Текст книги "Повна темрява. Без зірок"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 29 страниц)

* * * * *

То був понеділок. Ні у вівторок, ані в середу до мене не приїхав Шериф Джонс із повідомленням, що Генрі підібрали, коли він голосував на шосе Лінкольн – Омаха, і Гарл Коттері не приїздив до мене, щоби розповісти (з Пуританською втіхою, безсумнівно), що поліція в Омасі на вимогу сестри Камілли заарештувала Генрі й зараз він сидить у тюрязі, розповідаючи дикі вигадки про ножі й колодязі та джутові мішки.

На фермі панував спокій. Я працював у городі, збираючи овочі для закладання на зиму, я лагодив огорожу, я доїв корів, я годував курей – і все це я робив, мов у тумані. Почасти в мені жевріла віра, проте чималенька віра, що все це довгий і жахливо заплутаний сон, від якого я прокинуся, а поряд зі мною хропітиме Арлетт, і я почую, як Генрі рубає дрова для вранішньої печі.

Тоді, у четвер, місіс Мак-Реді – поважна й дорідна удова, котра викладала академічні дисципліни у Гемінгфордській школі, – приїхала на своїй «Моделі Т» спитати, чи все гаразд із Генрі.

– Зараз деяке... деякі внутрішні розлади поширилися навкруги, – сказала вона. – Я стурбувалася, чи не підчепив він чого, бува? Він так раптово зник.

– Так і є, в нього розлад, – підтвердив я. – Тільки не черевний, а сердечний, він захворів на кохання. Він утік, місіс Мак-Реді.

Несподівано сльози, пекучі, гарячі навернулись мені на очі. З передньої кишені комбінезона я дістав хусточку, але перш ніж встиг утертися, кілька сліз уже скотилися мені по щоках.

Коли зір у мене трохи прояснішав, я побачив, що місіс Мак-Реді, до котрої добре ставилися всі діти, навіть найважчі учні, теж ледь не плаче. Вона й сама певне добре знала, від якої хвороби страждає Генрі.

– Він повернеться, містере Джеймс. Ви не бійтеся. Я таке бачила й раніше та очікую, що побачу ще раз чи два, перш ніж вийду на пенсію, хоча цей мій час уже зовсім поруч, – вона понизила голос так, ніби побоювалася, що півень Джордж чи хтось із його пернатого гарему можуть виявитися шпигунами. – Кого вам насправді варто стерегтися, так це її батька. Він жорсткий, непохитний чоловік. Не поганий, просто жорсткий.

– Знаю, – відповів я. – І, гадаю, ви також знаєте, де зараз перебуває його дочка.

Вона опустила очі. Цієї відповіді було достатньо.

– Дякую вам, що завітали, місіс Мак-Реді. Я можу попрохати, щоб усе залишилося між нами?

– Звичайно... хоча діти вже шепочуться.

Так. Цього слід було очікувати.

– А ви на комутації, містере Джеймс? – вона пошукала очима телефонні дроти. – Бачу, що ні. Та нічого. Якщо щось почую, я приїду і розповім вам.

– Ви маєте на увазі, якщо почуєте раніше від Гарлена Коттері або Шерифа Джонса?

– Господь попіклується про вашого сина. І Шеннон також. Знаєте, вони дійсно були гарною парою, так усі казали. Подеколи квітка розпукується зарано і її вбиває морозом. Як шкода. Як шкода. Як же це сумно, як шкода.

Вона потисла мені руку – міцно, по-чоловічому, – а відтак сіла за кермо й від’їхала своєю тарадайкою. Не думаю, щоб вона усвідомлювала, що наприкінці говорила про Шеннон і мого сина в минулому часі.

* * * * *

У п’ятницю з’явився й Шериф Джонс за кермом машини з золотою зіркою на дверцятах. Та й не сам. Слідом за ним їхав мій пікап. У мене серце підстрибнуло, коли я його побачив; а потім обірвалося, коли я роздивився, хто ним кермує: Ларс Ольсен.

Я намагався спокійно чекати, поки Джонс справить ритуал свого прибуття: підсмикування ременя, витирання лоба (хоча день тоді був хмарний, прохолодний), пригладжування волосся. Я не зміг утерпіти.

– З ним усе гаразд? Ви його знайшли?

– Ба ні, поки що нам не вдалося, – він піднявся по сходах ганку. – Об’їждчик знайшов машину східніше від Лайм Біска, проте ані сліду хлопця. Ми б знали, у якому стані зараз його здоров’я, аби ви повідомили про все відразу, щойно це трапилось. Хіба ні?

– Я сподівався, що він повернеться сам, – мовив я глухо. – Він поїхав до Омахи. Я не знаю, чи маю все вам розповідати детально, Шерифе...

На слухову відстань наблизився Ларс Ольсен, з вухами ледь не сторчма.

– Ольсене, піди посидь у моїй машині, – наказав Джонс. – Тут приватна розмова.

Ларс, покірлива душа, не сперечаючись, поспішив геть. Джонс знову обернувся до мене. Він був далебі менш жвавим, ніж під час свого першого візиту, а також скинув із себе маску незграби.

– Я вже достатньо знаю, хіба ні? Про те, що ваш хлопець жив із дівчиною Коттері, як дорослий, і про те, що він, певне, чкурнув до Омахи. Він з’їхав із шосе, загнавши пікап у поле з високою травою, коли зрозумів, що його бак уже майже порожній. Це розумно. Він від вас набрався розуму? Чи від Арлетт?

Я на це не відповів нічого, але він подав мені одну ідею. Крихітну, але вона могла прислужитися.

– Я розкажу вам одну річ, за яку ми йому можемо бути вдячні, – продовжив Джонс. – Це його також може вберегти від в’язниці. Перед тим, як продовжити свою веселу подорож, він повиривав геть усю траву з-під машини. Отже, нічому було зайнятись від вихлопу, ну, ви розумієте. Пожежа в прерії, коли могли б вигоріти кілька тисяч акрів, після такого присяжні потрапили б у делікатну ситуацію, як ви гадаєте? Навіть якщо порушникові близько п’ятнадцяти років.

– Ну, Шерифе, цього не трапилося, тут він повівся як слід, тож чому ви про це розводитеся?

Звичайно, я знав відповідь. Нехай Шерифові Джонсу плювати було з високої гори на таких, як Ендрю Лестер, правник-юрист, але з Гарлом вони були добрими приятелями. Обидва стали членами новоутвореної Оленячої ложі[45]45
  «Order of Elks» – заснована 1868 року громадська організація, чоловіче братство, яке зараз налічує близька мільйона членів; зокрема, «оленями» були п’ять президентів США, включно з Рузвельтом і Кеннеді.


[Закрыть], а Гарл мав проти мого сина зуб.

– Делікатна ситуація, як ви гадаєте? – він знову втер собі лоба і надів стетсон. – Авжеж, я теж потрапив би в делікатну ситуацію, аби це був мій син. Та знаєте, що? Аби це був мій син, а Гарл Коттері був моїм сусідом – моїм добрим сусідом, – я би, мабуть, бігма побіг до нього і сказав: «Гарле! А знаєш що? Здається, мій син збирається поїхати побачитися з твоєю дочкою. Чи не хочеш ти попередити там когось, щоб назирали?». Та авжеж, ви цього не зробили, хіба ні?

Ідея, на яку він мене наштовхнув, здавалася мені дедалі кращою, і вже майже настав час її застосувати.

– Він не з’являвся там, де вона зараз, так?

– Поки ще ні, він, може, поки що шукає те місце.

– Я не думаю, що він утік, аби розшукати Шеннон, – сказав я.

– А навіщо ж тоді? Чи там, в Омасі, кращий сорт морозива? Бо саме туди він прямував, це ясно, як світло.

– Я гадаю, він вирушив на пошуки своєї матері. Гадаю, вона могла якось дати йому про себе знати.

Це ошелешило його секунд на десять, достатньо, щоби вкотре витерти лоба і пригладити волосся. Нарешті він промовив:

– Яким таким чином вона могла б це зробити?

– Листом, отака моя перша здогадка.

Бакалія в Гемінгфорд-Хоум слугувала також і поштовою конторою, куди надсилалася вся кореспонденція «до запитання».

– Йому могли вручити листа, коли він зайшов по цукерку або пакетик арахісу, як він це часто робив по дорозі зі школи. Шерифе, напевне я нічого не знаю, я знаю не більше, ніж того разу, коли ви приїхали сюди й поводилися так, ніби я скоїв бозна-який злочин. Я не той, хто упушив їй живіт.

– Вам краще б припинити таке казати про добру дівчину!

– Може, так, може, й ні, але для мене це виявилося таким самим сюрпризом, як і для Коттері. А тепер ще й мій син зник. Вони принаймні знають, де їхня дочка.

І знову він застиг. Відтак дістав із задньої кишені маленький записничок і щось у ньому швидко надряпав. Поклав його назад і запитав мене:

– Ви не знаєте напевне, що ваша дружина зв’язувалася з вашим сином – саме це ви мені сказали? Це просто припущення?

– Я знаю, що після того, як його мати втекла, він багато балакав про неї, а потім перестав. І тепер ще знаю, що він не об’являвся біля того дому, куди Гарлен із його дружиною запроторили Шеннон, – щодо цього я був здивований не менше за Шерифа Джонса... і вельми вдячний. – Складіть ці два факти разом, і що ви отримаєте?

– Ну, не знаю, – насуплено відповів Джонс. – Справді не знаю. Я гадав, що все вирахував, але виходить, що помилявся, чи не так? Так, і знову помилятимусь. «Усі ми ходимо манівцями», – так каже Біблія. Але, святий Боже, діти утруднюють мені життя. Якщо отримаєте звістку від вашого сина, Вілфреде, я б на вашому місці порадив вертати йому його худу сраку додому і триматися подалі від Шеннон Коттері, якщо він знає, де вона зараз перебуває. Вона не захоче з ним побачитись, це я вам гарантую. Добре вже те, що не трапилося пожежі в прерії і ми не можемо заарештувати його за викрадення батьківського пікапа.

– Угу, – кивнув я понуро. – Вам би ніколи не вдалось змусити мене підтримати таке звинувачення.

– Проте, – він задер палець, нагадавши мені містера Стоппенгаузера в банку, – три дні тому в Лайм Біска, неподалік від того місця, де об’їждчик знайшов ваш пікап, хтось пограбував бакалійну крамничку при автозаправці на краю міста. Чи не ту, що з «Дівчиною в блакитному чепчику»[46]46
  «Bonnet Girl» – рекламний образ сорту маргарину, який випускала невеличка фірма в Небрасці; 1943 року був придбаний компанією «Standard Brands» і відтак став національно відомим брендом.


[Закрыть] на даху? Забрав 23 долари. Рапорт лежить у мене на столі. Той хтось був молодим хлопцем у старому ковбойському вбранні, із затуленим банданою ротом і в насунутому на очі крислатому фермерському капелюсі. За стійкою стояла мати хазяїна, і той парубок пригрозив їй якимсь знаряддям. Вона гадає, то міг бути ломик або корба, а втім – хтозна. Їй близько вісімдесяти, і вона майже сліпа.

Настала моя черга заніміти. Наче громом враженому. Нарешті я промовив.

– Генрі поїхав прямо зі школи, Шерифе, і, наскільки я пам’я таю, на ньому була фланелева сорочка і вельветові штани того дня. Він не забрав з собою нічого зі свого одягу, і в будь-якому випадку він ніколи не мав ніякого ковбойського вбрання, якщо ви маєте на увазі чоботи і все таке. І фермерського капелюха в нього не було.

– Ці речі він теж міг десь украсти, хіба ні?

– Якщо вам не відомо більше за те, що ви мені зараз розповіли, вам краще припинити ці балачки. Я знаю, що ви з Гарленом друзі...

– Стоп-стоп-стоп, це до справи не має ніякого стосунку.

Мався стосунок, і ми обидва це знали, але не було сенсу заходити далі по цьому шляху. Може, мої 80 акрів і не дуже високо стояли порівняно з тими 400, що мав Коттері, але я все-таки був землевласником і платником податків, і я не бажав щоби мене залякували. Саме на це я й натякнув, і Шериф Джонс мене зрозумів.

– Мій син не грабіжник, і він не погрожує жінкам. Це не його спосіб дій, не так його виховували.

«До недавнього часу принаймні», – прошепотів голос всередині мене.

– Можливо, просто якийсь волоцюга шукав швидкої здобичі, – промовив Джонс. – Але мені здавалося, я мушу про це згадати, тож я вам і розповів. І ми не знаємо, що люди казатимуть, хіба ні? Чутки ширяться. Усі пліткують, чи не так? Балачка – дешева річ. Справу, наскільки я розумію, закрито – нехай Шериф Лайм Біска клопочеться тим, що відбувається в Лайм Біска, таке моє гасло, – а проте ви мусите знати, що поліція в Омасі має на оці те місце, де перебуває Шеннон Коттері. Про всяк випадок – просто, а раптом ваш син там з’явиться.

Він пригладив собі волосся, потім востаннє утвердив на голові капелюха.

– Можливо, він самостійно повернеться додому, не завдавши нікому зла, тоді ми зможемо списати всю цю справу, як ну, я не знаю, як безнадійний борг.

– Добре. Просто не називайте його поганим сином, поки нам не заманеться називати Шеннон Коттері поганою дочкою.

Те, як роздулися його ніздрі, дало мені зрозуміти, наскільки йому це не сподобалося, але відповіді на це від нього я не почув. Натомість він сказав:

– Якщо він повернеться і розповість, що бачився з матір’ю, дасте мені знати, гаразд? Вона офіційно значиться у нас в паперах безвісти зниклою особою. Дурня це, я розумію, проте закон є закон.

– Я так і зроблю, звичайно.

Він кивнув і вирушив до своєї машини. Ларс сидів за кермом. Джонс його шугонув – цей Шериф був того складу людиною, що возить себе сама. Я згадав про юнака, котрий пограбував крамничку, намагаючись запевнити себе, що мій Генрі ніколи б на таке не пішов, а навіть якби був змушений це зробити, йому б не вистачило хитрості перевдягтися у щось, вкрадене з чужої повітки чи куреня. Але Генрі став тепер іншим, а вбивці навчаються хитрощів, хіба ні? Це їх спосіб виживання. Я подумав, а що як...

Та ні. Не маневруватиму. То була б суща слабкість. Це моє останнє слово, моя повна сповідь, і якщо я не зможу говорити правду, цілковиту правду, і нічого окрім правди, який тоді в цьому сенс? Який сенс у всьому?

То був він. То Генрі там був. Я бачив по очах Шерифа Джонса, що він витяг те придорожнє пограбування тільки тому, що я не стелився перед ним так, як він на те очікував, але сам я повірив у ту історію. Бо знав більше за Шерифа Джонса. Після того як ти допоміг власному батькові замордувати власну матір, що може значити помахати ломом перед обличчям якоїсь старенької бабусі? Дріб’язок. І якщо він спробував один раз, він спробує ще, лишень тільки закінчаться ті 23 долари. Можливо, в Омасі. Де його і схоплять. А тоді й решта всього може відкритися. Майже напевне відкриється.

Я важко виліз на ґанок, сів і сховав обличчя в долонях.

* * * * *

Минали дні. Не знаю, скільки їх пройшло, пам’ятаю тільки що були вони дощові. Коли надходять осінні дощі, робота надворі мусить чекати, а я не мав аж стільки худоби чи надвірних будівель, щоб заповнити свій час роботою під дахом. Я намагався читати, але слова якось не складалися докупи, хоча вряди-годи окремі з них вихоплювалися зі сторінок і волали.

Вбивство. Вина. Зрада. Такого ґатунку слова.

Дні я просиджував на ґанку з книжкою на колінах, загорнувшись проти сирості й холоду в овечий кожух, дивлячись як скрапує дощова вода з піддашка. Ночами я пролежував без сну до світанку, дослухаючись до стукоту дощу по даху в мене над головою. Це нагадувало, ніби хтось боязко стукає пальчиками, щоб його впустили. Я забагато проводив часу, думаючи про Арлетт у колодязі разом з Елфіс. Я почав собі уявляти ніби вона ще... ні, не жива (я почувався приголомшеним, але не збожеволів), але якимсь чином притомна. Якимсь чином вона спостерігає за розвитком подій зі своєї імпровізованої могили, і то з задоволенням.

 «Тобі подобається, яким чином усе обернулося, Вілфе? – запитала б вона, якби могла (і в моїй уяві вона дійсно запитувала). – Було воно того варте? Що скажеш?»

* * * * *

Одної ночі, десь через тиждень після візиту Шерифа Джонса, коли я сидів, намагаючись читати «Дім на сім фронтонів»[47]47
  «Дім на сім фронтонів» – роман (1851) класика американської літератури Натаніеля Готорна (1804-1864), містична атмосфера якого і деякі сюжетні лінії віддалено перегукуються з історією героя Кінга.


[Закрыть], Арлетт підкралася ззаду до мене, простягнула руку повз мою скроню і легенько ляснула мені по переніссю своїм холодним вогким пальцем.

Я впустив книжку на плетений килим вітальні і скрикнув скочивши на рівні. У цей же час холодний палець збіг мені в куточок рота. А відтак він знову мене торкнувся, мого тімені, де волосся вже було ріденьким. Тут я вже розсміявся – сердитим, непевним сміхом – і нахилився підняти книгу. Цієї миті палець ляснув мене втретє, цього разу по зашийку, так ніби моя мертва жінка проказувала: «Я дочекалася твоєї уваги, Вілфе?». Я відступив убік – щоб четвертий ляп не потрапив мені в око – і подивився вгору. Стеля над головою посірішала, з неї скрапувало. Тиньк поки ще не почав братися пузирями, але якщо дощ не перестане, то почне. Тоді вже він може потріскатися і спадати пластами. Протекло якраз над моїм звичайним місцем для читання. Аякже. Решта стелі була на вигляд цілком нормальна, поки що принаймні.

Я згадав слова Стоппенгаузера: «Чи ти не хочеш мене запевнити, ніби не маєш чогось, що бажав би покращити? Полагодити дах?». І той його хитрий погляд. Так, ніби він знав наперед. Так, ніби вони з Арлетт діяли у цій справі спільно.

«Не бери таких речей собі в голову, – переконував я себе. – Досить погано вже те, що ти постійно думаєш про неї, там під землею. Чи виїли вже хробаки її очі, мені це цікаво? Чи зжерли черви вже її гострий язик чи принаймні бодай затупили його?»

Я пішов до столу в дальнім кінці кімнати, взявся за пляшку, що там стояла, і налив собі добрячу порцію коричневого віскі[48]48
  Варто пам’ятати, що в ті часи в США діяв «Сухий закон».


[Закрыть]. Рука в мене тремтіла, щоправда, лиш трішки. Я випив усе двома ковтками. Я розумів, що то погане діло, якщо таке пиття перетвориться на звичку, але ж не кожної ночі чоловік відчуває, як його мертва дружина ляскає його по носі. А від самогону мені покращало. Я почувався більш певним себе. Мені не було потреби брати позику 750 доларів, щоби полагодити дах. Я міг зашити його обрізками дощок, коли припиниться дощ. Але ремонт виглядатиме негарно; все обійстя набуде вигляду, як ото казала моя мати, «біднота-голота». Та й не це було головним. Залатати дірку – це забере хіба що пару днів. Мені потрібна робота, котра зайняла б мене на всю зиму. Важка робота прожене геть думки про Арлетт на її підземному троні, Арлетт у чепчику з мішковини. Мені потрібні такі ремонтні роботи, які б заганяли мене в ліжко таким утомленим, щоб я вмент засинав, а не лежав, слухаючи лопотіння дощу і загадуючись, чи Генрі зараз не мокне десь під цим дощем, чи не грипує він там, не кашляє. Іноді робота є єдиним засобом, єдиним рішенням.

Наступного дня я поїхав у містечко пікапом і зробив те, чого ніколи б не умислив зробити, якби мені не потрібен був кредит 35 доларів. Я взяв у борг 750. Урешті-решт ми завжди ловимося у пастки, які самі ж були наставили. Я цього певен. Урешті-решт усі ми в них ловимося.

* * * * *

Того ж тижня в Омасі до ломбарду на Додж-стрит зайшов якийсь юнак у крислатому фермерському капелюсі і купив нікельований пістолет 32-го калібру[49]49
  Мається на увазі напівавтоматичний восьмизарядний кишеньковий пістолет «Кольт М-1903», який випускався у 1903-1945 рр.


[Закрыть]. Поза всякими сумнівами він заплатив за нього п’ять доларів з тих, що під загрозою йому віддала та напівсліпа старенька жінка, котра торгувала в крамниці під рекламною вивіскою «Дівчини у блакитному чепчику». Наступного дня юнак у пласкому міському кашкеті на голові, з прикритим червоною банданою обличчям увійшов до філії «Першого сільськогосподарського банку» в Омасі, наставив пістолет на гарненьку молоду касирку на ім’я Рода Пенмарк і зажадав усіх грошей з її каси. Вона віддала йому близько 200 доларів, здебільшого одно– та п’ятидоларовими купюрами – пожмаканими й засмальцьованими від перебування у кишенях комбінезонів добропорядних фермерів.

Коли він відходив, запихаючи гроші собі в штани однією рукою (вочевидь, нервово, кілька банкнот він упустив на підлогу), дебелий охоронець – полісмен на пенсії – промовив:

– Синку, не варто тобі цього робити.

Юнак вистрелив у повітря. Кілька людей закричали.

– Мені й стріляти у вас не варто також, – промовив юнак з-під бандани, – проте буду змушений, якщо доведеться. Стійте смирно собі там, під колоною, сер, якщо не бажаєте неприємностей. У мене друг стереже двері знадвору.

Юнак вибіг геть, на ходу зірвавши з лиця бандану. Охоронець зачекав якусь хвилину, а потім вийшов надвір з піднятими вгору руками (зброї він не мав), просто на той випадок, якщо надворі дійсно чекає той друг. Нікого там, звісно, не було. Генк Джеймс не мав друзів у Омасі, окрім однієї особи, котра виношувала у своєму череві його дитину.

* * * * *

Зі своїх позикових грошей я взяв двісті доларів готівкою, решту залишивши в банку містера Стоппенгаузера. Сходив до залізної крамниці, на деревний склад і в бакалію, де Генрі міг би отримати листа від своєї матері... якби вона ще була жива, щоб його написати. Я виїхав з міста, коли замрячило, а дістався додому вже під страшною зливою. Я вивантажив придбані дошки і ґонт, нагодував та подоїв худобу, потім витяг куплені харчі – здебільшого сухі продукти та концентрати, котрі витрачалися повільно після того, як Арлетт перестала верховодити біля печі. Зробивши цю роботу, я поставив на плиту грітися воду, щоби скупатись, і здер із себе мокрий одяг.

З правої передньої кишені зіжмаканого комбінезона я витяг гаманець із грішми, перерахував і побачив, що в мене залишилося цілих ледь не 160 доларів. Навіщо я взяв стільки готівкою? Бо думками блукав деінде. Де це деінде, заради Бога? Біля Арлетт і Генрі, звісно. Не кажучи вже про Генрі й Арлетт. Тільки про них я здебільшого й думав у ті дощові дні.

Я розумів, що тримати на руках так багато грошей – дурна справа. їм треба повернутися до банку, де вони могли б нарощувати невеличкий відсоток (хоча, звісно, не до порівняння з відсотками за позикою), поки я не придумаю, яким чином їх краще пустити в діло. А тим часом треба їх покласти в якесь місце, де їм буде безпечніше.

Спливла на ум шабатурка, у котрій лежав червоний хвойдівський капелюшок. Там вона ховала свої гроші, і вони там пролежали в безпеці бозна-скільки часу. У гаманці в мене їх було забагато, щоб просто заткнути за стрічку, тож я подумав, що покладу їх у сам капелюшок. Там вони полежать лише до моменту, коли в мене з’явиться привід з’їздити знову до міста.

Я зайшов у спальню, голий-голісінький, і відчинив дверцята шафи. Відсунув убік шабатурку з її церковним білим капелюшком і потягнувся по другу. Тоді я був заштовхав її аж до задньої стінки полиці і тепер мусив зіп’ястися навшпиньки щоб її дістати. Вона була обв’язана еластичною стрічкою.

Я підчепив стрічку пальцем, щоб підтягнути шабатурку, й відразу ж усвідомив, що вона здається надто важкуватою – ніби замість капелюшка тепер у ній лежить цеглина – а слідом якесь дивне відчуття студеності, немов рука моя потрапила у крижану воду. За мить мороз обернувся вогнем. Біль був такий сильний, що в руці зсудомило всі м’язи. Рикнувши від здивування й болю, я оступився назад, розсипаючи навсібіч гроші. Пальцем я не переставав чіплятися за еластичну стрічку і шабатурка вилетіла з полиці. Припавши до кришки, на ній сидів норвезький пацюк, що здався мені вельми знайомим на вигляд.

Ви можете мені сказати: «Вілфе, всі пацюки схожі один на іншого». І в звичнім порядку рація на вашому боці, але саме цього я впізнав; хіба не він тікав від мене з коров’ячою дійкою и пащі, немов із сигарою?

Шабатурка звільнилася від моєї скривавленої руки, і пацюк гепнувся на підлогу. Якби я мав час на роздуми, він би знову втік, але свідоме мислення в мене було заблоковано болем здивуванням і жахом, що їх, як мені здається, відчуває будь-яка людина, коли бачить, як дзюрить кров із частини її тіла котра ще кілька секунд тому була цілою. Я навіть не пам’ятав що стою голий, як у час свого народження, я просто наступив правою ногою на пацюка. Почув, як тріснули його кості, відчув, як чвакнули його нутрощі. Кров разом з розчавленими кишками порснула в нього з-під хвоста, забризкавши мені ліву щиколотку теплим. Він намагався вивернутись і вкусити мене знову; я побачив, як клацають його великі передні зуби, але дістати мене йому не вдавалося. Тобто поки я тримав ступню на ньому. Тож я її і тримав. Я придавив його ще дужче, притискаючи поранену руку собі до грудей, відчуваючи, як тепла кров зволожує мені там густі зарості волосся. Пацюк вигинався й бився. Хвіст його спершу хльоснув мене по литці, потім обвив щиколотку, ніби вуж. Кров ринула в нього з рота. Чорні очиці вибалушилися, мов скляні кульки.

Я довго так стояв, з помираючим пацюком у себе під ступнею. Усередині він був розчавлений ущент, його нутрощі перетворилися на кашку, та все одно він борсався, намагаючись укусити. Нарешті він перестав рухатись. Я постояв на ньому ще десь хвилину, воліючи переконатися, що він не прикидасться мертвим опосумом (пацюк у ролі опосума – ха!), і тільки коли врешті впевнився, що він здох, я зашкутильгав до кухні, залишаючи криваві сліди й збентежено думаючи про пророцтво, котре колись отримав Пелій[50]50
  Пелій (Пеліус) – давньогрецький цар; убив свою матір за те, що вона, народивши двійню від хтивого злягання з богом Посейдоном, покинула Пелія з братом напризволяще помирати в горах, де їх знайшов і виховав пастух. Пелій отримав пророцтво, що його скине з трону чоловік в одній сандалії, босим на одну ногу до нього з’явився Ясон (небіж Пелія по матері), котрого Пелій відправив на пошуки Золотого Руна («на смерть»), проте Ясон повернувся з Руном і дружиною Медеєю, котра хитрощами змусила дочок Пелія порізати й зварити свого батька.


[Закрыть]: остерігатися чоловіка в одній сандалії. Але ж я не був Ясоном – я був одурілим від болю й збентеження фермером, фермером, котрому, схоже, було пороблено забруднювати своє ложе кров’ю.

Тримаючи руку під помпою, з котрої лилася крижана вода, я почув, як хтось промовляє: «Досить, досить, досить». То промовляв я, я про це здогадався, бо голос був старечий. Голос зубожілого старця.

* * * * *

Я пам’ятаю решту тієї ночі, але це, немов розглядання старих фотографічних карток у запліснявілому альбомі. Пацюк цілком прогриз мені перетинку між великим і вказівним пальцями на лівій руці – гидотний укус, але в якомусь сенсі й щасливий. Якби він вкусив мене за той палець, яким я був підчепив еластичну стрічку, він би його геть відгриз. Я збагнув це, коли повернувся до спальні і вхопив мого супротивника за хвіст (правою рукою, ліва в мене боліла й задубла так, що не поворухнути). Звір виявився два фути завдовжки і важив щонайменше шість фунтів.

«Значить, це не той був пацюк, що втік тоді у трубу, – чую я ваше зауваження. – Це не міг бути він». Але ж він, то був він, я вам кажу. На ньому не було якоїсь явної позначки – ані білого пасма хутра, ні впізнавано погризеного вушка, – а проте я знав, що то він, той самий, що познущався з Ахелоїс. Так само, як знав, що не випадково він там був чаївся.

Я за хвіст відніс його на кухню і викинув у відро з жужелицею. А відро випорожнив у вигрібну яму. Голий під сильним дощем, майже його не зауважуючи. Що я дійсно відчував, так це свою ліву руку, в якій смикався біль такий потужний, що він здатен був підмінити собою геть усі думки.

З гачка в сінях я зняв плащ (це все, на що я спромігся), нацупив його на плечі і знову вийшов надвір, цього разу прямуючи до корівника. Там я намазав собі поранену руку маззю Ролі. Мазь вберегла вим’я Ахелоїс від інфекції, отже вбереже й мою руку. Я вже хотів було йти звідти, але згадав як пацюк утік від мене попереднього разу. Труба! Я підійшов до неї і нахилився, очікуючи побачити цемент погризеним на шматки або й зовсім зжованим нанівець, але він був цілим. Ну аякже. Навіть шестифунтові пацюки з величезними зубами не здатні прогризтися крізь цемент. Те, що така думка взагалі спливла мені до голови, показує, в якому я перебував стані. На якусь мить я немов побачив самого себе збоку: голий чоловік, хіба що в незастебнутому плащі, шерсть у нього на грудях просякла кров’ю аж до паху, порвана ліва рука блищить під товстим, схожим на шмарклі, шаром коров’ячої мазі, очі вибалушені від збентеження. Схоже, як у того пацюка, коли я його розчавив.

«Це був не той самий пацюк, – запевнив я себе. – Той, що вкусив Ахелоїс, або лежить здохлий в трубі, або на колінах у Арлетт».

Проте я знав, що це був він. І тоді знав, і зараз це знаю.

То був він.

Повернувшись до спальні, я опустився навколішки і позбирав заляпані кров’ю гроші. Однією рукою це робилося повільно. Раз я стукнувся пораненою рукою об край ліжка і завив від болю. Побачив, як крізь мазь, зробивши її рожевою, проступила свіжа кров. Гроші я поклав на комод, не переймаючись навіть тим, щоб прикрити їх книжкою чи якоюсь із тих клятих декоративних тарілочок Арлетт. Я навіть не пам’ятав чому це здавалося таким важливим: передусім заховати банкноти. Шабатурку з червоним капелюшком я швиргонув у шафу й затріснув двері. Хай залишається там до кінця світу, як на мене.

* * * * *

Кожен, хто мав ферму або працював на фермі, скаже вам, що травми там звичайна річ і до них треба бути готовим. У скринь ці біля кухонної помпи я тримав великий рулон бинта у скриньці, котру Арлетт завжди називала «біль-яткою». Я потягнувся рукою по бинт, та тут мені в око впав великий казан, що парував на плиті. Вода, яку я поставив грітися, щоб скупатись, коли був іще цілим-неушкодженим, коли цей монструозний біль, котрий, здавалося, зараз мене живцем пожирає ще перебував у теорії. Мені майнуло, що гаряча вода з милом може стати саме тим, що зараз потрібно моїй пораненій руці.

Гірше боліти рана просто не може, міркував я, а занурювання в окріп може її очистити. Судження було помилковим в обох сенсах, але звідки ж мені було це знати? Скільки років минуло, а та думка все ще здається мені слушною. Гадаю, все могло б спрацювати, якби мене вкусив ординарний пацюк.

За допомогою здорової руки я черпав ківшиком гарячу воду і виливав у миску (намір перехилити казан, щоби просто налити з нього, навіть не розглядався), потім я вкинув туди брикет жорсткого коричневого прального мила Арлетт. Останній брикет, як з’ясувалося; є так багато речей, про поновлювання кількості яких у хаті не замислюється непризвичаєний до цього чоловік. Я взяв ганчірку, потім пішов у спальню, знову опустився там навколішки і почав збирати кров і тельбухи.

Весь час пам’ятаючи (аякже) про той попередній раз, коли я змивав кров з підлоги цієї проклятої спальні. Того разу зі мною хоча б Генрі ділив цей жах. Займатися цим самому, та ще й перемагаючи біль, то була жахлива робота. Моя тінь скакала і пурхала по стіні, змушуючи мене згадувати Квазімодо з роману Гюго «Собор Паризької Богоматері».

Коли робота вже добігала кінця, я зупинився, задерши голову, затримавши віддих, із широко розплющеними очима, моє серце, здавалося, б’ється в покусаній лівій руці. Я почув звук, ніби щось шмигає, і, здавалося, цей звук надходить звідусіль. Звук, ніби бігають пацюки. Тієї миті я був цілком цього певен. Пацюки з колодязя. Її вірний почет. Вони знайшли інший шлях на волю. Той, що був чаївся на кришці шабатурки з червоним капелюшком, просто виявився першим і найнахабнішим. Вони вдерлися в хату, вони в стінах, ось уже скоро вони повискакують і гуртом накинуться на мене. Вона помститься. Я чутиму її сміх, коли вони мене шматуватимуть.

Сильний порив вітру струсонув дім, коротко вискнувши майнув уздовж карнизів. Шмигання погучнішало, а потім трохи стишилося, слідом за тим, як вітер ущух. Мене затопило таким полегшенням, що навіть перекрило відчуття болю (на кілька секунд принаймні). То не пацюки: то сльота. З настанням темряви температура впала і дощ став майже градом. Я знову повернувся до витирання пацючих решток.

Покінчивши з усім, я виплеснув криваву воду через перила ганку, а тоді знову пішов до корівника накласти новий шар мазі собі на руку. З повністю очищеною раною я зміг побачити, що перетинку між моїми вказівним і великим пальцями розірвано трьома прогризами, і тепер вона нагадує нарукавний сержантський шеврон. Великий палець на лівиці в мене стирчав криво, так, ніби пацюк пошкодив якийсь важливий тросик між ним і рештою долоні. Я намазав рану коров’ячим вазеліном і побрів назад у хату, думаючи: «Болить, але хоча б уже чиста рана, Ахелоїс допомогло, зі мною теж усе буде гаразд». Я намагався собі уявити, як мобілізуються і прибувають на покусане місце захисні сили мого організму, схожі на крихітних пожежників у червоних касках і довгих брезентових балахонах.

На денці «біль-ятки», загорнутий у рваний шматочок шовку, котрий колись, либонь, був дамськими трусиками, я знайшов слоїк пігулок, куплених в аптеці в Гемінгфорд-Хоум. На сигнатурі пером автоматичної ручки було написано жирними літерами: АРЛЕТТ ДЖЕЙМС. Приймати по 1-2 пігулки перед сном проти болю під час місячних. Я проковтнув три і запив їх добрячою порцією віскі. Не знаю, що було в тих пігулках – морфій, гадаю, – але вони подіяли чудово. Біль нікуди не дівся, але тепер він, здавалося, належить Вілфредові Джеймсу, котрий наразі перебуває на якомусь іншому рівні реальності. Попливла голова; наді мною ліниво почала обертатися стеля, почіткішали образи крихітних пожежників, що прибувають заливати вогнище інфекції, поки та ще не встигла поширитися. Вітер дужчав, а в моєму притуманеному розумі глухий безперервний стукіт крижаної крупи об будинок звучав ще більше схожим на бігання пацюків, але я все розумів. Здається, я навіть промовив уголос: «Я все розумію, Арлетт, ти мене не обдуриш».