Текст книги "Фальшивий талісман"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

У хаті, здається, знялася метушня, нараз світло погасло, І Муха скоріше відчув, ніж побачив, що хтось розглядає його в щілину. Нарешті фіранки трохи розсунулися і чоловічий голос запитав коротко:

– Хто?

– Тут мешкає Петро Семенюк?

– Так.

– Прошу відчинити.

– Хто ви?

– Від Сороки.

Фіранки зсунулися, і через кілька секунд клацнула клямка на дверях. На подвір’я викотився низький, опецькуватий чоловік з великим черевом. Уважно роздивився гостей з автоматами і, не кажучи ані слова, пропустив до хати.

У кімнаті знову засвітилася гасова лампа. Пахло свіжоспеченим хлібом, і від того запаху в Юрка запаморочилася голова, відчув такий напад голоду, що зупинився просто в дверях, і сотник вимушений був підштовхнути його.

Господар зайшов останній, але проминув гостей і став так, щоб розгледіти прибульців– просвердлив буравчиком близько поставлених пронизливих очей, видно, перше враження було позитивне, бо запитав без церемоній:

– І що звелів передати мені пан Сорока?

– Що сьогодні в лісі спекотно, – не гаючись, заявив Муха.

– Дяка богу, погода, здається, встановилася, – відповів Семенюк і одразу заметушився: – Ми чекали на вас ще вчора, влаштовуйтесь, панове… Але хіба вас тільки двоє?

– Так, тільки двоє. – Сотник поклав “шмайсер” в кутку на лаву, і Юрко приладнав свого поруч. – Оточили нас на хуторі, може, чули, хутір Раковий, оточили енкаведисти й поклали всіх, тільки нам з Гімназистом пощастило прорватися.

Юрко відчув, що ця новина не дуже засмутила мірошника, але Семенюк журливо похитав головою і мовив скрушно:

– Яке нещастя, панове, яке страшне нещастя, прошу я вас, та що поробиш? Усі під богом ходимо, й на те божа воля. – Він перехрестився якось дрібно й відразу ж почухав тими ж пучками волохаті груди, що видніли з-під розстебнутої сорочки.

Сотник опустився на важкого дубового стільця біля застеленого квітчастою скатертиною столу.

– Стомилися ми, – мовив сухо, – й голодні. День нічого не їли.

– Авжеж, – заметушився господар, – звичайно, стомилися й голодні, зараз усе буде, зараз вас нагодуємо. – Він зазирнув до сусідньої кімнати й мовив ніжно й мало не улесливо: – Тут, Зіно, до нас дорогі гості, то прошу тебе…

Зіну не треба було кликати, з’явилася одразу, і не в простому домашньому одязі, а в шовковій сукні з хусткою на плечах – була вона років на п’ятнадцять молодша за свого опецькуватого чоловіка, чорнява й струнка, і, здавалося, саме життя пульсувало в ній. Ходила стрімко, дивилася виклично, й повновиде її обличчя аж світилося від цікавості.

Сотник блиснув на неї очима, видно, це сподобалося господині, бо поправила хустку й прослизнула на кухню, озирнувшись у дверях.

– Ходи сюди, Петрику, – не мовила, а проспівала звідти, і Петрик, випнувши черево, слухняно прослідував за нею.

Юрко сів на цератовий диван, вільно простягнувши ноги. Домашній залишок і смачні запахи, що долинали з кухні, знову надали йому душевної рівноваги, немов і не було нічного бою, ні денного пекла в шипшинових заростях. А господиня, скинувши хустку й запнувшись фартухом, звичайним домашнім і не зовсім чистим фартухом, котрий чомусь також дуже личив їй, вже принесла й поставила на стіл тарелю з великими шматками хліба й пляшку самогону, слідом за нею мірошник тягнув сало, свіжі огірки й помідори – кращої їжі, здавалося, ніколи не було й не буде на світі, бо поміж огірків лежали ще обчищені соковиті білі цибулини – Юрко рішуче пересів з цератового дивану на жорсткий стілець, відкусив хліба й захрумтів цибулиною, не міг чекати, поки накрають сала, але сотник виявився стійкішим: налив усім у чарки, поставлені Семенюком, почекав, поки Зіна принесе з кухні тарелі з ковбасою та холодцем, і тільки тоді, мовивши коротке “будьмо”, вихилив чарку й непоспішливо закусив помідором. Але відразу ж, забувши про правила гарного тону, переклав собі мало не півтарелі холодцю і почав мегелити його жадібно, плямкаючи губами й ні на кого не звертаючи уваги.

Коли вони вгамували перший голод, Семенюк налив ще по повній чарці й запропонував:

– За нашу справу, панове, за справу, яка не обходиться без втрат, однак ми боремось і сподіваємось на краще.

Сотник вихилив свою чарку одразу, зрештою, йому було байдуже, за що пити, самогон господар поставив непоганий, і вік смакував Мусі, а Юрко відсунув свою чарку й узявся до ковбаси. Господар спробував був заперечити, мовляв, за справу ж, та Муха підтримав хлопця:

– Не п’є він і не треба вмовляти, бо нам же більше зостанеться. – Він весело зареготав і глипнув очима в бік кухні, в дверях якої з’явилася господиня із сковорідкою підсмаженої картоплі. Коли вона встигла це зробити, було таємницею, проте факт залишався фактом, картопля парувала й пахла підсмаженим салом, вона викликала ентузіазм не тільки в гостей – Семенюк, який, певно, вже повечеряв, але був не від того, щоб повторити все спочатку, наклав собі півтарілки й налив ще під картоплю, та й грішно було б не випити під неї, бо засмажила її господиня із знанням справи й великі шкварки лежали в ній.

Нарешті, наливши по останній чарці, господар почав розмову:

– Я вже казав, що ми чекали на вас учора, точніше, люди, яких закинули звідти, їм нетерпеливиться…

Сотник невдоволено відсунув чарку, скосувавши на господиню, і зауважив:

– То справа, прошу я вас, делікатна, і…

– Киньте, – обірвав його Семенюк, – перед Зіною можна не критися, Зіна в курсі всіх наших справ, через неї триматимете зв’язок зі мною.

– Ну, якщо так… – Обличчя Мухи розпливлося в усмішці: знову взяв чарку й вихилив одним духом. – То ми уважно слухаємо шановного пана.

– Отже, – почав той спочатку, – двох чоловіків закинули до нас, точніше трьох, та один пошкодив ногу й відсиджується десь чи, може, взяли його, – зрештою, лишилися двоє з рацією, вони чекають на вас, бо мають якесь завдання. Мені вони не казали яке, – додав трохи ображено, – але не їхня справа, і я розумію, чим менше ми знаємо, тим краще.

– Де вони?

– У схроні.

– Так, я чув про схрон у Квасівському лісі, – ствердив Муха. – Там може вміститися ціла чота.

– Тепер у схроні зовсім безпечно, – радісно мовив Семенюк. – Продукти, консерви й борошно є, ми підкинули їм свіжини, те, що змогли, звичайно, бо, прошу вас, жиємо ми з Зіною бідно.

– Видно… – іронічно оглянув кімнату й стіл сотник. – Не прибіднюйтесь, пане Петре, принаймні переді мною.

– Чого мені прибіднюватись? Хлопці грошей дали, я й купив…

– Гроші і в нас найдуться.

Господар одразу пожвавішав і глипнув очима на дружину. Але та не зреагувала на це повідомлення. Підвелася важкувато, а не так, як раніше, й почала збирати брудний посуд.

– Завтра я відведу вас до схрону, – пообіцяв Семенюк, – а сьогодні відпочивайте.

– Ні, – заперечив Муха, – навідпочивалися, цілий день спали й підемо зараз.

– Зараз? – щиро здивувався Семенюк. – Але ж до схрону не менше десяти верстов! І лісом…

– Мусиш знайти дорогу із зав’язаними очима, – заперечив Мула. – А нам тут розсиджуватися ніколи. Цілий завтрашній день у Квасові…

– У мене, прошу я вас, тайник, – зробив ще одну спробу спекатися нічної подорожі Семенюк, – тайник під спіжарнею, там тепло й затишно, й борше село все згорить, ніж вас там злапають.

Але Муха затявся.

– Підемо сьогодні, ви самі не можете, най господиня проведе.

– Ну й настира ви, друже сотнику. Най буде по-вашому. – Він підвівся напрочуд легко, буцім і не випив кілька чарок перваку, одягнув на нічну сорочку ватянку, перевзувся, притупнув важким з підковками чоботом по фарбованій підлозі й запропонував: – Ходімо, панове, бо шлях наш не такий уже й близький, принаймні темний і звивистий, – коротко реготнув, – най його шляк трафить, цей шлях, та ми обрали його свідомо й не мусимо збочувати.

Ніч видалася світла й зоряна, але місяць ще не зійшов над лісом, і вони скористалися з цього, щоб проминути городи й скошені лани. Солодко пахло якимись квітами. Юрко жадібно вдихав цей запах, на серці було трохи тривожно, як буває завжди, коли не знаєш, що з тобою станеться через годину чи дві.

Десь серед ночі – Юрко не мав годинника, але гадав: близько третьої – Семенюк, перетнувши невеличку галявину, дав знак зупинитися.

– Скоро вже, – прошепотів, – тихо будьте, бо можуть і підстрелити. Чекайте на мене тут.

Далі Семенюк пішов сам, насвистуючи якусь пісеньку. Либонь, цей мотив був умовним сигналом, та ніхто не відгукнувся на нього, і мірошник, діставшись до лише йому відомої берези, старої, товстої, з потрісканою корою, зупинився й погрюкав палицею по стовбуру.

Постояв трохи, дослухаючись, і знову погрюкав: три рази через інтервали і два – коротко й швидко.

За березою почулося шарудіння, й просто з-під землі показалася голова людини. Мабуть, неждано побачивши її, можна було б померти з переляку, проте мірошник спокійно виступив з-за стовбура й мовив:

– Це я, пане Харитоне, Семенюк.

Чоловік напрочуд легко вислизнув із схрону. Був він на голову вищий за мірошника, а може, це нічні тіні видовжували все…

– Чого прийшов? – запитав високим хрипким голосом. – Є відомості?

– Привів двох.

– Чому тільки двох?

– Бо червоні оточили їх, і прорвалося тільки двоє. Сотник Муха з помічником.

– Звідки знаєш, що саме вони?

– Назвали пароль. Та й з Мухою я колись зустрічався.

Цибань позіхнув і пошкріб потилицю.

– Давай їх сюди, – наказав.

Семенюк коротко свиснув. Сотник, почувши, вийшов до берези, на всяк випадок виставивши автомат, але цибань помітив це й мовив владно:

– Кинь зброю!

Муха кинув “шмайсера” під березу, Юрко вчинив так само. Стояли перед цибатим, і Юрко почувався незручно, як буває в лазні, коли тільки зайшов туди і потрапив під погляди вже обвиклих людей.

Цибатий покидав автомати до схрону. Наказав:

– Лізьте.

Юрко поліз перший, ковзнув по драбині – гадав, що потрапить до брудної землянки, однак… двоповерхові нари з матрацами, гасова лампа, залізна грубка біля стіни. На дзиглику біля нар сидів ще один чоловік – лисуватим, високочолий, із сумними очима. А може, це тільки видалося Юркові, бо чоловік, побачивши прибулих, одразу повеселішав і подав їм руки.

– Називайте мене Михайлом, – мовив.

Цибатий зміряв Муху з ніг до голови уважним поглядом і, мабуть, лишився задоволений, бо подав йому руку й назвався:

– Харитон.

– Муха… – Сотник відповів на рукостискання. Напруженість, котра передує мало не кожному знайомству, особливо в таких обставинах, минула, всі розсілися, як могли, і Харитон виставив на стіл пляшку самогону.

– Остання, – попередив, – і тільки заради знайомства. Бо тепер, поки не виконаємо завдання, ні-ні, ані краплі.

Видно, Мусі цей наказ не сподобався, бо крекнув невизначено, проте заперечувати не став.

Коли спорожнили пляшку, Харитон засунув її під нари, посерйознішав, одразу зробився якимсь бундючним і мовив, звертаючись в основному до Мухи – Юрка через молодість літ не брав до уваги:

– Сподіваюсь, шановний пан сотник знає, що йому належить робити?

– У гріпсі сказано, – одповів Муха не менш поважно, – щоб ми забезпечили вам прикриття та надавали всебічну допомогу. І що на час виконання завдання підлягатимемо вам.

– Краще не сформулюєш! – задоволено осміхнувся Харитон. – Бо завдання маємо дуже важливе, нас інструктував сам штурмбанфюрер Краусс.

Юрко здригнувся: який штурмбанфюрер? Що він меле?

Але нічим не виказав свого здивовання – перебування в бандерівському курені дечого навчило його: служба безпеки не знає пощади, і якщо хочеш вижити, вмій приборкувати свої почуття.

– Я не чув такого прізвища, – заперечив сотник.

– Дуже велике цабе! – підвів угору вказівного пальця Харитон. – З самого імперського управління безпеки.

“Гестапо, – подумав Юрко, – їх послало гестапо; це німецькі диверсанти, а я із сотником Мухою мушу допомагати їм!.. Але чому не здивувався Муха? Адже німці – ніби їхні вороги? Сам Бандера буцімто ув’язнений гестапо, оунівсвкі пропагандисти кричать про це на всіх перехрестях, а виявляється…”

Але про що веде далі Харитон?

– Наше завдання не таке вже й складне, але дуже відповідальне. Треба… – нараз затнувся, насторожено подивився на мірошника і Юрка: – Але про завдання потім, головне, щоб ви усвідомили його важливість. Прошу виконувати всі мої накази, навіть вимагаю, бо в цьому запорука нашого успіху. Можу тільки поінформувати, що найвищі чини рейху знають про нашу місію, і в разі успішного виконання завдання заслуги кожного з нас будуть належно відзначені.

Рейх і найвищі чини?

Юрко хотів поцікавитися, до чого тут чини рейху, але зустрівся очима з паном Харитоном і промовчав. Проте той щось прочитав у Юркових очах, бо запитав:

– Тобі щось незрозуміло, хлопче? Юрко відповів якомога впевненіше:

– Я повинен виконувати всі накази сотника Мухи.

– Тепер виконуватимеш мої.

– Зрозуміло.

– В якщо зрозуміло, то лягайте спати. Ви йдете, пане Семенюк?

– Звичайно, – реготнув той. – Мені що, це вам слід ховатися, а я місцевий: пішов до лісу по гриби. Дайте мені тільки кошика. Того, в якому Зіна вам продукти принесла. – Узяв кошика, повісив на ліву руку: тепер він і справді нагадував запеклого грибника. Церемонно потиснув усім, зокрема і Юркові, руки й поліз зі схрону. – Атож, ще й грибів на зворотному шляху назбираю, – мовив і засунув за собою ляду.

Юрко лежав із заплющеними очима, але не спав. Поступово в схроні все заспокоїлося. Першим заснув радист: засопів тихо-тихо, посвистуючи. Юрко подумав, що заснув той якось спокійно, й сон його, либонь, був легкий.

Харитон захропів басовито, як і належить начальникові, – ніхто не насмілиться зауважити йому. Певно, заснув і Муха, бо коли Юрко торкнувся його плеча, сіпнувся невдоволено, але нічим не виказав свого невдоволення.

Юрко присунувся до нього близько, прошепотів у саме вухо:

– Це ж німецькі диверсанти, друже сотнику, з гестапо, чи зрозуміли?

Муха потягнувся на солом’яному матраці, відсунувся трохи, й тепер Юрко міг бачити в тьмяному світлі прикрученої лампи його обличчя.

– Ну й що? – запитав сотник.

– Але ж німецькі диверсанти, невже ми допомагатимемо їм?

– Дурний ти ще, – поклав Юркові на плече міцну руку сотник, легко стиснув і повернувся на бік. – А “шмайсер” у тебе звідки?

– У бою взяли.

– Набралися б… Німецька зброя, й залишили її нам недаремно.

– Фашисти?

– А тобі не все одно? Фашисти, чорт, диявол, аби не було червоних. Ти що, – запитав нараз здивовано, – вперше про це чуєш? – Юрко не відповів, і сотник вів далі пошепки: – Німці ще сильні, а якщо навіть їх поб’ють, сюди прийдуть інші. Англійці чи американці, вони нам допоможуть, за це й б’ємося, хлопче, бо жити з червоними ми не згодні, збагнув?

Юрко кивнув автоматично, мабуть, це задовольнило Муху, бо повернувся до хлопця спиною й заснув одразу: тихо, як миша, спокійним сном впевненої в собі людини.

Юрко крутився, сон змагав його, але заснути ніяк не міг – думав: вони разом з диверсантами, і цілий рейх стежить за ними. Цілий рейх – фашисти, одягнені в форму й без форми, ось вони підвелися всі разом, викинули вперед руки – “хайль Гітлер!”.

А він, Юрко Штунь, людина, яка вважала себе інтелігентною і освіченою, також горлає разом з усіма “хайль Гітлер!”, бо виконує для рейху надзвичайної ваги завдання. Разом із сотником Мухою, який перед цим задушив удавкою господаря хутора та його спритного десятирічного сина.

Очі цього хлопчика – великі, сірі й розумні – весь час стояли перед Юрком, певно, він уже давно спав, а очі не зникали, великі й сумні, і Юрко читав у них докір.

11

Літак стояв посеред великого ангара, захований від чужих очей, і це ще раз порадувало Іполитова: отже, операція справді вельми секретна, й німці надають їй великого значення.

Підійшов інженер у цивільному, вклонився ввічливо, це сподобалося Іполитову – мовив вимогливо, наче був не звичайним агентом, а принаймні генералом Люфтваффе:

– Я хотів би вислухати ваші пояснення, гер…

– Ханке, – догідливо уточнив інженер, – доктор Ханке, до ваших послуг.

– Так от, докторе, покажіть літак. – За останні дні Іполитов явно знахабнів, тримався з Крауссом на рівних, бували навіть випадки, коли перечив йому.

А штурмбанфюрер терпів. Міг будь-якої хвилини поставити Іполитова на місце, але вважав це недоречним: нехай хизується, це надасть йому впевненості, яка так потрібна при виконанні цього надзвичайно важливого завдання.

Іполитов перший ступив до літака, доктор поштиво пропустив його: либонь, велике цабе, хоч і говорить ламаною німецькою, – адже сам штурмбанфюрер догідливо посміхається йому,

– Літак називається “Арадо-332”, – почав інженер пояснення. – Сучасний транспортний літак, над створенням якого працювали кращі наші спеціалісти.

Цей початок сподобався Іполитову: кращі спеціалісти рейху – це те, що треба. Він відступив, милуючись зовнішнім виглядом літака. Вражаюче видовисько: величезний, довгий і, певно, потужний.

– Продовжуйте пояснення, – наказав інженерові.

– “Арадо-332” – унікальний десантний моноплан, що має високу стелю польоту й велику швидкість, – вів далі інженер. – Літак оснащений найновішими навігаційними приладами, завдяки яким може літати за будь-якої погоди, вдень і вночі, а також сідати на непідготовлене поле обмежених розмірів. Гляньте, будь ласка, – вказав на шасі. – Бачите, літак має спеціально сконструйоване всюдихідие шасі. Крім звичайних коліс; воно складається з двадцяти пар гумових котків. Озброєний літак дев’ятьма кулеметами, може відбитися від будь-яких винищувачів. – Обличчя інженера торкнулася легка посмішка, мабуть, він сам не вірив, що “Арадо” відіб’ється від радянських “Яків”. Ця посмішка викликала в Іполитова роздратування, інженер одразу збагнув це, бо стер її з обличчя й запропонував: – Прошу зайти всередину.

Літак сподобався Іполитову і всередині: просторо, вистачає місця і для десанту, і для обслуги. Сів у крісло біля борту, замислився.

– От що, – мовив нараз, – я мушу якнайшвидше залишити місце приземлення літака. Це можна зробити тільки на мотоциклі, – ніхто не подасть нам туди “опель-адмірала”, – пожартував, – чекісти, звичайно, з задоволенням зробили б це, та доведеться відмовитися від їхніх послуг. Отже, мотоцикл… В літаку мусить стояти мотоцикл, докторе, як вас, здається, Ханке? І треба сконструювати спеціальний трап, яким ми з’їдемо просто на землю, вам це зрозуміло, Ханке?

Інженер розвів руками, але сперечатися не посмів, запитально зиркнув на Краусса.

– Блискуча ідея, – ствердив штурмбанфюрер, – і треба зробити все, щоб втілити її в життя.

– Але ж, – заперечив Ханке, – потрібно багато часу…

– Ні, – рішуче обірвав його Краусс, – багато часу ми вам не дамо. Три – чотири дні щонайбільш, це вас влаштує?

– Спробуємо. – Ханке знав, що потрібен принаймні тиждень, але вирішив, що потім можна буде вигадати якусь об’єктивну причину, перекласти вину на когось – для чого ж йому самому підставляти голову?

Коли вони вийшли з літака, Краусса покликали до телефону. Він повернувся за кілька хвилин схвильований і одразу розпрощався з інженером. Поспішливість не була притаманна Крауссу, й Іполитов запитав:

– Щось трапилось?

– Не питайте, гер Іполитов. Я хочу повідомити, що одна вельми високопоставлена особа виявила бажання побачити вас.

В Іполитова радісно забилося серце. До цього часу, хоч його й шанували, хоч і виконували різні його забаганки, обертався він, так би мовити, в середніх есесівських колах, еліта не підпускала його до себе, і ось нарешті!..

– І хто ж це? – з удаваною байдужістю запитав Іполитов.

– Скоро дізнаєтесь, дуже скоро, бо ми вже їдемо.

До мисливського замку Фріденталь була година їзди з Берліна. Навколо парк в англійському стилі – вікові дерева, кущі й підстрижені газони.

З концтабору Заксенхаузен, розміщеного поблизу, колись сюди пригнали робітників. Удень і вночі вони зводили навколо замку триметрову стіну. Колючий дріт з пропущеним через нього електричним струмом довершив повну ізоляцію Фріденталя від зовнішнього світу.

Такі засоби перестороги були недаремні: тут, за кілька десятків кілометрів од головного управління імперської безпеки, містилися спеціальні курси особливого призначення “Оранієнбург”, які готували шпигунів та диверсантів. Керував ними володар найвищих нагород рейху, улюбленець Гітлера штурмбанфюрер СС Отто Скорцені.

Скорцені волів побачити Іполитова, щоб на власні очі впевнитися, чи справді ця людина гідна їхніх сподівань. Бо всі, хто спілкувався з Іполитовим, і керівництво “Цепеліну”, й Грефе та Краусс, були про нього вельми високої думки.

Штурмбанфюрер походжав кабінетом, обставленим у мисливському стилі: на стінах оленячі й лосячі роги, вепрячі голови, на підлозі ведмежа шкура, на стінах різна зброя, починаючи від старовинних мушкетів і кінчаючи ультрасучасними мисливськими вінчестерами.

Почувши через напівпричинені двері (Скорцені спеціально залишив щілину) гомін у приймальні, штурмбанфюрер зупинився посеред кабінету на ведмежій шкурі, ні, не наступив ведмедеві на голову, це було б надто театрально, просто стояв, склавши руки, й дивився на двері – і двометровий ріст, і пронизливий погляд, і мисливські атрибути кабінету – все мало справляти враження на відвідувача, з самого початку приголомшити його. Аби відчув свою мізерність, усвідомив, що безпека рейху в твердих і надійних руках.

Першим до кабінету зайшов Іполитов, за ним Краусс, зупинилися на порозі – Іполитов, як і розраховував Скорцені, явно знітився. Одразу впізнав штурмбанфюрера, просто не міг не впізнати – портрети цього чоловіка з розсіченою від підборіддя до вух в студентських баталіях лівою щокою друкувалися в усіх газетах, і, мабуть, тільки немовлята не знали, хто такий штурмбанфюрер СС Отто Скорцені.

Скорцені зобразив на обличчі посмішку. Збентеженість Іполитова сподобалась йому – махнув рукою Крауссу, щоб залишив їх на самоті, і той негайно зник з кабінету. І тіні невдоволення не побачив Скорцені на його обличчі, хоч Краусс також мав чин штурмбанфюрера СС. Однак, що таке чин? Майорський за армійською градацією, – але сам фюрер після операції по визволенню Муссоліні сказав йому: “Я ніколи не забуду вашої послуги”, – і генерали СС вважають за честь потиснути йому руку.

Скорцені постояв ще трохи на шкурі, потім ступив м’яко і вкрадливо вбік, що було несподіваним для людини його габаритів, і мовив лагідно:

– Що ж ви стоїте? Проходьте, будь ласка, влаштовуйтесь, – вказав на крісло перед журнальним столиком, – мені цікаво буде поговорити з вами.

– А для мене це велика честь! – Іполитов нарешті усвідомив, що язик знову слухається його. Навіть усміхнувся, але пройшов до запропонованого крісла якимсь дерев’яним кроком, мало не так, як ходять рядові перед генералами: притиснувши руки до тулуба й карбуючи крок.

Скорцені опустився в крісло навпроти, витягнув свої довгі ноги, й одразу, хоч не подав жодного знаку, до кабінету зайшла дівчина в чорному мундирі з тацею, на якій стояла пляшка коньяку, кавник і дві чашечки. В кабінеті запахло кавою, догідливість дівчини, аромат кави й французький коньяк високої марки одразу поліпшили Іполитову настрій, надали попередньої впевненості, й він уже спокійно подивився на Скорцені.

Штурмбанфюрер справив на нього враження: енергійне обличчя, шрам зовсім не спотворює його. Широкі брови, прямий ніс і зморшкувате чоло. Очі дивляться допитливо.

Скорцені підняв чарку з коньяком, хитро позирнув на Іполитова.

– Не ніяковійте, – мовив заспокійливо, – сміливіше, бо вам, можливо, доведеться потрапляти в різні халепи, і потрібен твердий розум, рішучий характер, щоб виплутатися з них. Прозіт!

Іполитов підняв свою чарку на рівень очей, крізь скло й прозору рідину риси обличчя Скорцені розпливлися і якось пом’якшали, тепер Іполитов був упевнений, що цей високопоставлений фашист справді симпатизує йому, хвиля вдячності накотилася на нього, і він ковтнув коньяк, віддано дивлячись на штурмбанфюрера.

– Я врахую ваші побажання, – відповів коротко.

– Звичайно, – Скорцені поблажливо нахилив голову. Ще б пак, спробував би цей тип, якого вони витягли з бруду, не погодитися з ним! – Я для того й покликав вас, щоб подивитися, чи справді ви такий, яким розписують мої помічники…

Іполитов зробив спробу підвестися, але Скорцені махнув рукою, і він знову вмостився в фотелі. Цього разу влаштувався зручніше, навіть витягнув ноги, бо збагнув, що грізний штурмбанфюрер зовсім не такий уже й страшний – іноді надто хороброю людину робить відсутність інтелекту й здібності реально оцінювати свої вчинки. І ще Іполитов зрозумів, що мусить у всьому погоджуватись із штурмбанфюрером, які б дурниці той не верз. Бо Скорцені вже звик до плазування оточуючих, а ця хвороба невиліковна.

А Скорцені спостерігав цього росіянина, першого, котрого запросили в цей кабінет, допустили до зручного крісла і з яким навіть п’є коньяк. Але Скорцені не відчував і найменшого роздратування, бо від цієї людини надто багато залежало, можливо, доля не тільки його, а й багатьох людей рейху, – справді козирна карта, і коли вдало піти…

– Я вивчив вашу біографію, гер Іполитов, і вона подобається мені, – сказав.

Іполитов ледь поворухнувся в кріслі. Іронізує чи серйозно? Адже штурмбанфюрер не може не знати про його карне минуле, а злодійство карається і в третьому рейху.

Видно, Скорцені прочитав сум’яття на обличчі Іполитова, бо уточнив:

– Мені подобається, що ви весь час були в опозиції до більшовиків. Не має значення, в чому це виявлялося, – головне, що боролися з режимом різними методами, аж до крайніх.

Іполитов полегшено зітхнув. А Скорцені не такий вже й прямолінійний, принаймні для того, щоб назвати звичайну крадіжку крайніми методами, треба мати кебету в голові. Повеселівши, відповів:

– Усі методи дозволені, коли йдеться про запеклого ворога.

– Так, так… Тому ми й обрали вас, Іполитов. – Тепер Скорпені сказав просто “Іполитов”, без “гер”, що трохи вразило останнього, але вимушений був проковтнути це. – Ми обрали вас, бо віримо, що підете на все заради кінцевої мети. – Скорцені втупився в Іполитова. – Вам відомо, в чому полягає вона?

– Особливо важлива диверсія…

Скорцені викривив рот у посмішці. Вирішив, що настав час відкрити всі карти. Зрештою, колись це треба зробити, а Іполитов, здається, вже дозрів… Принаймні всі шляхи назад у нього відрізані.

– Так, особливо важлива диверсія… – процідив крізь зуби. – Ви мусите знищити верховного головнокомандуючого червоних.

Іполитов сіпнувся в фотелі, відчув, що серце обірвалося від ляку та несподіванки, й перепитав:

– Ви маєте на увазі…

– Так, у ваше завдання входить знищення верховного головнокомандуючого та членів російського Державного Комітету Оборони, – ствердив Скорцені.

Іполитов не відвів очей, лише тінь майнула по його обличчю, і він відповів твердо:

– Ця акція вимагає ретельної підготовки. Звичайну людину до Кремля й близько не підпустять. Ви уявляєте, як охороняють там членів ставки чи інших керівників?

– Уявляю. І ми обрали вас, бо віримо, що зробите все, щоб виконати наше завдання. Поновите ваші знайомства в Москві, вивчите маршрути руху машин та його охорони. До речі, як вам подобається “панцеркнакке”?

“Так ось для чого снаряди, які пропалюють п’ятисантиметрову броню”, – подумав Іполитов. Уявив себе десь у кущах поруч шосе, з-за рогу вискакує машина, він підводить руку, натискає на кнопку…

– Чудова, безвідмовна зброя, – відповів.

– Її сконструювали для вас, Іполитов.

Іполитов подумав, що Скорцені збрехав, але ця брехня аніскілечки не вразила його, навпаки, підлестила самолюбству. Відповів твердо:

– Сподіваюсь, що вдало скористаюся нею.

Але відразу відвів очі. Чесно кажучи, не мав такої впевненості. Це тут, у кабінеті Скорцені, чи з Крауссом можна ходити півнем – їм хочеться цього, бо саме вони задумали операцію і провал її означає великі неприємності для них. А як воно буде там, за лінією фронту, під пильними очима всіх, починаючи від господарки квартири до випадкових перехожих… Не кажучи вже про чекістів. Іполитов знав, що мало не всі групи шпигунів та диверсантів, закинуті “Цепеліном” у радянський тил, провалюються, але вірив у свою щасливу зірку, власну кмітливість та винахідливість. Хоч ночами в години безсоння серце й заходилося від жаху…

Однак тепер, коли є можливість, слід користуватися всіма благами життя і якомога переконливіше грати свою роль.

– Ви не повинні сподіватися, – твердо розітнув долонею повітря Скорцені, – ви мусите скористатися нею, хай хоч що там трапляється. Бо інакше шляхи до нас вам будуть відрізані, а що чекає на вас там – самі знаєте. Альтернативи нема, Іполитов, зрозуміло?

Іполитов не знав, що означає слово “альтернатива”, але не наважився виявити своє неуцтво.

– Так, – ствердив, – альтернативи нема, й снаряди “панцеркнакке” повинні зробити свою справу.

– Мені подобається ваша рішучість.

– Без неї мені хана.

– Що таке хана? – не зрозумів Скорцені.

– Жаргонне слово, означає – смерть.

– Ви правильно мислите: без рішучості й хоробрості вас чекає смерть. Більше того, іноді за миттєве вагання, на секунду чи навіть менше, можна накласти головою. Ви знаєте, як я визволяв Муссоліні? – Скорцені так і сказав: “я визволяв”, ігноруючи всіх інших учасників операції, й Іполитов подумав, що цьому вмінню подати себе треба повчитися в штурмбанфюрера. – Отож це була важка, майже безнадійна справа, і все ж ми впоралися. Чули як?

Іполитов кивнув. Як не чути, коли всі німецькі газети, захлинаючись, описували цю подію?

Уряд маршала Бадольо арештував італійського фюрера й помістив його у фортеці на вершині гори Абруццо. Але гітлерівська служба безпеки натрапила на слід Муссоліні. Гітлер викликав до себе Скорцені й доручив йому визволенні диктатора. Дванадцять вантажних планерів мали висадити десантників просто в горах, бо інакше довелося б спочатку захоплювати в долині станцію підвісної дороги, а зробити це швидко й непомітно не було змоги.

Диверсійна команда складалася з 90 парашутистів. З ними летіли 16 спеціально навчених у Фріденталі агентів на чолі з самим Скорцені.

Планери вилетіли з аеродрому Практіка де Маре. На шляху до мети чотири з них упали, але планер Скорцені першим щасливо приземлився на вершині Абруццо.

Охорона Муссоліні фактично не чинила опору. З планерів без розпізнавальних знаків, що сідали один за одним, вистрибували озброєні солдати. Визначити, хто вони, не було можливості – десантники були одягнуті в комбінезони. Зважаючи на круглі сталеві каски, карабінери вирішили, що це англійці чи американці, які прибули за Муссоліні, і охорона дуче розчинила Двері. Вже після цього дехто збагнув, що це помилка, та було пізно. Вперед прорвався Скорцені, вигукувши: “Mani in alto!” Команда “Руки вгору!” була єдиним італійським реченням, яке завчив він перед вильотом.

Увірвавшись до будинку, Скорцені найперше– розтрощив автоматом рацію, десантники вже обеззброїли охорону. Скорцені наказав провести себе до дуче. Ставши перед Муссоліні струнко, доповів, що визволяє його за наказом Гітлера.