Текст книги "Повна темрява. Без зірок"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 29 страниц)

– 48 —

Уже сидячи в «Експідішені», Тесс второпала, що вельми непогано було б видалити інформацію про кілька останніх поїздок зі свого Джі-Пі-Ес. Вона натисла кнопку ввімкнення, й екран загорівся. Том промовив:

– Вітаю, Тесс. Схоже, ми вирушаємо в подорож.

Тесс закінчила процес видалення і знову вимкнула Джі-Пі-Ес.

Яка там подорож, фактично ніякої; вона всього лише повертається до себе додому. І дорогу туди, подумалось їй, вона сама знайде.

Справедливе подовження

Стрітер побачив той плакатик тільки тому, що мусив зупинитися, аби поблювати. Він часто тепер блював, а попереджувальні ознаки були непевні – подеколи тремтіння нудоти, подеколи мідний присмак у роті, а подеколи й нічого; просто бовть – і вихлюпнулося, здрастуйте, з приїздом. Через це їзда машиною стала для нього ризикованою справою, а йому ж останнім часом доводилося багато сидіти за кермом, почасти тому, що восени він на це вже не буде здатний, почасти тому, що він ще мусить чимало всього обміркувати. Йому завжди найкраще думалося за кермом.

Він їхав подовженням[192]192
  Подовження (Extension) – традиційна в США назва пізніших додатків (часто платних) до основних вулиць та доріг.


[Закрыть] Гаррис-авеню, широкою автомагістраллю, яка дві милі тягнеться повз окружний аеропорт Деррі та притаманні йому заклади: здебільшого то мотелі та склади. Денний рух тут завжди був напруженим, бо, окрім обслуговування аеропорту, ця магістраль ще й поєднувала східну та західну частини Деррі, натомість увечері на цьому Подовженні було майже порожньо. Стрітер з’їхав на велосипедну доріжку, вихопив один пластиковий блювальний пакет з пачки, що лежала напоготові поряд, на пасажирському сидінні, нахилив до нього обличчя й полегшився. Обід явив себе на біс. Він цього номера не дивився, бо очі мав заплющені. Навіщо? Якщо ти колись бачив бодай одну купку риговини, значить, бачив їх усі.

З початком фази блювання зникав біль. Доктор Гендерсон попереджав його, що так триватиме не завжди, і на останньому тижні почалися зміни. Поки що не вкрай болючі, просто миттєвий удар блискавки зі стравоходу в горло, схоже на викид кислоти при розладі шлунку. Це відчуття з’являлося, а тоді щезало. Але далі все гіршатиме, про це йому доктор Гендерсон казав також.

Він підвів голову від пакета, відчинив скриньку під приладовою панеллю, дістав звідти дротяний зажим і запечатав ним пакет зі своїм обідом, поки сморід не встиг розповзтися по салону. Подивився праворуч і побачив благословенну урну з забавним собакою, намальованим у неї на боці, й трафаретним написом: ПЕС ДЕРРІ ГОВОРЕ: «КИДАЙ СМІТТЯ В ГОДНЕ МІСЦЕ!».

Стрітер виліз із машини, рушив до ПСОВОЇ УРНИ, де й позбавився найсвіжішого з викидів свого несправного організму. Схиляючись до заходу, літнє сонце забарвлювало в червоний колір пласке (і наразі безлюдне) довкілля аеропорту, а тінь, притулена до п’ят Стрітера, була довгою й гротескно худою. Ніби випереджаючи на чотири місяці його тіло, вона мемов уже була зруйнована тим раком, котрий невдовзі почне можирати його живцем.

Він повернувся йти назад до машини і тоді побачив плакатик по той бік дороги. Спершу – можливо, через те, що очі в нього ще сльозилися, він прочитав напис на ньому як: ПОДОВЖЕННЯ ВОЛОССЯ. Потім проморгався й побачив, що насправді там написано: ПОДОВЖЕННЯ ВИПЛАТНЕ. А нижче, дрібнішими літерами: справедлива ціна.

Подовження виплатне, ціна справедлива. Звучить гарно і навіть має якийсь сенс.

На протилежному боці магістралі, перед сітчастим парканом, що огороджував територію окружного аеропорту, лежав гравійний майданчик. У годину пік там виставляли свої придорожні ятки чимало людей, бо там таки існувала можливість покупцеві з’їхати на узбіччя без того, щоб його дзьобнули в хвіст (тобто, якщо той діяв швидко і не забував при цім увімкнути сигнал повороту). Стрітер усе своє життя прожив у цьому маленькому мейнському містечку Деррі й упродовж багатьох років міг бачити, як люди тут продають свіжу городину навесні, качани кукурудзи й свіжі ягоди влітку та лобстерів майже цілорічно. Один божевільний стариган, знаний на прізвисько Сніговик, завжди тут панує рано навесні, продаючи загублені кимсь узимку і знайдені ним під час відлиг різні цяцьки. Багато років тому Стрітер був купив у того старого цілком пристойну на вигляд м’яку ляльку, з наміром подарувати її своїй доні Мей, котрій тоді було чи то два, чи три рочки. Тоді він зробив помилку, розповівши Дженет, що придбав її у Сніговика, і дружина змусила його викинути ту ляльку геть.

– Ти гадаєш, ніби ми можемо просто прокип’ятити цю річ і таким чином знищимо всіх мікробів? – запитала вона. – Іноді я дивуюся, як може в цілому розумний чоловік бути таким дурником.

Авжеж, рак нікого не дискримінує, коли дістається до мозку. Хай хоч розумний, хоч дурний, а він уже був майже готовий, скинувши з себе спортивну форму, вийти з цієї гри.

На тому місці, де зазвичай колись був розкладав свої скарби Сніговик, зараз стояв ломберний столик. Опецькуватого чоловічка, що сидів за ним, притіняла від надвечірнього сонця велика, жовта, якось так, ніби хтиво, скособочена парасоля.

Стрітер цілу хвилину простояв перед своєю машиною, він уже ледь було знову не сів за кермо (опецькуватий чоловічок його не помічав; схоже було, той задивився на екран маленького портативного телевізора), а тоді в ньому пересилила цікавість. Він поглянув в обидва боки на дорогу, жодної машини не побачив – Подовження Гаррис-авеню, як і годилося, було мертвим цієї години, усі постійні пасажири місцевих авіаліній уже обідають по домівках, сприймаючи власний позараковий стан як щось гарантовано забезпечене – і перейшов чотири порожні смуги магістралі. Його худюща тінь, Привид Майбутнього Стрітера, сунула за ним.

Опецькуватий чоловічок звів на нього очі.

– О, вітаю, – промовив він. Перш ніж опецьок вимкнув телевізор, Стрітер встиг помітити, що той дивився «За лаштунками»[193]193
  «Inside Edition» – 30-хвилинна програма поп-культурних, кримінальних та помірно скандальних новин, яку з 1989 року продукує корпорація Сі-Бі-Ес; постійна ведуча передачі – Дебора Норвілл (нар. 1958 р.).


[Закрыть]. – Як наші справи цього вечора?

– Ну, нічого не знаю щодо ваших, але мені краще, – відповів Стрітер. – Трохи запізно для торгівлі, чи не так? Вельми млявий тут рух після години пік. Задвірки аеропорту, та ви й самі це знаєте. Фактично ніхто не проїздить, окрім рідких вантажівок. Пасажири користуються Вітчем-стрит[194]194
  У назві дороги простежується гра слів, де присутні як «Відьмацька вулиця», так і «В’язова».


[Закрыть].

– Авжеж, – кивнув опецькуватий чоловічок, – але, на жаль, бюрократи з відділу зонування проти того, щоби такі маленькі придорожні бізнеси, як от мій, розташовувалися по людний бік аеропорту. – Він ще похитав головою на несправедливість цього світу. – Я збирався закритися о сьомій та й вертати собі додому, але мав передчуття, що може з’явитися ще один клієнт.

Стрітер подивися на столик, не побачив там жодної речі на продаж (якщо в пропозицію не входив телевізор) і усміхнувся.

– Навряд чи я можу бути тим вашим очікуваним клієнтом, містере...

– Джордж Лядвио, – назвався опецьок, підводячись, і простягнув відповідно пухку долоню.

Стрітер з ним поручкався.

– Дейв Стрітер. Але я дійсно не можу бути вашим клієнтом, бо жодного уявлення не маю, що саме ви продаєте. Спершу мені взагалі привиділося, ніби на вашій об’яві написано «подовження волосся».

– Ви бажаєте подовжити собі волосся? – перепитав Лядвио, критично його оглядаючи. – Я питаюся, бо, здається, воно у вас насправді починає рідшати.

– А невдовзі й зовсім вилізе, – зауважив Стрітер. – Я на хіміотерапії.

– Ой, пане. Вибачаюся.

– Нічого. Хоча який може бути сенс у тій хіміотерапії, коли...

Він знизав плечима. Як дивно легко розповідати про такі речі незнайомцеві, чудувався він. Навіть власним дітям він не міг цього розказати, хоча Дженет усе знала, звісно.

– Шансів небагато? – спитав Лядвио. У його голосі звучало щире співчуття – не більше й не менше, – і Стрітер відчув, як на очі йому навертаються сльози. Він жахливо соромився плакати перед Дженет, і траплялося таке з ним усього двічі. Тут же, перед незнайомцем, це здавалося цілком нормальним. Однак він витяг із задньої кишені хустинку й утер нею сльози. Невеличкий літак заходив на посадку. Його силует проти призахідного сонця скидався на рухоме розп’яття.

– Шансів ніяких, судячи з того, що я чую, – промовив Стрітер. – Тож я й гадаю, що хіміотерапія, це як... ну, не знаю...

– Перевірка колінного рефлексу?

Стрітер розсміявся.

– Точно, саме так.

– Можливо, вам варто було б зважити, чи не відмовитися зовсім від хіміотерапії на користь якихось потужніших болетамівних засобів. Або ви могли б укласти бізнесову угоду зі мною.

– Як я вже було почав говорити, я не можу бути вашим перспективним клієнтом, не знаючи, чим саме ви торгуєте.

– О, авжеж, більшість людей назвали б це зіллям від усіх хвороб, – сказав з усмішкою, похитуючись навшпиньках за своїм столиком, Лядвио. З якимсь зачудуванням Стрітер собі відзначив, що, хоча Джордж Лядвио і був опецькуватим, тінь у нього була такою ж тонкою й хворобливою на вигляд, як і власна тінь Стрітера. Подумалося, що будь-чия тінь починає здаватися хворобливою з наближенням сонця до заходу, особливо в серпні, коли кінець дня тягнеться надто довго і якось так, не вельми приємно.

– Я не бачу тут ніяких слоїків з медикаментами, – сказав Стрітер.

Лядвио склав пальці будиночком на своєму столику, раптом умент набувши ділового вигляду.

– Я продаю подовження, – сказав він.

– Що цілком вдало збігається з офіційним статусом цієї дороги.

– Ніколи не думав про це в такому сенсі, але ви, либонь, маєте рацію. Хоча подеколи сигара слугує лише для продукування диму, а випадковий збіг є випадковим збігом. Будь-хто воліє якогось подовження, містере Стрітер. Якби ви були молодою жінкою, закоханою в шопінг, я запропонував би вам подовження кредиту. Були б ви чоловіком з маленьким пенісом – генетика іноді така жорстока штука – я запропонував би вам подовження члена.

Стрітер був і здивований, і разом з тим зачудований таким нахабством. Вперше за цілий місяць – відтоді, як дізнався про свій діагноз, – він забув, що слабує на агресивну й надзвичайно швидко прогресуючу форму раку.

– Ви жартуєте.

– О, я великий штукар, але я ніколи не жартую щодо бізнесу. Свого часу я продав десятки подовжень члена і був відомий в Аризоні під прізвиськом Ель Пене Ґранде. Я з вами цілком щирий, проте, на моє щастя, не вимагаю й не очікую від вас, щоб ви мені вірили просто так. Чоловіки-коротуни часто бажають подовження всього тіла. Якби вам захотілося кращої шевелюри, я був би щасливий продати вам подовження волосся.

– А може людина з довгим носом – ну, знаєте, як в Джиммі Дуранті[195]195
  Jimmy Durante (1893-1980) – співак, піаніст, один з найпопулярніших акторів-коміків у 1920-1970-х рр.


[Закрыть] – отримати коротший ніс?

Лядвио усміхнувся й похитав головою.

– От тепер ви самі жартуєте. Бо відповіддю на це буде – ні. Якщо вам потрібне скорочення, мусите шукати деінде. Я спеціалізуюся лише на подовженнях, це суто американська послуга. Я продавав подовження кохання (подеколи їх називають «приворотним зіллям») безнадійно закоханим, подовження кредитів тим, хто опинилися в скрутному фінансовому стані – таких безліч за сьогоднішньої економіки, – подовження часу тим, у кого якісь термінові справи, а одного разу подовження зору хлопцю, котрий бажав стати пілотом військовоповітряних сил, але знав, що не пройде тест, бо був короткозорим.

Стрітер щасливо шкірився, отримуючи насолоду від такої забавки. Ще недавно він сказав би, що насолода від гри йому тепер недосяжна, але життя сповнене сюрпризів.

Лядвио також усміхався, немов їх обох щойно розвеселив почутий анекдот.

– А раз, – сказав він, – я замахнувся на подовження реальності для одного художника – вельми талановитий був чоловік, – котрий тоді чимдалі вже занурювався у параноїдальну шизофренію. Ото таки коштувало дуже недешево.

– Скільки? Можна мені поцікавитися?

– Одна з картин того парубка, тепер вона прикрашає мій дім. Вам мусить бути знайоме його ім’я, знаменитість часів італійського Ренесансу. Ви, либонь, вивчали його, якщо брали курс сприйняття мистецтва у коледжі.

Стрітер не перестав посміхатися, але зробив крок назад, на трохи безпечнішу відстань. Він змирився з тим фактом, що мусить померти, але це не означало, що він бажає, аби це трапилося сьогодні, та ще й від руки можливого втікача із закритого закладу для кримінальних божевільних «Джуніпер Гілл» в Агасті[196]196
  Augusta – столиця штату Мейн, засноване 1607 року місто, населення якого сьогодні близько 20 тис. мешканців.


[Закрыть].

– Так, про що це ми тут говоримо? Ніби ви хтось на кшталт... ну не знаю... безсмертного?

– Вельми довго живучого, якщо точніше, – сказав Лядвио. – Що підводить нас, як мені здається, ближче до того, що я можу зробити для вас. Вам, певне, сподобалося б подовження життя.

– Чого досягти неможливо, я гадаю? – спитав Стрітер. Подумки він вираховував відстань до своєї машини, та як швидко він туди зможе добігти.

– Звісно, що можливо... за деяку ціну.

Стрітер, котрий свого часу чимало награвся в скребл, уже уявив собі літери прізвища Лядвио на фішках і встиг перетасувати їх.

– Грошима? Чи ми говоримо про мою душу?

Лядвио сплеснув долоням й заразом лукаво підкотив угору очі.

– Ніякої душі не знаю, як то примовка каже, поки вона мене не вкусить за гузно[197]197
  Алюзія на біблійну фразу: «Я невинний, проте своєї душі я не знаю, і не радий життям своїм я...» (Йов 9:21).


[Закрыть]. Ні, гроші – це єдина валюта, як воно віддавна заведено. П’ятнадцять відсотків від ваших прибутків впродовж наступних п’ятнадцяти років цілком мене влаштують. Без усякого агентського посередництва, як то у вас кажуть.

– Це розмір мого подовження? – зважував Стрітер зі щемкою пожадливістю ідею п’ятнадцяти додаткових років. Такий період здавався дуже довгим, особливо у порівнянні з тим, що він мав наразі попереду: шість місяців блювання, невпинне посилення болю, кома, смерть. Плюс стандартний некролог, у якому обов’язково буде фраза «після довгої й відважної боротьби з раком». Тощо і таке інше, як люблять повторювати у «Зайнфельді».

Лядвио підвів руки, виставивши долоні на рівні плечей, ніби казав: «Хтозна?»

– Можливо, й двадцять. Напевне сказати не можу: цього не вирахувати, як параметри запуску ракети. Але якщо ви очікуєте на безсмертя, то викиньтецюдумкусобізголови. Я торгую лише правдивими подовженнями. Це найкраще, що можу запропонувати.

– Мені таке годиться, – сказав Стрітер. Цей пан його розрадив, а якщо той потребує партнера для своєї клоунади, то й Стрітер готовий залюбки йому підіграти. До якоїсь межі, звісно. Так само усміхаючись, він простягнув руку понад ломберними столиком.

– П’ятнадцять відсотків, п’ятнадцять років. Хоча мушу вас попередити, що п’ятнадцять відсотків від зарплатні помічника менеджера банку навряд чи забезпечать вам сидіння за кермом «Ролс-Ройса». Хіба що «Гео»[198]198
  «Geo» – марка економічних легковиків та джипів, що випускалися компанією «Шевроле» у 1989-2004 рр.


[Закрыть] та й то...

– Ще не всі на місці клепки, – перебив його Лядвио.

– Авжеж, безклепкий, – зітхнув Стрітер, прибираючи простягнуту було руку. – Містере Лядвио, дуже приємно було з вами поспілкуватися, ви подарували мені світло радості цього вечора, що, як я вважав, тепер уже не є можливим, і я сподіваюся, ви самі також отримаєте допомогу з вашими ментальними пробле...

– Замовкніть, дурний чоловіче, – перебив його Лядвио, і хоча усмішка його не щезла, приємного в ній тепер нічого не залишилося. Він раптом ніби виріс – дюйми на три щонайменше – і перестав здаватися таким опецькуватим.

«Це все освітлення, – подумав Стрітер. – Надвечірне світло здатне на такі трюки». А неприємний запах, який він раптом зауважив, це, либонь, не що інше, як повіви згорілого авіаційного пального, що їх приносить на цей гравійний майданчик з-поза сітчастого паркану легкий вітерець. Усе пояснювалося просто... проте він замовк, як йому було наказано.

– Чому чоловік або жінка потребують подовження? Ви хоч коли-небудь питалися в себе про це?

– Звичайно, аякже, – відгукнувся Стрітер дещо різкуватим тоном. – Я працюю в банку, містере Лядвио. В «Ощадно-позиковому банку Деррі». Люди просять у мене подовжень кредитів постійно.

– Тоді ви самі знаєте, що люди потребують подовжень, аби компенсувати нестачу, іншими словами, куцість чогось: короткі кредити, короткі члени, короткозорість тощо.

– Йо, такий цей куцохвостий світ.

– Істинно так. Проте, навіть несьогосвітні речі мають свою магу. Негативну вагу, ту, що найгіршого роду. Тягар, знятий з вас, мусить бути пересунутим деінде. Простий закон фізики. Психогенної фізики, так би мовити.

Стрітер у захваті дивився на Лядвио. Миттєве враження, ніби той був повищав (і в його усмішці немовби зблиснуло дещо забагато зубів), тепер минулося. Перед ним стояв низенький, кругленький опецьок, у чиєму портмоне, мабуть, лежав постійний амбулаторний талон, виданий якщо не в «Джуніпер Гілл», то у психіатричній клініці «Акадія» в Бенгорі, точно. Якщо у нього взагалі є портмоне. Що він має напевне, так це вельми рельєфно розвинуту маячну фантазію, і саме вона в ньому причаровувала, саме це вабило його вивчати.

– Ви не проти, якщо я відразу перейду до суті справи, містере Стрітер?

– Прошу.

– Ви мусите пересунути ваш тягар. Говорячи просто, ви мусите зробити погано комусь іншому, якщо бажаєте, щоб погане прибралося з вас.

– Розумію.

І він дійсно розумів. Лядвио знову віщав, і тема його просторікувань була класичною.

– Але той хтось не може бути просто абиким. Як уже давно доведено традицією, анонімну пожертву практикували, але вона не працює. Ваш хтось мусить бути тим, кого ви ненавидите. Є хтось, кого ви ненавидите, містере Стрітер?

– Ну, я не в захваті від Кім Чен Іра, – зізнався Стрітер. – І ще, я гадаю, в’язниця була б надто комфортним рішенням для тих покидьків, котрі підірвали есмінець «Коул»[199]199
  «Cole» – корабель, побудований 1996 р. і названий на честь загиблого 1945 р. у бою за острів Іводзіма сержанта Даррела Коула; 2000 р. на стоянці в Адені терористи-смертники Аль-Каїди на човні підірвали біля есмінця бомбу, пробивши в його борті 12-метрову діру, при цім загинуло 17 членів екіпажу; з 2002 року корабель знову на бойовій службі.


[Закрыть], але не віриться мені, щоби їм таке...

– Або ви посерйознішаєте, або йдіть собі геть, – сказам Лядвио, знову здавшись вищим.

Стрітер подумав здивовано, чи це, бува, не побічний ефект тих медикаментів, що він їх зараз приймає.

– Якщо ви маєте на увазі в моєму особистому житті, то я не маю таких, кого б я ненавидів. Звичайно, є люди, які мені не подобаються – от, скажімо, місіс Денбраф, сусідка, сміттєві баки не накриває, тож, коли дме вітер, шматки всякого мотлоху летять мені на галявину...

– Нехай і навпаки, містере Стрітер, але все-таки я процитую покійного Діно Мартіно: «Кожен когось ненавидить час від часу»[200]200
  Лядвио має на увазі пісню «Кожен когось кохає час від часу», яку 1964 року записав співак і кіноактор Дін Мартін (справжнє ім’я Діно Крокетті: 1917-1995).


[Закрыть].

– А от Вілл Роджерс[201]201
  William Kogers (1879-1935) – індіанець-черокі, ковбой, журналіст, мандрівник, кіноактор-комік (понад 70 фільмів), світова знаменитість 1920-1930-років, чиї влучні афоризми часто цитуються по тепер.


[Закрыть] казав...

– Він був усього лиш фабрикатором трюків із ласо і носив капелюха низько насунутим на брови, немов малюк, що грається в ковбоя. Та менше з тим, якщо ви не маєте нікого ненависного, ми з вами не робимо бізнесу.

Стрітер задумався. А потім, дивлячись собі на носки черевиків, він нарешті заговорив таким зніченим голосом, котрого в себе й сам ледь годен був упізнати:

– Мені здається, що я ненавиджу Тома Ґудх’ю.

– Хто він за такий у вашому житті?

Стрітер зітхнув.

– Мій найкращий друг ще з першого класу школи.

Запала мить тиші перед тим, як Лядвио вибухнув сміхом.

Він швидко обійшов свій столик і ляснув Стрітера по спині (рукою дивно холодною, пальці якої замість опецькуватих і коротких відчувалися довгими й тонкими), а тоді так само швидко знов повернувся до свого складаного стільця. І гепнувся на нього, не перестаючи форкати й пирскати сміхом. Обличчя в нього почервоніло, навіть сльози, що котилися йому по щоках, були на вигляд червоними – кривавими фактично – у світлі призахідного сонця.

– Ваш кращий... з першого класу... оху як же це...

Лядвио не міг більше стримуватися. Він заходився реготом, він підвивав й утробно булькотав, його підборіддя (дивно гостре для такого повновидого обличчя) кивало, раз у раз задираючись до цнотливо чистого (хоча вже й темніючого) літнього неба. Врешті-решт він себе опанував. Стрітер подумав було, чи не запропонувати йому свою хустинку, але потім вирішив, що йому не хочеться, аби та торкалася шкіри придорожнього торговця з майданчика при Подовженні Гаррис-авеню.

– Це пречудово, містере Стрітер, – промовив він. – Ми з вами можемо робити бізнес.

– Отакої, то й гаразд, – відгукнувся Стрітер, роблячи ще один крок назад. – Я вже почав насолоджуватися додатковими п’ятнадцятьма роками мого життя. Але я зупинив машину на велосипедній доріжці, а це порушення правил дорожнього руху. Можу собі заробити штраф.

– Я б на вашому місці не переймався цим, – сказав Лядвио. – Як ви могли б помітити, жодної цивільної машини не проїхало повз нас із того моменту, як ми з вами почали торгуватися, не кажучи вже про якийсь крузер із департаменту поліції Деррі. Дорожній рух ніколи мені не заважає, щойно я почав домовлятися про серйозну справу з серйозним чоловіком або жінкою. Я про це дбаю.

Стрітер тривожно роззирнувся навкруги. Ба насправді. Він чув віддалені звуки машин, що їдуть по Вітчем-стрит, прямуючи в бік узвозу Апмайл, але в цьому кутку Деррі було абсолютно порожньо. «Звичайно, – подумав він, – після закінчення робочого дня рух тут завжди слабенький».

Але щоб взагалі ніякого? Щоб цілком відсутній? Такого можна було б очікувати опівночі, але ж не о сьомій тридцять вечора.

– Розкажіть мені, чому ви ненавидите вашого кращого друга, – заохотив його Лядвио.

Стрітер знову нагадав собі, що цей чоловік божевільний. Що він не викладе цьому Лядвио, все йому згодиться. Думка ця виявилася звільняючою.

– Том був гарнішим, ще коли ми були дітьми, а зараз він виглядає набагато гарнішим за мене. Він був успішним у трьох видах спорту, а я єдино в чому міг зрівнятися з ним бодай наполовину, так це хіба що в міні-гольфі.

– Мені здається, при цьому виді спорту не існує угрупувань чір-лідерок, – зауважив Лядвио.

Стрітер похмуро усміхнувся, дедалі розпаляючись думками.

– Том загалом кмітливий парубок, але навіть у старших класах він байдикував. І в коледжі демонстрував нульові амбіції. Але коли завалив усе, що можна було завалити, поставивши під ризик своє право грати в спортивних командах, от тоді він запанікував. І до кого ж він тоді звернувся?

– До вас! – вигукнув Лядвио. – До одвічного містера Відповідальність! Ви стали його репетитором, чи не так? Либонь, також написали за нього кілька робіт? Не забуваючи писати з помилками ті слова, у котрих, як звикли його викладачі, завжди робив помилки Том?

– Зізнаюся по всіх пунктах. Фактично, на останньому курсі, коли Том отримав Почесну відзнаку штату Мейн за досягнення в спорті, я був одночасно двома студентами: Дейвом Стрітером і Томом Ґудх’ю.

– Круто.

– А знаєте, що найкрутіше? Я тоді мав дівчину. Гарна була дівчина, її звали Норма Віттен. Темно-каштанове волосся, карі очі, ідеальна шкіра, красивий абрис обличчя...

– Цицьки такі, що аж не вмі...

– Так, авжеж, але ухилимося наразі від сексуально...

– Мовбито ви бодай колись від цього ухилялися...

– Я кохав цю дівчину. І ви знаєте, що зробив Том?

– Звів вашу дівчину! – вигукнув Лядвио обурено.

– Правильно. Вони прийшли до мене вдвох, розумієте. Щиросердо зізналися у всьому.

– Шляхетно!

– Пояснили, що не спроможні були утриматися.

– Пояснили, що у них кохання. К-О-Х-А-Н-Н-Я.

– Так. Потяг природи. Що це сила, сильніша за них обох разом. І всяке таке.

– Дозвольте, я здогадаюся. Він її зачереватив.

– Дійсно, так і було.

Стрітер знову задивився собі на носки черевиків, згадавши одну з тих спідниць, що носила Норма ще чи на першому, чи то на другому курсі. Вона була саме настільки короткою, щоб на коротку мить принагідно зблиснути трусиками під нею. Це було майже тридцять років тому, але він і зараз іноді викликав у пам’яті той давній образ, коли кохався з Дженет. З Нормою він ніколи не кохався – ну, принаймні не по повній програмі, вона цього не дозволяла. Хоча виявилася достатньо гарячою, щоби скинути з себе трусики для Тома Ґудх’ю. «Либонь, перший же раз, як він її попросив».

– І він покинув її, підсадивши їй той пиріжок у пічурку?

– Ні, – зітхнув Стрітер. – Він з нею одружився.

– А потім з нею розлучився! А перед тим, мабуть, лупцював її ні за що.

– Ще гірше. Вони й зараз одружені. Троє дітей. Як не побачиш їх на прогулянці в Бессі-парку, вони все ще тримають одне одного за руки.

– Чи не найбільше це лайно з усіх історій, які мені довелося вислухати. Навряд чи щось могло б зробити цю ситуацію ще гіршою. Хіба що... – з-під своїх кущастих брів Лядвио кинув на Стрітера проникливий погляд, – ви людина, що опинилася вмерзлою в айсбергу подружнього життя без кохання.

– Зовсім ні, – здивований таким припущенням, заперечив Стрітер. – Я дуже кохаю мою Дженет, і вона мене кохас. Те, як вона підтримує мене від самого початку цих моїх проблем з раком, – це ж просто надзвичайно. Якщо у всесвіті взагалі існує така річ, як гармонія, тоді ми з Томом отримали саме правильних дружин. Абсолютно. Але...

– Але? – Лядвио дивився на нього з пожадливим захватом,

Стрітер усвідомив, що вп’явся собі нігтями в долоні. І замість того щоби розслабитись, він ввігнав їх ще глибше. Ввігнав так сильно, що аж відчув, як там почала виступати кров.

– Але ж цей курваль її в мене вкрав!

Ця думка гризла його впродовж усіх цих років, і так приємно було виплюнути її зараз уголос.

– Авжеж, авжеж, а ми ніколи не перестаємо бажати того, чого бажали, неважливо, на добре воно нам чи на зле. Гадаю, ви погодитеся зі мною, містере Стрітер?

Стрітер не відповів. Він важко дихав, немов щойно був зробив ривок на п’ятдесят ярдів або виборсався з вуличної бійки. Його лишень недавно бліді щоки напухли яскравими жорстокими плямами.

– Отже, це все? – спитав Лядвио лагідним тоном парафіяльного душпастира.

– Ні.

– Тоді викладайте. Вичавіть цей гнійник дочиста.

– Він мільйонер. Не мусив би ним стати, але став. Наприкінці вісімдесятих – невдовзі по тому, як та клята повінь мало не знищила все наше місто[202]202
  Вигадане місто Деррі і його топоніміка фігурує в багатьох творах Стівена Кінга; буря з повінню відбувається в Деррі в романі 1986 року «Воно».


[Закрыть] – він заснував сміттєзвалище... от тільки назвав його «Сміттєзбиральна & Сміттєпереробна компанія Деррі». Ви ж розумієте, так звучить краще.

– Не так тхне.

– Він звернувся до мене по позику, і хоча всі в банку вважали його бізнес-план хистким, я його проштовхнув. Здогадайтеся, чому я дав йому хід, пане Лядвио?

– Звичайно! Бо він ваш друг!

– Спробуйте знову.

– Бо ви сподівалися, що він прогорить і збанкрутує.

– Правильно. Він вклав усі свої накопичення у чотири сміттєвози й заставив свій будинок, щоб купити шматок землі віддалік міста, біля межі з територією Ньюпорта. Під звалище. Знаєте, типу того, що їх гангстери в Нью-Джерсі утримують для відмивання грошей з наркотиків і шльондр, заодно використовуючи для поховання трупів. Я гадав, що це божевільна ідея, тож мені страх як не терпілося виписати йому позику. Він за це й зараз ще любить мене, мов брата. Ніколи не забуває розповідати різним людям, як я повстав проти банку, поставивши на кін власну роботу. «Дейв мене й тут витягнув, точно так, як був витягував колись, іще в школі», – каже він. Знаєте, як діти в місті тепер називають те звалище?

– Повідайте мені.

– Пік Еверпогань! Там величезна гора! Я не здивуюся, якщо вона радіоактивна! Вона вкрита дерниною, але навкруг неї по всьому периметру стирчать знаки «НЕ НАБЛИЖАТИСЬ», а під тим гарненьким зеленим моріжком, мабуть, вирує пацючий Мангеттен! І пацюки там, либонь, також радіоактивні!

Він замовк, зрозумівши, що виглядає не стурбованим, а смішним. Звісно, Лядвио божевільний, проте – оце так сюрприз! – Стрітер, виявляється, також божевільний! Принаймні, коли мова заходить про його старого друга. Плюс...

«In cancer veritas»[203]203
  Істина в раку (лат.).


[Закрыть], – подумав Стрітер.

– Отже, давайте підсумуємо, – Лядвио почав торкатися кінчиків своїх пальців, і зовсім вони були не довгими, а коротесенькими, м’ясистими й безневинними, як і загалом він сам. Том Ґудх’ю був вродливішим за вас навіть у дитинстві. Був обдарованим фізично і мав спортивні успіхи, про які вам залишалося лише мріяти. Дівчина, котра на задньому сидінні вашої машини тримала свої гладенькі білі стегна міцно стуленими, розсунула їх перед Томом. Він з нею одружився. Вони все ще кохають одне одного. З дітьми все гаразд, я гадаю?

– Здорові та гарні, – сказав, мов сплюнув, Стрітер. – Одна виходить заміж, другий у коледжі, третій закінчує школу. І цей там також капітан футбольної команди! Яке коріння, таке, курва, й насіння!

– Правильно. І понад те – це вишенька на шоколадному пломбірі – він багатий, а ви пробиваєтеся крізь життя з нікчемною зарплатнею тисяч шістдесят на рік чи близько того.

– Я отримав бонус за оформлення йому тієї позики, – про мурмотів Стрітер. – За те, що виявив передбачення.

– А насправді ви тоді мріяли про підвищення.

– Звідки вам це відомо?

– Зараз я бізнесмен, проте свого часу теж був скромним службовцем на фіксованій зарплатні. Вигнали мене раніше, ніж я встиг звільнитися сам. Найкраще з усього, що зі мною траплялося. Я знаю, як воно буває. Щось іще? Не соромтесь, можете знімати весь тягар у себе з душі.

– Він п’є мікроброварну «Плямисту курочку»[204]204
  Схвильований Стрітер плутає назву пива «Old Speckled Hen» («Стара рябенька курочка»), називаючи його «Spotted Hen» («Плямиста курочка»); «Старою рябенькою курочкою» прозвали заляпаний фарбою заводський роз’їзний фургончик робітники уславленої своїми спортивними машинами автомобілебудівної компанії «МG», до 50-річного ювілею якої 1979 року було зварено першу партію цього сорту пива в англійському місті Абінгдоні; мікроброварне – пиво, що випускається обмеженим обсягом (у США не більш ніж 1 млн 800 літрів конкретного сорту).


[Закрыть]! – закричав Стрітер. – Ніхто більше в Деррі не п’є цього претензійного лайна! Тільки він! Тільки Том Ґудх’ю, Сміттєвий Король!

– А спортивну машину він має? – Лядвио говорив спокійно, словами, немов шовком вистеленими.

– Ні. Якби мав, міг би принаймні жартувати з Дженет про автомобільну менопаузу[205]205
  Психологи вважають купівлю дорогих машин одною з головних ознак кризи середнього віку в чоловіків.


[Закрыть]. Він їздить тим клятим «Рейндж Ровером»[206]206
  «Range Rover» – джипи класу люкс, які з 1970 року випускає британська компанія «Ленд Ровер».


[Закрыть].

– Мені здається, мусить бути ще дещо, – сказав Лядвио. – Якщо я не помиляюся, ви можете й цей тягар також зняти собі з душі.

– У нього нема раку, – Стрітер промовив це майже пошепки. – Йому п’ятдесят один, як і мені, а він здоровий, як той... як якийсь, блядь... кінь.

– Ви також.

– Що?

– Все зроблено, містере Стрітер. Чи може, оскільки я відвернув ваш рак, принаймні тимчасово, я тепер можу звертатися до вас на ім’я, Дейве?

– Ви вельми божевільна людина, – промовив Стрітер не без захвату.

– Ні, сер. Розум я маю тверезий, як пряма риска. Але завважте, я сказав тимчасово. Наші з вами стосунки зараз перебувають на стадії «спробуйте – і захочете купити». Цей період триватиме щонайменше тиждень, можливо, днів десять. Я наполегливо вам раджу зробити візит до вашого лікаря. Я певен, він відзначить надзвичайне покращення вашого стану. Але це не триватиме довго. Якщо...

– Якщо що?

Лядвио нахилився ближче з дружньою посмішкою. Знову здалося, що в нього забагато зубів (і то великих), як для такого необразливого рота.

– Я час від часу з’являюся тут, – повідомив він. – Зазвичай о цій порі дня.

– Перед самим заходом сонця.

– Саме так. Більшість людей мене не помічають – дивляться крізь мене, немов крізь порожнечу, – але ж ви мене видивлятиметеся. Хіба не так?

– Якщо мені покращає, я беззаперечно вас шукатиму, кивнув Стрітер.

– І ви привезете мені дещо.

Усмішка Лядвио поширшала, і Стрітер побачив дивовижну, жахливу річ: зуби цей чоловік мав не просто численні й величезні. Вони в нього були гострющі.

* * * * *

Коли він приїхав додому, Дженет у пральній кімнаті складала білизну.

– Нарешті ти повернувся, – сказала вона. – Я вже почала було хвилюватися. Як їздилося, нормально за кермом?

– Так, – відповів Стрітер.

Він роздивлявся в кухні. Вона здалася йому якоюсь ніби трохи інакшою. Скидалася ніби на кухню в сновидінні. Він увімкнув світло, зразу стало трохи краще. Лядвио був сновидінням. Лядвио і його обіцянки. Звичайний собі душевнохворий, котрого відпустили на одноденну прогулянку з психлікарні «Акадія».