Текст книги "Повна темрява. Без зірок"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 29 страниц)

– 7 —

Вона ніколи не вела щоденника, але на дні її місткої скрині для шитва лежала десятирічного віку книга, до якої вона записувала всі колись призначені зустрічі. А в одній із шухляд шафи в домашньому кабінеті Боба зберігалися всі його дорожні рахунки за кілька десятиріч. Як бухгалтер, а саме експерт по податках (та ще й такий, що також отримує цілком легально зареєстрований прибуток від власного побічного бізнесу) він був дріб’язково-прискіпливим, коли йшлося про бухгалтерський облік, користуючись із кожного вирахування, кожної податкової пільги чи знижки на автодорожні видатки, на яких тільки можливо було заощадити.

Вона згромадила його теки поряд з комп’ютером разом зі своїми записами про ділові зустрічі. Відкрила «Гугл» і присилувала себе зробити дослідження, якого потребувала, відзначаючи імена і дати смертей (деякі з останніх були вочевидь приблизними) жертв Беде. А потім, коли цифровий годинник на панелі завдань комп’ютера беззвучно перемандрував за десяту годину вечора, вона розпочала марудний порівняльний аналіз.

Вона віддала б десяток років свого життя, аби лиш знайти щось, що беззаперечно ізолювало його бодай від єдиного з тих убивств, але її журнали ділових зустрічей дедалі погіршували картину. Келлі Джарвей, з міста Кін[278]278
  Keene – засноване 1735 року місто (23,5 тис. мешканців), столиця округу Чешир, місце проведення щорічного «Гарбузового фестивалю».


[Закрыть] у Нью-Гемпширі, була знайдена в лісі поза місцевим сміттєзвалищем п’ятнадцятого березня 2004 року. Згідно з висновками патологоанатома, мертвою вона пролежала там вже від трьох до п’яти днів. У діловому журналі Дарсі за 2004-й числа з десятого по дванадцяте березня перекреслював косий напис: «Боб з Фіцвільямом, Брат». Джордж Фіцвільям був вельми грошовитим клієнтом фірми «Бенсон, Бейкон & Андерсон», а скорочення «Брат.» означало Братлборо[279]279
  Brattleboro – засноване 1723 року на річці Коннекгикут, найстаріше в штаті Вермон г місто (12 тис. мешканців), яке лежить на кордоні зі штатом Нью-Гемпшир; відстань до міста Кін – 22 милі (14,52 км).


[Закрыть] – назву міста, в якому той Фіцвільям жив. Машиною звідти легко підскочити у Нью-Гемпшир до Кіна.

Гелен Шейверстон і її син Роберт були знайдені в ручаї Ньюрі-Крік, у містечку Еймсбері, одинадцятого листопада 2007 року. Вони жили у селищі Тассел-вілідж, приблизно за дванадцять миль звідти. На листопадовій сторінці в журналі за 2007 рік вона провела риску від восьмого до десятого числа й начеркала: «Боб у Согасі[280]280
  Saugus – засноване 1629 року місто (27 тис. мешканців), входить до району Великого Бостона.


[Закрыть], 2 садиби на продаж плюс нум. аукц. в Бостоні». А чи пам’ятає вона, як якогось з тих вечора телефонувала до мотелю у Согасі й не отримала відповіді на свій дзвінок? Вирішила тоді, що він допізна засидівся у котрогось з продавців монет, винюхуючи свинцеві пенні[281]281
  «Свинцевими» називають одноцентові сталеві монети випуску 1943 року, на яких від довгої циркуляції стерлося цинкове покриття.


[Закрыть], а може, миється в душі? Здається, вона таке дійсно пригадує. І якщо так, чи не був він насправді в дорозі того вечора? Можливо, повертався після деякої справи (побіжного викидання дечого) з міста Еймсбері? Або, якщо він дійсно перебував у душі, що, заради всіх святих, він там з себе змивав?

Вона повернулася до його дорожніх записів і чеків, коли годинник на комп’ютерній панелі вже перебіг за одинадцяту і почав підбиратися до півночі, відьмацького часу, коли, як то кажуть, позіхають кладовища. Працювала вона ревно, часто зупиняючись для подвійної перевірки. Дані кінця сімдесятих були переривчастими, від них небагато було користі – він був у ті дні всього лише дрібним офісним щуриком, – зате вісімдесяті були комплектні, і знайдені нею збіги стосовно вбивств 1980-го та 1981-го років були незаперечно ясними. Він перебував у поїздках саме в ті числа і саме в тих місцях. Звідси випливало, як наполягала Мудра Дарсі: якщо знайшовся жмутик котячої шерсті в чиємусь домі, мусиш погодитися з тим, що десь там мусить бути й сам кіт.

«То що ж я мушу тепер робити?»

Правильною відповіддю здавалася: нести свою збентежену й налякану голову нагору. Вона сумнівалася, що зможе заснути, але принаймні хоч постоїть під гарячим душем, а тоді ляже в ліжко. Вона була виснажена, спина в неї боліла після блювання, і їй тхнув її власний піт.

Вимкнувши комп’ютер, вона повільно і важко попленталася на другий поверх. Душ полегшив біль у спині, а пара пігулок тайленолу напевне зарадять ще краще, і біль не повернеться години до другої ранку, а то й довше; вона не сумнівалася, що взнає це точно, коли завдяки болю прокинеться. Поклавши назад до аптечної скриньки тайленол, вона дістала звідти слоїк з амбіеном, потримала його в кулаку мало не цілу хвилину, а тоді й його повернула назад. Він не запровадить її у сон, тільки голову запаморочить та, можливо, зробить її параною ще дужчою за ту, яку вона вже має.

Вона лягла й подивилася на нічний столик по інший бік ліжка. Будильник Боба. Запасні окуляри для читання Боба. Книга під назвою «Хижа»[282]282
  «The Shack» (2007) – християнський роман (70 тижнів очолював список бестселерів «Нью-Йорк Таймс») канадського письменника Вільяма Пола Янга (нар. 1955 р.), у якому йдеться про містичний досвід, отриманий у покинутій лісовій хижці батьком викраденої маніяком дівчинки; завдяки своєму спілкуванню зі Святою Трійцею, батько знаходить тіло вбитої доні, а поліція вбивцю.


[Закрыть].

«Ти мусиш це прочитати, Дарсі, це книга, що змінює життя», – сказав він за два чи три вечори до своєї останньої поїздки.

Вона вимкнула лампу, побачила Стейсі Мур з головою, засунутою в кукурудзяний рундук, і знову ввімкнула лампу. Зазвичай нічна темрява була їй подругою – доброю провісницею сну – але не цієї ночі. Цієї ночі темряву населяв Бобів гарем.

«Ти не знаєш цього. Пам’ятай про те, що ти не знаєш цього достеменно».

Але якщо знайдеш жмутик котячої шерсті...

«Досить з мене вже тієї котячої шерсті».

Отак вона там лежала, ще далі від сну, ніж перед тим була побоювалася, думки в голові її крутилися й крутилися, то вона думала про жертв, то про їхніх дітей, то про саму себе, навіть згадала надовго було забуту біблійну історію про те, як Ісус молився у Гетсиманському саду. Вона кинула погляд на Бобів будильник, після того як за її відчуттями минула година цих її циклічних безрадісних, жалюгідних думок, натомість побачивши, що минуло лише двадцять хвилин. Вона підвелася на одному лікті і повернула будильник циферблатом до вікна.

«Його не буде вдома до шостої завтрашнього вечора», – подумала вона... а втім, оскільки зараз чверть по півночі, в технічному сенсі, подумала вона, він повернеться додому вже сьогодні ввечері. Як не вважай, а вона мала попереду ще вісімнадцять годин. Безумовно, достатньо часу, щоби прийняти якесь рішення. Було б легше його дійти, аби вона змогла заснути, хоча б ненадовго – сон має здатність перезавантажувати мозок, – але на це й сподіватися не випадало. Вона може трішки задрімати, а тоді згадає Марджорі Дувалл, або Стейсі Мур, або (це було найболючіше) Роберта Шейверстона, десятирічного хлопчика. «ВІН “НЕ СТРАЖДАВ”!». І всяка можливість сну пропаде знову. Думка, що вона взагалі може ніколи більше не заснути, виникла в неї. Таке неможливе, звісно, але коли лежиш отак, зі смаком блювотиння все ще у себе в роті, попри те, що вона прополоскала його «Скоупом»[283]283
  «Scope» – рідина для споліскування рота, яка з 1966 року випускається компанією «Проктер & Гембл».


[Закрыть], це здається цілком імовірним.

У якийсь момент вона усвідомила, що пригадала той рік у ранньому дитинстві, коли вона блукала по дому, задивляючись у дзеркала. Ставала перед ними, затуливши долоньками собі по боках обличчя, торкаючись носом скла, але затримуючи дихання, щоби воно не запітніло.

Якщо її запопадала мати, вона отримувала ляпаса по дупці.

«Лишаються плями, а я мушу їх відтирати. Чому це ти так собою цікавишся, інтересно? Тобі ніколи не потрапити на шибеницю через вродливість. Ну, а навіщо так близько притулятися? Так ти не побачиш нічого вартого видивляння».

Скільки їй тоді було? Чотири? П’ять? Занадто мала, щоби пояснити, що зовсім не власне відображення її цікавить, між іншим, – або не лише воно, головним чином. Вона щиро вірила, що дзеркала – це двері до іншого світу, і те, що вона бачить в них, це відображення зовсім не їхньої вітальні чи ванної кімнати, а вітальні чи ванної якоїсь іншої родини. Скажімо, Метсенів замість Медсенів. Бо по інший бік дзеркала все подібне, проте не тотожне, і якщо дивитися достатньо довго, починаєш помічати деякі несхожості: килимок там був овальним, а не круглим, як тут, двері там мали защіпку, а не засувку, вимикач містився не на тому боці дверей. І маленька дівчинка там, звичайно ж, була іншою. Дарсі була певна, що вони родички – сестри по дзеркалу, можливо? – але ні, не тотожні. Замість Дарселлен Медсен, ту маленьку дівчинку звали Джейн, або Сандра, або навіть Еленор Ріґбі[284]284
  «Eleanor Rigby» (1966) – знаменита пісня гурту «Beatles» про людську самотність; рисом в Англії традиційно посипають молодих, і бідна стара Еленор Ріґбі визбирує його потім із церковної підлоги.


[Закрыть], котра з якогось дива (з якогось лячного дива) збирає рис по церквах після вінчань.

Лежачи у колі світла настільної лампи у напівсні, не завважуючи власної дрімоти, Дарсі припустила, що якби зуміла тоді пояснити своїй матері, на що вона видивляється, якби розказала їй про Потойбічну Дівчинку, котра не зовсім була нею, мабуть, якийсь час їй довелося б перебувати під наглядом дитячого психіатра. Але зовсім не та дівчинка її тоді цікавила, дівчинка її ніколи особливо не цікавила. А цікавило її саме припущення, що за дзеркалами існує цілий інший світ, і якби змогти пройти туди, в інший дім (Потойбічний Дім), і вийти крізь його двері надвір, де на неї очікує решта того світу.

Звичайно, ці мрії минулися, а за допомоги нової ляльки (котрій вона дала ім’я місіс Масничка[285]285
  «Mrs. Butterworth’s» – сироп, що випускається з 1961 року в коричневих пляшечках у формі бабусі в довгій спідниці.


[Закрыть] – за назвою свого улюбленого сиропу до млинців) і нового лялькового будиночка, Дарсі перейшла до більш прийнятних для маленької дівчинки фантазій та ігор: куховарство, прибирання, покупки, насварювання маляти, перевдягання до вечері. Тепер, після стількох років, що залишилися позаду, їй врешті-решт відкрився шлях крізь дзеркало. От лишень більше не було ніякої маленької дівчинки в Потойбічному Будинку; натомість там був Потойбічний Чоловік, той один, що весь цей час жив у задзеркаллі і робив там свої жахливі справи.

«Здрастуйте вам за годящу ціну», – любив повторювати Боб бухгалтерське кредо, якщо таке взагалі існувало.

«На задніх лапах і нюхаю повітря», – відповідь на привітання «як справи?», котру добре знав кожний хлопчик у кожній зграї скаутів-вовченят, які він водив Стежиною Мертвяка. Приказка, яку, поза всякими сумнівами, декотрі з тих хлопчаків повторювали, вже ставши дорослими чоловіками.

«Джентльмени воліють блондинок, про цю також не забудь. Бо вони втомилися від давлення...»

Але тоді вже сон перейняв Дарсі, і хоча цей м’який цілитель не міг віднести її далеко, зморшки на її лобі і по кутиках її припухлих, почервонілих очей трішки пом’якшали. Вона перебувала достатньо близько біля притомності, щоби поворухнутися, коли до будинку під’їхав її чоловік, але все ж таки далеченько, щоби прокинутись. Певне, їй би вдалося це, якби «Сабурбен» мазнув світлом фар по стелі, але Боб їх вимкнув за півкварталу, саме щоб її не розбудити.

– 8 —

Кіт торкнувся її щоки оксамитовою лапкою. Вельми легесенько, але дуже наполегливо. Дарсі зробила порух, щоб його відігнати, але рука в неї, здавалося, важила тисячу фунтів. Та й однаково, це був лише сон – звісно, і ніяк інакше. У них не було кота. «Хоча якщо знайдеться жмутик котячої шерсті в домі, десь поряд мусить знайтися і кіт», – цілком слушно проказував, намагаючись прокинутися, її розум.

Тепер лапа гладила вже їй кучерик на лобі і сам лоб, і це не міг бути кіт, бо коти не балакають.

– Прокинься, Дарсі. Прокинься, серденько. Нам треба побалакати.

Голос м’який і втішливий, як і той доторк, голос Боба. І не котяча лапка, а рука. Рука Боба. Тільки це не міг бути він, бо він зараз у Мон...

Очі її широко розплющилися, і ось він тут, авжеж, сидить поряд з нею на ліжку, гладить їй волосся і обличчя, як інколи це робив, коли вона почувалась нездужалою. На ньому костюм-трійка від фірми «Джос А. Банк»[286]286
  «Jos. А. Bank Clothiers» – заснована емігрантом з Литви Карлом Банком компанія, яка вже понад 100 років шиє чоловічі костюми класичних фасонів, спортивний одяг та взуття і має понад 500 власних крамниць у різних штатах.


[Закрыть] (він у них купував собі всі костюми, називаючи цей бренд – чергова його не надто забавна примовка – «Джосс-Банком»[287]287
  Joss – китайський ідол, бовван.


[Закрыть]), хоча жилет і комірець уже розстебнуті. Вона помітила краватку, що звисала в нього з кишені пальта, немов якийсь червоний язик. Живіт випирав понад ременем, і першою логічною думкою в ній вигулькнуло: «Ти мав би щось почати робити із зайвою вагою, Боббі, це недобре для твого серця».

– Щогх... – вирвалося з неї ледь розбірливе вороняче каркання.

Він усміхнувся, не перестаючи гладити її волосся, щоки, потилицю. Вона прокашлялася, спробувала знову.

– Що ти тут робиш, Боббі? Зараз же мусить... – підвівши голову, вона хотіла побачити будильник, що, звісно, було неможливо. Вона ж сама відвернула його лицем до стіни.

Він опустив очі на годинник у себе на руці. Він усміхався, гладячи її, й не перестав усміхатися й тепер.

– Чверть на третю. Я просидів у тій ідіотській кімнаті в мотелі майже дві години після того, як ми з тобою побалакали, намагаючись запевнити себе, що те, про що я думаю, не може бути правдою. Тільки дістався я сюди, не заради того, щоб уникати правди. Отже, я стрибнув у «Вербен» і рушив у путь. На дорогах взагалі порожньо. Не знаю, чому я раніше так нечасто їздив пізно вночі. Мабуть, почну. Якщо не сидітиму у Шошенку, тобто. Або у нью-гемпширській штатній в’язниці в Конкорді[288]288
  Concord – засноване 1727 року місто (42,7 тис. мешканців), столиця штату Нью-Гемпшир.


[Закрыть]. Але це загалом вже залежить від тебе. Чи не так?

Його рука, що пестить її обличчя. Відчуття знайоме, навіть її запах знайомий, вона завжди його любила. А зараз ні, і це не лише через огидні відкриття минулого вечора. Як це вона ніколи не помічала, який самовдоволено-власницький цей його доторк?

«Ти всього лиш стара сука, але ти моя стара сука, – немов промовляло це погладжування. – Тільки цього разу, поки мене не було вдома, ти напудила на підлогу, а це погано. Фактично, це “Погана Гидь”».

Вона відштовхнула його руку й сіла.

– Про що це ти таке, заради Бога, говориш? Підкрадаєшся нишком, будиш мене...

– Авжеж, ти спала з увімкнутим світлом, я це побачив, щойно завернув на під’їзну алею.

Не було винуватості в його посмішці. Й нічого зловісного також. Та сама посмішка задушевного Боба Андерсона, в яку вона колись ледь не з першого погляду закохалась. На мить в її пам’яті зблиснуло, яким делікатним він був після весілля, у їхню першу ніч, як він не покваплював її, даючи можливість призвичаїтися до новини.

«Те саме він і зараз робить», – подумала вона.

– Ти ніколи не спиш з увімкнутим світлом, Дарсі. І хоч ти зараз й у нічній сорочці, під нею на тобі надітий бюстгальтер, а цього також з тобою ніколи не бувало. Ти просто забула його зняти, правда ж? Бідна моя любонько. Бідна моя втомлена дівчинка.

На одну коротесеньку мить він торкнувся її грудей, а тоді – яке полегшення – прибрав руку.

– А ще ти відвернула мій будильник, отже, не хотіла бачити, котра година. Ти була зажурена, і причина цього – я. Мені так жаль, Дарсі. Просто серце крається.

– Я з’їла щось, і воно не пішло мені на користь, – це було єдине, на що вона спромоглася.

Він усміхнувся поблажливо.

– Ти знайшла мій особистий сховок у гаражі.

– Я не розумію, про що ти говориш.

– О, ти добре постаралася, щоби покласти все на місце таким чином, як перед тим була знайшла там, але я вельми доскіпливий щодо таких речей і уривок стрічки, який я приклеїв над штоком плінтуса було порвано. Ти ж цього не помітила, авжеж?

Та й звідки тобі? Це стрічка, яку, як приклеїш, вона стає майже непомітною. Та й скринька у сховку стояла на пару дюймів лівіше від того місця, де я її поставив – де я завжди її ставлю.

Він потягнувся знову її погладити, але зразу ж відсмикнув руку (на позір без озлоблення), коли вона відвернула обличчя.

– Боббі, я бачу, що якась муха тебе вкусила, щось тобі ввижається, але чесно – не знаю в чому справа. Може, ти занадто перетрудився.

Рот його скривився в печальній гримасі, як у міма, а очі зволожились слізьми. Неймовірно. Їй довелося побороти в собі почуття жалю до нього. Емоції, це всього лише банальна людська звичка, це такі само умовні рефлекси, як і всякі інші.

– Я здогадувався, що колись цей день настане.

– Я не маю щонайменшого уявлення, про що ти говориш.

Він зітхнув.

– Поки я сюди їхав, я мав достатньо часу, щоби про це подумати, серденько. І чим довше я думав, чим важче я думав, тим яснішим мені здавалося, що насправді існує лише одне питання, яке потребує відповіді: ЩВРД.

– Я не...

– Помовч, – промовив він, делікатно поклавши палець їй на губи. Вона відчула запах мила. Він напевне помився в душі, перед тим як виїхати з мотелю, це цілком схоже на Боба. – Я розповім тобі дещо. Я полегшу собі душу. Гадаю, так, я зізнаюся щиросердо у всьому, бо мені завжди хотілося, щоб ти знала.

Він завжди хотів, щоб вона знала? Святий Боже! Далі на неї можуть очікувати й гірші речі, але наразі ця була найжахливішою.

– Я не бажаю знати. ІЦо би ти там не вбив собі в голову, я цього не бажаю знати.

– Я бачу дещо інше в твоїх очах, серденько, а я вельми вправний у читанні по жіночих очах. Став у цій справі вже чимось на кшталт експерта. ЩВРД – означає Що Вирішить Робити Дарсі. У даному випадку: Що Вирішить Робити Дарсі, якщо вона знайде мій особистий сховок і те, що лежить усередині моєї особистої скриньки. Я завжди любив ту скриньку, до речі, бо це ти мені її подарувала.

Він нахилився і припечатав швидкий поцілунок їй межи брів. Губи в нього були вологі. Вперше за все життя їх доторк до її шкіри викликав відразу і зринула думка, що раніше, ніж зійде сонце, вона вже може бути мертвою. Бо мертві жінки не розповідають нікому нічого. «Хоча, – подумала вона, – він докладе зусиль, аби я не “страждала”».

– По-перше, я запитав у себе, чи може чимось відгукнутися в тобі ім’я Марджорі Дувалл. Мені хотілося б відповісти на це великим твердим «Ні», проте є ситуації, коли чоловік мусить залишатися реалістом. Ти не належиш до найбільших в світі поглиначок скандальних новин, але я достатньо довго прожив поряд з тобою, аби знати, що ти слідкуєш за актуальними темами на телебаченні і в газетах. Я подумав, що це ім’я тобі знайоме, а якщо й ні, то ти могла впізнати її по фото на водійській ліцензії. Крім того, сказав я собі: хіба Дарсі не заінтригує, навіщо я тримаю в себе ці ідентифікаційні картки? Жінки такі цікаві. Згадати лишень про Пандору.

«Або про дружину Синьої Бороди, – подумала вона. – Жінку, котра зазирнула до замкненої кімнати і знайшла там голови усіх своїх попередниць, що побували з ним у шлюбі».

– Боббі, клянуся, я не маю жодного уявлення, про що ти го...

– Отже, перше, що я зробив, увійшовши в дім, це ввімкнув твій комп’ютер, відкрив «Фаєрфокс» – це той веб-оглядач, яким ти завжди користуєшся – і передивився історію пошуків.

– Що-що?

Він пирснув сміхом, немов вона зробила надзвичайно влучне зауваження.

– Ти про це навіть не здогадувалася. А я от завжди знав про твоє незнання, бо кожного разу, як перевіряв, усе там було на місці. Ти ніколи не вичищала історію!

І він знову загиготів, як це робить чоловік, коли його жінка проявляє котрусь з тих своїх звичок, що він їх вважає особливо чарівливими.

Дарсі відчула перше, ще мляве, збурення гніву. Абсурдно це, мабуть, зважаючи на обставини, але вже як є.

– Ти перевіряв мій комп’ютер? Ти, нишпорка! Ти брудний нишпорка!

– Звичайно, я перевіряю. Бо маю вельми поганого друга, що робить вельми гидкі речі. Кожний в подібній ситуації мусить бути в курсі того, чим цікавляться його близькі. Відтоді, як діти поїхали з дому, залишилася одна ти й тільки ти.

Поганий друг? Поганий друг, що робить гидкі речі? У голові в неї все попливло, але єдина думка здавалася цілком ясною: відмовлятися далі нема ніякого сенсу. Вона про все знає, і він знає, що вона про це знає.

– Ти шукала інформацію не тільки про Марджорі Дувалл, – вона не почула ані крихти сором’язливої або захисної інтонації в його голосі, лише огидний смуток, що дійшло до такого. – Ти шукала про всіх них. – А далі він розреготався й вигукнув: – Чудово!

Вона притиснулась спиною до дошки в узголів’ї ліжка, таким чином хоч трохи відсунувшись від нього. Вже ж краще. Дистанція – це добре. Всі ці роки вона лежала з ним стегно до стегна й литка до литки, а зараз дистанція була на краще.

– Що за поганий друг? Кого це ти маєш на увазі?

Він схилив голову набік, звична поза Боба для: «Ну, ти й тупа, але ж така мила».

– Браян.

Спершу вона не збагнула, про кого йдеться, подумавши, що це хтось з його роботи. Чи, може, спільник? На перший погляд, це не здавалося правдоподібним, бо, на її думку, Боб був таким же невдахою у здобуванні собі друзів, як і вона, але чоловіки, котрі займаються такими справами, інколи надибують співумисників. Вовки полюють зграями, врешті-решт.

– Браян Делаганті, – промовив він. – Тільки не кажи мені, ніби ти забула Браяна. Я тобі все про нього розповів після того, як ти мені розповіла про Брендолін.

У неї аж щелепа відпала.

– Твій друг ще зі школи? Боббі, він же помер! Його збив фургон, коли він побіг за м’ячем, він давно мертвий.

– Ну... – Посмішка Боба зробилася винуватою. – Це так... і ні. Я майже завжди називав його Браяном, коли розповідав тобі про нього, але зовсім не так я називав його тоді, у шкільні роки, бо він ненавидів власне ім’я. Я звертався до нього за ініціалами. Називав його БД.

Вона вже було відкрила рота, щоби перепитати його, який це має стосунок до бази даних, але враз зрозуміла. Авжеж, вона зрозуміла. БД.

Беде.