Текст книги "Повна темрява. Без зірок"
Автор книги: Стівен Кінг
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 29 страниц)
– 13 —
Приблизно через дві милі після того, як вона проминула знак, що запрошував до Свебріджа, Тесс почала відчувати низьке, ритмічне стугоніння, яке, здавалося, надходить від дороги під її ногами. Першою в неї виринула думка про мутантів-морлоків Герберта Джорджа Веллса[119]119
Herbert George Wells (1866-1946) – англійський письменник-фантаст; морлоки – персонажі його роману «Машина часу» (1895), дегенеровані пролетарі майбутнього, які живуть і працюють у підземеллі.
[Закрыть], котрі пораються біля своєї машинерії глибоко в череві землі, але протягом наступних п’яти хвилин природа цього звуку прояснилася. Він долинав крізь повітря, не з-під землі, вона його впізнала: це серцебиття бас-гітари. Поки вона йшла, цей звук обріс рештою музичного бенду. Вона вже бачила світло на обрії, не світло фар, а біле сяйво дугових ліхтарів і червоні спалахи неону. Бенд грав «Мустанг Саллі»[120]120
«Mustang Sully» – написаний і записаний 1965 року Маком Райсом блюз, який пізніше став великим хітом у виконанні соул-фанкового співака Вілсона Пікетта (1941-2006).
[Закрыть], а ще вона розчула сміх. Сміх звучав п’яно і гарно, поцяткований веселими, невимушеними вигуками. Від цього знову трохи сліз навернулося їй на очі.
Придорожній клуб – велика, схожа на старий сарай будівля з широченною, брудною і, здавалося, забитою під зав’язку парковкою – називався «Стаґґер-Інн». Вона зупинилася на межі світла ліхтарів, що горіли над парковкою, насуплена. Чому тут так багато легковиків? А потім згадала, що зараз п’ятничний вечір. Очевидно, «Стаґґер-Інн» – це саме те місце, котре варто відвідувати у п’ятницю, якщо живеш у Свебріджі або в якомусь іншому з довколишніх містечок. Тут напевне є телефон, але тут забагато людей. Вони побачать її побите обличчя, покривлений ніс. Захочуть дізнатися, що з нею трапилось, а вона зараз не в тому стані, щоби вигадувати якусь пристойну історію. Поки що принаймні. Навіть надвірним телефоном-автоматом не скористатися, бо й там вона побачила людей. Багацько. У наші дні ти мусиш виходити надвір, якщо захочеться викурити сигарету. А також...
Він може бути тут. Хіба він не скакав навкруг неї, волаючи пісню «Роллінг Стонз» тим своїм жахливим, незграйним голосом? Тесс припускала, що їй могло і наверзтися це видовище – така галюцинація, – але вважала, що це навряд. Хіба не ймовірно, що, сховавши її машину, він міг попрямувати просто сюди, в «Стаґґер-Інн», труби має прочищені, чом йому не погуляти до ранку?
Бенд перейшов до перфектно адекватного виконання давньої пісні гурту «Кремпс» «А чи зможе твоя кицька подолати цього пса?»[121]121
«The Cramps» («Судоми», 1976-2009)– гурт у стилі панк-рокабіллі, в текстах якого гумористично обігрувалися теми фантастичних трилерів; «Can You Pussy Do the Dog?» – їхня пісня 1985 року.
[Закрыть].
«Ні, – мовила до себе Тесс, – натомість сьогодні один псюра брутально подолав мою кицьку». Колишня Тесс не схвалила б такого жарту, проте Нова Тесс вважала, що це диявольськи смішно. Вона хрипло реготнула, немов гавкнула, й вирушила далі, перейшовши на інше узбіччя, куди майже не сягало світло ліхтарів з парковки біля придорожнього клубу.
Проминувши дальній ріг будівлі, вона побачила там якийсь пошарпаний білий фургон, що стояв задом до вантажного дебаркадера. На цьому боці «Стаґґер-Інн» не було дугових ліхтарів, але й місячного світла вистачило, щоб вона роздивилася скелет за барабанною установкою з кексів. Не дивно, що цей фургон не зупинився, щоб підібрати розкидане на дорозі те оскалене цвяхами дерев’яне лайно. «Зомбі пекарі» поспішали вивантажити свій товар, запізнитися з початком виступу було б негарно, бо в п’ятничні вечори у «Стаґґер-Інн» усе крутиться і вертиться, клекоче і вирує, буруниться і піниться, гуде й перекидається, одне слово – сущий рок-н-рол.
– А чи зможе твоя кицька подолати цього пса? – підспівала Тесс і щільніше закуталася в брудну килимову шматину.
Не норковий палантин, але вже й це краще у холодну жовтневу ніч, аніж нічого
– 14 —
Наблизившись до перехрестя Стаґґ-роуд та шосе №47, Тесс побачила дещо гарне: вивіску «Заправся & мчи», заклад із двома телефонами-автоматами на шлакоблочній стіні між входами до туалетів.
Спершу вона завітала до жіночого, де змушена була прикрити собі рота долонею, щоби пригасити зойк, коли з неї почала виливатися сеча; відчуття було, ніби хтось там у неї всередині запалив разом цілу коробку сірників. Підводилася з унітаза вона вся у свіжих сльозах, що котилися її обличчям. Вода в раковині була блідо-червоного кольору. Вона підтерлася – вельми ніжно себе промокнула – складеним в подушечку туалетним папером, а вже тоді змила. Варто було б іще вкласти папір собі в трусики, але ж цього вона, звісно, зробити не могла. Велетень забрав її трусики собі на сувенір.
– Сучий виблядок, – промовила вона.
Уже з рукою на клямці вона трохи затрималась, задивившись на побиту жінку з широко розплющеними очима у забризканому водою металевому дзеркалі понад рукомийником. А потім уже вийшла.
– 15 —
Їй відкрилося, що користування телефоном-автоматом у ці модерні часи стало на диво складним, навіть якщо в пам’яті у тебе зберігається номер твоєї телефонної картки. Перший апарат, котрий вона випробувала, працював тільки в один бік; вона могла чути операторку довідкової служби, натомість операторка довідкової служби її не чула, тож і перервала, як вони це роблять у таких випадках, зв’язок. Інший телефон висів косо на шлакоблочній стіні – це не надихало, – проте він працював. У ньому безперервно щось дражливо гуло, але зараз вони з операторкою принаймні могли спілкуватися. От тільки в Тесс не було ні олівця, ні ручки. У сумочці вона тримала деякі пишучі знаряддя, та звісно ж, сумочка пропала.
– А ви не можете мене просто з’єднати? – спитала вона в операторки.
– Ні, мем, ви мусите самі набрати номер, щоб активувати вашу кредитну картку.
Операторка говорила тоном людини, котра пояснює щось очевидне тупій дитині. Тесс це не розсердило, вона й почувалася, немов якась тупа дитина. Раптом вона усвідомила, що стоїть біля геть брудної стіни. І попрохала операторку продиктувати їй номер, а коли та це зробила, Тесс записала його по пилюці пальцем.
Не встигла вона почати набирати цифри, як на стоянку заїхав якийсь пікап. Серце стрибнуло їй в горло з такою беззастережною, акробатичною невимушеністю, що, коли двійко хлопців у шкільних піджаках, сміючись, вилізли з машини й заскочили до крамнички, вона зраділа, що воно там застрягло. Воно заблокувало той крик, котрий в іншому випадку напевне звідти б вирвався.
Вона відчула, що від неї намагається втекти світ, і на мить вперлася головою в стіну, хапаючи ротом повітря. Заплющила очі. Побачила велетня, що громадиться над нею, руки в кишенях, і знову розплющила очі. Набрала записаний на стінній пилюці номер.
Вона зібралася з душевними силами, готова почути голос автовідповідача або знудженого диспетчера, котрий повідомить їй, що вільних машин у них зараз нема, звісно ж, бо звідки їм взятися у вечір п’ятниці, а чи ви народилися такою тупою, леді, чи вас так виховали? Але їй відповіли вже після другого гудка, заговорила цілком по-діловому жінка, котра назвалася Ендрією. Вона вислухала Тесс і сказала, що вони зараз же пошлють їй машину, з водієм на ім’я Мануель. Авжеж, вона точно знає звідки телефонує Тесс, бо вони регулярно надсилають автомобілі до «Стаґґер-Інн».
– Гаразд, але я не там, – уточнила Тесс. – Я на перехресті, десь за півмилі від...
– Так, мем, я зрозуміла, – перебила її Ендрія. – Це «Заправся & мчи». Іноді ми також возимо й звідти. Люди часто воліють прогулятися трохи пішки, коли трохи забагато вип’ють, а потім вже телефонують до нас. Це забере приблизно хвилин сорок п’ять, можливо, годину.
– Добре, – погодилася Тесс. Сльози знову заструменіли по її обличчю. Цього разу сльози вдячності, хоча вона наказувала собі не розслаблятися, бо надії героїнь подібних до її історій часто виявляються фальшивими. – Це дуже добре. Я буду за рогом тієї стіни, де телефони-автомати. Я виглядатиму.
«Зараз вона спитає в мене, чи не випила я забагато зайвого. Бо, мабуть, голос у мене якраз той самий».
Але Ендрія лише захотіла взнати, платитиме вона готівкою чи кредиткою.
– «Амерікен Експрес», я мушу бути у вашому комп’ютері.
– Так, мем, ви тут є. Дякую за дзвінок до «Роял Лімузин», де до кожного клієнта ставляться, як до особи королівського роду.
Ендрія відімкнулася раніше, ніж Тесс встигла промовити свої слова подяки.
Вона почала відвертатися від телефону, і тут раптом якийсь чоловік – він, це він – вибіг з-за рогу крамниці, прямуючи просто на неї. Цього разу ніяких шансів закричати вона не мала; її паралізувало жахом.
То був один з тих підлітків. Він проминув Тесс, навіть не поглянувши на неї, і рвонув ліворуч, до чоловічого туалету. Бахнули двері. За мить вона почула оптимістичний, ледь не конячий звук, юнак почав полегшувати свій надзвичайно здоровий сечовий міхур.
Тесс пройшла повз стіну будівлі, завернула за ріг. Там вона й стала біля смердючого сміттєвого контейнера («Ні, – подумала вона, – я не стою тут, я чатую»), чекаю, поки юнак закінчить і піде геть. Коли він пішов, вона повернулася до телефонів, щоб звідти спостерігати за дорогою. Незважаючи на чимало болючих місць на її тілі, шлунок у неї бурчав від голоду. Обід і вечерю вона пропустила, була надто зайнята, поки її ґвалтували і мало не вбили, де там було їй щось їсти. Вона б зараз зраділа будь-яким наїдкам з тих, що їх продають у закладах на кшталт цього – навіть ті підозрілі, дикого жовтого кольору крекери з арахісовим маслом ковтала б, як смаколики, – але не мала грошей. Та хоч би й мала, вона б туди не увійшла. Знає вона, яке освітлення там, у цих придорожніх «Заправся & мчи», оті їхні безсердечні флуоресцентні лампи, що навіть здоровим людям надають такого вигляду, ніби вони страждають на рак підшлункової залози. Людина з-за прилавка погляне на її щоки в саднах і лоб, на її зламаний ніс і напухлі губи, і не скаже нічого, але Тесс побачить, як розширяться очі того продавця або продавчині. І можливо, його чи її короткий, швидко вгамований пересмик губ. Тому що, будьмо чесними, людям побита жінка часто здається смішною. Особливо у п’ятничний вечір.
«Хто це наїхав на вас, леді, що ви такого зробили, щоб на таке заслужити? Ви наштовхнулись на щось після того, як котрийсь парубок марно витратив на вас свій нас?»
Це привело їй на пам’ять старий анекдот, який вона десь колись чула: «Чому в Америці щороку нараховують триста тисяч побитих жінок? Бо вони... курви... неслухняні».
– Не зважаймо, – прошепотіла вона. – Поїм чогось, коли вже потраплю додому. Салату з тунця, мабуть.
Звучало гарно, але в ній жевріла певність, що її дні поїдання тунцевих салатів – чи, скажімо, навіть підозрілих крекерів з арахісовим маслом у таких ось крамничках – минулися назавжди. Сама думка про те, що по неї приїде лімузин і вивезе з цього кошмару, тепер здавалася їй божевільним міражем.
Звідкись зліва до Тесс долітали звуки машин, котрі мчали по І-84 – трасі, якою б їхала й сама Тесс, аби не спокусилася радісно на запропонований їй коротший шлях додому. Там, на тій трасі, люди, котрих ніколи не було зґвалтовано й заштовхано до труби, їхали у своїх напрямах. Тесс подумалось, що безжурний шелест цих автомобілів – це найсумніші звуки з усіх, які вона будь-коли чула в своєму житті.
– 16 —
Лімузин приїхав. «Лінкольн Таун Кар»[122]122
«Lincoln Town Car» – автомобіль класу люкс, різні моделі якого з 1951 року випускаються компанією «Форд».
[Закрыть]. Шофер вийшов і озирнувся навкруги. Тесс уважно за ним стежила з-за рогу крамниці. Одягнений у темний костюм. Маленький чоловічок в окулярах, не схожий на ґвалтівника... авжеж, не всі велетні ґвалтівники і не всі ґвалтівники велетні. Але ж вона мусить йому довіритися. Якщо їй треба швидше додому, нагодувати Фрітці, іншого вибору нема. Отже, скинувши з себе тимчасовий брудний палантин біля того телефону, що так був їй допоміг, вона повільно, проте невідворотно вирушила в бік машини. Світло, яке лилося з вікон крамниці, здавалося їй сліпуче-яскравим після темряви по інший бік будівлі, вона розуміла, як виглядає в ньому її обличчя.
«Він спитає, що зі мною сталося, а наступним його запитанням буде, чи не бажаю я поїхати до шпиталю».
Проте Мануель (котрий, напевно, бачив і дещо гірше, що тут неможливого) просто відкрив перед нею двері і промовив:
– Вітаю, мем, «Роял Лімузин» до ваших послуг.
Він мав м’який іспанський акцент, що гармонійно доповнював його оливкову шкіру й темні очі.
– І до мене ставитимуться, як до особи королівського роду, – відгукнулася Тесс. Вона хотіла посміхнутися. Але стало боляче її розпухлим губам.
– Так, мем.
І більше ні слова. Благослови Господи, Мануеля, котрий, либонь, бачив і дещо гірше – можливо, там, далеко, звідки він сюди переїхав, а можливо, тут, на задньому сидінні саме цього автомобіля. Хтозна, які секрети доводиться зберігати шоферам лімузинів. Це те питання, в якому могла таїтися гарна книжка. Не того штибу, які вона пише, звісно... хоча хтозна, якого штибу книжки вона зможе писати після всього цього? А чи й зможе вона взагалі хоч щось знову написати? Сьогоднішня пригода може відвернути її від цієї одинокої радості на якийсь час. А може, й назавжди. Зараз ще неможливо це точно знати.
Вона залізла на заднє сидіння машини, рухаючись, немов старенька бабця з прогресуючим остеопорозом. Уже всівшись, вже після того, як шофер зачинив за нею двері, вона вхопилася пальцями за їх ручку й уважно дивилася, чи дійсно там Мануель сідає за кермо, а не той велетень у робочому комбінезоні. У «Кошмарі Стаґґ-роуд-2» сідати мусив би велетень: ще один оберт викрутки перед фінальними титрами. «Стався до цього з іронією, це тобі корисно для крові».
Але до машини сів Мануель. Звісно, що він. Вона розслабилася.
– Я отримав адресу: номер 19 на Примроз-лейн, у Сток-віліджі. Вона правильна?
Якусь мить пам’ять у Тесс не діяла; номер своєї телефонної картки вона перед тим набрала автоматично, без пауз, а от із власною адресою її заціпило.
«Розслабся, – наказала вона собі. – Усе позаду. Це не фільм жахів, це твоє реальне життя. Ти пережила жахливий випадок, але тепер усе вже минулося. Отже, розслабся».
– Так, Мануеле, правильна.
– Ви хочете ще кудись заїхати, чи ми поїдемо без зупинок прямо до вашого дому?
Таким чином він найближче торкнувся натяком того, що відкрилося йому у вітринному світлі крамнички «Заправся & мчи», коли вона йшла до лімузина.
* * * * *
Їй просто пощастило, що вона все ще приймає ті оральні контрацептивні пігулки – це її удача і, либонь, оптимізм, бо за останні три роки вона мала всього один разовий сексуальний контакт, якщо не рахувати сьогоднішнього вечора, – проте щастя тепер взагалі перебуває в дефіциті, тож вона була йому вдячна вже й за таку куцу ласку. Вона не мала сумнівів, що Мануелю було б не складно знайти цілодобово працюючу аптеку десь по дорозі, шофери лімузинів, схоже, знають усі такі заклади, але не вважала себе спроможною на те, щоб увійти туди й попрохати собі якихось ліків від похмілля. Усе надто очевидно написано на її обличчі, ясно, навіщо їй ті пігулки. До того ж залишалася проблема з грошима.
– Ніяких зупинок, відвезіть мене прямо додому, будь ласка.
Невдовзі вони вже мчали трасою І-84 з її, як воно й годиться у вечір п’ятниці, жвавим автомобільним рухом. Стаґґ-роуд і та покинута крамниця залишилися позаду. Попереду її чекав власний будинок з системою безпеки і замками на всіх дверях. І це було гарно.
– 17 —
Усе відбулося саме так, як вона собі уявляла: прибуття, додані до карткового рахунку чайові, прохід крізь квітник доріжкою (Тесс попрохала Мануеля постояти, посвітити їй фарами, поки вона зайде всередину), нявчання Фрітці, поки вона відхиляла поштову скриньку, дістаючи з гачка запасний ключ. А тоді вже вона і всередині опинилася, і Фрітці увивався їй між ніг, воліючи, щоби його взяли на руки й погладили, жадаючи, щоби його нагодували. Все це Тесс виконала, але спершу замкнула за собою передні двері і вперше за багато місяців увімкнула охоронну сигналізацію. Тільки побачивши, як на зеленому екранчику над клавіатурою спалахнули літери НА ВАРТІ, вона нарешті почала дійсно відчувати себе бодай трохи самою собою. Кинула погляд на кухонний годинник і здивувалася, що зараз усього лише чверть на дванадцяту.
Поки Фрітці займався своїм «Вишуканим бенкетом», вона перевірила двері, що виходили на задній двір, і ті, що вели до бічного патіо, пересвідчившись, що обоє замкнені. Потім вікна. Припускалося, що охоронна система мусить повідомляти, якщо десь щось відчинене, але вона не довіряла автоматиці. Нарешті впевнившись, що все безпечно, вона пішла до стінної шафи у передньому коридорі й дістала коробку, котра простояла там на верхній полиці так довго, що аж припала зверху щільним шаром пилу.
П’ять років тому північним Коннектикутом і південним Массачусетсом прокотилася хвиля пограбувань і вламувань до домівок. Поганці здебільшого були наркоманами, присадженими на вісімдесятки, як називають у Новій Англії оксиконтин[123]123
Oxycontin – болетамівний засіб на основі синтетичних опіоїдів, який продається в США строго за рецептами; «наркотик для селюків», вулична ціна однієї 80-міліграмової пігулки сягає $50.
[Закрыть] чимало його фанатів. Мешканців закликали до обережності, рекомендувалося «вдатися до розумних заходів безпеки». Тесс не мала чітких переконань – «за» вона чи «проти» приватної вогнепальної зброї, і не те щоб її надто лякала перспектива проникнення до неї в дім серед ночі якихось незнайомців (тоді ні), але револьвер здавався їй тим знаряддям, яке підпадало під означення «розумні заходи», та й все одно вона збиралася просвітити себе щодо револьверів перед написанням наступної книжки про Вербовий Гай. Тодішня тривога у зв’язку з пограбуваннями здалася їй для цього чудовою нагодою.
Вона поїхала до збройової крамниці у Гартфорді, бо та мала найкращий рейтинг в інтернеті, і там клерк порекомендував їй «Сміт & Вессон» 38-го калібру, чи як він його назвав – «Лимоночавильник». Його вона й купила, і головним чином саме через те, що їй сподобалася ця назва. Продавець також розповів їй про гарне стрільбище біля Сток-віліджа. Тесс слухняно почала їздити туди зі своїм револьвером, щойно минувся сорокавосьмигодинний контрольний період, після якого вона вже могла легально тримати зброю в руках[124]124
За конституцією Коннектикуту «кожний громадянин має право носити зброю для самозахисту і оборони штату», але місцева виборна влада в окремих округах і містах вільно трактує це положення як у бік розширення, так і звуження застосування цього права.
[Закрыть]. Вона відстріляла близько чотирьохсот набоїв упродовж тижневого курсу, спершу насолоджуючись збудженням, яке дарувала їй стрільба, та швидко знудилась. З того часу револьвер так і лежав у шафі, захований у коробці разом з п’ятдесятьма набоями і її дозволом на його носіння.
Тесс його зарядила, відчуваючи себе краще – безпечніше – з кожним вставленим набоєм. Поклала його на кухонний робочий стіл, а потім перевірила автовідповідач. Там було єдине повідомлення. Від Петсі Макклейн, її сусідки: «Я не побачила ніякого світла сьогодні ввечері, тож гадаю, ти вирішила заночувати у Чикапі. А може, поїхала до Бостона? Ну, хай там як, а я дістала ключ з-за поштової скриньки і нагодувала Фрітці. Ага, твою пошту я поклала на столик у холі. Вибач, там самі лиш рекламні буклети. Зателефонуй мені вранці, якщо повернешся, перш ніж я піду на роботу. Просто хочу знати, що ти безпечно доїхала».
– Агов, Фрітці, – погукала Тесс, нахиляючись погладити кота. – Я так розумію, ти отримав подвійну порцію цього вечора. Ти в мене розумне...
Сірі крила затулили їй поле зору, і якби Тесс не вхопилася за край стола, то напевне розпласталася б на лінолеумі. Вона видала здивований скрик, що прозвучав десь далеко, ледь чутно. Фрітці прищулив вуха, подарував їй оцінюючий погляд примружених очей, а потім, вирішивши, що вона не збирається беркицьнутись (принаймні не на нього), знов повернувся до своєї другої вечері.
Тесс випросталась повільно, все ще тримаючись за стіл про всяк випадок, а потім відкрила холодильник. Тунцевого салату там не було, але лежав м’який сир з полуничним джемом. Вона жадібно його з’їла і вишкребла ложкою пластикову коробочку до останньої крихти. Прохолодний, м’який сир добре пішов крізь її поранене горло. Вона аж ніяк не була певна, що змогла б з’їсти бодай шматочок м’яса. Навіть тунця з бляшанки.
Яблучний сік вона випила просто з пляшки, відригнула, а потім важко попленталася до ванни на нижньому поверсі. Револьвер взяла з собою, обхопивши вказівним пальцем спускову скобу, як її колись були навчали.
На полиці над умивальником стояло овальне збільшувальне дзеркало, різдвяний подарунок від її брата з Нью-Мексико. Згори по дзеркалу йшов напис золоченою в’яззю: ГАРНЕНЬКА Я. Колишня Тесс зазвичай користувалася цим дзеркалом, коли вищипувала собі брови або нашвидкуруч поправляла макіяж. Тепер уже Нова Тесс роздивлялася в ньому свої очі. Звісно, заплилі кров’ю, але зіниці начебто були однакового розміру. Вона вимкнула у ванній світло, порахувала до двадцяти, а тоді знову ввімкнула світло і дивилася, як звужуються в неї зіниці. І з цим також все було наче гаразд. Отже, ніяких серйозних уражень черепа, мабуть, нема. Можливо, струс, всього лише легкий струс, але...
«Ніби я на цьому розуміюся. У мене диплом бакалавра мистецтв університету штату Коннектикут і вчений ступінь з науки про літніх леді-детективів, котрі щонайменше половину кожної книжки обмінюються рецептами, які я визбирую з інтернету, а потім трішки змінюю, аби не отримати судових позовів за плагіат. Я можу запасти в кому або померти від крововиливу в мозок уночі. Мене знайде Петсі, коли прийде наступного разу погодувати кота. Ти мусиш зробити візит до лікаря, Тессо Джин. Ти сама це чудово знаєш».
Одне Тесс знала напевне: якщо вона звернеться до свого лікаря, її нещасна пригода точно стане публічним надбанням. Лікарі гарантують конфіденційність, це є в їхній клятві, і жінка, яка заробляє собі на життя адвокатурою чи прибиранням, або, скажімо, навіть ріелторка, либонь, можуть на них покладатися. Тесс теж могла б спробувати, дотримання конфіденційності цілком імовірне. Навіть можливе. А з іншого боку, лишень тільки згадати, що трапилося з Фаррою Фосет[125]125
Farraw Fawcett (1947-2009) – кінозірка, чию трирічну безуспішну боротьбу проти раку прискіпливо висвітлювали медії.
[Закрыть]: пішла на корм таблоїдам, варто було лишень якійсь працівниці лікарні розпустити свого язика. Тесс сама чула пересуди про психіатричні злигодні одного романіста, котрий зі своїми історіями про геройкуватих здорованів роками займав верхні позиції в списках бестселерів. Наймасніші з цих пліток доповідала Тесс її літагентка за ланчем не далі як два місяці тому... і Тесс зацікавлено слухала.
«Я тоді не просто слухала, – подумала вона, дивлячись на себе збільшену, побиту. – Я передала ту плітку далі, щойно лиш трапилася нагода».
Навіть якщо лікар і його персонал мовчатимуть про авторку дамських детективів, котру було побито, зґвалтовано й пограбовано по дорозі додому з публічної лекції, що собі уявлятимуть інші пацієнти, котрі можуть побачити її в почекальні? Для деяких із них вона не просто жінка з лицем у саднах того ґатунку, що фактично волають про побиття; її впізнають як місцеву жительку, романістку зі Сток-віліджа; ну, знаєте, ота, за її книжкою про літніх леді-детективів ще зробили телефільм роки півтора-два тому, його показували по каналу «Лайфтайм»[126]126
«Lifetime TV» – заснований 1982 року телеканал, де переважно демонструються фільми, серіали, вистави та інші передачі, розраховані на жінок або ті, де головні ролі грають акторки.
[Закрыть], о Боже мій, та ви самі мусили його бачити.
Ніс принаймні в неї не зламаний. Важко повірити, що щось не зламане може так боліти, але вже як є. Розпухлий (звісно, бідненький) і вогнем пече, але вона крізь нього може дихати, а в спальні в неї є вікодин, котрий допоможе їй притлумити біль цієї ночі. Але куди діти пару осяйних лампад під очима, подряпану й опухлу щоку й намисто з синців навкруг горла. Найгірше якраз це намисто, воно таке, що люди його сприйматимуть тільки однозначно. Є ще й інші різні садна, синці та подряпини в неї на спині, на сідницях і на стегнах. Але у щільній сукні і в панчохах на ногах ніхто не зауважить весь цей страх.
«Прекрасно. Я, виявляється, поетка, а сама про це навіть не підозрювала».
– Шия... я можу одягти светра з високим коміром «хомутом»...
Беззаперечно. Саме сезон, жовтень. А щодо Петсі, їй вона могла б сказати, ніби впала зі сходів уночі і вдарилася обличчям. Сказати, що...
– Що я почула якийсь шум, а Фрітці плутався у мене під ногами, коли я спускалася донизу перевірити.
Фрітці почув своє ім’я і нявкнув за дверима ванної кімнати.
– Скажу, що вдарилася своєю дурною головою об балясину в самому низу сходів. Я можу навіть...
Навіть зробити якусь відмітину на тій балясині, звісно, їй запросто це зробити. Наприклад, молотком для відбивання м’яса, що лежить у якійсь із її кухонних шухляд. Нічого особливо патетичного, один-два удари, лише щоб сколупнути фарбу. Такою історією не надуриш лікаря (чи таку кмітливу леді, як Дорін Маркіз, дуаєнку В’язального товариства), але милу сусідоньку Петсі Макклейн, чий чоловік абсолютно ніколи, жодного разу за всі двадцять років, які вони разом, не підняв на неї руку, надурити можна.
– Зовсім не в тім справа, що я нібито мушу чогось соромитись, – прошепотіла вона жінці у дзеркалі. Новій Жінці, кривоносій, з пухлими губами. – Зовсім не в тім.
Це було правдою, але публічна увага таки змусила б її соромитися. Вона почувалась би, мов гола. Гола жертва.
«А як же щодо тих жінок, Тесс Джин? Тих жінок у трубі?»
Вона про них подумає, але не сьогодні. Зараз вона така втомлена, їй боляче, вона змучена до глибини душі.
Глибоко в собі (у глибині своєї душі) вона відчула, як розгоряється приск люті проти чоловіка, котрий у цьому винен. Чоловіка, котрий призвів її до цього стану. Вона подивилася на револьвер, який лежав поряд з умивальником, і зрозуміла, що якби він опинився тут, вона жодної миті не вагалася б, а зразу використала цей револьвер проти нього. Усвідомлення цього змусило її засоромитися себе. А також змусило її відчути себе трохи сильнішою.