Текст книги "Морт"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)
– А люди не помітять коня на вежі? – запитав Морт, коли вони спускалися сходами.
– А ТИ ПОВІРИВ БИ СВОЇМ ОЧАМ, КОЛИ ПОБАЧИВ БИ КОНЯ НА ВЕРШЕЧКУ ГОЛОВНОЇ ВЕЖІ?
– Ні. Кінь такими сходами не зійде.
– ТО САМ ЯК ГАДАЄШ?
– А, ясно, люди не бачать того, чого, на їхню думку, не може бути.
– МОЛОДЕЦЬ.
Вони йшли коридором, де всі стіни були завішані гобеленами. Смерть сунув руку під плащ, витягнув звідти клепсидру й уважно роздивився її в тьмяному світлі.
То була непроста клепсидра – із різьбленого скла в філігранній оправі з міді й дерева. А ще на ній було гравіювання: «Король Олерв Бастард».
Пісок у клепсидрі незвично виблискував. Лишалося його небагато.
Смерть щось пробубонів собі під ніс і заховав клепсидру в таємничих нутрощах плаща.
Вони повернули за ріг, і їх накрило звуком. Перед ними була величезна зала, по вінця забита людьми. Повсть зі слів і тютюнового диму здіймалася над натовпом і сягала височезної завішаної хоругвами й знаменами стелі. На галереї тріо менестрелів намарне вибивалося з сил, аби перекричати гамір.
Поява Смерті жодним чином не спантеличила присутніх. Слуга біля дверей спершу подивився на них, розтулив рота, та враз насупився, немов щось його відволікло, й забув про їхнє існування. Ще в їхній бік глянуло кілька придворних, та й ті миттю відволіклися, щойно здоровий глузд опанував їхніми органами чуття.
– МАЄМО ЩЕ КІЛЬКА ХВИЛИН, – сказав Смерть, беручи келих із таці, яку саме проносили повз. – ЗМІШАЙМОСЯ З НАТОВПОМ.
– Але вони мене теж не бачать! – поскаржився Морт. – А я справжній!
– ДІЙСНІСТЬ НЕ ЗАВЖДИ ТАКА, ЯКОЮ ЗДАЄТЬСЯ, – відповів Смерть. – ТАК ЧИ ІНАК, ЯКЩО МЕНЕ ВОНИ БАЧИТИ НЕ ХОЧУТЬ, ТО ТЕБЕ Й ПОГОТІВ. ЦЕ АРИСТОКРАТИ, ХЛОПЧЕ. НЕ ПОМІЧАТИ ВОНИ ВМІЮТЬ НАЙКРАЩЕ. ЧОМУ В КЕЛИХУ ВИШЕНЬКА НА ШПАЖЦІ?
– Морте, – автоматично виправив його Морт.
– І НЕ СКАЖЕШ, ЩО ВОНО ЧОГОСЬ ДОДАЄ ДО СМАКУ. НАЩО КОМУСЬ БРАТИ ЦІЛКОМ ВДАЛИЙ НАПІЙ І ВКЛАДАТИ В НЬОГО ВИШЕНЬКУ НА ШПАЖЦІ?
– А що буде далі? – перервав його Морт. Статечний граф наштовхнувся на Мортів лікоть, роздивився навсібіч, оминувши його, знизав плечима й пішов собі.
– АБО, СКАЖІМО, ОЦІ ШТУКИ, – вів далі Смерть, вказуючи пальцем на канапки, які проносили повз них. – НЕХАЙ ГРИБИ, ХАЙ БУДУТЬ ГРИБИ, І КУРКА, І ВЕРШКИ, Я НЕ ПРОТИ, ТА НАЩО, ТА ХТО В ЗДОРОВОМУ ГЛУЗДІ БУДЕ ЦЕ ВСЕ ПЕРЕМІШУВАТИ Й ПОДАВАТИ В КРИХІТНИХ ТАРТАЛЕТКАХ?
– Перепрошую? – перепитав Морт.
– ТАКІ ВОНИ, СМЕРТНІ. ТАК МАЛО ЇМ ВІДПИСАНО ЖИТИ НА ЦЬОМУ СВІТІ, А ВСЕ ОДНО ТІЛЬКИ ТИМ І ЗАЙНЯТІ, ЩО УСКЛАДНЮЮТЬ СОБІ ЖИТТЯ. ДИВОВИЖНО. З’ЇЖ КОРНІШОНЧИК.
– А де король? – Морт витягнув шию, намагаючись роздивитися щось над головами придворних.
– ЧОЛОВ’ЯГА ІЗ ЗОЛОТАВОЮ БОРОДОЮ, – сказав Смерть. Він торкнувся до плеча слуги і, доки той здивовано роззирався, поцупив із таці ще один келих.
Морт крутив головою навсібіч, аж доки побачив посеред зали чоловіка, оточеного кількома придворними. Чоловік нахилив голову, прислухаючись до співрозмовника-коротуна.
Сам він був високий, міцний, а обличчя в нього було спокійне й терпляче – словом, він мав такий вигляд, що можна було би цілком впевнено придбати в нього підстаркуватого коня.
– Не схожий він на злого короля. Нащо комусь його убивати?
– БАЧИШ ОТОГО ЧОЛОВІКА ПОРЯД ІЗ НИМ? З ВУСИКАМИ Й ЯЩІРЧИНОЮ ПОСМІШКОЮ, – вказав Смерть косою.
– Так, а що?
– ЦЕ ЙОГО БРАТ У ПЕРШИХ, ГЕРЦОГ СТОГЕЛІТСЬКИЙ. НЕ НАЙПРИЄМНІША В СВІТІ ЛЮДИНА. ВПРАВНИЙ ОТРУЙНИК. МИНУЛОГО РОКУ ЩЕ БУВ П’ЯТИМ У ЧЕРЗІ ДО ТРОНУ, А ТЕПЕР УЖЕ ДРУГИЙ. ВМІЄ ПРОСУВАТИСЯ СУСПІЛЬНОЮ ДРАБИНОЮ, ТАК БИ МОВИТИ, – Смерть попорпався десь під плащем і витягнув клепсидру, в якій між мідною філігранню дріботів чорний пісок. Легенько труснув. – І ЩЕ РОКІВ ТРИДЦЯТЬ ПРОЖИВЕ ЧИ ТРИДЦЯТЬ П’ЯТЬ, – додав він і зітхнув.
– То він отак просто ходить по світу й убиває людей? – сказав Морт і розчаровано похитав головою. – Немає в світі справедливості.
Смерть знов зітхнув.
– НЕМАЄ, – сказав він і віддав свій келих пажеві. Той страшенно здивувався, коли в руці нізвідки з’явився порожній келих. – Є ТІЛЬКИ Я.
Смерть витягнув з піхов меч. Клинок палав тим самим півпрозорим синім світлом, що й коса. Смерть зробив крок уперед.
– Думав, ви тільки косою орудуєте, – прошепотів Морт.
– КОРОЛІ ДІСТАЮТЬ МЕЧ, – сказав Смерть. – ТАКА ЇХНЯ КОРОЛІВСЬКА… ЗАБУВ СЛОВО… А, ТОЧНО, ПРЕРОГАТИВА.
Смерть поліз пальцями вільної руки під плащ і витягнув життєлічильник короля Олерва. У верхній посудині збіглися докупи останні піщинки.
– ЗАРАЗ БУДЬ УВАЖНИЙ, БО ПОТІМ Я ТЕБЕ, МОЖЛИВО, ПРО ДЕЩО ПИТАТИМУ.
– Заждіть, – проскиглив Морт, – це ж нечесно. Хіба не можна це спинити?
– ЧЕСНО? А ХТО КАЗАВ ЩОСЬ ПРО ЧЕСНІСТЬ?
– Просто коли той інший такий…
– СЛУХАЙ, ТУТ ПО-ЧЕСНОМУ БУТИ НЕ МОЖЕ. І СПРАВЕДЛИВОСТІ НЕ БУДЕ ТЕЖ. НЕ МОЖНА СТАВАТИ НА ЧИЙСЬ БІК. ТАК, СУМНО ЦЕ. АЛЕ КОЛИ ЧАС НАСТАВ, ТО ВІН НАСТАВ. І ВСЕ. ТАКІ СПРАВИ, ХЛОПЧЕ.
– Морте, – застогнав Морт, вдивляючись у натовп.
А тоді він побачив її. Випадкові рухи натовпу утворили стежку між Мортом і худенькою рудоволосою дівчиною, яка саме стояла в оточенні старших жінок за королівською спиною. Ту дівчину навряд чи можна було б назвати гарною – природа не обділила її щедрим розсипом ластовиння і, по правді кажучи, надмірною кістлявістю. Та її вигляд спричинив збурення у й без того напруженій задній частині Мортового мозку, і збурення те, невблаганно й немовби злостиво сміючись, умить сягнуло глибин Мортової черевної порожнини.
– ЧАС НАСТАВ, – сказав Смерть і дав Мортові під ребра легенького стусана гострим ліктем. – ЗА МНОЮ.
Смерть рушив до короля із мечем у руці. Морт моргнув і пішов за ним. На мить його погляд зустрівся з поглядом дівчини, та вона одразу ж відвернулася, а тоді відхилилася всім тілом, закинула голову назад, і її рот округлився в жахному передчутті.
Морт відчув, як ураз зм’як його хребет. А тоді він рвонув до короля.
– Стережіться, – заверещав він, – ви в страшній небезпеці!
Світ загуснув, немов залитий патокою. Навколо повставали блакитні й пурпурові тіні, немов у снах після теплового удару, і звуки почали глухнути, аж доки придворний гомін не здався далеким шурхотом, мов музика в чужих навушниках. Морт побачив, як Смерть став біля короля й дивився вгору…
…на галерею.
Морт бачив убивцю, бачив арбалет, бачив стрілу, що летіла крізь загусле повітря зі швидкістю хворого слимака. Та якою б повільною вона не була, обігнати її він не міг.
Здавалося, година знадобилася, аби наново опанувати свинцево важкими ногами, та зрештою він зумів стати на підлогу обома ними одночасно й відштовхнутися, щоби послати тіло вперед із прискоренням мізерним, мов континентальний дрифт.
Доки він плив крізь повітряну патоку, Смерть гірко промовляв:
– ЦЕ НЕ ПОМОЖЕ, ПОВІР. ТИ НАМАГАЄШСЯ ЗАПОБІГТИ НЕЩАСТЮ, І ЦЕ ПРИРОДНО, ТА НІЧОГО НЕ ВИЙДЕ.
Морт плив завмерлим і занімілим світом, мов уві сні.
Стріла поцілила. Смерть узявся за меч дворучним хватом, заніс його, й клинок пройшов крізь королівську шию, не лишивши ні сліду. Та Морт, пролітаючи крізь смерковий світ, бачив, ніби щось примарне опало з королівського тіла.
Король не міг загинути, адже ось він, досі стоїть на місці й дивиться просто на Смерть украй здивовано. Біля ніг його лежала якась дивна тінь, а десь далеко кричали й верещали люди.
– ЧИСТА РОБОТА, – сказав Смерть. – ІЗ ОСОБАМИ КОРОЛІСЬКОЇ КРОВІ ЗАВЖДИ НЕПРОСТО. НЕ ХОЧУТЬ ІТИ. А ОТ ПРОСТІ СЕЛЯНИ – НАВПАКИ, ДІЖДАТИ НЕ МОЖУТЬ.
– Ви хто в біса такий? – запитав король. – Що тут забули? Га? Охороно! Наказую…
І тут до його розуму нарешті дійшло повідомлення від очей. Морт був вражений. Король Олерв так довго був на троні, та навіть коли загинув, усе одно тримав марку.
– Стривайте-но, – сказав він. – Зрозумів. Не чекав на вас так скоро.
– МАЛО ХТО ЧЕКАЄ, ВАША ВЕЛИЧНОСТЕ, – вклонився Смерть.
Король розглянувся довкола. У смерковому світі було тихо й тьмяно, назовні вирували пристрасті.
– Це я там унизу лежу, чи не так?
– НА ЖАЛЬ, ТАК, ВАША ВЕЛИЧНОСТЕ.
– Чиста робота! Арбалет, правда ж?
– ТАК. А ТЕПЕР, ВАША ВЕЛИЧНОСТЕ, КОЛИ ВАША ЛАСКА…
– Хто це зробив? – запитав король. Смерть вагався.
– НАЙМАНИЙ УБИВЦЯ З АНК-МОРПОРКА.
– Гм. Хитро. Мої вітання Стогелітському. А я ж бо напихався протиотрутами. Немає протиотрути до холодної зброї, правда ж, скажіть?
– ТАКИ НЕМАЄ, ВАША ВЕЛИЧНОСТЕ.
– Стара добра мотузчана драбина й швидкий кінь біля підйомного мосту, еге ж?
– СКИДАЄТЬСЯ НА ТЕ, ВАША ВЕЛИЧНОСТЕ, – сказав Смерть, чемно беручи королівський дух під лікоть. – КОЛИ ВАС ЦЕ ТРОХИ РОЗРАДИТЬ, КІНЬ МАЄ БУТИ ДУЖЕ ШВИДКИМ.
– Он як?
Смерть розтягнув свою вічну посмішку трохи ширше.
– НА ЗАВТРА В АНКУ У МЕНЕ ПРИЗНАЧЕНО ЗУСТРІЧ ІЗ ВЕРШНИКОМ. БАЧИТЕ, ВІН МАВ НЕОБЕРЕЖНІСТЬ УЗЯТИ З СОБОЮ НАГОТОВАНИЙ ГЕРЦОГОМ ОБІД.
Король, чия фахова придатність до посади означала, серед іншого, й неспішне реагування на ситуації, що вимагають певного розуміння, на хвильку замислився, а тоді чемно й коротко посміявся. Тоді ж він уперше помітив Морта.
– Хто це? – запитав він. – Цей хлопець теж мертвий?
– ЦЕ МІЙ УЧЕНЬ. І НА НЬОГО ЧЕКАЄ СЕРЙОЗНА РОЗМОВА, ЩОБИ З ЮНОГО БЕЗТЯМКА НЕ СТАВ ДОРОСЛИМ БОВДУРОМ.
– Морт, – механічно назвався Морт. Звуки бесіди омивали його, мов важка вода, та він не міг відірватися від усього того, що відбувалося зовні. Він почувався справжнім. Смерть мав цілком справжній вигляд. Король був напрочуд міцним і здоровим на вигляд, як для щойно померлого. Та весь світ навколо перетворився на мішанину тіней і духів. Їхні обриси схилялися до мертвого тіла, проходили крізь Морта, обпливали його, немов туман.
Дівчина впала навколішки й плакала.
– Донька моя, – сказав король. – Мені мало б бути сумно. Чому мені не сумно?
– ПОЧУТТЯ ЛИШАЮТЬСЯ ТАМ. ВОНИ – РОБОТА ЗАЛОЗ.
– Он як. Мабуть, це кінець. Вона ж не бачить нас, правда?
– НІ.
– І, я так розумію, немає можливості мені…
– ЖОДНОЇ.
– Та вона буде королевою, і якби ж я міг її…
– НА ЖАЛЬ, НЕ МОЖНА.
Дівчина глянула вгору крізь Морта. Він бачив, як герцог співчутливо поклав їй на плече руку. Обличчям його блукала невловна посмішка. Така посмішка, що чигає на мілині на необережних пляжників.
– Ви мене не почуєте все одно, – сказав до дівчини Морт, – та не довіряйте йому!
Дівчина напружено глянула на Морта. Він простягнув руку й побачив, як та проходить крізь руку дівчини.
– ХОДІМО, ХЛОПЧЕ. НЕМАЄ ЧАСУ НА ДУРНИЦІ.
Морт відчув, як пальці Смерті – цілком по-дружньому – стискаються на його плечі. Він невпевнено розвернувся й пішов за Смертю й королем.
Вони вийшли крізь стіну. Він теж наполовину пройшов крізь неї, аж раптом усвідомив, що це неможливо.
Іти за цією думкою було самогубством. Морт відчув холод каменю, що стискався навколо його рук і ніг, аж раптом голос у його голові прогримів:
– ГЛЯНЬ НА ЦЕ З ТАКОГО БОКУ: НЕ МОЖЕ БУТИ НІЯКОЇ СТІНИ, БО КОЛИ ВОНА БУЛА Б ТАМ, ТИ Б КРІЗЬ НЕЇ НЕ ПРОЙШОВ. НЕ ПРОЙШОВ БИ, ХЛОПЧЕ?
– Морте, – виправив Морт.
– ЩО?
– Мене звати Мортом. Чи Мортимером, – розлючено процідив Морт, пропихаючись крізь стіну. Холод відпустив його.
– ОСЬ ТАК. НЕ ТАК УЖЕ Й СКЛАДНО, ПРАВДА?
В коридорі Морт роззирнувся навкруги й поплескав по стіні долонею. Він таки пройшов крізь неї, та тепер вона здавалася цілком твердою й виблискувала до нього часточками пилу.
– Як ви це робите? І як я це роблю? Це чари?
– ЩО ЗАВГОДНО, ТА НЕ МАГІЯ, ХЛОПЧЕ. КОЛИ НАВЧИШСЯ ЦЕ РОБИТИ САМ, МЕНІ БУДЕ НІЧОГО ТЕБЕ ВЧИТИ.
Король, який тепер був помітно розпливчастішим, сказав:
– Це вражає, маю визнати. Між іншим, я, здається, зникаю.
– МОРФОГЕННЕ ПОЛЕ СЛАБШАЄ, – пояснив Смерть.
Голос короля уже було ледве чутно, мов шепіт.
– То он в чому справа.
– ЦЕ З УСІМА СТАЄТЬСЯ. СПРОБУЙТЕ ОТРИМУВАТИ ЗАДОВОЛЕННЯ.
– Як? – тепер його голос був уже майже шелестом повітря.
– ПРОСТО БУДЬТЕ СОБОЮ.
У цю мить король немов здувся. Він дедалі меншав, висячи в повітрі, аж доки не зробився крихітним, мов блискуча часточка пилу. Усе відбулося так швидко, що Морт ледве не прогледів, – за півсекунди чи й швидше, з таким звуком, ніби хтось тихенько зітхнув.
Смерть обережно впіймав блискучу цятку й заховав під плащем.
– Що з ним трапилося? – запитав Морт.
– ТІЛЬКИ ЙОМУ ВІДОМО. ХОДІМО.
– Моя бабуся казала, що вмирати – все одно що засинати, – з надією припустив Морт.
– ГАДКИ НЕ МАЮ. НІ ТОГО, НІ ІНШОГО НЕ РОБИВ.
Морт востаннє роззирнувся. Великі двері розчахнулися, й крізь них повалили придворні. Дві статечні дами намагалися розрадити принцесу, та вона йшла гордо попереду них, і вони теліпалися за нею, мов повітряні кулі в рюшиках, а тоді всі троє звернули за ріг і зникли з поля зору.
– ВЖЕ ТРИМАЄТЬСЯ ПО-КОРОЛІВСЬКИ, – схвально відгукнувся Смерть. Він поважав стиль.
Унаступне Смерть заговорив уже на даху.
– ТИ СПРОБУВАВ ЙОГО ПОПЕРЕДИТИ, – сказав він, знімаючи годівницю з Хропунцевої шиї.
– Так, пане. Перепрошую.
– НЕ МОЖНА ЙТИ НАПЕРЕКІР ДОЛІ. ХТО ТИ ТАКИЙ, ЩОБИ ВИРІШУВАТИ, КОМУ ЖИТИ, А КОМУ ВМИРАТИ?
Смерть уважно слідкував за виразом на Мортовому обличчі.
– ЦЕ ТІЛЬКИ БОГАМ ДОЗВОЛЕНО. ЗАБАВКИ З ДОЛЕЮ НАВІТЬ ОДНОГО СМЕРТНОГО МОЖУТЬ ЗНИЩИТИ ЦІЛИЙ СВІТ. РОЗУМІЄШ?
Морт розпачливо кивнув.
– Тепер ви мене відрядите додому?
Смерть нахилився, підхопив його й посадив у сідло за собою.
– ЧЕРЕЗ ВИЯВ СПІВЧУТТЯ? НІ. КОЛИ Б ТИ ВИЯВИВ ЗАДОВОЛЕННЯ, ТОДІ Й ВІДРЯДИВ БИ, МОЖЛИВО. ТА ТИ МАЄШ ЗРОЗУМІТИ, ЯКИЙ ВИЯВ СПІВЧУТТЯ ПАСУЄ НАШОМУ ФАХОВІ.
– Який?
– ГОСТРОТА ЛЕЗА.
Минали дні, та Морт не був певен, скільки саме. Тьмяне сонце в світі Смерті виходило й заходило, але виходи у світ смертних, здавалося, не підпорядковувалися якійсь чіткій системі. Смерть не навідувався тільки до королів чи на поля доленосних битв. Більшість відвідин були до цілком звичайних людей.
Альберт готував сніданки, обіди й вечері, багато всміхався сам собі й говорив небагато. Ізабелл більшість часу сиділа в себе чи виходила покататися на поні чорними схилами над будинком. Їдучи верхи, з розплетеним волоссям, що майоріло за вітром, вона викликала б більше захвату в спостерігача, коли б була вправнішою вершницею, або коли б поні був помітно більшим, або коли б волосся її належало до того типу, що його вітер здіймав би сам собою. Буває таке волосся. А буває не таке. Її волосся таким не було.
Коли Смерть не виходив у справах, які називав СЛУЖБОВИМ ОБОВ’ЯЗКОМ, Морт допомагав Альбертові, або знаходив собі роботу в саду чи стайні, або досліджував велетенську бібліотеку Смерті, де читав усе підряд зі швидкістю й усеїдністю, що притаманні людям, які вперше відкрили для себе магію писаного слова.
Більшість книжок, звісно ж, були біографіями.
Але незвичними. Вони писалися самі собою. Ті, хто уже помер, заповнили усі відведені їм сторінки, а в книжках про тих, хто ще не народився, сторінки були чистими. А от нині живі…
Морт визначив, коли відмічав сторінку й перелічував додані рядки, що в деяких книжках за добу набігало по чотири‒п’ять абзаців. Почерк був незнайомий.
Зрештою він зважився на прохання.
– ПРО ЩО? – спантеличено перепитав Смерть, сидячи за різьбленим письмовим столом і крутячи між пальцями косоподібний ніж для паперу.
– Вільний вечір, – повторив Морт. Кабінет раптом здався йому нестерпно великим: килим широкий мов поле, і він посередині, такий беззахисний.
– АЛЕ НАЩО? НЕ МОЖЕ БУТИ, ЩОБИ НА БАБУСИН ПОХОРОН, – сказав Смерть, а тоді додав, – Я БИ ЗНАВ.
– Та я хотів би, знаєте, вийти з дому, із людьми побачитися, – промовив Морт, намагаючись витримати невблаганний синьо-зірчастий погляд.
– АЛЕ ТИ БАЧИШ ЛЮДЕЙ ЩОДНЯ.
– Так, звісно, от тільки, ну, це не дуже тривале спілкування, – завважив Морт. – Я про те, що добре було б побачитися з кимось, у кого очікувана тривалість життя більше кількох хвилин, – додав він.
Смерть побарабанив пальцями по столу – так, ніби миші чечітку танцювали, – й пильно подивився Мортові в очі ще кілька секунд. Завважив подумки, що хлопець уже трохи менш розбовтаний, ніж раніше, і постава в нього рівніша, а ще не задумуючись уживає слова на кшталт «очікувана тривалість життя». Це все бібліотека, подумав Смерть.
– ГАРАЗД, – сказав він докірливо. – ТА МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ТУТ У ТЕБЕ Є ВСЕ ТОБІ ПОТРІБНЕ. СЛУЖБОВІ ОБОВ’ЯЗКИ НЕ НАДТО ВИСНАЖЛИВІ, ПРАВДА?
– Правда, пане.
– І В ТЕБЕ ХОРОШЕ ХАРЧУВАННЯ, І ПОСТІЛЬ ТЕПЛА, І ДОЗВІЛЛЯ ОБЛАШТОВАНЕ, І ЛЮДИ ТВОГО ВІКУ.
– Тобто, пане?
– ДОНЬКА МОЯ, – сказав Смерть. – ТИ З НЕЮ БАЧИВСЯ, Я ТАК РОЗУМІЮ?
– А. Так, пане.
– ВОНА ДУЖЕ ПРИЄМНА ЛЮДИНА, КОЛИ ЗАПІЗНАТИСЯ БЛИЖЧЕ.
– Так, пане, я певен, що приємна.
– ТА ВСЕ ОДНО ТОБІ КОРТИТЬ, – Смерть заговорив осудливо, немов про вияв несмаку, – ВЗЯТИ ВІЛЬНИЙ ВЕЧІР?
– Так, пане. Коли ваша ласка, пане.
– ГАРАЗД, ГАРАЗД. НЕХАЙ. МАЄШ ЧАС ДО ЗАХОДУ СОНЦЯ.
Смерть розгорнув свій ґросбух і заходився щось писати. Час від часу він відволікався, щоби пересунути кісточки на рахівниці.
За хвилину підвів погляд.
– ТИ ЩЕ ТУТ, – сказав він, а тоді ядуче додав, – ВЛАСНИЙ ЧАС ВИТРАЧАЄШ, МАЮ ЗАВВАЖИТИ.
– Ем, – пробурмотів Морт, – а люди мене бачитимуть?
– ГАДАЮ, ЩО ТАК, НАПЕВНЕ БАЧИТИМУТЬ. ЧИ МОЖУ Я ДОПОМОГТИ ТОБІ ЩЕ ЧИМОСЬ, ПЕРШ НІЖ ТИ ПУСТИШСЯ БЕРЕГА?
– Ну, пане, є одна штука, пане, я не знаю, як вийти у світ смертних, пане, – пробурмотів Морт у відчаї.
Смерть шумно зітхнув і відчинив шухляду.
– ПРОСТО ІДИ ТУДИ.
Морт принижено кивнув і рушив у далеку путь до кабінетних дверей. Відчиняючи їх, він почув, як Смерть кашлянув.
– ХЛОПЧЕ! – гукнув Смерть і кинув чимсь у Мортів бік.
Морт механічно впіймав кинуте, коли двері заскрипіли й прочинилися.
Поріг зник. Глибокий килим під ногами перетворився на залиту болотом бруківку. Ядуче й в’язке, мов ртуть, денне світло омило його з усіх боків.
– Морте, – механічно звернувся Морт до всесвіту в цілому.
– Що? – перепитав рундучник. Морт роззирнувся навкруги. Він стояв посеред такої людної торгової вулиці, що годі було крок ступити. Тут продавали усе, від швацьких голок до рятівного прозріння, що ним торгували мандрівні проповідники. Доводилося кричати, аби бути почутим.
Морт поплескав рундучника по спині.
– Ви мене бачите?
Рундучник недовірливо зіщулився:
– Та вже бачу. Або когось ото типу вас.
– Дякую, – сказав Морт із полегшенням.
– Нема за що. Я багато людей за день бачу і грошей за те не беру. Може, шнурівки глянете?
– Мені не треба. А що це за місце?
– А ви не знаєте?
Двоє біля сусіднього намету уважно дивилися на Морта. Голова в нього закипала.
– Мій господар багато подорожує, – сказав він, не збрехавши. – Ми приїхали вчора вночі, і я заснув у кареті. А тепер у мене вільний вечір.
– Он як, – сказав рундучник і по-змовницькому нахилився до Морта. – Хочеться розважитися? Я би звів, із ким треба.
– Мене би дуже розважило знати, де я, – відрізав Морт.
Чоловік знітився.
– Це Анк-Морпорк. Це всім ясно видно. Й відчутно.
Морт потягнув носом повітря. І справді, щось із тутешнім повітрям нечисто. Відчувалося, що повітря це не перший день на світі. Неможливо було не завважувати з кожним вдихом, що навколо купа людей, вони близько, й усі вони мають по дві підпахви.
Рундучник ще раз оглянув Морта, відзначив подумки бліду шкіру, добре пошитий одяг і дивну напругу, немов у хлопцеві причаїлася закручена пружина.
– Будьмо відверті, – сказав він, – я міг би вас скерувати до неймовірного борделю.
– Я вже снідав, – невпевнено сказав Морт. – Та ви, може, підкажете, чи далеко ми від місця, яке зветься, коли правильно пам’ятаю, Сто Лат?
– Десь двадцять миль в серцесвітному напрямі. Та для такого юнака, як ви, там розваг немає, – поспішно відповів рундучник. – Я ж розумію, що ви сам, жадаєте нових вражень, утіхи, романтики…
Морт тим часом розв’язав торбу, що її йому кинув Смерть. Там було повно крихітних золотих монет.
У голові знов постав образ – власниці юного блідого обличчя під копицею рудого волосся, яка відчувала його присутність. Неоформлені почуття, що переслідували його останні кілька днів, раптом набули зосередженості.
– Я жадаю, – сказав Морт твердо, – щоби мені дали дуже швидкого коня.
За п’ять хвилин Морт зрозумів, що заблукав.
Цю частину Анк-Морпорка – місто в місті, яке вочевидь потребувало державної допомоги чи, навіть краще, рейду вогнеметників, – в народі звали Затінками. Занедбаною її було можна назвати хіба з великою, неприпустимою натяжкою. Тут жили за горизонтом занедбаності – там, де занедбаність, ніби за рівняннями Ейнштейна, набувала неправдоподібно жахних масштабів. Тут було гамірно, спекотно й смерділо, мов у хліві.
Це була не так спільнота, як екосистема – такий собі кораловий риф на суші. Тут мешкали люди, звісно, – та поводилися вони аналогічно омарам, кальмарам, креветкам та іншим морським мешканцям. А ще тут, звісно, були акули.
Морт зневірено блукав кривими вуличками. Якби хтось спостерігав за ним із дахів, то помітив би певну впорядкованість рухів натовпу за його спиною – тобто кількох чоловіків, які ненав’язливо зосереджувалися на ньому, немов на цілі. Спостерігач швидко дійшов би висновку, що для Морта й золота в його торбинці очікувана тривалість життя становить не більше, ніж тривалість життя триногого їжака на шестисмуговому шосе.
Читачам і читачкам уже, мабуть, ясно, що в Затінках не було вроджених мешканців. Там були привнесені й акліматизовані види. Подеколи Морт намагався заговорити до когось із місцевих, щоби зрештою купити собі коня. Акліматизовані місцеві зазвичай щось бурмотіли собі під ніс і поспішали геть, адже всі, хто мав намір лишатися живим у Затінках протягом бодай трьох годин, розвивали в собі надчутливість до певних прикмет, тож робили все, щоби не лишатися надовго поряд із Мортом – як‑от мешканці сільської місцевості не стоятимуть біля самотнього високого дерева під час грози.
Так Морт добрів до Анка – найбільшої на Диску ріки. Ще до того, як сягнути міських мурів, води Анка були повільними й важкими від зібраного з рівнин мулу, а коли ті води допливали Затінків, ходити по їх поверхні зумів би навіть агностик. Втопитися в Анку було неможливо, а от задихнутися – запросто.
Морт недовірливо роздивився поверхню ріки. Здавалося, вона ворушилася. На ній були бульбашки. Це мала б бути вода. Він зітхнув і розвернувся.
Перед ним стояли троє. З’явилися вони так несподівано, ніби від кам’яного муру відділилися. Вигляд вони мали такий упевнений і вагомий, який зазвичай мають розбійники, що їх зустрічає герой оповіді в ту мить, коли час йому перелякатися, та не занадто, адже очевидно, що він має чим здивувати нападників.
Троє загрозливо вишкірилися. Це вони вміли.
Один із них витягнув ніж і поводив ним перед собою, окреслюючи вістрям у повітрі маленькі кільця. Тоді рушив у Мортів бік, а двоє інших трималися позаду й забезпечували товаришеві аморальну підтримку.
– Давай гроші, – гаркнув перший розбійник.
Морт потягнувся до торбинки на поясі.
– Заждіть, – раптом сказав він. – А що далі?
– Що?
– Питаю, який вибір, гроші чи життя? Це ж так мають казати грабіжники. «Гроші чи життя!» Читав про це в одній книзі.
– Може бути, може бути, – грабіжник відчував, що в нього перехоплюють ініціативу, й блискавично викрутився: – З іншого боку, може й так статися, що будуть нам і гроші, і життя. Дуплетом, так би мовити, – він зиркнув на колег, і ті хором хихикнули.
– В такому разі… – сказав Морт і замахнувся рукою так, немов от‑от закине торбинку подалі в Анк, навіть якщо та має всі шанси відскочити від води, мов від гуми.
– Ти що надумав, – зреагував грабіжник. Він рвонув уперед, але завмер, щойно Морт загрозливо труснув рукою з торбинкою.
– Ну, – сказав Морт, – я на це так дивлюся. Коли ви все одно мене вб’єте, то можна із грішми й попрощатися. Тож самі обирайте, – на доказ твердості наміру він витягнув із торбинки монету й кинув її у воду. Вода всмоктала її, неприємно сьорбнувши. Грабіжники зіщулилися.
Ватажок глянув на торбинку. Глянув на свій ніж. Глянув на Мортове обличчя. Глянув на поплічників.
– Хвилинку, – сказав він Мортові й про щось тихо засперечався з двома іншими.
Морт оцінив відстань до входу в провулок. Не добігти. Крім того, ці троє мали такий вигляд, наче ганятися за жертвами вміли непогано. Єдине, що могло їх спантеличити бодай трохи, – невблаганна логіка.
Ватажок розвернувся до Морта. Востаннє запитально глянув на приятелів. Ті рішуче кивнули.
– Гадаю, ми тебе вб’ємо, а з грішми вже як вийде. Не можна, щоби така поведінка ширилася.
Інші двоє дістали ножі.
Мор нервово ковтнув.
– Це може виявитися нерозумно з вашого боку.
– Чого це?
– Ну, по-перше, мені це не сподобається.
– А тобі й не мусить подобатися, все одно мертвий будеш, – сказав грабіжник, наближаючись.
– Не певен, що мені час помирати, – сказав Морт задкуючи. – Мене би повідомили.
– Ага, – сказав грабіжник, якому все це вже почало всерйоз набридати. – Ага, точно, але тебе й повідомили, хіба ні? От холєра, гівно слоняче!
В ту саму мить Морт зробив ще один крок назад. Крізь стіну.
Ватажок мов баран дивився на суцільний камінь, що поглинув Морта, а тоді кинув ніж на землю.
– Хай би мене чорти забрали. – ний чаклун. Ненавиджу – них чаклунів!
– То й не – в би їх, коли так, – пробурмотів один із поплічників, невимушено вимовляючи рядки дефісів.
Третій грабіжник, якому тяжко давалося розуміння ситуації, сказав:
– Та він оно крізь стіну пройшов!
– А ми були ходили за ним сто років, – пробурмотів другий. – А ти, Голомозий, молодець. Казав я тобі, що він чаклун, бо тут тіки чаклуни самі ходять. Не казав я тобі, що то чаклун? Казав…
– Та ти стільки кажеш, що в голову не влізе, – гримнув ватажок.
– А я бачив, бачив, як він ото крізь стіну…
– Та невже?
– Та вже!
– Крізь стіноньку ото, не бачили хіба?
– Думаєш, ти розумний такий?
– Та вже не тупий, іди перевір!
Ватажок підхопив ніж із багна по-зміїному спритно:
– Покажу тобі, що в мене не тупе.
Третій грабіжник підкрався до стіни й копнув її кілька разів щосили, доки в нього за спиною вовтузилися й белькотіли колеги.
– Та, стіна як є, стінонька. Чи ж я стіни в житті не бачив. Як вони це роблять, га, хлопці? Хлопці?
Він розвернувся й перечепився через тіла, що лежали долілиць.
– Ой, – промовив він. Хай як туго до нього доходило все, що відбувалося, одну важливу штуку він второпав блискавично: він у провулку посеред Затінків, і він сам-один, тож зірвався на біг і не спинявся доволі довго.
Смерть поволі крокував кахлями й уважно придивлявся до тісних рядків життєлічильників. Альберт чемно ходив за ним із величезним ґросбухом у руках.
Навколо них сірим водоспадом гуркотів пісок.
Рядок над рядком, на полицях гули клепсидри, у яких спливав відведений смертним час. То було важке гудіння, глухе гудіння, що лилося в’язко, мов заварний крем на солодкий пудинг душі.
– ЧУДОВО, – зрештою промовив Смерть. – ЗНАЧИТЬ, ТРОЄ. ТИХА НІЧ.
– Тобто Солодка Жилава, настоятель Лобсанґ – знову, і та принцеса Келі, – підсумував Альберт.
Смерть роздивився трійко клепсидр, які тримав у руках.
– ХОЧУ ХЛОПЦЯ НАШОГО ВІДРЯДИТИ.
Альберт звірився з ґросбухом.
– Що ж, Солодка навряд чи завдасть клопоту, а настоятель у нас, так би мовити, досвідчений помирач. Шкода цю принцесу. Лише п’ятнадцять. Може бути непросто.
– ТАК, ШКОДА ЇЇ.
– Пане?
Смерть стояв із третьою клепсидрою в руці й уважно роздивлявся, як на її боках грає світло. Зітхнув.
– ТАКА ЮНА…
– З вами все гаразд, пане? – запитав Альберт заклопотано.
– ЧАС, НІБИ НЕСКІНЧЕННИЙ ПОТІК, ЗНОСИТЬ УСЕ…
– Пане!
– ЩО ТАКЕ? – різко запитав Смерть.
– Ви щось аж надто красномовний сьогодні, пане, от що я думаю…
– ЩО ТИ ВЕРЗЕШ, ЧОЛОВІЧЕ?
– Ви щойно слабкість виявили, пане.
– ДУРНИЦІ. ПОЧУВАЮСЯ ДОБРЕ ЯК НІКОЛИ. ТАК, ТО ПРО ЩО МИ ГОВОРИЛИ?
Альберт знизав плечима й глянув на записи в книзі.
– Солодка у нас відьма. Може трохи розлютитися, коли Морта пошлете замість себе.
Усі, хто мав стосунок до магії, мали право на те, щоби Смерть власною персоною прийшов по них, коли настане час.
Здавалося, Смерть не чув Альберта. Він знов роздивлявся клепсидру принцеси Келі.
– ЯК ЗВЕТЬСЯ ЦЕ ВІДЧУТТЯ ВСЕРЕДИНІ ЧЕРЕПА, КОЛИ ТОСКНО Й ШКОДА, ЩО ВСЕ СТАЄТЬСЯ ТАК, ЯК НАПЕВНЕ Й МАЄ СТАТИСЯ?
– Печаль, пане. Гадаю, печаль. А тепер…
– Я – ПЕЧАЛЬ.
Альберт аж рота роззявив від подиву, та зрештою опанував себе й поспішно нагадав:
– Пане, ми про Морта говорили.
– ЯКОГО МОРТА?
– Учня вашого, пане, – терпляче пояснив Альберт. – Худенький такий, високий.
– ТАК, ЗВІСНО. ТАК ОТ, ЙОГО Й ВІДРЯДИМО.
– А він точно готовий іти сам? – перепитав Альберт.
Смерть задумався.
– ВПОРАЄТЬСЯ, – відповів він зрештою. – ВІН ВІДПОВІДАЛЬНИЙ, ШВИДКО ВЧИТЬСЯ І, ЯКЩО ЧЕСНО, ЛЮДЯМ ВАРТО ЗВИКНУТИ, ЩО Я НЕ БІГАТИМУ ПО НИХ ВЕСЬ ЧАС.
Морт тупо дивився на оксамитові завіси на стіні просто перед ним.
«Я пройшов крізь стіну, – подумав він, – а це неможливо».
Він обережно посунув завісу – раптом за нею причаїлися двері? Там стіна була глуха й не було на ній нічого, крім потрісканого тиньку, а під ним – вогкої, але щільно, на совість вкладеної цегли.
З цікавості, він постукав кулаком по стіні. Було ясно, що назад він крізь неї не вийде.
– Ну, – звернувся він до стіни, – що тепер?
Голос за його спиною озвався:
– Кгм. Перепрошую, пане.
Морт повільно розвернувся.
Посередині кімнати за столом сиділа родина хапонійців: батько, мати й півдесятка дітлахів різного віку. Вісім пар очей здивовано витріщалися на Морта. Дев’ята пара, яка не витріщалася на нього, належала пристаркуватому родичеві невизначеної статі, який саме скористався можливістю доступитися до спільного тареля з наїдками, бо вирішив, що варена рибина в руці краща за будь-яку несподівану містичну прояву. Тож тишу, що запала з появою Морта, порушувало тільки зосереджене жування.
В одному з кутків стояв крихітний вівтар Оффлера, хапонійського шестирукого крокодилобога. Божество шкірилося на присутніх так само, як Смерть, коли не рахувати зграйки пташок, покликаних приносити своєму покровителеві звістки від вірян і тримати його зуби в чистоті.
Хапонійці цінують гостинність понад усі інші чесноти. Доки Морт витріщався, господиня підвелася, взяла з полички чисту тарілку й мовчки взялася складати на неї наїдки зі спільної тарелі й відвойовувати найкращий шмат ската з загребущих старечих рук. При цьому вона не зводила з Морта підведених каялом очей.
Першим, хто заговорив до нього, був батько. Морт нервово вклонився.
– Даруйте, здається, я крізь оцю стіну пройшов, – сказав він, а подумки додав: «Яке все-таки дурне пояснення».
– Прошу до столу? – невпевнено сказав господар. Господиня, подзенькуючи браслетами, охайно вклала на тарілку кілька перчиків і побризкала все темно-зеленим соусом, і Морт підозрював, що вже цей соус куштував. Уперше це сталося з ним кілька тижнів тому, і хоч рецепт приготування його був непростим, та самого смаку було достатньо, аби здогадатися про рибні нутрощі, мариновані й виварювані впродовж кількох років у акулячій жовчі. Смерть казав, що смак цей можна навчитися цінувати, та Морт вирішив не робити в цьому напрямку жодних зусиль.
