Текст книги "Фальшивий талісман"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)

Ростислав Самбук
Фальшивий талісман

Від автора

Наприкінці літа 1944 року головне управління імперської безпеки гітлерівської Німеччини запланувало й розробило одну з найпідступніших акцій другої світової війни – знищення верховного головнокомандуючого Червоної Армії та інших членів Державного Комітету Оборони. Ці факти лягли в основу роману “Фальшивий талісман”. Автор тільки змінив прізвища деяких учасників акції та місця дії працівників контррозвідки. їм, солдатам “смершу”, автор і присвячує свою книгу.

1

– Хочете чаю? – запитав Рубцов і, не чекаючи згоди, відчинив двері й наказав ад’ютантові: – Дві склянки чаю, Володю, тільки міцного. І з печивом. – Пройшов до прикритої чорним репсом карти на стіні, розсунув шторки, постояв, вдивляючись, наче не знав напам’ять усіх позначок на ній. Круто повернувся до Воловика й мовив з притиском: – Сивий повідомляє, що німці готують якусь важливу операцію. Суворо засекречену, навіть Сивому не вдалося довідатись нічого конкретного. Висадка шпигунсько-диверсійної групи в районі Сарни – Ковель. Це єдине, що нам відомо. Мало.

Воловик ледь ворухнувся на незручному стільці з гнутою спинкою. Подумав: “Чому такі стільці назвали віденськими? Певно, не тому, що їх вигадали віденські майстри, либонь, у них була голова на плечах, а її точно не мала людина, яка вперше зробила цю жорстку потвору, на якій і кілька хвилин всидіти важко. Особливо людині із застарілим радикулітом”.

Одповів сухо:

– Не так уже й мало, Василю Семеновичу. Сьогодні субота, а висадка планується наступного тижня. Маємо принаймні два дні, щоб підготуватися. Карому вистачить.

– Вистачить? – недовірливо перепитав Рубцов. – Карому-то вистачить, але ліси… Тут такі ліси… – Знову повернувся до карти, буцім хотів знайти там відповідь на запитання, що не давало спокою. Так і не знайшовши її, витягнув із сейфа іншу карту з численними позначками обабіч лінії фронту, свята святих фронтового управління контррозвідки. До цієї карти мали доступ лише кілька працівників: фактично він, генерал Рубцов, та його заступник полковник Воловик, ну, ще двоє—троє з командування – і все.

Рубцов розклав карту на столі, розгладив її долонею, тицьнув пальцем у синій трикутник на досить далекій відстані від лінії фронту.

– Може, послати до Сивого спеціального зв’язкового? – запропонував. – З рацією?

Полковник похитав головою.

– А що це дасть? Коли б Сивий дізнався про щось конкретне, встиг би повідомити. Зв’язок з партизанами в нього надійний. Інформація, яку він надсилає, потрапляє до нас через дві—три доби.

Рубцов зміряв Воловика уважним поглядом. Як завжди, у полковника залізна логіка. Але навіщо нагадування? Наче він сам не знає, як діє канал зв’язку між Сивим і партизанським загоном…

Генерал сидів, розглядав карту й міркував. Вивчення карти тішило його й заспокоювало. Усе наче на долоні. Кружками позначені місця розташування розвідницьких та каральних органів ворога. Взагалі для всього є свої позначки: шпигунсько-диверсійні школи, конспіративні квартири, пункти переправлень… Маршрути проникнення гітлерівських шпигунів у розташування наших військ, місця викидання парашутистів…

Але ж тепер особливий випадок, щось задумали в “Цепеліні”, можливо, навіть не там, а в столиці рейху, отже, навряд чи користуватимуться старими каналами, вигадають щось нове, і велике щастя, що надійшла хоч така інформація Сивого.

У двері постукали, і Рубцов прикрив карту. Ад’ютант приніс чай: дві склянки на підносі й цукор та печиво у вазочці.

Генерал зиркнув і задоволено потер руки.

– Неймовірно – з цитриною… І де ти береш усе це, Володю? – запитав, але, мабуть, просто так, для порядку, не сподіваючись на відповідь.

Ад’ютант лише усміхнувся: в кожного свої секрети, й не відкривати ж їх начальству… Він вийшов, залишивши в кімнаті запах дешевого одеколону. Генерал одірвався од чаю, повір носом і мовив:

– Ну й проноза цей Володька! Тільки скажи, все буде…

– То я зв’яжуся з Карим, – запропонував Воловик.

– Негайно, – відрубав генерал. – Розшукові групи розосередити в районі Ковель – Сарни. Пости сповіщення щоб муху не пропустили. Тримати зв’язок з місцевим активом. Доповідати про кожну підозрілу людину. Та й що вам казати, Іване Пилиповичу, самі все знаєте не гірше за мене…

Воловик навіть не кивнув. Ну й що, коли знає? Справді, він знає все, що належить знати людині в його становищі, проте вислухати начальство ніколи не завадить, йому вже сорок чотири роки, з них понад двадцять в органах ЧК, дослужився до полковника, до всього доходив своїм розумом, іноді звичайнісінькі речі давалися важко – що вдієш, освіти не мав, чотири класи ЦПШ, як жартівливо називали церковнопарафіяльну школу, потім академія громадянської війни, робота в повітовій, далі в губернській ЧК, систематично вчитися не мав часу, посилали, правда, кілька разів на курси вдосконалення… Твердо знав: головне – робити все, що можеш, і робити чесно, не шкодуючи себе. Життя вже давно повернуло на другу половину, й Воловик уважав, що прожив його недаремно. Тому й не заздрив Рубцову. Той у тридцять два генерал, закінчив академію, знає дві іноземні мови, не кажучи вже про інше. Розум гострий, і сам Рубцов якийсь гострий, скалкуватий, немов рубаний сокирою і не обточений, риси обличчя загострені, вилицюватий, чоло квадратне, дві зморшки пролягли від кінчика носа до губів, підкреслюючи гостроту обличчя та вираз рішучості.

Глибокі зморшки в тридцять два роки також про щось свідчили. Воловик розумів це й ставився до генерала поштиво, як і належить підлеглому. Правда, полковник дозволяв собі іноді трохи під’юджувати Рубцова. Між іншим, генерал одразу помітив це, проте, як людина розумна й делікатна, не осадив Воловика, це внесло б у їхні стосунки якісь елементи напруженості, що, безперечно, завадило б і роботі, а цього генерал категорично не бажав: цінував досвід, розум і стриманість полковника, особливо стриманість, якої іноді бракувало йому самому. Інші називали цю рису характеру Воловика педантизмом, та Рубцов ніколи не поділяв цього погляду, ставився до полковника як до старшого брата, це не позбавляло його права віддавати накази, а іноді навіть і вичитувати Воловикові за якісь упущення – проте завжди знаходив потрібний тон, і його зауваження ніколи не звучали образливо, отже, не могли зачепити самолюбство полковника.

– Я передам Сивому, – запропонував Воловик, – нехай відкладе все й зосередить увагу саме на цій операції.

– Так, – погодився Рубцов, – це його першочергове завдання. Хоча, – наморщив чоло, – раптом німці закинуть групу вже післязавтра, а поки спрацює наш канал зв’язку…

– Однаково, – не погодився Воловик, – може трапитись І так, що нам не вдасться знешкодити шпигунів і вони повернуться назад. Коли це будуть диверсанти, самі дізнаємось, для чого їх посилали, але, здається мені, пахне іншим. Диверсантів вони закидають до нас не так уже й рідко, як правило, вони потрапляють до наших рук, але засекретити так, щоб навіть Сивий не міг нічого дізнатися!..

– Так, перед Сивим вони не криються, – кивнув Рубцов. – Сивого вони вже мають за свого.

Навіть у розмовах віч-на-віч Рубцов з Воловиком давно вже відвикли називати Сивого його справжнім прізвищем – таким законспірованим і цінним розвідником той був. Звичайний піхотний лейтенант, який чимось сподобався Рубцову понад два роки тому. Саме тоді в генерала народилась ідея послати Сивого в тил ворога із завданням потрапити в поле зору абверу. й за найменшої можливості стати їхнім агентом. Так, зрештою, й вийшло.

– Отже, вирішили!.. – мовив Рубцов рішуче. – Зв’язуйтеся з Карим, може, йому потрібна допомога… Підкинемо когось з фронтового резерву.

Воловик засміявся.

– А ви щедрий, Василю Семеновичу. Ну, скажіть, хто й коли відмовлявся від фронтового резерву?

– Ніхто, – одразу погодився Рубцов. – Отож на ваш розсуд. Знадобиться – дамо Карому розшукувачів.

– Самі казали, там ліси… – якось невизначено зауважив Воловик, і Рубцов збагнув, що його заступник у даному разі не дуже схвалює рішення керівництва “Цепеліну” закинути своїх агентів саме до цього лісового району.

– І десь у цих лісах, – додав Рубцов, – є досить велика бандерівська банда. Можливо, саме на неї орієнтуються панове з “Цепеліну”…

– Це лише ускладнить наше завдання, – похмуро відповів Воловик.

Генерал задумливо погладив великим пальцем лівиці нижню губу. Мовив розважливо:

– Усе залежить від того, чого хочуть німці. І група, певно, не чергова, а особлива.

– Давно абвер не задавав нам таких загадок.

– Не абвер нині, а тьху ти, чорт, і не вимовиш… фронтауфклеругскоманда, здається, так?

– Авжеж… Канаріса нема, нема і абверу. Тепер усе парафія Кальтенбруннера.

– Нам від цього не легше.

– Ох, не легше, Василю Семеновичу, – погодився Воловик і важко підвівся.

2

“Юнкерс” ішов на посадку, і начальник головного управління імперської безпеки Ернест Кальтенбруннер визирнув у вікно. Нічого цікавого… Ліси з галявинами, де-не-де озерця і болота– Жодних ознак людського життя, і ніхто б ніколи не подумав, що десь тут, серед цих лісів і озер, розташувалася ставка фюрера – “Вольфшанце”, де приймаються найважливіші рішення рейху.

Обергрупенфюрер задоволено гмикнув. Те, що навіть він, точно знаючи, що пролітає зараз над “Вольфшанце”, нічого не помітив, свідчило про бездоганну роботу служб РСХА, тобто його, Ернеста Кальтенбруннера Що ж, зрештою, це правильно: у них усе відшліфовано й відлагоджено, машина, так би мовити, працює гладесенько-рівнесенько, і коли б не бездарність фронтового командування, можна було б сказати, що в третьому рейху все гаразд: життя суворо регламентоване, кожен знає, що йому належить робити, небажані елементи та червоні заколотники знищені, лише одиниці з них конають у концтаборах, уся країна славить фюрера.

На видовженому, брусуватому, завжди похмурому обличчі Кальтенбруннера з’явилася якась подоба усмішки: приємно, коли народ так славить, свого фюрера, отже, вірить йому й беззастережно підкоряється.

Зрештою, спробував би не підкоритися. Кому-кому, а начальникові РСХА відомо, що жодна держава в світі не має такого карального апарату, як третій рейх. Тільки під його рукою гестапо, СД, кримінальна поліція… Не кажучи вже про СС та “Ваффен-СС”, і варто йому поворухнути пальцем…

Кальтенбруннер скосував оком і поворушив мізинцем, та напрочуд нічого не сталося. Зробилося навіть якось образливо. Обергрупенфюрер насупив брови, що було ознакою гніву: у такі хвилини підлеглі намагалися не потрапляти йому на очі,– але поруч сидів тільки ад’ютант, на нього начальницький гнів, як правило, не поширювався, до того ж літак трусонуло, він покотився бетонованою доріжкою, і в дверях з’явився особистий пілот начальника РСХА. Либонь, хотів щось сказати, але, побачивши сердите обличчя обергрупенфюрера, затнувся, мовчки пройшов у кінець літака, відчинив дверцята й опустив приставну драбину.

Кальтенбруннер з задоволенням спустився на землю. Побачив, як поспішають до нього люди в чорному, ступив крок їм назустріч і викинув уперед руку, відповідаючи на вітання. Гарний настрій знову повернувся до нього, обергрупенфюрер навіть усміхнувся і рушив уздовж бетонованої смуги, відчуваючи, як пружнішають м’язи. Пахло живицею. Кальтенбруннеру подобався цей запах, він жадібно вдихнув повітря й озирнувся.

Начальник охорони ставки, правильно зрозумівши Кальтенбруннера, приспішив крок і порівнявся з ним.

– Як? – коротко запитав обергрупенфюрер.

Запитання не треба було розтлумачувати, принаймні начальникові охорони. Відповів упевнено:

– Все гаразд, обергрупенфюрере, настрій значно поліпшився, і фюрер навіть повернувся до своїх картин.

Кальтенбруннер ледь утримався, щоб не знизати плечима. В принципі він не схвалював це захоплення. Малювати не личило фюреру. Нехай би вже просто збирав картини, як Герінг, це можна було зрозуміти, гарні картини коштували-бо скажені гроші. Але ж сидіти самому з пензлем…

Кальтенбруннер рідко коли, навіть у думках, не погоджувався з фюрером – певно, геніальнішої людини не було на світі. Зрештою, генієві можна простити. Тим більше, що у мистецтві все залежить від імені художника. Кажуть, Герінг придбав картину якогось Вермера, – про цього голландського, художника Кальтенбруннер і не чув, а Герінг домовився з урядом Нідерландів і той замість нього заплатив за картину чотири мільйони франків.

А хто такий Вермер і хто такий Гітлер?

Машина чекала обергрупенфюрера під густими соснами, і начальник охорони послужливо відчинив дверцята перед ним. На передньому сидінні вмостився ад’ютант, машина рушила м’яко, хоч могла за кілька секунд набрати сто кілометрів, але тут нема де розігнатися – он уже попереду перший шлагбаум і чорні фігури з автоматами заступають дорогу.

Певно, унтерштурмфюрерові, який підійшов до їхньої машини, було відомо, хто саме їде в ній, крім того, не міг не впізнати начальника головного управління імперської безпеки, але ретельно, як і належало за інструкцією, перевірив документи – лише тоді виструнчився й наказав підняти шлагбаум.

Молодець унтерштурмфюрер, саме на таких тримається міцність рейху – чим ретельніше кожен виконуватиме свої обов’язки, тим могутнішою стане держава.

Біля другого шлагбаума машина з’їхала на узбіччя: далі треба було йти пішки. І тут у них перевірили документи – ще доскіпливіше, і гауптштурмфюрер СС запропонував Кальтенбруннерові здати особисту зброю.

Начальник РСХА спокійно витягнув з кобури нікельований офіцерський “вальтер”. Обергрупенфюрер сам встановив такий порядок, підписав наказ, в якому ні для кого не робилося винятку, і він сам безжалісно відправив би цього підтягнутого гауптштурмфюрера на фронт, якби той порушив інструкцію.

– Фюрер чекає на вас, – повідомив начальник охорони.

– Де? – не повертаючи голови, запитав Кальтенбруннер.

– Просто алеєю, перший поворот ліворуч.

Кальтенбруннер рушив, з приємністю відчуваючи, як вгрузає гравій доріжки під каблуками його лискучих чобіт. Відійшовши трохи, пильно оглянув мундир, знайшов пір’їнку й гидливо скинув її: фюрер мусить бачити своїх офіцерів бездоганними, зовні підтягнутими й внутрішньо зібраними – жодного нехлюйства й розслабленості, сам фюрер може припуститися відступів від цього правила, але на те він і фюрер, щоб мати дивацтва чи забаганки, і розумна людина сама мусить знати, в чому має право наслідувати фюрера.

Гітлер сидів на бічній доріжці, точніше, трохи обіч неї: на траві стояли мольберт і два стільці, на одному з них фюрер розклав фарби, на другому примостився сам – заглибився в роботу й відразу не почув притишених кроків Кальтенбруннера.

А начальник РСХА справді притишив крок і йшов трохи не навшпиньках – зрештою, таке доводилося бачити дуже рідко: фюрер в екстазі й не чує шереху жорстви під чоботями.

Коли до мольберта лишилося кілька кроків, Гітлер стрепенувся і різко повернув голову. Кальтенбруннер устиг побачити на його обличчі ляк, а може, це тільки видалося йому, бо фюрер осміхнувся і зробив знак наблизитися.

Кальтенбруннер виструнчився і підвів руку, але Гітлер хитнув головою і знову втупився в свою картину. Обергрупенфюрер мимовільно зиркнув на неї також: кущі на передньому краї ядучо-зелені, зовсім не такі, як ростуть насправді, а на тлі жовтуватого неба – синя сосна й фіолетові хмари над нею.

Певно, красиво, ба, навіть точно красиво (це комусь іншому Кальтенбруннер міг би сказати – звичайна мазанина), і треба буде якось натякнути фюрерові, щоб подарував одну зі своїх акварелей.

– Я радий бачити вас, Ернесте, – сказав Гітлер, не відриваючись від картини. Нарешті зітхнув, відклав пензель і підвівся. – Подобається? – запитав.

– Дуже! – вихопилося в Кальтенбруннера зовсім щиро, і Гітлер засміявся весело.

– А мені не дуже.

– Ну, що ви, мій фюрере, я б із задоволенням повісив вашу картину в своїй вітальні. – От і видалася нагода й потішити самолюбство фюрера, й недвозначно попросити в нього картину.

– Вона ще не закінчена.

– Але ж колись буде…

– Сподіваюсь. Я надішлю її вам, Ернесте, якщо справді колись закінчу.

– Кращого подарунка в мене ніколи не буде.

– Я вірю вам, Ернесте. – Нараз Гітлер хитро посміхнувся, перевів погляд на акварель, довго вдивлявся в неї, нарешті знову зиркнув на обергрупенфюрера й додав: – Я вірю вам тому, що ви абсолютно не розумієтесь на живописі.

Гітлер узяв пензель, щось підправив на картині, відклав його, підвівся і поклав Кальтенбруннерові руку на плече.

– Давайте трохи походимо, Ернесте, – запропонував, – бо я засидівся, а лікарі рекомендують прогулянки.

Він відпустив Кальтенбруннера й рушив алеєю, тягнучи ліву ногу, шкандибав, заклавши руки за спину, й, здається, зовсім забув про шефа імперської безпеки. Але тільки видавалося, бо нараз зупинився і втупився в обергрупенфюрера цікавими очима.

– Доповідайте, Ернесте, – наказав. – Виявили нових учасників змови?

– Звичайно, мій фюрере.

– Хто?

– Дрібнота, не варта вашої уваги.

– У цій справі нема дрібниць.

– Я знаю, і в перші дні ми взяли всіх головних учасників заколоту.

– Боже мій: Штауффенберг! – вигукнув Гітлер. – Герой війни, якому я вірив, як самому собі! – Раптом обличчя його перекосилося і набрало якогось хижого вигляду. – Єдине, чого не можу пробачити, що його розстріляно…

– Штауффенберг не потрапив до наших рук. Його розстріляли армійські офіцери.

– Щоб замести сліди.

– Мій фюрере, ви, як завжди, маєте рацію.

– Ви підвісили б цього одноокого полковника на гак за ребро, – потер руки Гітлер. – Ви б витягли з нього всі їхні таємниці… – Нараз зірвався на фальцет: – Потім ви підчепили б його на той же гак за горло, як звичайного барана. Він конав би довго і в муках, а так не встиг навіть усвідомити своєї смерті!

– Зате інші добре усвідомили її, – визнав за можливе заперечити Кальтенбруннер.

– Я ціную це, Ернесте, й ніколи не забуду вашої відданості.

У таких випадках належало виструнчитися і урочисто вигукнути “хайль”, але Кальтенбруннер відповів просто:

– Дякую, мій фюрере.

– Як Канаріс?

– Так, як ви й хотіли, мій фюрере. Камера – голий бетон, без ліжка й нар, хліб і вода. Я наказав допитати його, – посміхнувся зловтішно, – перша категорія допиту, тільки квіточки, мій фюрере.

– Він мусить жити! – Гітлер зупинився і втупився в Кальтенбруннера холодними очима. – Він мусить жити, поки я сам не подивлюсь на нього, вам ясно, Ернесте? Поки я сам не побачу жах на обличчі цієї брудної свині – це він винен у наших поразках, клятий шпигун і зрадник, я ніколи не прощу йому, я хочу бачити, як він повільно вмиратиме й проситиме пощади, але ніколи не дочекається, ніколи! – Гітлер вимовив усе це єдиним духом: стояв, не зводячи очей з Кальтенбруннера. Обергрупенфюрерові на мить зробилося лячно, немов це він опинився на місці Канаріса, мороз пройняв шкіру, Кальтенбруннер стенув плечима, відвів очі й ствердив:

– Ніколи!

– Але ж ви не для того прилетіли з Берліна, щоб розповісти мені про самопочуття Канаріса, – нараз посміхнувся Гітлер. – Я слухаю вас, Ернесте, уважно слухаю, бо розмова з вами завжди дає мені задоволення. Незважаючи на ті рідкісні випадки, коли у вас неприємні звістки.

– Цього разу неприємностей нема.

– Отже, у вас з’явилася якась ідея, Ернесте? – одразу пожвавішав Гітлер.

– Так, – Кальтенбруннер визнав за краще не казати, що ідея, власне, належить не йому, а виникла в нікому не відомого гауптштурмфюрера з “Цепеліну”. Гауптштурмфюрер одержить своє: черговий чин і хрест, хіба йому мало? Можливо, колись його ім’я стане відоме самому фюрерові, все можливе на цьому світі, але всьому свій час, а поки що у важкі для рейху дні фюрер мусить знати, що головне управління імперської безпеки не спить і що він може покластися на його керівництво.

Гітлер зупинився. Стояв, заклавши правицю за спину, перекочуючись з носків на п’яти, й зацікавлено дивився на Кальтенбруннера.

– Ну, кажіть! – мовив нетерпляче.

– Є можливість провести акцію, від якої здригнеться весь світ! – не без пафосу відповів обергрупенфюрер.

Водянисті очі Гітлера ожили.

– Уточніть, – наказав.

– Диверсія проти їхнього верховного командування. Гітлер аж потягнувся до обергрупенфюрера, піднявся на носках і знову поклав йому руку на плече.

– Невже?.. – вигукнув захоплено. – Невже ви справді здатні на це, Ернесте?

– Гадаю, що так.

Нараз Гітлер опустився з носків, згорбився і махнув рукою.

– Ви здатні тільки обіцяти… – мовив розчаровано. – Ви обіцяли мені Тегеран, Ернесте, а що з цього вийшло?

Кальтенбруннер чекав такого заперечення і заздалегідь підготувався до нього.

– Там діяли люди Канаріса, – відповів твердо. – Росіянам вдалося пронюхати про нашу акцію і вжити заходів. У Тегерані не обійшлося без зрадника, мій фюрере.

– Що ж пропонуєте ви тепер?

– Ми закинемо в радянський тил людину з унікальними документами. Росіяни шанують своїх героїв. Наша людина матиме новітню зброю, а також вибухівку…

Гримаса невдоволення скривила обличчя Гітлера.

– Це тільки в нас дехто може безкарно носити в портфелі бомби, росіяни не такі дурні, Ернесте, і ваша ідея…

– Звичайно, мій фюрере, – спробував втрутитися Кальтенбруннер, – ви, як завжди, маєте рацію, але…

– Ніяких “але”, Ернесте, ви знаєте, яку вони мають охорону?

– Найкращу в світі охорону маєте ви, мій фюрере.

Гітлер почовгав по гравію доріжки ногою, що постраждала під час вибуху, і Кальтенбруннер одразу зрозумів натяк.

– Таке більше не повториться… Кляті військові, тепер вони підтягнули хвости!

– Гадаю, що у радянського командування охорона не гірша, і ваші проекти, дорогий Ернесте, не варті мильної бульбашки.

– Але ж ми залучили найкращих спеціалістів рейху. Створено принципово нову зброю, такої ще не бачив світ, у вмілих руках вона безвідмовна, і ми сподіваємось на цілковитий успіх операції.

– Нову зброю? – зацікавився Гітлер.

– Принцип “фау”, мій фюрере. Снаряд кумулятивної дії, що пробиває мало не п’ятисантиметрову броню. І весь пристрій вміщається в рукаві піджака.

– В рукаві? – не повірив Гітлер. Підвів правицю, витягнув її і навіть обмацав. – І п’ятисантиметрова броня?

– Так.

– То чого ж ви тягнете, Ернесте? Чого я мушу чекати? Чого мусить чекати цілий рейх? Найлютіші наші вороги роблять, що хочуть, Скоро їхні солдати ввійдуть у Польщу…

– Ось ми й пропонуємо, мій фюрере…

– Я приймаю вашу пропозицію, Ернесте. Ви знаєте, якого розголосу набуде така диверсія!

– Вам завжди видніше, – Кальтенбруннер поштиво схилив голову, та Гітлер, певно, вже не бачив його. Вигукував, трохи подавшись уперед, і сам, мабуть, не чув своїх слів:

– Акція проти верховного командування посіє серед росіян зневіру! А знаєте, що таке зневіра під час війни? Поразка. Ми зупинимо червоних, точно зупинимо, нарешті й мої генерали будуть чогось варті. Але ж ви до кінця не уявляєте собі, Ернесте, ще одного аспекту цієї акції. Негайні чвари між союзниками, розвал коаліції!.. Черчілль, цей старий лис Альбіону, давно чекає приводу, і ми дамо його.

Гітлер викинув угору правицю, точно як на мітингах, але у відповідь не ревнуло звичне “хайль”, і фюрер одразу обірвав себе. Перейшов на діловий тон, буцім і не було щойно пафосу й погрозливих вигуків. Оці незбагненні перепади в його настрої, у виявленні емоцій дивували всіх і багато в чому сприяли авторитетові першої людини рейху, дехто вбачав у цьому винятковість натури.

Гітлер запитав:

– Що вам потрібно, обергрупенфюрере, для здійснення цього плану державного значення?

– Ваша згода, мій фюрере.

– Ви вже її маєте. Ще?

– Я хотів лише попередити, що ретельна підготовка акції коштуватиме…

– У вас нема грошей? Хтось обмежує?

– Ні, але ж…

– Скільки б це не коштувало, кінцевий результат вартий того.

– Сьогодні я ще раз переконався в цьому.

Гітлер обернувся, знову заклав руки за спину й почвалав назад, до мольберта.

– Ви добре продумали операцію? – запитав не зупиняючись.

– Зараз її докладно опрацьовують.

– Найсуворіша конспірація, – попередив Гітлер якось стомлено: вибух емоцій не минув даремно. – Найобмеженіше коло осіб може знати про справжню мету. Навіть Герінг…

– Так, мій фюрере, навіть Герінг нічого не знатиме. Крім нас та безпосередніх учасників акції, в курсі справ будуть двоє чи троє.

– Хто вони?

– Скорцені, мій фюрер і ще…

– Це вже у вашій компетенції, Ернесте. Я питаю, хто безпосередні виконавці?

– Росіяни. Чоловік і жінка.

– Ви впевнені в них?

– Ми зупинилися на їхніх кандидатурах після ретельної перевірки. Найретельнішої.

Вони дійшли до мольберта, і Гітлер стомлено опустився на стілець. Мовив стишено:

– Нехай вам щастить, Ернесте. Врахуйте тільки, акція мусить відбутися, відбутися, хоч що б там сталося, я не прийму жодних пояснень, жодних виправдань.

– Я зрозумів вас, мій фюрере.

Гітлер узяв пензель, довго примірявся і нарешті торкнувся ним незакінченого малюнка.

– Здається, так буде краще, – сказав, наче й не було щойно розмови про диверсію, і єдине, що тривожить його, – кольори картини. – Я передам вам, Ернесте, саме цю акварель, коли, звичайно, вдасться. Із вдячністю за радість, яку ви принесли мені сьогодні. Ви поспішаєте, обергрупенфюрере?

– Так. – Кальтенбруннер клацнув закаблуками. – До побачення, мій фюрере. Хайль!

Повернувся і пішов не озираючись, – тільки гравій монотонно шурхотів під важкими кроками.

3

Курінний Сорока розташувався на барвені й чекав, поки хлопці готували купіль. Скинув сорочку, сидів у самих спідніх, простягнувши ноги, підставивши спину сонцю, насолоджувався теплом і спокоєм.

У садочку, за хатою, сквирила якась птаха, курінний скрутив цигарку мало не в палець завтовшки, затягнувся так, що закашлявся: не бакун, а якась запридуха, і де тільки вирощують такий? Остудив горло ковтком молока із глиняного стоянця, гримнув:

– Ну, чом забарилися?

Хлопці гріли воду у виварці та відрах на літній пічці, поставленій посеред двору під дерев’яним навісом. Семен, вусатий і літній уже дядько, попробував воду пальцями, відсмикнув руку, та все ж не поквапився.

– Зачекайте, друже курінний, ще хвилю, – відказав неспіхом.

Справді, куди поспішати? Семен витягнув з криниці цебер води. Вилив у велику балію, ще раз попробував воду у виварці, схвально гмикнув. Дав знак помічникові, той підхопив виварку з другого боку, вилили до балії акуратно, щоб не розхлюпати. Семен потримав руку у воді ще раз, долив холодної і зауважив:

– А тепер, прошу пана курінного, й купатися смачно буде.

Сорока почав повільно стягати спідні. Думав: “Надійний хлоп цей Семен – он які гарні слова знайшов: смачно купатися…”

Семен вилив на нього піввідра теплої води. Курінний намилив голову, змив мило й простягнувся в балії, з насолодою відчуваючи, яким невагомим стає тіло.

Потім курінний підвівся, молодий хлопець приніс повний цебер мителю і вилив на Сороку обережно, наче це був не курінний, а сам Бандера. Та й, зрештою, хто для хлопця Бандера? Для нього Сорока вищий не тільки за Бандеру, за самого господа бога, бо пан курінний може милувати й карати сьогодні, зараз, і все залежить від ного настрою.

А настрій у Сороки після купання значно поліпшився.

– Ну, як ми вас висвятили, друже курінний? – запитав Семен, подаючи лляний рушник.

– Добре, – підтвердив курінний. – Ти, Семен, у всьому майстер.

Сорока одягав чисту білизну спроквола, вже відчуваючи смак борщу й першої чарки. Добрий борщ варить господиня, від цього борщу нікуди не пішов би ніколи, та, на жаль, життя стало неспокійним, і хто може сказати, де вони будуть завтра.

Це сьогодні смачне купання і смачний борщ на богом забутому хуторі, а завтра сюди можуть прийти більшовики, і доведеться лізти болотами й гущавиною до наступного безпечного місця, можливо, відсиджуватися у схронах – нестале, неспокійне життя. Одна надія – червоним тепер не до них, німці ще он як б’ються, попереду Польща, і за відомостями, які мали оунівці, саме тут вермахт мусив дати рішучий бій росіянам і нарешті зупинити їх.

“Скоріше б, господи, – щовечора молився Сорока, – таке файне життя було за тотих німців, сиділи собі в селах, по хуторах, здійснюючи акції проти поляків та скомунізованих, – сите й безжурне життя з самогоном та молодицями, так би й довікувати”.

Заради цього ситого й спокійного життя хитрий поштар Пилип Йосипович Басанюк і подався до ОУН.

Яке існування на пошті? Ніякого. Напівголодне, метушливе, кожен тобою поштурхує, у кожного претензії, скарги, тьху ти, господи, боже ти мій, а дослужитися можна хіба до начальника пошти. А ОУН – організація, і якщо правильно повестися, кланятися начальству й відчувати, звідки вітер дме, можна злетіти високо. Он уже він курінний – чин не те щоб зовсім великий, а й не маленький, і якби не кляті більшовики, жити б собі й жити.

На веранді апетитно запахло борщем. Сорока скосував туди й побачив, що господарка винесла велику каструлю. І хазяїн вже чекав на нього: сидів, вільно відкинувшись на спинку стільця, й тихенько постукував дерев’яною ложкою по краю стола. Поважна й некваплива людина, йому тут, на лісовому хуторі, належали половина землі, крамничка, навіть човни й сітки – за лісом починалося велике озеро, і рибою тут ласували завжди.

Курінний підвівся на веранду повільно, сів навпроти хазяїна, і той одразу, не чекаючи згоди, потягнувся до пляшки. Вони випили чистого й міцного самогону. Сорока закусив огірком: жував і дивився, як господарка насипає йому борщу не в якусь там міську тарілку з квіточками, а в справжню глибоку полив’яну миску, ще й свинини шматок поклала, ні, два шматки, а борщ такий густий, що, здається, сторчма постав ложку – й не впаде. Служниця принесла ще повний таріль печені з картоплею. Сорока зиркнув на печеню, потім на служницю – бісова дівка, вродлива, струнка й навриписта, він уже подарував їй згадку із срібних монет, а не піддається. Дивиться звабливо, розпалюючи, – що ж, дівка варта того, й доведеться вам, друже курінний, розщедритися і на золотий перстень.

Є в нього золотий перстень з червоним каменем, а яка дівка “є клюне на золото? Сорока непомітно щипнув її за пишне стегно, а хазяїн уже наливав по другій…

І треба ж, щоб саме в цей час…

Тільки-но курінний націлився на масний шматок свинини, як побачив над кущами чорної смородини зелений капелюх сотника Мухи. В тому, що це капелюх сотника Мухи, не було жодного сумніву – в кого ще є такий, з обвислими крисами й бісерною яскравою лиштвою, яка зовсім не пасувала вигорілому, у плямах капелюху. А прибуття сотника не віщувало нічого радісного. Сорока поклав ложку, схопився за поперек і скривився.

– Що з вами, пане курінний? – злякався хазяїн.

Сорока жив у нього менше місяця, і господар не встиг вивчити всіх його звичок. То звідки міг знати, що пана курінного, коли треба діяти чи приймати якесь рішення, завше чомусь хапає радикуліт – чудова хвороба, коли нею правильно користуватись. Може, сотник Муха й не приніс нічого неприємного, що ж, тоді біль мине, тим паче, що пан курінний давно скаржиться на цю хворобу й знає не гірше за будь-якого професора, як треба лікуватися.