Текст книги "Морт"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 13 страниц)

– А про що тобі йдеться?

– Призначаю тебе жерцем. Обери собі бога.

Гостроріз зробив кніксен і взяв корону з рук Ізабелл.

 – Ви знущаєтеся, – огризнулася Келі.

– Даруйте, – втомлено сказав Морт. – День дуже важкий.

– Сподіваюся, я все зроблю як належить, – урочисто промовив Гостроріз. – Я ще ніколи нікого не коронував.

– А мене ніколи не коронували!

– От і добре, – сказав Гостроріз заспокійливо, – вчитимемось разом. Він забурмотів якісь помпезні слова невідомою мовою. Насправді це було доволі просте заклинання для очищення одягу від бліх, та він подумав, якого біса щось вигадувати. А потім він подумав: божечки, та я в цій дійсності наймогутніший чарівник, буде що розповісти онукам… І заскреготів зубами. Деякі правила в цій дійсності потребують значних змін.

Ізабелл сіла поряд із Мортом і взяла його за руку.

– То як, – тихо запитала вона, – час настав. З’явилися якісь підказки?

– Ні.

Стіна уже була посередині зали. Її посування сповільнювалося під опором подій всередині.

Щось тепле й вогке подмухало Мортові у вухо. Він підніс руку й погладив Хропунцеві морду.

– Мій старий добрий коню, у мене саме скінчився рафінад. Доведеться тобі повертатися додому на самоті… – сказав Морт і раптом завмер.

– Ми всі можемо повернутися додому, – сказав він.

– Не думаю, що батько це схвалить, – завважила Ізабелл, та Морт вирішив її не слухати.

– Гострорізе!

– Так?

– Ми їдемо. Поїдеш із нами? Ти існуватимеш, коли склепіння зійдеться.

– Частина мене існуватиме, так.

– Я це і мав на увазі, – сказав Морт, залазячи в сідло.

– Але та частина мене, яка не виживе, воліє їхати з вами, – поспішно доказав Гостроріз.

– Я волію лишитися і померти у власному королівстві, – сказала Келі.

– Чого ви волієте, не важить, – відповів Морт. – Я весь Диск проїхав із кінця в кінець, щоби вас врятувати, і вас буде врятовано, так і знайте.

– Але я королева! – заперечила Келі. Та непевність проступила в її погляді, і вона різко розвернулася до Гостроріза, який винувато опустив свічник. – Я чула, як ти промовляв ті слова. Я королева тепер, чи не так?

– О, так, – відповів Гостроріз миттєво, а тоді згадав, що слово чарівника має бути твердим як криця, і додав: – І цілком чиста від бліх.

– Гострорізе! – гаркнув Морт.

Чарівник кивнув, упіймав Келі за талію й закинув її на спину Хропунцеві.

Підібгавши поділ мантії, він вліз у сідло позаду Морта, а тоді нахилився й підсадив Ізабелл. Кінь заточився, ніби скаржачись на перевантаження, та Морт скерував його до виходу й погнав уперед.

Склепіння сунулося над ними, коли вони процокотіли залою, подвір’ям і зрештою поволі здійнялися в небо. Перлистий туман густішав навколо них, до нього лишалося кілька ярдів.

– Даруйте, – звернувся Гостроріз до Ізабелл і торкнувся до гостроверхого капелюха. – Вогнець Гостроріз, Чарівник першої категорії, випускник Невидної академії, колишній Королівський упізнавач і невдовзі, мабуть, страчений.

Чи ви, бува, не знаєте, куди ми прямуємо?

– У володіння мого батька, – прокричала Ізабелл проти вітру.

– А я з ним знайомий?

– Сумніваюся. Ви б такого не забули.

Хропунець відштовхнувся від парапету на палацовому мурі, напружився й продовжив набирати висоту. Гостроріз знову відхилився назад, притримуючи капелюх.

– А хто цей добродій, про якого ідеться? – прокричав він.

– Смерть, – відповіла Ізабелл.

– О, ні…

– Так.

– Он як.

Гостроріз глянув униз на далекі вершечки дахів і криво всміхнувся.

– А не простіше буде, коли я просто зараз зістрибну?

– Він дуже милий, коли ближче з ним запізнатися, – виправдалася Ізабелл.

– Правда? Гадаєте, буде така можливість?

– Тримайтеся! – попередив Морт. – Приблизно от зараз має бути…

В небі перед ними розчахнулася чорнота й проковтнула їх.

Порожня, ніби кишеня бідняка, бульбашка дійсності невпевнено поколивалася і вирішила стискатися далі.

Вхідні двері відчинилися, і з-за них визирнула Ізабелл.

– Вдома нікого немає, заходьте скоріше.

Усі решта зайшли в передпокій. Гостроріз сумлінно витер ноги.

– Тіснувато тут, – критично зауважила Келі.

– Всередині дім більший, ніж зовні, – сказав Морт, а тоді звернувся до Ізабелл. – А ти всюди подивилася?

– Я навіть Альберта не знайшла. Не пригадую, щоби колись його не бувало вдома.

Вона чемно кашлянула, пригадавши про обов’язки господині.

– Може, хтось хоче пити?

Келі не звернула на пропозицію уваги.

– Я чекала, що це буде замок. Чорний, великий, з високими темними вежами. А тут підставка під парасольки.

– В ній коса стоїть, – зауважив Гостроріз.

– Ходімо усі в кабінет і присядемо, впевнена, нам усім це буде на користь, – поспішно запропонувала Ізабелл і штовхнула двері, оббиті чорною тканиною.

Гостроріз і Келі зайшли всередину, про щось сперечаючись між собою. Ізабелл взяла Морта під руку.

– Що ми робитимемо далі? Батько розлютиться, якщо їх тут знайде.

– Я щось придумаю, – відповів Морт. – Перепишу біографії абощо. – Він втомлено всміхнувся. – Не переймайся так. Щось вигадаю.

Двері грюкнули за його спиною. Він озирнувся й побачив Альбертів вишкір.

Величезне шкіряне крісло повільно розвернулося. Смерть дивився на Морта, склавши кістляві пальці. Упевнившись, що всі достатньо нажахані, він заговорив:

– ПОЧИНАЙ, Я УВАЖНО СЛУХАЮ.

А тоді підвівся. Здавалося, його зріст більшав, а світла в кімнаті ставало менше.

– І МОЖЕШ НЕ ПРОСИТИ ВИБАЧЕННЯ, – додав він.

Келі сховала голову в мантію на широких Гострорізових грудях.

– Я ПОВЕРНУВСЯ. І Я ЛЮТУЮ.

– Пане, я, – почав Морт.

– МОВЧАТИ, – наказав йому Смерть і поманив Келі вапняно-білим вказівним пальцем. Вона повернулася до нього обличчям, її тіло не наважувалося опиратися.

Смерть простягнув руку й торкнувся її підборіддя. Морт потягнувся до меча.

– І ЦЕ ОБЛИЧЧЯ ТІЄЇ, ХТО ПУСТИВ У МОРЕ ТИСЯЧІ СУДЕН І СПАЛИВ БЕЗВЕРХІ ВЕЖІ ПСЕВДОПОЛІСА? – поцікавився Смерть. Келі, ніби загіпнотизована, дивилася на червоні жарини далеко-далеко в глибинах чорних очиць.

– Ем, даруйте, – озвався Гостроріз, знявши капелюха й шанобливо тримаючи його біля грудей.

– ЩО ТАМ? – відволікся Смерть.

– Не тієї, пане. Скоріш за все ви маєте на увазі когось іншого.

– ЯК ТЕБЕ ЗВАТИ?

– Гостроріз, пане. Я чарівник, пане.

– Я ЧАРІВНИК, ПАНЕ, – передражнив його Смерть. – МОВЧИ, ЧАРІВНИЧЕ.

– Так, пане. – Гостроріз відступив.

Тепер Смерть дивився на Ізабелл.

– ДОНЬКО МОЯ, ПОЯСНИ СВОЮ ПОВЕДІНКУ. НАЩО ТИ ДОПОМАГАЛА ЦЬОМУ ДУРНЕВІ?

Ізабелл нервово зобразила кніксен.

– Батьку, я… Я його люблю. Здається.

– Правда? – Морт був вражений. – Ти ніколи не казала.

– Весь час було не до того, – сказала Ізабелл. – Батьку, він не хотів…

– МОВЧИ.

Ізабелл опустила очі.

– Так, батьку.

Смерть викрокував з-за столу й підійшов до Морта. Довго дивився на нього.

А тоді в один блискавичний рух Смертина рука дала Мортові такого ляпаса, що той не встояв і впав.

 – Я ЗАПРОСИВ ТЕБЕ У СВІЙ ДІМ. Я ВЧИВ ТЕБЕ, ГОДУВАВ, ВДЯГАВ, ДАВАВ ТОБІ МОЖЛИВОСТІ, ПРО ЯКІ Й МРІЯТИ ГОДІ, І ОН ЯК ТИ МЕНІ ВІДПЛАТИВ. ЗВАБИВ МОЮ ДОНЬКУ, ЗНЕХТУВАВ ОБОВ’ЯЗКОМ, СПОТВОРИВ ДІЙСНІСТЬ ТАК, ЩО ВОНА ЩЕ СТО РОКІВ ЗАГОЮВАТИМЕТЬСЯ. ТВОЇ НЕВЧАСНІ ЗАБАГАНКИ ЗАНАПАСТИЛИ ТВОЇХ ТОВАРИШІВ, І ВОНИ ПРИРЕЧЕНІ. БОГИ ВИМАГАТИМУТЬ ВІДПЛАТИ.

КОРОТШЕ КАЖУЧИ, НЕ НАЙКРАЩИЙ ПОЧАТОК КАР’ЄРИ, ХЛОПЧЕ.

Морт спромігся набути сидячого положення, тримаючись за щоку. Вона горіла холодним полум’ям, мов крига комети.

– Морт, – промовив він.

– ВОНО ГОВОРИТЬ! І ЩО Ж ВОНО НАМ СКАЖЕ?

– Можете відпустити їх, – сказав Морт. – Їх просто затягнуло в цю історію, вони ні в чому не винні. Ви ж можете все зробити так, щоби…

– ЧОМУ Я МАЮ ЦИМ ПЕРЕЙМАТИСЯ? ВОНИ ТЕПЕР МОЇ.

– Я за них битимусь.

– ЯК БЛАГОРОДНО. СМЕРТНІ ВЕСЬ ЧАС Б’ЮТЬСЯ ЗІ МНОЮ. МОЖЕШ ІТИ.

Морт підвівся. Він пригадав, як це, бути Смертю. Упіймав те відчуття, дав йому виринути на поверхню…

– НІ, – сказав Морт.

– ОН ЯК. КИДАЄШ МЕНІ ВИКЛИК ЯК РІВНИЙ РІВНОМУ?

Морт ковтнув. Але тепер принаймні усе було ясно. Коли ступаєш у прірву, життя іде в цілком визначеному напрямку.

– Якщо це потрібно, – сказав він. – І якщо я переможу…

– ЯКЩО ПЕРЕМОЖЕШ, ТО ВІЛЬНИЙ ЧИНИТИ ЯК ТОБІ ЗАМАНЕТЬСЯ, – сказав Смерть. – ХОДИ ЗА МНОЮ.

Він урочисто прокрокував повз Морта в коридор.

Решта четверо дивилися на Морта.

– Ти впевнений у тому, що робиш? – запитав Гостроріз.

– Ні.

– Ти не зможеш перемогти господаря, – сказав Альберт. І зітхнув. – Повір мені на слово.

– Що буде, якщо ти програєш? – запитала Келі.

– Я не програю, – сказав Морт. – В тому-то й річ.

– Батько хоче, щоби Морт переміг, – гірко сказала Ізабелл.

– Тобто він дозволить Мортові перемогти себе? – перепитав Гостроріз.

– Ох, ні. Він не дозволить. Просто він цього хотітиме.

Морт кивнув. Коли вони йшли за темною Смертиною постаттю, він розмірковував про нескінченне майбутнє і про службу заради таємничої мети, яку Творець задумав, а ще про життя поза Часом. Він розумів, чому Смерть хоче кинути роботу. Смерть казав, що скелетом бути необов’язково, та це, мабуть, і не важитиме. Чи вічність відчуватиметься як величезна кількість часу? Чи всі життя – з особистої точки зору власників – насправді тривають однаково?

«Здоров, – почувся внутрішній голос. – Пригадуєш мене? Це я тебе в це вплутав».

– Дякую, – жовчно відповів Морт уголос, і всі на нього виразно глянули.

«Ти можеш виплутатися, – вів своє голос. – В тебе є величезна перевага. Ти був ним, а от він тобою ніколи не бував».

Смерть дійшов до кінця коридору й відчинив двері в Довгу кімнату. Свічки слухняно спалахнули, щойно він увійшов.

– АЛЬБЕРТЕ.

– Так, пане?

– НЕСИ КЛЕПСИДРИ.

– Так, пане.

Гостроріз упіймав старого за рукав.

– Ти ж чарівник, – просичав він. – Ти не мусиш його слухатися!

– Скільки тобі років, юначе? – лагідно запитав Альберт.

– Двадцять.

– Коли доживеш до мого віку, по-іншому вважатимеш. – Тоді Альберт розвернувся до Морта. – Пробач.

Морт витягнув меч, і клинка було маже не видно в світлі свічок. Смерть стояв перед ним – тонкий, мов жердина, на тлі нескінченних полиць із клепсидрами.

Він випростав руки. В них з’явилася коса – з таким звуком, ніби тихо вдарив грім.

Альберт повернувся із двома клепсидрами й не сказавши ні слова поставив їх на край однієї з опор.

Перша клепсидра була у кілька разів більшою за всі інші – чорна, тонка і оздоблена складним різьбленням із кістками й черепами.

Та не це було в ній найнеприємніше.

Морт глухо зойкнув, набираючи в груди повітря. В тій клепсидрі взагалі не було піску.

Друга, менша, була геть проста й непримітна. Морт простягнув по неї руку.

– Можна? – запитав він.

– НЕ СОРОМСЯ.

На верхній посудині клепсидри було вигравіюване його ім’я, Морт. Він підніс її до світла і не здивувався, побачивши, що піску там майже не лишилося. Коли підніс клепсидру до вуха, здалося, що чує – навіть крізь ревіння піску в мільйонах життєлічильників навколо – звук, із яким спливало його власне життя.

Він обережно поставив клепсидру на місце.

Смерть звернувся до Гостроріза:

– ПАНЕ ЧАРІВНИКУ, НЕ БУЛИ Б ВИ ТАКІ ЛАСКАВІ ПОРАХУВАТИ НАМ ДО ТРЬОХ.

Гостроріз похмуро кивнув.

– Ви певні, що все не можна вирішити, сівши за стіл…

– НІ.

– Ні.

Морт і Смерть втомлено зробили коло, дивлячись один на одного. Їхні відображення промиготіли скляними берегами стелажів.

– Один, – сказав Гостроріз.

Смерть зловісно прокрутив косу в руках.

– Два.

Коса з мечем зійшлися в повітрі, видавши звук, із яким кіт міг би сповзати шибою, випустивши кігті.

– Вони обоє схитрували! – вигукнула Келі.

Ізабелл кивнула і промовила:

– Звісно.

Морт відскочив і надто повільно описав мечем дугу. Смерть запросто відбив удар і підступно махнув косою понад підлогою. Морт уникнув поранення тільки завдяки тому, що незграбно підстрибнув на рівних ногах.

Хоча косу нечасто побачиш в арсеналі справжніх войовників, будь-хто, кому хоч раз випадало опинитися не з того її кінця, скажімо, під час селянського повстання, знає, наскільки це страхітлива зброя у вправних руках. Щойно її власник увійде в ритм замахування й обертання – ніхто, навіть сам він, уже не буде певен, де у певну мить опиниться лезо і чого від нього чекати наступної миті.

Смерть вишкірився й перейшов у наступ. Морт пригнувся й уникнув удару на рівні очей, а тоді кинувся убік і почув, як дзенькнуло скло, коли вістря коси зачепило клепсидру на ближній полиці.

…посеред темного провулку в Морпорку прибиральник нечистот вхопився за груди і повалився у свій візок долілиць…

Морт перекотився, схопився на ноги й, обома руками тримаючи меч, заніс його над головою. Зловтіха переповнила його, коли побачив, як Смерть відступає назад плиткою-шахівницею. Різко замахнувшись навмання, він розрубав полицю, і клепсидри одна за одною почали з’їжджати на підлогу. Не цілком усвідомлюючи побачене, Морт боковим зором помітив, як Ізабелл кинулася повз нього ловити клепсидри.

…четверо людей в різних кінцях Диска дивом уникли смерті через падіння з висоти…

…А тоді він рвонув уперед, користуючись перевагою. Рук Смерті було майже не видно – так швидко він відбивав кожний удар, та враз він перехопив косу по-іншому, і лезо описало дугу знизу вгору. Морт ухилився, незграбно відступивши вбік, зачепивши вістрям меча клепсидру й так запустивши її в політ через кімнату…

…десь у Вівцескелях гуртівник тарґів блукав із ліхтарем в пошуках заблукалої тварини, послизнувся і зірвався з тисячофутового стрімчака…

…Гостроріз відчайдушно кинувся вперед і упіймав клепсидру однією рукою, впав на підлогу й трохи проїхався на животі…

…гуртівник летів у прірву й верещав, та раптом під ним нізвідки виріс вузлуватий явір і врятував його від смерті, від божественного суду, від непевності в існуванні раю і ще від кількох проблем – словом, лишив тільки одну відносно просту, а саме стофутовий підйом гладкою від криги скелею у цілковитій темряві.

На якусь хвилину дуелянти сповільнилися, віддалилися один від одного й почали обходити один одного по колу, чекаючи, доки супротивник відкриється.

– Ми ж можемо чимось допомогти, хіба ні? – запитала Келі.

– Морт програє і так, і так, – похитала головою Ізабелл. Гостроріз витрусив із широкого рукава мантії срібний свічник і багатозначно перекинув його з руки в руку.

Смерть загрозливо зважував косу в руках і випадково зачепив плечем клепсидру…

…у Фест Пеларґіку головний придворний кат послизнувся і впав у власноруч вириту яму з негашеним вапном…

…Смерть замахнувся, та Мортові пощастило відскочити. Але везіння це було скороминущим. Він відчував, як печуть усі м’язи, як втома солодкою отрутою розслабляє мозок. Смерть таких слабких сторін не мав.

І Мортову втому помітив.

– ЗДАВАЙСЯ, І Я ТЕБЕ, МОЖЛИВО, ПОМИЛУЮ.

На доказ Смерть наніс горизонтальний рубальний удар, який Морт неоковирно відбив клинком. Лезо коси смикнулося вгору й розтрощило клепсидру на порох…

…герцог Стогелітський вхопився за серце, відчув крижаний укол, беззвучно зойкнув і впав з коня…

Морт відступав, доки не відчув потилицею кам’яний холод опори. Смертина клепсидра з лячно порожніми посудинами була за кілька дюймів від його голови.

Смерть не зважав на Морта. Він задумано дивився під ноги і відгрібав із проходу рештки герцогового життя.

Морт закричав і замахнувся вгору. Присутні підтримали його радісними вигуками, бо вже давно чекали від нього цього ходу. Навіть Альберт плескав у зморшкуваті долоні.

Та замість дзенькоту скла, на який розраховував Морт, не почулося… нічого.

Він розвернувся й спробував удруге. Лезо пройшло крізь клепсидру, не розбивши її.

Зміна у щільності повітря підказала йому занести меч над головою і вдарити в ту саму мить, коли Смерть підступно наносив удар згори. Морт наніс слабкий і повільний удар у відповідь, та Смерть відскочив назад.

– ЦЕ КІНЕЦЬ, ХЛОПЧЕ.

– Морте, – виправив Морт. І підвів погляд.

– Морте, – повторив він і, замахнувшись знизу, перерубав держало коси навпіл. Гнів закипав у нього всередині. Якщо він зараз помре, то принаймні під справжнім своїм іменем.

– Я – Морт, старий покидьку! – заверещав він і, оточений візерунком синього світла, що не встигало за мечем у складній комбінації ударів, кинувся до усміхненого черепа. Смерть сміючись позадкував, осів під градом лютих ударів, що розсікали держало коси знову й знов.

Морт кружляв навколо нього, колючи й рубаючи, та невиразно усвідомлював, навіть крізь червоний туман люті, що Смерть відповідає на кожен його рух, тримаючи осиротіле лезо коси, мов меч. В його захисті не було дірок, а на самому гніві він довго не протримається. Я ніколи не здолаю його, думав він. Єдине, що можна зробити, це затримувати його стільки, скільки стане сил. І бути переможеним, мабуть, краще, ніж перемогти. Кому потрібна та вічність?

Крізь завісу втоми він бачив, як Смерть випростує кістки й заносить лезо у грайливому круговому ударі – повільному, ніби рухається крізь патоку.

– Батьку! – скрикнула Ізабелл.

Смерть повернув голову.

Може, Мортів розум і змирився з майбутнім, що чекало попереду, та тіло – певно, відчуваючи, що саме воно втратить у цій грі найбільше, – протестувало. Воно піднесло руку, що тримала меч, у невпинному ударі, який вибив лезо зі Смертиної руки й пришпилив його до найближчої опори.

Несподівано для себе Морт усвідомив, що запала тиша. Він більше не чув настирливого ледь чутного шелесту, що допікав йому останні десять хвилин. Він зиркнув убік.

У його клепсидрі висипалися вниз останні дрібки піску.

– БИЙ.

Морт заніс меч над головою й подивився в двійко синіх вогників.

Опустив меч.

– Ні.

Смерть махнув ногою з такою блискавичною швидкістю, що Гостроріз зіщулився.

Морт безшумно згорнувся калачиком і відкотився. Крізь сльози болю він бачив, як Смерть іде до нього з лезом коси в одній руці й його, Мортовою клепсидрою в іншій. Він бачив, як Смерть презирливо відштовхнув Келі й Ізабелл з дороги, коли вони спробували схопити його за плащ. Бачив, як він вдарив Гостроріза під ребра, і як свічник випав із руки чарівника й подзенькотів підлогою.

Смерть стояв над ним. Вістря коси завмерло перед Мортовими очима на мить, а тоді здійнялося вгору.

– Твоя правда. Немає справедливості. Тільки ти.

Смерть завагався, а тоді опустив лезо. Глянув через плече на Ізабелл. Та трусилася від люті.

– ТОБТО?

Вона зухвало й гнівно дивилася Смерті в лице, а тоді відвела руку назад, замахнулася, вивела її вперед і вдарила з таким звуком, ніби поцілила в коробку з доміно.

Не існує в світі нічого гучнішого за ту тишу, що запала після того.

Келі заплющила очі. Гостроріз відвернувся й прикрив голову руками.

Смерть дуже повільно підніс руку до черепа.

Груди Ізабелл здіймалися й опадали так, що Гостроріз від такого видовища мав би полишити магію назавжди.

І от нарешті голосом ще глухішим, ніж зазвичай, Смерть запитав:

– НАЩО ТИ ТАК?

– Ти казав, що забавки з долею бодай однієї людини можуть зруйнувати цілий світ, – сказала Ізабелл.

– ТАК?

– Ти втручався в його життя. І в моє. І, – вона вказала на уламки скла на підлозі, – в їхні також.

– І ЩО?

– Як ти за це відповідатимеш перед богами?

– Я?

– Так!

Здавалося, Смерть був здивований.

– Я ПЕРЕД БОГАМИ НЕ ВІДПОВІДАЮ. ЦЕ БОГИ ВІДПОВІДАТИМУТЬ ПЕРЕДІ МНОЮ КОЛИСЬ.

– Це якось не дуже справедливо, хіба ні? Хіба богам немає діла до справедливості й милосердя? – огризнулася Ізабелл. Непомітно для всіх вона встигла підняти меч із підлоги.

Смерть вишкірився.

– Я ДУЖЕ ТІШУСЯ, ЩО ТИ ДОКЛАДАЄШ АЖ ТАКИХ ЗУСИЛЬ, – сказав він, – ТА ТИ ЇХ ВИТРАЧАЄ НІ НА ЩО. ВІДІЙДИ.

– Ні.

– ТИ МАЛА Б ЗНАТИ, ЩО МЕНЕ НЕ СПИНИТЬ НАВІТЬ ЛЮБОВ. МЕНІ ШКОДА.

Ізабелл піднесла меч.

– Тобі шкода?

– ВІДІЙДИ, КАЖУ ТОБІ.

– Ні. Просто мстишся. Це несправедливо!

Смерть опустив череп на хвильку, а тоді підвів, і очі його палали.

– ТИ РОБИТИМЕШ ТЕ, ЩО Я ТОБІ НАКАЗУЮ. 

– Не буду.

– ТИ ЗАРАЗ ВСЕ МЕНІ ДУЖЕ УСКЛАДНЮЄШ.

– От і добре.

Смерть нетерпляче забарабанив пальцями по лезу коси – так, ніби миші вибивали чечітку на блясі. Здавалося, він про щось розмірковує. Подивився на Ізабелл, яка стояла над Мортом, тоді подивився на інших, які тихо сиділи біля полиць.

– НІ, – зрештою промовив він. – МЕНЕ НЕ ЗМУШУВАТИМУТЬ. МЕНЕ НЕ ЗОБОВ’ЯЗУВАТИМУТЬ. Я РОБИТИМУ ТІЛЬКИ ТЕ, ЩО ВВАЖАЮ ПРАВИЛЬНИМ.

Він махнув рукою, і меч вивернувся з руки Ізабелл. Витворив рукою ще один складний рух, і дівчину здійняло в повітря і м’яко, але надійно притисло до опори.

Морт бачив, як похмурий жнець знову наближається до нього, замахуючись, щоби завдати останнього удару. Він завмер над хлопцем.

– ТИ НЕ УЯВЛЯЄШ, ЯК МЕНІ ЧЕРЕЗ ЦЕ ПРИКРО.

Морт підвівся на ліктях.

– Можливо, уявляю.

Смерть здивовано дивився на нього кілька секунд, а тоді засміявся. Звук його сміху моторошно відлунював кімнатою, і полиці тремтіли й дзеленчали, коли Смерть, досі регочучи так, ніби на кладовищі стався землетрус, підніс Мортову клепсидру перед очі її власника.

Морт спробував зосередитися. Він бачив, як остання піщинка ковзнула лискучою поверхнею, завмерла на мить на краєчку й поволі опустилася на дно. Полум’я свічок затремтіло на її крихітних силікатних гранях, коли вона опадала долі. Піщинка безшумно опустилася і вибила в піску на дні крихітний кратер.

Світло, що било зі Смертиних зіниць, засліпило Морта, а від звуку Смертиного сміху, здається, тремтів увесь всесвіт.

Смерть перевернув клепсидру.

І знову в головній залі королівського палацу палали свічки і гучно лунала музика.

Гості юрмилися на сходах, спускалися до столів із наїдками, а Головний церемоніймейстер не замовкаючи сповіщав, хто прибув запізно – через поважність або звичайну забудькуватість. Наприклад, так:

– Королівський упізнавач, Упорядник покоїв Її Величності, Його Самобутність Вогнець Гостроріз, чарівник першої категорії, випускник Невидної академії.

Усміхнений і з величезною сигарою в руці, Гостроріз наблизився до молодят.

– Дозволите поцілувати наречену?

– Тільки якщо чарівникам це не заборонено, – відповіла Ізабелл, підставляючи щічку.

– Маємо відзначити ваші феєрверки, вони були просто прекрасні, – сказав Морт. – І я сподіваюся, що зовнішній мур невдовзі відбудують. Не сумніваюся, що дорогу до наїдків ви знайдете.

– Зараз він має набагато кращий вигляд, – процідила Ізабелл, не припиняючи всміхатися, коли Гостроріз зник у натовпі.

– Багато що може собі дозволити єдина особа в королівстві, яка не турбується тим, щоб підкорятися королеві, – сказав Морт, киваючи придворній дамі, яка саме проходила повз.

– Кажуть, це він насправді усім керує, – сказала Ізабелл. – Сірий хтось там.

– Сірий коновал, – байдуже промовив Морт. – А ти помітила, що він останнім часом взагалі за магію не береться?

– Цить, от і вона.

– Її Величність королева Келірехенна Перша, Повелителька Сто Лата, Регентка Восьми Протекторатів та Імператриця Того Вузького й Довгастого Спірного Клаптя Суші В Осердному Напрямі Від Сто Керріґа.

Ізабелл зробила реверанс. Морт вклонився. Келі щасливо їм всміхнулася. Вони не могли не помітити, що під чиїмсь таємничим впливом вона почала вбиратися у щось, що хоч трохи пасувало до її фігури, і припинила робити зачіски, які скидалися одночасно на хвостик ананаса і хмару солодкої вати.

Келі цьомнула Ізабелл у щічку, а тоді відступила й оглянула Морта з голови до ніг.

– Як там Сто Геліт?

– Добре, добре, – відповів Морт. – Доведеться з підвалами щось робити. Ваш покійний дядечко мав трохи незвичні е-е-е-е вподобання, і…

– Вона про тебе питає, – прошепотіла Ізабелл. – Ти тепер Стогелітський, це твоє офіційне ім’я.

– «Морт» мені подобалося більше, – сказав Морт.

– І такий цікавий герб, – зазначила королева. – Перехрещені коси й клепсидра на скорботному тлі. Королівські геральдисти всі голови зламали.

– Я не проти бути герцогом насправді, – виправдався Морт. – А от бути чоловіком герцогині дуже незвично.

– Звикнете.

– Сподіваюсь, ні.

– От і добре. А тепер, Ізабелл, – сказала Келі, напруживши щелепу, – якщо ви маєте намір бувати при дворі, то є люди, яким вас обов’язково слід представити…

Ізабелл глянула на Морта повними відчаю очима, перш ніж її поглинув натовп, і вона зникла з поля зору.

Морт потер шию під коміром, роззирнувся й швиденько пішов у темний куток в дальньому кінці трапезної, де можна було хвилинку побути на самоті.

За його спиною Церемоніймейстер відкашлявся. Очі його зробилися скляними, погляд розфокусованим.

– Викрадач Душ, – промовив він тоном людини, чиї вуха не відають, що говорить рот, – Той, Через Кого Занепадають Імперії, Осушувач Океанів, Відбирач Років, Остання Інстанція, Той, Хто Збирає Врожай Людський…

– ГОДІ, ГОДІ, Я ТАК ЗАЙДУ.

Морт завмер, не донісши холодну індичу ніжку до рота. Не озирався. Це було зайве. Цей голос, який радше відчувався, аніж чувся, неможливо було сплутати ні з чиїм. Те, як світло в приміщенні тьмянішало з появою цього пана, – теж було цілком особливим явищем. Розмови й музика потроху затихали, доки не вщухли зовсім.

– Ми й не сподівалися, що ви прийдете, – звернувся він до папороті в горщику.

– НА ВЕСІЛЛЯ ВЛАСНОЇ ДОНЬКИ? ХАЙ ТАМ ЯК, А МЕНЕ ОЦЕ ВПЕРШЕ КУДИСЬ ЗАПРОСИЛИ. ЩЕ Й ЗАПРОШЕННЯ ІЗ ЗОЛОТИМ ОБРІЗОМ, І ПРОХАННЯМ ПОВІДОМИТИ, І ТАКИМ ІНШИМ.

– Так, але вас не було на церемонії…

– МЕНІ СПАЛО НА ДУМКУ, ЩО ЦЕ БУДЕ ТРОХИ НЕДОРЕЧНО.

– А, ну, так, можливо…

– ЧЕСНО КАЖУЧИ, Я ВВАЖАВ, ЩО ТИ З ПРИНЦЕСОЮ ПОБЕРЕШСЯ.

Морт зашарівся.

– Ми з нею про це говорили. Та дійшли висновку, що не варто аж так захоплюватися, коли випадково принцесу врятував.

– МУДРЕ РІШЕННЯ. ЗАБАГАТО ЮНИХ ПАНН КИДАЄТЬСЯ В ОБІЙМИ ПЕРШОМУ-ЛІПШОМУ ЮНАКОВІ, ЯКИЙ РОЗБУДИВ ЇХ ПІСЛЯ СТОЛІТНЬОГО СНУ, СКАЖІМО.

– Ну і ми ще подумали, що так чи інак, оскільки ми з Ізабелл так близько знайомі, то…

– ТАК, ТАК, ВІРЮ. ЧУДОВЕ РІШЕННЯ. ОДНАК Я ВИРІШИВ БІЛЬШЕ НЕ ЦІКАВИТИСЯ ЛЮДСЬКИМИ СПРАВАМИ.

– Невже?

– ХІБА ТІЛЬКИ ОФІЦІЙНО, КОЛИ ВИКОНУЮ ОБОВ’ЯЗОК. ЦЕ РОБИТЬ МОЄ СТАВЛЕННЯ ДО РОБОТИ УПЕРЕДЖЕНИМ.

Кістлява рука з’явилася в полі Мортового бокового зору і вправно підчепила шпажкою фаршироване яйце. Морт різко розвернувся.

– Що тоді сталося? – запитав він. – Я мушу знати! Ми були в Довгій кімнаті, і от уже за хвилину ми в полі за містом, і ми справжні! Я про те, що дійсність нас чомусь прийняла! Як це сталося?

– Я ПОГОВОРИВ ІЗ БОГАМИ.

Смерть сказав це так, ніби почувався незручно.

– Он як. Невже справді поговорили?

Смерть намагався не зустрічатися з ним поглядом.

– ТАК.

– Вони, мабуть, страшенно тішилися.

– БОГИ СПРАВЕДЛИВІ. А ЩЕ ВОНИ СЕНТИМЕНТАЛЬНІ. Я ЦІЄЇ НАВИЧКИ ТАК І НЕ ЗАСВОЇВ.

АЛЕ ТИ ЩЕ НЕ ВІЛЬНИЙ ВІД ОБОВ’ЯЗКІВ. ТИ МУСИШ ПРОСТЕЖИТИ, ЩОБИ ІСТОРІЯ СКЛАДАЛАСЯ ЯК НАЛЕЖИТЬ.

– Знаю, – сказав Морт. – Об’єднати королівства і таке інше.

– МОЖЛИВО, ТИ НАВІТЬ ПОШКОДУЄШ, ЩО НЕ ЛИШИВСЯ У МЕНЕ НА СЛУЖБІ.

– Я справді багато чого там навчився, – визнав Морт. Він мимохіть підніс руку до щоки і намацав чотири тонкі білі рубці. – Але я не певен, що маю талант до такого фаху. Слухайте, мені справді прикро…

– У МЕНЕ ДЛЯ ВАС ПОДАРУНОК.

Смерть поставив на стіл тарілку з закусками й запустив руку кудись у таємничі глибини свого плаща. Коли рука показалася знову, між вказівним і великим пальцями вона тримала невеличку кульку.

Кулька була три дюйми в поперечині. Можливо, це була найбільша в світі перлина, от тільки на поверхні її танцювали невловні срібні образи. Здавалося, вони от‑от набудуть впізнаваної форми, та чомусь щоразу вони примудрялися цього остаточного оформлення уникнути.

Коли Смерть поклав кульку Мортові на долоню, вона виявилася несподівано важкою і трохи теплою.

– ДЛЯ ТЕБЕ І ТВОЄЇ ДРУЖИНИ. ВЕСІЛЬНИЙ ПОДАРУНОК. ПОСАГ.

– Вона прекрасна! А ми гадали, чи та срібна решітка для хліба від вас.

– РЕШІТКА ВІД АЛЬБЕРТА. НА ЖАЛЬ, УЯВА В НЬОГО НЕ НАДТО БАГАТА.

Морт так і сяк перевертав кульку на долоні. Обриси, що скипали на її поверхні, здавалося, відповідали на дотик, розпускаючи поверхнею потоки світла в напрямку пальців.

– Це перлина? – запитав Морт.

– ТАК. КОЛИ ЩОСЬ ПОДРАЗНЮЄ ВУСТРИЦЮ, І ПОДРАЗНИКА ПОЗБАВИТИСЯ НЕ ВДАЄТЬСЯ, БІДОЛАШНА ІСТОТКА ВКРИВАЄ ЙОГО СЛИЗОМ ШАР ЗА ШАРОМ І ПЕРЕТВОРЮЄ НА ПЕРЛИНУ. АЛЕ ЦЯ ПЕРЛИНА ОСОБЛИВОЇ ПОРОДИ. ПЕРЛИНА ДІЙСНОСТІ. УСІ ТІ БЛИСКУЧІ ВІЗЕРУНКИ – ЗАМКНЕНЕ У НІЙ СУЩЕ. ТИ МАВ БИ ВПІЗНАТИ ЇЇ. ЗРЕШТОЮ, ЦЕ ТИ ЇЇ СТВОРИВ.

Морт лагідно перекотив перлину з долоні на долоню.

– Ми її триматимемо там само, де й інші коштовності, – сказав він. – Їх у нас не так і багато.

– КОЛИСЬ ВОНА БУДЕ ЗЕРНЯМ НОВОГО ВСЕСВІТУ.

Морт випустив перлину з рук, але блискавично нахилився й упіймав її, перш ніж вона впала на кам’яну підлогу.

– Зерням чого?

– ТИСК ЦІЄЇ ДІЙСНОСТІ ТРИМАЄ ЇЇ В СТИСНЕНОМУ СТАНІ. ТА МОЖЕ НАСТАТИ ЧАС, КОЛИ ВСЕСВІТ СКІНЧИТЬСЯ І ДІЙСНІСТЬ ЗАГИНЕ РАЗОМ ІЗ НИМ, І ТОДІ ЦЯ ДІЙСНІСТЬ ВИБУХНЕ І… ХТО ЗНАЄ? БЕРЕЖИ ЇЇ. ЦЕ НЕ ТІЛЬКИ ТЕПЕРІШНЄ, АЛЕ Й МАЙБУТНЄ.

Смерть схилив череп набік.

– ЦЕ КРИХІТНА РІЧ. ДРІБНИЦЯ. ТИ МІГ ОБРАТИ ВІЧНІСТЬ.

– Знаю, – відповів Морт. – Я був такий везунчик.

Він поклав перлину на стіл між перепелиними яйцями й рулетами з сосисками.

– Є ЩЕ ДЕЩО, – сказав Смерть. Він знов запустив руку під плащ і витягнув щось довгасте, невміло загорнуте в папір і зав’язане ниткою.

– ЦЕ ДЛЯ ТЕБЕ. ОСОБИСТО. ТИ НІКОЛИ ЦІЄЮ РІЧЧЮ НЕ ЦІКАВИВСЯ. ГАДАВ, ЇЇ НЕ ІСНУЄ?

Морт розгорнув пакунок і побачив невелику книгу в шкіряній палітурці. На корінці була золота бляшка з одним-єдиним словом. «Морт».

Він розгорнув книгу й гортав чисті сторінки, аж доки не дійшов до самописного чорнильного рядка, який терпляче повз сторінкою, і взявся читати:

Морт згорнув книгу, і та легенько клацнула. У повній тиші той звук пролунав так, ніби позначав собою першу мить творення. Він сором’язливо всміхнувся. 

– Там ще стільки чистих сторінок, – сказав він. – Скільки в мене лишилося піску? От тільки Ізабелл казала, що якщо клепсидру перевернули, я помру, коли мені буде… 

– ЙОГО В ТЕБЕ ДОСТАТНЬО, – холодно відповів Смерть. – МАТЕМАТИКА ПРАЦЮЄ НЕ ТІЛЬКИ ТАК, ЯК ЗАВЕДЕНО ВВАЖАТИ. 

– Як ви поставитеся до запрошення на хрестини? 

– ГАДАЮ, НІЯК. БАТЬКО З МЕНЕ НЕ ДУЖЕ, А ДІД ТИМ ПАЧЕ. КОЛІНА В МЕНЕ НЕПІДХОДЯЩІ. 

Він поставив свій келих і кивнув Мортові. 

– ВІТАННЯ ПРЕКРАСНІЙ ДРУЖИНІ, – сказав він. – МЕНІ ЧАС ІТИ. 

– Точно? Ви можете лишатися, вам тут раді. 

– ДУЖЕ ПРИЄМНО ЦЕ ЧУТИ, ТА ОБОВ’ЯЗОК НЕ ЧЕКАЄ, – він простягнув кістляву руку. – ТИ Ж ЗНАЄШ, ЯК ВОНО. 

Морт потиснув руку, не зваживши на крижаний холод. 

– Слухайте, – сказав він. – Якщо колись захочете вихідний взяти, а я ж знаю, що до вихідних ви мастак… 

– ДУЖЕ ДЯКУЮ ЗА ПРОПОЗИЦІЮ, – чемно відповів Смерть. – Я РОЗГЛЯНУ ЇЇ ЦІЛКОМ СЕРЙОЗНО. А ЗАРАЗ… 

– Прощавайте? – сказав Морт і відчув, як у горлі тисне. – Таке неприємне слово, правда ж? 

– І СПРАВДІ. – Смерть вишкірився, бо, як тут уже було неодноразово сказано, вибору в нього не було. Але, можливо, цього разу він саме так і почувався. – МЕНІ БІЛЬШЕ ДО СМАКУ О’РЕВУАР, – сказав він. 

КІНЕЦЬ