Текст книги "Морт"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)
– Що ви тут робите?
– Я міг би про те саме й у вас спитати. Хочете суничок?
Морт глянув на невеличкий кошик у чарівникових руках.
– Серед зими?
– Насправді це такі малі капустинки, просто трохи причаровані.
– А на смак як суниці?
Гостроріз зітхнув.
– Ні, як капустинки. Ці чари не настільки дієві. Я сподівався трохи розрадити принцесу, та вона тільки жбурлялася ними в мене.
Морт отетерів.
– Жбурлялася в вас?
– І дуже вправно! Винятково цілеспрямована панна.
«Здоров, – озвався голос у голові, – це знову ти, сам собі вказуєш на те, що ймовірність розгляду принцесою цейво із цим добродієм мала настільки, що неймовірна».
«Іди геть», – сказав подумки Морт. Власне підсвідоме починало його непокоїти: здається, в нього є безпосередній вплив на частини тіла, уваги яким він волів би зараз не приділяти.
– Чому ви тут? – запитав він у чарівника вголос. – Це має якийсь стосунок до цих портретів?
– Непоганий винахід, правда ж? – зрадів Гостроріз. – Я й сам ним пишаюся.
– Перепрошую, – сказав Морт втомлено, – у мене був важкий день. Гадаю, мені треба десь присісти.
– Є Тронна зала, – відповів Гостроріз. – Там зараз нікого, о такій пізній порі. Усі сплять.
Морт кивнув, а тоді підозріливо зиркнув на молодого чарівника.
– А чого це ви не спите?
– А, – сказав Гостроріз, – а я просто хотів глянути, чи лишилося щось у коморі.
І знизав плечима.[9]9
Були там півглека зіпсутого майонезу, шмат лежалого сиру й помідор, порослий білою пліснявою. Оскільки вдень у палацовій коморі зазвичай можна було знайти п’ятнадцять цілих оленячих туш, сотню куріпок, п’ятдесят голівок вершкового масла, дві сотні горщиків із тушеними кролями, сімдесят п’ять яловичих вирізок, дві милі таких і сяких ковбас, найрізноманітнішу птицю, вісімдесят десятків яєць, кілька осетрів із Округлого моря, казанок чорної ікри й слонячу ногу, фаршировану оливками, Гостроріз укотре зрозумів, що назагал чиста магія природи в усіх точках всесвіту виявляє себе таким чином: будь-яка комора, коли на неї вчинити набіг посеред ночі, завжди, незалежно від денного свого вмісту, міститиме півглека зіпсутого майонезу, шмат лежалого сиру й помідор, порослий білою пліснявою. – Прим. авт.
[Закрыть]
Зараз саме час повідомити, що Гостроріз, незважаючи на Мортову втому й невиспаність, також помітив сяйво, яке той випромінював, і надмірну справжність – гострішу й якось невловно життєвішу за саме життя. Однак завдяки фаховій підготовці Гостроріз здатен здогадуватися про причини таких явищ, та, на відміну від інших людей, знає, що в таких загадкових справах очевидні відповіді завжди виявляються неправильними.
Морт не замислюючись проходить крізь стіни й не п’яніючи випиває кухоль питва, яке зробило вдовою не одну жінку, не через те, що перетворюється на безплотного духа, а через те, що стає небезпечно справжнім.
І дійсно, якщо поспостерігати за тим, як цей юнак, ідучи порожніми коридорами, проходить крізь мармурову колону й навіть не помічає цього, то стане очевидно, що світ стрімко втрачає свою справжність в його очах.
– Ви щойно крізь мармурову колону пройшли, – завважив Гостроріз. – Як вам це вдалося?
– А я пройшов? – озирнувся Морт. Колона здавалася цілком намацальною. Він вдарив її рукою й трохи забив лікоть.
– Присягаю, сам щойно бачив, – відповів Гостроріз. – Ми, чарівники, такі штуки помічаємо, – він запустив руку в кишеню мантії.
– Тоді ви, певно, і туманне склепіння над королівством помітили?
Гостроріз затнувся. Глек випав із його рук і розбився об кахлі. Запахло прогірклою салатною заправкою.
– Уже?
– Не знаю, чи вже, та королівством сунеться тріскотлива стіна, щоправда це, здається, нікого не засмучує, і…
– А швидко сунеться?
– …І вона все змінює!
– Ви її бачили? Далеко звідси? Як швидко вона рухається?
– Звісно я бачив. Я крізь неї проїхав двічі. Це було так, ніби…
– Але ви не чарівник, тож як…
– Менше з тим, ви що тут робите?
Гостроріз набрав повні груди повітря й заверещав:
– Усім тихо бути!
Запала тиша. Чарівник ухопив Морта за лікоть і потягнув коридором.
– Ходімо. Не знаю, хто ви такий, і сподіваюся, що матиму час це з’ясувати, але невдовзі має статися дещо страшне, і мені здається, що ви маєте до цього якийсь стосунок.
– Щось страшне? А коли?
– Залежить від того, як далеко той горизонт і як швидко він сунеться, – відповів Гостроріз, тягнучи Морта за лікоть боковим проходом. Коли вони дійшли до низеньких дубових дверей, він забрав руку й знову заходився шукати щось у кишенях мантії. Витягнув звідти шмат твердого сиру й неприємно м’який помідор.
– Потримаєте? Дякую. – І знову запустив руки в кишені, витягнув ключ і відімкнув двері.
– Воно вб’є принцесу, так? – запитав Морт.
– Так, – відповів Гостроріз, – але й ні. – Він завмер, тримаючись за ручку дверей. – Це було якесь несподівано проникливе запитання. Як ви здогадалися?
– Я…
– Вона мені дуже дивну історію розповіла, – сказав Гостроріз.
– Мабуть, таки дивну. Якщо це та, в яку важко повірити, то історія та правдива.
– То це були ви, так? Помічник Смерті?
– Так. Хоча зараз я не на роботі.
– Приємно чути.
Гостроріз зачинив за ними двері й пошукав у темряві свічку. Щось гучно луснуло, спалахнуло синє полум’я, і Гостроріз застогнав.
– Даруйте, – сказав він, не виймаючи обпечених пальців із рота. – Вогняне закляття. Щось ніяк не опаную.
– То ви чекали на те склепіння, правда? – нервово запитав Морт. – Що буде, коли воно стиснеться?
Чарівник втомлено всівся на залишки бутерброда з беконом.
– Не цілком певен, цікаво буде спостерігати. Та не зсередини, боюся. Але здається мені, що коли це станеться, від минулого тижня не лишиться й сліду.
– То вона раптом помре?
– Ви не зрозуміли. Вона буде мертва вже тиждень. Усе це, – він невиразно повів руками в повітрі, – немов би й не ставалося. Убивця виконав замовлення. Ви зробили свою роботу. Історія самозцілиться. Все буде гаразд. Принаймні, в Історії. Та все інше, насправді, й не важить.
Морт дивився у вузьке вікно. Він бачив, як за стінами палацу на освітлених смолоскипами вулицях всміхалося до неба обличчя принцеси Келі.
– Поясніть про портрети, – сказав він. – Це якісь чарівничі прийомчики?
– Не певен, що вони працюють. Розумієте, люди почали засмучуватися, та не розуміли, чому. Від цього ситуація тільки погіршувалася. Їхній розум був не в тій самій дійсності, що й тіла. Це дуже неприємно. Вони не могли звикнути до думки, що вона досі жива. Мені здалося, що портрети – гарна ідея, але ви ж знаєте, як воно в людей: коли розум каже, що чогось не існує, вони його й не бачать.
– Це я й без вас знаю, – гірко промовив Морт.
– Я наказував міським глашатаям виголошувати її ім’я в денний час. Мені здавалося, що коли люди повірять у її існування, тоді ця нова дійсність стане справжньою дійсністю.
– Що? – Морт відвернувся від вікна. – Що ви маєте на увазі?
– Ну, бачите, я міркував так: якщо досить людей повірить у неї, вони змінять дійсність. Так із богами. Коли люди не вірять у бога, він помирає. А коли в нього вірить багато людей, він могутнішає.
– Я про це не знав. Думав, боги собі та й боги.
– Вони таких розмов про себе не люблять, – пояснив Гостроріз, перебираючи книжки й пергаменти на столі.
– Може, з богами це вдається, бо вони особливі, – сказав Морт. – Люди більш… намацальні. З людьми таке не пройде.
– Ні, це не так. Уявімо, що ви пішли гуляти палацом. Хтось з вартових вирішив би, що ви злодій і підстрелив би вас. В його дійсності ви злодій, і хоч насправді це не так, ви все одно загинете від стріли. Віра могутня штука. Ми, чарівники, про таке багато знаємо. Гляньте сюди.
Гостроріз витягнув з-під мотлоху книгу й розгорнув на сторінці, закладеній шматком бекону. Морт нахилився через його плече й напружено нахмурився на кучеряві магічні письмена. Рядки опливали, літери пересувалися сторінками, викручувалися й мінилися, аби лишень їх не зумів прочитати простий смертний. В цілому дивитися на них було неприємно.
– Що це?
– Це Книга магії магістра Альберто Маліча. Щось типу теорії магії. Не варто аж так вдивлятися в слова, вони цього не люблять. Гляньте, отут написано…
Його вуста беззвучно рухалися. Краплини поту виступили на чолі, зібралися докупи й вирішили всі разом глянути, як там його ніс. Очі засльозилися.
Іноді люди залюбки проводять вечір у товаристві цікавої книжки. Однак немає в світі тих, хто без крайньої потреби сідав би за чародійські книги, адже слова в них живуть власним життям і мають доволі мстиву вдачу. Читання таких книжок – повсякчасна розумова боротьба. Немало юних чародіїв переоцінювало свої сили в бою з надто сильним гримуаром.
Потім, звісно, хтось прибігав на крик і бачив тільки гостроносі туфлі, пару цівок диму з них і книгу, яка – хоча, може, так лише здається – зробилася трохи товщою. А з тими, хто гуляє між полиць чародійської бібліотеки, може статися таке, що обійми мацакуватих чудовиськ із Підземельних Вимірів на обличчі здадуться лагідним масажем.
На щастя, Гостроріз мав очищене перевидання – найнебезпечніші сторінки його були склеєні докупи. (Хоча іноді поночі він чув, як замкнені в книзі слова човгають паперовими підлогами своєї в’язниці, мов павуки в сірникових коробочках. Коротше кажучи, варто раз посидіти поряд із кимось, хто слухає у навушниках музику, і буде зрозуміло, про які звуки йдеться).
– Ось тут, – сказав Гостроріз. – Пише, що навіть боги…
– Я вже його бачив!
– Що?
Морт вказав на книгу.
– Його.
Гостроріз нервово подивився на Морта й перевів погляд на сторінку ліворуч. На ній був портрет підстаркуватого чарівника з книгою й свічкою у руках і виразом убивчої гідності на обличчі.
– До магії це стосунку не має, – пояснив він дещо роздратовано. – Це портрет автора.
– А що під ним пишуть?
– Е-е… Пишуть: «Коли припала Вам до душі ця Книга, є й інші, що будуть Вам до смаку…»
– Ні, одразу під зображенням! Що там?
– А, та все просто. Це стариган Маліч. Усім чарівникам відоме його обличчя. Він Академію нашу заснував. – Гостроріз неприємного хихикнув. – В головній залі є його статуя, і якось, коли був тиждень талантів, я заліз на неї й причепив…
Морт тупо дивився на портрет.
– Скажіть, а в тієї статуї з носа текло?
– Не певен, – відповів Гостроріз. – Вона мармурова. Та я не розумію, чого ви так за той портрет вчепилися. Багато хто знає, яким Маліч був із себе. Він відомий.
– Але він давно жив, правда?
– Тисячі дві років тому, певно. Слухайте, нащо…
– Зуб даю, він не вмер, – сказав Морт. – Зуб даю, він просто зник. Так було?
Гострорізові на мить заціпило.
– Так дивно від вас це чути, – повільно промовив він зрештою. – Була така легенда. Подейкують, він втнув дещо. Викинув себе у Підземельні Виміри, коли намагався провести обряд Ашк-Енте в зворотному порядку. Знайшли тільки капелюх. Така трагедія, насправді. Усе місто ридало над тим капелюхом. І капелюх той, якщо чесно, такої уваги не заслужив, ще й весь у горілих плямах був.
– Альберто Маліч, – сказав Морт собі під ніс. – Це ж треба.
Він побарабанив пальцями по столу. Звук вийшов несподівано глухий.
– Даруйте, – сказав Гостроріз, – бутерброди з патокою щось мені теж не вдаються.
– Той горизонт, за моїм спостереженням, рухається десь зі швидкістю повільної людської ходи, – сказав Морт, неуважно облизуючи пальці. – Не можна його спинити магією?
Гостроріз похитав головою й радісно відповів:
– Точно не моєю! Мене та штука на фарш перетре.
– А що з вами станеться, коли він надійде?
– Мабуть, опинюся знову на Стінній вулиці. В сенсі, ніби звідти й не перебирався. Буде так, ніби всього цього не ставалося. Шкода. Готують тут дуже непогано, та ще й перуть за мною безкоштовно. А далеко той горизонт, скажіть ще раз?
– Та миль зо двадцять звідси.
Гостроріз завів очі під лоба й заворушив губами. А тоді сказав:
– Значить, воно прийде завтра близько півночі. Точно на коронацію.
– Чию?
– Її.
– Хіба вона не королева?
– Фактично так, але офіційно буде королевою, коли коронують. – Гостроріз радісно вишкірився, і в свічковому світлі його обличчя здалося маскою з тіней. – Якщо раптом ви не знаєте, що про все це думати, то просто уявіть собі різницю між припинити жити і почати бути мертвим.
Ще двадцять хвилин тому Морт був настільки втомленим, що не міг думати. Але тієї миті він відчув, як кров закипає в жилах. Це був той вид бадьорості, який раптом надходить пізно вночі, й зазвичай заздалегідь відомо, що завтра вдень доведеться за нього заплатити подвійну ціну. Морт почувався так, що просто мусив щось робити, бо інакше незайняті м’язи переламали б йому всі кістки, стільки раптом у них забуяло життя.
– Я маю з нею побачитися, – сказав він. – Якщо ви нічим зарадити не можете, тоді, мабуть, я чимось допоможу.
– Там вартові під дверима. Кажу це просто так. Звісно, я розумію, що вони вам не стануть на заваді.
В Анк-Морпорку була північ, та велике здвоєне місто знало тільки одну відмінність між днем і ніччю: вночі темніше. На базарах було людно, біля дверей борделів були натовпи охочих, усі, хто не дотягнув до верхівки харчового ланцюга в заплутаній і давній як світ бандитській екосистемі міста, тихо повзли за течією дном крижаної річки зі свинцевими грузилами на ногах, торговці найрізноманітнішими незаконними і протиприродними задоволеннями вели свої темні справи, грабіжники грабували, ножі виблискували зоряним світлом у темних провулках, астрологи починали робочий день, а в Затінках нічний вартовий остаточно збожеволів і, калатаючи в дзвін, кричав «Дванадцята, і все, а-а-а-а-а-а-а-а!»
Однак Торгова палата Анк-Морпорка навряд чи погодилася би з твердженням, що від болота це місто відрізняється лише кількістю ніг у крокодилів, та й дійсно: були в Анк-Морпорку особливі місцини на пагорбах, де ймовірність вітерця була відмінною від неймовірності, ночі були тихі й повітря солодко пахло невідомими квітами.
Тієї ночі, про яку піде мова, до квітів домішувався запах селітри, адже це була двадцята річниця вступу Патриція на посаду[10]10
Анк-Морпорк випробував на собі численні форми правління й зупинився на тій формі демократії, яка визначається формулою «одна людина – один голос». Тією однією людиною був Патрицій, він же й мав той один голос. – Прим. авт.
[Закрыть], і він запросив численних – тобто п’ять сотень – друзів на чарочку й феєрверки. У садах навколо палацу чувся сміх і подеколи пристрасне ричання, і свято досягло того дивного етапу, коли усі вже випили більше, ніж було варто, але ще не валилися з ніг. Це такий стан, у якому люди роблять те, про що потім згадують із червоними від сорому обличчями, – наприклад, дмуть щосили в паперові свистки й сміються аж нудить.
Насправді десь близько двохсот гостей Патриція саме вишикувалися одне за одним: затинаючись і хвицаючи ногами, вони виконували танок «зміїний», старовинний народний морпоркський танець, який полягав у тому, щоби триматися за пояс людини попереду і, вихляючи стегнами й непристойно регочучи, довжезною крокодилоподібною вервечкою пройти крізь якомога більше кімнат – бажано, щоби там було побільше битких речей, – і періодично хвицати ногою в ритм – уявний чи просто який-небудь. Так вони танцювали уже близько години й пройшли крізь усі кімнати палацу, збираючи всіх підряд. Вже було, крім гостей, зібрано: двох тролів, кухаря, головного ката, трьох офіціантів, крадія, який трапився на шляху, і невеличкого домашнього болотяного дракончика.
Десь посередині вервички опинився й огрядний лорд Прутлі з Квірма, спадкоємець славетних Квірмських маєтків, і в цю мить найбільшою його тривогою були тонкі й чіпкі пальці, що впивалися в його боки. Залитий спиртним лордів мозок намагався достукатися до свого господаря, щоби якось цій незручності зарадити.
– Цеє, – звернувся він через плече до того, хто йшов позаду, коли вони вдесяте вихляли нескінченною кухнею палацу, – можете так не тиснути, коли ваша ласка?
– Я СТРАШЕННО ПЕРЕПРОШУЮ.
– Нічого, нічого, старий. А ми знайомі? – запитав лорд Прутлі, завзято хвицяючи ногою в ритм.
– ГАДАЮ, НАВРЯД. СКАЖІТЬ, БУДЬ ЛАСКА, ЯКИЙ СЕНС У ТОМУ, ЧИМ МИ ЗАРАЗ ЗАЙНЯТІ?
– Що? – заволав лорд, намагаючись перекричати дзенькіт розбитих кимось скляних дверцят і нестримний регіт винуватців.
– ЩО ЦИ МЕ ЗАРАЗ УСІ РОБИМО? – запитав голос холодний і терплячий, мов товща льодовика.
– Ви на вечірках ніколи не бували? Обережно, тут бите скло.
– НА ЖАЛЬ, Я НЕ ТАК ЧАСТО ВИХОДЖУ В ЛЮДИ, ЯК ХОТІВ БИ. ПРОШУ, ПОЯСНІТЬ, ЩО ЦЕ. ЦЕ ЯКОСЬ ПОВ’ЯЗАНО ЗІ ЗЛЯГАННЯМ?
– Хіба тільки якщо загальмуємо різко, друже, коли розумієте, про що я, – сказав лорд і по-дружньому штрикнув ліктем невидимого співрозмовника й скрикнув: – Ой!
Гуркіт попереду сповістив про падіння буфета в нерівному бою з кимсь із гостей.
– НІ.
– Що?
– Я НЕ РОЗУМІЮ, ПРО ЩО ВИ.
– Не послизніться на вершках, ковзько. Слухайте, це просто танець, ясно? Для розваги.
– РОЗВАГИ.
– Саме так. Та-да-та-да-та-хвиць!
Співрозмовник якийсь час мовчав.
– ХТО ТАКА ЦЯ РОЗВАГА?
– Це не хтось, це те, що ми зараз усі робимо.
– У НАС РОЗВАГА?
– Мені здавалося, що так, – невпевнено відповів лорд. Голос з-за спини чомусь його насторожував. Здавалося, що він потрапляв повз вуха просто в голову.
– ТО ЩО ТАКЕ РОЗВАГА?
– Оце!
– ЗАВЗЯТО ХВИЦАТИ НОГАМИ – ЦЕ РОЗВАГА?
– Ну, це частина розваги. Хвиць!
– ЧУТИ ГУЧНУ МУЗИКУ В ПЕРЕГРІТИХ ПРИМІЩЕННЯХ – ЦЕ РОЗВАГА?
– Може бути.
– І В ЧОМУ РОЗВАГА ВИЯВЛЯЄТЬСЯ?
– Ну… Слухайте, вас це або розважає, або ні, для цього не треба питати в мене, ви самі відчуваєте, ясно? Як вас сюди занесло, до речі? – про всяк випадок запитав він. – Ви друг Патриція?
– СКАЖІМО ТАК, ВІН МІЙ ПОСТАЧАЛЬНИК. Я ВИРІШИВ ДІЗНАТИСЯ БІЛЬШЕ ПРО ЛЮДСЬКІ ЗАДОВОЛЕННЯ.
– Здається, у вас усе ще попереду.
– ЦЕ ПРАВДА. ЩИРО ПЕРЕПРОШУЮ ЗА ТАКУ КРИЧУЩУ НЕОБІЗНАНІСТЬ. ХОЧУ НАВЧИТИСЯ ЦЬОГО ВСЬОГО. ДАРУЙТЕ, ЩО ЗНОВУ ЗАПИТУЮ, АЛЕ ОЦІ ЛЮДИ – ДЛЯ НИХ ЦЕ РОЗВАГА?
– Так!
– ЗНАЧИТЬ, ЦЕ ВСЕ РОЗВАГА.
– Добре, що це ми владнали. Обережно, стілець, – гаркнув лорд Прутлі, якому було вже не до розваг, адже він практично протверезів.
Голос за його спиною тихо промовляв:
– ЦЕ РОЗВАГИ. НАДМІРУ ПИТИ – ЦЕ РОЗВАГА. У НАС РОЗВАГИ. В НЬОГО РОЗВАГИ. ЦЕ ПРОСТО РОЗВАГА. ЯКА ЧУДОВА РОЗВАГА.
За Смертю наступним у вервичці був Патриціїв болотяний дракончик. Він похмуро дивився в кістляву спину, тримаючись за кістляві тазові кістки, й міркував так: «Охорона-шмохорона, та коли проходитимемо повз відчинене вікно – тільки мене й бачили».
Келі різко сіла на ліжку.
– Ані кроку, – промовила вона. – Вартові!
– Ми не змогли його спинити, – сказав перший вартовий, присоромлено визираючи з-за одвірка.
– Він просто пройшов… – сказав другий вартовий з-за іншого одвірка.
– А ще чарівник сказав, що все гаразд і що треба його вислухати, бо…
– Гаразд, гаразд. Але так і загинути можна, – відповіла принцеса нетерпляче й поклала арбалет назад на приліжковий столик, необережно забувши про запобіжник.
Щось клацнуло, тятива бренькнула об метал, в повітрі коротко свиснуло і хтось застогнав. Це був Гостроріз. Морт кинувся до нього.
– З вами все гаразд? Ви поранені?
– Ні, – слабким голосом сказав чарівник. – Не поранений. А ви як?
– Трохи втомився, а що?
– А, нічого, нічого. Не тягне ніде? Не підтікає?
– Ні. Чому ви питаєте?
– Та так, неважливо. – Гостроріз розвернувся й уважно оглянув стіну за Мортовою спиною.
– Хіба мертві не заслужили спокою? – в’їдливо запитала Келі. – Я сподівалася, що коли вже мертва, то можна буде виспатись нарешті.
Обличчя в неї було таке, ніби вона незадовго до того плакала. Морт здивовано усвідомив, що вона про це знає і тому лютує ще більше.
– Це якось несправедливо, – сказав він. – Я прийшов допомогти. Правда, Гострорізе?
– А? – Гостроріз саме знайшов арбалетну стрілу, що врізалася в тиньк, і вкрай підозріливо її роздивлявся. – А, так, так. Для цього він прийшов. Але не поможе. Перепрошую, а є в когось нитка?
– Допомогти? – гаркнула Келі. – Допомогти?! Та коли б не ви…
– Ви були б мертва все одно, – сказав Морт. Принцеса дивилася на нього з роззявленим ротом.
– Але я би про це не знала! А знати найгірше.
– Гадаю, вам обом краще піти, – сказав Гостроріз вартовим, які намагалися не привертати уваги. – Але спис лишіть. Дякую.
– Слухайте, – сказав Морт, – у мене надворі кінь. Дивовижний. Я вас куди завгодно можу забрати звідси. Не треба чекати тут.
– Ви про монархію небагато знаєте, правда? – сказала Келі.
– Е-ем. Ні.
– Вона до того, що ліпше бути мертвою королевою у власному замку, ніж простолюдинкою десь інде, – пояснив Гостроріз. Він загнав спис у стіну поряд зі стрілою й намагався відслідкувати, куди той вкаже. – Все одно це не допомогло б. Склепіння не над містом, воно над нею.
– Над ким? – сказала Келі таким крижаним тоном, що від нього молоко місяць не скисало б.
– Над Її Високістю, – автоматично виправився Гостроріз, примружившись уздовж держала. Він витягнув стрілу з тиньку й спробував вістря пальцем.
– От і не забувайся!
– Але якщо ви лишитеся тут, то помрете! – скрикнув Морт.
– Тоді доведеться всьому Дискові показати, як помирають королеви, – відрізала Келі так гордо, наскільки це тільки можливо, коли ви вбрані у рожеву в’язану піжаму.
Морт сів на край ліжка й опустив голову на руки.
– Я знаю, як помирають королеви, – пробурмотів він. – Точно так само, як і звичайні люди. І декому не хотілося б, щоби це сталося.
– Перепрошую, – втрутився Гостроріз, – я хотів би оглянути той арбалет. – Не звертайте уваги.
– Я піду назустріч долі, гордо дивлячись вперед, – сказала Келі, та в її голосі тремтіла невпевненість.
– Ні, не підете. Даруйте, та я знаю, про що кажу. Повірте на слово. Нічого гордого в тому немає. Просто помрете.
– Так, але важливо, як це станеться. Я помру благородною смертю, як цариця Езерель.
Морт нахмурив лоба. Історія була для нього неораним полем.
– Хто це?
– Вона правила Хапонією, у неї було багато коханців, і вона сіла на змію, – сказав Гостроріз, який саме натягував арбалет.
– Вона зробила це навмисне! Через нещасне кохання!
– Я пам’ятаю тільки, що вона приймала ванни з ослиним молоком. Дивовижна штука історія, – промовив Гостроріз глибокодумно. – Стаєте царицею, тридцять років володарюєте, закони ухвалюєте, оголошуєте війни, а пам’ятають про вас, що від вас відгонило маслянкою і що змія вкусила вас у…
– Вона моя далека родичка, – рикнула Келі, – тож не терпітиму про неї жодного кривого слова.
– Можете обоє замовкнути й послухати мене? – крикнув Морт.
Запала тиша.
Гостроріз старанно прицілився й вистрелив Мортові в спину.
Ніч полишила останніх своїх жертв і рушила далі. Затихли вже навіть найрозпусніші вечірки, і гості розповзалися по ліжках – своїх чи чужих. На зміну їм – людям денним, заблукалим у часі подорожнім, – на вулиці виходили справжні хазяї ночі, чий хліб – темні й серйозні справи.
Справи ті мало відрізнялися від притаманних анк-морпоркцям денних справ, просто ножі вислизали з-за поясів охочіше, а усмішки траплялися значно рідше.
У Затінках було тихо, чулися хіба злодійський посвист й оксамитовий шелест кроків тих, хто пересувався містом мовчки, обережно й діловито.
У Шинковому провулку набирали обертів ігри Кульгавого Бо. Кілька десятків постатей всілися навколішки чи навпочіпки навколо витоптаної ділянки, де восьмигранні кості викидали коники, навчаючи присутніх оманливої правди про світ статистики та ймовірності.
– Три!
– Туфалові очі, таки так!
– Попався ти, Грудко, цей дядько вміє кості кидати!
– НЕ ПЕРШИЙ ДЕНЬ ЦЕ РОБЛЮ.
Грудка М’гак був опецькуватим плосколицим чоловічком, представником племені з Серединних земель, відомого винятковою здібністю до гри в кості – особливо коли вони збиралися по двоє й мали намір обдерти як липку когось третього. Він взяв кості й оглянув їх, подумки проклинаючи Бо, який теж славився талантом до підміни костей, та зараз той талант його, очевидно, підвів. Тоді Грудка побажав передчасної смерті таємничому незнайомцю, який сидів навпроти нього. Тоді кинув кості в багно.
– Ще би раки засвистіли!
Бо забрав кості й віддав їх незнайомцеві. Коли той повертав голову до Грудки, одне око слабенько блиснуло. Грудка був вражений: заледве помітив змазаний слід перекинутих костей між оманливо кривих пальців Бо, а він же пильно стежив.
Боляче було слухати й дивитися, як кості торохкотять у долонях незнайомця, а тоді описують дугу в повітрі, падають і підморгують зорям двадцятьма чотирма цятками.
Досвідченіші мешканці Затінків про всяк випадок відсунулися від незнайомця, адже таке везіння могло швидко принести за собою страшне невезіння, особливо коли грати в кості із Кульгавим Бо.
Бо стиснув кості в долоні так, ніби на гашетку натиснув.
– Усі вісімки, – сказав він. – Аж моторошно, як вам щастить, добродію.
Решту глядачів мов корова язиком злизала. Лишилося тільки двоє непривітних чоловіків. Якби Бо вів бухгалтерію, в статті виробничих видатків ці двоє проходили б по графах «основні засоби виробництва» й «виробниче устаткування».
– Може, це не везіння, – додав він. – Може, це чари?
– Я ВЕЛИКИЙ ПРОТИВНИК ТАКИХ МЕТОДІВ.
– Заходив до нас якось чародійчик, розбагатіти хотів, – вів далі Бо. – Не пригадаю, що з ним далі було. Га, хлопці?
– Поговорили з ним про те й се.
– І лишили в Свинячому проїзді.
– І в Медовому провулку.
– І ще в кількох місцях, уже не пригадаю.
Незнайомець підвівся. Чоловіки оточили його.
– НА ЦЕ НЕМАЄ ЖОДНОЇ ПРИЧИНИ. Я ТІЛЬКИ ХОТІВ ЗРОЗУМІТИ. ЯКЕ ЗАДОВОЛЕННЯ ЛЮДИ ОТРИМУЮТЬ ВІД НЕСКІНЧЕННОГО ВИПРОБОВУВАННЯ ЗАКОНІВ ІМОВІРНОСТІ.
– Ймовірність тут ні до чого. Нумо, познайомимося з ним ближче, хлопці.
Те, як події розвивалися далі, лишилося в пам’яті хіба що бродячого кота – одного з тисяч міських котів, – який саме перебігав провулок дорогою на побачення. Він спинився й зацікавлено спостерігав.
«Хлопці» завмерли, вихопивши ножі. Навколо них мерехтів ореол ядучо-фіолетового світла. Незнайомець відкинув із обличчя капюшон, підняв із землі кості й втелющив їх у завмерлу долоню Бо. Той розтуляв і стуляв рот, очі його марно намагалися не бачити того, що було перед ними. І вишкірялося.
– КИДАЙ.
Бо спромігся опустити погляд на свою долоню.
– На що граємо? – прошепотів він.
– ЯКЩО ВИГРАЄШ, ТО ВІДМОВИШСЯ ВІД ЦИХ ДУРНИХ СПРОБ НАВ’ЯЗАТИ ВИПАДКУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЛЮДСЬКІ ДІЯННЯ.
– Ага. Так. А… А якщо програю?
– ШКОДУВАТИМЕШ, ЩО НЕ ВИГРАВ.
Бо спробував ковтнути, та в роті було сухо.
– Знаю, я багатьох убив…
– ДВАДЦЯТЬОХ ТРЬОХ, ЯКЩО ТОЧНО.
– І пізно казати, що шкодую про це?
– ТАКІ РЕЧІ МЕНЕ НЕ ОБХОДЯТЬ. ТЕПЕР КИДАЙ КОСТІ.
Бо заплющив очі і кинув кості. Він надто нервував, щоби спробувати фірмовий кручений кидок. Не розплющував очей.
– ВСІ ВІСІМКИ. ТО ЯК, НЕ ТАК УЖЕ Й ТЯЖКО, ПРАВДА?
Бо зомлів.
Смерть знизав плечима й пішов геть. Спинився на хвильку почухати за вухом бродячого кота, який саме пробігав повз. Наспівував щось сам собі. Смерть не знав, що це на нього найшло, та цей стан йому подобався.
– Ви ж не могли бути певні, що спрацює!
Гостроріз розвів руки, немов закликаючи до примирення.
– Не міг. Та я подумав: хіба мені є що втрачати? – і відступив.
– Вам втрачати? – закричав на нього Морт.
Він рішуче вирвав стрілу з опори балдахіна над принцесиним ліжком.
– І не кажіть, що оце пройшло крізь мене, – гаркнув він.
– Я навмисне стежив, – сказав Гостроріз.
– І я бачила, – підтвердила Келі. – Це було так страшно! Стріла вийшла там, де ваше серце.
– А ще я бачив, як ви крізь кам’яну колону пройшли, – додав Гостроріз.
– А я бачила, як ви на коні крізь вікно влетіли.
– Так, але я тоді був на роботі, – вагомо завважив Морт й махнув рукою. – Тоді все не як завжди, а інакше. І… – він затнувся. – Ви так на мене дивитеся… Ті на мене теж так дивилися, у шинку сьогодні ввечері. Що зі мною не так?
– Не так те, як ви щойно махнули рукою крізь оцей стовп, – ледь чутно сказала Келі.
Морт тупо подивився на свою долоню, а тоді постукав кулаком по дереву.
– Бачите? Тверді. І рука, і дерево.
– Ви казали, на вас у шинку якось не так дивилися, – нагадав Гостроріз. – Що ви там робили? Ходили крізь стіни?
– Ні! Ну тобто ні, не ходив, тільки випив того… помирану, здається…
– Помияну?
– Так. Смакує ніби гнилими яблуками. Так дивилися на мене, ніби це отрута якась.
– А ви скільки випили?
– Десь кухоль. Я не дуже пам’ятаю…
– А ви знали, що помиян – найміцніший спиртний напій від Сто Лата до Вівцескель? – допитувався чарівник.
– Ні. Мені ніхто цього не сказав. Але який стосунок…
– Не зна-а-ли, – повільно повторив Гостроріз. – Ви не знали. Це, мабуть, нам про щось говорить?
– Який стосунок це має до порятунку принцеси?
– Мабуть, жодного. Та я би заглянув у свої книги все одно.
– Тоді це все неважливо, – твердо сказав Морт.
Він розвернувся до Келі. У виразі її обличчя можна було роздивитися натяк на захоплення.
– Гадаю, я можу допомогти, – сказав Морт. – Гадаю, я міг би скористатися дуже потужною магією. Магія не дасть тому склепінню зчахнутися, правда ж, Гострорізе?
– Моя з таким не впорається. Це має бути щось дуже серйозне, та й тоді я би певен не був. Дійсність міцніша за…
– Мені час іти, – сказав Морт. – Прощавайте, до завтра!
– Уже завтра, – завважила Келі.
Морт дещо знітився.
– До вечора тоді, – сказав він трохи нервово, а потім додав. – Я відбуваю!
– Відбуваєте – що?
– Це він по-геройському, – лагідно пояснив Гостроріз. – Не може стриматись.
Морт насупився на нього, сміливо усміхнувся до Келі й вийшов із покоїв.
– Міг би й двері відчинити, – сказала Келі, коли Морт зник.
– Гадаю, він просто засоромився трохи, – сказав Гостроріз. Всі ми це проходили.
– Що саме? Ходіння крізь речі?
– Можна й так сказати. Радше, наштовхування на них.
– Мені треба поспати, – сказала Келі. – Навіть мертвим треба іноді спочивати. Гострорізе, дай спокій арбалету, будь ласкавий. Упевнена, для чарівника неприпустимо перебувати самому в дамському будуарі.
– А? Та хіба я тут сам? Ви ж тут.
– У тому-то й річ, хіба ні?
– Ой, так, пробачте. Я… Зранку побачимося.
– Добраніч, Гострорізе. Зачини за собою двері з того боку.
Сонце виповзло з-за обрію, а тоді вирішило не соромитися й зійти.
Та знадобиться час, щоби повільне світло прокотилося сонним Диском, гуртуючи поперед себе ніч, тож чорні тіні досі вкривали місто.
Тіні взяли в облогу «Латаний барабан» на Філігранній вулиці – найвідомішу в місті таверну. Славилася вона передусім не пивом, яке було прозорим, мов суп у сиротинці, й смакувало, мов мурашина кислота, а клієнтурою. Подейкують, що коли довго сидіти в «Барабані», то чи не кожний відомий на Диску герой встигне вкрасти вашого коня.
Всередині досі було гамірно від балачок і задушливо від диму, хоча господар уже заходився робити все те, що роблять господарі, коли час зачинятися, а саме гасив світло тут і там, заводив годинник, накривав крани ганчірками і – про всяк випадок – перевіряв, чи на місці булава з гвіздками. Не було помітно, щоб відвідувачі звертали на все це хоч якусь увагу. Для більшості завсідників «Барабана» навіть булава з гвіздками правила щонайбільше за натяк.
Однак вони були достатньо спостережливими, аби почати перейматися через високого пана в темному плащі, який стовбичив біля шинквасу й потроху винищував весь асортимент закладу.
Самотні й наполегливі п’яниці зазвичай оточені духом цілковитої приватності, та цей пан буквально випромінював фатальну скорботу, яка, розгортаючись, витісняла з закладу інших пияків.
Господаря це не засмучувало, адже пан у чорному затіяв дуже недешевий дослід.
Будь-який заклад, де подають спиртне, має такі полиці, де вишиковуються липкі пляшки хитрої форми, в яких міститься не тільки який-небудь екзотичний напій – найчастіше зеленого чи синього кольорів – а й те, що зазвичай у пляшку так просто не запхнути, наприклад, гілки якихось рослин, цілі фрукти чи, в крайніх випадках, мертвих ящірок. Ніхто достеменно не знає, нащо бармени тримають в закладах такі напої, адже більшість із них смакує переважно патокою, розведеною в живиці чи навіть у шпигинарі. Є думка, що вони мріють про день, коли зайде з вулиці несподіваний гість і замовить чарочку «Абрикосової стежини серед м’ятних заростей» – і наступного дня заклад потрапить на сторінки шанованого путівника.
