Текст книги "Повна темрява. Без зірок"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 29 страниц)

Підійшла дружина і поцілувала його в щоку. Була вона розпашілою від сушарки і дуже гарною. Їй теж було вже п’ятдесят, але виглядала вона на кілька років молодшою. Стрітеру подумалось, що після його смерті в неї, можливо, ще буде гарне життя. Він припустив, що в майбутньому у Мей і Джастіна може з’явитися вітчим.

– Ти маєш кращий вигляд, – сказала вона. – Обличчя явно посвіжішало.

– Справді?

– Справді, – подарувала вона йому підбадьорливу посмішку, неглибоко під якою ховалося занепокоєння. – Ходімо, балакатимеш зі мною, поки я поскладаю решту випраного. А то самій там нудно.

Він пішов услід за нею і став в одвірку пральної кімнати. Допомоги їй звично не пропонував, вона казала, що навіть ганчірки для витирання посуду він складає неправильно.

– Телефонував Джастін, – сказала вона. – Вони з Карлом у Венеції. У молодіжному гостелі. Казав, що таксист, котрий їх віз, розмовляв дуже гарною англійською. Йому там все так цікаво.

– Чудово.

– Ти мав рацію, коли вирішив тримати в секреті свій діагноз, – сказала вона. – Ти був правий, а я ні.

– Вперше за все наше подружнє життя.

Вона наморщила носик.

– Джас так мріяв поїхати в цю подорож. Але ти мусиш про все зізнатися, коли він повернеться. Якраз і Мей приїде з Сірзпорту[207]207
  Searsport – засноване 1670 року містечко (менш ніж 3 тис. жителів) у штаті Мейн; «батьківщина знаменитих капітанів» – у XIX ст. там діяло 17 верфей, які будували великотоннажні судна.


[Закрыть] на весілля Ґрейсі, отже, розказати дітям буде саме на часі.

Ґрейсі мала прізвище Ґудх’ю, вона була старшою дочкою Тома й Норми. Карл, товариш по подорожі Джастіна, був середнім з їхніх дітей.

– Побачимо, – відповів Стрітер. У задній кишені в нього лежав один з його блювальних пакетів, але ніколи ще йому так мало хотілося ригати. Чого йому натомість зараз хотілося, так це їсти. Вперше за багато днів.

«Нічого такого там не було – ти ж це чудово розумієш, правда? Це просто коротка психосоматична релаксація. Все сунутиметься в тім же напрямку».

– Як і мої залисини.

– Що, коханий?

– Нічого.

– О, зайшлося про Ґрейсі, а мені ж телефонувала Норма. Нагадала, що тепер їхня черга запросити нас до себе на вечерю, увечері в четвер. Я їй сказала, що спитаю в тебе, але попередила, що ти дуже зайнятий у себе в банку, працюєш допізна, мовляв, ненадійні закладні і все таке подібне. Я вирішили, що ти не захочеш з ними бачитися.

Голос у неї звучав нормально, як завжди, спокійно, але водночас вона раптом почала плакати великими, мов із дитячої казки, сльозами, котрі зринали в її очах, а потім котилися вниз по щоках. В останні роки подружнього життя кохання знітилося ледь не до банальщини, але зараз його почуття набубнявіло тією свіжістю, яка була лише на самому початку, коли вони жили удвох у паскудній квартирі на Кошут-стрит[208]208
  Вулиця названа на честь президента першої Угорської республіки 1848-1849 рр. Лайоша Кошута (1802-1894), ім’ям цього видатного борця за свободу угорського народу названо також кілька міст у США.


[Закрыть], кохаючись там іноді просто на підлозі, на килимі у вітальні. Він увійшов до пральні, забрав із рук Дженет сорочку, яку та якраз складала, й обняв дружину. Вона відповіла йому не менш гарячими обіймами,

– Це так жорстоко, так несправедливо, – промовила вона. – Ми проб’ємося крізь це. Не знаю як, але ми впораємося,

– Все правильно. І почнемо з того, що повечеряємо разом з Томом і Нормою в четвер, як ми це завжди робили.

Вона відсахнулася, дивлячись на нього вологими очима.

– Ти хочеш їм розказати?

– І зіпсувати вечір? Авжеж, що ні.

– А чи ти зможеш узагалі там їсти? Без того, щоб...

Вона приставила собі до зімкнутих губ два пальці, надула щоки і скосила очі: ця комічна пантоміма, що імітувала потяг до ригання, змусила Стрітера посміхнутись.

– Не знаю, як воно буде у четвер, але я міг би щось з’їсти зараз, – сказав він. – Ти не проти, якщо я нашукаю собі гамбургер? Або я міг би сходити в «Макдоналдс»... принесу тобі звідти шоколадний коктейль...

– Боже правий, – вигукнула вона, витираючи собі очі. – Це справжнє чудо.

* * * * *

– Чудом я би це не назвав, якщо бути цілком коректним, – сказав у середу після полудня доктор Гендерсон Стрітеру. – Проте...

Це було за два дні по тому, як Стрітер обговорював проблеми життя і смерті під жовтою парасолею містера Лядвио, і за день до щотижневої вечері Стрітерів із подружжям Ґудх’ю, котра цього разу мала відбутися у їхній просторій резиденції, котру Стрітер іноді подумки називав «Хаткою, Яку Збудувало Сміття». Розмова відбувалася не в кабінеті доктора Гендерсона, а в маленькому консультаційному приміщенні Клінічної лікарні Деррі. Гендерсон намагався відрадити його від МРТ, запевняючи Стрітера, що його медична страховка не покриє зайвих видатків, а результати безсумнівно будуть нерадісними. Стрітер наполіг.

– А що ж тоді, Родді?

– Бластоми на вигляд поменшали, і легені в тебе виглядають чистими. Я ніколи не бачив таких результатів, і ті обидва лікарі, котрих я запросив подивитися зображення, теж з таким не стикалися. Більше того – але це суто між нами – технік МРТ також нічого подібного не бачив, а він з тих хлопців, котрим я насправді вірю. Він гадає, що це, либонь, якийсь збій комп’ютера в самій машині.

– А проте сам я почуваюся добре, – сказав Стрітер, – тому-то й домагався цього обстеження. Це теж якийсь збій?

– Ти блюєш?

– Було пару разів, – визнав Стрітер, – проте я гадаю, це від хімії. Я хочу припинити цю терапію, до речі.

Родді Гендерсон насупився.

– Це вельми нерозумно з твого боку.

– Нерозумно мені було розпочинати, якщо на те пішло, друже мій. Ти кажеш мені: «Вибач, Дейве, дев’яносто відсотків шансів вказують на те, що ти помреш раніше, ніж привітаєш когось із настанням Дня Святого Валентина, тому ми погноїмо час, який тобі залишився, накачуючи тебе отрутою. Гірше ти міг би почуватися, хіба що якби я колов тобі відстій зі звалища Тома Ґудх’ю, а можливо, й ні». А я, як сущий дурень, погоджуюся.

Гендерсон явно образився.

– Хіміотерапія – це найкраще, що існує з останніх надій для...

– Не бреши підбріхувачу, – перебив його Стрітер з добродушною посмішкою. Він зробив глибокий вдих, що заповнив повітрям весь простір його легень, аж до самісінького дна. Відчуття було фантастично чудовим! – При агресивному раку хімія робиться не для пацієнта. Це просто додатковий податок на агонію, який сплачує пацієнт, щоб, коли він помре, лікарі й родичі могли обійнятися над труною і сказати: «Ми робили все, що могли».

– Це брутально, – промовив доктор Гендерсон. – Ти сам розумієш, що ремісія може в будь-який момент припинитися, розумієш же, так?

– Розкажи про це бластомам, – відповів Стрітер. – Тим, яких там більше немає.

Гендерсон подивився на зображення Найтемніших Стрітерових Глибин, котрі все ще блимали з інтервалом двадцять секунд на моніторі консультаційного кабінету, і зітхнув. Картинки були гарними, навіть Стрітеру це було зрозуміло, але їх вигляд вочевидь не радував лікаря.

– Розслабся, Родді, – Стрітер заговорив делікатно, тим тоном, яким, мабуть, заспокоював колись Мей або Джастіна, коли губилася або ламалася їхня улюблена іграшка. – Лайно трапляється; чудо також трапляється, вряди-годи. Я читав про це в «Рідерз Дайджест».

– У моєму досвіді його ніколи не траплялося в трубі МРТ, – Гендерсон узяв авторучку й постукав нею по медичній картці Стрітера, котра значно розпухла за останні три місяці.

– Все коли-небудь трапляється вперше, – промовив Стрітер.

* * * * *

Вечір четверга в Деррі; сутінки літнього надвечір’я. Призахідне сонце відкидає свої червоні, мрійливі промені на три сплановані відповідно до рельєфу й ідеально підстрижені та зволожені акри того, що Том Ґудх’ю має нахабство називати своїм «заднім двориком». Стрітер сидить у шезлонгу серед патіо, прислухаючись до брязкоту тарілок і сміху Дженет із Нормою, котрі завантажують посудомийну машину.

«Дворик? Який це дворик, це образ раю для фанатів «шопінг-каналів».

Тут був навіть фонтан із мармуровим хлопчиком. Чомусь цей голозадий херувим (звісно ж, пісяючий) дратував Стрітера найбільше. Він майже не сумнівався, що це ідея Норми – вона була якось знову повернулася до коледжу, аби отримати диплом з мистецтвознавства, тож тепер мала голозаді претензії на класицизм, – але все одно, бачити цю річ тут, посеред згасаючого сяйва перфектного мейнського вечора, і знати, що це – результат сміттєвої монополії Тома...

Ну, й варто було лишень згадати про диявола (або Лядвио, якщо тобі так більше подобається, подумав Стрітер), як у патіо з’явився особисто Сміттєвий Король з затиснутими між пальцями лівої руки шийками запотілих пляшок мікроброварної «Старої рябенької курочки». Виразно стрункий у своїй простій сорочці й линялих джинсах, з ефектно підсвіченим призахідним сонцем обличчям, Том Ґудх’ю мав вигляд фотомоделі з журнальної реклами пива. Стрітер навіть уявив собі гасло: «Живи гарним життям, тримайся “Рябенької курочки”».

– Я собі так подумав, що ти, либонь, захочеш освіжитися, оскільки твоя красуня-дружина сказала, що за кермо сяде вона.

– Дякую, – Стрітер взяв одну із пляшок, підніс до рота і почав пити. Претензійне чи ні, але пиво таки було добрим.

Ґудх’ю всівся, а надвір тепер з блюдом сиру й крекерів вийшов футболіст Джейкоб. Гарний, широкоплечий, яким був колись у ті, давні часи і сам Том. «Мабуть, чірлідерки навкруг нього так і повзають, – подумав Стрітер. – Мабуть, стільки їх, що він києм відбивається».

– Мама сказала, що вам, либонь, оце смакуватиме, – сказав Джейкоб.

– Дякую, Джейку. Ти кудись збираєшся?

– Ненадовго. Просто покидаю фрізбі з хлопцями на Пустовщині[209]209
  Пустовщина – одна з місцин, де розгортаються головні жахливі події роману Кінга «Воно».


[Закрыть], поки зовсім не стемніє, а потім уроки вчити.

– Залишайтеся на ближньому боці. Відтоді, як все те лайно знову заросло, там тепер багато отруйного плюща.

– Йо, ми знаємо. Денні був обпікся у восьмому класі, та так зле, що аж його мати злякалася, подумала, що в нього рак.

– Овва! – не втримався Стрітер.

– Вертатимешся додому, кермуй обережно, синку. Без усяких там трюків.

– Авжеж.

Хлопець однією рукою обняв батька й поцілував у щоку, абсолютно невимушено, і через це Стрітер відчув себе пригніченим. Том не лише сповнений здоров’я й має все ще вродливу дружину та ідіотського пісяючого херувима; він має також вродливого вісімнадцятирічного сина, котрий усе ще здатен без усяких комплексів поцілувати на прощання батька, перед тим як самому поїхати гуляти з друзями.

– Він хороший хлопець, – промовив Ґудх’ю ніжно, дивлячись услід Джейкобу, котрий піднявся сходами і зник у будинку. – Наполегливо вчиться, оцінки має добрі, несхоже на його старого. На моє щастя, в мене був ти.

– На обопільне нам з тобою щастя, – усміхнувся Стрітер, кладучи шматочок сиру брі на крекер «Трисквіт»[210]210
  «Triscuit» – запатентовані 1902 року вафельні крекери з цілого зерна.


[Закрыть]. І відправив їжу собі до рота.

– Мені так приємно бачити, друже, що ти їси, – сказав Ґудх’ю. – Ми з Нормою вже було почали непокоїтися, чи з тобою все гаразд.

– Якнайкраще, – запевнив його Стрітер і ще випив смачного (й безсумнівно дорогого) пива, – хоча от трохи почав лисіти спереду. Джен каже, що я їй через це здаюся стрункішим.

– Це та річ, щодо якої дамам не варто турбуватися, – зауважив Ґудх’ю і провів долонею по власній чуприні, так само густій і пишній, як і в його вісімнадцять років. До того ж ще ані сліду сивини. Дженет Стрітер могла здатися сорокарічною гарного дня, але в червоному світлі вечірнього сонця сам Сміттєвий Король виглядав на тридцять п’ять. Він не палив, не пив надмірно, він тренувався в оздоровчому клубі, що обслуговувався в банку Стрітера, але відвідувати який не міг дозволити собі Стрітер. Його середня дитина, Карл, подорожував зараз Європою з Джастіном Стрітером, обидва поїхали коштом Карла. Що, звісно, насправді означало – коштом Сміттєвого Короля.

«О чоловіче, котрий має все, ім.’я твоє Ґудх’ю», – подумав Стрітер і посміхнувся до свого старого друга.

Старий друг посміхнувся йому навзаєм і торкнувся горлом своєї пляшки горла пляшки Стрітера.

– Життя чудове, як ти вважаєш?

– Вельми чудове, – погодився Стрітер. – Довгих нам днів і приємних ночей.

Ґудх’ю звів угору брови:

– Де це ти підчепив таку фразу?

– Щойно придумав, гадаю[211]211
  «Довгих днів і приємних ночей» – традиційне вітання стрільців в епопеї С. Кінга «Темна вежа».


[Закрыть], – відповів Стрітер, – а хіба вона не правдива?

– Якщо так, то своїми приємними ночами я великою мірою завдячую тобі, – промовив Ґудх’ю. – Мені оце зринуло на думці, добрий мій друже, що я завдячую тобі всім моїм життям. – Він підняв пляшку вгору, немов салютуючи своєму безглуздому подвір’ю. – Принаймні найапетитнішою його складовою.

– Аж ніяк. Ти чоловік, що створив себе сам.

Ґудх’ю понизив голос, далі заговоривши конфіденційним тоном:

– Хочеш правди? Та жінка сотворила цього чоловіка. Біблія каже: «Хто добру жінку зможе знайти? Бо ж ціна її більша за перли»[212]212
  «Хто жінку чеснотну знайде? А ціна її більша від перлів» (Приповісті 31:10).


[Закрыть]. Ну, десь там так. А це ж ти нас познайомив. Не знаю, чи сам ти про це пам’ятаєш.

Стрітер відчув миттєве й майже невідпорне бажання розбити свою пляшку об цегляну долівку патіо і втопити її ікласте, все ще піняве горло межи очі своєму доброму, старому другу. Натомість він посміхнувся, сьорбнув ще трішки пива, а тоді підвівся.

– Гадаю, мені треба зробити невеличкий візит до відповідного закладу.

– Пиво не купуєш, пиво орендуєш лиш на якийсь час, – мовив Ґудх’ю і вибухнув реготом. Так, ніби він сам, особисто, оце тільки щойно на цьому місці вигадав цю фразу.

– Правдиві слова, бо так воно й є, – кивнув Стрітер. – А тепер вибач мені.

– Ти дійсно маєш кращий вигляд, – гукнув Ґудх’ю вслід Стрітеру, котрий уже піднімався східцями.

– Дякую, – кинув Стрітер, – старий друже.

* * * * *

Він зачинив двері вбиральні, натиснув кнопку на замку, ввімкнув світло і – вперше за все життя – навстіж відкрив дверцята шафки з медикаментами в чужому домі. Перше, на чому зупинився його погляд, вельми зігріло йому душу: тюбик шампуні «Тільки для чоловіків». А ще там стояли кілька слоїків з аптечними сигнатурами.

Стрітер подумав: «Люди, що залишають свої ліки у ванній кімнаті, котрою можуть користуватися гості, просто самі напрошуються на неприємності». Ні, нічого такого аж надто і сенсаційного тут не було: Норма приймала ліки від астми; Том від тиску – атенолол – і був там ще якийсь крем для шкіри.

Слоїк з атенололом стояв напівпорожній. Стрітер дістав одну пігулку, засунув її собі до кишені-пістончика джинсів і змив в унітазі воду. Ванну кімнату він залишав з відчуттям людини, котра щойно нишком прокралася через кордон до чужої країни.

* * * * *

Наступний вечір був хмарним, але Джордж Лядвио так само сидів під своєю жовтою парасолею й знову дивився «За лаштунками» по портативному телевізору. Там щось ішлося про Вітні Х’юстон, котра позбавилася підозріло великої ваги одразу ж, як підписала напрочуд вигідний новий контракт з рекординговою компанією. Лядвио позбавився цієї плітки легким порухом своїх опецькуватих пальців і, усміхнений, звернувся до Стрітера.

– Ну, то як почуваєтеся, Дейве?

– Краще.

– Так?

– Так.

– Блювали?

– Сьогодні ні.

– Їли?

– Як кінь.

– Можу закластися, що ви також пройшли якесь медичне обстеження.

– Звідки ви взнали?

– Меншого я й не очікував від успішного банківського спеціаліста. Ви мені щось принесли?

Якусь мить Стрітер зважував, чи не піти йому звідси геть. Цілком серйозно. А тоді поліз до кишені легкого піджака, в котрий він був сьогодні одягнений (цей вечір, як для серпня, був прохолодним, а він усе ще почувався слабким), і дістав крихітний квадратик клінекса. Завагався, але потім простягнув його по над столиком Лядвио, котрий той папірець тут же й розгорнуп.

– А, атенолол, – промовив Лядвио. Він укинув пігулку собі до рота й проковтнув.

У Стрітера щелепа відпала, а потім рот його повільно закрився.

– Перестаньте демонструвати збентеження, – сказав Лядвио. – Була б у вас така стресова робота, яку я маю, у вас теж були б проблеми з кров’яним тиском. А яка кислотна відрижка, ой. Вам про таку навіть чути не варто.

– А що буде далі? – запитав Стрітер. Він почувався змерзлим навіть у піджаку.

– Далі? – Лядвио зробив здивований вигляд. – Далі ви почнете насолоджуватися п’ятнадцятьма роками доброго здоров’я. Можливо, двадцятьма, а то й двадцять одним – хтозна.

– І щастям?

Лядвио подарував йому лукаву посмішку. Вона могла б здатися грайливою, аби не той холод, який Стрітер бачив поза нею. А ще його вік. Тієї миті він не сумнівався, що Джордж Лядвио у цьому бізнесі працює вже довгий-предовгий час, хай які там він має справжні чи вигадані відрижки.

– Щастя залежить цілком від вас, Дейве. І від вашої родини, звичайно – від Дженет, Мей і Джастіна.

Хіба він називав Лядвио їхні імена? Стрітер такого не пригадував.

– І, либонь, від дітей найбільше. Є стара приповістка, що діти – запорука нашого майбуття, проте фактично це діти беруть своїх батьків у заручники, я так вважаю. Хтось із них може потрапити у фатальний інцидент або смертельно покалічитися на віддаленій, пустій дорозі... стати жертвою виснажливої хвороби...

– Ви хочете сказати, що...

– Ні, ні, ні! Це зовсім не якась там через сраку роблена казочка-мораліте. Я бізнесмен, а не персонаж з історії про «Диявола й Деніела Вебстера»[213]213
  «Диявол і Деніел Вебстер» – опубліковане 1937 року оповідання Стівена Вінсента Бене (1898-1943) про бідного фермера, котрий продав душу дияволу взамін за сім років процвітання, але потім у судовому процесі проти сатани душу йому виборов назад знаменитий адвокат Деніел Вебстер (1782-1852).


[Закрыть]. Я просто хочу сказати, що ваше щастя у ваших руках і в руках ваших найближчих, найрідніших людей. І якщо ви гадаєте, ніби я збираюся вигулькнути наприкінці вашого двадцятирічного, чи скільки там він триватиме, шляху, аби списати вашу душу собі до запліснявілого гросбуха, краще поміркуйте краще. Людські душі знецінилися, стали безбарвними.

Він говорив, а Стрітер думав, що, либонь, так робив і той лис, коли, настрибавшись донесхочу, вже переконався, що виноград таки достоту й істинно йому недосяжний. Проте Стрітер не мав наміру промовляти такі речі. Тепер, коли угода вже набула чинності, він найбільше бажав якомога швидше забратися звідси. Але все ще гаявся, не наважуючись ставити запитання, які вертілися йому в голові, хоча й розумів, що мусить. Бо тут не йшлося про обмін дарунками; Стрітер все життя укладав угоди в себе в банку, тож міг розпізнати менджування ввіч. Або унюхати його: легкий, неприємний сморід, на кшталт горілого авіаційного пального.

«Простіше кажучи, ти мусиш зробити комусь зле, щоби щось зле відвернулося від самого тебе».

Але ж крадіжка єдиної пігулки проти гіпертонії – це не таке вже й велике злодійство. Хіба не так?

Тим часом Лядвио вже смикав, намагаючись її скласти, свою велику парасолю. І коли вона врешті згорнулася, Стрітеру відкрився дивовижний і прикрий факт: парасоля була зовсім не жовтою. Вона була такою ж сірою, як це небо над головою. Літо вже майже скінчилося.

– Більшість моїх клієнтів залишаються цілком задоволеними, абсолютно щасливими. Чи не це ви бажали почути?

– Це... і не зовсім це.

– Я відчуваю, що вам муляє якесь більш посутнє питання, сказав Лядвио. – Якщо ви бажаєте отримати на нього відповідь, облиште колупати піч і просто запитайте. Збирається на дощ, отже, мені б хотілося потрапити під дах, перш ніж він розпочнеться. Останнє, що мені потрібно в моєму древньому віці, це бронхіт.

– А де ваша машина?

– О, так це те запитання, що вам муляє? – Лядвио відкрито з нього глузував. Щоки мав запалі, де й ділася їхня одутлість, а зизуваті, підкочені вгору очі потемнішали до якоїсь неприємної – так, насправді так – злоякісної чорноти. Він скидався на найнеприємнішого в цілому світі клоуна з напівзмитим гримом.

– Ваші зуби, – промовив дурнувато Стрітер, – вони ікласті.

– Ваше питання, містере Стрітер!

– Тепер рак буде в Тома Ґудх’ю?

Лядвио на мить застиг, здивовано роззявивши рота, а тоді почав гиготіти. Сміх його звучав хрипливо, був сухим, неприємним – як у здихаючої каліопи[214]214
  Calliope – музичний інструмент; запатентований Джошуа Стоддардом 1855 року дуже голосний паровий орган, в якому використовуються гудки паровозного типу; назву дістав від імені матері Орфея музи Калліопи.


[Закрыть].

– Ні, Дейве, – промовив він. – В Тома Ґудх’ю раку не буде. У нього ні.

– А що тоді? Що?

Зневага, з якою Лядвио окинув оком Стрітера, змусила того відчути слабкість до глибини своїх кісток – так, ніби їх на дірки поточило якоюсь безболісною, але надзвичайно ядучою кислотою.

– А чому вас це так непокоїть? Ви ж його ненавидите, самі про це казали.

– Але...

– Спостерігайте. Чекайте. Насолоджуйтеся. І візьміть оце.

Він вручив Стрітеру бізнес-картку. На ній було надруковано: «ПОЗАКОНФЕСІЙНИЙ ДИТЯЧИЙ ФОНД», і адреса якогось банку на Кайманових островах.

– Податковий рай, – пояснив Лядвио. – Відсилатимете мої п’ятнадцять відсотків туди. Якщо недоплачуватимете, я дізнаюся. І горе тоді тобі, пестунчику.

– А що, як дізнається моя дружина, та почне ставити запитання?

– Твоя жінка має персональний рахунок. Окрім того, вона ніколи ніде не нишпорить. Вона тобі довіряє. Я правий?

– Ну... – Стрітер без здивування помітив, як, падаючи на руки Лядвио, з шипінням випаровуються дощові краплі. – Так.

– Звичайно ж, я правий. Нашу справу закінчено. Забирайся звідси, катай до своєї дружини. Я певен, вона тебе зустріне з розчепіреними обіймами. Завали її до ліжка. Встроми в неї свій смертний пеніс і уявляй собі, що це дружина твого кращого друга. Ти на неї не заслуговуєш, але нехай тобі щастить.

– А якщо я захочу відіграти назад? – прошепотів Стрітер. Лядвио подарував йому крижану посмішку, продемонструвавши гостроверху гряду канібальських зубів.

– Ти не зможеш, – сказав він.

Це було в серпні 2001 року, менш ніж за місяць до падіння веж-близнюків.

* * * * *

У грудні (фактично, того самого дня, як упіймали на крадіжці Вінону Райдер[215]215
  Winona Rider (нар. 1971 р.) – відома кіноактриса, володарка багатьох професійних нагород; у 2001-му була звинувачена в крадіжках дизайнерського одягу на $5500, суд тривав рік, актрису засудили до позбавлення волі з відстрочкою на три роки, 480 годин громадських робіт, штрафу $3700 та виплаті компенсації крамниці $6355.


[Закрыть]) доктор Родерик Гендерсон оголосив Дейва Стрітера вільним від раку – і, на додаток, істинним чудом наших днів.

– Я не маю цьому пояснень, – сказав Гендерсон.

Стрітер мав, але тримав рот на замку.

Їхня зустріч відбувалася в кабінеті Гендерсона. В Клінічній лікарні Деррі, в тій консультаційній кімнаті, де Стрітер колись роздивлявся перші зображення свого чудесним чином оздоровленого тіла, в тому самому кріслі, в якому тоді був сидів Стрітер, тепер сиділа Норма Ґудх’ю і дивилася на менш приємні скани МРТ. Заціпенівши, вона слухала, як лікар пояснював їй – якомога делікатніше пояснював, – що пухлина в її лівій груді це насправді рак, і він уже поширився на її лімфатичні вузли.

– Ситуація погана, проте не безнадійна, – казав лікар, тягнучись через стіл, щоби торкнутися захололої руки Норми. Вій усміхнувся. – Ми з вами хочемо негайно розпочати сеанси хіміотерапії.

* * * * *

У червні наступного року Стрітер нарешті отримав підвищення. А Мей Стрітер прийняли до магістратури Школи журналістики Колумбійського університету. Щоб відзначити ці події, Стрітер із дружиною вирушили у давно омріяну ними відпустку на Гаваї. Вони часто кохалися. В останній день їхнього перебування на острові Мауї їм зателефонував Том Ґудх’ю. Зв’язок був поганий, Том ледь говорив, але головне було зрозумілим: Норма померла.

– Ми прибудемо підтримати тебе, – пообіцяв Стрітер.

Коли він переповів новину Дженет, вона впала на готельне ліжко, ридаючи крізь притиснуті до обличчя долоні. Стрітер ліг поряд і, притиснувши її до себе, думав: «Ну, так чи інакше, ми все одно вже збиралися повертатися додому». І, хоча йому дуже жаль було Норми (і Тома теж трохи було жаль), був у цьому й позитив: вони уникли комариного сезону, котрий у Деррі подеколи бував просто вбивчим.

У грудні Стрітер відіслав до «Позаконфесійного дитячого фонду» чек на якихось трохи більше п’ятнадцяти тисяч доларів, провівши зменшення на цю суму у своїй податковій декларації.

* * * * *

У 2003 році Джастін Стрітер потрапив у «Почесний список деканату» Університету Браун[216]216
  «Brown» – заснований 1764 року приватний університет у штаті Род-Айленд, перший, куди почали приймати студентів будь-якого релігійного віросповідання, зараз один із найпрестижніших у США.


[Закрыть] і – ніби жартома – створив відеогру під назвою «Проведи Файдо додому»[217]217
  Файдо – найпопулярніша кличка собаки в США і одночасно назва заснованої 1984 року одної з перших міжнародних некомерційних комп’ютерних мереж «FidoNet», котра передувала «Інтернету» і мала своїм символом зображення пса.


[Закрыть]. Сенс гри полягав у тому, що собаку на повідку треба провести додому з торгівельного центру, уникаючи по дорозі небезпечних водіїв, речей, що падають із балконів високих поверхів, та зграї скажених старих леді, котрі називали себе «Бабці Гицелі». Стрітер сприйняв це як забавну витівку (і Джастін запевняв його, що робив саме пародію), але компанія «Геймз Інкорпорейтед» глянула лише одним оком і запропонувала їхньому гарному, з розвинутим почуттям гумору синочку сімсот п’ятдесят тисяч доларів за права на його гру. Плюс роялті. Джас купив і моїм батькам гармонійну пару джипів «Toyota Pathfinder»[218]218
  Стівен Кінг жартує, оскільки такої моделі «Тойоти» не існує, натомість джип із назвою «Pathfinder» («Слідопит») випускає компанія-конкурент «Ніссан».


[Закрыть] – рожевий для леді, блакитний для джентльмена. Дженет просльозилася, обняла його і назвала його дурненьким, імпульcивним, шляхетним і взагалі пречудовим сином. Стрітер повів його до таверни «Роксі» й пригостив «Старенькою рябою курочкою».

У жовтні, повернувшись до гуртожитку, сусід по кімнаті Карла Ґудх’ю в «Емерсон-коледжі»[219]219
  Заснований 1880 року в Бостоні проповідником і письменником Чарлзом Емерсоном (1837-1908) приватний університет, який тепер головно спеціалізується на мистецтві й технологіях комунікації.


[Закрыть] знайшов його долілиць на підлозі в кухні, де на пательні догорав поставлений смажитися сирний сендвіч. Карла, усього лише двадцяти двох років віком, уразив інфаркт. Лікарі, що розглядали цей випадок, відзначили стоншену стінку передсердя – вроджений дефект, про який ніхто не здогадувався. Карл не помер; сусід знайшов його вчасно, до того ж він знався на прийомах термінової серцево-легеневої реанімації. Але від пережитої гіпоксії вродливий, моторний юнак, котрий незадовго перед тим подорожував Європою з Джастіном Стрітером, перетворився на ледь човгаючу тінь себе колишнього. Він не завжди міг контролювати потяг до дефекації й сечовипускання, він губився, якщо заходив далі кількох кварталів від дому (він знову мешкав зі своїм батьком, котрий усе ще перебував у скорботі), а мова його перетворилася на недоладне белькотіння, зрозуміти яке був здатен лише Том. Том Ґудх’ю найняв для нього компаньйона-доглядача. Той робив йому сеанси фізіотерапії і стежив за тим, щоби Карл не забував перевдягатися. Також він кожні два тижні водив його на «прогулянки». Найчастіше такою «прогулянкою» було відвідування цукерні-морозивниці «Мрія ласунів», де Карл завжди отримував фісташковий пломбір, розмазуючи його собі по всьому обличчю. Після чого компаньйон мусив його терпляче витирати вологими серветками.

Дженет перестала ходити зі Стрітером на вечері до Тома,

– Я не в силах цього витримувати, – призналася вона. – Не через те, що Карл човгає, і не тому, що штани в нього мокрі іноді, а через вираз його очей, він немов пам’ятає, яким колись був, але не може пригадати, яким чином опинився в теперішньому стані. А ще... я не знаю... в його очах завжди присутня якась надія, від чого мене бере відчуття, що все в житті – це лише жарт.

Стрітер розумів, що вона має на увазі, і сам часто міркував про це, вечеряючи зі своїм старим другом (без Норми, без її куховарства, на столі тепер були здебільшого куплені у крамниці готові страви). Він отримував насолоду, дивлячись, як Том годує свого вбогого сина, і також насолоджувався виразом надії на обличчі Карла. Воно ніби промовляло: «Це все мені сниться, але скоро я прокинусь». Джен була права, це жарт, але жарт доволі вдалий.

Якщо добре про це поміркувати.

* * * * *

У 2004 році Мей Стрітер отримала роботу в газеті «Бостон Глоб» і оголосила себе найщасливішою дівчиною в США. Джастін Стрітер створив гру «Рок-Хата», котра стане бестселером року, аж поки поява «Гітарних Героїв»[220]220
  «Guitar Hero» – започаткована 2005 року серія відеоігор, у яких користувач за допомогою пульта в формі гітари може імітувати гру в реальному рок-гурті.


[Закрыть] не зробить її застарілою. На той час Джас уже розробляв комп’ютерну програму з компонування музики під назвою «Ти Могеш, Бейбі»[221]221
  Гра слів ґрунтується на назві першого компактного, доступного широким верствам музикантів аудіосинтезатора «Moog», створеного у 1960-х рр. американським винахідником Робертом Могом (чиє німецького походження прізвище іноді помилково вимовляють як Моог або Муг).


[Закрыть]. Старший Стрітер отримав підвищення і став керівником філії, пішли чутки, що в недалекому майбутньому він посяде крісло голови регіонального відділення банку. Він повіз Дженет до Канкуну[222]222
  Cancun – курортне місто на півострові Юкатан, «мексиканська рив’єра».


[Закрыть], вони там фантастично відпочили. Вона почала називати його «мій зайчик-цьомчик».

Бухгалтер з Томової «Сміттєзбиральної & Сміттєпереробної компанії» привласнив два мільйони доларів і зник у невідомому напрямку. Аудит, який слідом за цим відбувся, виявив, що фірма взагалі перебуває у вельми хисткому стані; схоже було на те, що той поганець бухгалтер надкушував її роками.

«Надкушував? – подумав Стрітер, читаючи про це статтю в «Деррі Ньюз». – Це більше схоже на вигризання».

Том більше не виглядав на тридцять п’ять; він скидався на шістдесятирічного. І мабуть, сам про це знав, бо перестав підфарбовувати собі волосся. Стрітер втішився, побачивши, що воно в нього не посріблявіло під колишнім штучним кольором; волосся Тома Ґудх’ю виявилося безживним, невиразно-сірим, як парасоля Лядвио, коли той почав її складати. Це колір волосся, вирішив Стрітер, тих старих, котрі, сидячи на паркових ланах, годують голубів. Назвімо його «Тільки для лузерів».

* * * * *

У 2005 році футболіст Джейкоб, котрий замість коледжу (куди його прийняли б на повноцінну спортивну стипендію) пішов працювати в помираючу компанію свого батька, познайомився з дівчиною, з котрою невдовзі й побрався. Невеличка бадьора брюнеточка на ім’я Каммі Доррингтон. Стрітер зі своєю дружиною погодилися, що церемонія була гарною, хоча весь час упродовж неї щось гугукав, белькотав і гиготав Карл Ґудх’ю, ба навіть попри те, що найстарша з дітей Тома – Ґрейсі – наступила собі на край довгої сукні при виході з церкви, впала зі сходів й зламала ногу в двох місцях. Допоки це не трапилося, Том Ґудх’ю виглядав майже схожим на себе колишнього. Щасливим він виглядав, іншими словами. Стрітер не ображався на це його невеличке щастя. Він гадав, що навіть у пеклі люди вряди-годи отримують можливість сьорбнути трішки водички, хоча б заради того, щоби їм повною мірою усвідомити жах невситимої спраги, коли вона опанує ними знову.

На медовий місяць пара вирушила до Белізу. «Можу закластися, що дощ періщитиме там весь цей час», – думав Стрітер. Дощу не було, але Джейкоб майже цілий тиждень провів у вбогому шпиталі, страждаючи від гострого гастроентериту й какаючи в паперові пелюшки. Він мусив би пити воду тільки з пляшок, але одного разу забув і почистив зуби водою з-під крана. «Сам винен», – казав він.

Понад вісімсот американських вояків загинуло в Іраку. Не поталанило тим хлопцям і дівчатам.

Тома Ґудх’ю взялася мучити подагра, далі найшла кульгавість, він почав ходити з ціпком.

Того року в чеку, виписаному «Позаконфесійному дитячому фонду», значилася дійсно велика сума, але Стрітер тим не переймався. Хто віддає, той більш благословенний за того, хто приймає. Усі найкращі люди так кажуть.

* * * * *

У 2006 році Томова дочка Ґрейсі пала жертвою пародонтозу і втратила всі зуби. Також вона втратила здатність відчувати запахи. Одного вечора невдовзі по тому Ґудх’ю зі Стрітером сиділи за їх традиційною щотижневою вечерею (тільки вдвох, доглядач Карла повів його на «прогулянку»), і раптом Том вдарився в сльози. Він давно попрощався з мікроброварним пивом на користь джину «Бомбей Сапфір» і був уже вельми напідпитку.

– Я не розумію, що зі мною відбулося! – рюмсав він. – Я почуваюся... я здаюся собі... тим сучим Йовом[223]223
  Святий Йов – біблійний праведник, трагічна історія якого описується в Книзі Йова.


[Закрыть].

Стрітер пригорнув його до себе, втішав його. Казав своєму старому другові, що хмари завжди приходять, щоб рано чи пізно обов’язково розвіятись.

– Бігме, ці хмари, курва, висять наді мною казна-як довго! – ридав Ґудх’ю, б’ючи Стрітера по спині кулаком. Стрітер на це не зважав. Його старий друг уже не був таким дужим, як колись.

Розлучилися Чарлі Шин, Торі Спеллінг і Дейвід Хасселгоф[224]224
  Charlie Sheen (нар. 1965 р.) – актор, Tori Spelling (нар. 1973 р.) – актриса, David Hasselhoff (нар. 1952 р.) – актор, співак і продюсер.


[Закрыть], а в Деррі справляли тридцятирічний ювілей подружнього життя Дейвід і Дженет Стрітер. Була вечірка. Під її фінал Стрітер обруч зі своєю дружиною повів усіх гостей надвір. Він підготував феєрверк. Усі аплодували, окрім Карла Ґудх’ю. Він намагався, але не попадав собі долонею об долоню. Кінець-кінцем, колишній студент Емерсон-коледжу покинув намагатися плескати і, гугукаючи, став показувати пальцем в небо.