Текст книги "Повна темрява. Без зірок"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 29 страниц)

Я поклав на місце ляду і поплентався до корівника. Там ноги мене зрадили і, якби був на сонці, я майже напевне зомлів, як Генрі минулої ночі. Але я досяг тіні, і після того як посидів хвилин п’ять, похиливши голову майже до колін, я знову відчув себе самим собою. Пацюки дісталися до неї – ну то й що? Хіба не до всіх нас вони дістаються кінець-кінцем? Пацюки й хробаки? Рано чи пізно найміцніша домовина розвалюється і впускає життя живитися смертю. Такий у світі закон, тож яка різниця? Коли зупиняється серце й задихається мозок, наші душі або відлітають десь деінде, або просто мерхнуть. Як би воно не було, нас вже нема на місці, нікому відчувати, як обгризається з кісток, як пожирається наша плоть.

Я вирушив до будинку і вже дійшов до ґанку, коли раптом мене зупинила думка: а як же те смикання? Що, як вона була жива, коли я закинув її у колодязь? Що, як вона була все ще жива, паралізована, нездатна поворушити нічим, окрім порізаних пальців, коли пацюки вилізли з труби і розпочали своє мародерство? Що, як вона відчувала того, котрий пробрався до її вигідно збільшеного рота і взявся...

– Ні, – прошепотів я. – Нічого вона не відчувала, бо ніякого смикання не було. Не смикалася вона. Вона була вже мертва, коли я її туди вкинув.

– Татуню? – погукав Генрі заспаним голосом. – Тату, це ти?

– Так.

– З ким ти балакаєш?

– Ні з ким. Сам до себе.

Я увійшов у дім. Він у спідній сорочці й трусах сидів біля кухонного столу зі збентеженим, нещасним виглядом. Волосся в нього стирчало вихорами, це нагадало мені, яким він був колись пуцьвірінком, як, регочучи, ганявся за курчатами по двору, а його песик Бу (тепер давно вже померлий) за ним по п’ятах.

– Хотілося б мені, щоб ми цього не робили, – промовив він, коли я сів напроти нього до столу.

– Що зроблено, то зроблено, і не може бути переробленим, – відповів я. – Скільки разів я тобі це повторював, синку?

– Та, либонь, мільйон, – він посидів кілька секунд із похиленою головою, а тоді підвів очі на мене. Почервонілі, налиті кров’ю очі. – Нас схоплять? Ми потрапимо у в’язницю? Чи...

– Ні. Я маю план.

– Ти вже мав план, що їй не буде боляче! І сам знаєш, що вийшло!

У мене аж рука засвербіла, так схотілося дати йому ляпаса тому довелося утримувати ту руку другою. Не на часі були взаємні претензії. Крім того, він був правий. У тому, що все пішло неправильно, винен я. «Окрім пацюків, – подумалось мені. – Вони не моя вина». Втім, насправді моя. Звісно, моя. Якби не я, вона б зараз поралась біля печі, готувала обід. Мабуть, розводячись знову й знову про ту сотню акрів, авжеж, але натомість жива та здорова, замість того щоб сидіти там,  у колодязі.

«Пацюки вже напевне повернулися, – прошепотів голос у глибинах мого мозку. – їдять її. Закінчать м’які частини смачні, делікатесні, а потім...»

Генрі потягнувся через стіл торкнутися моїх зчеплених рук. Я здригнувся.

– Вибач, – промовив він. – Ми в цій справі разом.

Я був йому щиро вдячний за такі слова.

– Все з нами буде гаразд, Генку; якщо голови в нас залишатимуться тверезими, все буде добре. А тепер вислухай мене.

Він вислухав. З якогось моменту почав кивати. Коли я закінчив, він поставив мені єдине запитання: коли ми почнемо засипати колодязь?

– Поки ще рано, – відповів я.

– А це не ризиковано?

– Так, – кивнув я.

* * * * *

Через два дні, лагодячи ділянку огорожі приблизно за чверть милі від ферми, я побачив велику хмару куряви, що поволочилася над нашим путівцем від з’їзду на нього з шосе Омаха – Лінкольн. До нас прямували гості з того світу, частиною якого так пристрасно бажала стати Арлетт. Заткнувши за пояс молоток та обв’язавши собі поперек теслярським фартухом, у довгій кишені котрого деренчала купка цвяхів, я вирушив назад до хати. Генрі ніде не було видно. Ймовірно, він спустився до ручаю скупатися; можливо, спав у себе в кімнаті. Коли я дістався двору і вже сидів на дровітні, я впізнав машину, що волочила за собою півнячий хвіст: «Червона Бейбі»[15]15
  «Red Baby Service Truck» – невеличка бортова вантажівка, що випускалася компанією «Інтернешнл Харвестер».


[Закрыть], вантажівка Ларса Ольсена. Ларс був ковалем у Гемінгфорд-Хоум і ще гуртовим молочарем. Він також, за відповідну плату, міг прислужитися як шофер, і саме цю функцію він виконував того червневого дня. Машина заїхала на подвір’я, змусивши спурхувати в неї з-під коліс Джорджа, нашого дратівливого півня, разом з його курячим гаремом. Раніше навіть, ніж устиг докашлятися до смерті мотор, з пасажирського боку кабіни вибрався якийсь дорідний чоловік, закутаний у довгополий сірий пильник. Він зняв з обличчя окуляри-консерви, оголивши великі (й комічні) білі кола навкруг очей.

– Вілфред Джеймс?

– До ваших послуг, – відповів я, підводячись. Почувався я доволі спокійно. Можливо, почувався б інакше, якби він прибув на казенному «Форді» з зіркою на борту. – Ну, а ви?..

– Ендрю Лестер, – назвався він. – Юрист.

Він простягнув руку. Я свою не подав.

– Перш ніж ручкатися, ви би краще сказали мені, чий ви юрист, містере Лестер.

– На даний час я є найнятий тваринницькою компанією «Фаррингтон» з філіями в Чикаго, Омасі та Де-Мойні[16]16
  Des Moines – засноване 1843 року на рештках колишнього форту французьких траперів місто (204 тис. мешканців), столиця переважно сільськогосподарського штату Айова.


[Закрыть].

«Так, – подумав я. – Хто б мав сумніви. Але можу закластися, твого імені нема навіть на офісних дверях. Великі хлопці з Омахи не ковтають сільську пилюку заради заробітку собі на хліб насущний, авжеж? Великі хлопці сидять по кабінетах задерши ноги на стіл, попивають каву, захоплюючись видом гарненьких щиколоток своїх секретарок».

А вголос я промовив:

– В такому разі, сер, чому б вам не прибрати вашу руку і перейти до діла? Без образ.

Він так і зробив, і зробив це з посмішкою юриста. Стікаючи по його пухких щоках, піт прорізав на них чисті риски, а волосся після поїздки в нього було геть зваляне, сплутане. Я пройшов повз нього до Ларса, котрий, відкинувши крило капота, відкрив мотор і колупався з чимось усередині. І щось собі насвистував, щасливий, як та пташка на дроті. Я йому позаздрив. Подумав, що ми з Генрі теж могли б мати звичайний щасливий день – у такому мінливому світі, як цей, будь-що можливе, – проте жодного такого дня нам не трапилося влітку 1922 року. І восени теж.

Я потис Ларсові руку і спитав, як справи.

– Терпимі доволі, – відповів він, – але сушить, я б охоче попив.

Я кивнув на східний ріг будинку.

– Ти знаєш де.

– Атож, – підтвердив він, закляпнувши крило капота з металевим брязком, від якого кури, котрі вже крадькома були сюди підібралися, знову розлетілися навсібіч. – Смачна й холодна, як завжди, я гадаю?

– Авжеж, мусить бути, – погодився я, гадаючи собі: «От якби тобі довелося покачати з того, іншого колодязя, Ларсе не думаю, щоб тобі вельми сподобався смак». – Піди скуштуй і побачиш.

Він вирушив за ріг будинку, туди, де під тінявою стіною у невеличкій буді містилася надвірна помпа. Містер Лестер подивився йому вслід, а потім повернувся до мене. Розстебнув на собі пильник. Костюм під плащем потребуватиме чистки, коли він повернеться до Лінкольна, Омахи, Деланда чи де там він вішає свого капелюха, коли не займається бізнесовими питаннями Кола Фаррингтона.

– Я теж був би не проти попити, містере Джеймс.

– Я теж. Прибивати паркан гаряча робота, – я озирнув його з голови до ніг. – Хоча, можу закластися, не така гаряча, як проїхати двадцять миль у Ларсовому автомобілі.

Він почухав собі гузно й усміхнувся своєю посмішкою юриста. Цього разу в ній прозирнуло трохи каяття. Я бачив, як він стріляє очима туди, й сюди, і повсюди. Попри те, що хтось може йому наказати в спекотний літній день проторохтіти двадцять миль курним степовим шляхом, з цим чоловіком не варто було розслаблятися.

– Мої сідниці вже ніколи цього не забудуть.

На стіні будочки висів на ланцюгу кухоль. Накачавши його по вінця, Ларс пив, по його кістлявій, засмаглій шиї стрибало вгору-вниз адамове яблуко; потім він наповнив кухоль знову і запропонував Лестеру, котрий поглянув на нього з таким же сумнівом, як я перед тим дивився на його простягнуту руку.

– Може, нам краще попити всередині, містере Джеймс? Мабуть, там трохи прохолодніше.

– Мабуть, – погодився я, – але в дім я вас хочу запрошувати не більше, ніж хотів потиснути вашу руку.

Ларс Ольсен побачив, куди дме вітер, і, не гаючи часу, повернувся до свого автомобіля. Проте спершу вручив Лестеру кухоль. Мій гість пив не пожадливими ковтками, як це робив Ларс, а елегантно сьорбав. Як юрист, іншими словами, але не зупинився, допоки не спустошив кухля до дна, тобто, знову ж таки, як юрист. Хряснули передні двері, і з хати вийшов Генрі, у комбінезоні, босоногий. Він кинув на нас погляд, здавалося, зовсім байдужий – гарний хлопчик! – та й рушив собі туди, куди пішов би будь-який сільський парубок: подивитися, що там робить зі своєю машиною Ларс, а якщо пощастить то й повчитися чогось.

Я сів на штабель дров, котрі ми тримали під брезентом по цей бік будинку.

– Я собі так уявляю, що ви тут у якихось справах. Справах моєї дружини.

– Так і є.

– Ви вже напилися, отже, нам краще перейти прямо до цього. У мене ще цілий день роботи попереду, а вже третя після полудня.

– Від світанку до заходу сонця. Фермерство – тяжкий труд, – зітхнув він, ніби розумівся.

– Авжеж, а морочлива дружина робить його ще важчим. Вона послала вас, я здогадуюся, але не розумію навіщо – якби це було пов’язано з якимись паперами, я певен, приїхав би котрийсь із заступників шерифа і ми б з ним усе зробили.

Він подивився на мене зі здивуванням.

– Містере Джеймс, мене прислала не ваша дружина. Фактично, я приїхав сюди, щоби знайти її.

Все розгорталося, як у п’єсі: отже, тепер я отримав сигнал продемонструвати зачудування. А потім захихотіти, бо сміх було позначено ремаркою драматурга.

– Це тільки зайвий доказ.

– Доказ чого?

– Коли я ріс хлопчиком у Фордайсі[17]17
  Fordyce – маленьке селище (140 мешканців) в окрузі Сідер, у штаті Небраска.


[Закрыть], у нас був сусід – нахабний старий харцизник на ім’я Бредлі. Всі звали його Поп Бредлі.

– Містере Джеймс...

– Мій батько робив з ним разом деякі обрудки час від часу й інколи брав мене з собою. Це ще в ті часи було, коли їздили возами. Торгівля кукурудзяним насінням, от цим вони здебільшого займалися, принаймні навесні, але іноді вони також і реманент обмінювали. Тоді ще не було поштового каталогу і добрий інструмент міг блукати по всьому округу, аж поки повернеться додому.

– Містере Джеймс, я далебі не вбачаю стосун...

– І кожного разу, коли ми збиралися заїхати по того дядька, мама наказувала мені заткнути вуха, бо кожне друге слово, що вискакувало з рота в Попа Бредлі, було або лайливим, або якось по-іншому брудним. – Я вже почав отримувати якусь гірку насолоду від того, що відбувається. – Тож, натурально, я дослухався до нього ще уважніше. Пам’ятаю, одною з улюблених приказок Попа була «Не вилазь на незагнуздану кобилу, бо ніколи не вгадаєш, куди ту курву понесе».

– Я мушу в цьому вислові вбачати щось мені зрозуміле?

– У якому напрямку понесло мою курву, як ви вбачаєте, містере Лестер?

– Ви хочете мені сказати, що ваша дружина...

– Завіялася, містере Лестер. Знялася й зникла. Взяла собі французьку відпустку. Спурхнула в ніч. Як пристрасний читач книжок і дослідник американського сленгу, я користуюся термінами, що природно зринають мені в голові. Натомість Ларс – і більшість народу в нашому містечку, коли чутка про це пошириться навкруги, – скажуть просто: «Вона втекла, вона кинула його». Природно, я вирішив, що вона побігла до своїх свинолюбивих друзів із компанії «Фаррингтон» і знову дасть мені про себе знати вже повідомленням, що продає ту землю, яка дісталася їй від батька.

– Це вона й збиралася зробити.

– Вона вже все підписала, що треба? Тому що, гадаю, мені й самому треба звертатися до законників, якщо так.

– Фактично, вона цього поки ще не зробила. Я радив би вам утриматися від витрат на юридичні дії у справі, яку ви напевне програєте.

Я підвівся. Одна з лямок комбінезона спала мені з плеча, і я підчепивши великим пальцем, повернув ту лямку на місце.

– Ну, оскільки її тут немає, наразі перед нами «діло спірне», як то кажуть правники, як ви гадаєте? На вашому місці я пошукав би її в Омасі, – я усміхнувся, – або в Сент-Луїсі. Вона завжди багато говорила про Сент-Лу. Чомусь мені так здається, що вона втомилася від вас, хлопці, так само як і від мене з нашим сином, якого сама ж і народила. Сказано: баба з воза – коням легше. Чума на обидва ваші доми. До речі, це Шекспір. «Ромео і Джульєтта». Така собі п’єса про кохання.

– Вибачте за те, що я вам скажу, але все це здається мені вельми дивним, містере Джеймс, – з якоїсь із кишень свого костюма він видобув шовкову хустину (їй-бо, роз’їзні юристи на кшталт нього, мають багацько кишень) і почав витирати нею собі обличчя. Щоки в нього вже не просто рум’янилися, а були яскраво-червоними. Не спека того дня призвела його лице до такого кольору. – Так-так, вельми дивним, зважаючи на ту суму грошей, що її згоден заплатити мій клієнт за цей шматок нерухомості, котрий межує з Гемінгфордським ручаєм і близько розташований до гілки Великої Західної залізниці[18]18
  «Great Western Railway» – започаткована 1885 року залізниця, прозвана «Маршрутом кукурудзяного поясу», оскільки вона пов’язувала великі торгові міста з сільськогосподарськими територіями Середнього Заходу.


[Закрыть].

– Мені також потрібен час, щоби до цього звикнути, але маю деяку перевагу перед вами.

– А саме?

– Я її знаю. Я певен, що ви з вашими клієнтами гадали, що оборудка цілком домовлена, проте Арлетт Джеймс... ну, скажімо так, довіряти її слову – це все одно, що покладатися на стійкість холодцю, прибитого цвяхами до підлоги. Варто згадати те, що говорив Поп Бредлі, містере Лестер. Аякже, той чолов’яга був хоча й селюк, проте геніальний.

– Я можу роздивитися в будинку?

Я знову розсміявся, і цього разу не через силу. Цей чоловік мав-таки нахабство, мушу визнати, і його небажання повертатися з порожніми руками було цілком зрозумілим. Він уже проїхав двадцять миль у запилюженій вантажівці без дверцят, і ще двадцять буде трястися назад, перш ніж дістанеться до Гемінгфорд-Сіті (а потім, без усяких сумнівів, ще й залізницею), гузно він собі вже намуляв, а люди, котрі його послали сюди, безрадісно сприймуть його рапорт, коли він нарешті дістанеться кінця своєї важкої подорожі. Бідний парубок.

– Я поставлю вам зустрічне запитання: ви можете зняти штани, щоб я подивився на ваші койла?

– Вважаю ваші слова образливими.

– Я вас не ганю. Сприймайте це не як... simile, це неправильно, а як parable[19]19
  Начитаний Вілф використовує латинські терміни: simile – порівняння; parable – алегорія.


[Закрыть].

– Не розумію, про що ви.

– Ну, у вас попереду ще година їзди до міста, є час подумати, а може, й дві, якщо у «Червоного Бейбі» зіскочить шина. І можу вас запевнити, містере Лестер, що, якби я дозволив вам нишпорити в моєму домі – моїй приватній оселі, моєму замку, у моєму інтимному просторі, – ви б не знайшли тіла моєї дружини в коморі або... – тут трапився жахливий момент я ледь не вимовив «у колодязі». Потом взялося моє чоло. – ...або під ліжком.

– Я нічого такого не мав на увазі...

– Генрі! – гукнув я. – Ходи-но сюди на хвилинку.

Генрі підійшов з похиленою головою, тягнучи ноги по пилюці. З виглядом занепокоєним, либонь, навіть винуватим, але це було добре.

– Що, сер?

– Скажи цьому чоловікові, де твоя мама.

– Я не знаю. Коли ти покликав мене до сніданку в п’ятницю вранці, її вже не було. Вона спакувалася і щезла.

Лестер дивився на нього прискіпливо.

– Це правда, синку?

– Так, сер.

– Чиста правда й нічого, окрім правди, і хай допоможе тобі Господь?

– Татуню, можна я піду в хату? Мені треба робити домашні завдання, щоб надолужити пропущене, поки я хворів.

– Іди, авжеж, – сказав я, – але не барися. Пам’ятай, сьогодні твоя черга доїти.

– Так, сер.

Він важко поплентався вгору сходами і зайшов до будинку. Лестер дивився вслід, поки він не зник, а потім знов обернувся до мене.

– У цьому ховається щось більше за те, що бачить око.

– Я бачу, на вас нема обручки, містере Лестер. Якщо надійде такий час, коли ви проносите її стільки ж часу, скільки ношу я, ви зрозумієте, що в родинах завжди є щось більше за те, що бачить око. І ще дещо ви також зрозумієте: ніколи не вгадаєш, куди курву понесе.

Він підвівся.

– Це ще не кінець.

– Кінець, – промовив я. Розуміючи, що це не так. Але якщо все пішло як слід, ми вже трохи наблизилися до кінця. Якщо.

Він вирушив через двір, та раптом розвернувся. Знову дістав ту шовкову хустинку і, витираючи собі обличчя, сказав:

– Якщо ви гадаєте, що ті 100 акрів тепер ваші тільки тому, що ви залякали дружину і вона втекла... зібрала свої речі і втекла до своєї тітки в Де-Мойн або до сестри в Міннесоту...

– Пошукайте в Омасі, – перебив його я, усміхаючись, – або в Сент-Лу. Вона терпіти не могла своїх родичів, але шалено мріяла жити в Сент-Лу. Бозна-чому.

– Якщо ви гадаєте, ніби якщо посієте там, то й пожнете, подумайте краще наперед. Земля не ваша. Якщо ви там вкинете хоча б єдину зернину, ми з вами побачимося в суді.

І я йому відповів:

– Я певен, що ви отримаєте від неї звістку, щойно в неї трапиться напад безгрошів’я.

Насправді ж мені хотілося сказати: «Так, земля та не моя... але вона й не ваша також. Вона лежатиме на своєму місці. І з цим усе гаразд, бо вона стане моєю через сім років, коли я звернуся до суду, щоби мою дружину на законних підставах оголосили мертвою. Я можу почекати. Сім років без того, щоби нюхати свиняче лайно, коли вітер дме з заходу? Сім років без того, щоби чути верещання гинучих свиней (таке схоже на вереск помираючої жінки) чи бачити, як їхні тельбухи спливають ручаєм, червоним від крові? Для мене таких сім років – просто пречудові».

– Гарного вам дня, містере Лестер, зважайте, сонце вже повернуло. Воно нещадно палить після полудня і на зворотнім шляху світитиме вам просто в очі.

Він заліз до машини, не відповівши. Ларс мені помахав і Лестер на нього прикрикнув, підганяючи. Ларс кинув на нього погляд, що міг означати: «Лайся й гавкай скільки тобі завгодно, все одно не стануть коротшими двадцять миль назад до Гемінгфорд-Сіті».

Коли вони зникли, потягнувши за собою півнячий хвіст куряви, на ґанок вийшов Генрі і спитав:

– Татуню, я все правильно зробив?

Я взяв його за зап’ясток і потиснув, прикинувшись, що не відчув, як його рука вмить напружилася, ніби він ледве стримується, щоб її не відсмикнути.

– Все правильно. Просто перфектно.

– То завтра ми почнемо засипати колодязь?

Я міркував про це напружено, бо наші життя могли залежати від того, що я вирішу. З роками Шериф Джонс набрався і віку, й ваги. Лінивим він не був, але, щоб зрушити його з місця, потрібна була поважна причина. Лестер врешті-решт умовить Джонса приїхати сюди, проте, мабуть, не раніше, ніж Лестер намовить когось із тих двох нарваних синів Кола Фаррингтона зателефонувати й нагадати шерифові, яка компанія є найбільшим платником податків в окрузі Гемінгфорд (не кажучи вже про сусідні округи Клей, Філлмор, Йорк і Сьюард). Отже, я гадав, ми маємо два дні.

– Не завтра, – сказав я. – Післязавтра.

– Татуню, чому?

– Бо сюди приїде Шериф округу, і хоча цей наш Шериф Джонс вже старий, він аж ніяк не тупий. Засипаний колодязь може викликати в нього підозри, чому його засипали, та ще й так недавно, і все таке. Але колодязь, який саме засипають... і через серйозну причину...

– Яку причину? Скажи мені!

– Скоро, – відповів я. – Скоро.

* * * * *

Весь наступний день ми чекали, що побачимо, як над шляхом у наш бік суне курява, і не від Ларсового ваговоза, а від легковика Окружного Шерифа. Він не з’явився. А хто з’явився, так це Шеннон Коттері, така гарненька у бавовняній блузці і картатій спідничці, вона прийшла спитати, чи все гаразд із Генрі, і якщо все гаразд, то чи він повечеряє з нею і її мамою й татом?

Генрі сказав, що з ним усе в порядку, і я дивився, як вони, рука в руці, пішли по шляху, і дивився я на те з великим побоюванням. Він ніс у собі жахливу таємницю, а жахливі таємниці вельми важкі. Потреба ними поділитися – найприродніша річ у світі. І він кохав цю дівчину (чи гадав, що кохає, що одне й те саме, коли тобі лише мусить виповнитися п’ятнадцять років). Що іще гірше, він мусить брехати, і вона може відчути, що він бреше. Кажуть, ніби закохані очі нічого не бачать, але це аксіома для дурнів. Іноді вони бачать аж занадто багато.

Я посапав у городі (відкидаючи більше гороху, ніж бур’яну) потім сів на ґанку, запалив люльку і чекав на його повернення. Він повернувся перед тим, як зійти місяцю. Голова похилена плечі опущені, не йде, а плентається. Мені гірко було бачити його таким, проте разом з тим і втішно. Якби він поділився своєю таємницею – або хоча б частиною її, – йшов би він інакше. Якби він поділився своєю таємницею, він міг би взагалі не повернутися додому.

– Ти розповів так, як ми вирішили? – запитав я в нього, коли він сів.

– Як ти вирішив. Так.

– І вона пообіцяла не переказувати своїм?

– Так.

– Але розкаже?

Він зітхнув.

– Либонь, що так. Вона їх любить, і вони її люблять. Вони помітять щось із виразу її обличчя, я певен, і витягнуть все з неї. А якщо й ні, вона, мабуть, сама розповість усе Шерифу. Якщо йому взагалі здумається побалакати з Коттері, тобто.

– Лестер докладе зусиль, щоб він так і зробив. Він гавкатиме на Шерифа Джонса, бо його власний бос в Омасі гавкатиме на нього. Крутиться все, вертиться, а де воно зупиниться нікому не вгадати.

– Краще б ми цього ніколи не робили, – він ненадовго задумався, а потім повторив те ж саме зловісним шепотом.

Я на це нічого не сказав. Якийсь час і він теж мовчав. Ми дивилися, як із кукурудзи піднімається місяць, червоний, череватий.

– Татуню? Можна, я вип’ю склянку пива?

Я подивився на нього, здивований і водночас не здивований. Тоді пішов у хату й націдив нам обом по склянці. Вручив пиво йому й сказав:

– Завтра і післязавтра ні краплі, запам’ятай.

– Авжеж, – він сьорбнув, скривився, потім сьорбнув знову. – Татуню, мені ненависно було брехати Шен. Все, що цього стосується, таке брудне.

– Бруд змивається.

– Не такий, – промовив він і знову ковтнув пива. Цього разу не скривившись.

Трохи пізніше, коли місяць уже налився сріблом, я пішов за хату до виходка, а також послухати, як кукурудза й нічний бриз розповідають одне одному древні таємниці землі. Коли я повернувся, Генрі вже не було. Його склянка стояла наполовину недопита на перилах ґанку. А тоді я почув, як він приказує у корівнику:

– Ой, моя ж ти муню, бідна моя муню.

Я пішов, подивився. Він обіймав за шию Елфіс, він її гладив. Мені здалося, ніби він плаче. Якусь хвильку я дивився, але кінець-кінцем так нічого й не промовив. Пішов у хату, роздягся і ліг у те саме ліжко, в якому був перерізав горло своїй дружині. Минуло чимало часу, поки я нарешті зміг заснути. А якщо вам незрозуміло чому – якщо ви не вбачаєте наявних підстав для мого безсоння, – тоді читати все це вам нема ніякого сенсу.

* * * * *

Усіх наших корів я називав іменами дрібних грецьких богинь але з Елфіс це обернулося чи то невдалим вибором, чи недолугим жартом. На той випадок, якщо ви не пам’ятаєте історію про те, як у наш печальний, ветхий світ потрапило зло, дозвольте мені освіжити вашу пам’ять: усе погане вилізло на світ, коли своїй цікавості піддалася Пандора, відчинивши віддану їй на зберігання посудину. Єдине, що залишилося всередині, коли їй вистачило розуму повернути на місце кришку, була Елфіс, богиня надії[20]20
  Попри власну начитаність, Вілф у своїй сповіді пише ім’я корови Елфіс із помилкою, оскільки правильне ім’я богині – Елпіс, від грецького – надія.


[Закрыть]. Проте того літа 1922 року для нашої Елфіс надії не залишилося. Вона була вже старою й захирілою, молока достатньо не давала, і ми вже навіть перестали намагатися видоювати те, що вона в собі ще мала; сядеш, було, на стілець, а вона зразу ж намагається тебе хвицнути. Ще минулого року збиралися пустити її на м’ясо, але мене зупиняла ціна різницьких послуг Гарлена Коттері, а сам я не відзначався майстерністю у цій справі, хіба що біля свиней... От така-то в мене самооцінка, з якою ти, читачу, мусиш тепер безперечно погодитися.

– Та вона ж буде жорстка, – говорила Арлетт (котра мала ледь затаєну прихильність до Елфіс, либонь, тому, що сама її ніколи не доїла). – Краще нехай собі живе.

Проте зараз від Елфіс могла бути користь – у колодязі, такий от прикрий випадок, – і смерть її стане доцільнішою за кілька шматків жилавої яловичини.

Через два дні після візиту Лестера ми з сином накинули на неї коров’ячу вузду і повели за корівник. На півдорозі до колодязя Генрі укляк. В його очах спалахнув жах.

– Татуню! Я чую її запах!

– Тоді катай до хати і встав собі в ніс ватяні кульки. Знайдеш десь там, у її комоді.

Хоча голова в нього була похилена, я вловив позирк скоса, яким він ніби проказав: «Це ти винен. Винен у всьому, бо не зміг поступитися».

Проте я не мав сумнівів, що він допоможе мені зробити ту роботу, яка лежала попереду. Хоч там що він зараз про мене думає, але в загальній картині також присутня дівчина, і йому не хочеться, аби вона дізналася, що він наробив. Звісно, це я його змусив, але вона цього ніколи не зрозуміє.

Ми підвели Елфіс до колодязної ляди, де вона цілком слушно вперлася. Ми обійшли колодязь, тримаючись за шлейки узди, наче за стрічки під час танцю навкруг Травневого стовпа, і силою затягнули її на прогнилу деревину. Ляда затріщала під її вагою... прогнулася... але витримала. Стара корова стояла на ній, опустивши голову, зі своїм одвічно тупим і впертим виглядом, щирячи залишки жовто-зеленкуватих зубів.

– Що тепер? – запитав Генрі.

Я вже почав казати, що не знаю, та в цю саму мить ляда гучно тріснула й переломилася навпіл. Ми міцно трималися за вузду, хоча була якась мить, коли я подумав, що мене засмикне в цей проклятий колодязь, та ще й з обома вивихнутими руками. А тоді ремінь зіскочив їй з морди й підлетів вгору. Оброть лопнула з обох боків. Внизу заревла Елфіс, в агонії вона почала бити копитами у кам’яні стіни колодязя.

– Татусеньку! – закричав Генрі. Стиснутими кулаками він затуляв собі рота, кісточки пальців вгрузли йому у верхню губу. – Зроби щось, щоб вона перестала!

Елфіс видала довгий, лункий стогін. Копита її не переставали гатити в камінь.

Я взяв Генрі за руку і потягнув, як він не спотикався, назад до хати. Штовхнув його на придбаний Арлетт за поштовим каталогом диван і наказав залишатися на місці, поки я по нього не прийду.

– І пам’ятай: все вже майже скінчилося.

– Це ніколи не скінчиться, – відповів він і сховав лице, притиснувшись ним до диванної обшивки. Вуха він затулив долонями, хоча сюди лемент Елфіс не долітав. Щоправда, Генрі все одно чув його, так само, як і я.

З верхньої полиці в коморі я дістав свою рушницю. Всього лиш 22-го калібру, але цій справі вона зарадить. А якщо попри акри, що пролягли між моїм обійстям і Гарленовим, він почує постріли? Це буде також на користь нашій історії. Якщо Генрі стерпить, щоб відразу не розбазікати, тобто.

* * * * *

Ось дещо, що я пізнав у 1922-му: попереду завжди очікує щось гірше. Ти гадаєш, що вже побачив найстрашніше, щось таке, де в дивовижному й цілком реальному жаху сконцентровано всі твої кошмари, і залишається єдина втіха – нічого гіршого вже бути не може. Навіть якщо таке трапиться, твій мозок перед ним вимкнеться і ти нічого не знатимеш. Але гірше таки існує, мозок не вимикається і ти якимсь чином жеврієш далі. Ти можеш розуміти, що вся радість із твого світу зникла, що зроблене тобою відсунуло все, що ти сподівався отримати, за межі досяжного, ти бажав би опинитися на місці тієї людини, котра померла, але ти жеврієш далі. Ти усвідомлюєш що опинився у тобою ж сотвореному пеклі, але все одно жеврієш далі. Бо нема чого іншого більше робити.

Елфіс упала поверх тіла моєї дружини, але усміхнене обличчя Арлетт все одно було видно, вона все ще вишкірялася вгору до залитого сонцем світу, вона все ще, здавалося, дивиться на мене. І пацюки повернулися. З падінням корови до їхнього світу вони, безсумнівно, ретирувалися до труби, яку я подумки почав називати Пацючим бульваром, але тоді відчули дух свіжого м’яса і поспішили назад, покуштувати. Вони вже гризли бідну Елфіс, а вона ревла і хвицалася (тепер уже слабше), а один сидів на голові в моєї мертвої дружини, немов коронувавши її якимсь потойбічним вінцем. Він продер джутовий мішок і витяг пучок її волосся своїми спритними лапками. Щоки Арлетт колись круглі й гарненькі, тепер звисали клоччям.

«Нічого не може бути гіршим за це, – подумав я. – Однозначно, я дійшов до кінцевого жаху».

Втім, ні, жахливіші речі завжди чекають попереду. Поки я з огидою й острахом дивився вниз, Елфіс знову хвицнула і одне її копито зустрілося з тим, що залишилося від обличчя Арлетт. Клац, це тріснула щелепа моєї дружини, і все, що було нижче її носа, з’їхало вліво, мов на шарнірі. Усмішка від вуха до вуха, втім, залишилася. Те, що вона більше не збігалася з очима, робило її ще жахливішою. Це виглядало так, ніби, замість одного, примара тепер отримала аж два обличчя, щоб переслідувати мене. Її тіло штовхнуло матрац, і той посунувся. Пацюк з її голови стрімко зіскочив долі й сховавсь за матрац. Знову заревла Елфіс. Я подумав: якби Генрі зараз повернувся сюди і зазирнув до колодязя, він убив би мене за те, у що я його втягнув. Можливо, я й заслужив на смерть. Але так би він залишився сам-один, а один він став би беззахисним.

Частина ляди впала у колодязь; частина все ще трималася, зависнувши. Я зарядив рушницю, сперся дулом на цю похилу половину і прицілився в Елфіс, котра лежала зі зламаною шиєю, з головою, вивернутою проти кам’яної стінки. Я дочекався, поки в мене перестали тремтіти руки, а тоді вже натиснув на гачок.

Вистачило одного пострілу.

* * * * *

Повернувшись до хати, я знайшов Генрі там само, на дивані він заснув. Я сам був занадто шокований, щоб вважати це дивним. Тієї миті син здавався мені єдиним джерелом надії в цілому світі: забруднений, проте не до такого ступеня, щоб ніколи не очиститися. Я нахилився й поцілував його в щоку. Він застогнав і відвернув голову. Я полишив його і пішов до повітки по інструменти. Коли за три години син приєднався до мене, я вже встиг витягти ту, завислу було, половину розваленої ляди і почав засипати колодязь.

– Я допоможу, – промовив він понуро, безбарвно.

– Добре. Бери пікап і їдь до тієї купи землі, що біля західної огорож і...

– Що, я сам? – недовіра в його голосі ледь вчувалася, але я зрадів, що проклюнулася хоч якась емоція.

– Всі передні передачі ти знаєш, а задню знайдеш, хіба ні?

– Так...

– Ну тоді все гаразд. Мені поки що тут вистачить роботи, а коли ти повернешся, з найгіршим буде покінчено.

Я очікував, що він знову мені скаже, що найгірше не скінчиться ніколи, але він промовчав. Я знову взявся за лопату.Я все ще бачив верхівку голови Арлетт і мішковину з тим моторошним настовбурченим пасмом волосся, що стирчало звідти. А в колисці між стегон моєї мертвої дружини, либонь, уже борсається виводок новонароджених щурят.

Я почув, як кашлянув мотор: раз, другий. Я сподівався, що пускова корба не зламає, відскочивши назад, Генрі руку.

З третім поворотом корби наш старий ваговозик загарчав ожив. Він зменшив випередження запалювання, газонув пару разів і поїхав. Його не було майже годину, але, коли він повернувся, у кузові було повно землі й каміння. Під’їхавши до самого краю колодязя, він заглушив двигун і зняв із себе сорочку. Сяючий від поту торс виглядав занадто худеньким; на ньому можна було порахувати всі ребра. Я намагався пригадати, коли я востаннє бачив, щоб він з’їв повний обід, але не зміг. Потім мені дійшло, що це, мабуть, був сніданок уранці після тієї ночі, коли ми покінчили з нею.