Текст книги "Морт"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)
Морт знову похитав головою. Альберт засмоктав льодяник з таким звуком, ніби вода стікає трубами з ванни богів.
– Скільки тобі, хлопче?
– Морте. Мені шістнадцять.
– Є речі, про які хлопцеві варто дізнатися до шістнадцяти, – сказав Альберт, зиркаючи через плече на Ізабелл, яка схлипувала в Смертиному кріслі.
– О, про це я все знаю. Батько мені розповів усе, коли ми разом водили тарґів паруватися. Коли чоловік і жінка…
– Я про всесвіт, – нетерпляче перебив Альберт. – В сенсі, ти про всесвіт думав?
– Я знаю, що Диск несуть крізь космос на своїх спинах четверо слонів, які стоять на спині Великого А’Туїна, – сказав Морт.
– Це не все. Я про всесвіт в цілому – про час і простір, життя і смерть, день і ніч – про все це.
– Не скажу, що загалом багато про це думав, – зізнався Морт.
– Он як. А варто було. Я до того веду, що маршрути й вузлові точки – важлива штука. Вони не дають смерті зійти на манівці. Не господареві нашому Смерті, а смерті як такій. Скажімо… – Альберт насилу добирав слова, – скажімо, смерть має наставати точно тоді, коли скінчується життя, а не до того чи після того, і маршрути треба складати так, щоби ключові показники… ти не нічого не розумієш, правда?
– Даруйте.
– Коротше, треба внести маршрути, – просто сказав Альберт, – а тоді треба забрати ті життя, які належить забрати. Життя в клепсидрах. Оті виїзди – це найпростіший з обов’язків.
– Ви це вмієте?
– Ні. А ти?
– Ні!
Альберт задумано сьорбнув, смокчучи льодяник.
– Тоді світові кранти, – сказав він.
– Слухайте, я щось не второпаю, чого аж так перейматися. Думаю, він просто десь затримався, – сказав Морт, та сам собі не повірив. Смерть не з тих, кого хапають за ґудзика й не відпускають, доки анекдот не розкажуть до кінця, чи кому кладуть руку на плече й кажуть приязно, що не треба поспішати, є ще час на кухоль чи два, або кого вмовляють зіграти в кеглі, бо в команді гравців бракує, а опісля хапонійської піци замовити… І раптом Морта нестерпно гостро накрило усвідомленням, що Смерть – найсамотніша істота у всесвіті. На святі Створення світу його місце було на кухні.
– Не розумію, що це на нашого господаря найшло останнім часом, – пробурмотів Альберт. – Злазь із крісла, дитино моя. Гляньмо на ті книги.
Вони разом розгорнули ґросбух.
Довго дивилися на сторінки.
Тоді Морт промовив:
– Що означають ті всі значки?
– Содомі нон сапієнс, – промимрив Альберт.
– Що це значить?
– Най мене шляк трафить, коли знаю.
– Це по-чарівничому? – запитав Морт.
– Ти про чарівничі справи не патякай. Я про них нічого не знаю, про ті справи. Краще сюди-от мозок приклади.
Морт втупився в лабіринти ліній і значків. Скидалися вони на павутину, у якій павук на кожному з’єднанні зав’язав вузлик і написав примітку. В очікуванні прозріння Морт дивився на плетиво, доки очі не запекло. Прозріння не сталося.
– То як?
– Для мене це якась хапонійська грамота. Не уявляю навіть, із якого боку дивитися, зверху вниз чи якось збоку.
– По спіралі від центру, – схлипнула Ізабелл зі стільчика в кутку.
Юнак і старий врізалися лобами, коли одночасно подивилися в центр. Тоді подивилися на Ізабелл. Та знизала плечима.
– Батько навчив мене читати маршрутну карту, – сказала вона, – коли я сюди вишивати приходила. Іноді читав мені її вголос.
– То ти можеш допомогти?
– Ні, – сказала Ізабелл і гучно висякалася.
– Тобто як це, «ні»? – гримнув Альберт. – Не час зараз для витребе…
– «Ні» означає, – крижаним голосом відповіла Ізабелл, – що я можу поробити маршрути, а ви можете допомогти.
Торгова гільдія Анк-Морпорка вдалася до наймання цілих банд молодиків із вухами завбільшки з кулак і кулаками, мов мішки з горіхами, чиїм обов’язком було перевиховувати тих, хто привселюдно відмовлявся визнавати принадність міста. Скажімо, філософа на прізвище Котосмажець одного дня знайшли в річці трохи нижче за течією – усього лише через кілька годин після того, як він озвучив легендарний афоризм: «Якщо людина стомилася від Анк-Морпорка, вона стомилася від життя по коліна в багні».
Тому найбезпечніше і наймудріше було би зараз приділити трохи уваги одній – із численних, звісно, – одній з речей, якими Анк-Морпорк славний на весь мультивсесвіт.
Їжі.
Половина торгових шляхів Диска проходить крізь це місто сушею чи помітно замуленою річкою. Саме ж місто населяють представники більш ніж половини усіх племен і народів Диска. Відтак в Анк-Морпорку зіштовхуються й змішуються найрізноманітніші кухні світу: у меню місцевих закладів можна знайти тисячі видів і сортів овочів і фруктів, півтори тисячі видів сиру, двісті видів прянощів і спецій, триста видів м’яса, двісті видів птиці, п’ятсот різних видів риби, сотню варіацій на тему макаронів, сімдесят таких і сяких їстівних яєць, півсотні їстівних комах, тридцять видів молюсків, два десятки змій та інших плазунів, а ще світло-коричневу бородавчасту штуку, відому як хапонійський плавучий трясовинний трюфель.
Заклади харчування в Анк-Морпорку теж різноманітні. Є дорогі, де порції крихітні, а тарілки величезні й срібні, а є непримітні, в яких, подейкують, приїжджі з екзотичних країн можуть скуштувати все, що зможуть проковтнути.
«Реберня» Гарґи біля доків навряд чи зазначена в популярних довідниках як зразковий заклад – тут обслуговують тих, хто любить великі порції й ламає столи, коли таких порцій за свої гроші не отримує. Тут нікого не цікавить екзотична чи вишукана атмосфера, а їжа тут теж дуже проста: недозрілі пташині зародки, кишки, фаршировані перекрученими органами тварин, шматки свинячих туш, смажені в тваринному жирі коренеплоди. Або, як їх тут звуть, яйця, ковбаси, ребра й бульба.
Заклади такого штибу не потребують меню. Досить глянути на жилетку господаря – Гарґи.
Гарґа саме думав про те, як йому пощастило з новим кухарем. Величезний, мов живий рекламний щит для свого висококалорійного асортименту, він аж світився від вигляду зали, забитої задоволеними відвідувачами. І який той кухар швидкий! Навіть трохи підозріло швидкий.
Він постукав у віконечко кухні.
– Двооку яєшню, бульбу, боби й трольбургер, без цибулі, – гаркнув він.
– ДОБРЕ.
За кілька секунд віконечко відчинилося й звідти з’явилися дві тарілки. Вражений Гарґа задоволено похитав головою. І так весь вечір! Яєшні яскраві й лискучі, боби червоні, мов рубіни, смажена картопля золотава, мов тіла відпочивальників на дорогих курортах. Минулий кухар робив не смажену картоплю, а коричневий слиз «у мішечку».
Гарґа озирнувся навкруги. Ніхто на нього не дивився. Він мав намір дізнатися, що ж там робиться, за віконечком. Він постукав знову.
– Сендвіч із крокодилом, – сказав він, – і шви…
Віконечко відчинилося. Гарґа вичекав кілька секунд, набрався духу й заглянув під верхній шмат хліба. Він не сказав би напевне, чи це крокодиляче м’ясо, але й не сказав би, що це не воно. Він знову постукав.
– Гаразд, – сказав він, – я не скаржуся, просто хочу знати, як це дається тобі так швидко.
– ЧАС НЕ МАЄ ЗНАЧЕННЯ.
– Правда?
– ТАК.
Гарґа вирішив не сперечатися.
– Ну, хлопче, маю сказати, працюєш ти нівроку, – сказав він.
– ЯК ЦЕ ЗВЕТЬСЯ, КОЛИ ВАМ ОДНОЧАСНО ТЕПЛО, ВИ ЗАДОВОЛЕНІ Й ХОЧЕТЕ, ЩОБИ ТАК БУЛО ЗАВЖДИ?
– Гадаю, це щастя, – відповів Гарґа.
У крихітній захаращеній кухні, де всі поверхні вкриті столітніми нашаруваннями жиру, безупинно крутився Смерть – різав, шинкував, мішав, насипав і смажив. Крізь смердючий дим виблискувала його сковорідка.
Він відчинив двері у холодну ніч, і в кухню зайшло з десяток вуличних котів, що збіглися на запахи молока і свіжого м’яса – найкращого Гарґиного м’яса, в якому той все одно не розбирався, – в мисках, заздалегідь розставлених на підлозі. Подеколи Смерть відволікався від справ, щоби почухати когось із котів за вушком.
– Щастя, – промовив він і здивувався звучанню власного голосу.
Гостроріз, чарівник і Королівський упізнавач, видерся на останню сходинку до вершини вежі й сперся на стіну, щоби дочекатися, коли серце припинить вискакувати з грудей.
Та вежа, насправді, була не такою вже й високою. Просто достатньо високою, як для Сто Лата. В цілому за проектом і за виглядом вона була цілком собі звичайною вежею, в яких зазвичай тримають викрадених принцес. Зберігали там переважно старі меблі.
Однак із тієї вежі був чудовий вигляд на місто й рівнину Сто – інакше кажучи, глядач міг спостерігати звідти достобіса капустяних полів.
Гостроріз дійшов аж до потрісканого зубчастого парапету й подивився на ранкову імлу. Можливо, того дня вона була трохи імлистішою, ніж зазвичай. Трохи зусиль, і він майже помітив мерехтіння у небі. Трохи уяви, і він чув сичання в капустяних полях – такий звук, ніби хтось смажить саранчу. Гостроріз здригнувся.
В такі миті він механічно перевіряв кишені. Цього разу він знайшов там хіба тільки кульочок желейок, злиплих в одну липку желеїну, і яблучний качан. Ні те, ні інше не могло його втішити.
Насправді Гостроріз хотів того ж, чого й усі нормальні чарівники хочуть у таку мить, а саме: покурити. За сигару він би зараз убив, а за розтоптаний недопалок принаймні поранив би. Опанував себе. Тверде дотримання обіцянок корисне для виховання характеру, от тільки характер не надто віддячував Гострорізові за принесені в його ім’я жертви. Кажуть, справжній чарівник завжди має бути напруженим. Зараз Гостроріза можна було мов тятиву натягувати.
Він відвернувся від капустоцвітого краєвиду й пішов униз гвинтовими сходами до головної будівлі палацу.
Та все-таки, визнав він подумки, його задум працює. Населення не опирається думці про коронацію, хоча й не розуміє до кінця, кого коронуватимуть. Вулиці буде прикрашено, а ще Гостроріз домовився про фонтан на головній площі – його ввімкнуть, і з нього тектиме якщо не вино, то хоча б пристойне пиво з броколі. Також будуть народні танці – якщо знадобиться, то на вістрі меча. Будуть розваги для дітей. І смажений бик. Королівську карету наново позолотили, і Гостроріз оптимістично розраховував, що це змусить людей помічати її на вулицях.
Непросто буде із Верховним жерцем Храму Сліпого Іо. Гостроріз вважав його милим стариганом, який був настільки ненадійним, коли доходило до жертвопринесень, що жертовні тварини втомлювалися чекати й ішли геть. Востаннє, коли він намагався принести в жертву козу, та встигла народити двох козенят, а потім материнство пробудило в ній відчайдушну сміливість, і половині жерців довелося тікати з храму.
Тож, за Гострорізовим підрахунком, імовірність, що він спроможеться вдягнути корону на потрібну голову, навіть за звичайних обставин була мізерною. Доведеться стояти поряд і тактовно скеровувати старечі руки куди слід.
Та й це була не найбільша проблема. Найбільша проблема була дійсно величезною. Про неї після сніданку йому розповів Канцлер.
– Феєрверки? – перепитав у нього Гостроріз.
– Це штука, яку ви, чарівники, добре вмієте, хіба ні? – сказав Канцлер. Він був простий і грубий, мов лежалий хліб. – Спалахи, вибухи й таке інше. Пригадую, приїздив до нас чарівник, коли я був малий…
– На жаль, я про феєрверки нічого не знаю, – сказав Гостроріз таким тоном, ніби це незнання мало для нього велику сентиментальну цінність.
– Ракети такі й сякі, – радісно пригадував Канцлер. – Анкійські свічі. Громовиці. І ще ті штучки, що їх в руках можна тримати. Яка може бути коронація без феєрверків.
– Так, але зрозумійте мене…
– Добродію, дорогенький, – перебив його Канцлер, – я знав, що можна на вас покластися. Запам’ятайте: більше ракет, а ще завершити треба чимось таким тематичним, майте на увазі, чимось таким, щоби аж дух перехопило, як‑от портрет… портрет… – його погляд зробився скляним і до втоми знайомим Гострорізові.
– Принцеси Келі, – сказав він зневірено.
– Он як. Так. Її, – сказав Канцлер. – Портрет… оцієї, кого ви сказали, із феєрверків. Це, звісно, для справжнього чарівника раз плюнути, та люди таке обожнюють. Хіба може бути щось краще, ніж коли усе горить, миготить, вибухає, й коли їхні величності з балкона махають – все це дуже на користь вірнопідданості, тримає її в належній формі, як я завжди кажу. Займіться цим. Ракети. Із рунами.
І от годину тому Гостроріз погортав «Книгу монструозних розваг», обережно змішав певну кількість різномастих речовин, що застосовуються в господарстві, й підніс до них запалений сірник.
Така дивна штука ті брови: не помічаєш їх, доки не втратиш.
Червоноокий і просякнутий димом, Гостроріз поскакав до королівських покоїв повз натовпи покоївок, зайнятих тим, чим зазвичай зайняті покоївки, причому для заняття цього, як йому здавалося, їх треба принаймні троє. Щоразу, коли він проходив повз них, вони замовкали, опускали очі, а потім, уже за його спиною, тихенько хихикали. Гострорізові це дошкуляло. Не через якісь там особисті штуки, – одразу ж додав він подумки. Просто чарівників треба поважати хоч трішки. Крім того, погляди деяких покоївок викликали в нього геть не чарівничі думки.
Дійсно, думалося йому, дорога до просвітлення встелена битим склом.
Дійшовши до покоїв, він постукав у двері. Відчинила покоївка.
– Чи тут ваша володарка? – спитав він якомога урочистіше.
Покоївка прикрила рот долонею. Її плечі смикалися. Очі світилися. Між її пальців проривався звук, схожий на сичання водяної пари.
Здаюся, вирішив Гостроріз, все-таки я якось надприродно впливаю на протилежну стать.
– Це чоловік? – почувся з покоїв голос Келі. Покоївчині очі немов засклилися, і вона схилила голову набік, не впевнена, чи не почулося їй.
– Це я, Гостроріз, – сказав Гостроріз.
– А, тоді все гаразд, заходь.
Гостроріз протиснувся повз дівчину й постарався не звертати уваги на те, як вона хихотіла, біжучи коридором. Звісно, всім було відомо, що жінкам можна бачитися із чарівниками без нагляду, та від самого тону, яким Келі сказала: «Тоді все гаразд, заходь», в нього всередині все занило.
Келі сиділа за туалетним столиком і розчісувала волосся. Не так багато чоловіків дізнається, що там принцеси носять під сукнями, і Гостроріз приєднався до цього кола обраних вкрай неохоче, але самоконтроль при цьому демонстрував дивовижний. Видавало його хіба нервове тремтіння кадика. Очевидно було, що магія йому не даватиметься кілька днів точно.
Келі розвернулася, і він відчув слабкий запах талькової пудри. Хай йому грець, ніякої магії кілька тижнів. Тижнів!
– У тебе трохи перегрітий вигляд, Гострорізе. Я маю про щось знати?
– Ні-і-і-е-е.
– Перепрошую?
Гостроріз труснув головою, приводячи себе до тями. Дивитися на щітку. На щітку.
– Просто один там магічний дослід робив, мадам. Трохи обпікся.
– Воно досі рухається?
– На жаль, так.
Келі відвернулася до дзеркала. Обличчя її ніби скам’яніло.
– У нас є час?
Цього питання він боявся. Він зробив усе що міг. Королівського астролога тримали в тверезому стані достатньо довго, аби переконати його, що церемонія має відбутися саме в цей день, і Гостроріз домовився, щоби її розпочали о секунді по півночі. Він безжально скоротив привітання фанфарами. Він обрізав звернення Верховного жерця до богів і жорстко його відредагував, тож боги будуть м’яко кажучи не в захваті, коли про це дізнаються.
Церемонію помазання священними оліями скоротили до двох мазків за вухами. Скейтборди на Диску на той час іще не винайшли, а коли б винайшли, то пересування Келі килимом між рядів було би неконституційно швидким. Та всього цього не було досить. Гостроріз нервував.
– Гадаю, що, мабуть, ні. Воно надто близько.
Він бачив у дзеркалі її розгніване обличчя.
– Наскільки близько?
– Е-е. Дуже.
– Хочеш сказати, що воно надійде під час церемонії?
– Е-е. Швидше навіть… Навіть до її початку, – нервово відповів Гостроріз. Чути було тільки стукіт Келіних пальців по столику. Гостроріз намагався вгадати, що буде далі – істерика чи, може, вона розіб’є дзеркало. Натомість Келі сказала:
– Звідки ти знаєш?
Він зважив, чи досить буде сказати щось на кшталт «я чарівник, ми про таке багато знаємо», та вирішив не ризикувати. Минулого разу, коли він так казав, вона погрожувала йому сокирою.
– Я розпитав одного з вартових про той шинок, де був Морт. Тоді я розрахував приблизну відстань. Морт казав, воно сунеться зі швидкістю повільної ходи, і я припустив, що ходить він…
– Отак просто? Жодної магії?
– Тільки здоровий глузд. Він значно надійніший, коли загадувати на майбутнє.
Вона поплескала його по руці.
– Бідолашний старенький Гостроріз.
– Мені всього лише двадцять, моя пані.
Вона підвелася й вийшла в гардеробну. Коли ви принцеса, то дуже швидко вчитеся почуватися старшою за всіх, хто має нижчий статус.
– Так, мабуть, мають існувати юні чарівники, – кинула вона через плече. – Просто люди завжди вважають вас старими. Цікаво, чому так.
– Покликання накладає такі обмеження, моя пані, – сказав Гостроріз, закотивши очі, – він чув шурхіт шовку.
– А що тебе змусило стати чарівником? – її голос було ледь чути, ніби вона говорила крізь щось.
– Це робота в приміщенні, не треба тягати важкого, – відповів Гостроріз. – І, мабуть, я прагнув дізнатися, як влаштований світ.
– І як, дізнався?
– Ні. – Гостроріз не дуже вмів вести світські бесіди, а коли б умів, то не розслабився би аж настільки, щоби запитати. – А що вас спонукало стати принцесою?
Запала виразна мовчанка, а тоді Келі відповіла.
– Це, знаєш, вирішили за мене.
– Даруйте, я…
– Бути королівською особою – це в нас така родинна традиція. Мабуть, із магією те саме. Твій батько, певно, теж був чарівником.
Гостроріз промовив крізь зуби.
– Ні. Де там. Аж ніяк.
Він знав, що буде далі, так само напевне, як і те, що ввечері зайде сонце. Тоном, в якому чулися здивування й захват, принцеса запитала:
– Справді? А це правда, що чарівникам не можна…
– Ну, коли все інше ми обговорили, я піду, – гучно сказав Гостроріз. – Якщо знадоблюся – йдіть на звук вибухів. Я… Ох-х-х-х!
Келі вийшла з гардеробної. Тут треба зазначити, що жіноче вбрання не було предметом зацікавлення для Гостроріза, і насправді в його думках про жінок місця для одягу зазвичай не лишалося, та від побаченого в ту мить йому перехопило подих. Той, хто шив цю сукню, не вмів спинитися вчасно. Там було і мереживо на шовку, й краї, оздоблені чорним шовковистим хутром, і перли всюди, де тільки була для них місцинка, і накрохмалені рукави «ліхтариком», і срібна філігрань, і знову-таки шовк. Насправді дивовижно, скільки всього можна зробити з невеликої кількості металу, кількох десятків роздратованих молюсків, одного-двох мертвих гризунів і неймовірної довжини нитки, витягнутої з комашиної гузки. Сукню ту треба було радше населяти, а не носити. І якщо ті волани подолу не котилися на коліщатках, тоді Келі була сильнішою, ніж він вважав.
– Що скажеш? – запитала вона, повільно обертаючись. – Її вдягали моя мати, і моя бабуся, і моя прабабуся.
– Невже всі одразу? – уточнив Гостроріз. Він був цілком готовий у це повірити. Як вона це вдягнула? Мабуть, там позаду є якісь дверцята.
– Це родинний спадок. Корсаж оздоблений діамантами.
– А де тут корсаж?
– Оце.
Гостроріз здригнувся.
– Вражає. Дуже, – сказав він, коли відчув, що здатен вимовляти слова. – А вам не здається, що воно трохи не за віком, надто зріле?
– Так і належить королеві.
– Звісно, та воно не завадить швидко йти?
– Я бігти наміру не маю. Треба триматися гідно. – І знову рисунок її щелепи збурив спогади про її предків – аж до того стопрадіда-завойовника, який надавав перевагу повсякчасному швидкому пересуванню й знав про гідність рівно стільки, скільки можна було донести на вістрі бойового списа.
Гостроріз розвів руки.
– Гаразд. Нехай так. Усі ми робимо що можемо. Сподіваюся, Мортові щось корисне теж спало на думку.
– Немає до привидів довіри, – завважила Келі. – Він крізь стіни ходить!
– Про це я багато думав, – сказав Гостроріз. – Загадкова здатність, чи не так? Він може проходити крізь речі лише тоді, коли не помічає цього. Це, мабуть, якась фахова хвороба.
– Що?
– Вчора я був майже в цьому переконаний. Він стає справжнім.
– Але всі ми справжні! Принаймні, ти і, мабуть, я.
– Але він стає ще справжнішим. Гранично справжнім. Майже таким же справжнім, як Смерть, а куди вже справжніше. Мало що може бути справжнішим за нього.
– Точно? – підозріливо перепитав Альберт.
– Звісно, – сказала Ізабелл. – Робіть самі, якщо хочете.
Альберт знов перевів погляд на ґросбух, і його обличчя перетворилося на живу ілюстрацію невпевненості.
– Ну, на вигляд вони правильні, – визнав він без ентузіазму і переписав два імені на клаптик паперу. – Так чи інакше, є лиш один спосіб перевірити.
Він відчинив верхню шухляду Смертиного стола й витягнув звідти велике залізне кільце. На ньому був тільки один ключ.
– ЩО ТЕПЕР? – запитав Морт.
– Треба взяти життєлічильники, – сказав Альберт. – Ти маєш піти зі мною.
– Морте! – прошепотіла Ізабелл.
– Що?
– От щойно ти сказав… – вона раптом замовкла, а потім додала: – Нічого. Просто прозвучало… дивно.
– Я ж тільки перепитав, що далі.
– Так, але… Та ну його, забудь.
Альберт прошурхотів повз них і тихенько почимчикував у коридор, мов двоногий павук. Підступив до дверей, які завжди були замкнені. Ключ підійшов. Двері розчахнулися.
Ані скрипу, тільки виразніша тиша.
І ревіння піску.
Морт та Ізабелл стояли на порозі, мов прибиті, а Альберт тим часом крокував між стелажів із клепсидрами. Піщаний шум не просто потрапляв у тіло крізь вуха, він заходив крізь ноги, крізь стінки черепа, заповнював голову, аж доки мозок не захлинався і не міг більше думати ні про що, крім сірого шуму, гудіння, шипіння, звуку життів, що їх проживали тут і зараз. Життів, що збігали до невідворотного завершення.
Вони ошелешено роззиралися серед нескінченних рядів життєлічильників, де кожен вирізнявся з-поміж інших, кожен мав ім’я. Світло від смолоскипів, закріплених на стінах, розсипалося іскрами по скляних боках клепсидр, і кожна з них сяяла, ніби зірка. Стіни в глибині кімнати губилися в іскристих туманностях.
Морт відчув, як Ізабелл стискає його руку. Коли вона заговорила, то голос її звучав напружено.
– Морте, деякі з них такі крихітні!
– БАЧУ.
Вона послабила хват – дуже обережно й повільно, ніби щойно примостила останнього туза на верхівку карткового будиночка й тепер боязко відпускала його, намагаючись не завалити будівлю.
– Повтори, будь ласка, – тихо сказала вона.
– Я сказав, що бачу. Нічого не можу вдіяти. Ти тут ніколи не бувала?
– Ні.
Вона трохи відступила й пильно дивилася йому в очі.
– Тут не страшніше, ніж у бібліотеці, – сказав Морт і сам майже повірив у сказане. Хоча в бібліотеці життя можна було тільки прочитати, а тут було видно, як вони збігають.
– Чому ти так дивишся на мене?
– Просто хотіла пригадати, якого кольору твої очі, – сказала вона, – бо…
– Якщо ви вже наситилися товариством одне одного, – гаркнув Альберт, перекрикуючи шум піску, – то ходіть сюди!
– Карі, – відповів Морт Ізабелл. – Вони карі. А що?
– Ну ж бо, швидше!
– Краще піди й допоможи йому, – сказала Ізабелл. – Здається, він дуже нервує.
Мортові враз зробилося якось ніби в’язко й незручно. Він лишив Ізабелл і широким кроком рушив до Альберта, який вже нетерпляче притупував ногою.
– Що від мене потрібно?
– Просто іди за мною.
Кімната розходилася на кілька коридорів, де на пристінних полицях вишикувалися клепсидри. Тут і там видніли кам’яні стовпи із вибитими на них кутастими позначками. Альберт зрідка поглядав на них, та в цілому рухався крізь піщане ревіння дуже впевнено, ніби знав шлях напам’ять.
– То на кожного є по клепсидрі, Альберте?
– Так.
– Але хіба тут усім вистачає місця?
– Знаєш щось про багатовимірну топографію?
– Е-е-е. Ні.
– Тоді я б на твоєму місці ніяких думок із цього приводу не висловлював, – сказав Альберт.
Він на хвильку спинився біля полиці, глянув на папірець, провів рукою вздовж ряду й різко вхопив клепсидру. Верхня посудина була майже порожня.
– Потримай оце, – сказав він. – Якщо ми правильно порахували, друга має бути десь поблизу. Ага. Ось вона.
Морт покрутив клепсидри в руках. Одна мала такий вигляд, наче містила важливе життя, а друга була опецькувата й непоказна.
Морт прочитав імена. Перше належало якійсь знатній особі з Агатійської імперії. На другій були піктограмки, які, як він пригадував, були письмом Поправної Хапонії.
– Тепер твоя черга, – глузливо всміхнувся Альберт. – Що раніше почнеш, то раніше закінчиш. Я підведу Хропунця до головного входу.
– У мене з очима все гаразд? – спитав Морт тривожно.
– Та наче нічого такого, наскільки я бачу, – відповів Альберт. – Повіки трохи червоні, синці більші, ніж зазвичай, та нічого такого.
Морт ішов за ним між заставлених склом полиць із виразом глибокої задуми на обличчі. Ізабелл спостерігала, як він зняв із кріплень меч й перевірив його на гостроту: з розмаху розітнув повітря точно так само, як робив Смерть, – і безрадісно вишкірився, коли почув, як повітря з громовим гуркотом сходиться за лезом.
Ізабелл упізнала ходу: Морт крокував.
– Морте, – прошепотіла вона.
– ЩО?
– Із тобою щось не те.
– ЗНАЮ, – сказав він. – Та мені здається, що можу цим керувати.
Вони почули цокіт копит надворі, Альберт штовхнув двері й зайшов, потираючи руки.
– Гаразд, хлопче, немає часу…
Морт махнув мечем. Той розсік повітря з таким звуком, ніби розтинав шовк, і спинився в одвірку біля Альбертового вуха.
– НА КОЛІНА, АЛЬБЕРТО МАЛІЧ.
В Альберта відвисла щелепа. Він крадькома перевів погляд убік на клинок, що майже торкався його голови, а тоді його очі звузилися в дві вузенькі рисочки.
– Ти в житті на таке не зважишся, хлопче.
– МОРТЕ, – ім’я прозвучало, мов удар батогом, тільки вдвоє зловісніше.
– У нас був пакт, – сказав Альберт, та в його голосі чувся комариний писк сумніву. – Була угода.
– Не зі мною.
– Була угода! Що би з нами всіма було, коли б ми не шанували угод?
– Не знаю, що було би зі мною, – сказав Морт тихо, – ТА Я ТОЧНО ЗНАЮ, ДЕ ОПИНИШСЯ ТИ.
– Це несправедливо! – тепер це було скиглення.
– НЕ ІСНУЄ СПРАВЕДЛИВОСТІ. Є ТІЛЬКИ Я.
– Припини, – сказала Ізабелл. – Морте, це все якась дурість. Ти тут нікого не вб’єш. Та й Альбертової смерті ти насправді не бажаєш.
– Тут – ні. Та я можу послати його назад у світ.
Альберт зблід.
– Ти не посмієш!
– Правда? Я можу забрати тебе туди і там лишити. Гадаю, часу тобі відписано небагато, правда ж? ПРАВДА Ж?
– Не говори так, – промовив Альберт, не в змозі дивитися Мортові в очі. – Ти звучиш як господар, коли так говориш.
– Я можу бути набагато гіршим за твого господаря, – сказав Морт спокійно. – Ізабелл, принеси Альбертову книгу, будь ласкава.
– Морте, я справді вважаю, що ти…
– МЕНІ ПОВТОРИТИ?
Вона побіліла й вибігла геть.
Альберт примружився на Морта вздовж клинка та криво й невесело всміхнувся.
– Ти це вічно контролювати не зможеш.
– Я й не хочу. Контролюватиму стільки, скільки треба.
– Ти зараз вразливий, розумієш? Що довше господаря немає, то сильніше ти стаєш схожим на нього. Та тобі від цього буде тільки гірше, бо ти пам’ятатимеш, як був людиною і…
– А ти сам? – огризнувся Морт. – Ти щось пам’ятаєш про те, як був людиною? Якби ти повернувся туди, скільки би ще прожив?
– Дев’яносто один день, три години і п’ять хвилин, – відкарбував Альберт. – Я знав, що він на мене полює, розумієш? Та тут я в безпеці, а він не такий уже поганий господар. Іноді я замислююся, як би він без мене впорався.
– Так, у царстві Смерті ніхто не вмирає. І як тобі тут, подобається?
– Мені понад дві тисячі років, це справді так. Я живу довше, ніж будь-хто з людей.
Морт похитав головою.
– Ти не живеш. Ти просто відтягуєш кінець. Тут насправді ніхто не живе. Час тут просто омана. Він несправжній. Нічого не змінюється. Я б радше помер і подивився, що далі, аніж вічність був тут.
Альберт задумано почухав ніс.
– Ну так, ти б міг, – погодився він. – Та я був чарівником, щоби ти розумів. І то непоганим. Вони мені навіть пам’ятник поставили, коли хочеш знати. Та коли ти чарівник, то швидко встигаєш нажити собі ворогів, які… які чекатимуть тебе на Тому Боці, – він шморгнув. – І не в усіх них по дві ноги. В деяких взагалі ніг нема. Чи облич. Смерть мене не лякає. Мене лякає те, що після неї.
– Тоді допоможи мені.
– А мені що з того?
– Колись тобі знадобляться друзі на Тому Боці, – сказав Морт. Він кілька секунд подумав і додав: – На твоєму місці я би про душу свою подбав, трохи відполірував би про всяк випадок. Тим, хто чекає на тебе Там, вона тоді не так смакуватиме.
Альберт здригнувся й заплющив очі.
– Ти не уявляєш про те, про що говориш, – сказав він, вклавши в твердження більше почуттів, ніж граматики. – Інакше б ти так не казав. Чого ти хочеш від мене?
Морт пояснив.
Альберт хихикнув.
– І все? Просто змінити Дійсність? Так не можна. Не існує вже в світі такої могутньої магії. Великі Заклинання, можливо, впоралися б. Та ніщо більше. Тому буде як є, а ти роби собі що хочеш, щасти тобі.
Повернулася трохи задихана Ізабелл із останнім томом Альбертового життя. Альберт знову шморгнув. Морт, мов заворожений, дивився на краплю, що вічно висіла на кінчику Альбертового носа. Вона от‑от мала б зірватися, якби не брак сміливості. Точно як сам Альберт, подумав Морт.
– Ви мені тією книжкою нічого не зробите, – втомлено сказав старий чаклун.
– А ми й не збиралися. Та щось мені підказує, що стати могутнім чарівником, завжди говорячи правду, навряд чи можливо. Ізабелл, читай, що там написано.
– «Альберт невпевнено подивився на нього», – почала Ізабелл.
– Ви не можете вірити всьому, що там пишеться…
– «…вигукнув він, визнаючи десь у глибині своєї скам’янілої душі, що вірити точно можна», – читала Ізабелл.
– Припини!
– «…вигукнув він, намагаючись загнати в закапелки розуму думку про те, що навіть коли Дійсність не спинити, її можна трохи сповільнити».
– ЯК?
– «…запитав Морт свинцевим тоном Смерті», – відповідально читала далі Ізабелл.
– Так, так, гаразд, можеш моє не читати, – роздратовано кинув Морт.
– Та вже пробач, що я жива.
– ЖИТТЯ НІКОМУ НЕ ПРОБАЧАЄТЬСЯ.
– І не говори до мене так, будь ласкавий. Мене цим не налякати, – сказала вона, а тоді глянула в книгу, де саме дописувався рядок про те, що вона збрехала.
– Скажи мені, як, чаклуне, – сказав Морт.
– Моя магія – це все, що в мене лишилося, – занив Альберт.
– Вона тобі не потрібна, старий скнаро.
– Я тебе не боюся, хлопче…
– ПОВТОРИ ЦЕ, ДИВЛЯЧИСЬ МЕНІ У ВІЧІ.
Морт деспотично клацнув пальцями. Ізабелл втупилася в книгу.
– «Альберт подивився у синювате сяйво Мортових очей, і рештки сміливості полишили його, адже він бачив перед собою не просто Смерть, а Смерть з усіма людськими вадами, як от мстивість, жорстокість і несмак, і тоді, охоплений жахом, він усвідомив з усією певністю, що це остання можливість вмовити Морта не відсилати його назад у царство Часу, де його буде впольовано, а душу його віддано на поталу тим, хто населяє темні Підземельні Виміри, де його крапка крапка крапка крапка крапка», – дочитала вона. – Там ще півсторінки крапок.
