Текст книги "Фальшивий талісман"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

– Де він? – запитав Грефе.

– Чекає, – кивнув на двері Продль.

– Ведіть його сюди.

Іполитов зайшов до кабінету, виструнчився, пильно дивлячись на начальство, а в тому, що начальство високе, не сумнівався. Мундир оберштурмбанфюрера СС, підполковник по-армійському, наче не такий уже й великий чин, але тут, у головному управлінні імперської безпеки, свої закони, і навіть всім відомий Отто Скорцені носить скромні відзнаки штурмбанфюрера.

Іполитов сподобався Грефе: обличчя енергійне, дивиться віддано, акуратний і підтягнутий.

– Сідайте, – вказав на стілець навпроти Продля. – Сідайте, гер Іполитов, як вас влаштували в Берліні?

Іполитов задоволено всміхнувся. Двоповерховий комфортабельний котедж на околиці Берліна дуже сподобався йому. Дві спальні на другому поверсі з окремими ваннами, велика вітальня на першому з килимом на всю підлогу, бар – не вистачало тільки жінок, але Продль пояснив, що, зрештою, будуть і вони, аби Іполитов справив враження на начальство.

– Усе дуже добре, гер оберштурмбанфюрер, – відповів зовсім щиро, – краще бути не може.

– Ми вміємо цінувати відданість, однак вимагаємо роботи, якщо хочете, віддачі.

– Цілком справедливо.

– Мені приємно, що ви усвідомлюєте це.

Іполитов не відводив погляду від видовженого обличчя есесівського підполковника. Бачив його наскрізь. Зараз почне обіцяти всякі блага, наговорить сім бочок вовни, – обіцяти, звичайно, можна, якщо виконають хоч половину, – і то добре, зрештою, все правильно, його влаштовує і скромніший особняк, не все приходить одразу, потрібен трамплін…

– Унтерштурмфюрер, – нараз обернувся Грефе до Продля, – організуйте нам кави. І по чарці коньяку.

Продль збагнув, що його просто відсилають, але нічим не виказав незадоволення. Начальству завжди видніше, певно, він уже виконав своє завдання – далі з цим Іполитовим працюватимуть інші. І все ж якийсь хробачок ворухнувся в ньому: це ж треба, один виконує чорну роботу, інший знімає вершки. Але Продль твердо знав, що ніколи не слід виказувати свій справжній настрій – світ тримається на чиношануванні, досягти великого можна, тільки почавши з малого, лише щасливчикам усе дається одразу, а до таких Продль себе не зараховував.

Підвівся і покірно пішов по каву й коньяк – це ж треба, носити коньяк паршивій російській свині, яку Продль у душі глибоко зневажав. Але ж ця свиня справді потрібна рейхові, якщо сам оберштурмбанфюрер пригощатиме її.

Коли за Продлем зачинилися двері, Грефе мовив, уважно дивлячись на Іполитова:

– Отже, ми зупинилися на тому, що вимагатимемо від вас роботи, гер Іполитов, віддачі, так би мовити, рівної вашим здібностям.

– Так.

– І ця робота небезпечна.

– Я не боягуз.

– Це приємно чути. Вам казали про завдання, яке ми збираємося поставити перед вами?

– Тільки в загальних рисах.

“Звичайно, – подумав Грефе, – бо ніхто нічого не знає, крім кількох осіб у рейху”. Посміхнувся і запитав:

– Уявляєте, що робитимете?

– Розвідка?

– Вас недаремно навчали в нашій школі.

– Так, – погодився Іполитов, – інструктори там досвідчені. І я згоден виконати будь-яке завдання.

– Я чекав саме такої відповіді. Ми покладаємо на вас великі надії, звичайно, й винагорода буде відповідною. Якщо все закінчиться добре, Іполитов, ви станете заможною людиною.

– Чесно кажучи, гер оберштурмбанфюрер, я б не заперечував проти цього.

– Все у ваших руках. Ми мусимо вчинити велику акцію, Іполитов, яка, можливо, набуде розголосу в усьому світі! – Грефе подивився на Іполитова, бажаючи побачити, яку реакцію викличуть його слова. Невже злякається? – Ви казали, що маєте впливові знайомства в Москві?

Іполитов міцно стиснув пальці, але так, щоб Грефе не помітив його хвилювання. Біс його штрикнув похвалитися високими знайомствами – тепер відхаркується. Відповів ухильно:

– Йде війна, гер оберштурмбанфюрер, вона розкидає людей, і я не зовсім упевнений, що всі сидять на місцях, хоча, – додав, – деякі зв’язки завжди можна поновити.

Двері відчинилися. Продль приніс каву й великі чарки з коньяком. Він поставив тацю на журнальний столик, і Грефе пересів туди, запропонувавши Іполитову м’яке крісло. Продль вийшов, не вимовивши ані слова, це сподобалося Грефе: завжди приємно, коли підлеглий розуміє тебе й ставиться з належного пошаною.

Оберштурмбанфюрер узяв чарку й мовив трохи патетично:

– За ваші успіхи, Іполитов, точніше за наші з вами успіхи, бо робитимемо спільну справу й відповідатимемо однаково.

“Овва, – подумав Іполитов, – ти сидітимеш тут, у розкішному кабінеті, й дудлитимеш каву.і коньяком, а я підставлятиму там голову!.. І це називається спільною справою?” Однак нічим не виказав свого незадоволення, одним ковтком спорожнив півчарки й відсьорбнув справжньої кави – не ерзацу, який подавали по всій Німеччині, ароматної бразільської кави, доступної тільки високим чинам рейху.

– Так точно, – відповів по-військовому, – і я радий, що ви довіряєте мені, гер оберштурмбанфюрер.

– Ми зупинилися на вашій кандидатурі, відкинувши десятки інших, – визнав Грефе.

– Я ціную це.

– Ми закинемо вас у радянський тил, – рішуче перейшов до діла оберштурмбанфюрер. – Ви мусите осісти десь у Підмосков’ї або в Москві. Знімете квартиру, поновите знайомства, вивчите обстановку… У вас будуть гроші, найнадійніші документи, засоби зв’язку і, нарешті, нова, найдосконаліша, особливо секретна зброя, портативна гармата, якщо хочете, вона вміщатиметься в рукаві вашого піджака і стрілятиме снарядами, спроможними пробивати п’ятисантиметрову броню.

– Невже? – не повірив Іполитов. – Оце штуковина!

– Як ви сказали? Що таке штуковина?

– Чудова річ, – не зовсім точно пояснив Іполитов. – Це так кажуть там, гер оберштурмбанфюрер.

– З цієї штуковини вам доведеться стріляти, Іполитов. – Очі в Грефе звузилися, наче сам прицілювався.

– Рука в мене тверда! – підняв догори порослу чорним волоссям руку Іполитов.

– Ви чули про “Цепелін”?

– Розвідорган?

– Так. Ви мусите пройти спеціальну підготовку в “Цепеліні”, Іполитов.

– Не завадить. Тільки от що, гер оберштурмбанфюрер, – вів далі нахабно, зрештою, тепер міг дозволити собі це, – я хочу, щоб ваші інструктори в процесі підготовки операції прислухалися до моїх порад і побажань.

– Вас готуватимуть кращі спеціалісти рейху.

“А чхати я хотів на ваших спеців, – подумав Іполитов, – бачив в Австрії”, – але вголос мовив поштиво:

– Я усвідомлюю це й глибоко вдячний за піклування, проте ваші спеціалісти іноді не знають тонкощів життя росіян і не можуть врахувати всіх дрібниць.

Він мав рацію, цей пройда, і Грефе не міг не погодитися з ним. Пообіцяв твердо:

– Керівництво “Цепеліну” одержить таку вказівку.

– Я був упевнений, гер оберштурмбанфюрер, що ви погодитесь зі мною.

Грефе зміряв Іполитова важким поглядом. Цей тип нахабнішав з кожною хвилиною, і його щастя, що немає дублера. Але тієї ж миті оберштурмбанфюрер погасив у собі почуття неприязні до Іполитова. Адже успіх справи залежить саме від цих рис його характеру: нахабства, самовпевненості, вміння швидко орієнтуватися в будь-яких обставинах. Зараз цей тіш потрібен їм і можна дозволити йому трохи амбіційності: зробить свою справу, повернеться, у що Грефе, чесно кажучи, не вірив, тоді можна буде поставити його на місце, бо в кожного мусить бути своє місце, і ніхто ще не стрибав вище своєї голови.

Грефе підвівся і потиснув руку Іполитову.

– Бажаю успіху, – мовив щиро. – Про нашу розмову не повинна знати жодна людина. Від сьогодні ви особливо засекречена особа.

– Так точно, – відповів Іполитов і вийшов з кабінету, випнувши груди. Чого-чого, а амбіції йому не треба було позичати.

6

Ліс приступав до самого путівця, і віліс стрибав на вибоях між деревами, гілки нависали над самою дорогою, і доводилося нахилятися, щоб не подряпати обличчя.

Віктор стиха бурмотів щось собі під ніс, а Бобрьонок, насунувши кашкета на лоба, вглядався в кущі. В таких місцях сього можна чекати, не кажучи вже про автоматну чергу з-за дерева.

Нарешті ліс трохи відступив, путівець пролягав невеличкою галявиною, і попереду проглядався крутий завертень. Толкунов торкнувся Вікторового плеча.

– Зупинись тут, – наказав, – нам краще підійти до лісникової хати непомітно.

Бобрьонок, погоджуючись, кивнув. Справді, он розлога береза в глибині галявини, про яку казав їм Гавришків, а перед самим закрутом молодий дуб. Орієнтири визначені точно, і Толкунов має рацію: береженого й бог береже – можливо, в лісниковій хаті засідка, й вони потраплять до неї як останні дурники.

Толкунов зійшов з путівця і рушив попід деревами, вміло обираючи найзручніший шлях у густому підліску. Бобрьонок шов слідом – ніхто краще за капітана не знав лісу й не орієнтувався в ньому: тут авторитет його був безперечний, так само як і в стрільбі з пістолета. Капітан народився в красноярській тайзі і з дитинства звик до таких лісів, у порівнянні і якими місцеві пущі видавалися мало не парками.

Через десять – п’ятнадцять хвилин Толкунов подав знак майорові зупинитися – постояв трохи, виглядаючи щось попереду, і підкликав Бобрьонка.

– Чуєш, димом пахне? – запитав.

Майор принюхався, проте, крім гострого запаху прілого листя і живиці, не відчув нічого. Невизначено похитав головою.

– Невже не відчуваєш? – переможно всміхнувся Толкунов. – У лісника горить в печі.

– А що варять? – не без іронії запитав Бобрьонок, але капітан не сприйняв його під’юджування.

– Ступай обережно, – попередив. Витягнув свого знаменитого пістолета й засунув за пас: тепер ніхто не міг напасти на них зненацька, це було перевірено досвідом – недаремно капітан мав близько тридцяти затримань, а сам був лише раз поранений у плече.

Вони просувалися, часто зупиняючись. Ліс порідшав, нарешті зовсім розступився, попереду за молодими берізками відкрилася галявина, засаджена картоплею. І якийсь чоловік копався там.

Толкунов зробив знак Бобрьонкові лишатися на місці – сам зник у кущах непомітно, наче й не було його зовсім. Не ворухнулася ані гілочка, тільки якась птаха свиснула тривожно й одразу замовкла.

Бобрьонок стояв, спершись плечем об шерехатий стовбур, і дивився на чоловіка в городі. Від нього до майора було півсотні метрів, і Бобрьонок міг чітко його розгледіти. Він копав картоплю акуратно, обдивлявся кожен кущ, обмацував землю в ямках, шукаючи бульби, – працював непоспішливо, безтурботно, не зупинявся і не роззирався, почувався в цілковитій безпеці й був цілком захоплений своєю нескладною роботою.

Толкунов виріс у нього за спиною непомітно: навіть Бобрьонок, який знав, що має зараз статися, і не спускав очей з підліска на краю галявини, не помітив, як капітан виповз із кущів.

Толкунов ступив кілька пружних кроків по картоплищу, лише тоді чоловік почув шерех і озирнувся – побачивши незнайому людину, та ще й наставлений пістолет, впустив бадилля, з якого оббирав бульбини, відступив, спіткнувся об відро й мало не впав.

– Тихо, – наказав капітан, – бо я не жартую!

Чоловік випростався. Толкунов звичними рухами обшукав його, дивлячись, як з протилежного боку підходить майор. На похмурому обличчі капітана майнула ледь помітна посмішка, й Бобрьонок зрозумів Толкунова: радіє, що здибали лісника саме тут, на городі.

Лісник, – а це був саме він, все відповідало словесному портретові, намальованому головою сільради: високий, сивий, довгоносий, – дивився на них не те що злякано, а якось нерозуміюче чи навіть здивовано.

– Чого треба панам? – запитав нарешті не зовсім твердо. – Бо, крім бульби…

– От що… – мовив Толкунов. – Раджу самому признатися в усьому, бо інакше самі знаєте, чим це може скінчитися…

Капітан явно передав куті меду, й Бобрьонок втрутився:

– Хто у вашій хаті й скільки їх? – запитав.

Лісник заперечливо замахав руками.

– Нікого, – мовив сквапно, – нікого, прошу вас, і шановні пани офіцери можуть це легко перевірити.

Толкунов блиснув очима й мовив люто:

– Тільки вовк переховуватиме диверсанта й ворог… – Він наступав на лісника, а той задкував по бадиллю, воно тріщало й ламалося під ногами.

Бобрьонок заступив лісникові дорогу, поплескав його по плечі й сказав спокійно, розважливо:

– Давайте поміркуємо разом, Василю Івановичу. Я певен, то ми дійдемо згоди… Спокійно, капітане, хвилинку, я хочу щось сказати Василю Івановичу…

Толкунов здивовано зиркнув на Бобрьонка. Видно, вважав у цій ситуації свою лінію цілком правильною, а тут майор усе зіпсував.

– Чого з ним панькатись! – вигукнув гнівно.

– Спокійно, – поглянув на нього Бобрьонок. – То як, шановний?

Лісник стояв, опустивши забабляні руки, й кліпав очима. Ніяк не міг збагнути, звідки ці офіцери знають його ім’я та по батькові, либонь, це здивувало його більше, ніж їхня з’ява на галявині, бо відповів розгублено:

– То дуже прошу…

– А якщо згодні, – вів далі Бобрьонок з натиском, – давайте поміркуємо разом. Зараз ми обшукаємо вашу садибу й знайдемо лейтенанта, який накульгує на ліву ногу. Або кількох чоловіків, переодягнених у військову форму. До речі, – вигадав, – садибу оточено, й нікому не вдасться втекти. То що буде з вами? Суд за допомогу ворожим агентам. Час воєнний, і знаєте, скільки за це дають? Крім того, ваш син вчиться в Рівному. Уявляєте, яка пляма ляже на нього?

Лісник розгублено потер неголену щоку. Відповів нерішуче:

– Але звідки я міг знати, що Стьопа ворожий агент? Племінник мій, попросив притулку…

– Племінник з лейтенантськими погонами! – зловтішно зареготав Толкунов.

– І я здивувався. Та каже: тимчасово натягнув, щоб урятуватися – не було іншого виходу…

– Крім Степана, хто в хаті? – швидко запитав Бобрьонок.

Лісник перехрестився.

– Я і жінка, бог свідок. І Степан пришкандибав учора.

– Озброєний?

– Пістоля має.

– Гранати?

– Не бачив.

– Рація?

– Ні.

– Коли з’явився?

– Вчора на світанку.

– Казав, куди йде й для чого?

– Попросив переховати його кілька днів. Ногу підломив і поранив. Загоїться нога, тоді далі.

– Куди?

– А мені що? – раптом мало не заплакав лісник, і Бобрьонок збагнув, що той справді злякався. – Я так гадаю: до бандер подасться. Він з бандерами тут крутився, крутитиметься і надалі.

– Чого ж переховуєте?

– Так племінник мій – Стьопка, і бандер лячно. Мені в лісі самому з жінкою як? Я його викажу, люди знатимуть, люди все знають, і бандери довідаються. Гаплик мені, прийдуть уночі – й гаплик…

– І де зараз Степан? Як його прізвище?

– А на горищі відлежується. Олексюк він, так моя сестра називається.

– Отакої, Василю Івановичу, – мало не весело мовив Бобрьонок, – значно пом’якшала ваша провина, а якщо ви здасте нам ворожого диверсанта…

– Так племінник же мій…

– Він диверсант, шановний, наш спільний ворог, озброєний ворог, і все одно…

– Так, ви все одно візьмете його, – погодився лісник.

– Де в нього пістолет?

– На горищі ж…

– У кишені, під подушкою?..

– Я йому сіна настелив і рядном прикрив, то він так на рядно й кинув.

Бобрьонок подумав трохи й запитав:

– Непомітно підійти до хати можна?

– Дуже прошу…

– Ви підете з нами. Полізете на горище перший, я за вами. Якщо Степан обізветься, заспокоїте його.

Лісник вислухав мовчки, відповів твердо:

– Та заспокою, пане офіцере.

Толкунов заперечив:

– На горище полізу я..

– Це чому ж? – не погодився Бобрьонок.

Капітан погладив руків’я пістолета.

– Ти свою справу зробив, тепер дай мені. Це було логічно, і Бобрьонок погодився.

– Я тебе прикриватиму.

– Тільки врахуй, – попередив лісника Толкунов, – якщо зрадиш…

– Ясно… – лісник пішов до узлісся, але нараз повернувся і прихопив неповне відро картоплі. Йшов попереду розшукувачів, відро поскрипувало в його руці, буцім скугикував тихо й жалібно лісовий птах.

Вони непомітно дісталися клуні, лісник акуратно поставив відро в засторонку й вказав на ще одні двері. Пояснив:

– Звідси до ганку десять кроків, прослизнемо непомітно, а в сінях драбина…

– Давай! – махнув пістолетом капітан.

Він сам визирнув із клуні і, переконавшись у правдивості слів господаря, пропустив його у двір. Подався слідом за ним, підштовхнув лісника, який, здається, не квапився, і югнув до чапіввідчинених дверей. В ніс ударив гострий запах свіжовикопаної бульби й квашених огірків, капітан вмить зорієнтувався: відсунув рядно, яке висіло на мотузку, затуляючи драбину, приставлену до стіни.

– Ну!.. – прошепотів.

Лісник ступив до драбини, і в цей час з хати почувся жіночий голос:

– Ти, Василю?

– Хто ж іще? Стьопа на горищі?

– Спить, здається.

– А-а… – Лісник почав підніматися напрочуд легко й тихо, і капітан слідував за ним впритул, тримаючи пістолет напоготові. Вони вилізли на горище майже одночасно – тут було темнувато й пахло свіжим сіном. Лісник ступив углиб – там, тростягнувшись на рядні, спав чоловік у майці, парабелум лежав поруч. Толкунов помітив зброю одразу, метнувся до неї, але шлях йому перетнув господар: лісник перший дотягнувся до пістолета, на мить капітанові здалося, що той сам хоче скористатися ним, однак лісник узяв парабелум за дуло й подав через плече Толкунову, він виявився чесним, цей літній чоловік у лляній сорочці, проте капітан ні на секунду не відчув каяття за недовіру до нього, просто не мав часу ні на які роздуми – відсторонив лісника й навів дуло пістолета на молодика. Побачив, як той розплющив очі. Молодик автоматично простягнув руку за своєю зброєю, очі в нього потемнішали, напружився, щоб кинутися на Толкунова, але той тицьнув його дулом і наказав:

– Тихо, бо куля не дура!

Певно, диверсант не дуже зрозумів мовлене, просто стало боляче від пістолетного дула – скривився й відкинувся назад на рядно.

– Чого вам треба від мене? – запитав, удаючи здивовання.

– Ну, не придурюйся! – мало не весело сказав Толкунов. – У тебе все вже позаду. – Почув на драбині легкі кроки Бобрьонка, не озираючись, додав: – Дивись, Ігоре, якого красунчика взяли. Красунчик ти мій, і ти хотів обманути “смерш”?

Мабуть, лише тепер, почувши це жахливе для нього слово, молодик остаточно збагнув, що сталося: губи в нього засіпалися і обличчя перекривилося. Бобрьонок вирішив, що зараз неодмінно заплаче, але хлопець стиснув зуби, заплющив очі, певно, уявив, що вже вмер чи вмирає, бо ледь поворушив смажними вустами й прошепотів:

– Чого ж не стріляєте?

– Е-е, так не робиться! – Нараз Толкунов посуворішав. – Ану, підводься.

Той розплющив очі й покірно став на коліна – Толкунов спритно зв’язав йому руки за спиною – і лише тоді хлопець випростався, скільки дозволяли бантини горища.

– Давай, ворушись, – підштовхнув його капітан. Він перший ступив до люка й спустився з горища, за ним поліз агент – незручно, трохи не впав, і Толкунов підтримав його Бобрьонок прихопив гімнастерку з лейтенантськими погонами й рюкзак, який валявся в сіні, й пропустив поперед себе лісника.

Стара жінка стояла внизу й жалібно дивилася на них.

– Що ж буде?.. Що ж буде?.. – ворушились її губи, а руки безвільно метлялися вздовж тіла.

– А нічого особливого! – якось удавано весело відповів Толкунов. – Відвеземо до “смершу”, там його допитають…

– Стьопо! – вихопилося в жінки. – Що ж ти накоїв?

Толкунов підштовхнув молодика до виходу.

– Айда, ходімо!

Диверсант, покірно схиливши голову, вийшов на подвір’я. Толкунов з Бобрьонком швидко перебрали речі його рюкзака. Нічого особливого: хліб і консерви, запасні обойми до пістолета, білизна. І гроші – три пачки по п’ять тисяч карбованців.

Майор уважно обшукав агента. В задній кишені галіфе знайшов два запасних комплекти документів, виписаних на два прізвища: лейтенантів Іванченка та Семенишина. Диверсант мав дві легенди. Згідно з першою був представником запасного офіцерського полку, відряджений для розміщення особового складу частин. За другою версією він мав називатися представником штабу фронту, який уповноважений перевіряти виконання наказу про санітарний стан частини.

– Ну, що ж, лейтенанте Іванченко, будемо розмовляти, – запитав Толкунов, – чи бавитимемось у мовчанку?

Той дивився тупо, наче нічого не розумів, і лише ліва повіка в нього сіпалася.

– Ти, Стьопо, розкажи все, – підійшла до нього стара. Зазирнула у вічі, але той наче не бачив її. – Ти розкажи, може, й пом’якшення вийде.

– Яке вже пом’якшення… – нараз мало не заплакав хлопець. – Кінець мені, тьотю, і вибачте, що й вас зганьбив.

– Ви, тьотю, відійдіть, – наказав Толкунов, – бо із заарештованими спілкуватися не дозволено.

– Племінник же він!

– Ворог! – різко кинув Толкунов. – Німецький диверсант!

– А якщо він сам…

– Сам – інша річ, але ж не сам, ми його взяли.

– Та ні, прошу вас, коли він сам зізнається?

– Чесне зізнання завжди враховується трибуналом! – мало не урочисто заявив капітан, пильно дивлячись на агента. Той кліпнув очима, перевів погляд з тітки на Толкунова, сказав нерішуче:

– А що я можу?

Капітан підійшов до нього мало не впритул.

– Відповідай швидко й правдиво, – наказав. – Єдиний твій порятунок. А ви, тітонько, ідіть до хати.

Хлопець гарячково ковтнув слину й нахилив голову. Мовив:

– Я скажу… Я все скажу!

– Прізвище?

– Олексюк.

– Ім’я?

– Степан.

– Скільки вас було?

– Троє.

– Де інші?

– Ми домовилися через два дні зустрітися на базарі в Ковелі.

– Яке мали завдання?

– Знав тільки старший.

– Хто він?

– Ми всі із розвідшколи… – Олексюк назвав місто, де справді дислокувалася школа для німецьких диверсантів.

– Прізвища двох інших?

– У школі їх називали Вячеславом Харитоновим і Григорієм Власюком.

– У нашій формі?

– Так. Харитонов – старший лейтенант, Власюк – як і я.

– Документи мають на чиї прізвища?

– Старший – Горохов, а Власюк – Васильченко.

– Ще раз подумай – для тебе це дуже важливо: яке завдання мали?

– Чесно кажу: тільки Харитонов…

– Опиши його зовнішність.

– Ну, середнього зросту, як я. Метр шістдесят вісім чи сімдесят. Гостроносий, чорнявий. Він, якщо день не поголиться, чорний, як чорт.

– Власюк – радист?

– Так.

– Опиши його.

– Лисуватий, попереду в нього залисини. Середній він, ні чорний, ні білявий.

– Шатен?

– Точно. І ніс качиний. Казав, боксом займався й розплющили.

– Що мусили тут зробити?

– Я ж казав: тільки Харитонов.

– Ти мені зуби не заговорюй…

– Я сказав усе.

– Хто проводжав на завдання?

– Лейтенант Кнаппе.

Все було правильно, прізвище лейтенанта Кнаппе фігурувало й раніше, коли закидали диверсантів на наш бік.

– Ти родом звідки? Із Жашковичів?

Олексюк похитав головою.

– З Квасова. П’ятнадцять верстов звідси.

– 1 тебе закинули сюди як місцевого?

– Мабуть, так.

– Ти невдало приземлився, закопав парашут у байраці, потім зустрівся з двома іншими?..

– Вони самі знайшли мене.

– І кинули напризволяще’

– Сказали, що зустрінемося на базарі в Ковелі. Через три дні, коли оклигаю.

– Вони знають, де ти?

– Так.

– А вони де?

– Не сказали.

Зрештою, все було ймовірне: агент з пошкодженою ногою вибув із гри, можливо, старший групи списав його зовсім, але ж Олексюк місцевий, знає, судячи з усього, навколишні ліси, як свої п’ять пальців, мабуть, його відібрали спеціально для виконання саме цього завдання, а тоді…

Капітан відкликав Бобрьонка, який сидів поруч і стежив, як вправно веде допит Толкунов.

– Треба везти до Карого, там допитаємо ще раз.

– На базар пустимо?

– Я – за.

– І я. Він нікуди не дінеться…

– Якщо ті двоє прийдуть.

Толкунов розвів руками. Тут ніхто нічого не може гарантувати, все залежить від досвіду та інтуїції двох інших агентів, їм, звичайно, потрібна людина, яка добре знає тутешні ліси, – можуть і ризикнути. Але тепер однаково їх візьмуть. Правда, напевно, мають ще комплект документів, але ж відомі їхні прикмети, коли Олексюк не збрехав. Навряд чи збрехав, і треба швидше повідомити Карого. Рація у вілісі, а Віктор зупинився за кілометр. Але що таке кілометр для тренованої людини?

– Я до машини, – мовив Толкунов і попростував галявиною.

7

Корова ремигала в хліві, пахло гноєм. Юрка, який виріс у місті, запах гною дратував, він борсався на сіні й не міг заснути. Сотник Муха невдоволено пробурмотів:

– Крутиться, як муха в окропі…

Видно, він забув, що сам тепер називається Мухою. Юрко тихо засміявся, сотник нарешті збагнув, якої помилки припустився, і невдоволено засопів.

– А вам до окропу не хочеться, друже сотнику? – знущально запитав Юрко.

– Ти, Гімназисте, знай, з ким розмовляєш!

– З великим паном.

– Пан не пан, а тільки раз тебе цюкну, то вже й…

– Не маєте права, друже сотнику.

– Це ж чому? Я тут усі права маю.

– Без мене не впораєтесь.

Юркові сперечатися з Мухою не хотілося, – повернувся на бік, побажав сотникові доброї ночі, але на того, мабуть, найшло безсоння, бо сів на сіні, спершись спиною об дилину хліва, де влаштувалися на ночівлю. Господар, правда, пропонував ліжко в хаті, але кімната в нього була одна й маленька, до того ж брудна, й навіть такий невибагливий чоловік, як сотник, відмовився. Трохи далі біля дверей давно вже хропіли стомлені денним переходом хлопці. Юрко також утомився і хотів спати, бо на світанку мусили рушати далі. Він дрімав, і слова Мухи ледь долина їй до нього.

– Ми зробимо тебе професором, Гімназисте, – казав сотник, – і вчитимеш наших дітей справжньої науки, бо мушу мати вченого сина. Що двадцять моргів – тьху, прошу пана, це тільки для розгону, а ми візьмемо такий розгін!..

Юрко встиг подумати крізь сон, що в Мухи апетити справді великі й що пристав він до бандерівців тільки заради збільшення своїх моргів, як раптом пролунав поодинокий постріл, і відразу чітка автоматна черга відповіла йому.

Юрко злякано скочив, але сотник зупинив його, поклавши тверду й міцну руку на плече. На сіні заворушилися хлопці, не тямлячи спросоння, що сталося, однак Муха вже збагнув усе й наказав владно:

– По одному!.. За хлів, скоріше. Миколо й Федоре – до садну, допоможіть Іванові й прикривайте нас. Відходитимете до лісу, потім вздовж річки до Квасова.

Сотник підштовхнув Юрка до виходу й вислизнув слідом за ним з хліва. Його рішучий тон і чіткі команди вселили впевненість – двоє шмигонули до саду, за яким зав’язалася стрілянина, решта безшумно, як тіні, подалися за хлів: тут починалися городи, за ними луки перед невеличкою лісовою річкою, а далі вже тягнулися ліси, і дістатися до них було зараз головним завданням.

Все ж таки в Мухи була кебета – він одразу збагнув ситуацію, не схотів ризикувати й послав уперед двох хлопців. Вони обігнули городи й спустилися до річки, мало не дійшли до неї, і тут їх зустріли вогнем.

Муха з Юрком, які йшли метрів за п’ятдесят, залягли.

– Оточили… – видихнув Юркові у вухо сотник. – Оточили хутір, хтось продав нас енкаведистам, буде важко.

У Юрка серце вскочило в п’яти: зараз їх або переб’ють усіх, або візьмуть живими – ні, він не хоче здаватися, не хоче ганьби й допитів, у нього автомат з двома запасними ріжками, і нехай спробують узяти голіруч!

– А якщо пробитися? – запитав у сотника.

– Скажеш, пробитися!.. – одказав той зневажливо. – Енкаведисти, якщо оточують, то це вже кінець. Але ще не зовсім, лежи тут і чекай, головне, щоб ніхто тебе не помітив.

Юрко не встиг відповісти – Муха подався праворуч, там одразу заговорили автомати, черги поступово віддалялися, Юрко подумав, що сотник забув про нього або обдурив, коли нараз почув швидкі кроки: Муха, важко дихаючи, впав поруч нього на землю, підштовхнув уперед.

– Давай, – наказав, – там трохи далі дебра, неглибока дебра, але вона може виручити нас. Хлопці пішли на прорив там, – махнув рукою у бік стрілянини, – навряд чи прорвуться, та відтягнули туди всіх енкаведистів, ми ж спробуємо тут.

Муха, пригнувшись, шаснув до кущів, від яких справді тягнувся невеличкий ярок, скоріше стара канава, – сотник ступав по ній безшумно, і Юрко намагався йти за ним слід у слід. Біля самої річки під кущем майнула тінь.

– Хто? – почувся стривожений голос.

Сотник не відповів, його “шмайсер” сипнув вогнем. Тінь заточилася, Муха кинувся вперед, річка тут сягала їм грудей – перебралися благополучно й нарешті вискочили на погорілицю. Пні тут обросли вже кущами, вони пірнули в них. Сотник, спритно орієнтуючись у темряві, просувався до лісу, і Юрко не відставав ані на крок.

Видно, енкаведисти зрозуміли свою помилку, кілька з них повернулись, і кулі засвистіли над Юрковою головою. Але за десять кроків уже починався ліс, і сотник пробуркотів зловтішно:

– Не на того натрапили, панове, вам Муху так просто не взяти, Муха ще побавиться з вами, бо він нічого й ніколи не забуває…

– А як інші? – вихопилося в Юрка.

– Ти вийшов? – коротко запитав сотник. – Ти вийшов і мовчи, бо сьогодні нам бог помагає, і без допомоги божої…

Ліс обступив їх густий і таємничий, сотник зупинився на хвилину, обтер рукавом спітніле обличчя.

– Ну, не тільки бог, – засміявся притишено, – добре, що я з вечора на ту дебру оком накинув, – ніколи не знаєш, де знайдеш, а де втратиш…

Юрко подумав, що вибратися їм вдалося не лише завдяки сотниковому зіркому окові – десятеро хлопців полягли, прикриваючи їхній відступ, он ще автомати не вщухли.

Муха рушив узліссям, не заглиблюючись у діброву.

– Так краще, – пояснив, – тут гущавина, й нас голіруч не візьмеш.

– Але ж, – завагався Юрко, – ви казали, що десь тут збиратимемось. А вже потім до Квасова.

– Ти, хлопче, про себе думай, – обірвав його сотник суворо. – Ті, хто вийде, також про себе турбуватимуться. До Квасова кожен шлях знайде: вздовж річки – не проминеш.

Вони пройшли ще з кілометр чи трохи більше. Автоматна тріскотнява вже не долинала до них. Муха зупинився і мовив з жалем:

– Рюкзак лишився на хуторі. Добрий рюкзак, сало там було й ковбаси кілька кілець, той господар хоч трохи зиску матиме, якщо енкаведисти не заберуть. – Нараз плюнув собі під ноги. – Драб, а не господар, обідранець клятий, і коли він зміг на нас донести?

– Вважаєте, нас оточили, тому що господар…

– Як двічі по два.

Юрко згадав господаря лісового хутора: в полотняній сорочці, босого і якогось виголодженого, певно, зовсім розорився на лісовому піску, а тут навалилися з лісу: давай картоплю, молоко, сало – дві курки були й тих зарізали, бо кожен хоче смачної вечері й плювати їм на збіднілого лісового господаря.

А той, либонь, послав хлопчика до села – синок у нього крутився на хуторі, спритний хлопчина, років десяти, той суціга де завгодно пролізе: добіг до села, а там телефон, і енкаведисти на машинах примчали…

– Я того хлопа не забуду! – насварився кулаком Муха, і Юрко зрозумів: справді не забуде – сотник слова на вітер не кидає, помститься і господареві, і хлопчикові, відплатить за сьогоднішнє.

Але ця думка чомусь не тішила Юрка: перед очима стояли чоловік у брудному домотканому одязі, білявий хлопчик з розумними очима – маленька частка його народу, якому вони начебто несуть визволення і який чомусь не приймає їх…

Чому?

Певно, господар з його вузлуватими від роботи руками знає, що Муха не віддасть йому жодного із своїх двадцяти моргів, навпаки, прибере до рук і його піщаний морг – то хто ж тоді друг, а хто ворог?