Текст книги "Морт"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

– Бо навіть книжки не зважуються описувати таке, – прошепотів Альберт. Він спробував заплющити очі, та образи, що замерехтіли в темряві під повіками, були настільки живими, що він одразу ж їх розплющив.

– Гаразд, – сказав він. – Є одне закляття. Воно сповільнює час над певною місцевістю. Я його вам запишу, та промовити його має чарівник.

– Це я влаштую.

Альберт облизав пересохлі губи. Його язик був схожий на стару ганчірку.

– Але доведеться заплатити, – сказав він. – Виконати спершу свій Обов’язок.

– Ізабелл?

Почувши Морта, вона знов опустила погляд на сторінку.

– Це правда, – сказала вона. – Якщо не виконаєш, усе піде шкереберть, а він все одно випаде назад у Час.

Усі троє перевели погляди на величезний годинник, що нависав над ними. Його маятник поволі розтинав повітря, дроблячи час на крихти.

Морт застогнав:

– Замало часу! Я не встигну і туди, і туди одночасно! Я не встигну!

– Господар устигнув би, – завважив Альберт.

Морт висмикнув меч із одвірка й люто потрусив ним перед Альбертовим носом. Той зіщулився.

– Пиши закляття, – гримнув Морт. – І не барись!

Він розвернувся і покрокував у Смертин кабінет. Там у кутку був муляж Диска: величезний, він тримався на спинах слонів, вилитих із чистого срібла, які стояли на спині бронзового Великого А’Туїна. Великі річки були позначені нефритовими жилками, пустелі – діамантовим пилом, а найпримітніші міста – самоцвітами. Анк-Морпорк, наприклад, позначений чималим рубіном.

Він розставив клепсидри по точках приблизного перебування власників відповідних життів і повалився в Смертине крісло, люто витріщаючись на них, ніби від цього відстань між ними зменшиться. Крісло тихо поскрипувало й поверталося, коли він совався в ньому з боку в бік.

Невдовзі тихо зайшла Ізабелл і повідомила:

– Альберт записав закляття. Я звірилася з книгою. Він не хитрує. Зараз він пішов і замкнувся у себе, і…

– Ти тільки поглянь на них! Тільки поглянь!

– Гадаю, Морте, тобі варто трохи заспокоїтися.

– Як мені заспокоїтися, коли – ти глянь тільки – одна з них майже у Великому Нефі, а друга – у Фест Пеларґіку, а мені ще потім у Сто Лат. Це дорога завдовжки десять тисяч миль так чи так. Це неможливо.

– Я певна, що ти знайдеш спосіб. А я допоможу.

Тут він нарешті подивився на неї й побачив, що вона була у пальті – незручному для верхової їзди і з великим хутряним коміром.

– Ти? Чим ти поможеш?

– Хропунець легко винесе нас двох, – сказала Ізабелл скромно і вказала на паперовий мішечок у руці, – а ще я зібрала нам обід. Я могла би… Могла би двері відчиняти й таке інше.

Морт невесело засміявся:

– В ЦЬОМУ НЕ БУДЕ ПОТРЕБИ.

– Вдячна буду, коли припиниш так говорити.

– Я не можу брати пасажирів. Це мене сповільнить.

Ізабелл зітхнула.

– Слухай, зробімо так: ми вдамо, що щойно довго сварилися, і я перемогла. Гаразд? Заощадимо сили. І ще я чомусь підозрюю, що Хропунець не схоче іти з подвір’я без мене. Я йому стільки рафінаду згодувала за всі ці роки, ти й гадки не маєш. То як, їдьмо?

Альберт сидів на вузькому ліжку й розлючено дивився в стіну. Він чув, як стукіт копит раптом урвався, коли Хропунець здійнявся в повітря, й щось собі забурмотів.

Минуло двадцять хвилин. Вирази пропливали обличчям чарівника, мов тіні від хмар схилом пагорба. Подеколи він невиразно щось промовляв, як‑от «казав я їм», чи «я ніколи такого не схвалив би», чи «господаря про таке слід попередити».

Та зрештою він, здається, опанував себе, обережно став навколішки й витягнув з-під ліжка подерту скриню. Відчинив її з помітним зусиллям і дістав запилюжену сіру мантію, з якої посипалися мідні блискітки й нафталінові кульки. Він вбрався в мантію, обтрусився й знов поліз під ліжко. Нерозбірливо чулася лайка, щось порцеляново дзенькнуло кілька разів – і Альберт витягнув з-під ліжка чарівничу патерицю, вищу за нього самого.

Вона була товстішою за звичайний костур – здавалася такою здебільшого через рельєфні різьблення, що прикрашали її по всій довжині. Роздивитися їх було непросто, та коли примружитися й зосередитися, написи й знаки прозоро натякали, що читати їх не варто.

Альберт знов обтрусився й критичним поглядом пройшовся по відображенню в дзеркалі над мийкою. А тоді промовив:

– Капелюх. Немає капелюха. Яке чаклунство без капелюха, холера його забери.

Він помарширував із кімнати й повернувся за п’ятнадцять хвилин. За цей час він встиг: вирізати круглий шмат із килима в Мортовій кімнаті, забрати з-за люстра в спальні Ізабелл захований там сріблястий папір, взяти з-під мийки в кухні нитку й голку, обдерти кілька напіввідірваних блискіток із мантії. Те, що вийшло, було не таким ефектним, як йому хотілося б, а ще воно сповзало на одне око, але: воно було чорне, на ньому були зорі й півмісяці, а ще цілком однозначно воно сповіщало, що його власник чарівник, хоча, може, й трохи відчайдушний.

Альберт почувався пристойно вдягнутим уперше за дві тисячі років. Від цього йому зробилося трохи сумно, тож він на хвильку замислився, а тоді відкинув ногою ганчір’яний килимок і патерицею накреслив коло на голій підлозі.

Коли патериця торкалася підлоги, то лишала по собі тонку лінію октаринового сяйва – восьмого кольору веселки, кольору магії, барвника уяви.

На колі він намітив вісім точок і з’єднав їх в октограму. Кімната запульсувала й низько загула.

Альберто Маліч ступив у центр і підніс патерицю над головою. Він відчував, як та прокидається, відповідає на дотики, як тремтить у ній сонна сила, що поволі випростується й напружується, мов розбуджений тигр. Перед внутрішнім зором його поставали образи забутої вже могутньої магії, що причаїлася у затканих павутинням закапелках його розуму. Уперше за багато століть він почувався справді живим.

Він облизав губи. Пульсація вщухла й лишила по собі дивну, повну очікування тишу.

Маліч закинув голову й виголосив один склад.

Синьо-зелене полум’я вирвалося з обох кінців патериці.

Октаринове сяйво здійнялося з восьми вістрь октограми й охопило чарівника. Усе це було насправді непотрібне для завершення заклинання, та ефектність появи для чарівників не пустий звук…

Як і ефектність зникнення. Він зник.

Мортів плащ лопотів на стратопівсферному вітрі.

– Куди спочатку? – прокричала Ізабелл йому в вухо.

– Фест Пеларґік! – крикнув Морт, і вихор відніс його слова геть.

– Де це?

– Агатійська імперія! На Противажному континенті! – і він вказав униз.

Морт не підганяв Хропунця, бо знав, яка довга дорога попереду, тож величезний білий кінь розслаблено чвалав над океаном. Ізабелл глянула вниз на ревучі зелені хвилі в білих баранцях і міцніше притиснулася до Морта.

Морт примружився, намагаючись розгледіти крізь туман біле марево, що означало сушу, й стримувався, аби не прискорити Хропунця пласким боком меча. Він жодного разу його не бив і, чесно кажучи, не знав, що з цього може вийти. Він міг тільки чекати.

З-під його пахви показалася рука з сендвічем.

– На вибір шинка або сир із кисло-солодким соусом, – сказала вона. – Можна й поїсти, доки іншої роботи немає.

Морт опустив погляд на вогкий хлібний трикутник і спробував пригадати, коли востаннє їв. Годинник тут не поможе, треба рахувати за календарем. Він узяв сендвіч.

– Дякую, – сказав він так чемно, як тільки міг.

Крихітне сонце котилося до виднокраю, тягнучи за собою ліниве денне світло. Хмари попереду здіймалися, мов гори, і їхні краї відсвічували рожевим і жовтогарячим. За якийсь час він уже міг розрізнити внизу розпливчасті контури суші, розсипи міських вогнів тут і там.

Півгодини – і він уже був певен, що розрізняє окремі будівлі. Агатійська архітектура тяжіла до приземкуватих пірамідальних форм.

Хропунець знижувався, аж доки між його копитами й морською поверхнею не лишилося кілька футів. Морт ще раз роздивився клепсидру й лагідно потягнув за віжки, аби скерувати коня до морського порту, що був трохи далі в узбічному напрямку від їхнього поточного курсу.

На якорі стояло кілька суден – переважно прибережні торгові вітрильники. Агатійські правителі не заохочували підданих подорожувати за межі імперії, щоби ті не надто переймалися побаченим закордоном. З тієї ж причини по всьому кордону країни було зведено стіну, яку охороняли так звані небесні стражі, а робили вони це таким чином: наступали щосили на пальці тим громадянам, яким спадало на думку визирнути за стіну й ковтнути повітря свободи.

Траплялося таке нечасто, адже більшість підданих Сонцеликого цілком щасливо жили собі з цього боку Стіни. Так уже життя складається, що є ті, хто з цього боку, а є ті, хто з того, й тому шляхів два: виростити собі витриваліші пальці рук або просто не думати про зайве.

– Хто тут головний? – запитала Ізабелл, коли вони пролітали над гаванню.

– Якийсь хлопчик-імператор. Та насправді, гадаю, всім заправляє Верховний візир.

– Жодної довіри до таких візирів, – глибокодумно сказала Ізабелл.

І Сонцеликий Імператор такої довіри не мав. Візир, якого звали Дев’ять Мінливих Дзеркал, мав абсолютно чіткі уявлення щодо того, хто має керувати державою, в тому сенсі, що керувати має він, а юний правитель саме достатньо підріс, щоби ставити незручні питання на кшталт «Чи вам не здається, що Стіна матиме кращий вигляд, коли в ній буде кілька воріт?» або «Так, але хіба не цікаво, що на тому боці?». Тож Візир вирішив, що в інтересах Сонцеликого – вмерти в муках від отрути й бути похованим у негашеному вапні.

Хропунець приземлився на пограбаний гравій у подвір’ї величезного палацу й тим самим кричущо порушив гармонію всесвіту[11]11
  Кам’яний сад Усесвітнього Вмиротворення й Простоти, розбитий за наказом попереднього імператора, Дзеркала Єдиного Сонця¹, завдяки впорядкованості предметів і тіней втілював у собі ідею фундаментальної єдності душі й матерії, а також ідею всезагальної гармонії. Вважається, що в точно впорядкованих камінцях цього саду зашифровано таємниці, що на них тримаються самі підвалини дійсності.
  ¹ Його прагнення слави знаходило вихід у звичці відрізати ворогам губи й ноги, а тоді обіцяти свободу, якщо вони зможуть пробігти місто з кінця в кінець, граючи при цьому на трубі. – Прим. авт.


[Закрыть]. Морт спішився і допоміг Ізабелл.

– Просто під ногами не плутайся, – сказав він їй серйозно. – І не розпитуй.

Він побіг кудись вгору емальованими сходами й поспішив крізь безмовні кімнати й зали. Спинявся він тільки іноді, щоби поглянути на клепсидру. Зрештою він добіг до кінця одного з коридорів і зазирнув крізь фігурну решітку до нижньої кімнати, де саме вечеряли представники імператорського двору.

Юний Сонцеликий Імператор сидів схрестивши ноги на чолі низенького столу. Позаду нього тягнулася довга мантія, розшита коштовним хутром і пір’ям. Здавалося, він із неї вже трохи виріс. Решта придворних сиділи навколо столу у складновираховуваному порядку старшості, та серед них безсумнівно був і Візир, який украй підозріло длубався в своїй порції снуші й варених водоростей. Не вірилося, що хтось із присутніх от‑от помре.

Морт прокрався вздовж галереї, завернув за ріг і заледве не наштовхнувся на кількох чималих небесних стражів, які саме зібралися біля підглядального отвору в паперовій стіні, передавали один одному цигарку й затягувалися, в характерній для солдатів манері прикриваючи сигарету долонею.

Він навшпиньки пішов назад до решітки й підслухав таку розмову:

– О, нехай наречуть мене найнещаснішим зі смертних, мій Вічний Повелителю, бо знайшов я оце в своїх цілком достойних снуші, – жалівся Візир, показуючи щось затиснуте між паличок.

Придворні нахилилися вперед, щоби розгледіти. Морт також. Він не міг не погодитися з Візиром, бо та штука дійсно була неприємною на вигляд – синювато-зелена і з купою трубчастих мацаків.

– Тому, хто готував трапезу, винесуть догану, о Благородний Муже Науки, – сказав Імператор. – Хіба є в світі люди з запасними ребрами?

– О, ні, Чуйний Батьку Свого Народу, я радше вів до того, що це, на мою думку, міхур і селезінка глибоководного в’юна, яку вважають чи не найвишуканішим смаколиком, і то настільки, що куштувати його належить лиш істинним улюбленцям богів, до яких я свою ницу персону віднести не можу аж ніяк.

І вправним кидком переправив ту штуку в Імператорову тарілку, де вона, трохи потремтівши, прийшла в стан спокою. Хлопчик якийсь час дивився на неї, а тоді підчепив паличкою.

– Он як, – сказав він, – та хіба не сказано було самим великим філософом Лі Тіном Улесником, що вчений муж є вищим за будь-якого князя чи царя? Пригадую, як ви давали мені прочитати уривок, де про це йшлося, о Вірний і Ненастанний Шукачу Знань.

Драглиста штукенція витворила дугу в повітрі й присоромлено гепнулася на тарілку Візира. Той підхопив її паличками й приготувався до другої подачі, трохи примружившись.

– Зазвичай це твердження можна вважати істинним, о Нефритовий Потоку Мудрості, та особисто ваш покірний слуга аж ніяк не може вважатися вищим за Самого Імператора, якого він любить, ніби власного сина, і якого глядів невсипно аж від сумної часини загибелі його батька, тож складає цей смаколик до ваших ніг як скромний дар.

Усі придворні супроводили пильними поглядами нещасний шмат риб’ячої плоті в його третьому польоті через стіл, та Імператор, хвацько махнувши віялом, відбив подачу й так повернув невідому штукенцію у Візирову тарілку. Та льопнулася з такою силою, що варені водорості бризнули навсібіч.

 – Та вже з’їжте хтось те нещастя, – вигукнув Морт, якого ніхто не міг чути. – Я поспішаю!

– Ви найвідданіший зі слуг моїх, о Мудрий і Справді Єдиний Супутнику Моїх Покійних Батька й Дідуся в Їхніх Останніх Подорожах, а тому я проголошую вас достойним нагороди, що полягає в куштуванні цього рідкісного й вишуканого наїдка.

Візир невпевнено поштрикав штукенцію паличкою й уважно придивився до посмішки Імператора. Вона була широка і страшна. Він шукав, як би відкараскатися від пригощання.

– На жаль, здається, що я вже трохи переїв… – почав він, та Імператор жестом наказав йому замовкнути.

– Не сумніваюся, що такий смаколик вимагає особливого гарніру, – сказав він і поплескав у долоні. Стіна за його спиною розсунулася, і четверо небесних стражів увійшли до зали. Троє з них тримали напоготові бойові мечі нуж-бо, а четвертий ледь не заточився, намагаючись наспіх проковтнути незагашений недопалок.

Тарілка випала з Візирових рук.

 – Найвідданіший з моїх слуг боїться, що йому забракне місця в шлунку для останнього смаколика, – сказав Імператор. – Певно, ви могли б перевірити, чи дійсно його шлунок такий уже повний. І чому в одного з вас іде вухами дим?

– Це жага до дії пече йому, о Сонцеликий, – швиденько виправдався старший страж. – Боюся, спинити його буде непросто.

– Тоді нехай вийме меч і… О, то Візир наш усе-таки згадав про апетит. Чудово.

Запала цілковита мовчанка. Візир старанно жував. Тоді ковтнув.

– Смакота, – сказав він. – Неперевершено. Справжній подарунок богів, а тепер, коли дозволите… – він випростав ноги й спробував підвестися. На чолі виступили краплі поту.

– Вже йдете від нас? – здійняв брови Імператор.

– Нагальні державні справи, о Правителю, Від Якого Ніщо…

 – Сидіть. Отак швидко вставати з-за столу шкідливо для травлення, – сказав Імператор, і стражі хором закивали. – Крім того, немає у вас жодних нагальних державних справ, коли тільки не йдеться про пляшечку з написом «Протиотрута» в чорній лакованій скриньці на бамбуковому килимку вашої спальні, о Світило Мудрості в Нічній Темряві.

У Візирових вухах гуло. Обличчя почало синіти.

– Бачите? Невчасний рух на повний шлунок – і от уже погане самопочуття. Волію, щоби це просте знання рознесли по всіх усюдах мого царства, аби всі мужі знали про ваш стан і діяли відповідно.

– Мій обов’язок привітати вас, о Сонцеликий, із такою далекоглядністю, – промовив Візир і упав обличчям у таріль із вареними м’якопанцирними крабами.

– У мене був найкращий учитель, – сказав Імператор.

– І ПУНКТУАЛЬНИЙ, – сказав Морт, заносячи меч.

За мить дух Візира підвівся з подушки й оглянув Морта.

– Ти хто такий, варваре? – гаркнув він.

– СМЕРТЬ.

– Вже точно не моя, – відрізав Візир. – Де мій Чорний Небесний Вогнедишний Дракон?

– НЕ ЗМІГ ПРИЙТИ, – за спиною Візирового духа почали скупчуватися тіні. Кілька з них були вбрані в імператорські мантії, та було й багато інших, які штовхалися й усіляко давали зрозуміти, що нетерпляче чекають на Візирів дух у краю мертвих.

– Здається, там на вас дехто чекає, – сказав Морт і поспішив геть. Коли він дійшов до галереї, Візирів дух заверещав…

Ізабелл терпляче чекала поряд із Хропунцем, який саме обідав п’ятисотрічним бонсаєм.

– Один готовий, – сказав Морт, вибираючись у сідло. – Залазь, у мене нехороше передчуття щодо наступного, і часу в нас замало.

Альберт матеріалізувався посеред Невидної академії – там само, звідки зник за дві тисячі років до того.

Він задоволено крекнув і обтрусив із мантії пил.

Раптом він відчув, що на нього дивляться. Глянувши вгору, він усвідомив, що оприявнився там, куди напружено вдивлявся він сам – тільки мармуровий.

Альберт поправив окуляри й окинув несхвальним поглядом бронзову табличку, прикручену до п’єдесталу. Там було сказано:

«Альберто Маліч, Засновник цієї Академії. 1222‒1289 рр.

Такого, як він, більше не буде».

«Така ціна вашим передбаченням», – подумав він. І коли вже вони так його шанували, то могли б найняти вправнішого скульптора. Це просто принизливо. Ніс геть не той. А це хіба нога? А ще на ній хтось свої імена понадряпував. І капелюха такого він би в житті не нап’яв. Звісно, якщо він постарається, то життя ніколи й не скінчиться.

Альберт пустив октаринову блискавку у навісну статую, і та розпалася на порох.

– Так, – сказав він світові в цілому. – Я повернувся.

Магічний лоскіт здійнявся його рукою й пронизав мозок теплом. Як йому цього бракувало впродовж тих нескінченних років.

Чарівники почали збігатися на шум крізь високі подвійні двері й одразу ж зробили хибний висновок із побаченого.

Посередині був п’єдестал. Без статуї. Оточений хмарою мармурового пилу. Із хмари на них ішов, бурмотячи щось собі під ніс, Альберто Маліч власною персоною.

Чарівники, що були позаду натовпу, швиденько розвернулися й побігли геть якомога тихіше. Серед них не було жодного, хто в пору легковажної юності не вдягав на голову старому Альбертові всім відомий предмет підліжкового посуду, або ж не видряпував на холодному й непоказному тілі статуї своє ім’я, або ж не розливав на п’єдестал пива. Ба гірше, у дні святкувань, коли спиртне лилося рікою, а до нужників було так далеко йти… Колись усе це здавалося вкрай дотепним. І от воно вже не здавалося таким.

Перед розгніваним магом лишилося дві постаті: одна – бо мантія її власника зачепилася за двері, а друга – бо належала мавпі, яка могла собі дозволити не перейматися людською метушнею.

Альберт ухопив чарівника, який безрезультатно намагався втекти крізь стіну. Той заскиглив:

– Гаразд, гаразд, визнаю! Я був тоді напідпитку, повірте, чесно вам кажу, нічого поганого не хотів, пробачте, пробачте…

– Що ти верзеш, чоловіче? – Альберт був щиро здивований такою поведінкою.

– …Мені так соромно, якби ж я тільки міг пояснити, як мені сором…

– Та годі вже белькотіти! – Альберт перевів погляд на мавпу. Та доброзичливо всміхнулася йому у відповідь. – Тебе як звати?

– Так, пане, вже припинив, жодного белькотіння, пане… Ринсвінд, пане. Помічник бібліотекаря, вже який є.

Альберт оглянув його з голови до ніг. Молодик мав безнадійний і якийсь задрипаний вигляд, ніби невипрана білизна. Альберт вирішив, що коли чарівництво опустилося до такого рівня, хтось має щось із цим вдіяти.

– Який бібліотекар призначив такого, як ти, своїм помічником?

– У-ук.

Тут він відчув, як до його руки торкається щось схоже на теплу шкіряну рукавичку.

– Мавпа! В моїй академії!

– Орангутан, пане. Він колись був чарівником, та його спіткали якісь чари, пане, і він не дозволяє перетворити його назад на людину, та він єдиний серед усіх нас, хто знає, де і які книжки шукати, – поспішно пояснив Ринсвінд. – А я стежу, щоби в нього були банани, – додав він, бо відчув, що сказане потребує додаткових пояснень.

Альберт розлючено витріщився на нього.

– Замовкни!

– Замовкаю, замовкаю вже, пане.

– Краще скажи, де Смерть.

– Смерть, пане? – перепитав Ринсвінд, втискаючись у стіну.

– Високий такий, скелетоподібний, крокує так, ніби марширує, ОТАК ГОВОРИТЬ. Смерть. Давно його бачив?

Ринсвінд нервово ковтнув.

– Давно не бачив, пане.

– Ну, я його шукаю. Ця маячня має припинитися. І я хочу припинити її зараз же, ясно? Веди сюди вісьмох найстарших чарівників, хай тут будуть за півгодини з усім потрібним для обряду Ашк-Енте, второпав? Не скажу, правда, що ви тут усі маєте обнадійливий вигляд. Тюхтії такі, що плюнути нема в кого, а ти припини мене за руку хапати!

– У-у-ук.

– А тепер я піду вип’ю, – гаркнув Альберт. – Де тут тепер наливають бодай трохи пристойну ослячу сечу?

– Є «Барабан», пане, – сказав Ринсвінд.

– «Тріснутий барабан»? На Філігранній? Досі там?

– Так, хоч назву міняють то так, то сяк, і відбудовують наново час від часу, але місце те… на місці, пане, багато років уже. У вас, певно, труби йой як горять, пане? – запитав Ринсвінд із ноткою липкого панібратства в голосі.

– А тобі яке діло до моїх труб? – огризнувся Альберт.

– Жодного, жодного діла, пане.

– Я пішов у «Барабан». Півгодини, затямив? І якщо не чекатимуть на мене, коли повернуся, тоді… коротше, краще б їм чекати!

Він вихором понісся геть, здійнявши хмару мармурового пилу.

Ринсвінд дивився йому вслід. Бібліотекар тримав його за руку.

– Знаєш, що найгірше?

– У-ук?

– Не пригадую навіть, щоби під драбиною проходив.

Приблизно тоді, коли Альберт сперечався із власником «Латаного барабана» про пожовклий рахунок, який переходив від батька до сина, пережив один заколот із убивством монарха, три громадянські війни, шістдесят одну велику пожежу, чотириста дев’яносто пограбувань і понад п’ятнадцять тисяч бійок між відвідувачами, і от зараз доводив до його, Альберто Маліча, відома, що він досі винен власникам закладу три мідяки плюс відсотки, яких набігло достатньо, аби заповнити вщерть найбільше сховище на Диску, і таким чином вкотре підтверджував, що несплачений рахунок робить пам’ять анкійського торговця такою довгою, що й слон позаздрив би, – от приблизно тоді ж Хропунець нісся над розлогим і таємничим хапонійським континентом, лишаючи в небесах за собою шлейф білої пари.

Далеко внизу чулися барабани з гущавини пахучих тінистих джунглів, і тумани здіймалися над захованими серед дерев річками, у водах яких ховалися чудовиська й чекали на заблукалу вечерю.

– Із сиром більше немає, доведеться тобі їсти з шинкою, – сказала Ізабелл. – Що це там за вогні?

– Це Світлосховища, – сказав Морт. – Ми наближаємося.

Він витягнув клепсидру з кишені й глянув, скільки лишилося піску.

– Але щось ми недостатньо близько, трясця!

Світлосховища були ставками світла, що тягнулися по серцесвітний бік від напрямку їхнього руху. Саме так: деякі з племен, що населяли континент, розставили у пустельних горах дзеркала, щоби збирати повільне й важке денне світло. Воно правило за тамтешню валюту.

Хропунець плавно рухався над кострищами кочівників і мовчазними болотами навколо річки Цорт. Попереду в місячному сяйві проступали темні й знайомі обриси.

 – Цортські піраміди в місячному сяйві! – зітхнула Ізабелл. – Як романтично!

– ЗВЕДЕНІ НА КРОВІ ТИСЯЧ РАБІВ, – зауважив Морт.

– Прошу, не треба цього.

– Пробач, та з практичної точки зору це…

– Гаразд, гаразд, я зрозуміла, – роздратовано перебила Ізабелл.

– Непроста це штука, поховати мертвого царя, – сказав Морт, коли вони знижувалися над однією з невеликих пірамід. – Накачують їх такою, знаєш, рідиною, щоби зберігалися й неушкодженими потрапили на той світ.

– І помагає?

– Не дуже. – Морт нахилився до Хропунцевої шиї. – Там смолоскипи внизу. Зажди.

Від пірамід тягнулася процесія на чолі зі статуєю крокодилобога Оффлера, яку несло близько сотні спітнілих під її вагою рабів. Хропунець непомітно прочвалав над ними й ідеально м’яко приземлився на всі чотири ноги у щільно втрамбований пісок біля головного входу в піраміду.

– Замаринували ще одного царя, – сказав Морт. Він оглянув клепсидру в світлі місяця. Та була непримітна й на царське походження не натякала.

– Це не може бути цар. Їх же не маринують, доки вони ще живі? – запитала Ізабелл.

– Сподіваюся, ні, бо я читав, що перш ніж замаринувати, їх розтинають і вирізають…

– Не хочу чути!

– …усе м’яке, – неоковирно договорив Морт. – Тому все одно, чи маринування допомагає, бо уяви, як воно, ходити отак…

– То коли ми не по царя приїхали, – голосно перебила Ізабелл, – тоді по кого?

Морт розвернувся до темного входу в піраміду. До світанку його не замурують, щоби душа померлого царя могла вийти назовні. Вхід той був зловісним і ніби натякав, що піраміду облаштували з метою значно страшнішою, ніж, скажімо, тримати ніж чи бритву вічно гострими[12]12
  Натяк на винахід чеського інженера Карела Дрбала, який наприкінці 1940-х років зареєстрував такий патент: якщо помістити лезо у спеціальним чином сконструйований макет піраміди, подібної за пропорціями до піраміди Хеопса, і зорієнтувати його так, щоби гострі краї леза дивилися на схід і на захід, лезо самозаточуватиметься. Незважаючи на те, що патент було зареєстровано, ефективність цього методу заточування лез досі не доведена. – Прим. пер.


[Закрыть].

– Зараз дізнаємося, – відповів Морт.

– Стережіться, він повертається!

Найстарші чарівники Академії вишикувалися в шеренгу, пригладжували бороди і в цілому докладали марних зусиль, щоби мати солідніший вигляд. Їх повисмикували з кабінетів чи з-за пообіднього бренді біля каміна, всі вони почувалися одночасно тривожно й розгублено, а тому весь час зиркали на порожній п’єдестал.

Існує одна істота, якій під силу повторити вираз їхніх облич: це лондонський голуб, якому сповістили, що, по-перше, адмірал Нельсон зійшов зі своєї колони, і, по-друге, пішов по дрібнокаліберну гвинтівку й набої до неї.

– Наближається коридором! – гукнув Ринсвінд і сховався за одвірок.

Чарівниче товариство так спостерігало за дверима, ніби ті от‑от мали вибухнути, і треба віддати їх завбачливості належне, бо ті таки вибухнули. Дубові скабки дощем осипалися на присутніх, і в контровому світлі, що било крізь потрощені двері, з’явилася невисока постать. В одній руці постать тримала задимлену патерицю, а в другій – крихітну жовту жабку.

– Р-р-ринсвінде! – заревів Альберт.

– Тут, пане!

– Забери оце і викинь десь подалі.

Жабка перебралася на Ринсвіндову долоню й вибачливо глянула йому в очі.

– Хай цей господар хоч раз іще на чарівника запащекує, – сказав Альберт задоволено. – Варто лишити вас самих на кількасот років, і от уже кожний шинкар думає, що може до чарівника огризатися.

Хтось зі старших чарівників щось пробурмотів.

– Що-що? Ану, голосніше!

– Як скарбій Академії, я завжди виступав за те, щоби підтримувати добросусідські відносини зі спільнотою, – бурмотів чарівник, намагаючись не зустрічатися поглядом із Альбертом, який свердлив його очима. На його совісті був один із численних нічних горщиків, а також непристойні написи як обтяжувальні обставини.

В Альберта відвисла щелепа.

– Що?

– Ну, е-е-е, суспільний обов’язок, ми вважаємо, що життєво важливо бути прикладом для… А-а-а!

Чарівник даремно намагався прибити полум’я, що раптом охопило його бороду. Альберт опустив патерицю і повільно оглянув усіх присутніх. Ті намагалися ухилитися від його пильного погляду, мов трава від вітру.

– Може, ще хтось хоче виявити вірність суспільному обов’язкові? – запитав він. – Добрі сусіди ще є серед вас? – він випростався на повний зріст. – Хробаки безхребетні! Я цю Академію заснував не для того, щоби ви сусідам газони їхні кляті стригли! На біса вам сила, коли ви її не застосовуєте? Не поважає вас холоп – то й спопеліть йому двір, щоби й сальця засмажити не було на чому! Ясно вам?

Серед чарівників почулися притишені зітхання. Вони сумно дивилися на жабку на Ринсвіндовій долоні. Більшість із них ще в далекій юності опановували мистецтво пиятики до непритомності саме в «Барабані». Звісно, ті часи давно минули, та наступного вечора Торгова гільдія мала проводити урочисту вечерю в верхній залі «Барабана», і в усіх чарівників восьмого ступеня були контрамарки. Там подавали б печеного лебедя й два види бісквітних тортів, а ще виголошували б тости на кшталт «Наші дорогоцінні – ні-і-і – виняткові гості!..», аж доки не настав би час викликати носильників і розвозити всю братію на візках.

Альберт крокував уздовж шеренги й час від часу злегка штурхав когось із чарівників патерицею у черево. Душа його співала. Повернутися? Та нізащо! Тут влада, тут справжнє життя. Він поставить на місце того старого дурня й плюне йому в порожні очі.

– О, тут все зміниться, іменем Ґрізмового Курного Дзеркала заклинаю вас!

Ті з присутніх, хто пам’ятав історію закладу, сумно кивали. Кам’яна підлога, підйом затемна, ніякого спиртного за жодних обставин, завчати істинні імена всього сущого, доки ті не лізтимуть з вух.

– А цей що там робить?! 

Недороблена цигарка випала з тремтливих пальців чарівника, який на свою біду забудькувато поліз у кисет. Цигарка підскочила, упавши на підлогу, і всі спостерігали, як вона котиться, аж доки Альберт не смикнувся вперед і не розчавив її.

Тоді він різко спинився й розвернувся. Ринсвінд, який ішов за ним хвостиком, ніби неофіційний ад’ютант, ледве не врізався йому в спину.

– Ти! Ринс-щось-там. Куриш?

– Ні, пане! Шкідлива звичка! – випалив Ринсвінд, уникаючи поглядів свого безпосереднього начальства. Він цілком ясно відчував, що щойно нажив собі кількох довічних ворогів, і чомусь від думки, що житимуть вони недовго, йому не легшало.

 – І правильно! Ану, потримай патерицю. Так от, мої ниці виродженці, цьому всьому кінець. Ясно? Завтра підйом на світанку, три кола внутрішнім подвір’ям і сюди на зарядку. Дієтичне харчування! Сумлінне навчання! Фізичні вправи! А ця клята мавпа поїде працювати в цирк!

– У-ук?

Кілька старших чарівників замружилися.

– Але спершу, – сказав Альберт, – ви зробите мені велику ласку, коли проведете обряд Ашк-Енте. Треба справу одну до кінця довести.

Морт широким кроком пройшов темні, хоч око вийми, коридори піраміди. Ізабелл старалася не відставати. Слабке світло від меча вихоплювало з темряви неприємні речі. Наприклад, крокодилобог Оффлер порівняно з іншими об’єктами поклоніння цортців був просто-таки квіточками.

В нішах стояли статуї, що зображали істот, складених із усього, чим знехтував верховний бог.

– Нащо вони тут? – запитала Ізабелл пошепки.

– Цортські жерці вважають, що ті статуї оживають після закриття піраміди й охороняють царське тіло від грабіжників.

– Яке дикунське повір’я.

– А чого ти вважаєш, що це лише повір’я?

– То вони справді оживають?

– Можу сказати тільки, що коли цортці накладають на якесь місце закляття, то це не жарти.

Морт звернув за ріг, і в Ізабелл зайшлося серце, коли він на мить зник із поля зору. Вона рвонула крізь темряву і врізалася в Морта. Той роздивлявся статую собакоголового птаха.

– Фу, – озвалася Ізабелл. – У тебе від такого не йде мороз шкірою?

– Ні, – безвиразно сказав Морт.

– Але чому?

– БО Я МОРТ, – він розвернувся, і вона побачила, що його очі світяться крихітними синіми цятками.

– Припини!

– Я… НЕ МОЖУ.

Вона спробувала засміятися. Не вийшло.

– Ти не Смерть, – сказала вона. – Ти просто виконуєш за нього роботу.

– СМЕРТЬ ТОЙ, ХТО ВИКОНУЄ РОБОТУ СМЕРТІ.

Тривожну мовчанку перервав стогін, який почувся з дальнього кінця темного проходу. Морт різко розвернувся й поспішив на звук.

«Він має рацію, – подумала Ізабелл, – він навіть так само рухається».

Та страх перед темрявою, що огортала її, переміг усі на світі сумніви, тож вона прокралася услід за Мортом, звернула за ріг і опинилася в приміщенні, яке у тьмяному світлі меча здавалося гібридом скарбниці й дуже захаращеного горища.