Текст книги "Повна темрява. Без зірок"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 29 страниц)

Я благав її вбити мене, розкраяти мені горло, як я був розкраяв їй, але вона не схотіла.

Такою була її помста.

* * * * *

Могло минути два дні, перш ніж до мене на ферму завітав гість чи навіть три, але я так не думаю. Я думаю, пройшов тільки один день. Не віриться, щоби я зміг протриматися ще два чи три дні без допомоги. Я перестав їсти і майже перестав пити. А втім спромігся підвестися з ліжка і, хитаючись, добрести до дверей, коли розпочалося в них гепання. Якась частка душі в мені вірила, що то може бути Генрі, бо та частка все ще плекала надію, що візит Арлетт був галюцинацією, котра вилупилася з гарячки... а навіть якщо він був реальним, що вона мені брехала.

То був Шериф Джонс. Коліна в мене підкосилися, коли я його побачив, і я впав сторчголов. Якби він мене не підхопив, я б скотився з ґанку. Я намагався розповісти йому про Генрі й Шеннон – що Шеннон підстрелять, що вони заховаються у польовій хижці на околиці Елко, що він, Шериф Джонс, мусить комусь зателефонувати і зупинити все це, поки воно не трапилось. А виходило якесь белькотіння, проте він вловив імена.

– Він утік з нею, це так, – сказав Джонс. – Але якщо приїздив Гарл і розповів вам про це, чому він залишив вас у такому стані? Що вас вкусило?

– Пацюк, – спромігся я.

Обхопивши однією рукою, він майже зніс мене зі сходинок ґанку і дотягнув до своєї машини. Півень Джордж лежав замерзлий на камінь біля дровітні, а корови ревли. Коли ж я востаннє їх годував? Я не міг пригадати.

– Шерифе, ви мусите...

Але він мене обірвав. Він гадав, що я марю, а чом би й ні? Він відчув жар, яким я пашів, і бачив моє розчервоніле обличчя. Це було, мабуть, все одно, що нести пічку.

– Вам варто поберегти сили. І подякувати Арлетт, бо я ніколи б сюди не приїхав, аби не вона.

– Мертва, – спромігся я.

– Так. Вона мертва, авжеж.

От тоді я сказав йому, що я її вбив, і нарешті полегшення. Заткнута труба всередині моєї голови магічним чином відкупорилася, й інфікований привид, що був там ув’язнений, нарешті відлетів геть.

Він укинув мене до машини, мов мішок із борошном.

– Ми ще побалакаємо про Арлетт, але зараз я відвезу вас до «Милосердних янголів» і буду вдячний, якщо ви не заблюєте мені кабіну.

Коли він виїжджав з двору, покидаючи напризволяще мертвого півня і ревучих корів (і пацюків! Не забуваймо про них. Ха!), я намагався знову йому довести, що, либонь, іще не пізно для Генрі й Шеннон, що ще, либонь, можливо їх врятувати. Я чув власний голос, як той промовляє: «О такі-то речі мусять трапитися», немов я був Привидом майбутнього Різдва з історії Діккенса. Потім я знепритомнів. Коли я прийшов до тями, було вже друге грудня, а західні газети повідомляли: «“ЗАКОХАНІ БАНДИТИ” ОБІЙШЛИ ПОЛІЦІЮ ЕЛКО. ВОНИ ЗНОВУ ВТЕКЛИ». Не втекли вони, але ніхто цього поки ще не знав. Окрім Арлетт, звісно. І мене.

* * * * *

Лікар вважав, що гангрена ще не просунулася вгору мені в передпліччя, і кинув на кін моє життя, ампутувавши мені тільки ліву кисть. Цю гру він виграв. Через п’ять днів після того, як шериф Джонс привіз мене до лікарні «Милосердні янголи» в Гемінгфорд-Сіті, я лежав змарнілий, схожий на привида в шпитальному ліжку, на двадцять п’ять фунтів легший і без лівої долоні, проте живий.

На мене приїхав поглянути Джонс, обличчя мав похмуре. Я очікував, він скаже, що прибув мене заарештувати за вбивство моєї дружини, а потім примкне мою цілу руку кайданками до бильця ліжка. Але нічого такого. Натомість він сказав, як йому жаль через мою втрату. Мою втрату! Що цей ідіот міг знати про втрати!

* * * * *

Чому я сиджу в цій гидотній готельній кімнаті (але не сам!), замість того щоб лежати в могилі вбивці? Я поясню це двома словами: моя мати.

Як і Шериф Джонс, вона мала звичку прикрашати свою розмову риторичними запитаннями. У нього це спеціальний засіб, котрий він виробив за довгі роки служби в поліції – він ставить свої ідіотські короткі запитання й примічає, як реагує людина, з котрою він наразі балакає, чи нема в неї якихось проявів винуватості: чи не моргає, не кривиться, чи не відводить нишком очі? У моєї матері це просто була така манера балачки, котру вона підчепила у своєї матері, котра була англійкою, і передала мені. Я втратив весь їхній легкий британський акцент, котрий міг колись мати, але так і не розлучився зі звичкою моєї матері обертати стверджувальні речення на запитальні. «Ви б заходили до нас частіше, хіба ні?» – проказувала вона. Або: «О, твій батько знову забув свій ланч, ти йому віднесеш, чи де там?». Навіть зауваження щодо погоди перетворювалися на запитання: «Знову дощить, а чи не так?».

Хоч я перебував у гарячці і дуже слабкий, коли Шериф Джонс постукав мені в двері того дня наприкінці листопада, я не марив. Я ясно пам’ятаю нашу розмову, так само, як якийсь чоловік або жінка можуть пам’ятати образи з особливо яскравих кошмарів.

«Ви мусите дякувати Арлетт, бо я ніколи б сюди не приїхав, аби не вона», – сказав він.

«Мертва», – відповів я.

Шериф Джонс: «Мертва, авжеж».

А тоді, говорячи так, як я колись навчився говорити, сидячи на руках у матері: «Я її вбив, хіба ні?».

Шериф Джонс сприйняв риторичну манеру моєї матері (і свою власну також, не забуваймо), як справжнє питання.

Набагато пізніше – це вже було на фабриці, де я знайшов собі роботу після того, як втратив ферму, – я почув, як начальник цеху лає клерка за те, що той послав якесь замовлення в Де-Мойн, замість Дейвенпорта[72]72
  Davenport – засноване 1836 року місто (100 тис. мешканців), третє за кількістю населення в штаті Айова.


[Закрыть], раніше, ніж той клерк отримав транспортний формуляр з головного офісу.

– Але ж по середах ми завжди надсилаємо замовлення до Де-Мойна, – захищався клерк-кандидат на вигнання, – я просто припустив, що...

– Припущеннями пошиваєш в дурні й себе, і мене, – відповів начальник цеху. Стара примовка, я гадаю, але тоді я почув її вперше. Тож хіба дивно, що саме тоді мені знову згадався Шериф Френк Джонс. Підхоплена від матері звичка обертати стверджувальні речення на запитальні врятувала мене від електричного стільця. Так мене ніколи й не притягли до суду присяжних за вбивство моєї дружини.

Тобто дотепер не притягали.

* * * * *

Вони тут, зі мною, і їх набагато більше за дванадцять осіб, вони сидять рядочками вздовж плінтусів і дивляться на мене своїми маслянистими очима. Якби увійшла покоївка зі свіжими простирадлами і побачила цих хутряних засідателів, вона вибігла б геть з дикими криками, але ніяка покоївка не зайде; я повісив на дверях табличку НЕ ТУРБУВАТИ два дні тому, і там вона й висить відтоді. Я не виходив. Гадаю, я міг би замовити собі щось поїсти з ресторану, що на тому боці вулиці, але, маю підозру, їжа їх може збурити. Втім, я не голодний, отже, з мого боку це не велика жертва. Вони залишались стійкими весь цей час, мої присяжні, проте я підозрюю, що довго це не триватиме. Як і всяке журі, вони нетерпляче очікують на завершення промови підсудного, щоби винести свій вердикт, отримати означену винагороду (цього випадку їм буде сплачено плоттю) і розійтися по домівках до своїх родин. Отже, я мушу закінчувати. Це не забере багато часу. Найважче вже зроблено.

* * * * *

Отже, присівши біля мого шпитального ліжка, Шериф Джонс почав так:

– Я думаю, ви здогадалися по моїх очах. Хіба ні?

Я все ще залишався вельми хворою людиною, хоча вже оклигав достатньо, щоби бути обережним.

– Здогадався про що, Шерифе?

– Про те, що я приїхав вам розповісти. Ви не пам’ятаєте чи не так? Ну, мене це не дивує. Вілфе, таких хворих, як ви тоді, ще було б пошукати серед американців. Я був певен, що ви помрете, майже не мав сумнівів, що це трапиться по дорозі коли віз вас до міста. Гадаю, якихось справ Бог з вами ще не залагодив, еге ж?

Дещо поки ще не залагодило справ зі мною, але я сумнівався, щоб то був Бог.

– Про Генрі? Ви приїхали повідомити мені щось про Генрі?

– Ні, – заперечив він, – я приїхав тоді з приводу Арлетт. Новини погані, найгірші, але собі вам докоряти нічим. Це не той випадок, якби ви вигнали її геть дрючком з хати, – він нахилився до мене. – Вілфе, ви, мабуть, уявляєте собі, що ви мені не подобаєтесь, але це неправда. Декому в наших околицях – так, і ми знаємо, кому саме, хіба ні? Але не мішайте мене з ними тільки через те, що я був змушений брати до уваги їхні інтереси. Ви мене дратували, було таке разів зо два, і я все ще вважаю, що ви й зараз могли б залишатися друзями з Гарлом Коттері, якби тримали свого хлопця на міцнішій припоні, але я завжди вас поважав.

Щодо цього я мав сумніви, проте тримав рота на замку.

– Ну, а щодо того, що трапилося з Арлетт, я це знову повторюю, бо на цьому варто наголосити: ви не мусите себе ви нуватити.

Я не мушу? Я гадав, що на такий курйозний умовивід не здатен навіть детектив, якого ніколи не сплутати з Шерлоком Голмсом.

– У Генрі великі неприємності, якщо вірити тим рапортам, що я їх отримую, – почав він похмуро, – і разом із собою він потягнув до окропу й Шен Коттері. Там вони обоє і зваряться, скоріш за все. Самого цього вже вам достатньо, не варто покладати на себе ще й провину за загибель вашої дружини. Ви не мусите...

– Просто розкажіть мені, – попрохав я.

За два дні до його візиту – можливо, того дня, коли мене вкусив пацюк, можливо, ні, проте приблизно в той час – якийсь фермер віз до Лайм Біска залишки свого врожаю і побачив трійко койдогів[73]73
  Coydog – гібрид від самця койота і самиці свійського собаки.


[Закрыть], котрі за щось гризлися ярдів за двадцять північніше від дороги. Либонь, він так і поїхав би собі далі, якби також не помітив у рівчаку стоптаний дамський лакований черевичок і рожеві панталони. Він зупинився, вистрелив з рушниці, щоб відігнати койдогів, і пішов у поле роздивитися на їхню здобич. Що він там побачив, так це жіночий скелет у рваних рештках сукні, з якого ще звисало кілька шматків плоті. Залишки волосся в неї були брудно-коричневими, такого кольору набуло б золотаво-каштанове волосся Арлетт за кілька місяців лежання в полі під опадами.

– Не вистачало пари задніх зубів, – розповідав Джонс. – Арлетт колись втратила задні зуби?

– Так, – збрехав я, – через запалення ясен.

– Коли я приїздив до вас невдовзі після того, як вона втекла, ваш хлопець казав, що вона забрала з собою свої найкращі ювелірні прикраси.

– Так.

Ті прикраси, що лежали тепер у колодязі.

– Коли я питався у вас, чи могла вона прихопити з дому якісь гроші, ви згадували про двісті доларів. Хіба не так?

Ах, так. Ті вигадані гроші, які Арлетт нібито витягла з мого комода.

– Все правильно.

Він закивав.

– От бачите, от бачите. Були прикраси, були і гроші. Ось це-то й пояснює все, ви не вважаєте?

– Я не розумію, до чого...

– Бо ви не дивитеся на це з точки зору поліції. Її було пограбовано в дорозі, ось у чім справа. Якийсь негідник запримітив жінку, що голосує на дорозі між Гемінгфордом і Лайм Біска, посадив її до себе в машину, убив її, забрав у неї гроші й прикраси, а потім відніс її тіло недалеко в поле, аби лиш його не було видно з дороги.

З його обличчя я зрозумів, що він вважає, ніби її було, мабуть не тільки пограбовано, а й зґвалтовано, і, либонь, це навіть добре, що від неї залишилось так небагато, щоби взнати напевне.

– Мабуть, так воно й було, – промовив я і якимсь чином спромігся зберігати кам’яне обличчя, допоки він не пішов. А вже годі я перевернувся на живіт, хоча й забив при цім собі куксу і почав реготати. Я зарився обличчям у подушку, але й це не могло зовсім притишити мій сміх. Коли зайшла нянечка – стара потворна, сварлива баба – і побачила моє залите слізьми лице, вона припустила (пошиваючи в дурні вас і мене), що я плачу. Вона зразу пом’якшала, що, як я вважав, неможливо в принципі, і дала мені зайву пігулку морфіну. Я ж, врешті-решт, був убитим горем чоловіком і осиротілим батьком. Я заслуговував на втіху.

А ви хоч розумієте, чому я сміявся? Гадаєте, через Джонсове добромисне недоумство? Випадкове знайдення якоїсь мертвої мандрьохи, котру сп’яну міг убити її ж компаньйон-волоцюга?

Обидва ці мотиви присутні, проте найбільше мене розсмішив черевик. Той фермер зупинився подивитися, за що між собою гризуться койдоги, бо помітив у рівчаку дамський лакований черевичок. Але ж коли Шериф Джонс питав про взуття того дня, минулого літа, я йому розказував, що пропали парусинові туфлі Арлетт. Цей ідіот просто забув.

І так ніколи й не згадав.

* * * * *

Коли я повернувся на ферму, майже вся моя худоба вже загинула. Єдиною, хто вижив, залишалася Ахелоїс, вона подивилася на мене докірливими, голодними очима і жалібно заревла.

Я годував її з самовідданою любов’ю, як ви, мабуть, годуєте якогось свого хатнього звірка, та й справді, саме такою вона й стала. Бо як інакше можна назвати тварину, котра більше не робить ніяких внесків для життєзабезпечення родини?

Були колись часи, коли Гарлен, за допомогою своєї дружини, доглядав би за моїм обійстям, поки я лежав у шпиталі; так заведено між сусідами у нас на Середньому Заході. Але навіть коли мученицьке ревіння моїх умираючих корів почало долітати через поля до нього, він так і сидів біля своєї вечері, навіть не поворухнувся. Бувши на його місці, я, мабуть, зробив би так само. На думку Гарла Коттері (і всього світу), мій син не задовольнився просто тим, що спаплюжив його дочку; він переслідував її там, де, як гадалося, вона перебуватиме в безпеці, викрав її звідти і силою змусив її до кримінального життя. Як уся ця історія з «Закоханими бандитами» мусила угризати її батька! Як кислота! Ха!

Наступного тижня – близько того часу, коли різдвяні прикраси розвішувалися по фермерських хатах і вздовж Головної вулиці у Гемінгфорд-Хоум, – на ферму знову приїхав Шериф Джонс. Одного погляду на його обличчя мені вистачило, щоби зрозуміти, про що йтиметься, і я почав хилитати головою.

– Ні. Ні, не треба. Я більше не витримаю. Їдьте собі звідси.

Я заховався в хаті і намагався затріснути перед ним двері  але ж був я слабкий і однорукий, тож він достатньо легко проклав собі шлях.

– Тримайтеся, Вілфе, – промовив він. – Ви мусите раз це пережити.

Так, ніби він розумів, про що він говорить.

Він зазирнув до буфета з декоративним керамічним кухликом нагорі, знайшов там мою сумно спорожнену пляшку віскі, вилив залишки (на палець) у той кухлик і вручив мені.

– Лікар би цього не схвалив, – промовив він, – але його тут нема, а у вас є в цьому потреба.

«Закоханих бандитів» знайшли в їхній останній схованці,  Шеннон померла від кулі бармена, а Генрі від тієї, яку він сам пустив собі в мозок. Тіла перевезли до моргу в Елко, очікуючи подальших розпоряджень. Гарлен Коттері мусив заопікуватися своєю дочкою, але йому було байдуже до мого сина. Звісно, що так. Я все зробив сам. Вісімнадцятого грудня Генрі прибув у Гемінгфорд потягом, і я зустрічав його на станції з чорною шкапою з похоронного салону братів Кастингс. Мене безперервно фотографували. Мене закидали запитаннями, на які я навіть не намагався відповідати. Заголовки, що у «Ворлд Гералд», що у набагато скромнішій газеті «Гемінгфорд-Віклі» містили фразу: «ПРИГНІЧЕНИЙ ГОРЕМ БАТЬКО».

Проте, якби репортери побачили мене в похоронному салоні, коли відчинили дешевий сосновий ящик, от тоді-то вони були б свідками справжнього горя; вони б могли використати фразу «РИДАЮЧИЙ З ГОРЯ БАТЬКО». Куля, якою мій син вистрелив собі у скроню, сидячи з головою Шеннон у себе на колінах, пролітаючи крізь його мозок, розплющилась

і вирвала великий шмат черепа з лівого боку. Але не це було найгірше. Він не мав очей. Нижня губа в нього була погризена так, що зуби стирчали в якійсь зловісній усмішці. Від носа в нього залишився червоний корінець. Перш ніж якийсь коп або заступник шерифа знайшов там їхні тіла, пацюки справили веселу тризну по моєму сину і його милій коханій.

– Приведіть його в порядок, – сказав я Герберту Кастингсу, коли вже трохи опанував себе і міг раціонально мислити.

– Містере Джеймс... сер... ушкодження такі...

– Я бачу, які ушкодження. Поправте все. І вийміть його з цього ящика, на сральню схожого. Покладіть його в найкращу домовину з тих, які маєте. Мене не цікавить, скільки це коштуватиме. Гроші в мене є.

Я нахилився і поцілував його в розідрану щоку. Жодний батько не мусить цілувати свого сина востаннє, але якщо котрийсь батько і заслуговував будь-коли на таку долю, то це був саме я.

Шеннон і Генрі поховали на Гемінгфордському кладовищі методистської церкви «Слава Господня», Шеннон двадцять другого грудня, а Генрі під святвечір. У церкві було повно людей на панахиді по Шеннон, а голосіння лунало таке, що ледь дах не здіймався. Я знаю, бо був там, щоправда, недовго. Постояв позаду, непомічений, а потім вислизнув посеред надгробної проповіді преподобного Терсбі. Преподобний Терсбі також служив відправу по Генрі, але навряд чи мені потрібно вам казати, що людей там було набагато менше. Терсбі бачив лише одну людину, проте там була й інша. Арлетт там була також, сиділа поряд зі мною, невидима, вона усміхалася. Шепотіла мені у вухо: «Тобі подобається, як все обернулося, Вілфе? Варте воно цього було?».

Разом з могилою, похоронним салоном, платою за морг і доставку тіла додому поховання сина мені коштувало лише трохи більше від 300 доларів. Я розплатився з тих грошей, що отримав під заставу ферми. А що мені було робити? Після похорону я повернувся у порожній дім. Але спершу купив свіжу пляшку віскі.

* * * * *

1922 рік мав у себе в мішку ще один трюк. Наступного після Різдва дня зі Скелястих гір пригуркотіла страшна хуртовина нагородивши нас снігом із фут завглибшки й поривами штормового вітру. З настанням темряви сніговій перетворився спершу на сльоту, а потім на обліжний дощ. Близько півночі, коли я сидів у притемненій кімнатці, лікуючи мою ниючу куксу дрібними ковтками віскі, в задній частині будинку зарипіло, заскреготіло. На тому боці зірвало дах – той, для полагодження якого, принаймні почасти, я й узяв був ту позику. Я салютував цій події склянкою і зробив черговий ковток. Коли холодним вітром почало обдувати мені плечі, я зняв з гачка у сінях плащ, надів, знову сів і випив ще трохи віскі. Так потроху-помалу я закуняв. Нове скреготіння розбудило мене десь близько третьої ранку. Цього разу завалилася передня половина корівника.

Проте Ахелоїс знову вижила, тож наступної ночі я забрав її до себе в хату. Навіщо? – можете ви запитати. А чом би й ні? А чом би, к чорту, й ні? Ми з нею вижили. Ми вижили.

* * * * *

Різдвяного ранку (котрий я провів, сьорбаючи віскі, сидячи н компанії з моєю вцілілою коровою) я порахував, скільки залишилося з позичених грошей, і зрозумів, що того не вистачить, аби покрити руйнування, які спричинила буря. Мене це не вельми схвилювало, бо я втратив смак до фермерського життя, хоча думка про компанію «Фаррингтон», котра побудує свинобійню і загиджуватиме ручай, змусила мене заскреготіти зубами від люті. Особливо після того, як дорого я заплатив за те, щоб ті тричі прокляті 100 акрів не потрапили до рук цієї компанії.

Раптом мені стрельнуло в голову, що, оскільки Арлетт тепер офіційно мертва, а не безвісти зникла особа, ті акри належать мені. Тож через два дні я проковтнув власну гордість і пішов навідати Гарлена Коттері.

Чоловік, котрий на мій стук відчинив двері, харчувався краще за мене, але потрясіння того року все одно на ньому добряче позначились. Він схуд, полисів і сорочку на собі мав зморшкувату – хоча й не до такої міри, як його обличчя, та й сорочку принаймні випрасувати можна. Замість сорока п’яти, він виглядав на шістдесятип’ятирічного.

– Не бий мене, – промовив я, помітивши, як стиснулись н нього кулаки. – Краще вислухай.

– Я не став би бити однорукого, – відповів він, – але радив би тобі викласти все коротко. І ми балакатимемо тут, на ґанку, бо твоєї ноги ніколи знову не буде в моєму домі.

– Та й добре, – кивнув я. Я і сам схуд, і то дуже, і трусився, але на холодному повітрі гарно почувалася моя кукса і та невидима долоня, що, здавалося, ще існувала при її кінці.

– Я хочу продати тобі ті 100 акрів доброї землі, Гарле. Ту землю, яку Арлетт так вперто бажала продати компанії Фаррингтонів.

Він на це усміхнувся, очі його сяйнули в своїх нових западинах.

– Запопали важкі часи тебе, чи не так? Півхати і половина корівника завалилися. Гермі Гордон казав, що з тобою тепер корова живе.

Гермі Гордон був нашим сільським поштарем, знаменитим плітконосом.

Я назвав ціну таку низьку, що у Гарла щелепа відпала, а брови підскочили вгору. І лише тоді я дочув запах, яким тягнуло з такого завше гарно доглянутого і затишного помешкання родини Коттері, такий, абсолютно чужий для їхньої ферми запах: підгорілої смаженини. Вочевидь, що готувала не Саллі Коттері. Були часи, коли мене б це заінтригувало, але ті часи минулися. Єдине, що мене цікавило тепер: здихатися тієї сотні акрів. Здавалося, що продати ту землю треба саме дешево, оскільки вона так дорого коштувала мені.

– Це неймовірно дешево, мало не задарма, – сказав він. А тоді, з явним задоволенням: – Арлетт, либонь, у могилі перекидатиметься.

«Вона наробила більше, ніж на перекидання в ній», – подумав я.

– Чому ти усміхаєшся, Вілфе?

– Та нічому. Хіба що, мене більше не обходить ця земля. Єдине, що мені не байдуже, це щоб на ній не з’явилася та клята скотобійня Фаррингтонів.

– Навіть якщо ти втратиш свою ферму? – Він кивнув, ніби я в нього про щось запитав. – Я знаю про ту позику, яку ти взяв. Нема секретів у маленькому містечку.

– Навіть якщо втрачу, – погодився я, – прийми мою пропозицію, Гарле. Треба зовсім здуріти, щоби її не прийняти. Цей ручай, який вони загиджуватимуть свинячою щетиною, тельбухами та кров’ю, він же і твій ручай також.

– Ні, – відказав він.

Я витріщився на нього, надто здивований, щоб хоч слово промовити. Але він знову кивнув, ніби я поставив йому запитання.

– Ти гадаєш, ніби знаєш, що ти мені наробив, але насправді ти не знаєш усього. Від мене пішла Саллі. Поїхала жити до своїх батьків у Мак-Кук. Казала, що, можливо, повернеться, сказала, що їй треба багато чого обдумати, але мені не віриться, що щось зміниться. Таким чином ми з тобою обидва опинилися на одному поламаному возі, чи не так? Ми, два чоловіки, котрі в’їхали у цей рік з дружинами, тепер залишились без них. Ми, два чоловіки, котрі розпочали цей рік з живими дітьми, закінчуємо його з мертвими. Єдина різниця між нами, як мені здається, це та, що я не втратив півдбудинку і корівник залишився в мене цілий після буревію, – він поміркував над своїми останніми словами. – Ну, й у мене ще обидві руки цілі. Оце і вся різниця, гадаю я. Коли відчуваю потребу витягти цюцюрку – маю вибір, якою з них це зробити.

– Що... чому вона так...

– Ох, та ввімкни ж собі голову. Вона звинувачує мене, так само як і тебе, в смерті Шеннон. Вона сказала, якби я не підносився так запекло, не відіслав Шеннон, вона й зараз би була жива

і жила б з Генрі на твоїй фермі, по сусідству, а не лежала б змерзлою у дерев’яному ящику під землею. Вона сказала, що мала б онучка. Вона назвала мене зарозумілим дурнем, і вона права.

Я потягнувся до нього своєю цілою рукою. Він її відштовхнув.

– Не торкайся мене, Вілфе. Попереджаю тебе перший і останній раз.

Моя рука впала і повисла біля тіла.

– Єдине я знаю напевне, – сказав він. – Якби я прийняв твою пропозицію, заманливу, авжеж, я би про це пошкодував. Бо та земля проклята. У чомусь ми можемо не погоджуватися між собою, але щодо цього не може бути сумнівів. Якщо бажаєш її продати, продай банкові. Отримаєш назад свою заставну і навіть трохи грошей зверху.

– Та вони ж миттю обернуться і продадуть її Фаррингтонам!

– Сутужна цицька – сказала кицька, – і це були його останні слова перед тим, як затріснути двері перед моїм обличчям.

* * * * *

В останній день року я поїхав до Гемінгфорд-Хоум, щоб побалакати в банку з містером Стоппенгаузером. Я розповів йому, що вирішив, що не можу більше жити на фермі. Сказав йому, що я хотів би продати землю Арлетт банку, а прибуток використати на погашення позики. Як і Гарл Коттері, він відповів мені – ні. Якусь мить чи довше я сидів у кріслі перед його столом, не вірячи власним вухам.

– Чому ні? Це ж добра земля.

Містер Стоппенгаузер пояснив мені, що він працює в банку, а банк – це не агенція з нерухомості. Він звертався до мене як до містера Джеймса. Минулися ті дні, коли в цьому кабінеті мене називали Вілфом.

– Та це ж... – безглуздя, саме це слово спливло мені до голови, проте я не ризикнув так зневажливо висловлюватися допоки залишався хоч якийсь шанс на те, що він може передумати. Щойно я прийняв рішення продати землю (і корову мені доведеться знайти покупця й для Ахелоїс, можливо, якогось дивака з мішком чарівних бобів на обмін[74]74
  Алюзія на англійську народну казку «Джек і бобове стебло», в якій хлопчик вимінює корову на боби, котрі потім виростають до неба.


[Закрыть]), як ця думка заволоділа мною з силою манії. Тож я продовжив тихо і спокійно: – Це не зовсім правда, містере Стоппенгаузер. Минулого літа банк купив ферму «Витримка», коли її виставили на аукціон. А також «Потрійну М».

– То були інакші ситуації. Ми утримуємо заставу на ваші первинні 80 акрів, і нас це цілком задовольняє. Що ви робитимете з тими ста акрами пасовища, не становить для нас інтересу.

– Хто приходив до вас у цій справі? – запитав я, водночас розуміючи, що не варто цього робити. – Лестер, чи не так? Попихач Кола Фаррингтона?

– Я не маю уявлення, про що ви говорите, – сказав Стоппенгаузер, але я помітив іскру, що промайнула в його очах. – Гадаю, ваша скорбота... ваша... ваше каліцтво... тимчасово позбавили вас здатності ясно мислити.

– О, ні, – заперечив я, починаючи сміятися. Навіть для моїх власних вух цей сміх здався небезпечним, нездоровим. – Я в цілому своєму житті не мислив ясніше, ніж зараз, сер. Він приходив з вами побалакати – він або хтось інший, я певен що Кол Фаррингтон може найняти будь-яких крючкодерів, яких лише собі забажає – і ви домовилися про оборудку. Ви з-з-мовились! Я вже реготав на всі заставки.

– Містере Джеймс, боюся, я змушений попрохати вас піти звідси.

– Можливо, ви спланували все заздалегідь, – продовжував я. – Можливо, саме тому ви з самого початку так наполегливо умовляли мене взяти у вас ту кляту позику під заставу. А може, коли Лестер почув, що трапилося з моїм сином, він уздрів золоту можливість скористатися моїм нещастям і зразу ж прибіг до вас. Можливо, він сидів у цьому самому кріслі і проказував: «Тут світить вигода нам обом Стоппі, – ви отримуєте ферму, мій клієнт контролює ручай, а Вілф Джеймс хай котиться собі до Пекла». Чи не саме так усе відбувалося?

Він натиснув у себе на столі кнопку, і тут же прочинилися двері. Маленький то був банк, такий малесенький, що навіть охоронця вони не тримали, проте касир, котрий увійшов до кабінету, був кремезним парубком. Котрийсь із родини Рорбахерів, судячи з його подоби; я мусив ходити до школи з його батьком, а Генрі вчився з його меншою сестрою, Менді.

– Якісь проблеми, містере Стоппенгаузер? – спитав він.

– Ніяких, якщо містер Джеймс зараз же піде, – відповів той. – Ви його не проведете, Кевіне?

Кевін ступив до кабінету і, коли я не поспішив підвестися, він зімкнув пальці зразу ж над моїм лівим ліктем. Вбраний він був, як банкір, аж до шлейок і краватки-метелика на ньому, але мав справжню фермерську руку, міцну й мозолисту. Моя ще не загоєна кукса запульсувала попереджувальним болем

– Ходімо, сер, – промовив він.

– Не тягни мене, – озвався я. – Мені болить на місці втраченої долоні.

– Тоді самі йдіть.

– Я ходив до школи з твоїм батьком. Ми сиділи на одній парті, і він нишком списував у мене під час весняних іспитів.

Він висмикнув мене з крісла, в якому до мене колись зверталися як до Вілфа. Доброго старого приятеля Вілфа, котрий був би дурником, не взявши заставну позику. Крісло ледь не перекинулося.

– Щасливого вам Нового року, містере Джеймс, – попрощався Стоппенгаузер.

– І тобі також, шахрайський уйобку, – відповів я. Той шок, що я побачив на його обличчі, мабуть, став останньою приємністю, яку я отримав у моєму житті. От сиджу вже хвилин п’ять, гризу кінчик ручки і намагаюся щось пригадати – гарну книжку, смачний обід, приємний день – і не можу.

* * * * *

Кевін Рорбахер ескортував мене через фойє. Гадаю, це коректне дієслово; він мене не зовсім тягнув. Долівка там у них була мармурова, лунко звучали наші кроки. Стіни були обшиті темним дубом. Дві касирки за високими віконцями обслуговували купку передноворічних клієнтів. Одна касирка молода, а друга стара, але їхні лиця з витріщеними очима мали ідентичний вираз. Ні, не їхня перелякана, ледь не хтива цікавість впала мені у вічі; мою увагу захопило дещо зовсім інше. Понад касовими віконцями тягнувся полірований дубовий брус три дюйми завтовшки, і по ньому заклопотано чимчикував...

– Стережіться, там пацюк! – гукнув я, показуючи.

Молода касирка неголосно скрикнула, подивилася вгору, потім обмінялася поглядами зі старшою колегою. Не було там ніякого пацюка, лише пробігали тіні від підстельного вентилятора. Але тепер уже всі дивилися на мене.

– Витріщайтеся, скільки вам завгодно! – заявив я їм. – Нажирайтеся досхочу! Дивіться, допоки вам ваші Богом промиті очі не повилазять!

А далі я опинився на вулиці, пихкаючи парою на холодному повітрі, немов сигаретним димом.

– Не повертайтеся, допоки не матиме якогось серйозного до нас діла, – сказав Кевін. – І допоки не навчитеся пристойно балакати.

–  Твій батько був найбільшим Богом клятим ледащем з усіх, з ким я ходив до школи, – заявив я йому.

Я хотів, щоб він мене вдарив, але він зайшов досередини, полишивши мене самого стояти на хіднику, перед моїм старим, трухлявим пікапом. Отаким чином закінчився візит до міста Вілфреда Ліланда Джеймса в останній день 1922 року.

* * * * *

Коли я повернувся додому, Ахелоїс уже була не в хаті. Вона перебувала надворі, лежала боком, і собі пихкаючи клубами білої пари.

Я побачив збитий сніг там, де вона зістрибнула з ґанку, і велику вибоїну, де вона невдало приземлилася, зламавши собі обидві передні ноги. Навіть абсолютно безгрішна корова не може вижити поряд зі мною, ось як воно мені здалося.

Я пішов у сіни по рушницю, та зайшов далі, до хати, бажаючи зрозуміти, якщо вдасться, що могло налякати її так сильно, що вона скаженим галопом втекла зі свого нового притулку. Звісно, пацюки. Трійко їх сиділи на дорогоцінному буфеті Арлетт, дивлячись на мене чорними, осудливими очима.

– Повертайтесь до неї і перекажіть, щоб залишила мене в спокої, – сказав я їм. – Скажіть, що вона вже достатньо завдала мені руйнувань. Бога ради, скажіть їй, щоб не чіпала мене.

Але вони так і сиділи, обернувши хвости навкруг своїх пухкеньких чорно-сірих тілець. Тож я підняв свою дрібнокаліберну рушницю і спершу вистрелив у середнього. Куля розірвала його на шматки, заляпавши його рештками шпалери, котрі так ретельно вибирала Арлетт років дев’ять чи десять тому. Коли Генрі ще був милим малюком і все між нами трьома йшло гарно.