Текст книги "Морт"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)
За хвильку від купки кошенят відділилося щось подібне до димової хмарки й набрало подоби трьох котячих силуетів.
Вони тремтіли, непевні в собі, й здивовано кліпали на Морта сірими оченятами. Коли він спробував до одного з них торкнутися, рука пройшла наскрізь і злегка засвербіла.
– НА ЦІЙ РОБОТІ ЛЮДЕЙ БАЧИШ НЕ В НАЙВИГІДНІШОМУ СВІТЛІ, – сказав Смерть. Він подмухав на кошеня, і те поволі перевернулося в повітрі. Його жалібний нявк звучав так, ніби доносився крізь олив’яну трубку десь дуже здалеку.
– Це душі, так? – запитав Морт. – А людські які на вигляд?
– ЯК ЛЮДИ, – відповів Смерть. – ЗАГАЛОМ УСЕ ЗВОДИТЬСЯ ДО ПЕВНИХ ЯКОСТЕЙ МОРФОГЕНЕТИЧНОГО ПОЛЯ.
Він зітхнув із таким звуком, наче хтось посунув важку завісу, зібрав котячі обриси з повітря й заховав десь глибоко в темних нутрощах плаща. Підвівся.
– ТЕПЕР КАРРІ, – сказав він.
У «Каррієвих садах» на розі Божої вулиці й Кривавого провулка було людно, і люди ті належали переважно до так званого вищого світу – тобто до тих, хто так чи інакше випливає на поверхню і там тримається, і кого доцільніше узагальнено називати верхами. Пахучі кущі, розставлені між столиків, майже повністю забивали сморід – той правив місту за таку собі нюхову протитуманну сирену.
Морт їв аж за вухами лящало, а цікавість свою щосили притлумлював і навіть не намагався роздивитися, як Смерть взагалі може щось там їсти. Їжа була на тарілці, потім її не ставало, тож, мабуть, щось таки відбувалося поміж тим. Морта не полишало відчуття, що Смерть насправді не звичний до цього всього, просто намагається якось допомогти учневі розслабитися, немов нежонатий дядько, на якого полишили племінника і який дуже боїться напартачити.
Інші відвідувачі не дуже звертали на них увагу – навіть коли Смерть відхилився на стільці й закурив тонку люльку. Не звертати уваги на тих, у кого йде дим з очниць, не так уже й просто, та всі навколо непогано давали собі з цим раду.
– Це чаклунство? – запитав Морт.
– САМ ЯК ГАДАЄШ? – відказав Смерть. – Я Ж ТУТ, ПРАВДА, ХЛОПЧЕ?
– Правда, – поволі відповів Морт. – Я… Я за людьми спостерігав. Вони на вас дивляться, та не бачать, як мені здалося. Ви якось на них для цього впливаєте?
Смерть похитав черепом.
– ВОНИ Й БЕЗ МЕНЕ ДАЮТЬ СОБІ РАДУ. ЖОДНИХ ЧАРІВ. ЛЮДИ НЕ МОЖУТЬ МЕНЕ БАЧИТИ, ПРОСТО НЕ МОЖУТЬ СОБІ ЦЬОГО ДОЗВОЛИТИ. АЖ ДОКИ ЧАС НЕ НАСТАНЕ, ЗВІСНО. ЧАРІВНИКИ МЕНЕ БАЧИТИ МОЖУТЬ. І КОТИ. А ПЕРЕСІЧНА ЛЮДИНА… НІ, НІКОЛИ. – Він випустив кільце диму в небо й додав: – ДИВНО, АЛЕ ТАК ВОНО Є.
Морт поспостерігав, як кільце диму поколивалося в повітрі, відпливло до неба й понеслося у бік річки.
– Я вас бачу, – сказав він.
– З ТОБОЮ ВСЕ ІНАКШЕ.
Офіціант-хапонієць приніс рахунок і поклав його на стіл перед Смертю. То був невисокий темношкірий чоловічок, і волосся в нього на голові мало такий вигляд, ніби це не волосся, а кокос, що вибухнув надновою. Офіціант насторожено насупився, коли Смерть чемно йому кивнув, потрусив головою, ніби намагався вигнати з вух мильну воду, а тоді пішов.
Смерть запустив руку кудись у глибини плаща й витягнув величеньку шкіряну калитку, набиту розмаїтими мідяками, здебільшого посинілими й позеленілими від старості. Уважно роздивився рахунок. Відлічив дюжину мідяків.
– ХОДІМО, – сказав Смерть Мортові, – ЧАС ІТИ.
Морт почимчикував із саду слідом за Смертю. На вулиці й досі було гамірно, хоч колір неба уже прозоро натякав на наближення світанку.
– Що ми тепер робитимемо?
– ПРИДБАЄМО ТОБІ НОВИЙ ОДЯГ.
– Цей щойно сьогодні придбано. Тобто вчора.
– ПРАВДА?
– Батько казав, та крамниця славна одягом, що всякому по кишені, – пояснив Морт і перейшов на біг, щоби встигнути за господарем.
– НОВОГО ЖАХНОГО ВІДТІНКУ ЗЛИДНЯМ ВОНА ТОЧНО ДОДАЄ.
Вони звернули на ширшу вулицю, що вела до багатшої частини міста (смолоскипи траплялися частіше, а купи гною – рідше). Там уже не було рундуків і вуличних торговців, а на будинках були вивіски. І це не були звичайні крамнички чи майстереньки – це були великі магазини з постачальниками, порадниками, стільцями й плювальницями. Більшість були відчинені, бо пересічний анкійський торговець не може спати, коли можна заробляти.
– Тут хоч хтось хоч коли-небудь спить? – запитав Морт.
– ЦЕ МІСТО, – відповів Смерть і відчинив двері до магазину готового вбрання. Коли вони вийшли звідти за двадцять хвилин, на Мортові була чорна точно скроєна й вишита сріблом мантія, а власник крамниці тупо дивися на жменю старовинних мідяків і не міг пригадати, як став їхнім власником.
– Як до вас потрапляють ті мідяки? – запитав Морт.
– ПАРАМИ[3]3
Смерть має на увазі властивий багатьом народам звичай затуляти померлим очі мідяками. – Прим. ред.
[Закрыть].
Нічний цирульник вистригав на Мортовій голові зачіску за останнім словом молодіжної міської моди, а Смерть у цей час сидів собі в кріслі й мугикав щось під ніс. Він був у доброму гуморі, несподівано для самого себе.
А тоді Смерть відкинув із голови капюшон, глянув на цирульникового учня, який саме пов’язував йому на шию рушник з уже знайомим Мортові виразом невпізнавання й небачення на обличчі, й наказав:
– ЗБРИЗНІТЬ ОДЕКОЛОНОМ І ГАРНЕНЬКО ВІДПОЛІРУЙТЕ, ДОБРОДІЮ.
Статечний чарівник, якому саме підстригали бороду в сусідньому кріслі, спершу вкляк, коли почув замогильний свинцевий голос, а тоді різко розвернувся всім тілом. Зблід і пробурмотів кілька захисних заклять, коли Смерть для повноти враження глянув на нього й доброзичливо вишкірився.
За кілька хвилин Морт уже почувався впевненіше, незважаючи на прохолоду навколо обстрижених вух, і рухався разом зі Смертю до стаєнь, де лишився кінь. Він спробував іти по-франтівськи, трохи чванькувато, бо відчував, що новим зачісці й одягу це цілком пасуватиме. Хода йому не вдалася.
Морт прокинувся.
Він лежав горілиць і дивився в стелю, доки в пам’яті прискорено перемотувалися події минулого дня, застиглі й затверділі, мов дрібні кубики криги.
Не може бути, щоби він зустрівся зі Смертю. Не міг він вечеряти в товаристві скелета з полум’яно-синіми очицями. Не міг їхати верхи на велетенському білому коні, який зірвався в небо й приніс його…
…куди?
Відповідь увійшла в його голову невблаганно, мов лист із податкової.
Сюди.
Він невпевнено помацав свіжострижену голову й постіль із гладенької й ковзької матерії. Та була значно тоншою за вовну, до якої він звик удома і яка кусалася й смерділа вівцями. На дотик ця постіль була, мов теплий сухий лід.
Він підскочив із ліжка й швидко розглянувся.
По-перше, кімната була величезна, просторіша за його рідний дім, а ще суха-суха, мов стара підземна гробниця в пустелі. Повітря на смак було таким, наче його кілька годин варили, а тоді дали прохолонути. Килим під босими ногами був такий густий і глибокий, що в ньому запросто могло сховатися ціле плем’я пігмеїв, а ще він виблискував електричними іскрами на кожному кроці. І все було пофарбоване у відтінки двох кольорів: чорного й фіолетового.
Він опустив погляд на своє тіло. На ньому була довга біла нічна сорочка. Одяг було охайно складено на стільці біля ліжка. Сам стілець – і Морт не міг цього не помітити – був весь порізьблений черепами й кістками.
Морт сів на край ліжка й почав одягатися. Думки метушилися в його голові мов скажені.
Він підвівся й прочинив важкі дубові двері – і трохи розчарувався, що вони зловісно не заскрипіли.
За дверима був обшитий деревом коридор, на дальній стіні у свічниках були великі жовті свічки. Морт прокрався в коридор і почимчикував уперед, доки не дійшов до сходів. З ними він впорався успішно й без ускладнень і вийшов у приміщення, що скидалося на вестибюль із купою дверей. Також там було багато жалобних завіс і годинник із таким важким ходом, мов серцебиття кам’яної гори. Біля годинника була підставка під парасолі.
Там була коса.
Морт роздивився двері. Вони мали суворий вигляд. Одвірки були порізьблені вже знайомим орнаментом із кісток і черепів. Він спробував відчинити найближчі, та позаду нього хтось сказав:
– Вам туди не можна, юначе.
За хвильку він второпав, що це був не його внутрішній голос, а справжній людський голос, що говорив людською мовою, слова якої формувалися в ротовій порожнині й долітали до його вух завдяки зручній системі стискання повітря в спосіб, передбачений природою. Заради цих п’яти слів, вимовлених до того ж дещо вередливим тоном, природі довелося немало попрацювати.
Морт розвернувся. У приміщенні була дівчина приблизно його зросту і, можливо, на кілька років старша. У дівчини було срібне волосся, очі світилися перламутром, а сукня, в яку дівчина була вбрана, була незграбно довгою на вигляд і нагадувала вбрання, притаманне трагічним героїням, які, притиснувши до грудей самотню троянду, печально дивляться на місяць. Слова «прерафаеліти» Морт ніколи не чув, а шкода, бо воно пасувало дуже точно. Однак згадані героїні зазвичай були порцелянової, сухотної статури, тоді як статура цієї – прозоро натякала на надлишок спожитого шоколаду. Вона якийсь час дивилася просто на нього, трохи схиливши голову набік й роздратовано притупуючи носаком черевичка. А тоді різко подалася в його бік і боляче вщипнула за руку.
– Ай!
– Ага, то ти справжній, – сказала вона. – Як тебе звати, хлопче?
– Мортимер. Усі звуть мене Мортом, – відповів він, розтираючи лікоть. – Нащо ви так?
– Я до тебе звертатимуся «хлопче», – сказала вона. – Взагалі я можу нічого тобі не пояснювати, щоби ти знав, та мені спершу спало на думку, що ти мертвий. Бо на вигляд ти ніби мертвий.
Морт мовчав.
– Язика проковтнув?
Насправді Морт рахував до десяти.
– Я не мертвий, – зрештою сказав він. – Принаймні, я так не думаю. Трохи важкувато визначити напевне. А ви хто?
– Тобі я дозволяю звертатися до мене «панно Ізабелл», – відповіла та поважно. – Батько казав, тобі треба поїсти. Ходімо.
Вона повихляла до одних із дверей. Морт ішов за нею на точно такій відстані, щоби розчахнуті двері, зачиняючись, вдарили його в інший лікоть.
За дверима була кухня – довга й тепла, із низькою стелею, з якої звисали мідні пательні, й широкою залізною плитою вздовж однієї зі стін. Біля плити стояв літній чоловік.
Він смажив яєшню з беконом і щось собі насвистував крізь зуби.
Запахи їжі, долинувши через усю кухню, розбудили Мортові смакові пухирці й дали зрозуміти, що коли ті зустрінуться з їжею, то чудово проведуть час. Морт відчув, що рухається мимоволі, не давши ногам команди.
– Альберте, – гавкнула Ізабелл, – ще один сніданок.
Старий глянув на неї й мовчки кивнув. Вона розвернулася до Морта.
– Маю сказати, – повідомила вона, – що Батько, маючи в розпорядженні весь Дискосвіт, міг би знайти когось удатнішого за тебе. Гадаю, доведеться з його вибором змиритися.
Вона вихилясом вийшла з кухні, гримнувши дверима.
– Тобто, змиритися? – промовив Морт у повітря перед собою.
В кухні запала мовчанка, якщо не рахувати шкварчання пательні чи тріскоту вугілля у розпеченому череві груби. Морт помітив, що на заслінці пічки вигравійовано «Малий Молох (запатентовано)».
Кухар, здавалося, не помічав Морта, тож він взяв собі стілець і сів до білого столу, вкритого скатертиною.
– Грибів? – запитав старий не обертаючись.
– М? Що?
– Кажу, гриби будете?
– А. Пробачте, ні, дякую, – відповів Морт.
– І правильно, юний пане.
Кухар розвернувся й підійшов до столу.
Пізніше, уже навіть звикнувши, Морт все одно затамовував подих, коли бачив Альберта в русі. Служник Смерті належав до того типу худих мов жердина й носатих стариганів, які завжди мали такий вигляд, наче в них на руках рукавички з обрізаними пальцями – і то навіть коли рукавичок на них не було, й чия хода складалася зі заплутаної послідовності рухів. Альберт нахилявся вперед, і його ліва рука спершу коливалася поволі, а тоді переходила до божевільного смикання, й коли спостерігач уже майже змирився з тим, що руку от‑от відірве десь в ділянці ліктя, випростовувалася вздовж стегна й несла старого вперед, мов бігуна на ходулях. Пательня описала в повітрі хитросплетену низку кривих і спинилася точно над Мортовою тарілкою.
Півмісячні скельця окулярів, що їх носив Альберт, якнайкраще надавалися для позирання понад ними.
– Можна ще кашки, – сказав Альберт так, наче посвячує Морта в світову кашкову змову.
– Я перепрошую, – сказав Морт, – але де я все-таки?
– А ви не знаєте? В домі Смерті, юначе. Він вас сюди вночі привіз.
– Я наче й пам’ятаю, та…
– М?
– Ну, яєшня з беконом – це якось недоречно, чи що.
– Була в мене десь кров’янка, коли так уже треба, – сказав Альберт.
– Та ні, я про інше, – завагався Морт. – Не можу Його уявити над тарілкою з окатою яєшнею на сальці.
Альберт вишкірився:
– А він такого й не їсть. Тобто, їсть таке вкрай нечасто. Він у нас невибагливий, господар наш. Я лишень для себе готую і, – Альберт зробив паузу, – для юної панни, звісно.
– Доньки вашої, – кивнув Морт.
– Моєї? Що ні, то ні. Тут ви помилилися. Господарева донька.
Морт витріщився на яєшню. Яєшня витріщалася на нього з калюжі топленого смальцю. Альберт, очевидно, чував про поживні якості й був на них щедрий.
– Ми про одну й ту саму особу? – перепитав Морт. – Високий, в чорному завжди. Кістлявий такий… трохи…
– Удочерив він її, – лагідно поясний Альберт. – Це історія не з коротких…
Над головою в нього задзеленчав дзвоник.
– …І розповім я її іншим разом. Господар хоче бачити вас у кабінеті. І я би на вашому місці біг просто зараз. Він чекати не любить. Можна його зрозуміти, насправді. Сходами вгору, перші двері ліворуч. Та ви впізнаєте…
– Там одвірок у кістках і черепах? – запитав Морт, відсуваючи стілець.
– Та тут усе в них, ну, переважно, – зітхнув Альберт. – Такий уже смак у нього, та жодних натяків у тому нема.
Лишивши сніданок вистигати, Морт побіг сходами вгору, тоді коридором, а тоді спинився перед першими дверима. Підніс руку постукати.
– ЗАХОДЬТЕ.
Ручка повернулася сама собою. Двері прочинилися всередину.
Смерть сидів за столом і зосереджено вдивлявся у книгу в шкіряній палітурці – ледве не більшу за сам стіл. Тримаючи кістяного пальця на останньому прочитаному рядку, глянув на Морта, коли той зайшов, і вишкірився. Зрештою, що ще він міг зробити.
– АГА, – сказав він і замовк. Тоді почухав підборіддя – з таким звуком, як буває, коли нігтем провести по зубчиках гребінця.
– ХЛОПЧЕ, ТИ ХТО?
– Морт, пане, – відповів Морт. – Учень ваш. Пригадуєте?
Смерть якийсь час дивився на нього, а тоді перевів блакитно-гольчастий погляд на сторінку книги.
– ТАКИ ТАК. МОРТ. ЩО Ж, ХЛОПЧЕ, ЧИ СПРАВДІ ПРАГНЕШ ТИ ОПАНУВАТИ ТАЄМНИЦІ ПРОСТОРУ Й ЧАСУ?
– Так, пане. Гадаю, що так.
– ОТ І ДОБРЕ. СТАЙНЯ ЗА БУДИНКОМ. ВСЕРЕДИНІ НА ДВЕРЯХ ВИСИТЬ ЛОПАТА.
Смерть глянув на книгу. Тоді підвів погляд. Морт не рушив із місця.
– ЧИ Є ЙМОВІРНІСТЬ, ЩО ТИ НЕ РОЗУМІЄШ ТЕ, ЩО Я СКАЗАВ?
– Не до кінця розумію, пане, – відповів Морт.
– ГНІЙ, ХЛОПЧЕ. ГНІЙ. АЛЬБЕРТ МАЄ В САДУ КОМПОСТНЕ ЗВАЛИЩЕ. ГАДАЮ, ДЕСЬ ТАМ МАЄ БУТИ Й ВІЗОК. ДО РОБОТИ.
Морт похмуро кивнув.
– Так, пане. Розумію, пане. Пане?
– СЛУХАЮ?
– Пане, мені не дуже ясно, який це має стосунок до таємниць часу й простору.
Не відводячи погляду від книги, Смерть відповів:
– БО ТИ ТУТ ДЛЯ ТОГО, ЩОБИ ВЧИТИСЯ.
Факт, що Смерть, який опікується Диском, сам себе називає АНТРОПОМОРФНИМ УОСОБЛЕННЯМ, цілком відомий. А ще відомо, що він давно уже відмовився він коней-скелетів, адже весь час доводилося спинятися й прикручувати відпалі кістки по місцях. Тому теперішні його коні були цілком собі з плоті й крові, і то окраси своєї породи.
Годували їх, як тепер уже знав Морт, дуже навіть щедро.
Іноді робота приносить доходи. Ця ж обіцяла буквально протилежне. Хай там як, а виконувати її випадало в теплому місці й увійти в ритм було нескладно. Так сталося і з Мортом: він увійшов у ритм і взявся подумки грати в лічильно-дослідницьку гру, до якої вдаються зазвичай ті, хто опиняється в подібних обставинах. Отже, думав він собі, чверть я вже зробив, або нехай третину, тож коли зроблю отой кут, де вила стоять, буде більше половини, може, п’ять восьмих, а це значить, ще три візки… Все це, звісно, не надто показово, але все ж таки підтверджує, що дати раду багатствам всесвіту значно простіше, коли ділити їх на низку дрібних частин.
Кінь позирав на Морта зі стійла й подеколи намагався пожувати йому волосся на товариський манер.
За якийсь час Морт відчув, що за ним спостерігає хтось іще. Дівчина на ім’я Ізабелл стояла на порозі, спершись на половинчасті дверцята і вклавши підборіддя на долоні.
– То ти слуга? – запитала вона.
Морт випростався.
– Ні, я учень, – відповів він.
– Дурниці. Альберт сказав, що ніякий ти не учень.
Морт зосередився на гною, лопаті й візку. Ще дві лопати, а то й три, коли добре втрамбувати, і це буде ще чотири візки, хоча хай буде п’ять, і тоді буде половина від…
– Він казав, – Ізабелл підвищила голос, – що учні стають майстрами, та Смерть може бути тільки один. Тому ти просто слуга і маєш робити, що я скажу.
…а тоді ще вісім візків, і до дверей все буде чисто, а це значить, що майже третину від усього зроблено, і тоді…
– Чув, що кажу, хлопче?
Морт кивнув. А тоді ще чотирнадцять візків, чи навіть п’ятнадцять, бо я в куті недоприбирав, і…
– Язика проковтнув?
– Морт, – м’яко промовив Морт.
Ізабелл скажено на нього зиркала.
– Що?
– Кажу, звати мене Мортом. Чи Мортимером. Зазвичай мене звуть Мортом. Ви хотіли про щось поговорити?
На хвильку їй заціпило, і вона мовчки переводила погляд з лопати на його обличчя і назад.
– Та штука в тому, – повів далі Морт, – що спершу я маю доробити оце.
Ізабелл вибухнула:
– Нащо ти тут? Нащо батько тебе сюди притягнув?
– Він мене найняв на ярмарку. Усі хлопці знайшли собі майстрів – і я знайшов.
– А ти хотів до нього в учні? – відрізала вона. – Він Смерть узагалі-то. Чорний Жнець. Не хто-небудь. І ним не стають, ним треба бути від початку.
Морт невизначено махнув на візок.
– Гадаю, це все на краще. Принаймні батько мій так завжди каже.
Він взявся за лопату й відвернувся. А коли почув, що Ізабелл розлючено рохнула й пішла геть, широко всміхнувся до конячого заду.
Далі Морт наполегливо дав раду шістнадцятим, восьмим, чвертям і третинам, і всі їх позвозив до компостної купи під яблунею.
Сад у Смерті був великий, чистий і добре доглянутий. А ще він був чорний-пречорний. Трава була чорна. Квіти чорні. Чорні яблука виблискували чорними боками серед чорного листя чорної яблуні. Навіть повітря було немов чорнильне. Невдовзі Морт помітив – й очам повірити не міг, – що мимохіть розрізняє чорні кольори.
Тобто не просто різноманітні найтемніші відтінки червоного, зеленого та інших кольорів, а справжні відтінки чорного. Цілий спектр кольорів – таких різних і водночас таких, так би мовити, чорних. Він зібрав залишки гною в візок, відкотив його геть і пішов назад у дім.
– ЗАХОДЬТЕ.
Смерть стояв за аналоєм і зосереджено роздивлявся мапу. Глянув на Морта так, наче не до кінця визнавав його присутність.
– ПРО ЗАТОКУ МАНТЕ ТИ, МАБУТЬ, НЕ ЧУВ, ПРАВДА? – запитав він.
– Ні, пане, – відповів Морт.
– ЗНАТНА КОРАБЛЕТРОЩА В ТИХ КРАЯХ.
– Була?
– БУДЕ, – сказав Смерть, – ЯКЩО ЗНАЙДУ ТУ КЛЯТУ ЗАТОКУ НА МАПІ.
Морт обійшов аналой і подивився на мапу.
– То ви корабель плануєте втопити?
Смерть нажахано глянув на нього:
– ЗВІСНО, ЩО НІ. ДО ЦЬОГО ДОКЛАДУТЬСЯ НЕДОЛІКИ НАВІГАЦІЇ, МІЛИНА Й НЕПОПУТНИЙ ВІТЕР.
– Який жах, – промовив Морт. – І багато потоне?
– ЦЕ ВІД ДОЛІ ЗАЛЕЖИТЬ, – відповів Смерть, відвернувся до книжкової шафи й витягнув звідти чималий географічний довідник. – НІЧОГО НЕ МОЖУ ВДІЯТИ. ЧИМ ЦЕ ТХНЕ?
– Мною, – по-простому відповів Морт.
– І ПРАВДА. СТАЙНІ. – Смерть на хвильку замовк, а тоді додав: – ЯК ГАДАЄШ, ЧОМУ Я ВІДРЯДИВ ТЕБЕ У СТАЙНІ? ДОБРЕ ПОДУМАЙ.
Морт замислився. Він таки добре подумав над цим питанням між підходами до візка й лопати. Розмірковував: може, це мало б допомогти скоординувати руки й зір, чи навчити смирення, чи донести до нього важливість простих завдань – суто в масштабі людського життя, – або ж дати йому зрозуміти, що навіть великі діячі починають із дна. Та щось підказувало: все це не те.
– Гадаю… – почав він.
– АГА?
– …Гадаю, через те, що у вас там конячого лайна по коліна було, коли вже чесно.
Смерть довго дивився на нього. Морт знічено переступив з ноги на ногу.
– ЦІЛКОМ ПРАВИЛЬНО! – гаркнув Смерть. – ТВЕРЕЗЕ МИСЛЕННЯ. РЕАЛІСТИЧНИЙ ПІДХІД. ВАЖЛИВІ ШТУКИ В ТАКІЙ РОБОТІ, ЯК НАША.
– Так, пане. Пане?
– М? – Смерть боровся із покажчиком.
– Люди ж весь час мруть, правда? Мільйонами. Ви, певно, завалені роботою. Але…
Смерть подивися на Морта в такий спосіб, до якого той уже починав звикати. Спершу це було щире здивування, яке потім переходило в летке й скороминуще роздратування, далі до нього додавалося осяяння, а тоді вже на їх місце приходила яка-не-яка терплячість до несподіванок.
– АЛЕ?
– Але тоді, здається мені, ви мали б трохи частіше відбувати з дому. Ну, ви розумієте. Ходити вулицями. У бабці моєї в часописі був ваш портрет – при косі й інших… інструментах.
– РОЗУМІЮ. ТА ПОЯСНИТИ ЦЕ НЕ ТАК УЖЕ Й ПРОСТО, ДОКИ ТИ НЕ ЗРОЗУМІЄШ ДЕЧОГО ПРО ТОЧКОВІСТЬ ІНКАРНАЦІЙ І ВУЗЛОВУ ЗОСЕРЕДЖЕНІСТЬ. А ТИ ЩЕ НЕ РОЗУМІЄШ, ПРАВДА Ж?
– Гадаю, ні.
– КОЛИ КОРОТКО, ТО ОСОБИСТОЇ ПРИСУТНОСТІ МОЄЇ ВИМАГАЮТЬ ТІЛЬКИ ОСОБЛИВІ ВИПАДКИ.
– Ви як король чи типу того, мабуть, – припустив Морт. – Я в тому сенсі, що король володарює й тоді, коли іншими справами зайнятий, як‑от коли спить, приміром. Щось таке, пане?
– ЩОСЬ ТАКЕ, – погодився Смерть, згортаючи мапи. – А ТЕПЕР, ХЛОПЧЕ, КОЛИ ВЖЕ ТИ ЗІ СТАЙНЯМИ ПОКІНЧИВ, МОЖЕШ ПІТИ ЗАПИТАТИ В АЛЬБЕРТА, ЧИ НЕМАЄ В НЬОГО ДЛЯ ТЕБЕ ДОРУЧЕНЬ. А ТОДІ, ЯКЩО МАЄШ БАЖАННЯ, МОЖЕШ ВИЇХАТИ ЗІ МНОЮ УВЕЧЕРІ.
Морт кивнув. Смерть повернувся до величезної книги в шкіряній палітурці, взявся за перо, хвильку його пороздивлявся, а тоді перевів погляд на Морта й схилив череп набік.
– ЧИ ТИ ВЖЕ БАЧИВСЯ З МОЄЮ ДОНЬКОЮ?
– Е-е-е. Так, пане, – відповів Морт, уже тримаючись за ручку дверей.
– ВОНА ДУЖЕ ПРИЄМНА ДІВЧИНА, – сказав Смерть. – ГАДАЮ, ЇЙ НЕ ЗАВАДИЛО БИ СПІЛКУВАТИСЯ З ОДНОЛІТКОМ.
– Тобто, пане?
– А ЩЕ КОЛИСЬ УСЕ ЦЕ, ЗВІСНО, НАЛЕЖАТИМЕ ЇЙ.
У глибині Смертиних очниць щось блиснуло, мов крихітна блакитна наднова. Морта осінило, хоч і не одразу, бо досвіду спілкування зі Смертю йому ще бракувало, та й почувався він незручно: господар намагався йому підморгнути.
У місцевості, що не корилася законам простору й часу, не була позначена на жодній мапі, існувала тільки в тих далеких околицях багатовсесвітного космосу, що про них мали уявлення лишень нечисленні астрофізики, і то тільки завдяки дійсно неякісній кислоті, Морт проводив залишок дня в такий спосіб: допомагав Альбертові саджати броколі. Саджанці були чорні з фіолетовим відтінком.
– Він, бачте, старається, – пояснював Альберт, заселяючи рослину в підготовану ямку. – Та коли до кольорів доходить, уяви йому бракне.
– Не певен, що розумію, – відповів Морт. – То ви казали, він усе це сам створив?
За парканом ландшафт стрімко набував похилості. Схил вів до глибокої долини, за якою височіло незаліснене й похмуре плато, що тягнулося аж ген-ген до далеких гір – гострих, мов котячі ікла.
– Ага, – підтвердив Альберт. – Ви слідкуйте, куди лійку хилите.
– А що тут раніше було?
– Поняття не маю, – сказав Альберт і взявся за наступний рядок. – Твердь, напевно. Це така хитра назва для чистого й незайманого нічого. Не така вже й старанна робота, направду. Сад іще нічого, та гори нашвидкуруч склепані. Як ближче підійти, то геть неякісні. Я колись ходив дивитися.
Примружившись, Морт придивився до дерев. Ті мали переконливо якісний вигляд.
– Нащо йому все це?
Альберт крекнув:
– Знаєте, що буває з юнаками, які ставлять забагато запитань?
Морт на мить замислився.
– Ні, – сказав він зрештою. – Не знаю.
Запала мовчанка.
Тоді Альберт підвівся й сказав:
– Та й я, трясця мене бери, не знаю. Певно, добуваються-таки відповідей і прикладають їх до діла.
– Він казав, що можу з ним ввечері виїхати.
– То ви щасливчик, – сказав Альберт невизначено, йдучи в бік дому.
– То він справді все це створив? – запитав Морт іще раз, чимчикуючи за ним.
– Так.
– Нащо?
– Мабуть, хотів собі місце, де почувався би як удома.
– А ви мертвий, Альберте?
– Я? А я схожий на мерця? – старий пхикнув, коли Морт окинув його критичним поглядом. – Та припини вже. Я такий само живий, як ото ти. Чи й живіший.
– Пробачте.
– Гаразд. – Альберт штовхнув задні двері, а тоді розвернувся до Морта й постарався подивитися на нього так лагідно, як тільки вмів. – Таких питань краще уникати, людей це засмучує. То як, може, час нам трохи смаженинки?
Дзвоник задзеленчав, коли Морт із Альбертом грали в доміно. Морт виструнчився.
– Час коня сідлати, – сказав Альберт, – ходімо.
Коли вони вийшли до стаєнь, уже спадали сутінки. Морт спостерігав, як старий сідлає коня Смерті.
– Його звати Хропунцем, – повідомив Альберт, застібаючи збрую. – Воно якось саме собою сталося, геть непередбачувано.
Хропунець спробував самовіддано пожувати Альбертів шарф.
Морт пригадав гравюру в бабусиному часописі між розділами про календар городника й фази місяця. Там був зображений Пан Смерть, Котрий Усіх Зрівняє Й До Кожного Прийде. Коли Морт учився читати, то повсякчас роздивлявся те зображення. Не таке вже й сильне враження воно справляло б, якби знати, що коня, на якому верхи їде сам Смерть, звати Хропунцем.
– Я би назвав його якось інакше, може, Іклом, чи Клинком, чи Ебеном, – вів далі Альберт, – та в господаря свої маленькі пунктики, як бачиш. Не терпиться тобі вже, еге ж?
– Здається, так, – невпевнено відповів Морт. – Я його за роботою ніколи й не бачив.
– Мало хто бачив, – сказав Альберт. – І то хіба раз.
Морт глибоко вдихнув.
– А от щодо тієї його доньки… – почав він.
– ДОБРИВЕЧІР, АЛЬБЕРТЕ, ХЛОПЧЕ.
– Морте, – механічно виправив Морт.
Смерть прокрокував у стайню, трохи пригнувшись, щоб не зачепити стелю. Альберт кивнув – і не так, як кивають слуги, помітив Морт, а по-побутовому чемно. У ті нечасті рази, що Морта брали в місто, він бачив одного чи двох слуг, та Альберт аж ніяк не був на них схожий. Поводився він так, наче дім насправді належав йому, а господар був просто минущим гостем, чимсь таким дошкульним, як‑от потріскана фарба на стінах чи павуки у вбиральні. Та й Смерть так поводився, наче вони з Альбертом уже сказали один одному все, що мали, і то давно, тож тепер зайняті були винятково своїми справами й не створювали один одному помітних незручностей. Для Морта цей досвід був, ніби прогулянка після страшної бурі, – усе таке свіже, не таке вже неприємне, та в повітрі відчувається залишкове потріскування буремних енергій.
Колись, коли всі справи буде зроблено, треба дізнатися більше про Альберта – таке завдання дав собі Морт.
– ПОТРИМАЙ ОЦЕ, – сказав Смерть, вклав Мортові в руки косу і перекинув ногу через сідло. Коса мала майже звичайний вигляд, от тільки лезо було таке тонке, що просвічувало, й було зіткане, здавалося, із синюватого серпанку, який кришив полум’я й шинкував звук. Морт тримав косу дуже обережно.
– ГАРАЗД, ХЛОПЧЕ, ВСІДАЙСЯ. АЛЬБЕРТЕ, НЕ ЧЕКАЙ НАС НА ВЕЧЕРЮ.
Кінь виніс їх надвір, а тоді здійняв у небо.
Зорі навколо них мали б спалахнути усі одразу, омити їх суцільним потоком. Чи повітря мало б закрутитися вихором довкола них і перетворитися на ураган світла, як це буває зазвичай під час міжпросторового гіперстрибка. Та це була подорож зі Смертю, а він давно уже вмів майстерно пересуватися в просторі без демонстративних спецефектів і стрибати з виміру в вимір так само просто, як проходив крізь замкнені двері. Тож Хропунець невимушено ніс їх галопом над каньйонами між велетенських купчастих хмар, аж доки ті розійшлися остаточно й відкрили Мортовим очам осяяний вечірнім сонцем Диск.
– ЧАС МОЖНА КОРИГУВАТИ, – пояснив Смерть, коли Морт запитав про пересування. – ВІН НЕ ТАКИЙ УЖЕ Й ВАЖЛИВИЙ.
– Завжди вважав, що важливий.
– ЛЮДИ ТАК ВВАЖАЮТЬ, БО ВОНИ ЙОГО ВИНАЙШЛИ, – похмуро сказав Смерть. На думку Морта, це було голослівне твердження, та він вирішив не сперечатися.
– Що тепер? – запитав він.
– У ХАПОНІЇ ДУЖЕ ПЕРСПЕКТИВНА ВІЙНА, – відповів Смерть. – ЩЕ В КІЛЬКОХ МІСЦЕВОСТЯХ СТАЛИСЯ СПАЛАХИ ЧУМИ. А ЩЕ Є ОДНЕ ВАЖЛИВЕ УБИВСТВО, ЯКЩО ЦІКАВО.
– Правда? Убивство?
– АТОЖ, КОРОЛЯ.
– А, короля, – зневажливо пробурмотів Морт. Про королів він дещо знав. Раз на рік в Овечий Перевал приходила мандрівна – чи то бродяча – трупа, і в її доробку були самі лиш вистави про королів. Королі тільки й робили, що вбивали один одного чи самі гинули від рук убивць. Сюжети були закручені: були в них і фальшиві особистості, й отруєння, і битви, і загублені в дитинстві нащадки, і привиди, і відьми з відьмаками, а ще суцільні ножі, стилети й кортики. І оскільки очевидно було, що королем бути – не в варенні купатися, Морт щоразу дивувався, нащо половина персонажів аж так прагне влізти на трон. Мортові уявлення про життя в палаці були дещо туманні, та виспатися, як він розумів, точно не випадало.
– Я би залюбки глянув на справжнього короля, – сказав він. – Вони завжди при короні, так мені бабуся казала. Навіть у вбиральні.
Смерть трохи обміркував почуте.
– ТЕХНІЧНО НІЩО НЕ ЗАВАЖАЄ, – погодився він. – ОДНАК, ІЗ МОГО ДОСВІДУ, ЦЕ ЗАЗВИЧАЙ НЕ ТАК.
Кінь під ними крутнувся, і неосяжна шахівниця рівнини Сто замінилася під його копитами з блискавичною швидкістю. То був край, багатий на мулисті ґрунти, капустяні поля й охайненькі маленькі королівства, чиї кордони звиваються, мов нервові змії, через постійні міжусобиці, принципові конфлікти, династійні шлюби, заплутані політичні союзи й нехлюйство картографів.
– А цей король, – запитав Морт, коли вони саме пролітали над лісом, – добрий чи злий?
– Я ПРО ТАКІ РЕЧІ НІКОЛИ НЕ ЗАМИСЛЮЮСЯ, – відповів Смерть. – НЕ КРАЩИЙ І НЕ ГІРШИЙ ЗА ІНШИХ, ГАДАЮ.
– А він засуджує людей до страти? – запитав Морт, та потім пригадав, із ким говорить, і додав: – Звісно, за винятком тих випадків, що вимагають вашої високої присутності.
– БУВАЄ. Є РЕЧІ, ЯКІ КОРОЛЯМ ЗАВЕДЕНО РОБИТИ.
Місто пливло під ними, скупчене навколо замкових мурів, що височіли на скелястому узвишші, випнутому посеред рівнини, мов геологічна родимка. За словами Смерті, той виступ був однією суцільною скелею, що свого часу відкололася від Вівцескель і відпливла разом із льодовиком у ті давні часи, коли Крижані Велетні воювали з богами й ганяли льодовики по всьому Дискові, намагаючись заморозити світ. Та кінець-кінцем вони здалися й відвели свої крижані стада в таємничі й неприступні бритвогострі гори поблизу Осердя. Мешканці рівнини губилися в здогадах, нащо було лишати тут здоровезну каменюку. Хоча в юного покоління мешканців Сто Лата – міста навколо скелі – таки була одна версія: без тієї каменюки рівнина мала б смертельно нудний вигляд.
Хропунець трусив крізь повітря, а тоді спинився біля флагштока на головній замковій вежі. Смерть спішився й сказав Мортові прилаштувати коневі торбу для годівлі.
