Текст книги "Фальшивий талісман"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

Дівчинка нарешті взяла цукор делікатно, пучками, проте не витримала й засунула до роїа одразу дві грудочки.

Бобрьонок затоптав докурену цигарку й запитав у діда:

– А хто це? – кивнув на кульгавого чоловіка в гімнастерці, котрий саме виходив з хати.

Дід зсунув капелюха на потилицю і пояснив простої

– Степан.

– Який Степан?

– А Маріччин.

– Ваш сільський?

– А який же іще?

– Що в нього з ногою?

– Від народження.

– А-а… – Бобрьонок одразу втратив цікавість до чоловіка в гімнастерці. Запитав: —Чого це ваш голова так бариться?

– Так коней на все село лишилося тільки троє. – І додав розсудливо: – Раніше труну носили, тут і недалеко, так чоловіків катма.

За хвірткою почався якийсь рух, майор подумав, що нарешті приїхав голова, але виявилось, що прийшов піп. Він приплуганився із сусіднього села, старий і немічний, з жовтуватою рідкою бородою, в пошарпаній з тороками рясі, і жінки посунули слідом за ним.

– Старий, – люто сплюнув на траву дідуган, – старий наш піп, помре, хто правити стане?

“Певно, – подумав Бобрьонок, – він не міг уявити собі в церкві іншого попа”. Але, виявилося, майор помилився, бо старий нараз присунувся до нього й запитав тихо, немов ішлося про сувору військову таємницю:

– А попів до армії беруть?

Це запитання було таке несподіване, що Бобрьонок лише розвів руками, але Толкунов не розгубився і пояснив:

– А піп що, не громадянин?

Нараз дід зареготав – тихо й прикриваючись рукою, але якась бабця все-таки помітила це аж із ганку і осудливо насварилася на нього. Але дід не звернув на неї уваги.

– А най його… – мовив крізь сміх. – Отець Василь з автоматом… із “шмайсером”, прошу пана…

Картина й справді видалася Бобрьонку кумедною, дістав ще цигарку й пригостив діда. Але прикурити не встигли, бо на вулиці почулося рипіння фіри – приїхав голова.

Він зайшов на подвір’я, широко ступаючи, високий, вусатий чоловік у вишиванці, одразу побачив офіцерів під грушею й круто повернув до них. Ішов, приязно всміхаючись і простягаючи ліву руку, бо правиці не було.

– Гавришків, – назвався, – Федір Антонович. Тутешній голова сільради.

Бобрьонок із задоволенням потиснув міцну й шерехату руку, а Толкунов запитав:

– Давно демобілізувалися?

– Третій місяць.

– Сержант?

– Старшина.

– Непогано, – схвалив Толкунов і наказав дідові, який з цікавістю прислухався до розмови: – Ідіть, діду, бо скоро вже труну виноситимуть.

Старий заховав подаровану цигарку під стрічку капелюха, підвівся, крекчучи, й почимчикував, озираючись, іти йому не хотілося. Голова сів на його місце, дістав кисет, Бобрьонок запропонував йому цигарки, але Гавришків відмовився, пояснивши, що вже звик до махорки і все інше не смакує. Напрочуд спритно скрутив із заготовленого раніше газетного папірця товсьу цигарку й задимів, пильно позираючи з-під густих брів на офіцерів.

Бобрьонок показав йому посвідчення, старшина вивчив його уважно й запитав по-діловому:

– Чим можу служити?

– Ви місцевий? – уточнив Толкунов.

– Ні.

– Зі Сходу?

– Із сусіднього села.

Відповідь розчарувала Толкунова, куточки губів у нього опустилися, і обличчя набрало ще похмурішого виразу. Певно, Гавришків збагнув, що саме не сподобалося капітанові, бо додав:

– Я на війні з червня сорок першого, товаришу капітан, маю два поранення і чотири ордени.

– Гімнастерку міг би носити й бойові нагороди, – Толкунов кивнув на вишиванку.

– Щоб усі в селі знали, який герой?

– А що в цьому поганого?

– І так знають, – пояснив голова. – Але ж тут навколо бачите, які ліси! І в людей з орденами стріляють з-за кущів.

– Злякався?

Старшина набурмосився.

– Прошу вас, у якій справі? – запитав суворо.

Бобрьонок спробував хоч трохи згладити різкість Толкунова.

– Капітан мав на увазі… – почав делікатно.

– Знаю, що він мав на увазі, – перебив його сердито Гавришків. – Але ж шановний капітан, напевно, не кожного дня буває в наших селах, а тут стріляють, зокрема, у сільрадівські вікна, й без цього, – витягнув з кишені гранату, – та без автомата до лісу й не потикайся.

Звичайно, він не знав, що в Толкунова на рахунку мало не три десятки диверсантів, та Бобрьонок не мав права нічого пояснювати старшині й тільки поцікавився:

– Бандерівці приходили в село?

– Ще ні, але в Кодрах були позавчора, – махнув куксою на ліс. – За п’ять кілометрів. Та береженого й бог береже.

– Сторонніх у селі нема? – запитав Толкунов, вирішивши, певно, покласти край пустопорожній балаканині.

– Здається, нема.

– Чому – здається?

– Село велике, за всіма не вгледиш.

– Треба попитати людей, – попросив Бобрьонок, – може, хтось сьогодні вранці бачив людину, що накульгує. Чи кількох чоловіків. Можливо, військових.

Гавришків не став уточнювати, кого саме має на увазі майор, і це сподобалося Бобрьонку: хоча, зрештою, людина військова й має знати, що до чого – чим менше ставить запитань, тим краще.

Голова докурив цигарку аж до пучок (вони в нього і так жовті й припалені), нарешті кинув недопалок і мовив якось знехотя:

– Чув я, Настька казала…

– Що? – не стримався Бобрьонок. – Яка Настька?

Голова пояснив:

– Є в нас така гергепа, вибехкалася на сажень, ніхто заміж не взяв, то злоститься. На жінок особливо, і чув я сьогодні, паплюжила Параску Ковтюхову. На світанку бачила, як та до закинутого хліва бігала. Настька, звичайно, за нею, причаїлася в байраці, змокла вся і вихолодилася, та недаремно: бачила, як із хліва до лісу чоловік пішов, Парасчин коханець, а може, й бандера.

– Не казала – накульгував? – нетерпляче запитав Толкунов.

– Ні, не казала.

– А як би цю Настю побачити? – поцікавився Бобрьонок.

– На цвинтарі. Могилу копає, більше нікому, чоловіків у селі нема, – пояснив Гавришків, немов пробачався. – Старі й діти лишилися та інваліди, й поховати по-людськи нікому… – Він не встиг договорити, як двері хати розчинилися, почали виносити труну, й Гавришків поспішив туди.

Першим ішов піп – розмахував кадилом і бурмотів щось, старі баби хрестилися і кланялися, за ними несли труну: попереду підставили плечі Гавришків і кульгавий Степан, далі – жінки, вони були значно нижчі на зріст, і труна якось неприродно задиралася вгору, здавалося, що покійниця хоче вислизнути з неї, та все ж труну благополучно вмостили на фіру, поклали поруч віко, й траурна процесія рушила вулицею вниз до річечки, за якою стояла старенька дерев’яна церква із цвинтарем.

Майор з Толкуновим попленталися слідом, позаду них прилаштувався лише дід, ішов, ледь переставляючи ноги, але запропонував офіцерам:

– Ви на поминки верніться, не пошкодуєте, бімберу повна сулія, а кому пити? Баби на цьому не розуміються, їм що бімбер, що казьонка – все одно без користі, прошу я вас…

Через річку колись був перекинутий міст, його розібрали, лишилися тільки дві колоди, по яких і почали переходити люди, фіра поїхала вбрід, грунт був глизявий, а коняка й так переставляла ноги, кульгавий Степан вйокав на неї й підбадьорював батогом, але скоро фіра остаточно загрузла, дві жінки спустилися туди й разом з головою сільради почали штовхати, фіра важко зрушила, й вони пішли за нею вбрід – добре, що вода ледь доходила до колін.

А вгорі по колодах над фірою з труною повільно просувалася вервечка чорних жіночих постатей – видовисько було таке сумовите, що навіть балакучий дід принишк: зупинився, почав хреститися, і губи в нього дрібно тремтіли.

Біля могили стояла висока жінка – в її вигляді не було нічого жіночого, – пласка й безгруда.

Голова розуміюче перезирнувся з Бобрьонком, офіцери відійшли в бік до церкви, сіли на лавицю під бузковим кущем і дочекалися кінця похорону, хоч Толкунов і габзував крізь зуби клятого попа, який затягував відправу.

Нарешті голова підвів до них Настьку. Бобрьонок запропонував їй місце на лавці, проте вона відмовилась, стояла, спираючись на лопату з ще не обтрушеною землею, і очі в неї тривожно бігали.

– А розкажи, Настю, – ласкаво, мало не ніжно почав Гавришків, – як ти вранці Параску вистежила…

– А для чого? – запитала Настька. І голос у неї був чоловічий, майже бас.

– Цікавляться люди.

– І що цікавого? Параска – курва, всі знають, що коханця принадила, жив з нею, не криючись, може, він і був…

– Може, – погодився голова. – А ти не помітила, той жевжик, що з хліва до лісу подався, не накульгував?

– Може, й накульгував, – Настька наступила великим солдатським черевиком, обліпленим рудою землею на заступ, увігнала його в землю. – Але для чого Парасці кульгаві?

– Коли ви побачили Параску? – спробував уточнити Бобрьонок. – О котрій годині?

– А в мене що, дзигар є? – Вперше Настька зобразила на обличчі щось схоже на посмішку. – Темно ще було, ледь сіріло.

– Де живе Параска? – запитав Бобрьонок.

– Ви з Пилипівського лісу прийшли? – уточнив голова. – Майор кивнув, і Гавришків пояснив – Повз її хату проходили, крайня, мало не в лісі.

– І бабця в неї глуха?

– Недочуває.

Бобрьонок згадав звабливу молодицю і те, що вона чогось не договорювала. Але для чого їй серед ночі потаємно пробиратися до хліва? Якщо парашутист вийшов з Пилипівського лісу, одразу шмигонув би до Парасчиної хати.

– Ви точно бачили, що із хліва на світанку вийшов чоловік? – запитав Бобрьонок у Насті.

– Не сліпа ще. І Параска одразу назад до села… Курва вона– я кажу, й все село знає!

– Добре, – махнув рукою майор, – дякую. Тільки от що: про нашу розмову нікому, щоб Параска не дізналася.

– Аякже, – злостиво зблиснула очима Настя, закинула заступ на плече й почвалала, як справжній землекоп, широко, по-чоловічому.

– Не вірте, рознесе по селу, як сорока, – плюнув на землю Гавришків і затер чоботом. – Язиката…

Майор поділився з ним своїми сумнівами: все ж не міг збагнути, для чого жінці бігати вночі до хліва, коли кращого місця для побачення, як у власній хаті, знайти важко.

Голова подумав трохи й пояснив:

– Усе правильно, й ця Параска голову на плечах має. Ми із Степаном, он, бачите, поїхав, – вказав пальцем на кульгавого, який погнав фіру назад до села, – біля Парасчиної хати засідки влаштовуємо. Бандери, якщо прийдуть, то з того боку. Ми там і крутимось…

– І Параска не могла не знати цього?

– Звичайно, очі ж має… Та й не крилися ми від неї. Там за подвір’ям оденок стоїть, то ми в ньому.

– Цієї ночі вартували?

– Ні.

Бобрьонок швидко прикинув: людина з лісу, напевно, не могла знати про засідку – йшла до села й завітала до Параски, а та вже відправила чужинця до хліва, а потім сама подалася туди. Майор перезирнувся з Толкуновим. Справді, були випадки, коли абвер закидав шпигунів на раніше підготовлені явки чи людей із місцевих, які могли використати своїх родичів та знайомих. Запитав у голови:

– А як вона, Параска? Нічого за нею не водиться?

Гавришків стенув плечима.

– Не чув… хоча от що… Я людина тут нова, та дійшло й до мене: був у Параски хлопець. З оточенців… А перед тим, як наші прийшли, зник.

Це вже була принаймні якась ниточка, за котру можна було вхопитися, але майор, підморгнувши непомітно Толкунову, відрізав:

– Пусте… Ті оточенці, які до дівок поприлипали, давно вже в армії. Вибачте, старшина, – потиснув ліву руку Гавришкову, – нам уже час, машина чекає.

Справді, віліс стояв на протилежному березі річки, і шофер навіть кілька разів просигналив, даючи знати, що прибув.

Вони проїхали селом повільно й не криючись, і Бобрьонок із задоволенням побачив, що Параска стоїть на ганку. Жінка провела віліс поглядом, вони проїхали так близько, що Бобрьонок зумів побачити навіть вираз її обличчя – якийсь відчужений і байдужий, а може, це тільки видалося йому, бо Параска навіть махнула їм, і майор підвів руку, відповідаючи на вітання.

Віліс зупинився там, де з лісу на путівець вийшов кульгавий, шофер Віктор витяг досить великий шмат брезенту, розстелив на траві, й розшукувачі простягнулися на ньому, дивлячись, як порається хлопець. Він поставив на брезент повний термос міцного чаю, відкрив бляшанку тушонки, поклав півбуханця хліба – то був пайок, однак Віктор від себе додав ще кілька помідорів і дві цибулини, встиг заскочити в Маневичах на базар, а що таке помідори? Зараз вони коштують копійки, тітки виносять відрами – кажуть, що вродили…

Віктор применшував свою роль в організації додаткової пайки, грошей у нього, як правило, не було, та й які гроші в звичайного єфрейтора, мабуть, стрільнув у когось із знайомих – добра душа, розіб’ється, а зробить приємність.

– Готово, – сказав Віктор.

Толкунов перевернувся на живіт, одбатував великий шмат хліба, витяг ножем з банки тушонку й почав жувати повільно, немов не було виснажливої ночі й голодного дня. Не відриваючись від їжі, запитав у Бобрьонка:

– Вітьку відпустимо?

– Звичайно, щоб машиною тут і не пахло.

Толкунов зиркнув на годинник.

– Дотемна ще лісом походимо.

– Угу, – погодився майор і відкусив половину великого соковитого помідора.

– Я гадаю, – вів далі Толкунов, – ми пройдемо байраком, я там нагледів одне місце, та не встиг обшукати.

З Толкуновим працювати – задоволення. Ні словом ще не перемовились, а вже зрозумів Бобрьонка.

– Ти в хліві засядеш, а я біля Парасчиної хати. Той молодик може раніше прийти, бери його одразу, нам дівка ні до чого, нікуди вона не дінеться, а ось на її ухажора мені хочеться глянути.

– А не краще нам обом біля хати?

– Навіщо?

– Якщо не сам він з лісу вийде…

– А дівка що, даремно шлях до хліва проклала? Всі туди підуть. Я там роздивився, коли поверталися: є місце, звідки й Парасчина хата проглядається, й підступи до хліва. Я тобі на допомогу завжди встигну.

– Встигнеш, – погодився Бобрьонок, – а коли він чи вони до хати прийдуть?

– Ну, з двома я сам упораюсь, – мовив Толкунов, зрештою, Бобрьонок добре знав, що справді впорається. – А якщо їх буде більше, тобі свисну.

– Домовились.

Вони швидко доїли все, що виклав Віктор на брезент, і рушили до лісу. Толкунов узяв круто праворуч, і скоро розшукувачі спустилися в неглибокий, але темний, із струмочком на дні байрак.

Капітан виламав з ліщини куща міцну палицю, розсував нею чагарники, іноді, як справжній мінер, тицяв загостреним кінцем у грунт. Майор ішов метрів за п’ятнадцять від нього протилежним боком байраку, точніше не йшов, а, як кажуть, просувався, вся зона ліворуч од струмка належала йому, і не помітити чогось підозрілого просто не міг.

Вони пройшли, мабуть, із кілометр, байрак тут повертав, починалася досить широка скалубина. Бобрьонок зупинився па мить, орієнтуючись, і тут Толкунова спіткала перша удача. Біля самого струмка помітив на траві жменьку свіжої землі, вона не могла опинитися тут випадково (взагалі нічого випадкового в лісі, на глибоке капітанове переконання, не було й не могло бути), його око відразу зупинилося на цій свіжій грудці, правда, її міг лишити лось чи кабан, однак тварина лишила б і сліди, а слідів не було – жодного сліду, тільки жменька піщаного лісового грунту.

Толкунов опустився на коліна біля грудочки, Бобрьонок одразу помітив це й запитав:

– Щось надибав?

Капітан тільки підняв застережливо руку, розглядаючи землю. Обережно зняв верхній шар – земля була ще волога всередині, не встигла просохнути й розсипатися, отже, грудка опинилася тут недавно.

Толкунов уважно роздивився довкруж. Помітив ледь прим’яту траву й розрізану чимось гострим бур’янину. Підійшов туди, запустив палець під зрізане стебло й підняв шматок дерну. Розгріб грунт і побачив шовк парашута. Лише тоді реготнув коротко й сухо – покликав майора й показав, як диверсант із знанням справи закопав парашут.

– Він вибирав землю жменями й кидав у струмок, – пояснив. – Грудку впустив, якби не вона, ніколи б не знайшли.

В тайнику лежав лише парашут, залишений кульгавим, шовк був розірваний, вони приклали клапоть, знятий з дуба, – все сходилося, і Бобрьонок уперше подумав, що, певно, літак скинув лише одного парашутиста. До того ж шпигуна, який добре знав місцевість.

Майор швидко зорієнтувався. Диверсант зробив невеличкий гак – метрів триста чи чотириста, щоб закопати парашут. Він поспішав зробити це одразу, либонь, у гарячці забув про пошкоджену ногу. Обладнавши схованку, подався до Жашковичів, але тут нога дала про себе знати. Перебинтував її, вийшов на путівець і дістався до хати Параски.

І, можливо, вся ця історія якось пов’язана з оточенцем, що прижився був у молодиці. Бобрьонок згадав розкішне ліжко з нікельованими кулями – вилежувались на м’якому матраці, а тепер… Злість закипіла в ньому, але одразу вгамував себе. Злість не була порадником у ситуації, коли все слід добре обміркувати, взагалі ж вважав, що добрячої порції злості в їхній роботі ніколи не завадить. Не похмурості, як у Толкунова, а злості, яка бадьорить і робить людину рішучішою. Але тепер зітхнув, сів на парашут і мовив, ласкаво перебираючи пучками шовк:

– Ну що, капітане, порядок?

Проте Толкунов не схильний був поділяти оптимізм Бобрьонка.

– Порядок буде, коли цього парашутиста спіймаємо.

– Справа техніки.

– Не подобається мені все це.

– Чого ж, слід маємо.

– Від сліду до діла… А тут усе якось не за правилами. Коли це фріци одного-однісінького парашутиста скидали?

– Але ж сам чув: Карий попереджав – якась незвичайна операція.

– А якщо незвичайна, де підстраховка? Міг цей парашутист розбитися?

– Міг.

– І без рації. Як подасть знак про себе? Гадаю, коли б він був з рацією, заховав би її в тайнику разом з парашутом. Тягнути рацію з собою небезпечно.

– Рацію абверівці могли залишити, – заперечив Бобрьонок. – У тієї ж Параски.

– Надто далекоглядно, – сказав Толкунов, але не дуже впевнено. – Давай, поки не стемніло, ще трохи походимо.

Вони пройшли байрак аж до кінця, обшукали всі підходи до нього, але нічого не знайшли. Попрямували до Жашковичів навпростець, ліс тут не дуже густий, підлісок витолочили жашковицькі корови – трава росла добре, й пастухам не треба було далеко ганяти череду.

Скоро в просвітах поміж деревами побачили далекі хати, знайшли галявинку й заховалися поміж ліщиновими кущами. Далі до села тягнулася лісова погорілиця з сиротливими пеньками й рідкою приземистою порістю, кращого місця для відпочинку годі було й шукати: все бачили довкола, а до них ніхто не підійшов би непомічений.

Бобрьонок підклав під голову сумку, з насолодою витягнув ноги.

– Як ти вважаєш, якщо покурити? – запитав Толкунов.

Майорові також смертельно захотілося закурити, взагалі цього не слід було робити, людина в лісі могла почути цигарковий дим, однак лише темніло, а досвідчений шпигун прийде, коли село спатиме.

– Давай, – погодився, – тільки обережно…

Толкунов, скулившись, чиркнув запальничкою, дав прикурити майорові від своєї цигарки, вони ховали вогники в руках і затягувались жадібно – знали, не куритимуть цілу ніч.

Потім полягали поруч головами один до одного, замовкли, вслухаючись у вечірні звуки засинаючого лісу, і Бобрьонкові здалося, що Толкунов задрімав. Але капітан нараз заворушився, повернувся до Бобрьонка боком і мовив, майорові здалося, із жалем:

– Війна скоро скінчиться…

– Скоро, – погодився Бобрьонок радісно. – От Польщу пройдемо, а там і Берлін! І кінець нашим трудам.

Толкунов не погодився:

– Робота тільки й почнеться…

– Скажеш таке!

– А всіляких гадів хто виловлюватиме? Дядя?

– А-а, ти он про що… – протягнув Бобрьонок. – А я подам рапорт про демобілізацію.

– Ти що? – аж жахнувся капітан. – Ти ж ас контррозвідки, три ордени, хто тебе відпустить?

– Що ордени… – зітхнув Бобрьонок, але, сам відчув, не зовсім щиро, бо не байдужий до своїх нагород – два Червоних Прапори й орден Вітчизняної війни другого ступеня заробив чесно й законно пишався ними.

– Ордени – це визнання, – заперечив Толкунов переконано. – Наші документи, збагнув?

Що ж, коли додержуватися цього погляду, то капітанові документи були першого гатунку: п’ять орденів, не рахуючи медалей, а ще, як кажуть, не вечір…

– Ти це справді про демобілізацію? – перепитав Толкунов.

– Вирішив.

– Дурницю робиш, – вів далі Толкунов, – для тебе в армії всі двері відкриті. Два курси інституту, знаєш, скільки зараз тягнуть? Вступиш до академії, вийдеш полковником.

Бобрьонок ліниво потягнувся і стиха проказав:

– Геолог я, розумієш?

– Ну і що? А я працював у МТС.

– Якщо любиш свою справу…

– А я цю полюбив… – Толкунов погладив обшарпану кобуру пістолета. – Тільки мені важче буде. Сім класів… Двадцять сім диверсантів – оце і є мій атестат!

– Ще й який! – заспокоїв його Бобрьонок. – І все тобі зарахується.

– Спіймаємо ми зараз цього шпигуна клятого, – несподівано перевів розмову на інше Толкунов, – і відіспатися можна. Я б задрімав на хвилин шістсот.

– І я б…

– Ні, ти б до Галки побіг…

Бобрьонок не заперечив: капітан таки мав рацію, і ніяка втома не втримала б його від побачення. Уявив собі Галюню: у гімнастерці й пілотці, коса вузлом лежить на потилиці, сірі очі на пів-обличчя, таких очей ще не бачив у жодної жінки.

– У нас є час поспати, – тверезо зваживши все, сказав Бобрьонок. – По сорок п’ять хвилин. Спочатку ти, а потім я.

– Можна, – погодився Толкунов. – Зараз у селі люди ще ходять. – Заснув одразу, спав тихо, мов сова, і Бобрьонок подумав, як це добре для розшукувача: вміти отак вмить розслабитися й відпочити. Він лежав і вслухався в нічні лісові шерехи: сонно цвірінькнула з кущів якась мала птаха, безшумно пролетів сич і запугукав одразу з сусіднього дерева – моторошно й жахно.

На мить і майорові стало лячно, як буває в дитинстві, коли залишишся сам у лісі, – за кожним стовбуром ввижається Небезпека, а сичеве пугукання видається мало не зойком щезника.

Хвилини тяглися довго, сон змагав Бобрьонка, він із заздрістю дивився, як тихо дихає Толкунов, крутився і тер собі щоки. Нарешті настала його черга – майор вільно простягнувся під кущем, та, либонь, за законом невезіння, сон відійшов, і Бабрьонок заснув нескоро. Прокинувся він од доторку капітанової руки – одразу сів, протер очі й запитав:

– Котра година?

– Початок дванадцятої.

– Рушили.

Вони вийшли до села й постояли трохи під розложистим краком. Парасчина хата видавалася якоюсь мертвою, принаймні безлюдною.

Пробираючись підліском, вони обминули село й розійшлися. Толкунов заліг у городі поміж соняхів, а Бобрьонок улаштувавсь у напівзруйнованому хліві так, щоб бачити підходи до нього з лісу.

За городами, що оточували хлів, починався моріг з ручаєм посередині, руслом струмка можна було дістатися до хліва майже непомітно, і Бобрьонок подумав, що кмітлива Параска недаремно обрала це місце для побачень.

У центрі села валували собаки, десь поблизу сонно заспівав півень, та одразу схаменувся і замовк – тиша, й тільки сичеве пугукання долинає з пущі.

Незнайомець вийшов з лісу рівно о дванадцятій годині, перебирався від куща до куща обережно, поки не сховався в улоговині, яку утворив струмок. І вислизнув з улоговини якраз навпроти хліва, метрів за п’ятдесят перед ним постояв, роззираючись, і обережно рушив у напрямі до Бобрьонка, що причаївся за дверима. Він зайшов до хліва сміливо й не криючись, був упевнений в цілковитій безпеці й лише зойкнув, коли майор заломив йому руки назад.

– Тихо, – наказав Бобрьонок. Зв’язав руки чоловікові й спритно обмацав його. Не знайшовши зброї, обмацав ще раз уважніше й увімкнув ліхтарика, освітивши обличчя нічного гостя. Молодий, років двадцяти п’яти хлопець, повновидий, кирпатий, дивиться злякано й губи тремтять.

– Хто ти? – запитав майор владно. – Й звідки?

Хлопець скривився, мало не заплакав і відповів приречено:

– Іван Заглада, і документи в мене є…

– Який Заглада й звідки?

– З лісу… Там курінь, і я живу…

Бобрьонок мовив з натиском:

– Швидше! Всю правду й до кінця. Коли закинули, з ким, яке завдання? Справжнє прізвище?

– Заглада, я ж кажу, що Заглада, і не вбивайте мене!

Бобрьонок підштовхнув його в глиб хліва.

– Але ж я не брешу, і ви зможете перевірити…

– Кажи: звідки й яке завдання?

– Яке завдання? Оточенець я і жив тут, у селі. В хаті Параски Ковтюх.

Тепер і майорові стало зрозуміло, що спіймали вони не ту рибу. На всяк випадок пригрозивши хлопцеві пістолетом, визирнув з хліва й мало не зштовхнувся з самою Параскою. І одразу ж у темряві за нею виринув Толкунов.

Параска, опинившись між двома чоловіками, метнулася вбік, але від капітана не втік би найспритніший диверсант, не те що жінка.

– Не роби дурниць! – наказав.

Він підштовхнув Параску до хліва, де стояв у кутку хлопець із зв’язаними руками, – жінка кинулася до нього, обійняла й заплакала.

– Що вони зробили з тобою, Івасику! – вигукнула. – І чого кидаєтесь на людей? – обернулася люто.

– Ви знаєте цього хлопця? – не звернувши уваги на її лемент, спокійно запитав Бобрьонок.

– Чом не знати? Чоловік мій.

– Як називається?

– Іван Заглада. З сорок першого в мене, й люди можуть підтвердити.

Бобрьонок почув, як розчаровано гмикнув Толкунов у нього за спиною, і запитав:

– У якій частині служили, Заглада, і як потрапили в оточення’

Хлопець виструнчився, скільки дозволяли зв’язані руки, й доповів чітко, наче своєму ротному командирові:

– Сержант тридцять шостої гаубичної батареї вісімдесят першого артдивізіону. Нас оточили під Рівним, розгубив своїх і вирішив залишитися. Мав поранення в ногу й не міг іти… – додав, похнюпившись.

– Чому не з’явився у найближчу військову частину після визволення?

Заглада шморгнув носом, блиснув очима на Параску й відповів винувато:

– Вона не відпустила…

– Але ж ти солдат.

– Солдат! Я їй казав: мушу йти до своїх, вона плаче – не пущу, бо вб’ють… У лісі курінь обладнала, за болотом, там місця чорні, ніхто не ходить, а вночі в сараї зустрічалися.

– Ти дезертир! – раптом люто вигукнув Толкунов. – Типовий дезертир і зрадник. Підеш під трибунал, штрафбат забезпечений! Ясно?

Хлопець опустив голову.

– Куди вже ясніше…

– Хто з селян може підтвердити, що він справді оточенець? – запитав Бобрьонок у Параски.

Та нарешті відірвалася від хлопця.

– Його не розстріляють? – запитала, дивлячись лячно.

– Я кажу: обійдеться штрафбатом… – Толкунов вимкнув свій ліхтарик, економлячи батарейки.

– Тут кожен у селі знає мене. Я не допомагав німцям і не служив у них, усі підтвердять, – сказав Заглада.

– Держався за спідницю, – зневажливо кинув Толкунов.

– Чекайте, – нараз випростався хлопець, – я догадуюсь, кого ви шукаєте. Параска бачила в лісі й казала мені…

– Кого? – підскочив до жінки Толкунов. – Кого й коли, кажи швидше!

– Лейтенант з Сидором, ще накульгував. Учора вранці, бачу, чимчикує якийсь лейтенант до Жашковичів. Іван мусив повертатися до лісу, і я саме вийшла звідти, з хліва. Я заховалася – до кого, думаю, іде? Чагарниками обійшов Жашковичі, а потім на стежку звернув, що до лісника. Та стежка тільки до лісника, – додала впевнено, – ми тут усі стежки знаємо.

Бобрьонок розв’язав хлопцеві руки.

– Зараз ми покажемо тебе комусь із села, – сказав, ховаючи ремінь. – Якщо ти оточенець, відправимо тебе до маневицької комендатури.

Заглада поворушив пальцями, розминаючи руки. Параска прихилилася до нього.

– Я одразу запідозрила того лейтенанта, – сказала. – Чого ховатися в кущах? Та й лісник підозрілий, кажуть, з бандерами зв’язаний.

Толкунов перезирнувся з Бобрьонком.

– Пішли, бо й так забарилися…

5

Оберштурмбанфюрер СС Грефе уважно прочитав характеристику, вдоволено відкинувся на спинку стільця. Здається, кандидатура відповідає усім вимогам: нарешті знайшли людину, яка задовольнить усіх. Бо дані на цього агента вимагає Сам Кальтенбруннер, та й бригадефюрер СС Вальтер Шелленберг, начальник VI управління головного управління імперської безпеки й безпосередній начальник Грефе, безумовно, ознайомиться з нею. Оберштурмбанфюрер присунув до себе характеристику, ще раз уважно вивчив її.

Петро Іполитов. З кінця двадцятих років по сороковий мешкав на Україні, в Узбекистані, Башкири. Під різними прізвищами. Перед війною, використавши службове становище завідуючого нафтобазою на одній із станцій Туркестано-Сибірської залізниці, прихопив велику суму грошей, зник з нею, переховувався деякий час.

Оберштурмбанфюрер потер ніс кінчиком випещеного з відполірованим нігтем пальця, що свідчило про вдоволення і гарний настрій. Вивчав характеристику далі.

У листопаді сорок першого року Іполитова мобілізують до армії, де він служить спочатку командиром взводу, потім – роти. У травні сорок другого, улучивши зручний момент, переходить на бік німецької армії. Під час допитів повідомив командуванню багато важливих фактів, що мали неабияке військове значення.

Що ж, це також свідчило на користь Іполитова: отже, готувався до переходу через лінію фронту й прийшов не з порожніми руками.

Далі, в справі є письмова заява Іполитова, в якій він зобов’язується вірно служити німецькому командуванню і просить призначити його бургомістром одного з окупованих міст.

Грефе знову потер ніс. Так, у цього Іполитова губа, як кажуть, не з лопуцька, на це треба зважити.

У сорок третьому році Іполитов потрапив до Австрії, де ним зацікавилося гестапо. Тривалий час його прискіпливо перевіряли: виконуючи завдання гестапівців, Іполитов був провокатором у концтаборах та віденській тюрмі. Прикидаючись чесним радянським командиром і навіть політпрацівником, він завойовував довір’я військовополонених, виявляв комуністів та командирів Червоної Армії, виказував підпільників, попереджав гестапо про втечі полонених.

Намагаючись вислужитися, Іполитов сам підбурював полонених до втечі, інформуючи в останню хвилину табірне начальство.

У серпні сорок третього року після чергової провокації у віденській тюрмі, коли Іполитов виказав велику групу радянських патріотів, він був офіційно завербований співробітником СД “для виконання спеціальних, особливої державної ваги акцій”.

В Австрії Іполитов закінчив школу агентів розвідки.

“Боже мій, – подумав Грефе, – не людина, а джерело позитивних якостей. Цей Іполитов уже ніколи не зможе перейти на бік росіян: розуміє, що там на нього чекає”.

Далі в характеристиці перераховувалися такі риси Іполитова, як винахідливість, вміння швидко орієнтуватися в складних обставинах, ненависть до всього радянського, страх перед покаранням за вчинені злочини. Відзначалися негативні риси – жадібність, кар’єризм, абсолютна безпринципність.

Але ж, вирішив Грефе, це скоріше свідчить на користь Іполитова: знатиме, що його чекатимуть винагорода й почесті третього рейху, намагатиметься якнайретельніше виконувати завдання.

Грефе натиснув на кнопку, і в дверях кабінету з’явився унтерштурмфюрер Продль. Грефе кивнув, запрошуючи його сісти.

– Я задоволений вами, Продль, – сказав, – кандидатура видається мені придатною, гадаю, вона влаштує всі інстанції.

Продль мало не підскочив на стільці від радості. Щоправда, він не знав, яка саме місія визначена Іполитову, йому сказали тільки, що потрібен рішучий, сміливий і розумний агент для виконання надзвичайно важливого завдання. Він перебрав їх уже десятки, Іполитов підходив найбільше, й дуже приємно, що його думку поділяє сам оберштурмбанфюрер.