Текст книги "Повна темрява. Без зірок"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 29 страниц)

– Ви потрапите до в’язниці за напад!

Того дня на ньому був целулоїдний комірець. Мені його було майже жаль, коли він стояв отак з тим комірцем, що уп’явся йому в горло під підборіддям, і піт прорізав рисками пилюку на його пухкенькому обличчі, губи його тремтіли, очі мав вибалушені.

– Нічого подібного. Я вас попередив, щоб не ступали на мою приватну землю, маю на це право, крім того, я надішлю рекомендованого листа до вашої фірми з таким же попередженням. Приїдьте лишень ще хоч раз, це буде незаконним вторгненням і я вас відлупцюю. Візьміть це до уваги, сер.

Ларс Ольсен, котрий знову привіз Лестера у своєму «Червоному Бейбі», аж долоні приклав до вух, аби краще все чути.

Вже торкнувшись рукою борта вантажівки з боку пасажирського сидіння без дверцят, Лестер різко крутнувся і викинув у мій бік руку з націленим пальцем, немов той судейський адвокат зі схильністю до театральних ефектів.

– Я думаю, ви її замордували! І рано чи пізно це вбивство спливе на поверхню!

Генрі – чи тобто Генк, як він волів щоб його тепер називали, – вийшов з повітки, де він кидав сіно, притискаючи поперек себе вила, немов гвинтівку по команді «на груди».

– А я думаю, вам краще вшиватися звідси, поки вас тут не об’юшили, – пригрозив він. Тихий і радше сором’язливий хлопчик, котрого я знав до літа 1922 року, ніколи такого б не промовив, а от цей сказав, і Лестер побачив, що погроза не безпредметна. Він сів до машини. Не маючи дверей, щоби ними хряснути, він вдовольнився тим, що склав на грудях руки.

– Ларсе, ти приїзди будь-коли, – промовив я приязно, – але цього не привозь, скільки б він тобі не платив за катання його дурної сраки.

– Авжеж, сер, містере Джеймс, – кивнув Ларс, і вони від’їхали.

Я обернувся до Генрі.

– Ти дійсно встромив би в нього вила?

– Так, сер. Щоб аж заверещав.

І він, неусміхнений, пішов назад до корівника.

* * * * *

Проте він не завжди залишався неусміхненим того літа, і причиною цьому була Шеннон Коттері. Він бачився з нею часто (частіше, ніж їм обом було на добро; це мені відкрилося восени). Надвечір щовівторка та щочетверга вона – у довгій спідниці й акуратному капелюшку – почала приходити в наш дім, приносити у наплічній торбі щось смачненьке. Казала: «Знаю я, як готують чоловіки», – немовби їй було не п’ятнадцять, а всі тридцять, і ще казала, що хоче, аби ми принаймні двічі на тиждень мали пристойну вечерю. І хоча я міг порівнювати лише з тим одним горщиком, що був отримав від її матері, мушу визнати, що навіть у свої п’ятнадцять вона була пречудовою куховаркою. Ми з Генрі просто кидали шматки на пательню і ставили на плиту; вона ж обробляла звичайне старе жорстке м’ясиво якимись спеціями так, що воно перетворювалося на делікатес. У своїй наплічній торбі вона приносила свіжу зелень – не тільки моркву та горошок, але також екзотичні (для нас) речі, на кшталт аспарагуса і зелених соєвих бобів, котрі вона тушкувала з цілими дрібними цибулинками й беконом. Був навіть десерт. Я просто зараз можу заплющити очі в цій убогій готельній кімнаті й відчути аромат її печені. Можу побачити, як вона стоїть у нашій кухні біля столу, похитує задком, сколочуючи яйця або крем.

Розкішна, ось те слово, що підходить Шеннон: станом, бюстом, душею. Вона була ніжною з Генрі й опікувалася ним. Саме це й спонукувало мене до опікування нею... хоча це кволе слово, читачу. Я любив її, і ми обоє любили Генрі. Після тих вівторкових і четвергових обідів я наполягав, що сам усе помию, а їх відсилав на ґанок. Інколи чув звідти їхнє перешіптування й дозволяв собі визирнути крадькома, щоби побачити, як вони сидять поряд у плетених кріслах, дивляться на наше західне поле тримаючись за руки, мов стара подружня пара. Іншим разом я підстерігав, як вони цілуються, і тоді в них зовсім не було нічого схожого на стару подружню пару. Ніжна нетерплячість була в тих поцілунках – та, що притаманна тільки юності, і я зникав з болем у серці.

Одного спекотного надвечір’я у вівторок вона прийшла ранувато. Її батько працював на нашому північному полі своїм комбайном, Генрі їздив з ним, а індіанці з резервації шошонів[29]29
  Група індіанських племен юто-ацтецької мовної сім’ї.


[Закрыть] у Лайм Біска ходили невеличким гуртом позаду них... а вже за ними їхав збиральним пікапом Старий Сорока. Шеннон попросила кухлик холодної води, котрою я радо її пригостив. Вона стояла там, на тінявому боці будинку, надзвичайно приваблива у своїй рясній сукні, котра закривала її від шиї до литок і від плечей до зап’ястків – суто квакерське вбрання, ну, хіба майже квакерське.

У її поводженні проглядала похмурість, либонь, навіть переляк і на мить я й сам був перелякався. «Він їй усе розповів», – подумав я. Виявилося, що це не так. Хоча в якомусь сенсі – так.

– Містере Джеймс, скажіть, Генрі часом не хворий?

– Хворий? З якого дива? Ні. Я сказав би, він здоровий, як кінь. І їсть, як кінь, також. Ти ж сама бачиш. Хоча навіть будь-який справді хворий чоловік не зміг би відмовитися від того, що готуєш ти, Шеннон.

Цим я заробив у неї посмішку, проте була вона якогось бентежного ґатунку.

– Цього літа він інший. Зазвичай я завжди знала, про що він думає, а тепер не розумію. Він зажурений.

– Хіба? – перепитав я (надто завзято).

– Ви цього не помічали?

– Ні, мем, – збрехав я. – Мені він здається таким, як завжди. Але він багато думає про тебе, Шен. Можливо, те, що тобі видається зажуреністю, сам він відчуває, як любовну тугу.

Я гадав, що цими словами здобуду собі справжню посмішку, але марно. Вона торкнулася мого зап’ястка. Після вушка кухля пальці в неї були холодні.

– Я думала про це, але... – решту вона буквально вистрелила. – Містере Джеймс, якби він закохався в когось іншого – якусь дівчину в школі – ви б мені сказали, правда ж? Ви б не намагалися... пощадити мої почуття?

На це я розсміявся, побачивши, як полегшено розквітло її гарненьке личко.

– Шен, послухай-но мене. Бо я тобі справжній друг. Літо – завжди такий час, багато важкої роботи, а після того як пішла Арлетт, у нас з Генком клопоту більше, ніж в одноруких шпалерників. Коли ми пізно ввечері заходимо в хату, ми їмо – чудову вечерю, якщо того дня у нас побувала ти, – а потім з годинку читаємо. Іноді він говорить про те, як сумує за мамою. А потім ми лягаємо спати, щоби наступного дня прокинутися й знову займатися тим самим. У нього ледь вистачає часу, щоб біля тебе упадати, куди там йому ще думати про якусь іншу дівчину.

– Він упадав біля мене, авжеж, – кивнула вона і подивилася в той бік, де гуркотів на тлі обрію комбайн її батька.

– Ну... це ж добре, хіба ні?

– Я просто подумала... він став тепер таким тихим... таким задумливим... іноді він дивиться кудись удалечінь, поза мене і в такі моменти мені доводиться двічі гукати його на ім’я, перш ніж він мене почує і відповість. – Лице її спалахнуло. – Навіть його поцілунки здаються іншими. Я не знаю, як це пояснити але це так. А якщо ви хоч коли-небудь переповісте йому, що я вам тут наговорила, я помру. Я просто помру.

– Ніколи, – пообіцяв я. – Друзі не пліткують про друзів.

– Либонь, я просто дурепа дурненька. Та й звісно ж, він скучає за своєю мамою, я це точно знаю. Але в школі багато дівчат гарніших за мене... гарніших за мене...

Я взяв дівчину за підборіддя й підвів її голову, щоб вона могла дивитися мені в очі.

– Шеннон Коттері, коли мій син дивиться на тебе, він бачить найгарнішу дівчину в світі. І він правий. Та що там казати, якби я мав його вік, я сам би упадав біля тебе.

– Дякую вам, – знітилася вона. Сльози крихітними діамантами застигли в кутиках її очей.

– Єдине, про що тобі варто непокоїтися, це повертати його на місце, якщо він занадто далеко заходитиме. Знаєш, хлопці можуть дуже розпалятися. І я, якщо я раптом робитиму щось не те, ти просто бери і кажи мені все, як є. Це цілком нормально, коли йдеться про порозуміння між друзями.

Тоді вона мене обняла, і я її обняв навзаєм. Міцно, по-доброму, проте Шеннон, мабуть, було від цього краще, ніж мені. Бо між нами була Арлетт. Вона була присутня між мною і будь-ким іншим того літа 1922 року, і те ж саме було з Генрі. Саме на це мені щойно й жалілась Шеннон.

* * * * *

Однієї ночі у серпні, коли врожай було вже зібрано, а Старий Сорока зі своїм гуртом отримав платню й повернувся до резервації, я прокинувся від коров’ячого ревіння. «Проспав час доїння», – подумалось мені, та, коли взяв зі столика поряд з ліжком кишеньковий годинник мого батька і втупився в циферблат, я побачив, що зараз усього лише чверть по третій ранку. Я приклав годинник до вуха послухати, чи він цокотить, хоча погляд крізь вікно у безмісячну темряву теж доводив його правоту. Крім того, то не було мукання корови, яка бажала б позбавитися легкого дискомфорту від надміру молока. Тварина явно ревла від болю. Іноді корови так само ревуть під час отелення, але наші богині давно проминули той період свого життя.

Я встав, вирушив до дверей, але потім повернувся до шафи по свою дрібнокаліберку. Поспішаючи з рушницею в одній руці й чоботями в другій повз зачинені двері кімнати Генрі, я почув, як він там затинає хропака. Я сподівався, що він не прокинеться, не приєднається до мене у справі, яка може виявитися небезпечною. На той час на рівнинах уже залишилася всього жменька вовків, але Старий Сорока розповідав мені, що деякі лисиці по берегах річок Платт та Медисин-Крік[30]30
  Platte River – повновода річка (довжина 500 км) центральної частини Великих Рівнин, притока Міссурі; Medicine Creek – притока річки Репаблікен.


[Закрыть] уражені літньою пошестю. Так шошони називають сказ, тож якась уражена сказом тварина радше за все й спричинилася до цього гамору в корівнику.

Щойно я вийшов з будинку, як болісне ревіння поголоснішало, та ще й ніби якимсь лунким стало. Немов линуло звідкись із глибини. «Ніби корова в колодязі», – подумалося мені. Від цієї думки в мене на руках морозом взялася шкіра і я міцніше стиснув рушницю.

Коли я дістався воріт корівника і плечем прочинив їх праву половину, вже всі корови почали солідарно мукати, але їхні голоси звучали спокійно, порівняно з тим мученицьким риданням, що мене розбудило... і розбудить Генрі, якщо я не покладу край тому, що його спричинило. Праворуч від дверей із гака звисала дугова вугільна лампа – без крайньої потреби ми не користувалися відкритим вогнем у корівнику, особливо влітку коли горище було вщент напаковане сіном, а кожна комора до верху зерном.

Я намацав і натиснув пускову кнопку. Вихопилося яскраве коло синьо-білого сяйва. Засліплений, спершу я нічого не міг роздивитися; лише чув ті страдницькі зойки і биття копит якоїсь із моїх богинь, котра намагалася позбавитися того, що завдавало їй болю. То була Ахелоїс[31]31
  Ахелоїс – одна з дрібних місячних богинь, до функцій якої зокрема належало приймати пожертви старшим богам у найстародавнішому грецькому святилищі в Додоні.


[Закрыть]. Коли очі в мене трохи призвичаїлися, я побачив, як вона метляє з боку в бік головою, задкуючи й б’ючи задніми кінцівками у дверцята свого стійла – третього по праву руку, якщо йти проходом, – а тоді знову наспотич кидається вперед. Решта корів уже дійшли межі справжньої паніки.

Я підсмикнув на собі піми й підтюпцем кинувся до стійла з дрібнокаліберкою під лівою пахвою. Різко прочинив ворітця і відступив на крок назад. Ахелоїс означає «та, що проганяє біль», проте ця Ахелоїс сама перебувала в стражданні. Коли вона вихопилася у прохід, я побачив, що задні ноги її заляпані кров’ю. Вона збрикнула, точно як коняка (чого я ніколи раніше в корів не спостерігав), і в ту ж мить я побачив величезного норвезького пацюка[32]32
  Rattus norvegicus – сірий пацюк, батьківщиною котрого є Південний Китай; офіційну наукову назву дістав у XVIII ст. від англійського натураліста Джона Беркенгаута (1726-1791), котрий помилково вважав, що ця тварина походить із Норвегії.


[Закрыть], що завис на одній з її дійок. Від його ваги її рожева пипка перетворилася на туго натягнутий довгий відросток. Остовпілий від здивування (й жаху), я згадав, як у дитинстві Генрі іноді витягував у себе з рота рожеву стрічку жувальної гуми. «Не роби цього, – бувало, докоряла йому Арлетт, – нікому не цікаво бачити, що ти там жуєш».

Я наставив рушницю, потім її опустив. Як мені стріляти коли цей пацюк гойдається туди-сюди, наче живий обважнювач на кінці вагадла?

Опинившись у проході, Ахелоїс не переставала мукати й мотати головою з боку в бік, наче це могло їй якось зарадити. Тільки-но вона одночасно всіма чотирма ногами торкалася долівки корівника, пацюк теж ставав на притрушені сіном дошки. Він був схожий на якесь дивовижне несосвітенне цуценя з крапельками молока навпіл з кров’ю в його вусах. Я озирнувся навкруги в пошуках, чим би його вдарити, але перш ніж встиг вхопити мітлу, котру Генрі залишив приставленою до стійла Фемоної[33]33
  Фемоноя – дочка Аполлона, перша жриця в Дельфах, авторка вислову «пізнай себе» і винахідниця гекзаметра.


[Закрыть], як Ахелоїс знову брикнула задом і пацюк відвалився на долівку. Я спершу подумав, що вона його просто скинула, але тоді помітив, що з пащі в пацюка стирчить рожевий зморшкуватий відросток, немов якась плотська сигара. Клята тварюка буквально відірвала дійку в Ахелоїс. Корова поклала голову на брус і втомлено замукала до мене, немов кажучи: «Я всі ці роки давала тобі молоко, не створюючи ніяких проблем, не те, що деякі тут , котрих не буду зараз згадувати, тож чому ти дозволив, аби таке трапилося зі мною?». Калюжка крові збиралася в неї під вим’ям. Навіть у тому своєму стані шоку й відрази я не припускав думки, що вона помре від такого поранення, але її вигляд – і вигляд пацюка з її безгрішною дійкою в пащі – наповнив мене люттю.

Я так в нього й не стрельнув, почасти через те, що побоювався пожежі, але головним чином тому, що, так і тримаючи у руці дугову лампу, боявся промазати. Натомість я вдарив прикладом рушниці, сподіваючись убити цього пролазу так само, як Генрі був убив лопатою того, що вигулькнув з колодязя. Та юний Генрі мав швидкі рефлекси, а я був чоловіком середнього віку, та ще й щойно пробуджений з міцного сну. Пацюк легко ухилився і подріботів геть центральним проходом. Відірвана дійка в його пащі метлялася вгору-вниз, і я зрозумів, що пацюк її жере – теплу й, безсумнівно, все ще повну молока – навіть на бігу. Я кинувся навздогін, гепнув прикладом ще пару разів, знову промазавши. А відтак побачив, куди він тікає: до труби, що пролягала від недіючого колодязя для худоби. Та звісно ж! Пацючий бульвар! Після того як ми колодязь засипали, труба слугувала для них єдиним виходом. Без неї вони залишилися б поховані живцем. Поховані разом з нею.

«Але ж стривай, – подумав я, – ця твар завелика для цієї труби. Цей пацюк мусив залізти сюди знадвору, він, либонь, із якогось гнізда в купі гною».

Він стрибнув у отвір, причому вмент видовжився, його тіло дивовижним чином стоншилося. Я ще раз змахнув своєю дрібнокаліберкою, розтрощивши об край труби її приклад. По пацюку не поцілив зовсім. Нахиливши до отвору труби вугільну лампу, я встиг побачити, як тягнеться у темряву його безволосий хвіст, і почути, як маленькі пазурі дряпають оцинкований метал. А потім він зник. Серце в мене гупало так потужно, що аж білі плямки танцювали перед очима. Я глибоко втягнув у себе повітря, але разом з ним прийшов також такий міцний сморід сирого гниття, що я, затискуючи собі носа, зразу ж відскочив назад. Бажання закричати було придушене потребою блювати.

З тим смородом у себе в носі я ледь не наяву побачив Арлетт на протилежному кінці труби: її плоть, уже обсаджену червами й хробаками, як вона обтікає; побачив її обличчя, що починає відставати від черепа, як усмішка її губ поступається місцем тій, що залягає глибше, її більш тривкій, кістяній усмішці.

Плюючись блювотинням спершу ліворуч, а потім праворуч, я рачки поповз геть від тієї жахливої труби, а коли вся вечеря з мене вийшла, я ще продовжував ригати довгим прядивом жовчі. Крізь сльози в очах я побачив, що Ахелоїс зайшла назад до свого стійла. Хоч це вже добре. Мені принаймні не треба ганятися за нею по кукурудзі, не доведеться одягати вузду на морду, щоб привести її назад у корівник.

Першим чином я хотів забити трубу – я волів зробити це щонайперше, – але коли врешті напади блювання стишилися, до мене повернулася ясність думки. Ахелоїс – ось мій пріоритет. Вона була вельми удійною. Що ще важливіше, я відповідав за неї. Шафка з медикаментами стояла у маленькому кабінеті при корівнику, де я вів свою бухгалтерію. У шафці я знайшов велику банку антисептичної мазі Ролі[34]34
  Мазь на травах для загоювання зовнішніх уражень на тілі людей і тварин  що випускається заснованою 18-річним Віллом Ролі 1889 року компанією «W.T. Ravleigh».


[Закрыть]. У кутку лежав стос чистих ганчірок. Я забрав половину і повернувся до стійла Ахелоїс. Дверцята стійла я знову закрив, щоби мінімізувати ризик від її хвицання, і сів на доїльну лавку. Гадаю в глибині душі я відчував, що заслужив на те, аби вона мене хвицнула. Але варто мені було лиш погладити їй бік і прошепотіти: «Заспокойся, муню, тихо, мила, тихо», як Ахелоїс, наша стара добра корівка, застигла і, хоча й здригалася, коли я мастив їй болюче місце, стояла спокійно.

Після виконання заходів, що мусили запобігти інфекції, я витер ганчір’ям своє блювотиння. Дуже важливо було добре зробити цю роботу, бо кожний фермер вам скаже, що людське блювотиння приманює тварин-розбіяк ще краще, аніж як слід не прикрита діра ями з покиддю. Єнотів та байбаків, звісно, але найбільше пацюків. Пацюки полюбляють людські рештки.

У мене залишилося кілька ганчірок, проте то були кухонні обрізки з запасів Арлетт, а отже, занадто тонкі для наступного діла. Я зняв з гачка серп, присвітив собі на шляху до повітки і з важкого брезенту, яким було накрито дрова, вирубав квадрат із рваними краями. Повернувшись до корівника, я нахилився і посвітив у отвір труби, щоб упевнитися, що там не никається якийсь пацюк (або пара – де бачили одного, там їх завжди є більше), готовий захищати свою територію, але труба було порожньою на всю відстань, яку я міг бачити, а це десь фути чотири. Лайна там теж не було, і це мене не здивувало. Це була жвава магістраль – зараз їхня єдина дорога – і вони її не загиджували, оскільки всі свої справи могли робити ззовні.

Я запхав брезент у трубу. Той був жорсткий, непіддатливий і наприкінці мені довелося скористатися держаком мітли, щоб засунути його весь, але це таки вдалося.

– Ось вам, – промовив я. – Побачимо, чи вам це сподобається. Щоб ви вдавилися.

Я пішов знову поглянути на Ахелоїс. Вона стояла спокійно даруючи мені лагідний погляд через плече, поки я її гладив. Я розумів тоді й зараз розумію, що вона була усього лиш коровою – у фермерів зберігається небагато романтичних уявлень стосовно світу природи – але згадка про той погляд усе ще зволожує мені очі, я мушу стримувати плач. «Я знаю, ти зробив усе, що міг, – говорив мені той погляд. – Я розумію, твоєї вини тут нема».

Проте вина була.

Я чув, як хропе Генрі, і гадав, що довго ще лежатиму без сну, а коли засну, мені снитиметься пацюк, що біжить по притрушених сіном дошках долівки корівника до люку своєї рятувальної камери з відгризеною дійкою в зубах, але я заснув моментально і сон мій був без сновидінь, глибокий, оздоровлюючий. Прокинувся я, коли ранкове світло вже затопило кімнату, а мої руки, простирадла і наволочка густо тхнули смородом гниючого тіла моєї дружини. Я різко сів прямо, хапаючи ротом повітря, і тоді вже зрозумів, що цей запах – усього лиш ілюзія. Цей запах був моїм кошмаром. Я вперше пережив його не серед ночі, а вранці при цілком тверезому світлі і з широко розплющеними очима.

Незважаючи на мазь, я боявся, що від укусу пацюка розвинеться інфекція, але нічого такого не трапилося. Ахелоїс померла наприкінці того року, але не від цього. Утім, вона більше ніколи не давала молока, ні краплі. Мені варто було б її зарізати, але на це мені не вистачило духу. Вона так багато пережила з моєї вини.

* * * * *

Наступного дня я вручив Генрі список потрібного і наказав йому поїхати пікапом до Хоума та все там придбати. Його обличчя розпливлося в широку сяйливу посмішку.

– Мені? Пікапом? Самому?

– Ти ж іще пам’ятаєш передні передачі? І все ще зможеш намацати задню?

– Їй-бо, звісно!

– Тоді, я вважаю, ти готовий. Либонь, до Омахи поки ще зарано – чи навіть до Лінкольна, – але, якщо не гнатимеш, то до Гемінгфорд-Хоум доїдеш залюбки.

– Дякую, – він обхопив мене руками і поцілував у щоку.

Цілу мить здавалося, що ми з ним знову стали друзями. Я навіть дозволив собі в це повірити, хоча глибоко в своєму серці знав правду. Нехай доказ був похований під землею, але та правда перебувала і завжди залишатиметься між нами.

Я подав йому шкіряний гаманець із грошима.

– Він належав твоєму діду. Тепер його отримав ти; я й так збирався подарувати його тобі на день народження цієї осені. У гаманці гроші. Можеш решту залишити собі, якщо щось зостанеться після покупок, – я мало не додав: «І не привозь додому ніяких бродячих собак», – та вчасно прикусив язик. То була традиційна настанова його матері.

Він намагався знову мені подякувати, проте не зміг. І без того вже було занадто.

– Зупинися біля кузні Ларса Ольсена по дорозі назад і заправся. Дивись, не забудь, бо інакше додому тобі доведеться повертатися не за кермом, а пішки.

– Я не забуду. Можна спитати, татуню?

– Так.

Він човгнув підошвою, потім сором’язливо глянув на мене.

– Можна, я зупинюся біля Коттері і запрошу Шеннон покататися?

– Ні, – відповів я, але не встигло його обличчя затьмаритися, як я додав: – Ти спитаєш у Саллі або Гарлена, чи дозволять вони Шеннон з тобою проїхатися. І обов’язково не забудеш сказати їм, що ніколи раніше ще не їздив сам машиною до міста. Я покладаюся на твою честь, синку.

Ніби в нас із ним її бодай трохи залишалося.

* * * * *

Я стояв біля воріт і дивився, поки старий пікап не зник за хмарою ним же здійнятої куряви. Клубок став мені в горлі, котрого я не міг проковтнути. Мене охопило дурне, але дуже потужне передчуття, що я більше ніколи не побачу сина знову. Гадаю, це відчуття переживають більшість батьків, коли вперше бачать, як їхня дитина кудись від’їжджає сама, розуміючи, що якщо дитя вже достатньо доросле для виконання без нагляду якихось доручень, воно тепер уже не зовсім і дитя. А втім, я не міг витрачати забагато часу на занурення у власні почуття; мав-бо важливу роботу, та й Генрі я відіслав геть саме тому, щоби зробити її наодинці. Він, звісно, побачить, що трапилося з коровою і, можливо, здогадається, хто їй такого наробив, але я сподівався, що зможу трохи полегшити йому це знаття.

Першим чином я пішов подивитися на Ахелоїс, котра мала вигляд апатичний, проте загалом нормальний. Потім я перевірив трубу. Вона поки ще залишалася запечатаною, хоча я не плекав ілюзій; нехай на це піде якийсь час, але пацюки врешті-решт прогризуть брезент. Я мусив зробити краще. Я відніс мішок портланд-цементу за дім, до колодязя з питною водою, і там у старій діжці зробив заміс. Повернувшись до корівника, чекаючи, поки цемент затужавіє, я спромігся ще глибше заштовхати брезент у трубу. Принаймні на пару футів, і ті останні два фути я забив цементом. На той час, як повернувся Генрі (між іншим, у чудовому гуморі; він дійсно взяв із собою Шеннон, і вони поласували морозивом із содовою, купленими на решту з виданих йому грошей), все вже затвердло. Я припускав, що кілька пацюків можуть рискати десь зовні в пошуках здобичі, але не сумнівався, що більшість їх я замурував – включно з тим, що погриз бідолашну Ахелоїс, – там, у темряві. І там, у темряві, вони й подохнуть. Якщо не задихнуться, то вже напевне від голоду, коли той їхній невимовний харчовий припас закінчиться.

Так я думав тоді.

* * * * *

У період між 1916 і 1922 роками навіть найтупіші фермери в Небрасці процвітали. Гарлен Коттері, далебі не дурний чоловік, процвітав краще за інших. Це було видно з його ферми. У 1919-му він додав до свого обійстя стодолу й зерносховище, а у 1920 році вирив глибокий колодязь, що постачав неймовірні шість галонів води за хвилину. Через рік він встановив водогінну систему в будинку (хоча розумно залишив і вбиральню на задньому дворі). Відтоді тричі на тиждень він і його родина могли насолоджуватися тим, що у глибоко сільській місцевості було неймовірною розкішшю: гарячою ванною й душем, які забезпечувалися не нагрітою у каструлях на кухонній плиті водою, а прямо з труб: свіжа вода постачалася прямо з колодязя, а брудна зливалася до вигрібної ями. Тож саме у ванній кімнаті з душем і відкрився той секрет, котрий приховувала Шеннон Коттері, хоча, мені здається, сам я про нього вже знав, знав з того дня коли вона сказала мені: «Він упадав біля мене, авжеж» – тим тьмяним, безживним голосом, котрий був таким несхожим на її звичайний, і дивилася вона тоді не на мене, а на силуети батькового комбайна й збирачів, що брели позаду нього.

Сталося це наприкінці вересня, коли вже було зібрано всю кукурудзу, до наступного року, але ще чимало чого залишалося збирати в саду й городі. Одного суботнього дня, якраз коли Шеннон насолоджувалася душем, з заднього подвір’я до коридору з паком, зважаючи на можливий дощ, запобігливо знятої з линви білизни увійшла її мати.

Шеннон, мабуть, вважала, що як слід замкнула двері ванної кімнати – більшість леді ревно дбають про власну приватність під час миття, а на той час, коли літо 1922 року поступалося місцем осені, Шеннон Коттері мала для цього особливу причину, – проте клямка, можливо, зіскочила, тож двері частково прочинилися. Туди випадково позирнула її мати, і хоча старе простирадло, що висіло на U-подібній рейці, слугуючи шторою ванни, було щільно затулене, від бризок води воно зробилося напівпрозорим. Саллі не конче потрібно було бачити саму дівчину; вона побачила силует дівчини, наразі не прихований під однією з тих її рясних, квакерського фасону суконь. І цього вистачило. Дівчина була на п’ятому місяці чи близько того; мабуть, вона все одно не змогла б ще довго приховувати цю таємницю.

Через два дні Генрі повернувся додому зі школи (він тепер їздив туди пікапом) з наляканим, винуватим обличчям.

– Шен не з’являлася у школі вже два дні, – повідомив він, – тому я заїхав до Коттері спитати, чи все з нею гаразд. Думав, чи не злягла вона з іспанкою. А мене до неї не пустили. Місіс Коттері сказала, щоб я собі їхав геть і що сьогодні ввечері до тебе прийде побалакати її чоловік після того, як переробить усю роботу.

Я запитав, чи не можу їм чимось допомогти, щось зробити, а вона мені відповіла: «Ти вже й так достатньо наробив, Генрі».

От тоді-то й згадалися мені слова, сказані Шен. Генрі заховав обличчя в долонях і промовив:

– Вона вагітна, татуню, і вони тепер взнали про це. Я знаю, ось в чім причина. Ми хочемо побратися, але я боюся, вони нам не дозволять.

– Не зважай на них, – промовив я. – Я й сам тобі не дозволю.

Він кинув спідлоба на мене мученицький погляд своїх заплаканих очей.

– Чому так?

Я подумав: «Ти ж бачив, до чого дійшло між мною і твоєю матір’ю, і після всього ти ще запитуєш». Проте промовив я інше:

– Їй усього лиш п’ятнадцять років, а тобі й стільки виповниться тільки за два тижні.

– Але ж ми кохаємо одне одного!

О, цей юнацький плач. Це безхарактерне скиглення. Мої опущені вздовж комбінезона руки були стиснуті в кулаки, мені довелося зробити зусилля, щоби їх розтиснути. Сердитися тут без усякої користі. Хлопцеві потрібна мати, щоб обговорювати такі речі, та його мати сиділа на дні засипаного колодязя, безсумнівно, в оточенні почту з мертвих пацюків.

– Я тебе розумію, Генрі...

– Зви мене Генком! А інші ж одружувалися такими ж молодими!

Авжеж, колись; проте не так вже й часто від кінця минулого століття і ліквідації фронтиру[35]35
  Про ліквідацію фронтиру (порубіжжя – англ.) – динамічної контактної зони складних стосунків між білими поселенцями та індіанськими племенами з гнучкими місцевими правилами поведінки, яка поступово пересувалася на Захід, було оголошено за результатами 11-го перепису населення 1890 року; таким чином усталився континентальний державний кордон і скрізь почали діяти федеральні закони США.


[Закрыть]. Проте цих слів я не промовив. Натомість я сказав, що не маю грошей, аби допомогти їм розпочати родинне життя. Можливо, десь у 1925-му, якщо врожаї і ціни залишаться сприятливими, але зараз нема нічого. А ще й коли дитина на підході...

– Їх могло з’явитися цілком достатньо! – скрикнув він. – Якби ти не був такою падлюкою щодо тієї сотні акрів, грошей було би повно! От вона б мені дала! І вона б не розказувала мені такого!

Спершу я був настільки шокований, що не міг вимовити й слова. Минуло тижнів шість чи й більше відтоді, як ім’я Арлетт – ба навіть обтічне займенникове прізвисько вона – востаннє прозвучало між нами.

Він дивився на мене зухвало. А тоді вдалині, на нашому відтинку шляху, я побачив, що сюди їде Гарлен Коттері. Я завжди вважав його своїм другом, але дочка, що виявляється раптом вагітною, має здатність перемінювати звичний хід речей.

– Авжеж, вона б тобі такого не розказувала, – погодився я, змусивши себе подивитися йому прямо в очі. – Вона б наговорила тобі дечого набагато гіршого. Та ще й насміхалася б радше за все. Якщо ти спитаєш у свого серця, синку, ти сам це зрозумієш.

– Ні!

– Твоя мати називала Шеннон маленькою хвойдочкою і наказувала тобі тримати твого пуцька в штанях. То була її остання порада, і хоча вона була такою ж хамською і образливою як більшість з того, що вона говорила, тобі варто було б до неї дослухатися.

Гнів Генрі розтанув.

– То тільки після того... після того вечора... ми... Шен не хотіла, це я її вмовив. А щойно ми почали, їй це сподобалося не менше, як мені. Після першого разу вона вже сама про це прохала, – проговорив він з дивною, якоюсь хворобливою гордістю, а відтак втомлено похитав головою. – Тепер ті сто акрів заростають бур’янами, а я в халепі. Якби мама була з нами, вона б допомогла мені все це залагодити. Гроші ладнають все. Так він каже, – кивнув Генрі на клуб куряви, що наближався.

– Якщо ти не пам’ятаєш, як твоя мама чіплялася за кожний долар, значить, швидке забуття тобі ж на благо, промовив я. – Але якщо ти забув, як вона ляснула тебе по губах того разу...

– Я не забув, – відповів він похмуро. А тоді ще більш похмуро додав: – Я сподівався, що ти мені допоможеш.

– Я й збираюся спробувати. А саме зараз я хочу, щоб ти геть кудись зник. Твоя присутність тут, коли з’явиться батько Шеннон, буде не кориснішою за розмахування червоною ганчіркою перед биком. Дозволь мені розібратися, на якому ми зараз світі і як він ставиться до всього цього, – можливо потім я покличу тебе на ґанок. – Я стиснув його зап’ясток. – Я постараюся зробити все, що тільки зможу, для тебе, синку.

Він висмикнув руку.

– Та вже ж постарайся.

Він пішов у дім, і в ту саму мить, як Гарлен підкотив на своєму новенькому легковику («Неш»[36]36
  «Неш» – бренд автомобілів, що випускалися заснованою 1916 року компанією «Nash Motors», котра після багатьох пертурбацій з 1987 року належить корпорації «Крайслер».


[Закрыть] зелений і блискучий під шаром пилу, як спинка трупної мухи), я почув у себе за спиною грюк хатніх дверей.

«Неш» стрельнув глушником, чхнув і затих. Гарлен виліз, зняв з себе пильник, склав його і поклав на сидіння. Він приїхав у пильнику, бо одягнений був відповідно до оказії: біла сорочка, краватка-тасьма і добрі недільні штани, які підтримував пояс зі срібною пряжкою. Він обсмикався, поправив на собі штани, щоб вони сиділи саме так, як йому хотілося, відразу нижче його невеличкого акуратного черевця. Він завжди гарно ставився до мене, і я завжди вважав нас з ним не просто друзями, а добрими друзями, проте в ту мить я його ненавидів. Не через те, що він приїхав мені дорікати моїм сином – бачить Бог, я зробив би те саме, якби ми опинилися у протилежних ролях. Ні, то той новесенький, сяючий «Неш». Та срібна пряжка на ремені, у формі дельфіна. Та пофарбована яскраво-червоним кольором новенька силосна вежа і водопровід у хаті. А більш за все та його простакувата, покірна дружина, котру він залишив на своїй фермі й котра, поза всякими сумнівами, незважаючи на всі їхні печалі, готує зараз вечерю.