355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Стівен Кінг » Повна темрява. Без зірок » Текст книги (страница 11)
Повна темрява. Без зірок
  • Текст добавлен: 5 октября 2016, 00:29

Текст книги "Повна темрява. Без зірок"


Автор книги: Стівен Кінг



сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 29 страниц)

– 2 —

Запрошення від «Книгогризів-Буквоїдів & Ласунів» ідеально пасувало її вимогам. Чикапі – це на відстані якихось шістдесяти миль від Сток-віліджа, виступ має відбутися в денний час, до того ж «КБ&Л» запропонували їй гонорар не дванадцять, а п’ятнадцять сотень. Плюс, звісно, витрати, але вони мінімальні, оскільки їй не доведеться навіть зупинятися в «Затишних двориках» або в «Гемптон-Інн»[83]83
  Готелі бізнес-класу, що належать міжнародним мережам «Marriot» та «Hilton».


[Закрыть]
. Запрошення було підписано особою на ім’я Рамона Норвілл, котра пояснювала, що, хоча вона й є старшою бібліотекаркою в Публічній бібліотеці Чикапі, наразі вона звертається до Тесс як Президент товариства «Книгогризи-Буквоїди & Ласуни», яке влаштовує по одній денній лекції щомісяця. Там усіх заохочують приносити з собою домашні смаколики, і такі заходи мають велику популярність. На 12-те жовтня вони мали домовленість про виступ із Дженет Іванович[84]84
  Janet Evanovich (нар. 1943 р.) – авторка понад двох десятків романтичних детективів, у яких діє головна героїня Стефані Плам, мисливиця на зниклих порушників закону.


[Закрыть]
, але та скасувала свій приїзд через якісь сімейні обставини – чи то весілля, чи похорон, через що саме, Рамона Норвілл не мала певності.

«Я розумію, що звертаюся до вас із надто терміновою пропозицією, – писала міс Норвілл у дещо підлесливому останньому абзаці, – але у Вікіпедії повідомляється, що ви живете по сусідству, в Коннектикуті, а наші книгогризи тут, у Чикапі, всі такі щирі шанувальниці ваших панн із В’язального товариства. Ви отримаєте нашу невмирущу вдячність, звісно ж, разом зі згадуваним вище гонораром».

Тесс сумнівалася, що вдячність протриває довше від пари днів, крім того, вона вже мала домовлений виступ у жовтні («Тиждень літературної кавалькади» у Гемптонах[85]85
  The Hamptons – курортна місцевість із 25 селищ на південному розі острова Лонг-Айленд, що лежить в Атлантичному океані неподалік Нью-Йорка.


[Закрыть]
), але ж траса І-84 виведе її на 1-90, а там і до Чикапі зовсім близесенько. Легко підскочити, легко вискочити. Фрітці навіть не зрозуміє, що вона кудись з’їздила.

Звичайно, Рамона Норвілл подавала в листі свою електронну адресу, і Тесс тут же їй відписала, що погоджується з датою й сумою гонорару. А також уточнила – як вона це зазвичай завжди робила, – що підписуватиме автографи не довше ніж годину.

«Маю кота, котрий виказує мені свою зневагу, якщо я не нагодую його вечерею особисто», – додала вона. Поставила запитання про ймовірність якихось додаткових побажань, хоча й без того знала, що там на неї може очікувати; такі читання вона регулярно відбувала відтоді, як їй виповнилося тридцять. Утім, заповзяті організаторки, до типу яких, певне, належала й Рамона, самі очікували на подібні запитання, і якщо ти їх не ставив, вони починали нервуватися, загадуючись, чи не з’явиться ця запрошена письменниця до них без ліфчика й нетверезою.

Тесс навернулося на думку написати, що, либонь, гонорар дві тисяч доларів був би адекватнішим за виконання нею такої незапланованої заздалегідь місії, але вона відкинула цей намір. Не варто зловживати. До того ж вона мала сумніви, щоби всі її, навіть разом узяті, книжки про В’язальне товариство (а їх опубліковано вже ціла дюжина) продалися накладом, що дорівнював би продажам бодай якоїсь одної книжки про пригоди Стефані Плам. Подобається це комусь чи ні, – хоча по правді, Тесс від цього було ні холодно, ні жарко, – але Рамона Норвілл звернулася до неї як до запасного варіанта. Завищення ціни відгонитиме шантажем. П’ятнадцять сотень – більш ніж справедливий гонорар. Авжеж, коли вона лежала в тому кульверті, спльовуючи кров з розбитого рота й сякаючись кривавими шмарклями з розпухлого носа, він їй зовсім не здавався справедливим. Та чи здалися б їй тоді справедливішими дві тисячі? Або й два мільйони?

Чи можливо повісити бірку з ціною на біль, зґвалтування й жах – такими питаннями її леді з В’язального товариства ніколи не переймались. Розслідувані ними злочини насправді були чимось не більшим за ідеї злочинів. А проте, коли це питання силоміць постало перед Тесс, вона вирішила, що відповіддю її буде – ні. Їй подумалося, що за такого роду злочин відплата, либонь, мусить бути однозначна. З нею погодились обидва: і Том, і Фрітці.

– 3 —

Рамона Норвілл виявилася життєрадісною, широкоплечою, з важким бюстом жінкою років шістдесяти, з рум’яними щоками, стрижкою морського піхотинця і рукостисканням типу «полонених не беремо». Вона чекала на Тесс надворі перед бібліотекою, стоячи посеред місця на парковці, зарезервованого для Сьогоднішньої Знаменитої Письменниці. Не привітавши Тесс побажанням «доброго ранку» (а було чверть на одинадцяту), не звернувши компліментарної уваги на її сережки (діамантові «крапельки», котрі Тесс вдягала тільки на рідкісні в її житті формальні вечері та на такі події, як сьогоднішня), вона поставила суто чоловіче запитання: чи їхала Тесс сюди трасою № 84?

Коли Тесс відповіла, що саме так, міс Норвілл вибалушила очі й надула щоки.

– Рада, що ви безпечно сюди дісталися. Вісімдесят четверга найпаскудніша траса в Америці, як на мою скромну думку. До того ж це кружний, довгий шлях. Ми виправимо цю ситуацію на зворотному шляху, якщо інтернет має рацію і ви дійсно живете в Сток-віліджі.

Тесс підтвердила, що саме там вона й живе, хоча не мала певності, чи їй подобається, коли чужі люди – наразі хай навіть ця приємна бібліотекарка – знають, де те місце, куди вона ховається, аби свою втомлену голову прихилити. А втім, на що тут можна нарікати; в наш час усе відомо інтернету.

– Я можу зекономити вам десять миль, – повідомила міс Норвілл. – Ви маєте GPS? З цими штуковинами простіше орієнтуватися, ніж по напрямках, накреслених на зворотному боці поштового конверта. Чудові прилади.

Тесс, котра дійсно була додала Джі-Пі-Ес до оснащення панелі свого «Експідішена»[86]86
  «Ford Expedition» – комфортабельний джип, що з’явився на ринку 1997 року; з 2007-го випускається третє покоління цих машин зі щорічним оновленням модельного ряду.


[Закрыть]
(прилад називався «ТомТом»[87]87
  «TomTom NV» – заснована 1991 року голландська компанія (сьогодні найбільша в Європі), що виробляє автомобільні навігаційні системи і програмне забезпечення для них.


[Закрыть]
і вмикався в гніздо запальнички), відповіла, що їй було б вельми приємно скоротити собі шлях додому на десять миль.

– «Пряма стріла додому довела», як казав Робін Гуд, – кивнула міс Норвілл, легенько плескаючи Тесс по спині. – Я права, чи права я?

– Абсолютно, – погодилася Тесс, таким простим чином визначивши собі подальшу долю. Вона завжди купувалася на швидші рішення.

– 4 —

Le affaires du livre[88]88
  «Такого роду книжкові імпрези» (фр.).


[Закрыть]
завжди складаються з чітко усталених чотирьох частин, і з’явлення Тесс перед щомісячним духовним собором товариства «Книгогризи-Буквоїди & Ласуни» могло б слугувати зразковим прикладом генерального стандарту. Єдиним відступом від норми прозвучала вступна промова Рамони Норвілл, лаконічна до афористичності. На подіум вона піднялася, не обтяжена якимись обіцяючими нудьгу нотатками, не вбачала вона також потреби вдаватися до переказів про дитинство Тесс, яке в неї пройшло на фермі в Небрасці, і не закидала аудиторію букетами схвальних рецензій на її книжки про В’язальне товариство Вербового Гаю. (І це добре, бо критики писали про них рідко, а коли таке траплялося, в їхніх рецензіях зазвичай вигулькувало ім’я міс Марпл[89]89
  Міс Джейн Марпл – знаменита героїня детективних романів англійської письменниці Агати Крісті (1890-1976), літня леді, котра елегантно розкриває найкарколомніші злочини-таємниці, не перестаючи при цьому весь час щось собі плести-в’язати.


[Закрыть]
, і то не завжди в позитивному для Тесс сенсі). Міс Норвілл просто сказала, що книжки надзвичайно популярні (пробачне перебільшення) і що авторка виказала нам шляхетність тим, що відгукнулась на термінове запрошення, подарувала нам свій час (хоча за півтори тисячі доларів це важко було вважати дарунком). І зразу ж після цього вона зійшла з подіуму під завзяті аплодисменти близько чотирьох сотень гостей, що зібралися в невеличкій, проте цілком адекватній бібліотечній аудиторії. Здебільшого тут присутні були леді того ґатунку, котрі не відвідують жодних публічних імпрез без того, щоб не одягти перед тим на себе капелюшка.

Але вступне слово було радше чимось на кшталт entr’acte[90]90
  Антракт (фр.).


[Закрыть]
. Дія перша розпочалася раніше, з фуршету об одинадцятій, де наймарнотратніші мали можливість познайомитися з Тесс персонально за сиром з крекерами і гидотною кавою в чашках (вечірні імпрези забезпечувалися пластиковими стаканчиками з гидотним вином). Дехто просив автографи, більшість питалися дозволу сфотографуватися з нею, знімаючи переважно мобільними телефонами. Питали в неї також, звідки вона бере свої ідеї, на що вона відповідала звичними делікатно-гумористичними нісенітницями. Близько півдюжини людей поцікавилися, як вона зав’язала контакти з літературним агентом, блиск у їх очах дозволяв зрозуміти, що додаткові двадцять доларів вони заплатили тільки заради того, щоб поставити саме це запитання. Тесс пояснювала, що треба вперто писати листи, допоки хтось із найголодніших агентів не погодиться проглянути твої тексти. Це була не вся правда – коли йдеться про літературних агентів, усієї правди не існує, – але це лежало близько до істини.

Дією другою була власне лекція, котра тривала близько сорока п’яти хвилин. Складалася вона більшим чином з анекдотичних історій (жодної автобіографічної) і пояснень щодо того, яким чином вона розробляє свої сюжети (ззаду наперед). У лекції важливо щонайменше три рази згадати назву найновішої книги, котра цієї осені у Тесс, до речі, називалася «В’язальне товариство займається спелеологією» (вона пояснила, що означає цей термін, для тих, хто ще не був у курсі).

Дією третьою йшов Час Запитань, впродовж якого вона відповідала, звідки в неї беруться ідеї (гумористично-туманно) та чи знаходить вона своїх персонажів у реальному житті («мої тіточки») і як можна знайти такого агента, щоби він проглянув твої тексти. Сьогодні в неї, крім того, ще спитали, де вона купує еластичні вінчики для волосся. (Відповідь: «У “Джей-Сі-Пенні”»[91]91
  «J.C. Penney» – заснована 1902 року торгівельна мережа, яка сьогодні складається з численних універмагів і мегамаркетів, з 1997 року є однією з найактивніших в інтернет-торгівлі.


[Закрыть]
чомусь викликала незрозумілу хвилю оплесків.)

Останньою дією був Час Автографів, упродовж якого вона безвідмовно виконувала прохання написати поздоровлення з днем народження, чи привітання зі щасливою річницею, чи надписати книжку: «Для Дженет, шанувальниці всіх моїх книжок» або «Для Лі – сподіваюся знову побачитись з тобою на озері Токсевей[92]92
  Toxaway – створене 1902 року для курортних потреб штучне озеро в гірському окрузі Трансільванія в штаті Північна Кароліна.


[Закрыть]
наступного літа!» – дещо некоректне побажання, оскільки Тесс узагалі ніколи там не була, але ж, очевидно, колекціонерка автографів туди вчащала.

Коли врешті вже всі книги було підписано, а кілька останніх забар задовольнилися останніми знятими телефонами кадрами, Рамона Норвілл провела Тесс до свого кабінету на горнятко справжньої кави. Міс Норвілл пила чорну, що Тесс зовсім не здивувало. Якщо взагалі цю грішну землю ще топчуть дівулі суто «чорнокавного» типу, то її господиня належала саме до них (і ходить вона, либонь, у свої вихідні дні тільки в «Док Мартенсах»[93]93
  «Doc Martens» – зручні черевики на пружній «повітряній» підошві, з високими шкіряними халявками, створені 1945 року німецьким лікарем Клаусом Мертенсом; з 1960 року випускаються в Англії, популярні як робоче взуття, а також у різних молодіжних субкультурах.


[Закрыть]
). Єдиною неочікуваною для неї річчю в цьому кабінеті була обрамлена фотографія з автографом на стіні. Обличчя здалося знайомим, а за якусь хвильку Тесс зі сміттєзвалища своєї пам’яті, котре є найціннішим майном будь-якого письменника, спромоглася видобути й ім’я людини на фото.

– Ричард Відмарк[94]94
  Richard Widmark (1914-2008) – актор кіно, театру, радіо й телебачення, котрий найбільше уславився ролями антигероїв у кримінальних драмах та вестернах.


[Закрыть]
?

Міс Норвілл трохи знічено, проте з задоволенням, розсміялася.

– Мій улюблений актор. Була навіть западала на нього ще дівчинкою, якщо вас цікавить вся правда. А підписати мені це фото я його змусила за десять років до його смерті. Він уже був дуже старий, навіть тоді, але це справжній автограф, не факсиміле. А це вам. – На якусь коротесеньку безглузду мить Тесс було вирішила, що міс Норвілл має на увазі цей портрет з автографом. А тоді помітила конверт у тих її опецькуватих пальцях. Того штибу конверт, з віконцем, крізь яке можна узріти, що всередині лежить чек.

– Дякую вам, – промовила Тесс, приймаючи конверт.

– Нема за що. Ви чесно заробили все до останнього пенні.

Тесс щодо цього не мала заперечень.

– Отже, тепер про короткий шлях.

Тесс уважно нахилилася вперед. В одній з її книжок про В’язальне товариство Дорін Маркіз каже: «Дві найприємніші в світі речі – це гарячі круасани та близький шлях додому». Це був саме той випадок, коли письменник для оживлення художньої вигадки використовує найдорожчі з власних переконань.

– Ви можете у своєму Джі-Пі-Ес запрограмувати перепуття?

– Так, мій Том дуже мудрий.

Міс Норвілл усміхнулася.

– Тоді введіть Стаґґ-роуд[95]95
  Stag – дорослий олень-самець.


[Закрыть]
і міжштатне шосе №47. У наші модерні часи Стаґґ-роуд користуються дуже нечасто – про цю дорогу всі майже забули після появи тієї клятої федеральної автомагістралі №84, – але вона вельми мальовнича. Вам по ній котитися, ну, десь миль шістнадцять чи близько того – суща прогулянка. Авжеж, асфальт там латаний, але дорога не дуже вибоїста, принаймні такою вона була, коли я їздила там останній раз, а це було навесні, коли проявляються найгірші ями. Так говорить мені мій досвід.

– Мій теж, – промовила Тесс.

– А коли дістанетеся 47-го шосе, побачите вказівник на магістраль І-84, проте ласа штучка полягає в тім, що вам по ній доведеться їхати всього миль дванадцять, приблизно так. До всього, ви ще й заощадите тонни часу і роздратування.

– Це теж ласа штучка, – сказала Тесс, і вони одночасно розсміялися, дві жінки-однодумниці, на котрих з усмішкою дивився зі стіни Ричард Відмарк. До покинутої крамниці з цокотливою рекламною вивіскою над нею тоді ще залишалося дев’яносто хвилин, щільно увібганих у майбутньому, немов змія в своїй норі. І до кульверта, звісно.

– 5 —

Тесс мала не простий Джі-Пі-Ес – вона додатково витратилася на індивідуально скомпоновану для неї модель. Бо любила іграшки. Отримавши дані про перехрестя (Рамона Норвілл нахилилася, дивлячись крізь вікно із зазвичай притаманним чоловікам інтересом, як вона їх вводить), прилад кілька секунд подумав, а потім промовив: «Тесс, я вираховую твій маршрут».

– Вау, ти диви, який! – вигукнула Норвілл, розсміявшись, як ото сміються люди, стикнувшись з якимсь симпатичним дивацтвом.

Тесс усміхнулася, хоча до себе подумала, що запрограмувати GPS, щоб він називав тебе на ім’я, є не більшим дивацтвом, ніж тримати на стіні свого кабінету фанатське фото померлого актора.

– Дякую вам за все, Рамоно. Все було дуже професійно.

– Ми тут, у «КБ&Л», завжди намагаємося все робити якнайкраще. Ну, вам уже час їхати. З усією моєю вдячністю.

– Уже час, – погодилась Тесс. – І вам спасибі. Я отримала задоволення. Це й справді було так; їй зазвичай подобалися такі оказії, у стилі окей-давайте-все-влаштуємо. Заразом і її пенсійний фонд отримав задоволення від нежданого припливу готівки.

– Безпечної вам дороги додому, – попрощалася Норвілл, і Тесс відповіла їй задертим великим пальцем.

Вона вирушила, і навігатор Том промовив:

– Вітаю, Тесс. Схоже, ми вирушаємо в подорож.

– Авжеж, так і є, – відгукнулась вона. – І день для поїздки гарний, як вважаєш?

На відміну від комп’ютерів у науково-фантастичних фільмах, Тому не вистачало розуму для легкої бесіди, а втім, іноді Тесс допомагала йому сама. Він підказав їй через сто ярдів зробити правий поворот, а потім перший поворот ліворуч. Висмоктуючи інформацію з якоїсь нашпигованої технологіями металевої кулі, що оберталася десь високо вгорі, ТомТом у себе на екрані показував їй мапу з зеленими стрілочками й назвами вулиць.

Невдовзі вона вже виїхала за околицю Чикапі, але Том без жодних коментарів послав її повз поворот на трасу І-84 прямісінько у пломеніючий жовтневими кольорами, пронизаний димками з ароматами спалюваного листя краєвид. Приблизно через десять миль, посеред якоїсь дороги, що звалася Старий сільський путівець, якраз коли вона вже почала дивуватися, чи не помилився її навігатор (та ну?), той знову заговорив:

– За одну милю поворот направо.

І дійсно, невдовзі вона побачила зелений дороговказ на Стаґґ-роуд, так густо подзьобаний рушничним шротом, що літери на ньому ледь читалися. Та звісно ж, Том не потребував дороговказів; говорячи соціологічними термінами (Тесс захистила диплом з соціології, перш ніж відкрити в собі талант до створення книжок про пригоди літніх леді-детективів), він був «запрограмований на віддалене скеровування».

«Вам по ній котитися, ну, десь миль шістнадцять чи близько того», – сказала їй Рамона Норвілл, але Тесс прокотилася всього лиш якихось дванадцять. Виїхавши з-за повороту, вона зауважила зліва попереду стару ветху будівлю (вивіска понад давно порожнім, без бензоколонок, майданчиком усе ще закликала до «Ессо»[96]96
  «Esso» – відомий з 1911 року нафтово-паливний бренд, який тепер належить американській корпорації «Exxon Mobil», але практично вже не присутній на ринку США.


[Закрыть]
), а вже потім – надто пізно – помітила розсипище кострубатих дощок, що валялися поперек дороги. Чимало з них наїжачилися великими іржавими цвяхами. Її трясонуло на вибоїні, завдяки котрій, либонь, ті дошки й випали були з кузова якогось незграбного в справі закріплення вантажу сільського тюхтія, а потім юзом винесло на немощене узбіччя, коли вона намагалася обминути перешкоду, хоча на ту мить Тесс вже й устигла зрозуміти, що навряд чи це їй вдасться; інакше б чому тоді скрикнула: «Ох-ох»?

Знизу під нею почулося «торох-бум-чвак», це уламки дощок загрюкали об ходову частину, а тоді її вірний «Експідішен» почав гасати вгору-вниз, немов танцюючи поґо, його потаскало наліво, ніби раптом скульгавілого коня. Вона присилувала його стрибнути в бур’яни, ближче до занехаяної крамниці, воліючи забратися подалі з дороги, щоб хтось, хто може вилетіти з-за цього, останнього, повороту, не врізався їй у зад. Інтенсивного руху на Стаґґ-роуд вона не помітила, але дехто все ж таки їй траплявся, включно з великими ваговозами.

– Чорти б тебе, Рамоно, забрали, – промовила вона. Хоча й розуміла, що насправді у цій пригоді немає вини бібліотекарки та очільниці (а можливо, й єдиної членкині) чикапійської філії «Асоціації правовірних фанатів Ричарда Відмарка», вона всього лише бажала допомогти, але ж Тесс не було відоме ім’я того довбодзьоба, котрий скинув посеред дороги це настовбурчене цвяхами лайно, а сам весело вшився геть; тож і прийшлася на язик Рамона.

– Тесс, чи не бажаєш, щоб я переобчислив твій курс? – раптом подав голос Том, змусивши її здригнутися.

Тесс вимкнула Джі-Пі-Ес, а потім і двигун заглушила. Поки що вона нікуди не їхатиме. Тут було дуже тихо. Чулися тільки голоси пташок, якесь металеве клацання, схоже на цокотіння старовинного заводного годинника, і більше нічого. Добрим знаком було те, що «Експідішен», схоже, присів тільки на лівий бік, а не похилився всім передком. Можливо, там пробито лише одне колесо. У такому випадку нема потреби в буксировці; достатньо буде лиш невеличкої допомоги від «ААА»[97]97
  «Американська Автомобільна Асоціація» – заснована 1902 року неприбуткова громадська організація, до якої входять 69 незалежних автоклубів із загальним членством 51 млн людей; місцеві відділення «ААА» надають термінову технічно-правову допомогу своїм членам, котрі потрапили в аварію.


[Закрыть]
.

Вона вилізла з машини й поглянула на ліве переднє колесо, побачивши, що до нього, пришпилений великим іржавим цвяхом-ґонталем, пристав шматок потрісканої дошки. Тесс кидала відомий кожному односкладовий вигук, котрий, утім, ніколи не виходив з вуст жодної пані з її В’язального товариства, а потім з маленької речової скриньки, розташованої між сидіннями «Експідішена», дістала мобільний. Тепер вона вважатиме за щастя, якщо вдасться дістатися додому ще до настання темряви, а Фрітці доведеться задовольнитися мискою сухого корму з буфета. Чи не забагато жертв заради короткого шляху Рамони Норвілл... хоча, якщо залишатися чесною, Тесс розуміла, що така сама пригода могла трапитися з нею й на будь-якій федеральній трасі; авжеж, поки що їй щастило уникати своєї частки потенційного лайна і всяких автокаліцтв на багатьох автострадах, не тільки на І-84.

Ситуація з містичних чи кримінальних історій – навіть тих безкровних детективів із єдиним трупом, яким віддають перевагу її шанувальниці, – вимальовувалася наразі на диво виразно, тож, розкриваючи телефон, вона подумала: «В якомусь романі він виявився б непрацюючим». Наразі життя зімітувало мистецтво, бо, ввімкнувши свого «Нокію», вона побачили на екрані напис: «МЕРЕЖА НЕДОСТУПНА». Звісно, скористатися зараз телефоном – це було б занадто просто.

Вона почула неголосний, безтурботний звук над’їжджаючою двигуна, обернулася й побачила, як з-за повороту, завдяки якому її сюди й пришпилило, вискочив старий білий фургончик. На його борті було намальовано скелет за барабанною установкою, складеною, як їй здалося, з кексів. Понад цим привиддям (набагато ексцентричнішим за фанатську фотографію Ричарда Відмарка на стіні кабінету бібліотекарки) читалися зроблені характерним для фільмів жахів, спливаючим кров’ю письмом слова: «ЗОМБІ ПЕКАРІ». Якусь мить Тесс ще залишалася надто здивованою, щоб якось реагувати, а коли врешті вона почала махати руками, водій фургона «Зомбі пекарів» якраз заклопотано об’їжджав той непотріб на дорозі і не помітив її.

Він вискочив на узбія швидше, ніж це було вдалося Тесс, але центр ваги у фургона розташований вище, ніж в «Експідішена», тож якусь мить вона була певна, що фургон зараз перекинеться боком у рівчак. Він утримався – ледь-ледь – і знову вчепився за дорогу поза купою кострубатих дощок. Фургон зник за наступним поворотом, залишивши по собі синю хмару вихлопу і запах гарячого мастила.

Чорти б вас, «Зомбі пекарів», забрали! – верескнула Тесс і тут же розсміялася. Подеколи це єдине, що ти можеш зробити.

Причепивши телефон до пояса своїх костюмних слаксів, вона вийшла на дорогу і почала прибирати звідти той дерев’яний непотріб. Робила це повільно, обережно, бо зблизька стало видно, що всі уламки дощок (пофарбованих на біле, схоже, що хтось повідривав їх звідкілясь, перебуваючи у родових муках перед великим ремонтом будинку) оскалені цвяхами. Великими, недобрими. Вона працювала повільно, бо, з одного боку, їй не хотілося поранитись, а з іншого – хотілося перебувати якраз у цьому процесі Доброчинної Християнської Праці, коми над’їде наступна машина. Проте на той час, коли вона вже встигла прибрати все, окрім кількох незагрозливих трісок, і звалити великі дошки у рівчак поза узбіччям дороги, не з’явилося ще жодної іншої машини. Можливо, думала вона, ті «Зомбі пекарі» зжерли геть усіх у найближчому довкіллі й тепер поспішають назад до своєї кухні, щоби запекти рештки в одвічно популярних Пирогах з Людятиною.

Вона повернулася назад, на порослу бур’янами стоянку біля покинутої крамниці, і сумно подивилася на свій похилений автомобіль. На тридцять тисяч доларів сталевого прокату, повний привод, незалежні дискові гальма, Балакучий ТомТомТом... а вистачило всього лиш якоїсь дошки з цвяхом, щоби застрягнути невідь-де, мов та риба на мілині.

«Але ж з усіх тих дощок стирчать цвяхи, – подумала вона. – У якомусь детективі чи у фільмі жахів це не здавалося б випадковістю; це сприймалося б як частина чийогось плану. Тобто як пастка».

– Забагато в тебе уяви, Тессо Джин, – промовила вона, цитуючи власну матір... хоча вся іронія полягала в тім, що власне уява й забезпечувала її шматком хліба насущного. Не кажучи вже про той дім у Дейтона Біч[98]98
  Daytona Beach – засноване 1871 року курортне місто в штаті Флорида.


[Закрыть]
, в якому її мати провела останні шість років свого життя.

Серед безмежної тиші вона знову зауважила звук жерстяного цокоту. Покинута крамниця була того штибу, що нечасто побачиш у двадцять першому столітті: вона мала ґанок. Лівий його кут завалився і перила були де-не-де поламані, але ж так, це був справжній ґанок, звабний навіть у такій занехаяності. Можливо, саме через його занехаяність. Тесс подумала, що ґанки при універсамах пощезли, бо вабили людей на них присісти, відпочити, потеревенити про бейсбол або про погоду, замість того, щоби просто заплатити і, поспішливо ховаючи кредитні картки, летіти далі дорогою до якогось новою місця, де їх можна знову дістати й просмикнути крізь контрольний термінал. Покривлена жерстяна вивіска на піддашку. Ще дужче вицвіла, ніж емблема «Ессо». Піднявши руку до лоба, прикриваючи долонею собі очі, вона підступила на кілька кроків ближче. «СПОДОБАЄТЬСЯ ТОБІ – СПОДОБАЄШСЯ ТИ». Цікаво, чого саме стосується це гасло?

Вона вже мало не вичепила відповідь зі свого ментального сміттєзвалища, коли її думки обірвало гудіння двигуна. Обертаючись на цей звук, упевнена, що це їдуть врешті-решт назад «Зомбі пекарі», вона, на додаток до гудіння мотора, почула також виск древніх гальм. То виявився не білий фургон, а старий пікап «Форд Ф-150», абияк пофарбований синім і з намазаною навкруг фар ґрунтовкою «Бондо»[99]99
  «Bondo» – синтетичний заповнювач, використовуваний у ремонті автомобілів і виробів із дерева.


[Закрыть]
. За його кермом сидів чоловік у комбінезоні й бейсбольному картузі з сіточкою і шлейкою на потилиці. Він дивився на дерев’яний непотріб у рівчаку.

– Агов! – гукнула Тесс. – Перепрошую, сер!..

Водій повернув голову, побачив її на зарослому паркінгу, скинув руку в привітанні, під’їхав, ставши поряд з «Експідішеном», і заглушив свій двигун. Судячи зі звуку, з яким той вимкнувся, подумала Тесс, ця дія для нього рівнозначна акту милосердного умертвіння.

– Привіт, привіт, – промовив він. – Це ви поприбирали ті срані-драні дрова з дороги?

– Так, геть усе, окрім тієї дошки, що вп’ялася цвяхом у моє ліве переднє колесо. І... «і ще й телефон у мене тут не працює», – ледь не додала вона, але утрималася. Тесс була жіночкою під сорок, важила сто двадцять фунтів[100]100
  120 фунтів = 54,43 кг.


[Закрыть]
(у добряче намоченому стані), а перед нею зараз незнайомець. До того ж великий. – ... і ось я тут, – завершила вона дещо недорікувато.

– Я вам йо’ поміняю, коли запаску маєте, – сказав він, вибираючись зі свого пікапа. – То є?

На якусь мить вона заніміла. Цей парубок був не великим, тут вона помилилася. Цей парубок був велетнем. Високий, десь на шість футів, шість дюймів[101]101
  16 футів 6 дюмів = 204 см.


[Закрыть]
, але ж у зрості не вміщувалася вся його велич. З масивним черевом і важкими клубами, він був ще й широкий, як двері. Вона розуміла, що витріщатися на людей нечемно (черговий з усесвітньої важливості фактів, завчений нею ще на руках у матері), але втриматися було несила. Дебелий, скажімо, жіночий екземпляр Рамона Норвілл, але поряд з цим парубком вона була б, як та балерина.

– Знаю, знаю, – промовив він явно задоволено. – Не очікували зустріти Веселого Зеленого Велетня[102]102
  Зелений велетень у туніці з горохового листя – широко відомий у США рекламний персонаж-символ заснованої 1903 року овочевої компанії «Green Giant».


[Закрыть]
тут, у відлюдних хащах-харащах, еге?

От лише не був він зеленим; він був засмаглим, ледь не гнідої масті. І очі також мав карі. Навіть картуз на ньому був коричневий, хоча й вицвілий, аж білий у кількох місцях, ніби в якийсь момент його довгого життя цей картуз хтось був обляпав відбілювачем.

– Перепрошую, – промовила Тесс. – Мені просто подумалося, що ви не їздите в своєму пікапі, а носите його на собі, як піджак.

Парубок, упершись долонями собі в коліна, заіржав просто до неба.

– Ніколи в житті не чув нічого подібного, але ви таки маєте рацію. Ось виграю в лотерею, куплю собі «Гаммера».

– Ну, цього я вам купити не змогла б, але якщо ви поміняєте мені колесо, я залюбки заплачу вам п’ятдесят доларів.

– Та ви смієтеся? Я це задарма зроблю. Ви ж уже мене врятували від халепи, коли самі прибрали з дороги ті дровиняки.

– Тут до вас промчав такий забавний фургон зі скелетом на борту, але його водій оминув ці дошки.

Дебелий парубок уже було рушив до спущеного переднього колеса Тесс, але тут обернувся, насуплений.

– Проїхав хтось і не запропонував вам допомогу?

– Не думаю, щоб він мене помітив.

– Не зупинився, щоб прибрати той непотріб заради когось, хто їхатиме за ним слідом, авжеж?

– Ні. Не зупинився.

– Отак собі просто взяв та й поїхав далі?

– Так.

Було в цих запитаннях щось таке, що їй не зовсім подобалося. Але цей дебелий парубок посміхнувся, і Тесс тут же заспокоїла себе: «Яка я дурненька».

– Запаска під кришкою дна багажника, я гадаю?

– Так. Там, здається, там. Вам тільки треба...

– Потягнути за важіль, атож, атож. Різного ми виділи, усякого робили.

Із глибоко зануреними в кишені руками він почимчикував до заду її «Експідішена», а тим часом Тесс звернула увагу на те, що через нещільно причинені дверцята пікапа в його кабіні не вимкнулося верхнє світло. Певна, що акумулятор у цього «Ф-150» не менш зношений за сам живлений ним автомобіль, вона ширше прочинила дверцята (їхні завіси гучно зарипіли, мало не як гальма) і з грюком їх затріснула. При цьому вона встигла кинути погляд крізь заднє вікно кабіни в кузов пікапа. Там, поперек ребер іржавого металевого дна, валялося кілька дощок. Вони були пофарбовані на біле, і з них стирчали цвяхи.

На мить Тесс охопило відчуття, ніби вона переживає якусь ірреальну пригоду. Цокіт вивіски СПОДОБАЄТЬСЯ ТОБІ – СПОДОБАЄШСЯ ТИ зазвучав для неї не старосвітським будильником, а часовою бомбою.

Вона намагалася запевняти себе, що ці старі дошки нічого не означають, такі речі мають значення тільки в книжках того жанру, в якому сама вона не працює, і того сорту кінофільмах, які вона дуже рідко дивилася: в осоружних, кривавих вигадках. Це не допомогло. Таким чином їй залишився вибір з двох варіантів. Можна продовжувати прикидатися, бо робити щось протилежне дуже лячно, або кинутися навтьоки в ліс по інший бік дороги.

Перш ніж встигнути на щось наважитися, вона відчула грандіозний сморід мужицького поту. Обернулася, а тут і він, дибиться горою понад нею, з руками в кишенях штанів комбінезона.

– Може, замість того, щоб міняти колесо, – промовив він приязно, – краще я тебе виїбу? Як ти на це?

І тоді Тесс побігла, проте лише подумки. У реальному світі вона так і стояла, притиснувшись до пікапа, дивилася вгору на нього, такого височенного, що геть затуляв їй сонце, цілком покривав її своєю тінню. Забриніла думка, що всього якихось дві години тому чотири сотні людей – переважно леді в капелюшках – аплодували їй у невеличкій, проте абсолютно адекватній аудиторії. І що десь південніше звідси на неї чекає Фрітці. Спливло у голові – тяжко, немов вона підтягала щось громіздке, – що їй, може, більше ніколи не доведеться побачити свого котика.

– Прошу, не вбивайте мене, будь ласка, – промовила якась жінка дуже ніяковим, дуже нікчемним голосом.

– Ти курва.

Він промовив це буденним тоном людини, котра робить зауваження про погоду. Стукаючись об піддашок, продовжувала цокотіти вивіска.

– Ти блядьська, плаксива сука. Баче бох.

Права рука його виринула з кишені. Величезна долоня. На мізинці каблучка з червоним каменем. Схожим на рубін, але занадто великим для справжнього рубіна. Тесс подумалось, що, мабуть, це просте скло. Вивіска цокотіла. СПОДОБАЄТЬСЯ ТОБІ – СПОДОБАЄШСЯ ТИ. А тоді долоня перетворилася на кулак і помчала на неї, зростаючи, і світ зник з її очей.

Десь глухо бевкнуло металом. Вона подумала, що то, либонь, її голова вдарилась об кабіну пікапа. Згадалося: «Зомбі пекарі». А далі настала темрява на якийсь час.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю