Текст книги "Фальшивий талісман"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

Скоро, вже зовсім скоро він скине цей проклятий комбінезон, закопає його і вільно піде по своїй землі, зовсім вільно, нічого не боячись, – яке щастя, що на його шляху трапився Марков, що він має пароль від нього, що недаремно тоді ступив крок на табірному майдані.

“Юнкерс” трусонуло, й відразу він ліг на крило, входячи в крутий віраж. Раптом кабіна літака сповнилася яскравим світлом, і Підгорний збагнув, що вони перелітають лінію фронту, й прожектори вже вчепилися в них. І зенітки стріляють по літаку, свої ж хлопці посилають у них снаряди, один з них вибухнув щойно зовсім близько.

Літак опустився носом униз, мабуть, пілот кинув його в піке, намагаючись обманути прожектористів, але це йому не вдалося, бо світло заливало кабіну й поруч чулися розриви снарядів.

Та Підгорному чомусь не стало лячно. Хоч зенітники й стріляли саме по ньому, Борисові Підгорному, не відчував до них зла й не боявся, добре б’ють хлопці, і, певно, снаряди лягають щораз ближче.

Літак знову кинуло вбік, Підгорний злетів із своєї залізної лавчини й боляче вдарився рукою об підлогу, тої ж миті щось важке впало на нього, вивернувся і побачив злякані очі Сліпцевича, посміхнувся злостиво, хотів щось сказати, але не встиг: сліпуче світло затопило мозок, тіло сповнилося болем, простягнув руки, щоб утриматися, однак нічого не знайшов, біль заполонив мозок, страшний біль, який розірвав його.

Снаряд вибухнув, може, за метр від “юнкерса”, а може, й влучив у нього – літак розвалився на частини, й вони впали у ліс кілометрів за п’ятнадцять від лінії фронту.

22

До відходу поїзда лишалося двадцять хвилин, проте ніхто, мабуть, навіть комендант станції, не знав, коли він відійде насправді. Час воєнний, насамперед пропускаються літерні ешелони, а звичайний пасажирський поїзд може й почекати.

Бобрьонок стояв з Галею на пероні біля входу до вагона, він уже встиг одним з перших, лише подали поїзд, проштовхатися всередину й зайняти другу полицю – найзручніше місце в переповненому поїзді. Майор поклав туди невеличку фіброву валізу, в якій зберігалося все Галинине майно, доручив сусідам оберігати її, а сам з дружиною вийшов з вагона, там не було де й сісти, не те що усамітнитися на прощання, і вони стояли на пероні, майор обняв Галю за плечі й дивився їй у вічі – здається, вони нарешті усамітнилися, хоч навколо й вирував натовп.

Весь час повз них пробігали люди з чайниками за окропом і звичайною водою, всі набирали повні чайники – невідомо, коли ще зупиниться поїзд і чи буде там вода взагалі – про вокзальні кіоски тепер ніхто навіть і не згадував. їх просто давно вже знесли, а ті, що чудом лишилися, стояли сиротливо, без скла й прилавків, з відірваними дверима – під час дощу тут ховалися безпритульні пасажири.

Бобрьонок пригорнув до себе Галю й мовив прохально:

– Бережи себе, їж більше яблук, це корисно не тільки тобі.

Щоки в Галі почервоніли – все ще не могла призвичаїтися до свого нового становища, одповіла з жалем:

– Шкода, тебе не буде з нами. Достигатимуть літні яблука, потім ніде антонівка…

Бобрьонкові здалося, що почув неповторний запах антонівського яблука, уявив Галю в саду серед дерев, її волосся і справді пахло яблуками та яблуневим цвітом.

Повз них пройшов, трохи не зачепивши валізою, лейтенант з Сидором за плечима, майор уже хотів розсердитися на нього, та вчасно побачив, як шкутильгає лейтенант, ще й перехнябився під вагою валізи, й Бобрьонок нараз відсторонився від жінки, вона лише здивовано глипнула, а майор наздогнав лейтенанта й взяв у нього валізу.

Той спочатку зустрів його допомогу без ентузіазму – на вокзалі панували свої звичаї і закони, тут кожен тулився до своїх речей, спробуй загавитися, валізи як не було, – але майор відібрав у нього валізу досить настирливо й доніс до другого вагона: за неписаною традицією перші два вагони відводилися для поранених, які їхали з госпіталів додому або поверталися до своїх частин.

– Вибач, любко, – мовив, повернувшись до Галі, але дружина затулила йому долонею рота. Ігорів вчинок зворушив її, очі зволожилися і навіть сльозина з’явилася на них. Що й казати, люди на війні серед загального горя зачерствіли, тут, на станціях, особливо при посадці в поїзди, ніхто не зважав ні на що, брали вагони штурмом, і рідко хто допомагав іншому.

З сусіднього вагона спустився чоловік з єфрейторськими погонами, не мав лівої ноги вище коліна й стрибав на милицях, та, либонь, вже звик до цього, бо був у доброму гуморі – на нього чекали кілька військових, проводжали товариша й трохи випили, а єфрейтор хильнув більше за всіх, бо відпускав солоні жарти й наспівував сороміцькі солдатські частівки.

Галя вдавала, що не чує їх, а може, й справді нічого не чула серед перонного гамору – дивна здатність у людей: усамітнюватися серед натовпу, нікого не чути й не бачити, поринувши в свої думки.

Гамір на пероні поступово вщухав, і черга за окропом поменшала, поїзд мав уже скоро відійти. Бобрьонок хотів уже підсадити Галю до вагона, але вона зупинила його, усміхнулася й замахала рукою комусь за його спиною, майор озирнувся і побачив Толкунова: видно, капітан щойно вийшов з вокзальних дверей, стояв і роззирався, не бачачи їх, нарешті помітив Галю. Ішов, не поспішаючи, ніс під пахвою якийсь пакунок, загорнутий у газету. Підійшовши, зовсім по-домашньому зняв пілотку, вітаючи Галину та Бобрьонка, обтер рукавом піт з чола й подав Галі пакунок.

– Це тобі дарунок від мене.

Галю згорток затулив наполовину, був-таки досить великий, але не об’ємність пакунка й незручність від нього збентежили Галю та Бобрьонка, а сама поява Толкунова на пероні й наче зовсім незвичайний для сухуватого й несхильного до виявлення емоцій капітана жест – проводжати жінку, ще й з дарунком прийти. Тим більше, що Бобрьонок знав: Толкунов відсилає мало не всі свої гроші багатодітній сестрі, а зайвих речей, особливо для презентів, у нього нема.

Капітан сам поклав край їхнім сумнівам.

– Це тобі німецький парашут, – пояснив. – Отже, шовк, я чув, жінки хвалять, можна сукню пошити або кофтину. Щоб пам’ятала мене, розшукувачів, значить, а якщо на сукню не підійде, на пелюшки піде.

Галина уявила собі пелюшки з парашутного шовку й засміялася весело й невимушено. Толкунов одразу не зрозумів її і навіть образився, але Галина передала згорток Бобрьонкові, обійняла капітана за шию і цмокнула в не зовсім добре виголену щоку.

– Спасибі, мій дорогий, спасибі, капітане, для мене це справді коштовний дарунок.

Суворе капітанове обличчя розпогодилося – чи тому, що його обійняла справді гарна жінка, чи тому, що зрозумів її щирість, але відповів м’яко й привітно, такої приязні Бобрьонок ніколи не помічав у ньому – подумав, як мало все ж він знає Толкунова: здається, пуд солі з’їли, у неймовірних ситуаціях були, життя одне одного тримали в руках, він був певен, що весь Толкунов у нього на долоні, а зась, от усміхнулася йому жінка, сказала гарне слово, і зовсім іншою стала людина, відкрилася якась нова його душевна грань – і нема колишнього капітана, грубого й різкого, аж зачерствілого.

– Носи на здоров’я і будь щаслива, – сказав Толкунов, – і щоб усе в тебе було гарно.

– А я вже й зараз щаслива, – відповіла Галина й нарешті прибрала руки з капітанових пліч. Раптом якось злодійкувато озирнулася на Бобрьонка, притулилася до вуха Толкунова, попросила пошепки:

– Збережи мені Ігоря, добре?

Капітан подивився на неї зовсім серйозно й відповів так, як і належить справжньому чоловікові:

– Звичайно.

Галина розчулилася і ще раз цмокнула його в щоку.

– Я покладаюсь на тебе. – Вона зовсім несподівано й невимушено перейшла на “ти”, але це нікого не подивувало, либонь, ніхто й не помітив цього. – Бо ти справжній мужчина, і мені хотілося б… – У цей час голосно, на весь перон прозвучали два дзвінки, люди на пероні заворушилися в останньому від’їздному пориві: бігли з чайниками й без них, цілувалися й прощалися, військові біля сусіднього вагона на руках внесли по східцях безногого єфрейтора, а Бобрьонок, тримаючи під лівою пахвою згорток, пригорнув до себе жінку й поцілував, задихнувшись, а поїзд уже вдарив буферами й рушив, майор підсадив Галю на східці й подав капітанів дарунок, вона стояла поруч провідниці й махала йому рукою, усміхалася, але очі дивилися сумно.

А вони йшли поруч, щось казали їй, якісь звичайні слова із зовсім незвичайним змістом, поїзд набирав швидкість, вони почали відставати, проте не зупинилися, наче сподівалися на щось, нарешті востаннє побачили Галину, однак витягнуту руку її бачили ще кілька секунд, поки не прогуркотів по рейках останній вагон.

23

Іполитов перевірив мотоцикл І лишився задоволений: потужна машина з бездоганним мотором, легко заводиться, в колясці обладнані тайники для зброї, прикріплені валізи з одягом, документами, різним шпигунським обладнанням.

Мотоцикл надійно кріпився в літаку, ніякі віражі не могли зрушити його з місця. Іполитов попросив відкинути спеціальний трап, сам звільнив мотоцикл від кріплень, одним рухом ноги завів його й виїхав з літака. Дав газ і проїхав по аеродрому. Мотоцикл слухався найменшого поруху, вмить набирав швидкість.

Іполитов поплескав по бензобаку долонею І запитав:

– А номери? Чи відповідають номери військовій частині, зазначеній у документах?

Валбіцин, який був допущений на аеродром, запевнив:

– Усе гаразд.

Іполитов ще раз поплескав долонею по бензобаку – на жаль, більше не було підстав для зволікання. Мовив, удавано посміхнувшись:

– Отже, завтра. Завтра, панове, ви попередили агентів, що завтра вночі мусять приймати нас?

Краусс кивнув ствердно, але запитав у гауптштурмфюрера Кранке:

– Коли група виходить на зв’язок?

– Сьогодні між десятою та дванадцятою.

– Ще раз попередьте: завтра о другій годині ночі повинні запалити вогнища.

Іполитов з жалем відійшов од мотоцикла.

– Сьогодні останній вечір, – сказав скрушно, – останній вечір у вашій компанії, панове. Мені шкода…

– Мусимо відсвяткувати його! – запропонував Краусс.

– Так, – погодився Іполитов, – але завтра в мене вже не буде ні настрою, ні бажання перевіряти вміст валіз.

– Я перевірив усе особисто, – запевнив Кранке.

– Покладаюсь на вас, гауптштурмфюрер, – нахилив голову Іполитов, – але хотів би знати, в якій валізі що лежить і як мені зручніше дістати потрібне.

“Нахаба, – подумав Кранке, – ще два місяці тому я б тобі показав перевірку!” Проте посміхнувся й відказав:

– Дуже прошу, гер Іполитов. Прошу пройти до приміщення.

До барака принесли витягнуті з мотоцикла дві невеличкі валізи. Іполитов почав перевіряти їх. Спочатку схилився над валізою із зброєю: справді, все складено акуратно, з німецькою педантичністю. “Панцеркнакке” й комплект снарядів-ракет до нього, портфель з міною – Іполитов підозріло скосував на нього, чорт, він завжди трохи упереджено ставився до вибухівки, звичайно, знав, що без детонатора вибух неможливий, та все ж сусідство з міною… Іполитову здалося, що Краусс помітив його нерішучість – цього тільки йому бракувало: він переклав портфель зручніше. Але ж Краусс, виявляється, і не дивиться на нього, клята підозрілість, коли він здихається її?

Автоматичні пістолети з комплектом отруєних та розривних куль… Начебто із зброєю все гаразд…

Іполитов торкнувся кобури на пасі. Так, він матиме кілька пістолетів, ті, що у валізі, й “вальтер”, нікельований офіцерський “вальтер”, безвідмовну й красиву зброю, – Іполитов знав, що деякі радянські офіцери мають такі трофейні пістолети, носити їх вважалося якоюсь мірою шиком.

Схилився над другою валізою, перебрав її вміст уже не так старанно, хоча в глибині душі розумів, що ця валіза має не менше значення. Радіостанція, комплект незаповнених бланків різних радянських установ, паспорти, дипломи, посвідчення… Близько півмільйона карбованців радянських грошей. “Молодець, Валбіцин, – подумав, – досконало знає свою справу”.

Здається, тільки подумав про Валбіцина, а той уже, відтиснувши Кранке, також схилився над валізою. Почав пояснювати, наче робив це вперше й Іполитов ніколи не бачив цих пристосувань:

– Оце комплект літер і складальна каса. Ручний металевий прес для паспортів, металеві штампи польових пошт, печатки та штампи різних радянських військових частин… Сподіваюсь, ви не забули, як користуватися штампами?

Менторський тон Валбіцина розлютив Іполитова, і він закрив валізу, мало не прищемивши довгі пальці інструктора. Обернувся до Кранке.

– Так, тепер я переконався, що все гаразд, – мовив, наче був не звичайним агентом-диверсантом, а принаймні інспектором головного управління імперської безпеки.

Кранке догідливо нахилив голову, ще раз присягнувши розквитатися з цим нахабою в разі благополучного його повернення.

– Що ж, панове, – запропонував, – із справами покінчено, рушаймо.

Всі пожвавішали в передчутті бенкету. Валбіцин потер руки й поплямкав губами, буцім уже вихилив першу чарку й відчув, як приємно обпалив коньяк його шлунок. Іполитов накинув плащ – ніхто навіть мигцем не повинен побачити його в формі радянського майора, – й товариство попрямувало до автомобіля.

їм відчинила не покоївка, а сама Судова. Вона вже кілька днів обношувала форму молодшого лейтенанта Червоної Армії і тому перебувала в поганому настрої.. По-перше, їй взагалі не подобався формений одяг – віддавала перевагу сукням з великим декольте, вважаючи, що саме ці її жіночі принади найбільше подобаються чоловікам. По-друге, мала зло на Краусса й Кранке за те, що зробили її лише молодшим лейтенантом. Десь у глибині душі розуміла, що вони мають рацію, що їм видніше, зрештою, скільки їй носити ці кляті погони, виконають завдання і назад, але ніяк не могла пересилити себе. Ну, невже так важко начепити на погони ще дві зірочки? Була б вона тоді старшим лейтенантом і з більшою повагою ставилась би до самої себе. Та й медаль видали лише одну – “За участие в обороне Ленинграда”. Он Іполитову яку відзнаку повісили! Вранці, коли Іполитов ще спав, Сулова зняла з його гімнастерки орден і приміряла собі. Точно, красиво, жінці взагалі личать усілякі прикраси, невже ті тупі діячі з “Цепеліну” не розуміють цього?

Побачивши вишукане товариство, яке завітало до їхнього особняка, Сулова поправила гімнастерку, щільніше затягнувши пас. Єдина перевага військового одягу – пас. Коли його затягуєш, трохи скрадаються вже не бездоганні форми.

Краусс пройшов до телефону, а Сулова з покоївкою заходилася поратися коло столу. Чоловіки не стали даремно витрачати час – Валбіцин який вважав себе тут уже зовсім своїм, попрямував до бару й витягнув з нього одразу три пляшки, ніжне притиснувши їх до грудей.

– На всі смаки, шановне товариство, – вигукнув урочисто, – коньяк, горілка й навіть віскі! І звідки цей Краусс дістає віскі?

– З Ірландії, – пояснив Кранке й забрав у Валбіцина пляшку. – А також через Швецію. – Він налив собі півсклянки жовтуватого напою, розвів, як годиться, содовою водою, і з відразою дивився, як Валбіцин спорожняє мало не повну склянку коньяку. Що й казати, східний варвар – хіба так п’ють коньяк? Та ще й марочний, французький? Його треба смакувати, гріта в долонях, а він…

Зайшов Краусс, також налив собі повну склянку й вихилив до дна точно так, як східний варвар. Хоча, подумав Кранке, чого чекати від Краусса? Звичайний вискочень-есесівець. Правда, він, Кранке, носить мундир гауптштурмфюрера, але він вступив до СС з суто тактичних міркувань, в душі він лишається, як і був, фон Кранке, а цей довгий молодик Краусс, котрий аж на щабель обігнав його, і тепер не відрізняється від дрібного невихованого крамаря.

Краусс вдоволено, навіть самовдоволено посміхнувся і обвів присутніх урочистим поглядом.

– Щойно розмовляв з обергрупенфюрером Кальтенбруннером, – мовив багатозначно, назвавши навіть звання начальника РСХА, наче ніхто тут не знав цього.

Кранке одірвався од віскі й з цікавістю зиркнув на Краусса. Що доповів штурмбанфюрер Кальтенбруннеру? Одразу заспокоївся: звичайно, нічого поганого. В основному він сам відповідає за операцію, принаймні більше, ніж Кранке, й зацікавлений, щоб усе, пов’язане з нею, виглядало добре.

Справді, витримавши паузу, Краусс повідомив:

– Я інформував обергрупенфюрера, що початок операції призначено на завтра, і одержав згоду. Більше того, Кальтенбруннер наказав передати геру Іполитову, – Краусс поштиво нахилив у його бік голову, – що в разі удачі на нього чекають найвищі нагороди рейху. Він сам, клопотатиметься перед фюрером. – Краусс зупинився на кілька секунд і ще налив собі коньяку. – Нагороджені будуть усі учасники операції, – мовив так, наче вже одержав черговий хрест. – Вип’ємо за це, панове.

Валбіцин почав наливати коньяк. Кранке викинув угору руку.

– Хайль Гітлер! – вигукнув.

Це було не дуже своєчасно, бо всі тримали склянки в правицях, довелося ставити їх або перебирати в ліву руку, але, зрештою, все обійшлося, випили до дна в урочистому мовчанні.

Ковтаючи шампанське, Іполитов мимоволі обвів усіх зневажливим поглядом.

“Вороняччя, – подумав. – Зібралося і вже ділить нагороди. А я мушу заробляти їх…”

Злість укотре вже закипіла в ньому, хотів кинути щось різке, але до кімнати зазирнула покоївка й повідомила, що стіл накритий. І всі попрямували до їдальні, жваво перемовляючись, урочисті й радісні, наче вже одержали нагороди рейху.

24

Полковник Карий приїхав на імпровізований аеродром за Квасовом у другій половині дня. Бобрьонок доповів йому, що для прийняття ворожого літака все готове. Карий попросив води і, напившись, повідомив– уночі надійшла радіограма з “Цепеліну”– о другій ночі слід запалити вогнища. Гітлерівці підтверджували, що літак приземлиться саме сьогодні вночі.

– Ніяких додаткових інструкцій агентам? – запитав Бобрьонок.

– Ні. – Полковник мочив, наче читав радіограму: – Чекайте літак шостого. О другій ночі запаліть вогнища. – Нараз посміхнувся самими очима й додав зовсім іншим тоном: – Усе, товаришу майор, сьогодні вирішальна ніч, тепер усе залежить од вас, від того, як зустрінете дорогих гостей.

Підійшов Толкунов, козирнув полковникові – видно, почув лише кінець речення, бо мовив:

– Ми готові, а чи прилетять?

– Сьогодні вночі.

Капітан заперечив:

– Уночі може піти дощ або щось зміниться.

Бобрьонок осудливо подивився на нього: що за манера – завжди в усьому сумніватися… Сказав упевнено:

– Синоптики обіцяють гарну погоду.

– Е-е… синоптики… – махнув рукою Толкунов, недвозначно висловивши своє ставлення до метеослужби.

Полковник поклав край його сумнівам.

– Гадаю, що німці прилетять таки сьогодні. Точніше завтра вночі. Показуйте, що у вас робиться.

Карий попрямував до майданчика, підготовленого для посадки літака, і майор, несхвально зиркнувши на Толкунова, подався за ним.

Нараз Карий зупинився і зірвав якусь рослину. Підкликав капітана:

– Що це?

Толкунов лише похитав головою.

– Не займаюсь… До речі, здається, це не входить до обов’язків розшукувача.

– Точно, не входить, і я знаю, що справ у вас багато. А зветься вона чистотілом, або бородавником, подивіться, яка яскрава жовта квітка.

Толкунов зиркнув на квітку гостро, наче на підкинуту в повітря консервну банку. Бобрьонкові здалося, що потягнеться зараз за пістолетом, але капітан лише знизав плечима.

– Квітка як квітка, – пробурчав, – нічого особливого.

Полковник похилитав квіточкою в повітрі, понюхав її і мовив:

– Скоро кінець війні, капітане. І професія розшукувача, цілком можливо, стане непотрібною.

Толкунов насупився і відповів:

– Для того, щоб ловити різну погань, назви квіток знати не обов’язково.

Полковник осудливо похитав головою.

– Ось мені зараз пропонують іти начальником обласного управління держбезпеки. Там також не треба знати назви квіток. А цей Карий чомусь знає…

Толкунов подивився на полковника ніяково.

– Пошліть мене на якісь курси, – попросив. – Я і сам знаю, що не дуже освічений.

– Трохи не так ви мене зрозуміли, капітане. Щоб знати назву чистотіла, не треба мати освіти. Елементарну допитливість.

Толкунов посуворішав.

– І умови, – заперечив. – Я от до війни, до того, як мене узяли до армії, в МТС працював. Сестра мене виховувала, батьки в нас рано померли, потім виріс і сестрі допомагати почав. Троє дітей в неї…

Бобрьонкові стаю шкота капітана: важке дитинство, потім школа ФЗН, робота в МТС. Де ж тут по-справжньому вчитися?

Але Карий не дав Толкунову жодної можливості для відступу.

– Неправильно міркуєте, капітане, – заперечив, – ну й що, коли в МТС? Наша країна – єдина в світі, котра дала таким, як ви, змогу вчитися. Чому не пішли до вечірньої школи? Вирішили, що семирічки вистачить? А тепер каєтесь? Я вам так скажу: коли б лишилися сержантом чи старшиною, не дуже-то й турбувалися б про освіту, правда?

– Хто його зна… – промимрив Толкунов.

– Авжеж, – вів далі полковник, – а ви доросли до капітана, розшукувач з вас справді першокласний, хто ж вам на звання скулитиметься? Чин маєте високий, назад в робітники МТС чи сержанти вертатися не хочете, ось ви й задумалися…

– Я й кажу: курси мені потрібні.

– На курси ми вас колись пошлемо, Толкунов. Перша змога з’явиться, пошлемо, скоро не обіцяю, бачите, німці здаватися не хочуть, але коли справи дозволять, відрядимо вас, капітане, вчитися. І це добре, що самі цього прагнете, приємно чути, аби тільки щиро.

– Можете не сумніватися.

– Не сумніваюся, капітане, однак хочу дати пораду. З власного досвіду. Не чекайте курсів, самі вчіться. Всього вчіться, книжка якась потрапить, якщо читати можете, читайте, ніщо в нашому житті не пропадає марно. – Нараз посміхнувся лукаво, Ще понюхав квітку й пояснив: – Мені також зовсім недавно сказали, як називається. Я і запам’ятав, так про всяк випадок. А ви кажете: ботанік!

Вони вийшли на дбайливо розчищене й підготовлене для зустрічі ворожого літака поле.

– Посадка з того боку? – кивнув полковник ліворуч.

– Так.

– Ви знаєте, майоре, в чому полягає найголовніше ваше завдання?

– Гадаю, так.

– Прошу пояснити.

– Літак не повинен піднятися в повітря, якщо екіпаж відчує небезпеку в момент приземлення.

Полковник задоволено гмикнув.

– І що зроблено для цього?

– Прошу… – Бобрьонок зовсім по-цивільному змахнув рукою, запрошуючи Карого йти за ним. Метрів за двадцять зупинився.

– Обережно, товаришу полковник, – попередив, – обережно, бо можете поламати ногу.

Нахилився і показав закамуфльовану канаву, котра тягнулася впоперек усього поля.

– Бачите, – мовив не без задоволення, – її і зараз, удень, помітити важко, а що вже казати про ніч? Цієї канави достатньо для пошкодження шасі будь-якого літака.

– А якщо вони наїдуть на канаву під час посадки?

– Виключено. Вогнища палитимемо з того боку, мусять зупинитися, не доїхавши.

– Чудово, які ще сюрпризи приготували дорогим гостям? Прожектор встановлено?

– Аякже. Навпроти зльотної смуги. В разі чого ми засліпимо екіпаж. Нікуди не дінуться, товаришу полковник. Спорудили бліндажі, замаскували їх, бачите, нічого не помітно.

– Так, не помітно, – погодився Карий.

– Усе поле прострілюється, миша не сховається. Навіть якщо цілий десант висадять, і його зустрінемо. З того боку в ярочку розташований взвод бійців, кожен точно знає своє завдання. Гадаю, осічки не буде.

– Здається, все гаразд, – мовив Карий. – А де чомусь завжди виникають непередбачені обставини. Складне наше життя, майоре.

– Не ті слава, товаришу полковник…

– Ось ти вже й слів почав мене вчити… – пожартував Карий. – Доповідай краще, як зустрічатимете їх.

– Так, як і домовлялися.

– Як домовлялися, пам’ятаю, нового нічого?

– Ні. Коли літак зупиниться, до нього підійдуть радист і Олексюк. Привітають екіпаж із щасливим прибуттям. Розмовлятимуть, намагатимуться з’ясувати подальші наміри диверсантів, а потім хтось із них впустить ліхтарик. Це умовний знак нашій оперативній групі. Тоді почнемо їх брати.

– Живими, обов’язково живими.

– Таке завдання поставлене. Оперативників очолить Толкунов.

– Розумно, майоре, а який настрій в Олексюка з радистом? Не підведуть?

– Ми показали їм і канаву, і прожектор, і бліндажі. Щоб знали: у диверсантів немає шансу на порятунок, в крайньому разі всі ляжуть на цьому полі, й вони разом з тими. Вважаю, зроблять усе, щоб полегшити свою долю.

– Поглянемо на бліндажі, – розпорядився полковник.

Вони пройшли до першого бліндажа в куті поля. Його не можна було помітити за кілька кроків. Замаскований гілками, сприймався як звичайний кущ. У бліндажі було встановлено великокаліберний кулемет, тільки він міг скосити екіпаж літака та диверсантів за кілька секунд. А таких кулеметів встановили аж чотири.

Полковник вийшов з бліндажа, потягнувся ї запитав Бобрьонка:

– Обідом нагодуєте?

– Звичайно, Вадиме Федотовичу.

– Прошу, майоре, зберіть усіх офіцерів.

Бобрьонок глянув на Карого з подивом, але не запитав, для чого полковникові всі офіцери. А Карий визнав за можливе не пояснювати причину свого розпорядження – простягнувся на розстеленому в затінку брезенті, певно, одразу задрімав, принаймні лежав, заплющивши очі й тихо дихаючи.

Зібралися всі офіцери: Бобрьонок з Толкуновим, капітан-сапер, що керував спорудженням бліндажів та канави впоперек поля, командир взводу автоматників, технік-лейтенант з аеродрому. Розбудили полковника, той умився, півгодини сну освіжили його, бо очі блищали й був у доброму гуморі.

– Товариші офіцери, – мовив радісно й урочисто, – майор Бобрьонок і капітан Толкунов за відмінне виконання своїх обов’язків та виявлену мужність і винахідливість при затриманні ворожих диверсантів нагороджені орденами Червоного Прапора. – Дістав коробочки з орденами, витягнув їх і пришпилив до гімнастерок офіцерів. Додав уже зовсім по-домашньому: – Я вважаю, що нагорода заслужена вами, хай щастить вам, хлопці, і щоб ці ордени були не останніми.

– З цієї нагоди треба було б перед обідом… – досить прозоро натякнув саперний капітан, але Карий заперечив категорично:

– Ні, товариші. Спіймаємо диверсантів, тоді не заперечую. А тепер у кожного мусить бути світла голова, бо ясний розум нам сьогодні особливо потрібний.

Офіцери тиснули руки Бобрьонкові й Толкунову, технік-лейтенант навіть любовно погладив Червоний Прапор, заздрісно прицмокнув язиком, нам, технарям, мовляв, таке не світить, а Бобрьонок стояв і думав: от би побачила його зараз Галина…

Схаменувся і мовив зовсім просто:

– Дякуємо! Ми з капітаном Толкуновим дякуємо командуванню за нагороди. Вони зобов’язують нас.

Офіцери пообідали, не поспішаючи, сонце ще стояло високо в небі, й до вечора мали досить часу. Потім полковник заквапився, мусив ще доповідати генералові Рубцову. Прощаючись, сказав Бобрьонкові:

– Є повідомлення нашої людини з “Цепеліну”. Німці готуються закинути якогось дуже важливого агента. Вважаю, саме він і прибуде сьогодні до вас. Акцію заплановано головним управлінням імперської безпеки, вона на контролі в самого Кальтенбруннера. І ось що, цього диверсанта приймав Скорцені, може, чув про такого, звільнив Муссоліні. Скорцені подарував цьому типові талісман – срібний брелок для ключів. Ви тут гляньте, якщо знайдете в диверсанта такий брелок, бережіть цього пройду, як самих себе, ясно?

Бобрьонок лише козирнув у відповідь. “Додж” Карого стояв на найближчій дорозі, до неї було не менше кілометра, й солдат відвіз полковника на мотоциклі.

Після заходу сонця знявся східний вітер, він приніс рвані хмари, потім вони погустішали, але повністю так і не затягнули неба.

Бобрьонок сидів на колоді біля бліндажа, поруч притулився на брезенті Толкунов, він усе ж таки поспав, і майор дивився на нього із заздрістю. Трохи нервував.

Спустився в бліндаж, де під охороною двох солдатів ситіли Олексюк із радистом. Ті, побачивши майора, підвелися. Бобрьонок махнув їм рукою, запитав:

– Ну, як?

Олексюк зрозумів його одразу.

– Усе як і домовлялися, громадянине майор! – Він догідливо вищирив зуби. Чомусь Бобрьонкові зробилося гидко від цієї догідливості – він різко повернувся і вийшов з бліндажа.

А по небу мчали хмари, й час уже наближався до півночі.

Став накрапати дощ, і майор одягнув ватянку. Ще раз обійшов навколо поля: тиша й спокій, лише пугукає сич, ошуканий цією настороженою тишею.

Потім Бобрьонок спустився в бліндаж, де сидів Толкунов. Вони налили з термоса гарячого чаю, сьорбали його, обпалюючи губи, мовчки й зосереджено, бо стрілки годинників уже наближалися до другої ночі.

За п’ять до другої майор віддав наказ запалити вогнища, й вони спалахнули майже одразу, якось зловісно, віссвічуючи шлях ворожому літакові.

25

“Арадо” стояв готовий до злету, з прогрітими моторами. Екіпаж уже зайняв свої місця, і лише командир літака стовбичив біля трапа.

Іполитова з Судовою проводжали Краусс, Кранке й Валбіцин. Минали останні хвилини, стояли й перекидалися якимись звичайними, незначними словами, а від літака пахло залізом і мастилом, цей запах збуджував і тривожив, він свідчив про невідворотність того, що зараз станеться, відсутність усякого вибору, чітку запрограмованість усієї долі Іполитова. Він навіть трохи розгубився, подумавши про це, але ніяк не виказав розгубленості, лише швидкоплинна тінь майнула обличчям, проте її ніхто не помітив. Кожен був зайнятий самим собою, кожен думав про себе й про те, щоб скоріше вже злетів у небо літак, скоріше б покінчити з нудною церемонією проводів і повернутися до своїх буденних справ.

Валбіцин думав, що вдома є ще півпляшки коньяку, і не простого, а французького, котру він поцупив учора в котеджі Іполитова. Випити коньяк, закурити, посидіти трохи, відчуваючи приємність від поступового сп’яніння, і заснути, щоб не бачити й не чути нічого принаймні до ранку.

Кранке непомітно переступив з ноги на ногу – нетерпеливився. Вдома на широкому, конфіскованому в якогось місцевого багатія ліжку на нього чекала розкішна дівчина. Правда, нікуди вона не втече, все одно чекатиме хоч до ранку, та нетерплячка пойняла його, й Кранке пошепки лаявся.

Краусс думав про те, що, незважаючи на пізній час, подзвонить зараз до Берліна давньому своєму приятелеві, одному з помічників Кальтенбруннера – той знає, коли й що доповідати шефові, і завтра обергрупенфюрер буде докладно поінформований: знайомий мусить показати його, Краусса, роль у найвигіднішому світлі.

Нарешті командир літака підійшов до Краусса.

– Час, штурмбанфюрере, – мовив коротко.

Усі з полегшенням почали прощатися. Іполитов пропустив уперед Сулову, легко піднявшись по трапу, затримався на мить, помахав рукою і зник усередині.

Командир зачинив люк літака, заревіли мотори, й мало не одразу “Арадо” почав вирулювати на злітну смугу.

Краусс повернувся і пішов до “опель-адмірала”, що сиротливо притулився неподалік. Вони з Кранке сіли в машину, не попрощавшись з Валбіциним, який поплентався до “кадета”, що стояв значно далі. Але Валбіцин не образився – приємна перспектива усамітнитися з пляшкою коньяку згладжувала все, навіть відверте нахабство есесівських офіцерів.