Текст книги "Повна темрява. Без зірок"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 29 страниц)

«Треба мені попіклуватися, щоб він мав гарну вечерю сьогодні, – подумав я. – Щоб ми обидва добре поїли. Яловичини нема, зате є свинина в льодовниці...»

– Поглянь-но онде, – промовив він тим своїм новим безбарвним голосом і показав.

Я побачив півнячий хвіст куряви, що наближався до нас. Подивився в колодязь. Там поки що не все було гаразд, поки ще ні. Половина Елфіс усе ще стирчала догори. Це, звісно, було добре, але з землі стирчав також і кут закаляного кров’ю матраца.

– Допоможи мені, – сказав я.

– А нам вистачить часу, татуню? – він промовив це всього лиш із ледь чутним інтересом.

– Не знаю. Можливо. Не стій стовпом, допомагай.

Інша лопата стояла притулена до стіни корівника поряд із рештками розламаної колодязної ляди. Генрі її вхопив, і ми почали якомога швидше скидати з кузова пікапа каміння і ґрунт.

* * * * *

Коли автомобіль Окружного Шерифа із золотою зіркою на дверцятах і прожектором на даху зупинився біля дровітні (Джордж зі своїми курми знов розлетілися), ми з Генрі сиділи на сходинках ґанку, без сорочок, насолоджуючись останнім із того, що встигла приготувати Арлетт: лимонадом. Шериф Джонс виліз, підсмикнув пояс, зняв з голови стетсон[21]21
  Крислатий капелюх із хутрової повсті (модель «Бос Рівнин»), з високим наголовком, створений у середині XIX ст. сином капелюшника з Нью-Джерсі Джоном Стетсоном (1830-1906), котрий, хворіючи на сухоти, вирішив побачити перед смертю Дикий Захід, але натомість там вилікувався, сконструював найпопулярніший в історії США капелюх та заснував існуючу дотепер компанію «John B. Stetson».


[Закрыть], пригладив рукою своє сивіюче волосся і знову насадив капелюха точно по тій лінії, де в нього на лобі закінчувалася біла шкіра, поступаючись червоній. Він приїхав сам-один. Я сприйняв це як гарний знак.

– Доброго дня, джент’мени, – він зауважив наші голі торси, брудні руки й спітнілі обличчя. – Важку роботу сьо’дні маєте, чи не так?

Я сплюнув.

– Та, чорт забирай, з моєї власної вини.

– Невже так?

– Одна з наших корів упала у старий колодязь, – відповів Генрі.

Джонс знову перепитав:

– Невже так?

– Та так, – підтвердив я. – Шерифе, чи не бажаєте склянку лимонаду? Арлетт робила.

– Арлетт, справді? Вона вирішила повернутися, хіба ні?

– Ні, – сказав я. – Вона забрала свій улюблений одяг, але лимонад залишила. Випийте.

– Вип’ю. Але спершу мені треба скористатися вашим нужником. З того часу, як мені стукнуло п’ятдесят п’ять, чи десь коло того, здається, я тепер мушу відливати ледь не під кожним кущем. Отака-от Богом проклята незручність.

– Це позаду будинку. Ідіть просто по стежині, а там побачите півмісяць на дверцятах.

Він зареготав так, ніби щойно почув найсмішніший за весь цей рік жарт, і вирушив за хату. Чи зупинятиметься він по дорозі, щоб зазирнути у вікна? Напевне, якщо він розуміється на своїй роботі, а я чув, що так воно й є. Принаймні розумівся, коли був молодшим.

– Татуню, – озвався Генрі. Говорив він стиха.

Я подивився на нього.

– Якщо він дізнається, ми більше нічого не зможемо зробити. Брехати я можу, але нового вбивства не мусить трапитися.

– Добре, – відповів я. Короткою була та розмова, проте такою, що впродовж наступних восьми років я часто повертався до неї подумки.

Шериф Джонс повернувся, застібуючи ширінку.

– Катай, принеси склянку для Шерифа, – наказав я Генрі.

Генрі пішов. Джонс упорався зі своєю ширінкою, зняв капелюх, ще трохи пригладив волосся і встановив капелюха назад. Його значок сяяв у променях післяполуденного сонця. Револьвер у нього при стегні висів величезний і, хоча Джонс був надто старий, щоби брати участь у Великій війні[22]22
  Великою війною у США і Європі називають Першу світову війну 1914-1918 рр.


[Закрыть], кобура скидалася на ті, що були у вояків Американського експедиційного корпусу. Може, вона належала його синові. Його син загинув у Європі.

– Гарно пахне у вбиральні, – сказав він. – Це завжди приємно в спекотний день.

– Арлетт зазвичай доволі часто засипала туди вапно, – пояснив я. – Намагатимуся підтримувати цей порядок, якщо вона не повернеться. Ходімо на ґанок, посидимо у холодку.

– Холодок звучить гарно, але я краще постою. Треба хребет попотягувати.

Я сів у своє крісло-гойдалку, на подушку з літерами ТА. Він став поряд, дивлячись на мене згори. Мені не подобалась така диспозиція, але я намагався поводитися терпляче. Вийшов Генрі зі склянкою. Шериф Джонс налив собі лимонаду, покуштував, а потім лигнув більшу частину склянки одним ковтком і прицмокнув губами.

– Смачний, що тут скажеш. Не надто кислий і не надто солодкий, саме такий, як годиться. – Він розсміявся. – Я, мов та Золотоволоска[23]23
  Золотоволоска – героїня англійської народної казки, відомої в нас у перекладі-переказі Льва Толстого під назвою «Три ведмеді», про заблукалу в лісі дівчинку, котра зайшла до ведмежої хати і все там попила-поїла.


[Закрыть], чи не так? – Він допив решту, але похитав головою, коли Генрі запропонував знову наповнити йому склянку. – Ти хочеш, аби я обмочив усі стовпи в парканах по дорозі звідси до Гемінгфорд-Хоум? А потім ще й по дорозі до Гемінгфорд-Сіті?

– Ви переїхали? – спитав я. – Я гадав, ваша резиденція все ще там само, у Гемінгфорд-Хоум.

– Там я й сиджу, хіба ні? Того ж дня, як вони змусять мене перенести Офіс Шерифа до столиці округу, я піду у відставку і нехай тоді Геп Бердвелл перебирає на себе всі справи, як він про це й мріє. Ні-ні, просто в місті в мене судове слухання.

Взагалі-то, здебільшого там суто паперова рутина, але мушу бути. А ви знаєте, що воно за таке той суддя Криппс... утім ні, гадаю, ви, бувши законослухняним громадянином, не знаєте. Він дратівливий, а якщо хтось не з’являється вчасно, його роздратування ще більше гіршає. Тож навіть коли там ідеться лише про те, щоб промовити «і хай допоможе мені Господь» та поставити свій підпис на кількох процесуальних папірцях мені все’дно треба поспішати, раз уже я закінчив свої справи тут, авжеж? І сподіватися, що мій Богом проклятий «Максі» не поламається на зворотнім шляху.

Я на це не промовив нічого. Балакав він несхоже на людину, котра кудись поспішає, хоча, можливо, така в нього була манера.

Він зняв капелюха і вкотре пригладив волосся, проте цього разу капелюх знову на голову не повернув. Поглянув на мене серйозно, потім подивився на Генрі і знову перевів погляд на мене.

– Гадаю, ви здогадалися, що я сюди заявився не з власної примхи. Я вважаю, що все, що відбувається між чоловіком і його дружиною, то їхні приватні справи. Так мусить бути, хіба ні? Біблія каже, що чоловік – голова жінки, і якщо жінка потребує повчання, це мусить робити чоловік у своєму домі. Послання коринтянам. Якби Біблія була моїм єдиним босом, я би провадив справи по-біблійному і життя було б простішим.

– Мене дивує, чому містер Лестер зараз не тут, з вами, – сказав я.

– О, він хотів приїхати, але я скасував цю коверзу. І ще він хотів, аби я взяв ордер на обшук, але я йому сказав, що того не потребую. Сказав, що ви мені або дозволите тут роздивитися, або ні, – знизав він плечима. Обличчя при цім мав безтурботне, проте його чіпкі очі перебували в безперервному русі, він ними так і штрикав туди-сюди, туди-сюди.

Коли Генрі питався в мене про колодязь, я йому пояснив: «Ми подивимося, наскільки метикуватий наш Шериф. Якщо кмітливий, покажемо йому самі. Ми не мусимо виглядати такими, ніби нам є що приховувати. Якщо побачиш, що я отак ворухнув великим пальцем, це означатиме, що нам варто ризикнути. Але нам слід домовитися, Генку, якщо ти навзаєм не подаси зразу мені знак великим пальцем, значить, я притримаю язика за зубами».

Я підніс до губ склянку і допив залишки лимонаду. Помітивши, що Генрі дивиться на мене, я ворухнув великим пальцем. Ледь-ледь. Це могло виглядати м’язовим спазмом.

– Що він собі гадає, той Лестер? – спитав Генрі обуреним тоном. – Ніби ми тримаємо її зв’язаною в льоху? – руки и нього залишалися нерухомими, так і висіли вздовж тіла.

Шериф Джонс щиро розсміявся, під ременем захилиталося його велике черево.

– Я не знаю, що він гадає, звідки? Крім того, мене це зовсім не обходить. Юристи – це блохи на шкурі людських вад. Я можу так говорити, бо працюю на них – і проти них, це теж – усе моє доросле життя. Проте... – він уп’явся тими своїми чіпкими очима в мене. – Я був би не проти й роздивитися просто тому, що ви не дозволили подивитися йому. Ви цим йому немов гарячого сала за шкіру налляли.

Генрі почухав собі руку. При цьому двічі смикнувши великим пальцем.

– Я не пустив його в хату, бо він збурив мене проти себе, – пояснив я. – Хоча, якщо зі всією щирістю, гадаю, я обурився б навіть проти апостола Іоанна, якби він заявився сюди теліпати язиком на користь зграї Кола Фаррингтона.

На ці мої слова Шериф Джонс зареготав ще дужче: «Га-гага!». Але очі його не сміялися.

Я підвівся. Від цього мені полегшало. Стоячи я був дюйми на три-чотири вищим за Джонса.

– Ви можете подивитися все, що тільки ваша душа забажає.

– Я вам щиро вдячний. Це значно спростить мені життя, хіба ні? Достатньо вже того, що після цього мені ще мати справу з суддею Криппсом. Навіщо, щоб іще якийсь з тих гончаків-правників зайвий раз гавкав на мене, якщо я можу цьому зарадити.

Ми зайшли в будинок – я попереду, а Генрі замикав процесію. Після кількох компліментарних зауважень щодо того, яка гарна в нас вітальня та як акуратно все розташовано в кухні, ми пішли коридором. Шериф Джонс суто формально зазирнув до кімнати Генрі, а тоді вже ми прибули до головної принади. Я штовхнув двері нашої спальні з божевільним відчуттям упевненості: там знову все в крові. Нею залита підлога, забризкані стіни, нею просяк новий матрац. Шериф Джонс зараз побачить. Потім обернеться до мене, зніме кайданки, що висять при його м’ясистому стегні на протилежному від револьвера боці, і скаже: «Я заарештовую вас за вбивство Арлетт Джеймс, чи не так?».

Ніякої крові, ані запаху крові там не було, бо кімната провітрювалася всі останні дні. Ліжко стояло застелене; я заправляв його на армійський манер, хоча через мої ноги сам я не потрапив на ту війну, котра забрала в Шерифа сина. Не маєш права їхати вбивати бошів, якщо у тебе плоскостопість. Плоскостопі чоловіки можуть убивати тільки власних дружин.

– Прегарна кімната, – зауважив Шериф Джонс. – Вранішнє сонце сюди світить, чи не так?

– Так, – підтвердив я. – А після полудня вона залишається прохолодною навіть улітку, бо сонце на той час уже по інший бік. – Я пішов до шафи і відчинив її. До мене повернулося відчуття непевності, ще гостріше, ніж до того. «А де покривало? – зараз запитає він, – те, що мусить лежати посередині, на верхній полиці?»

Звісно, він цього не спитав, але підступив жваво, щойно я йому запропонував подивитися. Його чіпкі очі – яскраво-зелені ледь не котячі – нишпорили і там, і сям, і повсюди.

– Чима’енько ганчір’я, – зауважив він.

– Так, – погодився я. – Арлетт любила одяг і любила поштові каталоги. Проте, оскільки вона взяла лише одну валізку – у нас їх дві, і друга залишилася на місці, он, бачите, стоїть в кутку? – мушу визнати, вона забрала тільки ті речі, які любила найбільше. І найпрактичніші, як мені здається. У неї було дві пари слаксів і сині джинси, от їх і нема, хоча носити штани вона не вельми полюбляла.

– Утім, в штанах добре подорожувати, хіба ні? І чоловікові, й жінці, подорожувати добре в штанах. Отож-бо жінка й могла їх вибрати. Якщо вона дуже поспішала, тобто.

– Либонь, що так.

– Вона взяла найкращі зі своїх ювелірних прикрас і фотокарточку своїх татуся й мамуні, – промовив позаду нас Генрі.

Я аж трохи здригнувся; майже забув, що він теж тут.

– Справді, невже? Ну, мабуть, цінує.

Він ще раз окинув очима одяг і зачинив дверцята шафи.

– Гарна кімната, – промовив він, посунувши назад у напрямку коридору зі своїм стетсоном у руках. – Гарний дім. Жінка мусила б здуріти, щоби покинути таку гарну кімнату, такий гарний дім.

– Мама повсякчас говорила про місто, – сказав Генрі й зітхнув. – Носилася з ідеєю відкрити якусь крамницю.

– Справді? – Шериф Джонс уважно подивився на нього своїми зеленими котячими очима. – Атож! Але, гадаю, такі речі потребують грошенят, хіба ні?

– Вона отримала ті сто акрів від свого батька, – сказав я.

– Так, так, – з сором’язливою усмішкою, ніби він зовсім про ту землю забув. – А може, воно й на краще. «Краще жити серед пустища, аніж зі злоязикою, сердитою жінкою». Книга Приповісток. Ти радий, що вона втекла, синку?

– Ні, – відповів Генрі, і з його очей покотилися сльози.

Я благословляв кожну з тих слізок.

Шериф Джонс теж їх зауважив.

– Ну-ну, – а висловивши це неуважливе співчуття, він нахилився, упершись долонями в свої пухкі коліна, і зазирнув під ліжко. – Здається, там стоїть пара жіночих черевиків. Розношених, до того ж. Таких, що зручні для ходіння. Ви ж не вважаєте, що вона втекла боса, чи як?

– Вона пішла у своїх парусинових туфлях, – пояснив я. – Саме їх і нема.

Авжеж, нема. Колись зелені, а тепер вилинялі, котрі вона любила називати своїми городніми туфлями. Я згадав про них вже коли мало не почав засипати колодязь.

– Ага, – кивнув він. – Чергова загадка розрішилася. – З жилетної кишені він дістав посріблений годинник і звірився з ним. – Ну, мені вже варто відчалювати. Бо час збігає невблаганно.

Ми пройшли назад через дім, Генрі замикав процесію, либонь, так він міг приватно витерти собі заплакані очі. Разом із Шерифом ми промаршували до його седана «Максвелл»[24]24
  Легковий автомобіль, який випускала одна з найбільших на той час компанія «Maxwell», поглинута 1925 року «Крайслером».


[Закрыть] із зіркою на дверцятах. Я вже ледь було не спитав його, чи не бажає він побачити колодязь – я навіть знав, як до цього підведу, – коли він раптом подарував моєму сину навдивовижу лагідний погляд.

– Я зупинявся у Коттері, – сказав він.

– О? – промовив Генрі. – Справді?

– Я вже казав, що тепер я мушу відливати ледь не під кож ним кущем, але використовую для цього туалет кожного разу  коли є така можливість, маючи завжди на увазі, щоб хазяї тримали його в чистоті і щоб оси мене не дратували, коли я чекаю, поки з мого цюцюрка скрапне дещиця рідини. А Коттері чистоплотні люди. Гарна дочка в них, атож. Десь твого віку, хіба ні?

– Так, сер, – відповів Генрі, лише трішечки інтонаційно підкресливши слово сер.

– Маєш ласку до неї, еге ж? А вона до тебе, судячи з того що її мама каже.

– Вона таке каже? – перепитав Генрі здивовано, але разом з тим і задоволено.

– Так, місіс Коттері сказала, що ти занепокоєний щодо твоєї мами, що Шеннон розповідала їй щось, що ти їй казав на рахунок цього. Я спитав у неї, що саме, а вона мені відповіла, що не в її праві мені переказувати, але я можу спитати в самої Шеннон. Так я й зробив.

Генрі дивився на свої ступні.

– Я їй наказував тримати це при собі.

– Ти ж не станеш її за це ганити, авжеж? – спитав Шериф Джонс. – Я маю на увазі, коли такий великий дядько, як я, ще й із зіркою на грудях питається в такої манюні, як вона, про те, що вона знає, це доволі важкувато для манюні тримати мовчанку, хіба ні? Вона не може не відповісти, чи не так?

– Я не знаю, – промовив Генрі, так само не піднімаючи очей. – Мабуть.

Він не грав нещасного; він був нещасним. Хоча все йшло саме так, як ми сподівалися, воно й мусило піти.

– Шеннон сказала, що твої тато з мамою мали велику суперечку щодо продажу тих сотні акрів землі, а коли ти став на бік свого татуся, місіс Джеймс дала тобі добрячого ляпаса.

– Так, – промовив Генрі безвиразно. – Либонь, вона забагато випила тоді.

Шериф Джонс обернувся до мене:

– Вона була напідпитку чи справді п’яна?

– Десь між тим й іншим, – сказав я. – Якби вона добряче напилася, проспала би собі всю ніч, замість того щоби встати смакуватися поспіхом і потай накивати п’ятами, немов якась злодійка.

– Гадали, вона повернеться, коли протверезіє?

– Гадав. Звідси більше чотирьох миль до асфальтівки. Я був певен, що вона повернеться. Та хтось, либонь, підібрав її й повіз далі раніше, ніж у неї в голові розвиднилося. Якийсь водій вантажівки на трасі Лінкольн – Омаха, про що я можу тільки здогадуватися.

– Йо-йо, і в мене така ж думка. Ви про неї почуєте, коли вона сконтактує з містером Лестером, я певен. Якщо вона прагне жити сама, якщо вона вбила собі це в голову, тоді їй для цього потрібні гроші.

Отже, він і про це знав.

Він гостро глянув.

– А чи були в неї взагалі якісь гроші, містере Джеймс?

– Ну...

– Не соромтеся. Сповідь корисна для душі. Католики тут мають-таки рацію, хіба ні?

– Я в себе в комоді тримав коробку. Там лежало 200 доларів, що я їх приготував, аби заплатити збирачам, коли наступного місяця почнуться жнива.

– І містерові Коттері, – нагадав Генрі, слідом пояснивши Шерифу Джонсу: – Містер Коттері має зернозбиральний комбайн. «Гаррис Гігант»[25]25
  «Harris Giant Harvester» – модель комбайна 1920 року, обслуговування якого вимагало 5 чоловік; комбайн вироблявся заснованою 1891 року канадсько-американською компанією «Massey-Harris».


[Закрыть]. Майже новий.

– Йо-йо, бачив його в нього на подвір’ї. Великий сучий син авжеж? Перепрошую за мою польську. Гроші з тієї коробки всі пропали, чи не так?

Я кисло усміхнувся – тільки насправді не я скорчив ту гримасу; всім керував Підступник з того моменту, як Шериф Джонс підкотив до нашої дровітні.

– Вона залишила двадцятку. Вельми шляхетно з її боку. Проте Гарлен Коттері більше двадцятки й не візьме за використання його комбайна, отже, з цим усе гаразд. А щодо збирачів, гадаю, Стоппенгаузер з банку надасть мені короткотермінову позику. Якщо не зіграє на користь компанії «Фаррингтон», тобто. У будь-якому разі, мій найкращий помічник біля мене.

Я хотів було погладити Генрі по голові. Він ухилився, зніяковілий.

– Ну, тепер я маю гарний запас новин, буде що доповісти містеру Лестеру, чи не так? Жодна з них йому не сподобається, але якщо він дійсно такий розумака, яким себе вважає, гадаю, йому вистачить цього, щоби чекати її в своєму офісі, і то не пізно, а рано. Люди мають моду звідкілясь вигулькувати, коли в них починає бракувати паперової зелені, хіба ні?

– Мій досвід теж підказує мені те саме, – сказав я. – Шерифе, якщо ми все з цим з’ясували, то краще ми з сином повернемося до своєї роботи. Той марний колодязь треба було засипати ще три роки тому. Моя стара корова...

– Елфіс, – промовив Генрі таким голосом, ніби говорив уві сні. – Її ім’я було Елфіс.

– Елфіс, – підтвердив я. – Втекла з корівника і вирішила прогулятися по ляді, а та й не витримала. Але ж та корова не вчинила нам такої ласки, щоби померти самостійно. Довелося мені її пристрелити. Ходімо за корівник, я покажу вам, як винагороджуються лінощі, там вона стирчить догори дригом. Ми зариємо її прямо там, де вона зараз лежить, і відтепер я називатиму той старий колодязь – Вілфредове Недоумство.

– Ну, я би пішов, чом би й не піти? Либонь, там є на що подивитися. Але ж в мене ще зустріч з тим старим дратівливим суддею. Іншого разу. – Крекчучи, він втиснувся до машини. – Дякую вам за лимонад і за вашу ґречність. Ви могли б виявити її набагато менше, зважаючи на те, хто мене сюди спрямував.

– Та все гаразд, – кивнув я. – Кожен робить свою роботу.

– І несе свій власний хрест, – він знову вп’явся в Генрі своїми чіпкими очима. – Синку, містер Лестер казав мені, ніби ти щось приховуєш. Він був цього певен. Отже, саме те ти й приховував, чи не так?

– Так, сер, – відповів Генрі тим самим безбарвним і заразом дещо моторошним голосом. Немов усі його емоції розлетілися геть, як ті істоти з посудини Пандори, коли вона її відчинила. Але не залишилося там Елфіс для нас із Генрі; наша Елфіс загинула в колодязі.

– Якщо він мене питатиме, я скажу йому, що він неправий, – повідомив Шериф. – Ніякому юристові якоїсь там компанії нема потреби знати про те, що хлопчика вдарила його власна мати, коли була п’яна. – Він сягнув рукою собі під сидіння й видобув добре мені знайому довгу штуку у формі S і вручив її Генрі. – Ти допоможеш старому, вберігши йому спину і плече?

– Так, сер, я радо, – Генрі взяв пускову корбу і пішов до передка «Максвелла».

– Бережи зап’ясток! – гукнув Джонс. – Вона буцається незгірше за бугая!

Після цього він обернувся до мене. Детективний блиск пропав з його очей. І зеленавість теж. Вони стали тьмяно-сірими і непривітними, як поверхня озера в хмарний день. Це було обличчя людини, котра може ледь не до смерті побити залізничного волоцюгу, не втративши після цього й хвилини з власного спокійного сну.

– Містере Джеймс, хочу дещо у вас спитати. Як чоловік у чоловіка.

– Гаразд, – кивнув я, намагаючись укріпитися перед тим що, як я був певен, за цим слідуватиме: «У тому колодязі є ще одна корова? На ім’я Арлетт?». Але я помилявся.

– Я можу розіслати телеграми з її ім’ям і описом, якщо ви забажаєте. Вона не могла заїхати нікуди далі Омахи, авжеж? Усього з сотнею й вісімдесятьма жмаканими, ні. Та й така жінка, котра більшу частину свого життя пробула домогосподаркою, не має поняття, як ховатися. Скоріш за все і не інакше, що вона в якомусь із пансіонів у східному передмісті, де дешевше. Я можу влаштувати, щоб її привезли назад. Притягли назад за волосся, якщо хочете.

– Щедра пропозиція, проте...

Тьмяно-сірі очі вивчали мене.

– Добре подумайте, перш ніж скажете «так» або «ні». Іноді мадам потребує ручного напоумлення, якщо ви розумієте, про що я, і після того стає шовкова. Добряча прочуханка має здатність робити ніжними деяких дівчат. Подумайте гарненько.

– Я подумаю.

Двигун «Максвелла» з вибухом прокинувся до життя. Я простягнув руку – ту, якою перерізав їй горло, – але Шериф Джонс її не помітив. Був заклопотаний ручним регулюванням моменту впорскування, одночасно підгазовуючи педаллю.

За дві хвилини він уже перетворився на клубочок куряви що меншав у далині польового путівця.

– А він так і не схотів подивитися, – здивовано промовив Генрі.

– Так.

Як виявилося, на щастя.

* * * * *

Помітивши, що до нас хтось їде, ми почали закидати колодязь якомога швидше, отже, там тепер нічого не стирчало поверх фунту, окрім однієї із задніх ніг Елфіс. З копитом фути за чотири від верхнього краю колодязя. Навкруг копита кружляла хмара мух. Шериф подивувався б, проте він, безперечно, здивувався б іще дужче, коли перед тим здибленим копитом заворушилася, запульсувала земля.

Кинувши лопату, Генрі вхопив мене за руку. День стояв спекотний, але пальці в нього були крижані.

– Це вона! – прошепотів він. Обличчя в нього перетворилося на суцільні очі. – Вона намагається вилізти звідти!

– Перестань бути таким Богом проклятим нюнею! – гримнув я, сам не відриваючись очима від кола дихаючої землі. Здавалося, це колодязь ожив і ми бачимо биття його прихованого серця.

Потім порснули врізнобіч камінці й земля і вигулькнув пацюк, кліпаючи на сонці чорними, мов краплини нафти, очима.

Розміром він майже дорівнював великому коту. У вусах в нього застряг закаляний кров’ю шматочок коричневої мішковини.

– Ах ти ж уйобок! – вискнув Генрі.

Щось свиснуло за дюйм від мого вуха і в той самий момент як засліплений сонячним сяйвом пацюк дивився вгору, жало лопати Генрі розрубало йому навпіл голову.

– Це вона його послала, – мовив Генрі, шкірячись. – Пацюки тепер коряться їй.

– Нічого подібного. У тебе просто шок.

Він пожбурив лопату і побрів до купи каміння, яким ми збиралися завершити нашу роботу, коли майже повністю засиплемо колодязь землею. Сівши там, він затято втупився в мене.

– Ти певен? Ти цілком певний, що її привиддя не переслідує нас? Люди кажуть, що вбиті повертаються, щоб являтися тим...

– Люди багато всякого кажуть. Блискавка ніколи не б’є двічі в те саме місце, розбите дзеркало спричиняє сім років невдач, якщо пугач кричить на будинку вночі, це значить хтось в родині помре.

Говорив я переконливо, проте сам продовжував дивитися на мертвого пацюка. І той уривок скривавленої мішковини.

З її чепчика. Він все ще залишався в неї на голові там, у темряві, тільки тепер у ньому була діра, з якої стирчав кучерик її волосся. «Це шалено модний стиль серед мертвих жінок цього літа», – майнула мені думка.

– Коли я був малим, я серйозно вірив, що, «як на тріщинки наступати – мамі спину зламати», – промовив Генрі задумливо.

– Ну от... а тепер же ти розумієш?

Він обтрусив камінну пилюку собі ззаду на штанях і став поряд зі мною.

– А я його таки дістав, дістав цього уйобка, хіба ні?

– Атож, дістав! – і оскільки мені зовсім не подобалася така його балачка, абсолютно не подобалася, я поплескав його по спині.

Генрі все ще шкірився.

– Якби Шериф підійшов сюди подивитися, коли ти його запросив, і побачив, як цей пацюк проривається нагору, у нього б могло з’явитися ще кілька запитань, як ти вважаєш?

Щось у цій думці спонукало Генрі до істеричного реготу.

Йому знадобилося хвилин п’ять, щоб відсміятися, змусивши зграю ворон перелякано знятися з устерігаючої кукурудзу від корів огорожі, але врешті-решт він себе опанував. Закінчили ми нашу роботу вже після того, як сіло сонце, коли вже вилетіли з горища корівника на полювання перед сходом місяця сови і, перегукуючись, почали змагатися між собою. Камені поверх зниклого колодязя уґрунтували щільно, один до одного, і я не вірив, щоб якимсь пацюкам вдалося знову проритися звідти на поверхню. Ми не переймалися тим, щоб покласти зверху розвалену ляду; в тім не було потреби. Схоже було, що Генрі знову повернувся майже до свого нормального стану, і я сподівався, що ми обидва міцно спатимемо вночі.

– Як ти щодо ковбаси з бобами й кукурудзяним хлібом? – запитав я в нього.

– А можна я заведу генератор і послухаю «Катання на сінному возі»[26]26
  «Hayride Party» – музично-розважальна радіопередача; 1922 року Небраска вже була одним з найкраще радіофікованих штатів, де в прямому ефірі транслювалися також лекції з Оклахомського університету.


[Закрыть] по радіо?

– Йо, сер, звісно, що можна.

Він відповів мені тією своєю колишньою, доброю усмішкою.

– Дякую, татуню.

Я наготував стільки, що вистачило б наїстися чотирьом наймитам, і ми ум’яли все.

* * * * *

За дві години після вечері, коли я, глибоко вгрузнувши в крісло сидів у вітальні й куняв над романом «Сілас Марнер»[27]27
  «Сілас Марнер, ткач з Равелоу» – третій роман (1861) англійської письменниці Джордж Еліот (справжнє ім’я Мері-Енн Івенс, 1819-1880), одної з найвизначніших авторок Вікторіанської епохи.


[Закрыть], зі своєї кімнати, одягнений тільки у літні кальсони, з’явився Генрі. Він подивився на мене серйозно і сором’язливо повідомив:

– Мама завжди наполягала, щоб я промовляв молитву, ти про це знав?

– Справді? Досі? Ні, я не знав.

– Так. Навіть після того, як вона вже не дивилася на мене, перш ніж я одягну штани, бо казала, що я вже доволі дорослий і це було б неправильно. Але я не можу молитися зараз та й коли-небудь знову не зможу. Гадаю, якщо я стану навколішки, Бог уразить мене на смерть.

– Якщо Він десь існує, – сказав я.

– Я сподіваюся, що ні. Без Нього самотньо, але я сподіваюся, що Його нема. Мабуть, усі вбивці сподіваються, що Його не існує. Бо якщо нема Раю, тоді й Пекла нема.

– Синку, це я її вбив.

– Ні... ми зробили це разом.

Неправда – він був усього лише дитиною, а я його підбурив, до цього втягнув, – але це було правдою для нього і, я гадав, так воно і залишиться назавжди.

– Однак ти не мусиш непокоїтися про мене, татуню. Я знаю, ти гадаєш, що я можу проговоритися, скажімо, Шеннон. Або почуття вини змусить мене піти просто у Гемінгфорд і все розповісти Шерифу.

Певна річ, такі думки зринали мені в голові.

Генрі похитав головою, повільно, категорично.

– Цей Шериф, ти помітив, як він тут до всього придивлявся? Ти бачив його очі?.

– Так.

– Він постарався б усадовити нас обох на ‘лектричний стілець, ось що я думаю, і наплювати йому, що п’ятнадцять мені виповниться тільки у серпні. Він і сам був би присутній, аби тільки бачити отими своїми доскіпливими очима, як нас там прив’язуватимуть і...

– Перестань, Генку, досить вже.

Ні, ще не було досить, принаймні йому.

– ...ввімкнуть струм. Я ніколи не дозволю, щоб таке трапилося, якщо зможу цьому запобігти. Ті його очі ніколи не мусять стати останнім, що я побачу в житті. – Він замислився над словами, які сам щойно промовив. – Тобто я хотів сказати, що ніколи не стануть. Ніколи.

– Іди спати, Генрі.

– Я Генк.

– Генку, лягай спати. Я тебе люблю.

Він усміхнувся.

– Я знаю, хоча й не заслуговую на це.

Він поплівся до себе і зник раніше, ніж я встиг щось йому відповісти.

Отже, до ліжка, як любить казати містер Пепіс[28]28
  Семюел Пепіс (1633-1703) – член англійського парламенту і статс-секретар Адміралтейства, чий щоденник є багатим джерелом інформації про стиль життя лондонців у 1660-х рр.


[Закрыть]. Ми спали, поки полювали сови, а Арлетт сиділа у своїй глибокій темряві зсунутою набік ударом копита нижньою половиною обличчя. Наступного дня знову зійшло сонце, день був гарним для кукурудзи, і ми займались своєю звичайною роботою.

Коли я повернувся до хати, запарений і втомлений, щоби приготувати нам поїсти, на ґанку стояв накритий горщик.

З-під нього тріпотів край записки. У ній мовилося:

«Вілфе... Нам так жаль, що у вас неприємності, але ми допоможемо всім чим ми в змозі допомогти. Гарлен каже, щоб цього літа ти не периживав про сплату за комбаїн. Будь ласка, якщо озветься твоя дружина, дай нам знати. Саллі Коттері.

Р.S. Якщо Генрі завітає побачитися з Шен, я потім пришлю з ним чорничний пиріг».

Я ткнув записку собі до нагрудної кишені комбінезона й усміхнувся. Почалося наше життя після Арлетт.

* * * * *

Якщо на землі Бог винагороджує нас за добрі справи – Старий Заповіт запевняє, що це так, а Пуритани безумовно в це вірять – тоді, правдоподібно, що Сатана винагороджує нас за злі справи. Цього сказати напевне я не можу, натомість можу сказати, що то було гарне літо, для кукурудзи було багато тепла і сонця, та й дощів вистачало, щоб не пов’яла городина на тому акрі, який вона в нас займала. Іноді вдень гримів грім і спалахували блискавки, але жодного разу не трапилося того згубного для врожаю вітру, якого так бояться фермери на Середньому Заході. Прибув Гарлен Коттері зі своїм «Гаррисом Гігантом», і той ані разу не зламався. Побоювання щодо можливого втручання в мої справи компанії «Фаррингтон» виявилися марними. Я без проблем отримав позику в банку і виплатив її цілком у жовтні, бо того року ціни на кукурудзу злетіли до небес, а тарифи вантажних перевезень на Великій Західній залізниці впали нижче нікуди. Якщо ви добре знаєте історію, то мусите також знати, що ці дві речі – ціна продукції й ціна за доставку – помінялися місцями вже в 1923 році, і ця зміна залишилася відтоді назавжди. Для фермерів, у першу чергу, Велика Депресія розпочалася тоді, коли наступного літа обвалилася Чиказька сільськогосподарська біржа.

Проте літо 1922 року було ідеальним, таким, на яке тільки й міг сподіватися будь-який фермер. Затьмареним воно виявилося лише єдиним інцидентом, що трапився з іншою нашою корівкою-богинею, про який я вам незабаром розповім.

Містер Лестер зринав двічі. Намагався нас шантажувати, але шантажувати не мав чим, і сам це мусив розуміти, бо вигляд мав доволі змарнілий того липня. Я так собі уявляю, що його власні боси нацьковували його на нас із шантажем, а він це просто ретранслював. Чи намагався. Першого разу він поставив купу запитань, котрі насправді були не запитаннями, а інсинуаціями. Чи не думаю я, що з моєю дружиною трапилося щось зле? Могло ж трапитися, я мушу це визнати, бо інакше вона б або зв’язалася з ним, щоб скласти договір продажу за готівку тих 100 акрів, або просто приповзла назад на ферму з підібганим (у метафоричному сенсі) хвостом. Та чи не думаю я, що вона десь по дорозі сплуталася з яким-небудь пройдисвітом? І для мене це безсумнівно було б вельми зручно, адже так?

Коли він з’явився другого разу, вигляд мав не тільки змучений, а ще й безнадійний, і відразу розпочав: чи не трапилося якогось інциденту з моєю дружиною просто тут, на фермі?

Дійсно, що ж тут таке трапилося? Саме тому її ніде не знаходять ні мертвої, ні живої?

– Містере Лестер, якщо ви питаєте в мене, чи не замордував я мою дружину, відповідь однозначна: ні.

– Авжеж, звісно, саме так ви й мусили б відповісти, хіба ні?

– Це останнє ваше питання до мене, сер. Залізайте назад до машини і катайте звідси, щоби ніколи не повертатися назад. Якщо ви приїдете знову, я візьмуся за сокирище і піду на вас.