Текст книги "Фальшивий талісман"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

Пропозиція була слушна, чесно кажучи, й майорові не хотілося ризикувати життям заради цього бандита, і він кивнув. Лейтенант відсунув люк, гукнув:

– Сотнику Мухо, ви чуєте мене?

Тиша, нарешті із схрону почулося якесь шарудіння, і відразу вдарила автоматна черга.

– Чую і відповідаю! – закричав Муха.

Лейтенант відступив на крок, тепер кулі були не страшні йому.

– Здавайтеся, Мухо, – наказав, – у вас нема іншого виходу.

Знов ударив автомат, замовк, і лейтенант додав:

– Ну, розстріляєш кілька ріжків, а далі? Ми хоч зараз можемо закидати тебе гранатами. І врахуй, запасний вихід до байраку також блокований.

Автомат дав ще довгу чергу, й тоді лейтенант кинув гранату. Вибухова хвиля вирвалася з отвору, з берези посипалося листя– і тиша…

– Усе… – мовив лейтенант. Обернувся до автоматників. – Пошуруйте там… – А сам присів, спершись спиною об березовий стовбур.

Бобрьонок кивнув лейтенантові й пішов до дуба, під яким Толкунов продовжував вести “роз’яснювальну” роботу з радистом. Зустрівся поглядом з Юрком, на секунду заплющив очі, пояснюючи, що сталося з Мухою. Тепер слід було поспішати, не мали права гаяти ані секунди.

– Рушили, – наказав.

Але Толкунов відкликав його вбік.

– Що з ним робити? – вказав очима на Юрка. – Лишимо тут?

– Ні, – заперечив майор рішуче. – Він ще потрібний нам.

Толкунов знизав плечима, проте Бобрьонок не став пояснювати своє рішення: не мав часу, та й не хотілося.

– Рушили то й рушили, – погодився Толкунов, і вони пішли вервечкою: перший Юрко, за ним Бобрьонок, а між майором і Толкуновим, який ішов позаду, ворожий радист.

18

Полковник Карий розмовляв по ВЧ з генералом Рубцовим.

– Ваші розшукувачі працювали відмінно, – сказав генерал, – і ми представляємо їх до нагороди. Я вітаю і вас, Вадиме Федотовичу, все поки що гаразд, і ваш план радіогри з “Цепеліном” схвалюю. Але врахуйте ось що. Дві години тому надійшло повідомлення від Сивого. Німці планують, певно, на вашій ділянці фронту якусь акцію, і їй надається дуже велике значення. Агент чи агенти з Берліна, прізвищ і прикмет Сивому встановити не вдалося. Акція запланована й здійснюється під безпосереднім контролем головного управління імперської безпеки, вважай, обергрупенфюрера Кальтенбруннера. Безпосередньо відповідає за неї штурмбанфюрер Краусс.

– Не густо, – пробубнів у трубку Карий.

– Не поспішайте, – зупинив його Рубцов. – Із ГУКРу [2]2
  Головне управління контррозвідки.


[Закрыть]мені повідомили про одну історію, яка, гадаю, безпосередньо стосується наших подій. Слухайте уважно, Вадиме Федотовичу, це має зацікавити вас… – Він почав розповідати. Карий щільно притиснув трубку до вуха, і картина операції, проведеної чекістами в німецькому тилу, зримо поставала перед очима…

Темна ніч. Троє військових чекістів, переодягнутих в есесівську форму, підходять до села Пічки. Пісок рипить під чоботами. Ось уже на тлі зоряного неба виникли обриси перших будівель. Старший групи, латиш Біцбул, зупинився, прислухався.

– Десь тут… – мовив невизначено. Ступив кілька кроків, знову зупинився. З-за хліва, що виднівся неподалік, вийшов чоловік.

– Хто?.. – почувся хрипкий голос.

– Ніч зоряна, безхмарна… – мовив Біцбул.

– І місяць скоро зійде… – Назвав другу половину пароля чоловік. – Я вже зачекався.

– П’ять хвилин, – заперечив Біцбул, – усього п’ять хвилин. Але зважте, дорога складна…

– Складна, – погодився чоловік. – Пішли?

– У вас порядок?

– Повний.

Біцбул махнув рукою двом товаришам у есесівських шинелях – вони рушили за чоловіком з хрипким голосом.

За кілька місяців до цієї ночі чекісти, очолювані старшим лейтенантом Георгієм Пяткіним, встановили, що в Пічках розташоване гніздо гітлерівського розвідоргану “Цепелін” – школа шпигунів та диверсантів, яких закидали в радянський тил. Спочатку відомості про школу збирали з допомогою мешканців села та партизанів, пізніше чекістам вдалося влаштувати туди свою людину – лейтенанта Олександра Лазарєва, який швидко завоював довіру німців: вони навіть призначили його охоронцем.

Невдовзі від Лазарєва надійшло повідомлення:

“Поставленої мети досягнув, ваше завдання виконане повністю, надсилаю схему постів… Чекаю ваших вказівок”.

На схемі були позначені службові приміщення розвідувально-диверсійної школи, пости охорони й два котеджі, де мешкали оберштурмфюрер СС Хорват та його заступник, обершарфюрер СС Лашков-Гур’янов. Виявилося, що котеджі містилися, поза зоною школи, за триста – триста п’ятдесят метрів від найближчого поста охорони.

Тоді й запланували чекісти свою акцію. Лазарєв одержав чіткі інструкції і через кілька днів повідомив:

“Надсилаю декадний пароль і список керівних осіб школи. Призначений командиром взводу охорони. Чекаю вказівок”

Операцію вирішили провести під одне з німецьких свят. Як було умовлено заздалегідь, Лазарєв, виявляючи службову запопадливість, звернувся до керівництва з пропозицією особисто очолити охорону школи святкової ночі. Лашков-Гур’янов, який залишився за Хорвата (того викликали до Берліна), схвалив пропозицію командира взводу. Схвалив, не знаючи, то саме цим підписав собі вирок.

…Пісок рипів під чобітьми, здавалося, їхні кроки чути в усьому селі – це трохи дратувало Біцбула, і він запитав:

– Охорона не здійме тривоги?

– Порядок, – заспокоїв Лазарєв, – я попередив свого помічника, що йду до Лашкова, мовляв, за його особистою вказівкою. Наказав: нікуди з вартівні не виходити й на телефонні дзвінки не відповідати.

– Ти став тут справді великим цабе, – не втримався від іронічної посмішки Біцбул.

– Точно, – ствердив Лазарєв, – гітлерівці мені довіряють.

Вони вже підходили до котеджу. Вікна не світилися, видно, обершарфюрер уже ліг спати. Це влаштовувало розвідників, вони відімкнули хвіртку відмичкою, ключ від дверей будинку Лазарєв завчасно виготовив – замок клацнув безшумно, й четверо чекістів зайшли в приміщення.

Лазарєв увімкнув ліхтарик. З передпокою вело троє дверей, всі були розчинені, – в будинку пахло горілкою та смаженим м’ясом.

– Спить… – пошепки мовив Лазарєв і вказав на двері праворуч. – Там…

Справді, з кімнати долинало Голосне хропіння. Біцбул зайшов туди, увімкнув світло.

Стіл з напівпорожніми пляшками й залишками їжі, на підлозі склянка, а на ліжку, напівскинувши ковдру, хропе огрядний чоловік з червоним обличчям.

Біцбул нахилився над ліжком, стягнув з обершарфюрера ковдру. Той через силу розплющив очі й, побачивши людину в есесівській шинелі, злякано підхопився.

– Хто ви? – запитав тремтячим голосом.

Біцбул помахав перед його носом папером з печатками.

– Ти заарештований за наказом рейхсфюрера! – вигукнув загрозливо. – Здавай зброю і одягайся.

Обершарфюрер витягнув з-під подушки “вальтер”, подав, дивлячись на Біцбула сповненими жаху очима.

– Ключ від сейфа? – вимогливо простягнув той руку.

– В кишені кітеля, – вказав Лашков-Гур’янов на мундир, що висів на стільці.

Діставши ключ, Біцбул кинув обершарфюрерові одяг.

– Швидше! – пригримнув.

У сейфі лежали важливі документи: списки особового складу школи, справи агентів (деяких уже встигли закинути в радянський тил), різні секретні матеріали. Напхавши паперами портфель обершарфюрера, Біцбул наказав Лашкову-Гур’янову.

– Мовчати! Жодного слова, збагнув? Стрілятимемо без попередження.

Вони вийшли з села й скоро були в умовленому місці, де на них чекав старший лейтенант Пяткін з групою прикриття. Тої ж ночі дісталися штабу партизанської бригади, і Лашков-Гур’янов нарешті збагнув, до чиїх рук потрапив.

– Цей мерзотник на першому ж допиті розповів усе, що знав, – констатував Рубцов. – І от що цікаво: Лашков повідомив, що невдовзі перед арештом випадково був присутній при розмові Хорвата з представником головного управління імперської безпеки штурмбанфюрером Крауссом.

– Тим самим Крауссом, про якого повідомляє Сивий? – докинув Карий.

– Отож, тим самим. Лашков твердить, що з деяких реплік, які йому вдалося почути, він зробив висновок: у “Цепеліні” готують якогось агента для важливої акції в глибокому радянському тилу – уявіть собі, спеціально для нього фірма “Мессершмідт” спорудила літак.

– Ого! – вигукнув Карий.

– Ще один цікавий факт, – вів далі Рубцов. – Цього агента приймав сам Скорцені, розумієте, якщо його приймали на такому рівні, то німці справді задумали щось екстраординарне. Скорцені подарував агентові талісман, срібний брелок для ключів з подряпиною. Здається, подряпав його, визволяючи Муссоліні.

– Щось у цьому є, – пробуркотів Карий.

– Так, так… Отже, ми знаємо: група агентів, яку нам вдалося знешкодити, мала завдання знайти й підготувати місце для посадки літака. На допомогу цій групі був кинутий мало не цілий бандерівський загін. Це про щось говорить?

– Ще б пак!

– От і я гадаю, що затримані нами агенти шукали місця для посадки літака з диверсантом, про якого повідомляє Сивий.

– Два кінці одного ланцюга?

– Точно. І тепер від того, як ви проведете радіогру з “Цепеліном”, залежить, візьмемо ми їхніх агентів чи ні. Можливо, одного, а може, цілу групу, Принаймні одного з талісманом Скорцені.

– Ми зробимо все, Василю Семеновичу. Радиста, як я доповідав, Бобрьонок з Толкуновим уже ведуть сюди, з хвилини на хвилину мусять бути, і я особисто займуся ним”

– Дуже прошу, Вадимо Федотовичу, я б сам під’їхав, але за вами – як за кам’яною стіною. Систематично інформуйте мене

Генерал поклав трубку, а Карий сидів ще кілька хвилин, розмірковуючи. Справа набирала несподіваного повороту. Полковник розумів, що тепер її візьме на контроль Головне управління контррозвідки, можливо, сама ставка, й кожна похибка важить дуже багато.

Вийшов до кімнати, де розклав папери на столі його ад’ютант лейтенант Щеглов.

– Ну, де ж вони? – запитав нетерпляче.

Щеглову не треба було уточнювати, кого саме має на увазі полковник, іноді він, здавалося, навіть читав думки Карого, принаймні так гадав полковник. Лейтенант зиркнув на годинник і відповів безапеляційно:

– Прибудуть через три – чотири хвилини.

Лейтенант помилився лише на хвилину: віліс зупинився біля будиночка контррозвідки через п’ять хвилин. Віктор загальмував біля самого входу, і розшукувачі провели радиста до кабінету Карого. Юркові Бобрьонок наказав почекати в кімнаті Щеглову.

Радистові розв’язали руки, він стояв посеред кабінету, розминав їх, і задоволена посмішка торкалася його вуст. Карий подумав: отак влаштована людина – агента взяли на гарячому, не може не знати, що йому загрожує розстріл, а він розминає руки й не думає більш ні про що.

Полковник обійшов навколо агента, уважно розглядаючи його, наче в кабінеті стояв не звичайний диверсант з погонами лейтенанта Червоної Армії, а якесь заморське диво. Під цим поглядом агент зіщулився і опустив руки, дивився на Карого боязко й з надією, либонь, усвідомив, що від цієї людини з сивими скронями залежить його доля.

Нарешті полковник зупинився. Стояв, чисто виголений, у випрасуваному, акуратно підігнаному кітелі, закинувши голову назад і дивлячись холодно й байдуже, ніби бачив не людину, а якусь комаху.

– Ваше справжнє прізвище? – запитав нарешті.

Агент підтягнувся, став струнко, відповів чітко:

– Молодший лейтенант Гапон Іван Олексійович.

– Частина?

– Тридцять дев’ятий стрілецький полк дев’ятнадцятої дивізії.

– Потрапили в полон чи здалися самі?

– Поранений під Харковом, перебував у таборі для військовополонених.

– І там тебе завербували?

– Винуватий…

– Винуватий, кажеш? – підвищив голос Карий. – Продав Батьківщину, товаришів своїх, до ворога переметнувся!

Агент стояв, похнюпившись і опустивши голову. Полковник сів на стілець, запитав;

– Тобі казали, що зараз мусиш робити?

– Так, – підвів голову з надією.

– Це твій останній шанс, – мовив полковник вагомо. – Ми підготуємо радіограму й ти передаси її в ефір. Тільки без фокусів. Знаємо ми ваші умовні знаки й передачу радіограм проконтролюємо до останньої крапки. Й від того, як розвиватиметься операція, залежатиме й твоя доля. Це для тебе ясно?

Радист виструнчився і навіть клацнув закаблуками.

– Я готовий хоч трохи спокутувати свою провину… – нараз затнувся, мабуть, хотів додати “товаришу полковник”, та не насмілився.

– Давайте сюди другого, – розпорядився Карий.

Радист нерозуміюче стенув плечима, але мало не одразу до кабінету завели Степана Олексюка, якого привезли загодя. Радист відступив збентежено, крива посмішка майнула його обличчям, либонь, подумав, що саме Олексюк виказав його.

Полковник мовив:

– Тепла компанія зібралася докупи. Третього й головного вже не буде ніколи. Зрозуміло?

Агенти закивали, перезираючись не дуже-то й приязно, але це не обходило полковника. Він махнув рукою, і їх вивели.

Карий запросив Бобрьонка й Толкунова сідати. Майор із задоволенням опустився на м’який диван, а Толкунов відмовився.

– Після віліса, товаришу полковник, дозвольте постояти.

– Мушу повідомити вам, товариші, що Управління контррозвідки фронту представило вас до нагородження орденами Червоного Прапора.

Бобрьонок розплився в задоволеній усмішці, а Толкунов не повірив.

– Прапори? – перепитав.

– Начальство цінує вас.

– Не бачу.

– Це як зрозуміти?

– Ви, товаришу полковник, наказали б видати нам зараз по сто п’ятдесят. І спати відпустили б.

Полковник зареготав.

– Невже гадаєш, що я і зовсім недогадливий? Ідіть до старшини Яковлєва, він знає, і все, що бажаєте… У межах можливого, звичайно.

Толкунов задоволено гмикнув у кулак.

– Дякуємо, товаришу полковник.

– Як бути з хлопцем? – запитав Бобрьонок.

– Яким?

– Що допоміг нам узяти радиста,

– Юним бандерівцем? – пожартував Карий.

– Не такий уже він і юний… – втрутився Толкунов.

– Гарний хлопець, – сказав Бобрьонок упевнено. – І зробив усе, що міг.

Полковник подумав і розпорядився:

– Скажіть Щеглову, щоб зв’язався з місцевим відділком держбезпеки. Як цього хлопця? Юрій Штунь, якщо не помиляюсь? Нехай випишуть йому документи й відпустять.

– Він хоче вчитися.

– Навчений вже… І так розумний, – сказав Толкунов.

– Не ти, Олексо, даремно, – гаряче заперечив Бобрьонок. – Хто ліз у схрон, ризикуючи життям? А хто поклав їхнього старшого? Невідомо, чи взяли б ми без нього радиста живим. Я б йому навіть рекомендацію дав – нехай вчиться, користь буде. Піде в армію, повоює, а потім…

– Ну, давай, давай… – примирливо пробуркотів Толкунов.

Розшукувачі пішли, а Карий накидав текст радіограми й наказав покликати агентів.

– Ознайомтеся, – наказав радистові, – усе правильно?

“Майданчик для приземлення літака за шість кілометрів на південь від села Квасова. Підготовлений для посадки. Чекаємо вказівок. Тридцять сьомий”.

– Усе правильно, – ствердив, – коли передавати?

– Ваш графік виходу в ефір?

– Необмежений. Нас чекають цілодобово. Тому, – посміхнувся похмуро, – я нічого не запідозрив, коли той бандера викликав мене із схрону.

– Скажіть йому спасибі, – порадив Карий, однак радист лише насупився і нічого не відповів.

– Можете не сумніватися, – нараз заскочив Олексюк, – ми все виконаємо, як потрібно.

Полковник зміряв його байдужим поглядом: від Олексюка, власне, нічого не залежало, й взагалі у запланованій радіогрі він був як зайва спиця в колесі – Карий лише на всяк випадок тримав його під боком і, як виявилося згодом, дуже передбачливо.

А тепер полковник наказав провести агентів до кімнати, де було підготовлено для виходу в ефір рацію, захоплену в диверсантів.

Радист натягнув навушники й застукав ключем. “Цепелін” одізвався мало не одразу, отже, справді, на них чекали, і агент сказав правду. Радист передав у ефір зашифровану радіограму. Одержав підтвердження, що повідомлення прийняте й відповідь буде через десять хвилин.

Карий нетерпляче походжав кімнатою. Нарешті “Цепелін” вийшов в ефір, на папір лягли цифри, і одразу полковнику подали розшифрований текст:

“Негайно повідомте, де старший групи Вячеслав Харитонов провів вечір перед вильотом на завдання?”

Ясно, це була перевірка. Але ж старшого групи вбито, і, якщо не відповісти на запитання, “Цепелін” припинить зв’язок.

Карий відчув холодок під серцем: невже вдало розпочата операція закінчиться так безглуздо?

Прочитав радіограму агентам. Радист лише похитав головою, а Олексюк наморщив чоло й підвів застережливо руку.

– Чекайте, – сказав нерішуче, – чекайте, Харитонов щось хвалився… Дай, боже, пам’яті…

Полковник нетерпляче втупився в нього – невже не пригадає?

– Так, – раптом рішуче мовив Олексюк, – точно, він казав, що цілий вечір сидів разом з оберштурмфюрером Телле. Той інструктував його востаннє.

Чоло в Карого розгладилося.

– Пишіть, – наказав Щеглову й продиктував відповідь.

“Останній вечір перед вильотом на завдання старший групи Вячеслав Харитонов провів з інструктором школи Телле. Прошу врахувати, якщо ви нам не довіряєте, то ми без вас обійдемося легше, ніж ви без нас. Тридцять сьомий”.

Телеграму швидко зашифрували й радист знову вийшов в ефір. Потяглися хвилини чекання. Нарешті надійшла відповідь:

“Чекайте літак через три доби. О двадцять другій годині післязавтра виходьте на зв’язок, одержите підтвердження. “Цепелін”.

Полковник обтер акуратно складеною хусточкою чоло. Наказав вивести агентів. Хвилину чи дві сидів, обдумуючи повідомлення, і пішов дзвонити по ВЧ генералові Рубцову.

19

Після обіду Марков мав ще вільних півгодини й скористався з цього, щоб почитати газету. Навіть від читання геббельсівських газет іноді мав задоволення, особливо коли йшлося про скорочення лінії фронту й залишені німецькими військами різні міста.

Читав і розмірковував: скоро, через місяць – два, ну, в крайньому разі через три, Червона Армія звільнить місто, “Цепелін” знову передислокується кудись у тил, потім ще раз – і до Берліна рукою подати. Наші дивізії увірвуться в столицю рейху.

Нема ні “Цепеліну”, ні головного управління імперської безпеки, ні Гіммлера з Кальтенбруннером, не буде навіть самого фюрера, черговий портрет якого надруковано сьогодні в газеті.

Фюрер обіцяє нову зброю!

А дідька, малошановний, черговий блеф, у який ще вірять тільки дурники.

Хтось сів поруч Маркова на лавку, той незадоволено скосував поглядом, та, побачивши Сидоренка, забув про газету. Сидоренко працював на аеродромі – досвідчений інженер, який потрапив у полон і після поневіряння по таборах був зарахований до обслуги аеродрому. Вже рік, як Сидоренко працював з Сивим.

– Ну? – запитав коротко Марков, не відкладаючи газети.

– Такі справи, Григорію Григоровичу: вчора на аеродром прибув літак. Унікальний. Називається “Арадо-332”. Висока швидкість і стеля польоту, точно не знаю скільки, але до біса. Самих лише кулеметів дев’ять штук, і цікаво от що: літак оснащений зовсім новим шасі – дванадцять гумових котків, де завгодно сяде, і відкидний трап, по якому просто з літака можна виїхати мотоциклом. Я сам не бачив, й близько не підпускають, але німці-технарі хвалилися.

Марков на мить заплющив очі: ось вона, остання ланка ланцюга. Запитав:

– Коли планується виліт?

– Казали, днів через три. Можливо, раніше.

– Спасибі, друже, – подякував Сидоренку. – Коли буде щось новеньке, не барися. Усе, що пов’язане з “Арадо”, дуже важливе.

Підвівся і, помахуючи газетою, попрямував до школи. Отже, лишався резервний варіант. Марков міг піти на нього лише в разі крайньої потреби, але, певно, саме така потреба настала.

І все ж… Марков трохи подумав і вирішив, що, можливо, й не треба вживати крайніх заходів. Усе залежало від того, чи вдасться обвести навколо пальця начальника школи.

Вичекавши з півгодини, Марков зайшов до начальника школи гауптштурмфюрера СС Людвіга Кранке, той розмовляв по телефону, помахав Маркову рукою, запрошуючи сідати, докінчив розмову й втупився в Маркова допитливими очима.

– Щось трапилося? – запитав.

Марков здобув у школі авторитет, вважався людиною діловою та акуратною і просто так, без серйозного приводу, не насмілився б відбирати час у начальства.

Марков невизначено розвів руками.

– Можливо, я помиляюсь, – почав обережно, – але краще помилитися мені, ніж потім постраждає справа. Коротше, не подобається мені курсант Бакуменко.

– Чим? – зацікавлено витягнув голову Кранке.

– Переляканий якийсь. Групу заплановано викинути завтра, сьогодні я проводжу останній інструктаж, а він нічого не чує, й очі бігають. З таким настроєм закидати людину…

Кранке слухав уважно. Власне, все, що казав Марков, могло бути й плодом його уяви, але сигнал лишався сигналом, і Кранке мусив прислухатися до нього. Й так останнім часом побільшало випадків провалу агентів, а якщо цей пройдисвіт Бакуменко справді провалить групу, кому загрожуватимуть неприємності? Йому, Кранке, бо мав попередження Маркова.

Гауптштурмфюрер довго не роздумував. Запитав:

– Кого можете порекомендувати замість Бакуменка?

– Курсанта Підгорного.

– Чому?

– Надійний і вчиться добре.

Кранке посовався на стільці.

– Добре, – погодився, – нехай готують вашого Підгорного. – Він зняв трубку й віддав відповідне розпорядження. – Дякую вам, Марков, за пильність, – сильно потне йому руку, – прошу й надалі доповідати про все підозріле. А курсантом Бакуменком ми займемося.

Марков вийшов з кабінету начальника школи з почуттям виконаного обов’язку. По-перше: вже післязавтра радянська контррозвідка знатиме про “Арадо” й готуватиметься прийняти його. По-друге, цей Бакуменко – справді мерзотник: служив карателям, руки в крові, та й взагалі падлюка.

Наказав покликати до себе Підгорного. Той з’явився через кілька хвилин, витягнувся на порозі, як і належало курсантові, але Марков, визирнувши в коридор і впевнившись, що поблизу ніхто не вештається, причинив двері, обняв Підгорного за плечі.

– Завтра, – мовив швидко, – завтра, Борисе, полетиш до своїх. Запам’ятовуй, що мусиш вчинити. Одразу після приземлення знайдеш найближчу військову частину. Скажеш, що тобі потрібен будь-який працівник “смершу”. Передаси йому – від Сивого. Він повинен негайно зв’язатися з контррозвідкою армії чи фронту. Там скажеш: німці орієнтовно через три дні готують висадку важливого агента. Спеціальний літак “Арадо-332”, обладнаний додатковим шасі й трапом для виїзду мотоцикла. На жаль, це все.

Підгорний беззвучно ворушив губами, запам’ятовуючи.

– На жаль, це все… – повторив автоматично.

– Йди, Борисе, – легесенько підштовхнув його до дверей Марков. – Можливо, більше не побачимось.

Він помилився, бо Кранке ввів його до складу групи, яка проводжала агентів. Наступного вечора гауптштурмфюрер у супроводі Маркова та ще одного викладача школи приїхав на аеродром. Троє курсантів школи, переодягнених у форму офіцерів Червоної Армії, вже стояли біля літака. Посередині Борис Підгорний. Зосереджений і навіть суворий, як і належить людині перед серйозною справою. Зустрівшись з Підгорним очима, Марков помітив, як Борис ледь-ледь опустив повіки, мовляв, усе пам’ятає і усе виконає.

Інструктор перевірив парашути і обладнання агентів, вони полізли в літак. Заревіли мотори, і “юнкерс” піднявся в повітря. Марков довго дивився йому вслід. Гарна погода, зоряне небо, і ніщо не віщувало поганого. Марков повернувся додому у гарному настрої.

20

Сьомий будинок на Піщаній стояв не так, як усі, – за парканом біля тротуару: його відділяв від вулиці садочок, яблуні й вишні зовсім затуляли його, старі крислаті яблуні з великими червоними плодами.

Юрко постояв трохи, переводячи дух, і штовхнув незачинену хвіртку. Цегляна доріжка вела до будинку, і Юрко рушив нею несміливо, наче соромився чогось, дивлячись на скляні двері ганку й кнопку дзвінка поруч. Натиснув на кнопку обережно, але дзвоника не почув і натиснув сильніше.

Юрко почекав трохи, ніхто не відгукнувся, і хлопець потягнув на себе двері. Були незамкнуті й розчинилися легко, – лише тоді Юрко постукав.

– Хто? – почулося з покоїв, і Юрко знеможено притулився до одвірка. – Увійдіть!

Але Юрко вже не міг рухатися, стояв, відчуваючи спиною дерево одвірка, стояв якось незручно, опустивши руки й закинувши назад голову, не бачив нічого, лише чув легкі кроки, що наближалися, і знав: то йде до нього Катря.

Кроки затихли, і Юрко подивився туди. Катря стояла посеред кімнати в короткому й запраному халатику, незачесана, стояла насторожено й навіть трохи злякано, дивилася на нього – вона вже побачила Юрка, але до кінця не усвідомила реальності його появи, здивування було в її очах, нарешті подив змінився радістю, але не рушала з місця, певно, боячись, що від найменшого її поруху зникне це видіння і не стане нічого…

А може, й справді все це їй привиділося?

– Ти? – запитала Катря, і мара не зникла, навпаки, обличчя хлопця осяяв усміх.

– Я…

Катря ступила крок, а він простягнув руки, тоді кинулася й припала до нього, чуючи, як сильно гупає його серце.

Стояли, може, хвилину, а може, й більше, нічого не чуючи, крім того гупання, і Юрко пестив розкуйовджене Катрине волосся. Потім через сичу дівчина відірвалася від нього, зазирнула у вічі й засміялася голосно й щасливо.

Дівчина посадила Юрка на стілець посеред кімнати, тоді сіла навпроти й запитала:

– Прийшов?

Мабуть, стороння людина, почувши це запитання, могла б і посміхнутися іронічно, але ж вона б не зрозуміла той підтекст, котрий був ясний Юркові, і він відповів також просто:

– Я ж казав..

Нараз у Катриних очах майнула тривога.

– І як?.. Тобі щось загрожує?

Юнак енергійно похитав головою, розповів усе, що сталося після того, як пішов од Сороки. Катря слухала, нахиливши голову, ніби вмерла з жалю та співчуття, і тільки очі її мінилися, відбиваючи всю гаму почуттів, які переповнювали дівчину.

Дослухавши, запитала:

– А тепер як?

– Піду до армії.

Нараз Катря подивилася на Юрка й помітила брудний комір ного сорочки. Це повернуло її до дійсності.

– Хочеш їсти? – запитала.

Юрко одразу не зрозумів, про що вона питає, забув, що не їв з учорашнього дня, похитав головою, але відповів машинально:

– Хочу.

Заклопотано побігла кудись, і Юрко пішов слідом.

– Тітка з дядьком на роботі, я зараз щось зготую…

Катря дивилася, як Юрко їсть яєчню з картоплею, жадібно, трохи соромлячись, не в змозі щось удіяти з собою, а їй було приємно, що змогла нагодувати коханого – сиділа, дивилася, і очі в неї сміялися.

Потім Юрко напився чаю, статечно, не обпалюючи губів, а Катря заходилася мити посуд, але стояла так, щоб бачити Юрка. Мила посуд, а сама думала зовсім про інше й говорила зовсім-про інше:

– Я вже пішла в школу і одержала трійку…

– За що?

– Не до кінця розв’язала задачку.

– Навчишся.

– Я швидко навчусь, – пообіцяла зовсім упевнено, – бо хочу. Ми будемо з тобою все життя. Ти мрієш про це?

– Уже визволили Львів, і я після армії піду до університету.

– Підеш.

– Ти ж була у Львові, пам’ятаєш парк перед університетом?

– Красивий.

– Ми сидітимемо в парку й дивитимемось на людей, гарно одягнутих і красивих.

– І вони дивитимуться на нас…

– І ми ходитимемо до самого вечора, а коли спалахнуть ліхтарі, піднімемось до Високого Замку.

– Так, – ствердила Катря, – ми йдемо Високим Замком, ідемо довго-довго, через усе життя.

– Життя таке довге й довге, – підтакнув Юрко, – таке світле й безконечне, й так хочеться жити.

Він подивився на Катрю і зрозумів, що життя справді безконечне, хоча може й минути за один день.

21

“Юнкерс” набирав висоту, й мотори натужно ревіли. Підгорний сидів на залізній лавочці, спершись парашутом, приладнаним за спиною, на борт літака. Думав: через півтори години він знову буде вдома, думав саме так: вдома, хоч народився і жив за сотню кілометрів від призначеного місця приземлення, але вважав своїм домом будь-яке село чи хутір там, де свої, рахував ці останні хвилини, поки “юнкерс”, тремтячи всім своїм залізним нутром, наближався до лінії фронту.

Борис Підгорний потрапив до полону в сорок другому під Харковом. Піхотний лейтенант, він командував спочатку взводом, потім ротою, а у важких боях під Ізюмом мусив прийняти навіть батальйон. Правда, від батальйону тоді лишилося не більше роти, але Підгорний піднімав її в контратаки як ’батальйонний командир – в одній з них його контузило, так і лежав на полі бою, поки не підібрали німці.

Спочатку табір під Києвом, потім Заксенхаузен, чого тільки не набачився Борис за два роки поневірянь! На весні сорок четвертого дійшов, як кажуть, до ручки. В цей час і приїхав гауптштурмфюрер Кранке. Військовополонених вишикували на табірному майдані, і гауптштурмфюрер запропонував тим, хто бажає потрапити до спеціального навчального закладу, зробити крок уперед.

Трохи повагавшись, Борис ступив уперед. Власне, втрачати йому не було чого: відчував, що полишають останні сили, і нехай будь що буде: краще він, коли перекинуть через лінію фронту, здасться своїм і здасть інших диверсантів, все ж таки буде якась користь, зрештою, якщо йому навіть і не повірять, то прийме смерть, як належать.

А в школі зустрів Маркова. Інструктор довго придивлявся до нього. Підгорний не міг приховати своєї відрази до фашистського попихача, вона в чомусь виявлялася, проте Марков 4’’ю-. зумів його, і в них відбулася відверта розмова, котра згодом і привела до того, що лейтенант Борис Підгорний піднявся на борт “юнкерса” з важливим завданням.

Підгорний спробував подивитися на себе збоку. Два роки минуло, й наче нічого не сталося. Сидить на залізній лавочці людина з лейтенантськими погонами, правда, колись носив два кубики в петлицях, звик до них, а погони обтяжували плечі. Але документи в нього майже справжні, принаймні інструктор Валбіцин казав, що витримають будь-яку експертизу, і озброєний він офіцерським пістолетом ТТ, на ногах не нові, однак зручні, розходжені ялові чоботи, і навіть медаль “За відвагу” на грудях.

Усе передбачили німці: старший групи в них – колишній каратель з Білорусії Сліпцевич, сам хвалився, що розстрілював і партизанів, і мирних жителів, брав участь у акціях, спалював села. В нього один вихід: вірно служити гітлерівцям, йому потрапляти до рук чекістів ніяк не можна, він точно знає це, але ж і Підгорний з сержантом Колядою, третім членом їхньої диверсійної групи, радистом, знають це, он Коляда як затуманено дивиться на нього, либонь, одні й ті ж думки бродять у їхніх головах, і якщо Підгорний не помиляється, вони здадуть Сліпцевича контррозвідці в перший же день, точніше в перші ж години перебування на своїй землі.

Правда, завдання Маркова ускладнило йому цю справу. Сліпцевича голіруч не візьмеш, його або класти автоматною чергою, або обеззброювати вдвох з Колядою. Треба одразу після приземлення перемовитися із сержантом, – якщо почне вагатися або відмовиться, класти і його, і Сліпцевича, час не терпить, Марков казав, що його повідомлення дуже термінове й важливе.

Підгорний поправив парашут і зручніше простягнув ноги. Удав, що куняє, проте час від часу розплющував очі, зустрічався з задумливим і запитальним поглядом Коляди – дурень він, чи що, адже й Сліпцевич може зрозуміти сержанта, пальця в рот йому не клади, хитре, стерво, і Підгорний демонстративно відвернувся від Коляди й поправив собі шолом.