Текст книги "Фальшивий талісман"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

Олексюк усе ходив по базару, мабуть, йому вже набридла штовханина й метушня, кілька разів зиркав запитально на майора, але той лише хитав головою: до десятої години, а Горохов наказав Олексюкові вештатися по базару саме з восьмої до десятої – лишалося ще п’ятнадцять хвилин, і все могло статися. Але не сталося: минула десята година, Бобрьонок глянув на Толкунова, той кивнув, і майор подав знак Олексюкові, що можна йти.

Тепер агент не дуже цікавив Бобрьонка, ним займуться й доставлять до контррозвідки, він же мав подзвонити Карому.

Полковник одразу взяв трубку, вислухав рапорт Бобрьонка й мовив коротко:

– Так я й знав. Вони не прийдуть. Чверть години тому в лісі поблизу Маневичів вийшла в ефір невідома рація. Негайно повертайтеся.

Віліс стояв за рогом. Толкунов сидів у ньому – похмурий і незадоволений, напучував Віктора, але той вже звик до капітанових сентенцій, пропускав їх повз вуха – іронічна посмішка ледь торкалася його вуст.

Почувши новину, Толкунов на хвилину задумався.

– Вони вирішили обійтися без Олексюка, – констатував уже очевидне. – Пересиділи десь у лісі або на селі, тепер зв’язалися з “Цепеліном” – дали знак, що приступають до виконання завдання.

– Знати б якого!

– Дізнаємось.

– Як?

– Захопимо їх і дізнаємось.

Така впевненість була в тих капітанових словах, що Бобрьонок утримався від готової вже ущипливої репліки. Тим більше, що колись вони однаково спіймають агентів, не мають права не спіймати – зараз слід блокувати ліси під Маневичами… Та їх он скільки – з гущавиною, болотами…

У Карого вже сиділо чоловік з десять: розшукувачі та інші працівники контррозвідки – тепер усі, хто міг, мусили прилучитися до операції по затриманню ворожих агентів. Полковник супився й кашляв у кулак – щойно мав розмову з Рубцовим – генерал квапив його, правда, обіцяв прислати з свого резерву кілька розшукувачів, але що важать чотири чи п’ять осіб? Карий відсунув шторки на карті, показав, звідки вийшла в ефір рація. Місця глухі, болота, поодинокі лісові хутори, тут і сам чорт ногу зламає. Але кілометрів за чотири – п’ять від орієнтовного місцеперебування радиста пролягала досить пожвавлена дорога, розбита технікою, але досить пристойна, й виходила вона на шосе, що вело до Луцька.

– Навряд чи диверсанти лишилися в лісі, – говорив Карий рівним тоном, здається, зовсім не хвилювався, але Бобрьонок, котрий добре знав полковника, догадувався, які почуття вирували зараз у душі Карого. – Знають чи не знають, що ми взяли Олексюка, але здогадуються, що рацію запеленговано. Мабуть, лишили її в тайнику, а самі вийшли на дорогу. Чи просуваються до неї зараз, саме в ці хвилини. Тут у них з’являється простір: можна і в Маневичі, і до Луцька, і в Сарни… Цілком можливо, що відлежуються десь на хуторі, в лісі є ще залишки бандерівських банд. Можливо, диверсанти вступили з ними в контакт. Ми ж повинні патрулювати найперспективніші виходи з лісу, – поставив полковник перед розшукувачами конкретні завдання.

Бобрьонок здогадувався, що запідозрений ним на базарі чорнявий офіцер не має ніякого відношення до ворожої агентури, і все ж не витримав і запитав про Цигана.

– Усе гаразд, – заспокоїв його полковник. – Старший лейтенант Удальцов, його особу ми встановили одразу, інтендант запасного полку. – По паузі запитав: – Завдання всім зрозуміле? Тоді прошу вирушати.

Бобрьонок подумав, що знову доведеться обійтися без обіду, і з сумом згадав, як спорожнив миску з борщем морячок у розкішних штанях. Видно, Толкунов думав також про це, бо сердито дихав йому в потилицю й буркотів щось про інтендантів, у яких завжди спокійне життя і котрим нема ніякого діла до трударів: він називав себе саме так – трударем військової справи.

Толкунов ремствував часто, та Бобрьонок знав, що важко знайти такого невибагливого офіцера, як капітан, – кусня хліба й фляги води йому вистачало на добу…

Через годину вони дісталися призначеного місця. На розбите шосе, що вело до Луцька, тут виходила бруківка з досить великого села Микулииці. Село лежало кілометрів за десять, а бруківка огинала ліс – приблизно з нього району виходила в ефір невідома рація.

Віктор з’їхав у густий підлісок метрів за сто від перехрестя, тепер віліс можна було побачити, лише наштовхнувшись на нього. Майор з Толкуновим обрали собі місце неподалік, метрів за тридцять від схрещення доріг, під крислатим дубом. Звідси контролювалися і шосе, і бруківка – усі виходи з лісу, а розшукувачів побачити було неможливо: одразу за дубом тягнулися густі ліщинові хащі, й тільки лісовий звір міг би виявити тут людину.

Толкунов стояв під розлогим дубом, а Бобрьонок простягнувся просто на траві, спершись ліктями на землю й поклавши підборіддя на долоні. Слухав ліс, і ніщо підозріле не пройшло б повз його увагу. Слух мав справді гострий, взагалі з них із Толкуновим вийшла непогана пара, капітан бачив на кілометр і далі, немов у польовий бінокль, а Бобрьонок мало не за кілометр, ну, за чверть кілометра, чув у лісі кроки людини.

Різко закричала сорока. Сороку слід слухати, сорока завжди попередить тебе чи викаже, але птаха так само різко обірвала своє цокання, як і почала. Зовсім близько застукав дятел. Бобрьонок підвів очі й помітив його – красивий, вічно заклопотаний лісовий трудар.

Тихо, тільки тріпоче листя дуба й сюркочуть коники.

Сорока знову зацокотіла знервовано, й Бобрьонок почув якийсь звук на бруківці. Прислухався й підвівся: до перехрестя наближався віз, запряжений конем чи кіньми.

– Що? – одразу насторожився Толкунов.

– Хтось їде.

Бобрьонок зняв з плеча автомат, а капітан, який волів обходитися лише пістолетом, намацав його в кишені.

Тепер і Толкунов почув скрипіння коліс на бруківці. Віз їхав повільно, й кінь ступав утомлено. Ось він з’явився поміж кущів – та й як не втомитися: стара шкапа з розбитими ногами. Чоловік ішов поруч воза, чвалав важко, як і коняка, і були обоє зовсім похилого віку.

Бобрьонок вийшов із свого укриття, старий побачив його, але не зупинився, навпаки, підігнав коняку. Майор підвів руку й наказав:

– Спиніться на хвилю.

Старий зупинився, проте не підійшов, дивився якось байдуже, буцім і цей військовий з автоматом в руках, і другий, що виходить слідом з кущів, його зовсім не обходять, ніщо в світі його не обходить, і йде він за конякою лише тому, що нема іншого виходу. Одягнутий старий був у темну сорочку, солдатське галіфе й такі ж солдатські, давно не чищені черевики на босу ногу.

Бобрьонок привітався, але старий не відповів, буцім і не почув його, і майор підійшов ближче.

– Що робите, діду? – запитав.

Якась іскра майнула у вицвілих очах старого.

– Хіба не бачиш, сіно вожу.

Бобрьонок тепер і справді побачив залишки сіна на дні воза.

– Звідки?

Старий вказав головою на шосе – за ним тягнулися луки з поодинокими стіжками. Запитав нараз:

– Курити не знайдеться?

Дивився жадібними очима, як Бобрьонок дістає пачку цигарок, узяв одну чорними й зашкарублими від роботи пальцями, майор навіть подивувався, як він зміг витягти з пачки цигарку. Дістав кресало, та Бобрьонок чиркнув запальничкою.

– І куди возите сіно? – запитав майор.

Старий кивнув на будівлі, що чорніли за кілометр. Затягнувся з задоволенням, повернувся до воза, вже хотів вйокнути, але, певно, подумав, що мусить якось віддячити за цигарку, бо повернувся і запитально подивився на офіцерів.

Толкунов негайно скористався з цього.

– Ти скажи нам, батьку, – попросив, – нікого тут поблизу не було? Чужих не бачив?

Старий енергійно похитав головою, і цей рух явно не гармоніював з його немічністю.

– Ні, пане, чужих не було, тільки такі ж офіцери, як і ви.

У Бобрьонка тихенько, зовсім тихенько тенькнуло серце, а Толкунов аж потягнувся до діда.

– І давно? – запитав.

Старий поплямкав губами, пошукав щось очима над головою в капітана й сказав:

– От фіру відвіз…

– Звідки ті офіцери?

– Та вийшли з лісу.

– Точно офіцери?

– Звідки ж я знаю? Погони – це бачив…

Толкунов поплескав Бобрьонка по погону.

– Такі?

– А хто ж його зна…

– Ви вже поверталися, коли ті військові вийшли з лісу? – втрутився Бобрьонок.

– Якраз до соші доїхав.

– І куди вони подалися?

– А тут машина нагодилася. Вони сіли й поїхали.

Бобрьонок швидко підрахував: до хутора шкапа довезе воза хвилин за п’ятнадцять, ще назад п’ятнадцять, розвантажити – стільки ж чи трохи більше. Отже, військові вийшли з лісу з годину тому. Все приблизно збігалося, і не можна було гаяти часу.

– На яку машину сіли й куди поїхали? – уточнив.

– А вантажівка. До Луцька й подалися… – махнув дід ліворуч на шосе.

– Номер? – урвався терпець Толкунову. – Номер машини бачив?

– Так я ж неписьменний…

– Скільки років прожили, а цифр не знаєте, – з жалем проказав капітан. – Ось вам наслідки проклятого панського режиму!

Бобрьонок підступив до старого близько-близько, витягнув з пачки одразу кілька цигарок, подав на розкритій долоні.

– Пригощайтеся, – мовив мало не улесливо, – і скажіть, будь ласка, один з них був чорнявий? Схожий на цигана? А другий лисуватий?

– Так у кашкетах же… – завагався дід.

– Але ж цигана й під кашкетом примітиш!

– Цигана – це точно. – Старий на хвилину замислився. – Здається, один був горбоносий. Точно не скажу, та, прошу пана, чорнявий.

– Озброєні? – Бобрьонок поплескав долонею по ложу автомата.

– Ні. Хіба що з пістолями.

– Щось несли? Рюкзаки чи мішки?

– Ні, з порожніми руками.

Толкунов зазирнув старому у вічі й запитав:

– І ви нічого не переплутали?

– А чого ж тут плутати? У машину сіли й поїхали…

– Машина, кажете, вантажна? Бачили, є такі великі й менші?..

– Невелика, – похитав головою старий. – І дошка в неї відірвана. Чи дві… Позаду, отже, вони й пострибали ззаду, бо легше.

Це був орієнтир, і тепер занетерпеливився Бобрьонок: мусив негайно зв’язатися з Карим.

– Спасибі, – хотів віддати дідові всю пачку цигарок, але згадав, що більше не має, а їм, певно, доведеться зараз мчати за вантажівкою з пошкодженим заднім бортом, і невідомо, коли ця гонитва скінчиться.

Старий вйокнув, шкапа рушила з місця неохоче, й віз знову заскрипів. А Бобрьонок уже пробирався крізь кущі до віліса, відчуваючи на потилиці легке капітанове дихання.

– Вони, – вигукнув Толкунов із злістю, – вони, падлюки, й мають годину фори!

– У нас віліс, а не стара вантажівка, і ця фора…

– Не кажи, до Луцька звідси скільки? П’ятдесят кілометрів, вони вже зовсім близько коло міста, а ми на цих вибоях не розженемося…

Карий одізвався одразу, либонь, чергував біля рації – вислухав майорове повідомлення і наказав:

– Негайно до Луцька. Швидше, скажіть Вікторові, щоб не шкодував машини, а ми зараз спробуємо перекрити в’їзд до міста.

Віліс стрибав на вибоїстому шосе так, що невідомо було, як машина витримує. Толкунов з майором трималися за скоби, а Віктор тиснув на акселератор і скаржився:

– Добре, машина гарна, а що б ви з полуторкою робили? І треба ж: через якихось двох паршивих шпигунів такий віліс гробити! На чому далі їздитимете? Машина – це не агент, спробуй таку дістати… – Але буркотів для порядку – спритно об’їжджав вибої, мчав узбіччям, і за вілісом тягнувся довгий шлейф куряви.

Вони подолали відстань до підміського КП хвилин за сорок – старший сержант і солдат, які чергували на ньому, були вже в курсі справи, бо старший сержант запитав:

– Ви із “смершу”?

Бобрьонок показав посвідчення, і старший сержант доповів:

– Ми одержали розпорядження затримати вантажівку з пошкодженим заднім бортом і двох військових на ній, – зиркнув на годинник, – тридцять шість хвилин тому. Але вона проїхала до міста раніше.

– Коли?

– Хвилин за десять до розпорядження.

– Документи перевіряли?

– Аякже, – аж розсердився старший сержант, – порядок.

– Якої частини машина?

Старший сержант похитав осудливо головою.

– Їздять тут… Усіх не запам’ятаєш.

– А військові на ній?

– Старший лейтенант і лейтенант.

– Прізвища? – все ще сподіваючись хоч на якийсь успіх, запитав Бобрьонок, але, звичайно, старший сержант не пам’ятав їх.

Толкунов вилаявся. Лаявся він, мабуть, для розради: спробуй запам’ятай всіх, хто минає КП! Документи в порядку, нічого підозрілого – давай їдь, нема чого затримуватися, час воєнний, все в русі, і чим швидший цей рух, тим краще.

Нараз Бобрьонок подумав, що доля була прихильною до цього старшого сержанта. Якби він запідозрив щось і намагався затримати двох озброєних, навчених і досвідчених диверсантів, навряд чи вціліли б вони з напарником, зовсім те салатою. Тим більше, що агенти мали перевагу, вони завжди в чеканні, напруженні, вміють бездоганно користуватися зброєю – навряд чи старший сержант з солдатом упоралися б з ними..

Комендант міста, літній і втомлений майор, уважно вислухав Бобрьонка, покликав свого помічника й’ розпорядився:

– Накажіть постам і черговим стежити за всіма грузовиками, машину з пошкодженим заднім бортом негайно затримати й доставити сюди. І старшого лейтенанта з лейтенантом, вони ходять разом: один чорний і горбоносий… Тільки обережно, певно, це шпигуни, можуть вчинити збройний опір.

Очі в помічника коменданта округлилися, мабуть, уперше одержав таке важливе завдання, зник одразу, наче розчинився, і Бобрьонок з його досвідом навіть не встиг помітити, як вислизнув з кімнати цей піжонистий лейтенант у свіжовипрасуваній гімнастерці. Але був певен: той виконає наказ.

– Обідали? – запитав комендант. – У нас непогана їдальня, і я дам розпорядження…

– Спасибі, – подякував Бобрьонок, хоч так захотілося гарячого борщу чи навіть каші, що під грудьми аж засмоктало. – Спасибі, нема часу. Мусимо поїздити містом, може, щось і надибаємо.

Вони їздили годину й навіть трохи більше, на ходу й перекусили бутербродами з салом. Звичайно, бутерброди – це не гарячий борщ, пропонований комендантом, проте не така вже й погана їжа.

Біля центру міста віліс зупинив патруль.

– Комендант просив негайно прибути. Знайшли грузовик, – доповів старший наряду.

Бобрьонок поклав Вікторові руку на плече, й той рвонув з місця, обдавши молодшого лейтенанта пилюгою.

Біля комендатури справді стояв грузовик – в задньому борті не вистачало двох дощок – машина мала пошарпаний вигляд, навіть дивно було, що півсотні кілометрів подолала за годину. А в приймальній коменданта стояв солдат у брудній, замасленій гімнастерці з такими ж промасленими погонами, дивився спідлоба й тривожно. Його можна було зрозуміти: кому приємно, коли тебе затримують, доставляють до комендатури, та ще й не кажуть чому.

Комендант дивився на солдата зверхньо. Був на голову вищий за низькорослого шофера, певно, він щойно давав йому прочуханку: очі в нього горіли благородним гнівом і буквально випромінювали презирство до такого нікчемного, брудного й зачучвереного вояки, який ганьбить гарнізон міста. Побачивши Бобрьонка, комендант тицьнув у солдата пальцем, немов запрошував усіх помилуватися таким не дуже приємним видовиськом, і мовив:

– Солдат Гончаренко, й мені соромно за автобат, в якому він служить…

Мабуть, комендант тільки набирав силу для розносу, тільки ще розпалював себе. Бобрьонок одразу збагнув це – він не зовсім поділяв комендантів погляд, бо часто зустрічав зовні недбалих і недбало одягнених солдатів, але справжніх бійців і чудових знавців своєї справи, взяти хоча б Толкунова – мимоволі скосував на капітана, але одразу осмикнув себе й попросив коменданта:

– Дозвольте нам поговорити з Гончаренком.

Комендант подивився на Бобрьонка трохи здивовано, та біс їх знає, цих “смершистів”, може, і справді цей нікчемний солдат стане їм у пригоді.

– Прошу, – вказав на двері свого кабінету.

Він залишив їх на самоті з шофером. Бобрьонок сам підсунув солдатові стільця, той не чекав цього, відступив на крок, але одразу повернувся боком і сів, насторожено дивлячись на офіцерів. Стягнув з голови пілотку, бгав її чорними від мастила пальцями – цей жест був такий домашній, що майор засміявся і присунув стільця мало не впритул до шоферового, вмостився на ньому верхи, упершись підборіддям у спинку, й запитав:

– Ви взяли на розвилці під Микулинцями двох офіцерів?

Солдат зробив спробу підвестися, та майор зупинив його коротким жестом.

– Так… – насторожено відповів солдат. – В якій частині служите?

– Рядовий Гончаренко, шофер окремого автобату.

– Угу, – кивнув Бобрьонок, наче почуте дало йому задоволення. – І ці два офіцери чекали на дорозі?

– Якраз вийшли з лісу. Старший лейтенант махнув рукою, і я загальмував. Хіба не можна?

– Можна, Гончаренко, нема тут жодного криміналу. Вона обидва сіли в кузов?

– Я пропонував старшому до кабіни, але він не схотів.

– Де висадили їх у місті?

– А в центрі.

– І куди вони пішли?

Гончаренко трохи подумав і сказав твердо:

– Ліворуч. До готелю.

У Бобрьонка засвербіли пучки, що бувало в секунди найбільшого нервового напруження.

– Точно пам’ятаєте?

– Один з них казав, що там живуть.

– Коли казав?

– Ну, висіли вони, через задній борт пострибали, я його відремонтувати не встиг, вчора важкі ящики розвантажували й поламали, а офіцери висіли й стоять. Я до Луцька часто їжджу – питаю: куди потрібно? А старший і каже: приїхали, ми тут живемо. Ну й пішли до готелю.

– Зможете їх упізнати?

– Чого ж… Дуже просто. Старший чорнявий, а лейтенант, значить, звичайний.

– Не лисий?

– Хто ж його зна. У кашкетах обидва, чорного – того видно, чорнявих, воно, значить, завжди видно…

Бобрьонок зробив шоферові знак, щоб помовчав. Запитально зиркнув на Толкунова – той кивнув, у такі хвилини вони розуміли один одного без слів. Майор наказав солдатові:

– Почекайте тут. – І слідом за Толкуновим вийшов із кабінету.

Комендант сидів біля друкарки, перебирав папери. Глянув на Бобрьонка і одразу, без прохання відклав папку. Бобрьонок подумав: приємно, коли в комендатурі сидить людина тямуща, можливо, цей комендант і службист, як усі вони, а от кебету бог йому дав, і треба скористатися з цього.

– Маєте список військовослужбовців, які живуть в готелі? – запитав.

– Звичайно, всі зареєстровані в нас.

– А можна подивитися?

– Прошу.

Виявилось, що в готелі мешкали лише двоє лейтенантів і троє старших, переважно тут селилися полковники й підполковники, а для цих було зроблено виняток, зокрема старший лейтенант Сахаров і лейтенант Колісниченко мали відрядження штабу фронту.

– Чи не могли б ви влаштувати перевірку документів у готелі? – попросив Бобрьонок.

– Простісінька справа.

– Нас цікавлять Сахаров і Колісниченко.

– Як, дозвольте, це зрозуміти?

– Треба якось показати їх шоферові. Якщо не ті, покажемо інших.

Комендант замислився.

– Зробимо так, – запропонував, – мій помічник зайде з нарядом до їхньої кімнати. Перевірить документи й попросить вийти до адміністратора. Шофер з вами сидітиме там.

– Ні, – категорично заперечив Бобрьонок, – якщо це люди, на яких ми полюємо, одразу зрозуміють, що й до чого, а вони дуже небезпечні при затриманні.

Комендант знизав плечима.

– З вами підуть солдати з автоматами й мій помічник з пістолетом. Чорта затримають.

Що вдієш: навіть комендант міста не уявляє собі, якими хитрими й спритними бувають ворожі агенти. Бобрьонок рішуче заперечив:

– З патрулем піду я. Випишіть мені відповідні документи, а капітан Толкунов підстраховуватиме нас.

Комендант скорився.

– Будь ласка, але…

– І все ж зробимо так, – заперечив Толкунов.

Комендант лише покрутив головою, однак сперечатися не став.

За чверть години комендантський патруль почав перевірку документів у мешканців готелю. Бобрьонок уже знав, що Сахаров з Колісниченком мешкають на другому поверсі в сімнадцятому номері, проте почав перевірку з першого, як і належить патрулеві. За ним слідували два бійці з автоматами, але знали, що стріляти суворо забороняється, ні б якому разі, що б не сталося, – так наказав майор, – навіть коли хтось чинитиме збройний опір. Двері кожного номера під час перевірки лишалися відчиненими, й біля них стояв Толкунов, готовий кожної миті втрутитися в події.

У шістнадцятій кімнаті мешкали полковник і майор, штабіст та інтендант, Бобрьонок знав їхні прізвища й те, що вони живуть давно, вселилися за тиждень до висадки агентів, – отже, швидко й трохи недбало перевіривши документи, погрюкав у сімнадцятий номер.

– Увійдіть, – одізвався басок.

Бобрьонок натиснув на ручку дверей і зайшов до кімнати – невеличкої і вузької, майже всю її площу займали три ліжка, тумбочки біля них і маленький столик, за яким сидів у розстебнутому кітелі чоловік із погонами майора медичної служби. Щось писав, весь столик був завалений паперами, майор невдоволено відірвався від них, але, побачивши людину з червоною пов’язкою на рукаві та озброєних солдатів, пом’якшав і, нічого не питаючи, поліз до внутрішньої кишені по документи.

Майор медичної служби Попов також не викликав підозр: приїхав з Києва два тижні тому для організації допомоги армійським медикам. І все ж Бобрьонок перевірив його документи прискіпливо й потому запитав:

– А де ваші сусіди?

Майор невизначено знизав плечима.

– Вони не в моєму підпорядкуванні.

– Гадав, що знаєте.

– Діло молоде, – усміхнувся майор, – мабуть, зайшли до когось…

– Чому так гадаєте?

– А вони не дуже й криються.

– Звичайно, – іронічно мовив Бобрьонок, – і вертаються пізно й на підпитку?

Майор заперечливо похитав головою.

– Мої хлопці не такі. Спиртного не вживають.

– Щоб з жінками – й не випити?

– Сам дивуюсь… Молоді хлопці, гадав, грошей нема, та ні, у Володі півсумки тридцяток… Просто характер мають, а це серед сучасної молоді…

Майора явно заносило, як кажуть, убік, мабуть, любив побазікати, але Бобрьонкові слід було обійти ще багато кімнат– відкозиряв і вийшов. Пошепотівся з Толкуновим, і капітан, затулившись газетою, влаштувався в холі.

Повідомлення майора-медика зацікавило Бобрьонка: непитущі молоді грошовиті хлопці, котрі допізна затримуються щовечора, а вдень вийшли з лісу, де працювала ворожа рація!..

Майор ходив з кімнати до кімнати. Двох інших старших лейтенантів та лейтенанта, які мешкали в готелі, він непомітно показав шоферові – адміністраторка викликала їх для уточнення якихось формальностей, – проте Гончаренко не признав у них своїх сьогоднішніх пасажирів.

Лишалося чекати повернення Сахарова й Колісниченка. Шофера посадили в куток нижнього холу. Бобрьонок влаштувався близько сходів, що вели на другий поверх, Толкунов у м’якому кріслі за два кроки від нього удавав, що куняє. Патруль відпустили, але на всяк випадок у бічній вулиці Стояла машина з трьома озброєними солдатами.

Агенти – а тепер Бобрьонок майже не мав сумніву, що в сімнадцятій кімнаті поселилися ворожі диверсанти – мусили з’явитися з хвилини на хвилину. Майор несхвально дивився на шофера, який куняв за колоною, людина, правда, втомилася, півдня крутила бублика, потім навіть не пообідала, ну, добре, вони з Толкуновим обмежилися бутербродами, а при чому тут шофер? І все ж майор не міг подолати роздратовання – куняє, сучий син, ще засне, а тут з’являться агенти… Та коли двері відчинялися, шофер аж підхоплювався, однак який вже раз даремно…

Скляні двері знову відчинилися, але зайшов чоловік у цивільному, він ковзнув байдужим поглядом по Бобрьонку з Толкуновим і взяв ключі в адміністраторки. Почав підніматися сходами і в цей час двері знову розчинилися. Бобрьонок побачив, як Толкунов розплющив одне око – хвалився, що може спати лише з одним заплющеним оком, звичайно, казав неправду, проте мав феноменальну здібність за потреби негайно засинати, прокидаючись швидко, на кілька секунд. Зараз, правда, – Бобрьонок був упевнений в цьому, – не спав, тільки прикидався: не ті обставини, щоб розслабитися хоч на хвилину.

До готелю зайшов якийсь полковник з валізою і плащем через руку, попрямував до адміністраторки, і Толкунов знову заплющив око. Минуло кілька хвилин, полковник, либонь, мав броню, бо оформився і пішов до свого номера, шофер куняв усе відвертіше, коли нарешті прийшли вони.

Двері зарипіли тихше, ніж звичайно, першим з’явився старший лейтенант, чорнявий, підтягнутий, з сумкою через плече, а за ним лейтенант, трохи нижчий, але кремезний, широкоплечий, мав груди борця чи штангіста, і Бобрьонок подумав, що впоратися з ним буде не так уже й просто.

Майор скоса зиркнув на шофера. Той дивився на старшого лейтенанта, не відриваючись, нарешті глянув на Бобрьонка, повільно підвівся і заховався за колону, він зробив усе, як було домовлено, і майор вдруге за сьогоднішній день відчув, як засвербіли в нього пучки. Навіть не глянув у бік Толкуно-па, однак знав, що капітан також напружився і готовий у будь-який момент прийти йому на поміч.

А ті двоє ідуть через вестибюль до адміністраторки, сміються і розмовляють про щось, мабуть, весело провели вечір і діляться враженнями.

Майор повільно підвівся і намацав пістолет у кишені.

– Віро, наш професор тут? – запитав у адміністраторки старший лейтенант.

– Мабуть, не спить, ще.

Старший лейтенант невдоволено поморщився.

– Знову ремствуватиме.

– А ви не запізнюйтесь.

– Справи…

Так, у них, звичайно, багато справ, шпигунів клятих, але зараз…

Бобрьонок ступив крок до чорнявого, який неминуче мусив пройти до сходів повз нього, куточками очей побачив, як Толкунов пристроївся за кремезним лейтенантом. І коли встиг капітан так швидко зорієнтуватися?

– Старший лейтенант Сахаров? – запитав Бобрьонок, підійшовши мало не впритул до чорнявого.

– Так… – той не стривожився, Бобрьонок міг заприсягтися, що очі старшого лейтенанта лишалися спокійними.

– Помічник коменданта міста. – Бобрьонок показав посвідчення. – А ви лейтенант Колісниченко?

– Так точно! – витягнувся другий. – Слухаю вас, товаришу майор.

Поки що вони грали бездоганно, жодної фальші не було в їхній поведінці.

– Прошу пройти до цієї кімнати. – Бобрьонок вказав на двері поруч з адміністраторською.

– Для чого?

– Зараз дізнаєтесь.

За ідеєю агенти вже мусили якось діяти. Бобрьонок стежив за кожним рухом старшого лейтенанта – зараз він потягнеться до кобури, але дістати пістолет не встигне, майор обеззброював і не таких спритників: крок уперед і удар ребром долоні, ще один удар, якщо знадобиться, – сімдесят шансів із ста, що чорнявий через три – чотири секунди лежатиме на підлозі, а коли не допоможе й це…

Але старший лейтенант слухняно повернувся й пішов до кімнати – що ж, хоче першим зайти туди, матиме секунду чи півсекунди переваги саме для того, щоб витягнути зброю з кобури, однак не знає, що в Толкунова другий пістолет у кишені – цим урівноважувалися їхні шанси…

Старший лейтенант удавано байдуже потягнув на себе двері, зараз…

Але чорнявий спокійно зайшов до кімнати й зупинився одразу, пропускаючи майора. А поруч нього став лейтенант.

А в дверях уже стовбичив Толкунов.

– Прошу пред’явити документи, – наказав Бобрьонок. Лейтенант потягнувся до кишені гімнастерки, але чорнявий заперечив:

– На якій підставі, товаришу майор?

– Прошу не сперечатися.

Обидва подали свої офіцерські книжки, Бобрьонок почав розглядати їх. Вивчав документи уважно, однак бачив кожен рух офіцерів, їхні напружені пози, почервонілі обличчя.

Офіцерські книжки як справжні, ніколи не скажеш, Що підроблені, жодної похибки. Проте кому-кому, а Бобрьонкові було відомо, яких успіхів досяг ворог у фабрикуванні документів.

– Ваші командировочні? – владно простягнув руку.

Подали, не вагаючись.

Старший лейтенант Сахаров відряджається для перевірки дотримання на складах правил зберігання боєзапасу… Лейтенант Колісниченко в його підпорядкуванні…

Спокійно заховав документи обох офіцерів до кишені.

– Прошу здати зброю! – наказав.

Чорнявий сіпнувся.

– Це свавілля! – вигукнув. – Я скаржитимусь.

Толкунов ступив з порога, поклав руку на кобуру лейтенанта.

– Розберемося, – мовив розважливо, – а ти, старлей, не вибрикуй!

Чорнявий потягнувся до кобури, ще мить – і витягнув би пістолет, та Бобрьонок перехопив його руку й сам дістав зброю. Дибився в розширені від жаху очі старшого лейтенанта, швидко обмацав його, шукаючи ще пістолета чи гранати, проте не знайшов нічого й наказав:

– Прошу йти за мною. До комендатури. Там розберемося.

– Я скаржитимусь, – заволав старший лейтенант, – це вам дорого коштуватиме, майоре!

– Що робили вдень у лісі під Микулинцями? – запитав Толкунов.

– Як що? – закипів старший лейтенант. – Ми із штабу фронту й маємо перевірити тут склади. А в Микулинцях склад, і ми півдня працювали там.

Бобрьонок пильно подивився на чорнявого й раптом усвідомив, що той не бреше. Зараз вони зроблять запит до штабу фронту, й вранці надійде відповідь, що справді старший лейтенант Сахаров і лейтенант Колісниченко відряджені для перевірки складів, потім приїде начальник микулинецького складу й підтвердить, що саме ці офіцери півдня провели в нього, – і це кінець так гарно задуманої і проведеної операції.

Безславний кінець.

Скільки таких випадків було в нього, й скільки разів доводилося вибачатися перед затриманими.

Але краще сто разів вибачитися перед невинними, ніж прогавити одного ворога.

Бобрьонок повторив суворо:

– Прошу йти за мною.

10

Цілий день вони ховалися у лісі поблизу Квасова. Натрапили на густі зарості шипшини, куди сам чорт побоявся б і носа сунути, витолочили місце й відлежувалися після страшної ночі. Мучили спрага й голод, надто спрага, Юрко зовсім уже вирішив піти шукати якесь лісове джерело, та Муха не дозволив.

– Сиди тут! – наказав і на підтвердження своїх слів підважив “шмайсера”. – Бачиш, ліс тут рідкий, люди по ягоди та гриби ходять. Жити набридло!

З сотником не можна було не погодитись, але сонце підбивалося все вище, спека ставала нестерпною, і Юрко заради кухля холодної води готовий був ризикувати й життям,

– Терпи, – повторював сотник, – гадаєш, мені легше? Та зваж, дотепер мали-сьмо квіточки, а ягідочки попереду. Нам зараз ховатися треба, як вовкам, збагнув?

Нарешті сонце закотилося за ліс і трохи полегшало. Юрко облизував сухим язиком смажні вуста, але тепер хоч не припікало згори, і вечірній вітерець ніс прохолоду.

Вони пройшли просто городом через полегле вже картоплиння і дісталися обгородженого тином подвір’я. На дворі нікого не було. Ліворуч стояв хлів, а між ним та хатою темніла криниця.

Юрко, незважаючи на застережливий знак Мухи, посунув просто до неї – на криниці побачив відро з водою, припав до нього, вмочивши обличчя, пив і пив, відірвався і знову ковтав жадібно, поволі відчуваючи, як остуджується його нутро, але не міг вгамувати спрагу. Зовсім забув про сотника – нарешті той безцеремонно одштовхнув його од відра й напився сам: статечно, піднявши важке відро на витягнутих руках і наче й тут милуючись своєю силою.

Муха, м’яко ступаючи, подався до хати. Двері були замкнені, сотник зазирнув до освітленого вікна, проте нічого не побачив за зсунутими фіранками й перейшов до другого. В маленьку щілинку вловив якийсь рух у кімнаті, не можна було дібрати, хто це, чоловік чи жінка, але якась тінь майнула між лампою і вікном, і сотник постукав у шибку обережно, пучками, постукав коротко, прислухався і знову постукав.