Текст книги "Морт"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

Він спробував прокрастися попід стінами до дверей за намистинчастою завісою, та родина не спускала з нього очей. Він спробував посміхнутися. Господиня звернулася до чоловіка:

– Чому демон показує нам зуби, о мій муже?

– Можливо, він голодний, о місячне сяйво любові моєї. Поклади йому ще риби!

Почувся старечий голос:

– Я ж саме їм оце, о невдячне дитя! Прокляття ляже на світ, коли так ставитися до старших!

Тут треба пояснити, що хоч усі слова, що долітали до Мортових вух, були сказані хапонійською – з усіма пишними зворотами й ледь розрізнюваними дифтонгами тієї давньої й вишуканої мови, в якій для самого тільки убивства п’ятнадцять різних слів з’явилося ще до того, як решта світу тільки-но засвоювала навичку лупасити одне одного по маківці каменюками, – слова ті надходили в Мортів мозок так ясно й чітко, ніби то була його рідна говірка.

– Я не демон! Я людина! – вигукнув він поспішно й завмер, щойно усвідомив, що слова вискочили з його рота ідеальною хапонійською.

– Ви грабіжник? – запитав господар. – Убивця? Коли так тихенько пролізли, то, може, ви митар? – він сунув руку під стіл і витягнув м’ясницький ніж, відточений до невидимої тонкості. Господиня скрикнула, випустила з рук тарілку й притисла до себе двох найменших дітей.

Морт дивився на рухи леза в повітрі й вирішив, що краще не сперечатися.

– Вітання вашій домівці з найдальших закапелків пекла, – промовив він невпевнено.

Слова його мали чудодійний вплив. Ніж було вкладено на стіл, а вся родина розпливлася в усмішках.

– Такий добрий знак, коли в домі гостює демон! – радісно вигукнув господар. – Чого бажаєш ти, о чадо Оффлерових чресел?

– Перепрошую? – уточнив Морт.

– Благословенний той смертний, хто допоможе демонові в біді, – пояснив чоловік. – Чим ми можемо прислужитися тобі, о лютий подиху псячої пащі?

– Ну, їсти я не дуже хочу, – сказав Морт, – та раптом ви знаєте, де б мені взяти швидкого коня, щоби змотатися у Сто Лат до заходу сонця?

Чоловік весь аж засяяв і низько вклонився.

– Знаю найпридатніше до цього місце, о нутровиворітний боле в печінках, коли твоя ласка піти за мною.

Морт поспішив за господарем. Старече обличчя провело його до виходу кислим поглядом, не перервавши ритмічного жування.

– То отаких звуть демонами в цих краях? – кисло запитало старече обличчя. – Хай би Оффлер наслав на цю вогку країну гниле прокляття, навіть демони тут третьосортні, не те що вдома.

Господиня поставила мисочку з рисом у розкриті долоні Оффлерової статуї (на ранок рис зникне) і відійшла.

– Чоловік казав, що минулого місяця у «Каррієвих садах» обслуговував істоту, якої там насправді не було, – розповіла вона. – Він був дуже вражений.

За десять хвилин господар повернувся й урочисто висипав на стіл жменю золотих монет. За ці гроші можна було придбати величенький міський район.

– В нього ціла торбина таких була, – пояснив він.

Уся родина якийсь час витріщалася на золото. Дружина зітхнула:

– Багатство приносить великий клопіт, – сказала вона. – Як нам із ним вчинити?

– Повернутися до Хапонії, – рішуче сказав чоловік. – Туди, де наші діти зможуть рости у справжній країні й де шанують величні традиції нашого славетного народу, і де чоловікам не доводиться працювати офіціантами на користь злих власників, де можна жити вільно й гордо. І треба вирушати негайно, о запашна квітко фінікової пальми.

– Але нащо такий поспіх, о роботящий сину пустелі?

– Бо, – відповів чоловік, – я щойно продав найкращого скакуна з Патрицієвої стайні.

Кінь був не таким гарним і швидким, як Хропунець, та милі тікали з-під його копит, а ще він запросто обігнав двох вартових-вершників, які чомусь дуже прагнули поспілкуватися з Мортом. Невдовзі нетрі Морпорка лишилися позаду, і дорога повела його багатими чорноземами рівнини Сто, що споконвіку живилися повенями під час розливів Анка – річки великої й щедрої на родючий мул і хронічний артрит для прибережних мешканців.

А ще та рівнина була нестерпно нудною. Доки світло зі срібного робилося золотавим, Морт нісся крізь морозяне повітря повз одноманітний краєвид, покреслений капустяними полями. Про капусту можна багато чого розповісти. Можна довго розводитися про те, яка багата вона на вітаміни, на життєво важливе для організму залізо, про цінність капусти для сільського господарства, про її вкрай достойні похвали поживні якості. Та дечого капусті все-таки бракує: хай там якою поживністю й моральною вищістю вона наділена порівняно, скажімо, з нарцисами, жодне капустяне поле не надихне поета на оду чи елегію. Якщо він не вмирає з голоду, звісно. До Сто Лата було лише двадцять миль, та особливості роботи людського розуму запросто перетворювали їх на дві тисячі.

При брамі Сто Лата було двоє вартових, хоча порівняно з анк-морпоркськими колегами ці здавалися переляканими аматорами. Коли Морт гарцював повз вартових, один, почуваючись цілковитим дурнем, запитав все-таки, хто це їде й куди.

– На жаль, не можу спинитися, – відрізав Морт.

Той вартовий був новачком, а тому виявляв неабияку настирливість. Стояння на місці геть не вписувалося в його очікування від цієї роботи. Отак весь день витріщатися на людей, та ще й із важкою алебардою на довгому держаку – ні, на таке він не підписувався. Він прагнув хвилювань, випробувань, а ще – аби видали арбалет і обладунок, який не іржавів би під дощем.

Він виступив вперед, готовий захищати місто від тих, хто не виконує наказів уповноважених охоронців порядку. Морт зважив на лезо алебарди, що гойдалося просто перед його носом. Усі ці неприємності почали йому дошкуляти.

– А з іншого боку, чи не хотіли б ви собі в подарунок оцього цілком собі непоганого жеребця?

Вхід до замку знайти було неважко. Там теж були вартові, і в них були арбалети, а ще – набагато смурніший погляд на життя, ніж у попередніх. Крім того, коней у Морта більше не було. Він трохи поваландався неподалік, доки вартові не звернули на нього своєї високої уваги, а тоді в розпачі пішов геть, почуваючись цілковитим йолопом.

Після всіх тих пригод, після багатомильного споглядання капустоцвітих і напруги, що перетворила його спину на дерев’яну колоду, він навіть не міг відповісти собі, нащо приїхав. Нехай вона бачила його навіть тоді, коли він був невидимим. Хіба це щось означає? Звісно, ні. Та чомусь її обличчя поставало перед його внутрішнім зором. І блиск надії в її переляканих очах. Йому так хотілося сказати їй, що все буде гаразд. Хотів розповісти їй про себе й про всіх тих майбутніх Мортів, якими він хотів би стати. Він хотів дізнатися, яке вікно в замку її й стояти під ним усю ніч. І так далі.

Трохи по тому коваль, чия майстерня виглядала з вузенької вулиці на замкові стіни, підвів голову від роботи й побачив високого незграбного юнака з почервонілим обличчям, який намагався пройти крізь стіну.

Ще пізніше по тому юнак із кількома синцями й ґулями на голові зайшов в один із міських шинків і попросив скерувати його до найближчого чарівника.

А ще по тому Морт опинився біля вкритого потрісканим тиньком будинку, де на почорнілій мідній табличці було написано, що там мешкає й приймає клієнтів Вогнець Гостроріз, Доктор Магії (Невидна Академія), Майстер Безмежності і Митець, Що Досягнув Прозріння, Придворний Маг, Страж Священних Порталів (лишіть повідомлення сусідці пані Штовханець, якщо не застали на місці).

Помірно вражений регаліями, хоча серце й без того вистрибувало з грудей, Морт узявся за важке стукальне кільце в роті залізної й бридкої на вигляд химери, й двічі ним грюкнув.

Всередині хтось зашурхотів і задзенькав – тобто видав низку цілком домашніх звуків, які за інших обставин і в менш вишуканій оселі могли б означати, що її мешканець поспіхом скидає брудні тарілки в мийку й ховає від сторонніх очей розкидану білизну.

Невдовзі двері відчинилися самі собою – повільно й по-таємничому.

– Радву вам вдати, фо ви врафені, – процідила химера невимушено настільки, наскільки давало змогу кільце в роті. – Він фе робить ва допомогою прувин і мотувок. Не вміє відкривальні фяри.

Морт роздивився усміхнене металеве рильце. «Я взагалі працюю на скелет, який крізь стіни ходить, – заспокоїв він себе, – то чого дивуватися». А вголос сказав:

– Дякую.

– Прошу. Підофви почифтіть об килимок, фкребник фьогодні вихідний.

Велика кімната за дверима була темною й багатою на тінисті закапелки, пахло в ній переважно фіміамом, але до нього додавалися запахи вареної капусти, лежалої брудної білизни й людини, яка жбурляє шкарпетки в стіну й вдягає ті з них, що не прилипли. Ще там була велика скляна куля з тріщиною, астролябія, якій бракувало кількох деталей, доволі потерта октограма на підлозі, а зі стелі звисало опудало крокодила. Такого крокодила можна було побачити в будь-якому бодай трохи пристойному магічному закладі. Цей крокодил мав такий вигляд, наче своєю долею задоволений не був.

Намистинчаста завіса драматично розчахнулася, і з-за неї вийшов хтось вбраний у мантію з капюшоном.

– Нехай щасливі зорі віщують успіх тому, хто навідався сюди сьогодні, – пафосно привітався хтось з-під капюшона.

– Які зорі? – запитав Морт.

Запала тривожна мовчанка.

– Даруйте?

– Які це мають бути зорі? – уточнив Морт.

– Щасливі, – сказав хтось у капюшоні невпевнено. А тоді рішуче запитав: – Нащо завітали ви до Вогнеця Гостроріза, Володаря Восьми Ключів, Мандрівника в Підземельні Виміри, Почесного Мага…

– Перепрошую, – перебив Морт, – а ви дійсно оце все?

– Що «оце все»?

– Ну, Володар того й сього, Повелитель такого й сякого в Священних Підземеллях?

Гостроріз роздратовано відкинув з голови капюшон. Морт очікував, що побачить сивобородого волхва, та натомість перед ним було кругле й доволі пухкеньке обличчя, рожевощоке, мов запечене поросятко. Із поросятком те обличчя споріднювали й деякі інші риси. Наприклад, як і більшість печених поросяток, воно було обділене бородою і здавалося цілком добродушним.

– Не буквально, – відповів Гостроріз.

– Що це означає?

– Це означає «ні», якщо коротко, – відповів Гостроріз.

– Але ви казали…

– Це просто реклама, – відповів чарівник. – Такий різновид магії, який я саме опановую. То чого ви хотіли? – тут він перейшов на солодкий змовницький тон. – Любовного приворотного зілля, так? Чогось, що приваблювало б юних панянок?

– Чи можливо ходити крізь стіни? – запитав Морт у відчаї. Гостроріз завмер за півкроку до величезного бутля з липкою рідиною.

– За допомогою магії?

– Е-е-ем. Мабуть, ні.

– Тоді вибирайте для цього дуже тонкі стіни, – сказав Гостроріз. – А краще – користуйтеся дверима. Отими, коли ваша ласка, якщо ви прийшли гаяти мій час, – вказав він на вихід.

Морт завагався, а тоді поклав на стіл торбинку із золотом. Чарівник глянув на неї, гортанно свиснув й потягнувся до торбинки. Морт хутко вхопив його за зап’ястя.

– Я проходив крізь стіни, – сказав він повільно й чітко.

– Так, проходили, звісно, що проходили, – забурмотів Гостроріз, не відводячи погляду від торбинки. Він відкоркував пляшку синьої рідини й не задумуючись звідти хильнув.

– От тільки перш ніж це зробити, я не знав, що так можу, а коли робив це, то не знав, що роблю, і вже коли зробив, то не міг пригадати, як мені це вдалося. А я хочу зробити це ще раз.

– Нащо?

– Бо, – відповів Морт, – якщо я зможу проходити крізь стіни, то зможу що завгодно.

– Дуже глибока думка. Філософська. А як звати юну панянку за тими стінами, що вас цікавлять?

– Її… – Морт нервово ковтнув слину, – не знаю, як її звати. Звали б. Якби вона існувала, – додав він чванькувато, – бо я взагалі-то не казав, що мова про панянку.

– Ага, – сказав Гостроріз. Він хильнув ще раз і здригнувся. – Гаразд. Як проходити крізь стіни. Я розвідаю. Хоча це буде недешево.

Морт обережно взяв торбинку зі столу й витягнув крихітну золоту монетку.

– Це аванс, – пояснив він і поклав монету на стіл.

Гостроріз взяв її з таким виразом, наче вона могла зникнути чи випаруватися, і роздивився з усіх боків.

– Я таких монет іще не бачив, – сказав він із докором. – Що це за в’язь на ній викарбувано?

– Але ж це золото, чи не так? – сказав Морт. – Можете не брати, якщо не хочете.

– Звісно, звісно, золото, – поспішно відповів Гостроріз. – Справжнє золото, бачу, бачу. Просто цікаво, звідки воно, та й усе.

– Не повірите все одно, – сказав Морт. – О котрій тут сонце сідає?

– Між днем і ніччю зазвичай, – відповів Гостроріз, досі витріщаючись на монетку й потроху прикладаючись до бутля. – Десь от зараз і має бути.

Морт глянув у вікно. Надворі вже помітно сутеніло.

– Я повернуся, – пробурмотів він і рушив до дверей. Почув, як чарівник щось вигукує, коли стрімголов вибіг надвір і помчав вулицею.

Він панікував. Смерть чекатиме на нього за сорок миль звідси. Йому дадуть прочухана. Буде страшенно…

– О, ХЛОПЧЕ.

Знайома постать вийшла з ореолу сліпучого світла навколо намету, де торгували маринованим вугрем. В руці постать тримала тарілку з равликами.

– ОЦЕТ НАДАЄ ЇМ ПІКАНТНОГО СМАКУ. ПРИГОЩАЙСЯ, ВІЗЬМИ ШПАЖКУ.

Але звісно, він міг опинитися де завгодно, хоч за сорок миль звідси, хоч просто тут, хоч всюди одночасно…

Гостроріз тим часом стояв посеред захаращеної кімнати, крутив так і сяк золоту монету, бурмотів собі під ніс щось про стіни й прикладався до бутля.

До тями він прийшов тільки коли напій у бутлі скінчився. Він зосередився на червоній етикетці й крізь рожевий туман прочитав: «Збуджювальне й Приворотне Зілля «Кіньський Шал» від Бабуні Дошчевіск, одненька ложичка вийнятково перед любовним ложем, і то малюсінька».

– Сам? Один? – запитав Морт.

– ЗВІСНО. Я ЦІЛКОМ У ТОБІ ВПЕВНЕНИЙ.

– Божечки!

Ця пропозиція витіснила все інше з Мортової голови, а ще він дуже здивувався, що в нього не дуже й то підгинаються коліна. Протягом останнього тижня він спостерігав немало смертей, і страху майже не було, коли знати про можливість поговорити із померлим після всього. Більшість відчували полегшення, двоє сердилися, та всі так чи інак раді були почути добре слово.

– ЯК ГАДАЄШ, ВПОРАЄШСЯ?

– Ну, пане, гадаю, що так.

– ОТ І МОЛОДЕЦЬ. Я ЛИШИВ ХРОПУНЦЯ БІЛЯ ГОДІВНИЦІ ТУТ ЗА РОГОМ. КОЛИ ЗАКІНЧИШ, ОДРАЗУ ВІДВЕДИ ЙОГО ДОДОМУ.

– Ви тут лишаєтесь, пане?

Смерть роззирнувся навколо. Очниці його спалахнули.

– ТА, ДУМАЮ, ТРЕБА ТРОХИ ПРОГУЛЯТИСЯ, – загадково сказав він. – ЩОСЬ МЕНІ НЕДОБРЕ. БРАКУЄ СВІЖОГО ПОВІТРЯ. – Здавалося, він про щось згадав. Сунув руку під плащ і витягнув з його потаємних глибин три клепсидри.

– ВСЕ, ВИРУШАЙ. ПРИЄМНОЇ РОБОТИ.

Смерть розвернувся й покрокував вулицею, щось собі наспівуючи.

– Е-ем. Дякую, – промовив Морт. Він підніс клепсидри до світла й помітив, що в одній з них лишилося всього кілька піщинок. – То я, виходить, за старшого? – крикнув він, та Смерть уже звернув за ріг.

Хропунець зустрів його тоненьким іржанням, яке означало впізнання. Морт заліз у сідло. Серце несамовито калатало через почуття відповідальності й похмурі передчуття. Його пальці механічно відтворювали завчені рухи: витягнути косу з чохла, прилаштувати й вирівняти лезо (яке виблискувало в нічній темряві синюватою сталлю й шинкувало зоряні відблиски на прозорі кружальця, мов салямі). Всідався він обережно, зіщулюючись щоразу, коли тиснуло на набиті в чужому сідлі мозолі, та Хропунець пересувався м’яко, мов крізь пух. А тоді Морт, сп’янілий від нових повноважень, згадав про Смертин важкий плащ у сідельній сумці, закутався в нього й запнув срібною застібкою.

Він ще раз глянув на першу клепсидру й стиснув Хропунцеві боки колінами. Кінь втягнув ніздрями морозяне повітря й затрусив клусом.

Позаду Гостроріз вискочив із будинку й рвонув померзлою вулицею. Мантія лопотіла за його спиною.

Кінь легко пішов учвал, відриваючись від бруківки. Вдаривши хвостом, він піднісся над дахами й здійнявся в холодне небо.

Гостроріз уваги на побачене не звернув. На думці в нього були нагальніші справи. Він підстрибнув і пірнув у коняче корито з крижаною водою, перекинувся на спину, вдячно загрібаючи під себе крижані друзки. За хвильку вода в кориті запарувала.

Морт вів коня невисоко, аби насолодитися відчуттям швидкості, що його дарував стрімкий плин землі внизу. Сонні хати безшумно тікали з під конячих копит. Хропунець чвалав легко, й величні м’язи під його шкірою рухалися, мов важкі крокодили на мілині, а здійнята вітром грива лоскотала Мортове лице. Нічне повітря, розітнуте лезом коси, мов корабельним кілем, вихорами заверталося за ним.

Вони летіли тихіше за тінь, освітлені місячним сяйвом, видимі лиш самим котам і людям, які пхали носа в справи, не призначені для людей.

Потім Морт не пригадає достеменно, та цілком можливо, що в польоті він сміявся.

Невдовзі приморожені рівнини поступилися рівчакам передгір’їв, а згодом і величні ряди Вівцескель рушили їм назустріч впевненим маршем. Хропунець опустив голову й подовжив крок, цілячись між двох вершин, загострених місячним світлом, ніби ґоблінські зуби. Десь далеко завив вовк.

Морт ще раз глянув на клепсидру. Посудину обрамлювала філігрань дубового листя, мандрагорових коренів, а пісок усередині навіть у місячному сяйві здавався золотим. Морт покрутив клепсидру так і сяк, але знайшов тільки тонке, заледве помітне гравіювання з іменем і прізвищем: Амеліна Жилава.

Хропунець притишив чвал. Морт дивився на верхівки дерев, припорошені снігом, який зійшов чи‑то зарано, чи то надто, надто запізно. Могло бути і так, і так: Вівцескелі самі робили собі погоду, незважаючи на пору року.

Під ними розкрилася ущелина. Хропунець знову притишив хід, розвернувся й почав знижуватися до засніженої просіки. Просіка була кругла, а точно посередині неї стояла хижка. Коли б землю навколо неї не притрусило снігом, Морт помітив би, що на просіці немає пеньків: ті дерева не вирубали, їх просто вмовили не рости навколо хижки. Або вони самі звідти пішли.

Свічкове світло лилося з віконця й утворювало на снігу жовтогарячу калюжку. Хропунець м’яко приземлився й не задумуючись потрусив крижаним настом – звісно, не пробиваючи його копитами.

Морт спішився й пішов до дверей, бурмотячи щось собі під ніс і помахуючи косою на пробу.

Дах на хижці був крислатий і стрімкий, щоби сніг не затримувався й було де ховати дрова. Жоден вівцескельський горянин не наважився б розпочати зиму, не обклавши хату дровами з трьох сторін. Та під крислатим дахом дров не було, хоча до весни було ще далеко.

Однак біля дверей була копиця сіна. На ній Морт помітив записку трохи кривуватими друкованими літерами: КОНЯЧЦІ.

Коли б Морт дозволив собі розхвилюватися, то точно розхвилювався б: на нього чекали. Та за кілька днів, що минули, він второпав одну штуку: краще вже проплисти над непевністю на повній швидкості, аніж пірнати в неї з головою. Хропунець тим часом не займав себе роздумами про моральність і взявся жувати.

Але тоді чи варто стукати? Чомусь здавалося, що стукати в цьому випадку нечемно. Раптом ніхто не відповість чи скаже забиратися геть?

Морт взявся за клямку й штовхнув двері. Ті прочинилися всередину легко й без скрипу.

За дверима була кухня з низькою стелею: Мортові довелося пригинатися, щоби не розтрощити череп об балки. Світло єдиної в приміщенні свічки виблискувало на боках череп’яного посуду на довгому буфеті й полірованій кам’яній підлозі. Вогонь у каміні світла не додавав – там були самі білі жарини й попіл. Морт зрозумів, що це залишки останньої дровини.

За столом у кухні сиділа літня пані й щось несамовито писала, ледве не водячи гачкуватим носом по паперу. На столі поряд із нею згорнувся калачиком сірий кіт і тихо блимав на Морта очима.

Лезо коси блиснуло у свічковому світлі. Жінка підвела очі.

– Хвилинку, – сказала вона. Нахмурилася до паперу. – Досі не вписала туди, що перебуваю при здоровому глузді й пам’яті, та це така дурість, хіба хтось при здоровому глузді й добрій пам’яті вмирав. Хочеш випити?

– Даруйте? – перепитав Морт. А тоді пригадав, хто він сьогодні, й виправився: – ДАРУЙТЕ?

– Хіба якщо ти п’єш. Є малиновий портвейн. На буфеті. Можеш допити, коли хочеш.

Морт підозріло окинув поглядом буфет. Відчув, що в нього перехопили ініціативу.

Витягнув клепсидру й витріщився на неї. Піску лишилося зовсім трішечки.

– В мене є ще кілька хвилин, – сказала відьма, не глянувши на клепсидру.

– Звідки, тобто, ЗВІДКИ ВИ ЗНАЄТЕ?

Вона не звернула на його слова жодної уваги. Просушила чорнило над свічкою, заклеїла лист воском і притисла його свічником. Тоді взяла на руки кота.

– Бабуня Бджолиця прийде завтра прибрати хатину, і ти підеш із нею, ясно? А ще прослідкуй, щоб вона віддала Бабці Горішниці мою вмивальницю з рожевого мармуру, бо та її очима вже стільки років поїдає.

Кіт гучно нявкнув, наче все зрозумів.

– Я всю ніч, тобто, Я ВСЮ НІЧ НЕ ЧЕКАТИМУ, ЩОБИ ВИ ЗНАЛИ, – докірливо сказав Морт.

– Ти почекав би, а от я не можу, тож і не пащекуй, – сказала відьма. Вона злізла зі стільця, і Морт побачив, яка вона насправді маленька й згорблена – мов лук. З зусиллям вона зняла з гака чорний гостроверхий капелюх, приладнала його на сивій голові за допомогою тьми-тьмущої шпильок і взяла по ціпку в кожну руку.

Почимчикувала до Морта й глянула на нього вічками крихітними й блискучими, мов смородини.

– Чи взяти шалик? Знадобиться мені шалик, як гадаєш? Думаю, не знадобиться. Сподіваюся, що там, куди я прямую, буде тепло, – вона пильно придивилася до Морта й насупилася. – Ти молодший, ніж я собі уявляла.

Морт промовчав. Тоді Солодка Жилава тихо додала:

– Знаєш, мені щось підказує, що ти не той, на кого я чекала сьогодні.

Морт відкашлявся.

– А на кого саме ви чекали?

– На Смерть, – спокійно відповіла відьма. – Така є домовленість, якщо ти не знав. Нам заздалегідь сповіщають, коли чекати на Смерть, і гарантують його особисту присутність.

– Я вона і є.

– Вона?

– Особиста присутність. Він мене відрядив до вас. Я на нього працюю. Ні до кого іншого я не прийшов би. – Морт замовк. Щось пішло не так. Його відрядять додому, ще й насміхатимуться. Перше справжнє відповідальне завдання, і він його провалив. У його вухах вже гримів зловтішний сміх. Звідкись із самого дна його зніченої душі здійнявся й завив сиреною розпачливий плач:

– Просто це моя перша справжня робота, і все пішло шкереберть!

Коса впала на підлогу, відрізавши ніжку стола і з дзенькотом розрубавши надвоє кам’яну плиту на підлозі.

Солодка якийсь час спостерігала за ним, схиливши голову набік. Тоді сказала:

– Ясно. Як тебе звати, юначе?

– Морт, – шморгнув Морт. – Від Мортимер.

– Ну, Морте, гадаю, десь при тобі має бути клепсидра.

Морт невпевнено кивнув. Відчепив від пояса клепсидру. Відьма прискіпливо її роздивилася.

– Ще є хвилинка, – сказала вона. – Але часу гаяти не можна. Дай-но я зачиню все.

– Та ви не розумієте, – заридав Морт. – Я все зіпсую! Ще ніколи цього не робив!

Вона погладила його по руці.

– Я теж ніколи цього не робила. Можемо обоє повчитися. А тепер бери косу в руки й спробуй поводитися, як личить такому дорослому юнакові. Отак, молодчина.

Морт опирався, та вона вигнала його надвір. Вийшла за ним на сніг, зачинила й замкнула двері великим залізним ключем, який повісила поряд на гвіздок.

Ліс скувало морозом, аж корені дерев рипіли. Місяць сідав, та небо було всипане великими білими зорями, від яких робилося ще зимніше. Солодка Жилава затремтіла.

– Там подалі лежить стара колода, – сказала вона невимушено. – І звідти чудовий вигляд на долину. Влітку, звісно. Я би присіла.

Морт допоміг їй перебратися через замети й обтрусив колоду від снігу так старанно, як тільки міг. Вони сіли, клепсидра стояла між ними. Може, влітку звідти справді був гарний вигляд, та зараз самі тільки чорні скелі височіли на тлі неба, з якого сипав дрібний сніг.

– Не вірю, що все це насправді відбувається, – сказав Морт. – Таке враження, що ви прагнете померти.

– За дечим я сумуватиму, – відповіла відьма. – Та все витоншується, розумієш? Це я про життя. Тіло зношується, і вже не можна йому довіряти, тож час рухатися далі. Мабуть, саме зараз я би й спробувала щось нове. Він казав тобі, що чарівники й відьми завжди його бачать?

– Ні, – не подумавши сказав Морт.

– А ми справді можемо.

– Він чарівників і відьом не дуже любить, – навіщось ляпнув Морт.

– Хитросраких ніхто не любить, – трохи самовдоволено завважила відьма. – Ми йому заважаємо, бачте. А проповідники й жерці не заважають, то їх він любить.

– Про це він ніколи не казав.

– Он як. Та вони весь час тільки й розводяться про те, як добре буде після смерті. Ми ж розповідаємо людям, як добре може бути тут і зараз, варто лишень завдати собі клопоту.

Морт вагався. Він хотів заперечити, що Смерть не такий, що йому байдуже, хороші люди чи погані, хай би тільки були пунктуальними. І добрі до котів, додав він подумки.

Та вирішив промовчати. Йому спало на думку, що іноді людям просто треба у щось вірити.

Вовк знову завив, і то так близько, що Морт перелякано роззирнувся навколо. Інший озвався на тому боці долини. До хору доєдналися ще двоє із лісової хащі. Ніколи в житті Морт не чув такого печального виття.

Він зиркнув на застиглу постать Солодки Жилавої, а тоді – панічно – на клепсидру. Підскочив, підхопив косу обома руками й махнув нею, мов дворучним мечем.

Відьма підвелася з тіла.

– Чудово, – похвалила вона. – на хвильку здалося, що ти промахнувся.

Важко дихаючи, Морт сперся на дерево і спостерігав за Солодкою, яка саме обійшла колоду й роздивлялася своє старе тіло.

– Гм, – невдоволено гмикнула вона. – Часові буде за що вибачатися.

Вона засміялася й подивилася на зорі крізь долоню.

А тоді почала змінюватися. Морт уже бачив, що трапляється з душами, які усвідомлюють, що морфогенне поле на них більше не діє, та жодного разу – щоби зміни були настільки усвідомленими. Волосся розпустилося з цупкої гульки, змінило колір і подовшало. Постава виструнчилася. Зморшки розгладилися й зникли. Сіра вовняна сукня затремтіла, мов морське плесо, й набула цілком інших, принадливих обрисів.

Відьма глянула вниз, захихотіла й перетворила сукню на щось листяно-зелене й обтисле.

– Що скажеш, Морте? – запитала вона. До того її голос був ніби скрипучим і тріснутим. Тепер його звук обіцяв мускус, і кленовий сироп, і інші штуки, від думки про які Мортів кадик затремтів, мов м’ячик на гумці.

– … – тільки й спромігся вичавити він із себе й ухопився за косу так міцно, що кісточки пальців побілішали.

Вона наблизилася до нього рішуче й водночас плавно, мов змія в віражі.

– Не чую, – промуркотіла вона.

– Д-д-дуже гарно, – пробелькотів Морт. – Ви такою були в юності?

– Я такою завжди була.

– Он як, – Морт тупо дивився на своє взуття. – Я маю забрати вас зараз, – сказав він.

– Знаю, – відповіла відьма. – Та я лишуся.

– Так не можна! Тобто… – він не міг дібрати слова. – Тобто розумієте, ви ніби розпливетеся, тоншатимете, доки…

 – Мені сподобається, – відрізала Солодка, а тоді нахилилася вперед, нагородила Морта поцілунком – легким і нечутним, мов зітхання мушки-одноденки, – і поволі зникла, доки від неї не лишився сам тільки поцілунок, мов усмішка від Чеширського Кота, от тільки значно принадніший.

– Бережи себе, Морте, – почув він голос Солодки в своїй голові. – Може, ти хотів би лишитися на цій роботі, та чи зможеш колись звільнитися з неї?

Морт стояв як дурник, тримаючись за щоку. На мить дерева навколо просіки затремтіли, й до вітру долучився дзвінкий сміх, а тоді знов запала тиша.

Службовий обов’язок потроху виринав із рожевого туману, що заполонив Мортову голову. Він вхопився за другу клепсидру й перелякано витріщився на неї. Пісок майже висипався.

Клепсидру прикрашали різьблені квіти лотоса. Коли Морт клацнув по ній нігтем, вона видала дзвінке «Ом-м-м».

Він побіг крижаним настом до Хропунця й вскочив у сідло. Кінь закинув голову, позадкував і рвонув у зоряне небо.

Величні мовчазні потоки синього й зеленого полум’я спадали з небесної тверді. Завіса октаринового сяйва коливалася над Диском повільно й урочисто – то було Серцевинне сяйво, потужний викид магічної енергії з нерухомого магічного поля навколо Диска, що заземлявся на горах Осердя, вкритих зеленкуватою кригою.

Центральна вершина – Серце Небес, домівка богів, – здіймалася на десять миль осяйним стовбуром крижаного полум’я.

Видовище це було доступне хіба кільком людям, і Морт до тих людей не належав, бо притискався до Хропунцевої шиї немов востаннє в житті, коли вони летіли нічним небом, й за ними, мов за кометою, тягнувся хвіст білої пари.

Навколо Серця були й інші гори, та порівняно з ним здавалися лише мурашниками, хоча кожна з них мала всі ознаки, притаманні цілком собі непоганим чи навіть величним горам, тобто усі ті сідловини, хребти, схили, бескиди, провалля й льодовики.

Серед найвищих із них, на дні долини, що нагадувала за формою лійку, мешкали слухачі.

То була одна з найдавніших на диску релігійних сект, хоча навіть боги сперечалися між собою, чи вважати слухацтво справжньою релігією. Хай там як, але єдиним, що вберігало храм слухачів від зникнення під точно скерованою лавиною, була зацікавленість богів у результатах слухання. Адже мало що може так дошкуляти богові, як незнання про щось.

Лишалося кілька хвилин до Мортового прибуття. В очікуванні на цю знаменну подію можна було би сидіти й малювати цяточки в нотатнику, та краще, мабуть, звернути увагу читачів на дивовижну форму слухацького храму: він нагадував велетенську білу амонітову черепашку. І тут треба дещо пояснити.

Все дуже просто.

З усією певністю можна стверджувати, що неможливо безслідно знищити щось створене Творцем, а це означає, що відлуння перших складів, що їх Він промовив, створивши світ, мало досі гуляти й відбиватися від матерії, розкиданої в космосі. А це означає, що відлуння це можна було би розчути, коли добре прислухатися.

Багато тисячоліть тому слухачі виявили, що льодовики й випадковість вирізали посеред гір цю долину так, що за формою вона була повною акустичною протилежністю долини відлунь. Тож вони збудували в ній свій багатокамерний храм точно за тим принципом, що ним керується фанатично налаштований меломан, виставляючи своє слухальне крісло посеред кімнати. Складна система перетинок вловлювала й посилювала звук, що скочувався до храму лійкоподібною долиною, і скеровувала його у центральну камеру, де о будь-якій годині дня чи ночі сиділи троє ченців.

І слухали.

Сумна правда полягала в тому, що чули вони не тільки невловні відлуння перших слів, а й усі інші звуки, що лунали на Диску. І щоби виокремити звук первинних Слів, їм довелося навчитися розрізняти всі шуми світу. Для цього був потрібен неабиякий талант, тож у послушники брали тільки тих, хто за сто ярдів міг на слух визначити, на який бік упала підкинута монетка. А в ченці його брали тільки після того, як він навчався розрізняти ще й колір тієї монетки – теж на слух.