Текст книги "Фальшивий талісман"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

Юрко так і не розв’язав для себе цього питання, пробирався за Мухою в чагарниках, і віти боляче стьобали його по обличчю.

8

Чорний “опель-адмірал” швидко мчав по шосе, й гума повискувала на поворотах. Іполитов сидів на шкіряному задньому сидінні, поруч нього напівлежав його новий наставник – штурмбанфюрер СС Краусс. Іполитову хотілося також вільно відкинутися на спинку сидіння і недбало простягнути ноги, але сидів напружено, вчепившись руками за переднє сидіння, визирав у вікно, стежачи за дорогою. Від Берліна від’їхали вже кілометрів з двадцять, нараз машина притишила швидкість і повернула на бічну дорогу: також асфальтова стрічка, але вужча, і ліс ближче приступав до неї.

Іполитов не знав, куди вони їдуть, – товариський Краусс охоче розмовляв про дівчат і ресторани, але замикався в собі, коли йшлося про справи. Мав точно визначені інструкції: чим менше знатиме поки що Іполитов про характер завдання, тим краще, – секрет перестає бути секретом, якщо про нього знатимуть більше трьох осіб. А коли ще й жінка…

Жінок Краусс не цурався, вважав себе одним із знавців та поцінувачів прекрасної половини роду людського, проте псі його дівчата чомусь були схожі одна на одну.

– Чим більше має “добра” дівчина, – полюбляв жартувати Краусс, – тим більше віддасть, і кому хочеться обіймати кістки?

Іполитов глибоко в душі поділяв шефові уподобання, йому також подобалися дівчата тілисті, й тому, коли постало питання про так звану подругу життя для нього, одразу згадав Ліду Судову. Груди в Ліди, либонь, більші, ніж у берлінських крауссівських Кетхен і Гретхен, але тугі й високі, все інше, як кажуть, теж на місці. Найголовніше ж – своя, більшовиків ненавидить не менше, ніж він сам, хоробра, вміє стріляти, й кебети їй не позичати.

Але Ліду ще не привезли до Берліна, вона прибуде завтра чи післязавтра, й цим слід скористатися: Краусс сказав, що сьогодні в них зустріч із зовсім новими дівчатами, не в ресторані, а в інтимній компанії, про все вже домовлено, й красуні чекають на них.

За ці дні Іполитов і справді повірив у своє виняткове становище й аніскілечки не сумнівався, що все так і залишиться навічно, німці – нація практична, даремно нічого не роблять і нічого не дають, але розкішний “опель-адмірал” із шкіряними сидіннями й не менш розкішні красуні – тільки завдаток, скоро він стане одним з героїв рейху, а героїв слід і шанувати, і дбати про них.

Правда, десь далеко, вглибині, точив хробачок, він постійно нагадував про себе, хоч як Іполитов глушив його пиятикою в ресторанах. Бо знав: одна справа йоржитися тут і зовсім інша – там, за лінією фронту.

Але сподівався на щасливий випадок, на свою кмітливість, на збіг обставин, біс його зна на що, на бога чи чорта, на обох разом – зрештою, намагався не думати про це й жити сьогоднішнім днем.

Ліс розступився, і дорогу попереду перегородив шлагбаум. Похмурий унтерштурмфюрер перевірив документи. За шлагбаумом тягнувся високий бетонний паркан з колючим дротом нагорі – розчинилися залізні ворота, і “опель-адмірал” в’їхав.

Відразу за ворітьми починалася довга сіра будівля, фактично кам’яний барак з вузькими загратованими вікнами, казенний і неоковирний, як усі бараки світу. Іполитов, не поспішаючи, виліз з машини. Намагався копіювати Краусса й робив усе солідно й неквапливо, як людина, котра знає свою вагу, усвідомлює становище й воліє, щоб оточуючі віддавали їй належне.

Майор у формі технічних військ привітав їх, точніше привітав лише Краусса, але Іполитов зупинився поруч штурмбанфюрера, й вийшло, що майор вітає і його, людину в цивільному, однак яке це має значення – люди в цивільному командують генералами… А цей недолугий майор…

Іполитов не встиг вигадати ще хоч би один дошкульний епітет, котрий якнайкраще схарактеризував би цього довготелесого, носатого майора, як той чітко повернувся і запропонував гостям пройти до барака.

З коридора сходи круто вели вниз, до просторого підвального приміщення.

Майор з Крауссом пропустили Іполитова вперед, той сприйняв це як цілком закономірний вияв шани – спускався, гордо випнувши груди, ступив нарешті на останню приступку, і тут раптом на нього з обох боків кинулися молодики, одягнуті в форму офіцерів Червоної Армії.

Іполитов розгубився лише на мить. В австрійській школі розвідників їх навчили прийомів самозахисту – підставив ногу одному й пірнув під другого, однак, відчувши страшний біль у заламаній назад руці, заточився і впав на цементну підлогу незручно, трохи не забивши щоки.

Але чому тут, під Берліном, офіцери Червоної Армії?

А вони тримали його міцно, викрутивши руки й притиснувши обличчям до холодного цементу. Іполитов над силу повернув голову й побачив зовсім близько, буквально за кілька сантиметрів, блискучий чобіт штурмбанфюрера. Нараз йому видалося, що той вже приготувався до удару й розквасить йому зараз обличчя, заплющив очі від жаху, але його підвели, поставили на ноги й відразу відпустили.

Краусс, побачивши розгублене обличчя Іполитова, зареготав.

– Не хвилюйтеся, це наші спеціалісти, – пояснив, – і вони випробували вашу реакцію.

Іполитов, щоб приховати збентеження, нагнувся і обтрусив коліна.

– Теж мені експерименти, – пробуркотів, – кидаються, як навіжені.

Штурмбанфюрер махнув рукою, і спеціалісти зникли.

– Реакція у вас є, – схвалив Краусс, – але техніку треба ще відшліфувати.

– Нас в Австрії вчили…

– Як рядового агента, а ви мусите стати асом.

– Але ж так несподівано…

– До цього ви й повинні звикнути. Не соромтеся, брали вас кращі спеціалісти рейху, у них і пройдете подальший курс. А тепер прошу… – Краусс відчинив важкі залізні двері, й вони зайшли до тиру, в кінці якого чорніли висвітлені лампочками мішені.

Штурмбанфюрер вибрав елегантний нікельований “вальтер”, любовно потримав його на долоні, підкинув і схопив міцно, видно, полюбляв зброю і вмів користуватися нею.

– Безвідмовна штука, – пояснив так, наче Іполитов уперше в житті бачив пістолет, – давайте випробуємо.

Мішені з’являлися і зникали з різними інтервалами і в різних місцях. Іполитов бив по них із задоволенням, уявляючи, що стріляє саме по переодягнених молодиках, котрі так принизили його. Поміняв обойму і знову стріляв, а Краусс і майор уважно стежили за ним.

– Досить, – нарешті зупинив його штурмбанфюрер, – досить, бо патрони потрібні рейхові на фронті… – Задоволений жартом, зареготав перший, весело й голосно, проте одразу обірвав сміх і поцікавився в майора: – Ну, як?

– Дев’ять з десяти, – пояснив той. – Мусить бути десять з десяти.

– Хочете зробити з мене снайпера? – Іполитов завжди пишався своїм мистецтвом стріляти і вважав, що дев’ять з десяти вибитих мішеней дуже пристойний результат.

Штурмбанфюрер помітив його незадоволення.

– Гансе, – попросив майора, – покажіть йому, як стріляють офіцери рейху.

Майор витягнув свій “вальтер”, подумав трохи, поклав назад до кобури і взяв пістолет Іполитова. Тепер мішені зникали вдвічі швидше – однак майор вибив усі десять. Відстрілявшись, повернув “вальтер” Іполитову.

– Я сам вибрав для вас зброю, – пояснив, – бережіть її, тут усе вивірене.

Іполитов не втримався від запитального погляду на Краусса, той кивнув ствердно, і Іполитов заховав “вальтер” до кишені не без задоволення – тепер знав, що йому довіряють цілком і, може, навіть прийняли до своєї компанії. Це одразу підігріло його гонор, пістолет приємно обтяжував кишеню, надавав упевненості – Іполитов наріз зупинив Краусса, який уже рушив до дверей, і мовив твердо, наче наказав:

– Давайте ще… І швидше.

Побачив вдоволену посмішку на майоровому обличчі – тепер пістолет його працював, здається, як автомат. Іполитов стріляв розлютовано й несамовито, та рука не тремтіла – вважав, що всі кулі лягають у ціль.

Але майор знову констатував майже байдуже:

– Дев’ять з десяти.

Іполитов засунув нову обойму до пістолета, але Краусс заспокійливо взяв його за лікоть.

– Результат цілком пристойний, – похвалив, – на сьогодні досить, Ганс займеться шліфуванням вашої майстерності. – Штурмбанфюрер попрямував до дверей, не озираючись, – він був тут начальством і приймав рішення самостійно. Іполитов збагнув це, і попереднє відчуття зверхності раптом полишило його. Але ж, зрештою, все логічно, все йде, як і наложить, він і справді поки що учень, а от коли повернеться звідти…

Нараз подумав: якщо повернеться, але тут же відкинув цю думку, як негідну справжнього мужчини, – хіба не може зробити все, що захоче, людина, котра щойно вибила дев’ять з десяти мішеней? І він попрямував за офіцерами, високо звівши голову й торкаючись пістолета в кишені.

Тепер вони зайшли до зали, схожої на тир, тільки в кінці її стояли не мішені, а досить велика сталева плита, пройнята, певно, снарядами. Іполитов здивовано роззирнувся, проте гармати не було, та яка взагалі може бути гармата в приміщенні, це тобі не полігон, а підземний тир.

Майор підвів їх до столу, на якому лежала чудернацька металева труба з ременями, дротами та кнопковим вмикачем. Він узяв трубу мало не урочисто, як беруть дуже коштовну річ, підважив на долоні й мовив тоном доповідача, який зробив дуже важливий винахід і пишається ним:

– Нова зброя, панове, називається вона “панцеркнакке”. Труба діаметром шістдесят міліметрів шкіряними пристяжками кріпиться до правої руки. Бачили плиту, – кивнув у кінець тиру, – так от, панове, снаряд, пущений з “панцеркнакке”, пропалює мало не п’ятисантиметрову броню, як розпечений дріт шматок масла. Стріляють з “панцеркнакке” реактивними снарядами кумулятивної дії. Снаряд має досить велику відстань польоту. Постріл безшумний. Уявляєте, панове, безшумний постріл з рукава пальта снарядом такої великої сили!

Іполитов вискалився від несподіванки та здивування, поштиво підійшов до столу, помацав нічим не примітну трубу, схожі на пляшки снаряди.

– Оберштурмбанфюрер Грефе казав мені про цю зброю, – мовив. – Це для мене?

– Рейх надає вам найкращу зброю, – відповів майор патетично.

Іполитову захотілося виструнчитися, вигукнути “хайль”, але утримався і рішуче взяв “панцеркнакке”.

– Можна спробувати? – запитав.

Майор перезирнувся з Крауссом. Видно, нетерплячка Іполитова сподобалася їм, бо відповів, не роздумуючи:

– Прошу.

Іполитов дивився, як спритно прилаштовує майор до його правиці “панцеркнакке”, й думав, що це справді диявольська зброя.

Нарешті майор прилаштував трубу до руки, акуратно заклав снаряд і вивів умикач до лівої кишені піджака Іполитова. Той відійшов до стіни, повільно підвів правицю, наче хотів вигукнути нацистське вітання, прицілився і натиснув на кнопку.

Одразу правицю рвонуло, наче вдруге на нього сьогодні кинулися зненацька, проте Іполитов не зважив на це, бо в кінці зали почувся вибух, в обличчя вдарила гаряча повітряна хвиля – майор з Крауссом рушили до броньованої плити, а він усе ще стояв незворушно, бо й так бачив нову дірку в броні – дірку, щойно пробиту ним, Іполитовим, із зброї, котрої ще не бачив світ.

Потім його вітали, і майор навіть потиснув йому руку, а перед очима в Іполитова все стояла задимлена дірка в броні, й ніздрі жадібно вдихали запах пороху й розпеченої сталі.

Коли поверталися до міста, Іполитов уже не милувався навколишніми пейзажами. Сутеніло, а вони сьогодні ще не обідали, Іполитов відчув, що смертельно голодний, поскаржився штурмбанфюреру, і той пояснив, що слід потерпіти щонайбільше півгодини – вони їдуть на квартиру, де все готове: дівчата чекають на них.

“Опель-адмірал” зупинився біля сірого чотириповерхового будинку на берлінській околиці, Іполитов трохи подивувався, бо мешкали вони з Крауссом у фешенебельному особняку н ресторани відвідували першокласні, а тут стіни облуплені й почорнілі від чаду – звичайний житловий будинок, де мешкають малозабезпечені службовці, дрібні крамарі, кваліфіковані робітники.

На сходах пахло не дуже приємно, Іполитов зовсім уже розчарувався і хотів навіть висловити Крауссу своє невдоволення, але утримався і, виявляється, вчинив правильно, бо квартира на четвертому поверсі, куди вони нарешті дісталися, була великою і досить гарно умебльованою, навіть у передпокої лежав килим, бра на стінах висвітлювали дзеркала і якісь вази з квітами на низькому столику. Головне ж, у квартирі солодко пахло добре підсмаженим м’ясом, у передпокої стояла висока, грудаста дівчина, зовсім у стилі Краусса, а з кімнати визирала ще одна, з кучмою білявого і, як одразу помітив Іполитов, нефарбованого волосся, вродлива й швидкоока, з прямим носиком і родимкою на правій щоці.

Блондинка одразу сподобалась Іполитову – таке собі грайливе бісеня, від якого можна чекати всіляких несподіванок.

– Ельза, – представив пишногруду дівчину Краусс.

Та подала штурмбанфюрерові руку, але він безцеремонно обійняв її і поплескав по сідниці.

– І Ніна, – вказав Краусс на другу дівчину, – сподіваюсь, вона сподобається вам, Петер. Крім усіх інших принад, ваша землячка.

Штурмбанфюрер уперше назвав Іполитова по імені, либонь, це свідчило про те, що нарешті остаточно прийняв його у своє коло, принаймні той сприйняв це саме так, вдячно зиркнув на Краусса й відповів недбало, але дивився пильно: як зреагує?

– Це дуже приємно, Гюнтере… Чудовий подарунок.

Штурмбанфюрер подивився на нього уважно, насмішкуватий вогник блиснув у його сірих очах, а може, це тільки видалося Іполитову, бо Краусс жартівливо підштовхнув його до Ніни й заявив категорично:

– Вона сьогодні у вашому розпорядженні.

Певно, щодо цього не могло бути двох думок, однак дівчина подивилася на Краусса осудливо й подала Іполитову руку манірно, як старшокласниця. Рука в неї була вузька й, на перший погляд, м’яка, але Ніна відповіла на рукостискання твердо й зазирнула Іполитову в вічі гостро й запитливо.

Дівчата заклопоталися біля столу, Ельза побігла по щось на кухню, а Краусс рішуче відсунув стілець, кивнувши на протилежний бік столу Іполитову. Того не треба було просити. Вони наклали собі салату, ковбаси й шинки, штурмбанфюрер налив усім по келиху коньяку – випили без довгих тостів і накинулися на їжу, наче справді повернулися з голодного краю.

Потім, поважчавши трохи від коньяку й смачної їжі, вони перейшли до вина. Особливо сподобалося Іполитову червоне бургундське, він валив Ніні повний фужер і зажадав, щоб вона випила з ним на брудершафт. Гадав, що дівчина комизитиметься, але Ніна лише обтерла яскраво-червоні губи паперовою серветкою й з готовністю підставила їх Іполитову. Потім знову обтерла їх і мовила якось недбало:

– Хіба в цьому справа? Називай мене, як хочеш, ти одразу пав мені в око, Петер, оце найважливіше… – Вона притулилася до нього, це сподобалося Іполитову, й він попросив:

– Нехай я буду для тебе Петром. Який я Петер?..

– Е-е… – насварилася Ніна тонким пальцем. – Якщо вже сам Краусс назвав тебе Петером…

– Добре, – погодився Іполитов, – усе це пусте, головне, що познайомився з тобою. – Подумав, що, може, даремно викликав Ліду Судову, зовсім даремно, бо Ніна не гірша, певне, вродливіша й стрункіша за Ліду, правда, Ліда гарно стріляє ніколи не губиться, якщо їх закинуть разом, кращої помічниці не знайти.

Іполитов вирішив не зазирати далеко вперед: сьогодні йому доля і Краусс послали Ніну – чудово, хто відмовиться від такої дівчини, і він поставив платівку з танго й запропонував потанцювати.

Ніна пішла охоче й танцювала добре, вся віддавалася танцеві, слухалася партнера, відчувала кожен його рух і бажання, наче вже належала йому, очі в неї блищали й над верхньою губою виступили краплинки поту.

Краусс вимкнув горішнє світло, тепер кімнату освітлював самий торшер – Ніна обійняла Іполитова за шию обома руками, і він уже не бачив, як Краусс потихеньку підштовхує Ельзу до сусідньої кімнати…

Вони лишилися з Ніною самі. Нарешті Іполитов помітив це. Він підвів дівчину до широкої тахти, і вона опустилася на неї втомлено, немов раптом захотіла спати. Іполитов сів поруч, Ніна одразу обійняла його, він потягнувся до неї, і дівчина поцілувала його солодким поцілунком.

– Чекай, я зараз…

Вона відірвалася від Іполитова й зникла, він навіть не встиг дібрати, в які двері, потягнувся, як кіт, мало не замуркотів, розв’язав краватку, скинув туфлі й уважно, за звичкою, роззирнувся довкола.

Торшер освітлював кімнату м’яким рожевим світлом, поруч на низенькому столику стояла пляшка з водою і дві склянки, а на килимі за ним лежала жіноча сумочка.

Іполитов злодійкувато зиркнув на двері й потягнувся до сумочки. Не міг подолати в собі давньої внучки дрібного злодія, либонь, це було вище за нього, жила у нього в крові – заміж клацнув тихо, й Іполитов швидко перебрав вміст сумочки. Побачивши гроші, мало не витягнув і лише зусиллям волі примусив себе кинути їх назад. На дні сумочки лежали маленький бельгійський браунінг і посвідчення – Іполитов розгорнув його і одразу поклав, немов обпекло пучки. Кинув сумочку на місце й, вмить протверезівши, потягнувся до пляшки з водою.

Ось тобі й Ніна, податлива й тендітна, з широко поставленими наївними очима. В такі очі можна вік дивитися й так і не дізнатися, що вони можуть бути жорсткими, уважними й злими: бо на роботі Ніна, мабуть, зовсім інша, вона й мусить бути зовсім іншою там, у гестапо – адже згідно з посвідченням струнка дівчина з родимкою на правій щоці була унтерштурмфюрером СС.

І Краусс спеціально звів її з Іполитовим…

“Е-е… – подумав Іполитов і ковтнув ще води. – Це закономірно, ще одна перевірка, а що мені перевірки, я правильніший за самого Краусса, може, й за самого їхнього фюрера, і на його місці…”

Він не встиг додумати до кінця, що б учинив на місці фюрера, бо повернулася Ніна. Зиркнувши на неї, Іполитов геть-чисто забув і про посвідчення, і про браунінг, та й для чого йому думати про якесь гестапо й пістолет, коли до нього йде таке чудове створіння в легкому розстебнутому халатику.

Іполитов вимкнув світло.

Він увімкнув його через деякий час і жадібно спорожнив просто з горлечка півпляшки води. Ніна лежала поруч – халатик її давно валявся на підлозі, – аніскілечки не соромлячись, ліниво потягнулася і попросила:

– А мені налий шампанського.

Іполитов приніс їй вина, дівчина тільки відсьорбнула і одразу відставила келих. Поклала Іполитову голову на коліна, той скуйовдив їй волосся, вона гойднула головою, останні шпильки посипалися на килим і тахту, очі в дівчини округлилися й потемнішали, вона попестила Іполитова по щоці й запитала пошепки:

– Ти давно звідти?

– Давно, – відповів невизначено, бо вирішив відбуватися саме такими обтічними словами.

– Краусс сказав, що скоро ти знову… – затнулася.

– Що?

– Що маєш важливе завдання.

Іполитов зареготав зовсім щиро.

– Може, Гюнтер і знає щось, але мені це невідомо.

– Він казав, що сьогодні ви…

– Так, сьогодні вранці снідали в ресторані. Потім каталися по Берліну, поки нарешті не завітали до вас.

– Для чого криєшся переді мною?

– Я криюся? – очі в Іполитова дивилися зовсім чесно, такими очима він умів дивитися на прокурорів і слідчих, коли доводилося відповідати на їхні численні запитання, іноді це допомагало йому, але Ніна, судячи з усього, не повірила, бо мовила пошепки:

– Ти сподобався мені, Петре, ніколи не зустрічалася з таким чоловіком, хочеш бути завжди зі мною?

– Хочу. – Справді, цієї миті Іполитов не брехав, то інша справа, що через півгодини йому розхочеться, однак зараз був чесний навіть перед самим собою.

– Скажи Крауссу, щоб він послав мене з тобою.

– Куди?

– Не придурюйся. Я радистка й не підведу.

– Це точно – не підведеш…

– Отож, – зраділа Ніна, – я всюди з тобою: куди ти, туди і я.

Дівчина палко поцілувала його й прошепотіла:

– Зроби так, щоб нас закинули разом.

– Для чого?

– Усе може трапитись… Ти мені одразу сподобався, і там, у наших…

– Що ти верзеш?

– Німцям уже кінець, бачиш, відступають і відступають. Прийдуть наші сюди, що робитимемо? А там матимемо шанс…

Іполитов хотів відповісти, що є ще союзники на Заході, кожній розвідці потрібні кмітливі, хоробрі й сильні люди, та ще й з їхнім досвідом… Але вчасно втримався, відштовхнув Ніну й заперечив гнівно:

– Ти що, з глузду з’їхала? Як можна?

– Бо я хочу жити, і у нас з тобою єдиний вихід…

– Єдиний вихід – вірно служити великій Німеччині! – зірвався на пафос Іполитов.

– Дослужишся…

– Дурепо! – здавалося, Іполитов зараз ударить Ніну по щоці. Заніс навіть руку, та опанував себе. Все-таки агент гестапо, і на всяк випадок не треба крайнощів. – Дурепо нещасна! Ти знаєш, що таке вермахт? То помовч, а я бачив німців у ділі. Успіхи більшовиків тимчасові, німці ніколи не підпустять їх навіть до кордонів рейху, і ми мусимо докласти всіх зусиль, щоб сприяти нашій перемозі.

– А що я кажу, – закліпала Ніна довгими нафарбованими віями, – я також кажу… Забудь, що я верзла…

І він забув… Але не зовсім: вранці, коли вони з Крауссом сідали в машину, переповів усю розмову з Ніною. Нехай знають, що він до кінця відданий рейху, а цю шльондру, котра може зрадити будь-якої миті, слід негайно покарати.

Краусс кивав у відповідь, погоджуючись, але без ентузіазму, а Іполитов непомітно потер руки й задрімав, приткнувшись у куток “опель-адмірала”. Ця ніч все-таки виснажила його, дрімав і прокидався, коли автомобіль круто повертав, легка усмішка торкалася його губів – думав: могли б підсунути значно гіршу, а такої жінки, як Ніна, не мав давно. От чортиця: все знає і все вміє…

9

Полковник Карий помацав пучками щоку, з відразою відчувши жорсткість щетини. Зовсім закрутився, не було часу й поголитися, а голився полковник щодня, бо чорна щетина Є нього відростала одразу, а Карий вважав, що мужчина мусить бути завжди підтягнутим.

Минала друга година ночі, слід було спати, полковник уважно подивився на втомлені обличчя майора Бобрьонка й капітана Толкунова й мовив:

– Отже, ми про все домовились. О сьомій годині навколо базару будуть встановлені пости, ми візьмемо його в кільце, і в разі чого допомога завжди забезпечена вам. Олексюка доставляємо у провулок за школою, звідти він іде сам.

– Так точно, товаришу полковник! – Толкунов аж витягнувся на стільці: полюбляв висловлюватися чітко, як і належить за статутом.

Полковник утомлено махнув рукою, не схвалюючи статутну точність Толкунова, прискіпливо обдивився капітана. Видно, огляд задовольнив його: приношена гімнастерка надавала Толкунову вигляду ротного запасного полку. Але полковник все-таки зауважив:

– Дуже прошу вас, капітане, близько не підходити до Олексюка. Тримайтеся віддалік, ближче буде майор у цивільному, а втім, ми про все вже домовились, ідіть, можете чотири години поспати, навіть більше… – Він не уточнив скільки, та й хто рахує години відпочинку контррозвідників – не лягай хоч тиждень, а шпигуна затримай.

– Я покладаюся на вас, – закінчив полковник, проводжаючи офіцерів до дверей.

– Зробимо, Вадиме Федотовичу, – зовсім по-домашньому пообіцяв Бобрьонок.

У глибині душі Бобрьонок не вірив, що агенти шукатимуть Олексюка. Старший групи міг обійтися н без нього, а в таких випадках не ризикують – для чого їм без крайньої потреби потикатися на базар?

Але все могло статися, і контррозвідники не мали права не використати цей шанс.

…Базар вирував на великій, з дерев’яними ятками, площі. Збоку стояло кілька возів, запряжених шкапами, на яких не накинули оком німці, тітки продавали курей, правили за них, мабуть, бозна-що, городянки лише мацали курей, роздмухували пір’я, намагаючись побачити жовтий пташиний жир.

Олексюк, як і домовилися, проминув вози й заглибився всередину базару, де продавали з рук всілякий мотлох, від, старого, латаного й перелатаного до зовсім пристойних, але старомодних драпових пальт і вузьких, у смужку штанів.

Проте тепер носили широкі, за тридцять сантиметрів. Моряк, котрий бозна-як потрапив до цього поліського містечка, підмітав пилюгу з бруківки надзвичайно розкішним кльошем; нарешті знайшов, що потрібно: попід ятками простягнулися дерев’яні ряди, на яких ковельські тітки виставили каструлі з різним їдлом – пропонували тут і смачний український борщ, і печеню з картоплею, і вареники з сиром.

Моряк, подумавши трохи, зсунув безкозирку на потилицю і рішуче попростував до величезної каструлі з борщем. Він мав рацію – навіть до Бобрьонка долинув апетитний запах борщу, вранішні бутерброди видалися майорові тепер такими негодящнми й несмачними, що мало не піддався спокусі, але не мав права відволікатися на щось стороннє і тільки краєм ока, дивився, як морячок метелить борщ з великої миски.

Олексюк ішов, трохи накульгуючи, плечем розсуваючи натовп, звичайний, трохи втомлений піхотний лейтенант, який повертається після госпіталю до своєї частини, і, безперечно, ні в кого й думки не могло виникнути, що ця сіра й нічим не примітна людина вчилася в німецькій шпигунсько-диверсійній школі, відмінно володіє зброєю і може дати відсіч навіть високому, на півголови вищому за всіх присутніх на базарі верланеві, що закутав плечі жіночою спідньою сорочкою, а в руках тримав кілька шматків господарського мила.

Верлань голосно розхвалював своє мило. Бобрьонок подумав, то іншим разом він би обов’язково перевірив у нього документи, та нараз побачив, що в хлопця порожній лівий рукав, і не осудив його: ще не пристосувався до життя з однією рукою, пенсії з нинішніми цінами вистачає лише на кілька мисок борщу, і, певно, рахує кожний карбованець, який одержує за мило. Правда, навіть і цей карбованець офіційною мовою називається спекуляцією, але тільки в запеклих законників, – без базару тепер не проживеш.

На краю базару Бобрьонок побачив військовий кашкет і одразу насторожився. Кашкет повільно просувався до Олексюка, майор не міг побачити обличчя військового й погони, але, судячи з описів агента, той міг бути старшим групи Гороховим – здається, чорнявий, точно, чорнявий, он потилицю видно, мало не циган.

Циган розминувся з Олексюком, не зупинившись, але Бобрьонок міг дати голову на відсіч, що вони бачили один одного, можливо, обмінялися поглядами, може, Олексюк подав Циганові якийсь таємний знак, вони могли умовитися – коли щось негаразд, насупитися, тримати правицю в кишені, торкнутися носа, закусити губу – хіба мало можна вигадати умовних знаків?

А Циган ніби нагадує Горохова…

Майор підійшов до низького й лисуватого чоловіка, котрий продавав солдатську білизну, поцікавився, скільки коштує, а очима вказав на Цигана, той збагнув одразу, грубо висмикнув у Бобрьонка не зовсім нову сорочку, навіть пригримнув:

– Не хочеш – не купуй! Бачиш, який перебірливий: не нова… Міцна, носити її ще й носити… Де нову візьмеш?

Він зник у натовпі, буцім розчинився, а майор тепер був спокійний: Цигана затримають, перевірять документи і в будь-якому випадку доставлять в комендатуру. Якщо не винен, вибачаться, – що ж, такий суворий закон воєнного часу, й кожен мусить розуміти це.

Олексюк дійшов до краю базару, випив води в хлопчика, який торгував нею просто з відра: набрав у криниці за сотню метрів від базару й брав за кварту копійки. Олексюку на всяк випадок були видані дрібні гроші – він кинув хлопчикові карбованця, той схопив пожадливо й заховав до кишені, а Бобрьонок подумав, як негативно може вплинути на дитину така комерція: привчить хитрувати, в усьому шукати вигоду… А може, хлопчик на зароблені копійки з’їсть хоч тарілку супу?

Бобрьонок побачив, як круто повернувся Толкунов. Майор простежив за поглядом Толкунова й помітив двох військових, що наближалися до базару. Парканчик навколо нього був низенький, рідкий, і Бобрьонок луже добре бачив, як військові перетинали вулицю. Йшли важко, втомлено, передній із сидором за плечима – звідси не можна було розгледіти, скільки зірочок на погонах, але що зірочки, миттєва справа – зняти чи додати, головне – документи, а в тому, що ворожі агенти мають запасний комплект документів, майор не сумнівався.

Офіцери зайшли на базар і зупинилися біля того ж спритного хлопчика попити води. Тепер Бобрьонок стояв од них за три кроки; певно, не агенти, бо дуже чорнявого нема, один зовсім лисий, а в другого з-під мокрої від поту пілотки вибивається біляве волосся. У першого чоло високе, обличчя вилицювате і очі вузькі, казах не казах, а щось східне було в його косуватих очах. А білявий – типовий флегматик, сидір зняв повільно, поставив біля ніг, воду п’є маленькими ковточками, і весь він великий, на голову вищий від товариша – якийсь неповороткий і наче лінивий. Підняв сидора, але не закинув знову за плечі, повісив на лікоть, а видно, що мішок важкий, – цікаво, що в ньому?

Толкунов пройшов повз офіцерів, вони відкозиряли йому – обидва були старші лейтенанти: вузькоокий виконав цей ритуал ретельно, як і належить за статутом, і це трохи насторожило Бобрьонка – мало не рівні за званням, для чого ж так виструнчуватися, та ще й на базарі?

Краєм ока майор весь час бачив Олексюка. Той стояв спиною до старших лейтенантів – раптом високий, із сидором попрямував просто до Олексюка, підійшов до нього мало не впритул, здається, навіть штовхнув, але не зупинився і не сказав ані слова, проминув і підійшов до чоловіка, який продавав мило. Вони швидко сторгувалися, старший лейтенант повернувся до товариша – упакували мило в сидір і пішли з базару.

Бобрьонок помітив, як зупинив їх патруль, але старші лейтенанти не дуже цікавили його: точно бачив, що білявий не спілкувався з Олексюком.

Агент стояв тепер у самісінькому центрі базару, де продавали ношені речі. Поруч нього інвалід на милицях пропонував купити капелюха, звичайного чорного капелюха з вузькими крисами. Одягнув капелюха на стрижену голову, трохи набік, либонь, вважав, що це робить його елегантним, вигукував голосно, торкаючись пучками крисів:

– Кому довоєнного капелюха? Дешево віддам, а кожний мужчина у ньому подобається найвродливішій дівчині! Хто хоче подобатись гарним дівчатам? Налітай!

Але ніхто не зважав на заклики інваліда і, мабуть, не тому, що чоловікам не хотілося подобатися вродливим дівчатам, просто на базарі було дуже мало цих чоловіків – поодинокі військові, старі та інваліди, більшість – жінки, мабуть, самі вони хотіли подобатися чоловікам. Однак де їх візьмеш під час війни?

На заклик інваліда на милицях відгукнувся лише безрукий верлань, що продавав жіночу сорочку й мило. Проштовхавшись до товариша, зупинився, вражений до глибини душі, бо вирячився на нього із щирим подивом.

– Брательник у котелку! – вигукнув нараз радісно й здивовано. – Точно, брательник у котелку. І де ти його доп’яв, друже?

Але інвалідові на милицях було не до жартів.

– Відчалюй, – огризнувся сердито, – і не заважай комерції!

– Хіба так торгують? – верлань забрав у інваліда одну милицю, підніс на ній капелюха над усім базаром, похилитав, як прапором, і справді, до них одразу став пробиватися крізь натовп сивий старий – він довго м’яв криси капелюха, нарешті сторгувалися – вони розійшлися з інвалідом, задоволені один одним, а верлань з товаришем попрямували до рядів з їжею, либонь, щоб зібратися на силі для майбутніх торговельних боїв.