світу золотавими стінами.

– Так гарно! – тихо промовив Морт. – Що це?

– СОНЦЕ ПРОСТО ПІД ДИСКОМ, – пояснив Смерть.

– І таке щоночі?

– ЩОНОЧІ, – відповів Смерть. – ТАК ПРИРОДА ВЛАШТУВАЛА.

– І хтось про це знає?

– Я. ТИ. БОГИ. ПРИЄМНО, ПРАВДА Ж?

– Божечки!

Смерть перехилився в сідлі й придивився пильніше до королівств унизу.

– НЕ ЗНАЮ, ЯК ТИ, А Я БИ ЗАЛЮБКИ ПРИКІНЧИВ ЗАРАЗ ТРОХИ КАРРІ.

Було вже добряче за північ, та у здвоєному місті Анк-Морпорк вирувало життя. Мортові й Овечий Перевал здавався жвавим, та порівняно з натовпами на вулицях столиці, те містечко видавалося тепер щонайбільше моргом.

Поети намагалися описувати Анк-Морпорк. Та зазнавали поразки. Може, справа була в тому, що місто було аж надто, нестримно живим, або, можливо, в тому, що у місті з мільйоном мешканців і повною відсутністю каналізації поетам, які надавали перевагу нарцисам, було затяжко – і їх можна зрозуміти. Тому домовмося просто, що Анк-Морпорк вирує життям, мов шмат лежалого сиру в спекотний день, – життям гучним, мов лайка в кафедральному соборі, яскравим, мов нафтова плівка на калюжі, кольоровим, мов синець, і таким жвавим, діловим, активним, енергійним і щиро заклопотаним, як буває, коли вкинути у термітник псячий труп.

Там були храми – і крізь їхні відчинені навстіж брами на вулиці текли звуки гонгів, тарілок або, у випадку консервативніших ортодоксальних релігій, скрикування принесених у жертву істот. Були крамниці й майстерні, з яких на хідники вивалювався розмаїтий крам. А ще було доволі багато приязних юних панянок, яким забракло грошей на одяг. Були там і ковтачі вогню, і жонглери, і продавці миттєвого почуття вищості над усім і всіма.

І Смерть урочисто крокував крізь усе це. Морт майже чекав, що той пролине крізь натовп мов дим, та вийшло геть інакше. Просто куди б Смерть не йшов, натовп розступався перед ним.

Але Морта це не стосувалося. Люди, які поступалися дорогою його новому господареві, точно так само вчасно заступали дорогу Мортові. Йому наступали на ноги, давали стусанів під ребра, йому намагалися продати неприємні прянощі й підозрілої форми овочі, а одна статечна пані сказала йому – хай як необґрунтовано – що він симпатичний юнак, якому не завадить розважитись.

Морт щиро подякував, мовляв, йому наче й без неї не бракує розваг.

Смерть вийшов на ріг вулиці, де полум’я пристінних смолоскипів промовисто вигравало на полірованому куполі його черепа, й потягнув ніздрями повітря. Якийсь п’яниця з натугою підвівся і, не до кінця розуміючи причини своїх дій, трохи змінив зигзагоподібний маршрут.

– ТАКЕ-ОТ МІСТО, ХЛОПЧЕ. ЯК ВОНО ТОБІ?

– Дуже велике, – сказав Морт невпевнено. – Яке щастя в тому, щоби жити в такій тісноті?

Смерть знизав плечима:

– А МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ. СТІЛЬКИ ЖИТТЯ.

– Пане?

– ТАК?

– Що таке каррі?

Сині вогники спалахнули в очницях Смерті.

– КУШТУВАВ КОЛИСЬ РОЗПЕЧЕНИЙ ЛІД?

– Ні, пане.

– КАРРІ ПРИБЛИЗНО ТАКЕ.

– Пане?

– ТАК?

Морт ковтнув слину.

– Перепрошую, що розпитую, та батько казав, що коли я чогось не зрозумію, то треба перепитати. Правильно?

– ЦІЛКОМ ДОЦІЛЬНО, – сказав Смерть і завернув на бічну вулицю, де натовп розходився перед ним, мов хмара випадкових молекул.

– Тож, пане, я не міг не помітити, справа в тому, пане, точніше, очевидно, що…

– КАЖИ ВЖЕ, ХЛОПЧЕ.

– Як ви можете щось їсти?

Смерть спинився так раптово, що Морт на нього наштовхнувся. А коли розтулив рота, щоби продовжити, Смерть жестом вказав йому мовчати. Здавалося, він до чогось дослухався.

– ЗНАЄШ, ІНОДІ Я СТРАШЕННО ЗАСМУЧУЮСЯ, – сказав Смерть почасти до самого себе.

Він розвернувся й так рішуче пішов у провулок, що важкий плащ залопотів за ним у повітрі. Провулок звивався між двох високих і темних стін, сонних неосвітлених будівель – не так прохід, як випадкова стежка.

Смерть зупинився біля розбитої діжі з дощовою водою, до плеча опустив у неї руку й витягнув невеликий мішок із прив’язаною до нього цеглиною. Дістав із піхов меч, що світився в темряві синім полум’ям, і розрізав шворку на мішку.

– І ЛЮТУЮ СТРАШЕННО, – договорив він, перевертаючи мішок. На землю вивалилося кілька жалібних кавалків мокрої шерсті, і вода розтікалася калюжею навколо них. Смерть ніжно погладив кавалки білими кістяними пальцями.