Текст книги "Повна темрява. Без зірок"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 29 страниц)

– А як щодо вбивства Шейверстонів, Холте? Чи бачили сіро-блакитний «Сабурбен» поблизу оселі Гелен Шейверстон?

– Я бачу, що ви слідкували за справою Беде трішечки уважніше за більшість решти людей. Трішечки уважніше, ніж ви прикидалися спочатку, це також.

– Так його бачили?

– Ні, – відповів Рамзі: – Правду кажучи, ні. Але сіро-блакитний «Сабурбен» бачили неподалік від того ручаю в Еймсбері, до якого було скинуто тіла. – Він знову усміхнувся, тоді як його холодні очі не переставили вивчати її. – Скинуті, немов якийсь мотлох.

Вона зітхнула.

– Я знаю.

– Ніхто не зміг мені нічого сказати про номери того «Сабурбена», котрий бачили в Еймсбері, але якби хтось спромігся, мене б не здивувало, якби на ньому були номери Массачусетсу або Пенсільванії. Чи будь-якого штату, тільки не мейнські.

Він ще нахилився вперед.

– Цей Беде надсилав нам записки разом з ідентифікаційними документами своїх жертв. Дражнив нас, розумієте, під’юджував, щоб його зловили. Мо’, він якоюсь часткою душі навіть сам бажав, щоб його зловили.

– Можливо, й так, – кивнула Дарсі, хоча сама в цьому сумнівалась.

– Записки написані великими друкованими літерами. Ті люди, котрі так роблять, вважають, що письмо друкованими літерами неможливо ідентифікувати, але в більшості випадків це можливо. Тотожності добре видно. Гадаю, у вас не збереглося ніяких паперів вашого чоловіка, чи я помиляюсь?

– Ті, що не повернулися назад, до його фірми, знищені. Але я так собі уявляю, у них там повнісінько зразків. Бухгалтери ніколи нічого не викидають.

Він зітхнув.

– Йой, але то такі фірми, що я мусив б отримати судовий ордер, аби до чогось дістатися, а для того, щоб його отримати, мусив би показати перспективну справу, якої я взагалі не маю. Я маю лише низку нібито випадкових збігів – хоча вони зовсім не випадкові в моїй голові. А також маю низку… як би так висловитись… близькостей – хіба що так ви могли б їх назвати – за місцем і часом, проте й зблизька не таких і не стільки, що їх можна було б кваліфікувати як ґрунтовні докази. Тому-то я й приїхав до вас, Дарсі. Я боявся, що мене і в дім не пустять, але ви поставилися до мене дуже лагідно.

Вона промовчала.

Він нахилився вперед іще далі, тепер уже ледь не зависаючи над столиком. Немов якийсь хижий птах. Проте під тією холодністю, і то не дуже глибоко, в його очах ховалося дещо інше. Вона подумала, що можливо, це доброта. Вона беззвучно благала, щоб це було так.

– Дарсі, ваш чоловік був Беде?

Вона усвідомлювала, що цей старий може записувати їхню бесіду; це напевне не виходило за рамки можливою. Замість слів, вона відірвала одну руку від столу і, піднявши її, показала йому свою рожеву долоню.

– Ви довгий час про це не нічого не знали, правда?

Вона промовчала. Лише позирнула на нього. Зазирнула в нього, як ото ви зазираєте до людей, котрих добре знаєте. Тільки будьте обережними, коли так робите, бо не завжди ви там бачите те, що, як вам здається, ви бачите. Тепер вона це знала.

– А потім ви дізналися? Одного дня ви дізналися?

– Вип’єте ще чашечку кави, Холте?

– Півчашки, – відповів він. І сів прямо, склавши руки в себе на грудях. – Якщо більше, в мене у шлунку станеться викид кислоти, а я забув свій зантак удома.

– Гадаю, в мене є прилозек[321]321
  Zantac (ранітидин), Prilosec (омепразол) – ліки проти виразок шлунка.


[Закрыть] нагорі, в аптечці, – сказала ио на. – То ліки Боба. Хочете, я принесу?

– Я не прийняв би нічого з того, що належало йому, навіть якби вогнем палав зсередини.

– Гаразд, – промовила вона м’яко і почала наливати йому каву.

– Вибачте, – промовив він. – Іноді емоції беруть гору в мені. Ті жінки... всі ті жінки... і той хлопчик, у котрого все життя було попереду. Це гірше за все.

– Так, – сказала вона, подаючи йому чашку. Вона помітила, як тремтить у нього рука, подумавши, що це, либонь, його останнє родео, неважливо, наскільки він меткий... а він був таки страхітливо метким.

– Жінка, котра лише під кінець гри дізнається, ким є насправді її чоловік, опиняється у вельми скрутному становищі, – промовив Рамзі.

– Так, я можу це собі уявити, – сказала Дарсі.

– Хто повірить, що вона могла жити з таким чоловіком довгі роки, навіть не підозрюючи, ким він є? Атож, вона ніби – як би ви це назвали – та пташка, що живе в пащі у крокодила.

– Якщо вірити цій історії, – уточнила Дарсі, – крокодил дозволяє тій пташці там жити, бо вона підтримує чистоту в його пащі. Годується поміж його зубів. – Вона поворушила пальцями правої руки, ніби щось вищипує. – Імовірно, це неправда... але правда те, що зазвичай це я возила Боббі до дантиста. Позбавлений опіки, він зазвичай «випадково» забував про домовлений візит. Він був таким дитинячим щодо болю. – Несподівано її очі набрякли слізьми. Клянучи себе, вона взялась витирати їх обома долонями. Цей чоловік не шануватиме сліз, пролитих на рахунок Роберта Андерсона.

А може, вона помилилася щодо цього. Він усміхався, киваючи головою.

– А ваші діти, їх розчавило б, якби світ довідався, що їхній батько серійний убивця, котрий піддавав тортурам жінок. А потім розчавило ще й знову, якби світ вирішив, що їхня мати його прикривала. А може, й допомагала йому, як Майра Хайндлі допомагала Іану Брейді[322]322
  Пара серійних убивць, що орудували в районі англійського міста Манчестера у 1963-1965 рр.


[Закрыть]. Ви знаєте, хто то такі були?

– Ні.

– Тоді й не переймайтеся, щоби взнати. Але поставте собі ось таке питання: що може зробити жінка в такій важкій ситуації?

– А ви б що зробили, Холте?

– Я не знаю. У мене ситуація трохи інакша. Нехай я геть заїжджений кінь – найстаріша шкапа у стайні пожежної команди, – але маю відповідальність перед сім’ями тих замордованих жінок. Вони заслуговують на завершення справи.

– Заслуговують, це поза питанням... але чи потребують вони цього?

– У Роберта Шейверстона було відкушено пеніс, ви це знали?

Вона не знала цього. Звісно, що не знала. Вона зімкнула очі й відчула, як гарячі сльози заструменіли їй крізь вії. «Він не «страждав», ось воно як», – подумала вона, і якби Боб нараз раптом з’явився перед нею, з простягнутими руками, благаючи прощення, вона вбила б його знову.

– А його батько знає, – сказав Рамзі. Говорив він м’яко. – І мусить жити далі, кожен день проживати з цим знанням про свою дитину, котру він любив.

– Мені жаль, – прошепотіла вона. – Мені дуже, дуже жаль.

Вона відчула, як він узяв на столі її за руку.

– Я не хотів вас розстроювати.

Вона вирвала в нього руку.

– Звісно ж, хотіли! Але ви гадали, що мене не пройме? Ви думали, що мене не зачепить... ви, старий нишпорка?

Він усміхнувся, показавши свої сяючі зубні протези.

– Ні, я зовсім так не думав. Зрозумів це, щойно ви прочинили переді мною двері. – Він зробив паузу, а потім делікатно додав: – Я зразу все побачив.

– І що ви бачите тепер?

Він підвівся, похитнувшись злегка, але потім віднайшов рівновагу.

– Я бачу відважну жінку, котру варто залишити на самоті, нехай надолужує свою домашню роботу. Не кажучи вже про залишок свого життя.

Вона підвелася також.

– А сім’ї тих жертв? Ті, котрі потребують завершення справи? – Вона затнулася, не бажаючи промовляти решту. Але ж мусила. Цей чоловік поборював значний біль – можливо, навіть пекельний біль, – але він приїхав сюди і зараз відпускає її на волю. Принаймні вона вирішила, що це так. – А батько Роберта Шейверстона?

– Роберт Шейверстон мертвий, а його батько вже недалеко від нього. – Рамзі говорив спокійним, примирливим тоном, який Дарсі зразу ж упізнала. Це був той тон, яким користувався Боб, коли знав, що якогось клієнта фірми запросили до Податкової служби і нічого доброго йому з того не світить. – Не відриває губ від пляшки з віскі з ранку до ночі. Чи знання того, що вбивця його сина – мучитель його сина – вже мертвий, щось перемінить? Я так не думаю. Чи поверне це назад інших жертв? Аж ніяк. Чи горить зараз убивця в пекельному вогні за свої злочини, чи мучать його кривавими тортурами, що триватимуть вічно? Біблія каже, що так. Старий Заповіт принаймні, а оскільки звідти походять наші закони, то мені цього достатньо. Дякую за каву. Мені тепер доведеться зупинятися на кожному відпочинковому майданчику по дорозі звідси аж до Агасти, але це було того варте. Ви варите гарний напій.

Проводжаючи його до дверей, Дарсі раптом зрозуміла, що почувається зараз по правильний бік дзеркала – уперше відтоді, як перечепилася в гаражі об картонну коробку. Приємно було усвідомлювати, що його ледь не зловили. Що він не був аж таким кмітливим, яким сам себе вважав.

– Дякую вам за візит, – промовила вона, дивлячись, як він поправляє, щоб сидів рівніше, в себе на голові капелюх. Вона відчинила двері, впускаючи до хати подих морозного повітря, їй воно не завадить. Приємно відчувати його шкірою. – Я побачу вас знову?

– Аж ніяк. Я звільняюся на наступному тижні. Повна пенсія. Збираюся до Флориди. Довго я там теж не пробуду, якщо вірити моєму лікареві.

– Мені жаль таке чути про...

Раптом він ухопив її й притягнув до себе. Руки в нього були худенькі, але жилаві й дивовижно сильні. Дарсі здивувалася, проте без переляку. Криси його гомбурзького капелюха стукнули їй у тім’я, коли він прошепотів їй на вухо:

– Ви правильно все зробили.

І поцілував її в щоку.

– 20 —

Він повільно, обережно віддалявся по доріжці, оминаючи льодові наморозки. Старечою ходою. «Йому варто було б мати костур», – подумала Дарсі. Він обходив передок своєї машини, все ще видивляючись крижані плями в себе під ногами, коли вона погукала його на ім’я. Він обернувся, звівши кущасті брови.

– У дитинстві у мого чоловіка був друг, котрий загинув під машиною.

– Правда? – слово вирвалося разом із віддихом зимоної білості.

– Так, – кивнула Дарсі. – Ви могли б пошукати, що там трапилося. Подія трагічна, хоча той хлопець і не був надто приємною особистістю, судячи зі слів мого чоловіка.

– Правда?

– Так. Він був з тих хлопців, котрі плекають небезпечні фантазії. Його ім’я було Браян Делаганті, але коли вони були дітьми, Боб називав його БД.

Рамзі постояв біля своєї машини кілька секунд, обмірковуючи почуте. А потім кивнув.

– Це вельми цікаво. Можливо, я пошукаю інформацію про цю історію в себе в комп’ютері. А може, й ні; то було так давно. Дякую вам за каву.

– Я вам дякую дуже за бесіду.

Вона дивилася йому вслід, як він поїхав вулицею (кермував він з упевненістю набагато молодшого чоловіка, як зауважила вона – ймовірно тому, що очі мав ще гострі), а потім повернулася в дім. Почувалася молодшою, легшою. Підійшла до дзеркала у передпокої. Не побачила в ньому нічого, окрім власного відображення, і це було добре.

Післямова

Історії в цій книзі брутальні. Можливо, вам місцями їх важко було читати. Якщо так, будьте певні, що й мені, відповідно, також місцями було важко їх писати. Коли люди питаються в мене про мою роботу, я давно виробив собі звичку ухилятися від теми за допомогою жартів та особистих гумористичних оповідок (котрим ви не мусите цілком довіряти; ніколи не вірте нічому з того, що автори художніх творів розповідають про себе). Це теж різновид ухиляння, лише трохи дипломатичніший за той спосіб, у який мої предки янкі мали звичку відповідати на такі запитання: «Це не твого розуму справа, приятелю». Але поза анекдотами до всього, що роблю, я ставлюся дуже серйозно, і то починаючи з мого першого роману «Довга прогулянка», написаного, коли мені було вісімнадцять років.

Я мало терплю письменників, котрі не ставляться до своєї роботи серйозно, і зовсім не терплю тих, що вважають мистецтво оповідання історій цілком зношеним. Воно не зношене, і це не просто якась там літературна гра. Це один із органічних способів, якими ми намагаємося додати сенсу в наше життя, і часто в той жорстокий світ, котрий ми бачимо навкруг нас. Це той спосіб, яким ми відповідаємо на питання «як таке можливе?». Історії показують, що інколи – не завжди, але інколи – для дечого існують причини.

Від початку – ще навіть до того, як юнак, котрого я тепер майже не в силах осягнути розумом, почав у себе в кімнаті гуртожитку писати «Довгу прогулянку» – я мав відчуття, що найкраща література є одночасно заохочувальною й агресивною. Вона на тебе пре. Іноді вона кричить просто тобі в обличчя. Я не проти літературних творів, в котрих описуються надзвичайні люди в звичайних ситуаціях, але, як читач і як письменник, я набагато більше цікавлюся звичайними людьми в надзвичайних ситуаціях.

Я хочу провокувати в моїх читачах емоційні, навіть нутряні реакції. Змушувати їх замислюватись, коли вони читають, – не моя справа. Я виділив ці слова курсивом, бо якщо історія достатньо цікава, а персонажі достатньо живі, емоції поступляться місцем мисленню, коли історія добіжить кінця і книжку буде відкладено вбік (подеколи з відчуттям полегшення). Я пам’ятаю, як сам читав «1984» Джорджа Орвелла десь у тринадцятирічному віці зі зростаючою відразою, злістю й обуренням, якомога швидше ковтаючи сторінку за сторінкою, дедалі заводячись від цієї історії, і що в тому було поганого? Особливо зважаючи на те, що я не перестаю думати про неї дотепер, коли деякі політики (я думаю про Сару Пейлін[323]323
  Sara Palin (нар. 1964 р.) – губернатор Аляски, кандидат у віце-президенти від Республіканської партії на виборах 2008 року; «Група смерті» («Death panel») – термін, яким вона 2009-го різко критикувала запропоновані адміністрацією президента Обами реформи в системі охорони здоров’я, наголошуючи, що «бюрократи суб’єктивно вирішуватимуть, хто вартий медичної допомоги, а хто хай вмирає».


[Закрыть] і її непристойні зауваження щодо «групи смерті») подеколи доволі успішно вміють переконувати публіку, називаючи біле чорним або навпаки.

Ось іще дещо, у що я вірю: якщо ви збираєтеся в дуже темне місце – як той же Вілф Джеймс, фермер із Небраски у «1922», – ви мусите взяти з собою яскравий ліхтар й освітлювати ним геть усе. Якщо ви не бажаєте дивитися, чому ви, заради Бога, взагалі зважилися на темряву? Великий письменник-натураліст Френк Норріс[324]324
  Benjamin Franklin Norris (1870-1902) – романіст, у чиїх творах часто детально описуються найжорсткіші колізії сучасного автору життя в Америці на межі XIX-XX століть.


[Закрыть] завжди був одним із моїх літературних ідолів, і понад сорок років я тримаю в пам’яті те, що він колись сказав з цього приводу: «Я ніколи не підлещувався; я ніколи не скидав капелюха перед Модою, вижебруючи собі пенні. Бог знає, я розповідав їм правду».

Але ж, Стіве, скажете ви, впродовж своєї кар’єри ти заробив величезну купу пенні, а отже, якщо чесно... це хисткий постулат, хіба ні? Так, пишучи свої історії, я заробив велику купу грошей, але гроші завжди були побічним ефектом і ніколи ціллю. Писання художньої літератури заради грошей – це шахрайство наперсточника. Авжеж, у кожного своя правда. Але коли йдеться про літературу, єдиним завданням відповідального автора є дошукування правди в глибинах власної душі. Вона не завжди може бути читацькою правдою чи правдою критиків, але якщо це письменницька правда – якщо автор не жебрає, не підставляється з капелюхом під Моду – тоді все гаразд. Для письменників, котрі свідомо брешуть, для тих, хто підміняють неймовірною поведінкою те, як люди діють насправді, я не маю нічого, окрім зневаги. Погана література це дещо гірше за поганий синтаксис і брак спостережливості; погане письмо зазвичай постає з упертої відмови оповідати історії про те, як насправді діють люди – скажімо, визнати той. факт, що вбивці подеколи допомагають перейти вулицю стареньким леді.

У «Повній темряві, без зірок» я старався якомога краще описати, що люди можуть робити, як можуть поводитися в деяких зловісних обставинах. Люди в цих історіях не позбавлені надій, проте вони усвідомлюють, що навіть наші найоптимістичніші надії (і найщиріші сподівання на наших близьких і суспільство, в якому ми живемо) можуть бути марними іноді. Ба навіть часто. Проте я гадаю, вони також оповідають про те, що шляхетність найяскравіше проявляється не в успіху, а в намаганні робити правильні речі... і якщо нам у цьому не щастить або коли ми навмисно сторонимося виклику, настає пекло.

На «1922» мене надихнула документальна книга, яка називається «Смертельна подорож до Вісконсину»[325]325
  «Wisconsin Death Trip» (1973) – книга професора літературної журналістики Амхерст-коледжу Майкла Лесі про важке життя на старому Середньому Заході, проілюстрована знімками, зробленими у Вісконсині наприкінці XIX ст. фотографом Чарлзом Ван Шайком; 2002 року було знято однойменний фільм в жанрі «докудрама».


[Закрыть], написана Майклом Лесі й проілюстрована фотографіями, знятими в маленькому містечку Блек Рівер Фоллз у штаті Вісконсин. Мене вразила атмосфера сільської ізоляції, а також суворі, знедолені обличчя багатьох людей на цих знімках. Я захотів перенести це відчуття в свою історію.

У 2007 році, їдучи трасою №84 в Массачусетс на автограф-сесію, я зупинився на відпочинковому майданчику, щоб з’їсти типовий «здоровий обід» Стівена Кінга: батончик із содовою. Вийшовши з крамнички, я побачив, як жінка, у котрої спустило колесо, щось серйозно розповідає водію-далекобійнику, котрий припаркувався на сусідній ділянці. Він посміхнувся їй і виліз зі свого тягача.

– Потрібна якась допомога? – спитав я.

– Ні, ні, я сам упораюся, – відповів водій.

Я певен, він поміняв тій леді колесо. А я собі поїхав з «Трьома мушкетерами»[326]326
  «3 Musketeers» – шоколадні батончики, які з 1932 року виробляє компанія «Марс».


[Закрыть] й ідеєю історії, котра згодом дістала назву «Великий водій».

У Бенгорі, де я живу, жвава автомагістраль, що проходить повз аеропорт, називається подовженням Хаммонд-стрит. Щодня я проходжу по три-чотири милі, і якщо перебуваю в місті, то зазвичай гуляю вздовж цієї дороги. Десь на середині того подовження до сітчастого паркану аеропорту тулиться гравійний майданчик, на якому з року в рік ставлять свої ятки придорожні торговці. Серед них моїм улюбленцем є той, котрого місцеві називають Гольф-м’ячиком, він завжди з’являється там навесні. Гольф-м’ячик, коли тільки починає теплішати, ходить на Бенгорські муніципальні гольфові траси і виколупує зі снігу сотні покинутих і забутих там м’ячиків. Дуже попсовані він викидає, а решту виставляє на продаж на крихітному майданчику при Подовженні (і під лобовим склом його машини лежать викладені м’ячики для гольфу – гарна деталь). Отак одного дня, коли я за ним спостерігав, мені й спала на думку ідея «Справедливого подовження». Звісно, я переніс її до Деррі, рідного міста покійного, недоброї пам’яті клоуна Пеннівайза[327]327
  Жорстокий монстр із роману С. Кінга «Воно», що часто з ‘являється в образі клоуна.


[Закрыть], бо Деррі – це той самий Бенгор, лише замаскований під іншою назвою.

Остання історія з цієї книги народилася в мене після прочитання статті про Денніса Рейдера, відомого вбивцю ЗТВ (зв’язування, тортури, вбивство), котрий приблизно за шістнадцять років встиг забрати життя десяти людей – переважно жінок, хоча серед його жертв було також двоє дітей. У багатьох випадках він надсилав до поліції якісь окремі документи своїх жертв. Пола Рейдер була тридцять чотири роки заміжньою за цим монстром, і багато хто в районі міста Вічита[328]328
  Wichita – засноване 1870 року біля поселення індіанців племені Вічита місто (613 тис. мешканців) у штаті Канзас; колись центр торгівлі худобою, з 1930-х рр. місто має неофіційне прізвисько «Авіастолиця світу», оскільки там були засновані й зараз діють кілька великих літакобудівельних компаній.


[Закрыть], де Рейдер коїв свої злочини, відмовлялися вірити, що вона могла з ним жити й не знати, чим він займається. Я повірив – я чесно вірю, – і написав цю повість, щоб з’ясувати, що могло трапитись у випадку, коли б дружина раптом дізналася про таке жахливе хобі свого чоловіка. А ще я написав цю історію, аби дослідити ту ідею, що нікого неможливо пізнати цілком, навіть людину, котру ми найбільше любимо.

Гаразд, я гадаю, ми вже достатньо довго набулися тут, у цьому мороці. Там, нагорі, зовсім інший світ. Давай свою руку, Постійний Читачу, я з дорогою душею виведу тебе назад, туди, де світить сонце. Я радо туди йду, бо вірю, що більшість людей по своїй суті добрі. Про себе я це точно знаю.

Це я в тобі не цілком певен.

Бенгор, Мейн

23 грудня 2009 року