Текст книги "Фальшивий талісман"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

Майже одразу надійшла радіограма, що розташовану в долині станцію фунікулера також захоплено десантниками, а літак “Фізелер Шторх”, яким мали переправити Муссоліні до Німеччини, скоро прибуде. Однак у зв’язку з тим, що з гірського лугу, вкритого камінням, важко було злетіти, літак міг узяти лише двох чоловік. Скорцені наказав підніматися втрьох. Перевантажений літак насилу злетів. А вранці ставка фюрера повідомила, що дуче визволено.

– Це була важка справа й майже безнадійна, – повторив Скорцені. – І от що, – перегнувся через столик до Іполитова, – мушу сказати вам: якби я розгубився бодай на мить, карабінер прикінчив би мене. Так, ця паршива італійська свиня встигла б вистрілити – я перестрибнув через паркан, а він уже підняв автомат, мені лишалося півсекунди, і якби я не встиг натиснути на гашетку, він скосив би мене. – Штурмбанфюрер налив ще по чарці й вихилив свою одним духом, що свідчило про хвилювання. – І я мушу порадити вам, Іполитов, стріляйте першим, завжди стріляйте першим, секунда вагання може коштувати життя, а це не входить у наші плани, сподіваюсь, це не входить і у ваші плани, Іполитов? – Він зареготав голосно, видно, і справді жарт сподобався йому.

– Не входить, гер штурмбанфюрер, – признався чесно.

– От ми й домовились… Пийте коньяк, Іполитов, і я впевнений, що ми з вами вип’ємо після повернення за вашу перемогу.

– За нашу спільну перемогу, – уточнив Іполитов. І це уточнення імпонувало Скорцені, бо сказав:

– Так, ми попрацювали досить багато й не шкодували витрат. Ви знаєте, скільки коштуватиме ваша акція?

– Звідки ж?

– Близько п’яти мільйонів марок. – Навіть обличчя в Скорцені витяглося від значущості названої суми. – Ви уявляєте, що таке п’ять мільйонів?

– Уявляю. – Іполитов справді був вражений.

– За ці гроші ми змогли б закинути в російський тил біс його зна скільки агентів, але закидаємо тільки вас з мадам Судовою, здається, вона вже стала вашою жінкою, чи не так?

– Ми оформили наші стосунки, – без ентузіазму відповів Іполитов. Тепер усе частіше згадував Ніну, біс з нею, що гестапівка, але ж запала в душу, й ніяка Сулова не могла витравити згадку про незабутній вечір у зовні нереспектабельному будинку,

– Як її успіхи?

– Вчиться працювати на рації. Інструктори задоволені.

– Кажуть, вона смілива й рішуча жінка.

– Надто рішуча…

Скорцені вловив підтекст репліки Іполитова, зареготав і махнув рукою.

– Не беріть це особливо до душі, – порадив. – Людей слід використовувати, поки вони нам потрібні. Мадам Сулова може не повернутися, а якщо й повернеться, то для вас тоді не буде нічого неможливого. Розлучення оформляється дуже швидко.

– Сподіваюсь, до цього не дійде, – покривив душею Іполитов, але одразу перевів розмову на інше: – Я мушу мати справжні документи, гер штурмбанфюрер. У крайньому разі сфабрикувати їх повинні найкращі спеціалісти.

– О-о, не хвилюйтеся, – застережливо підвів руку Скорцені. – У “Цепеліні” працюють знавці своєї справи. І от що, – швидко дістав щось із шухляди столу. – От, можете помилуватися!..

Він простягнув розкриту долоню, й Іполитов побачив Золоту Зірку Героя Радянського Союзу. Справжню Золоту Зірку з червоною стрічкою – вона виблискувала на долоні, а поруч лежав орден Леніна.

– Де? – аж задихнувся Іполитов. – Де ви взяли? Невже справжні?

– Справжнісінькі! – самовдоволено посміхнувся Скорцені. – Був такий російський генерал-майор. Потрапив до нас у полон в сорок першому році. Тепер ця Зірочка стане вашою.

Іполитов уявив себе десь на московській вулиці із Зіркою Героя і як озираються на нього перехожі. Сказав серйозно:

– Росіяни поважають своїх героїв, і ця Зірка – найкраща рекомендація і перепустка будь-куди.

Скорцені заховав орден і Зірку до шухляди столу.

– Ви одержите їх свого часу, – пообіцяв, – разом з відповідними документами. – Повагався трохи й дістав з кишені срібний брелок для ключів. Подав Іполитову: – Цей талісман був зі мною, коли я визволяв дуче. Бачите – подряпина, зачепив за колючий дріт, коли перестрибував паркан. Нехай цей талісман допоможе тепер вам, Іполитов. Ви вірите в прикмети?

Іполитов не вірив ні в бога, ні в чорта, проте відповів, вдячно дивлячись у вічі штурмбанфюрера:

– Я сподіваюсь, що цей талісман принесе мені щастя, і щиро вдячний вам. Кращого подарунка бути не може.

Скорцені підвівся, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено, й Іполитов пішов, затиснувши в спітнілій долоні талісман з подряпиною.

12

У Карого від недосипання набрякли повіки, проте полковник, як завжди, був чисто виголений, і від нього пахло гарним одеколоном. Він постукував тупим кінцем олівця по розкладеній на столі карті, казав Бобрьонкові й Толкунову, що примостилися поруч:

– До вашого квадрата входять два великих села – Квасів і Дідилів – та навколишні ліси. Інші групи прочешуть всю місцевість від ковельського шосе на схід, тобто район виходу в ефір ворожої рації. Якщо шпигуни ще не залишили цей район, ви повинні обов’язковою знайти їх.

Толкунов заперечив:

– Так вони й чекають на нас. Давно вже накивали п’ятами.

– Цілком можливий і такий варіант, – погодився полковник, але без ентузіазму. – Все може бути, капітане, та інтуїція підказує мені, що шпигуни затаїлися. Чогось вичікують, збирають дані або готують якусь операцію. Що підтверджує цю думку? По-перше, повідомлення нашого розвідника з “Цепеліну”, що диверсійна група висаджується в конкретному районі з важливим завданням. Правда, вони могли висадитися в нашому районі, а для виконання завдання передислокуватися в інший. Та це малоймовірно. Чому? Дуже просто, для чого їм пересуватися в інший район, весь час ризикуючи, коли простіше було б висадитися саме там. – По-мітив заперечливий рух Бобрьонка й додав: – Передбачаю ваші сумніви, майоре. Справді, буває й так, що диверсантів висаджують далеко від місцевості, де вони мають діяти, щоб замести сліди. Ллє в такому разі вони намагаються якнайшвидше відійти від місця висадки. А що в нас? Вони виходять в ефір лише на третій день і недалеко від лісу, де ви знайшли парашут. Отже, напевно, ворожі агенти затаїлися десь у нашому районі й вичікують зручного моменту, щоб перейти до рішучих дій.

– Або з допомогою залишеної тут німцями агентури збирають шпигунську інформацію, – додав Толкунов.

Бобрьонок похитав головою.

– Навряд, – не погодився. – Розвідувальні дані треба передавати щодня, а вони сидять мовчки. Щось готують, але що?

Полковник зиркнув на годинник.

– На світанку мусите бути в районі Дідилова, – наказав. – Зберіть актив і поговоріть з людьми. Не виключено, що агенти встановили контакт із залишками бандерівських банд. Правда, в цьому районі їх начебто нема, проте ніхто цього категорично не може твердити. Виїзд о п’ятій тридцять. Ідіть і відпочивайте.

– Вам би також не завадило, товаришу полковник, – сказав Бобрьонок.

– Не завадило б, – одразу погодився Карий. – Але мушу ще подзвонити генералові.

Вийшли на темну вулицю, і Бобрьонок попросив Толкунова:

– Заїдеш за мною.

– Знову до Галі?

– Обіцяв заскочити.

– Чув, що полковник наказав: відпочивати.

– Я в неї посплю. Сусідка чергує.

– Знаю я цей відпочинок. А завтра цілий день…

– Не бурчи. Завтра буду свіженький, як огірочок. – Бобрьонок рішуче повернув до завулку, в кінці якого в дерев’яному будиночку займала разом з подругою невеличку кімнату Галя. Не постукав, а пошкрябав у шибку, і двері одразу розчинилися, зовсім одразу, і це свідчило, що Галя зачекалася його. Стояла на порозі не в гімнастерці з двома медалями, в якій всі звикли бачити її, а в квітчастій сукні з великим декольте.

Бобрьонок забув, що жінки можуть узуватися в щось інше, крім чобіт, а Галя стояла в туфлях на високих каблуках, і шовкові панчохи відтіняли стрункість її ніг.

– Галю! – тільки й мовив Бобрьонок, ступив крок до неї, але вона не притулилася, як звичайно, а навіть відступила й запитала:

– Я тобі подобаюсь?

Бобрьонок хотів сказати, що вона подобається йому завжди й усякою в грубих чоботах і довгій шинелі, в гімнастерці з двома медалями, в шапці, з-під якої стирчать кіски, а сьогодні вона взагалі не земна.

Галі вистачило мовчазного захоплення Бобрьонка, вона відступила, пропускаючи його в кут кімнати до столу, де стояли тарілки із скромною вечерею.

– Вас затримав Карий? – лише запитала.

– Угу…

– Щось важливе?

– Віктор заїде за мною о п’ятій.

– О господи!

– Треба…

– Та розумію, що треба… – нараз Галина поклала йому голову на плече. Бобрьонкові одразу розхотілося їсти, й він потягнувся до неї, однак Галина насварилася на нього пальцем: поїж як слід.

Повечерявши, Бобрьонок пересів на Галинине ліжко, якщо можна було назвати ліжком збиту з грубих дощок широку лаву з тонким, набитим соломою матрацом. Галина одразу дмухнула в гасову лампу.

Потім Бобрьонок лежав, розплющивши очі, сон не йшов до нього, бо відчував, що Галина стривожена чимось. Раптом вона зашепотіла йому у вухо:

– Мій коханий Ігоре, ми матимемо з тобою дитину. От бачиш, у нас свято, і я хочу, аби ти ще більше любив мене.

Бобрьонок уткнувся обличчям у Галинине плече – невже це правда?

– Поїдеш до матері? – запитав.

– Куди ж іще?

Галинині батьки мешкали в Узині, містечку під Києвом, мали там будиночок, невеличке господарство – принаймні, подумав Бобрьонок, його дружина буде влаштована. А там скінчиться війна…

Галина витягнулася біля нього, заклала руки за голову, сказала тихо:

– Може, хтось і осудить мене…. Йду з війни, а люди туг лишаються… Та ж Іринка, – кивнула на ліжко поруч, – скаже: от влаштувалася – і чоловіка має, і додому поїхала…

– Я їй скажу!

– Усім рота не затулиш… Але я так думаю: пішла я на війну добровільно, сама на курси зв’язківців напросилася, бо тоді важко було, німці он де стояли, і кожен мусив чимось допомогти. Два роки я в армії, хіба не досить?

– Ти в мене хоробрий і розумний, мій лейтенанте, – зробив спробу пожартувати Бобрьонок, але жінка не сприйняла жарту, видно, Галині треба було виговоритися, самій усвідомити ціну свого вчинку, бо вела далі серйозно:

– Я за два роки знаєш чого набачилася!

– Знаю.

– Он як німця женемо, скоро в Німеччині будемо, кінець війні, а я народжу дитину й чекатиму тебе.

– Рідна ти моя! – розчулився Бобрьонок. – Звичайно, народиш, і я повернусь.

– Бережи себе, – наказала Галина, і майор уперше відчув у її тоні якусь зовсім нову нотку, мабуть, владність.

– Берегтиму, – пообіцяв зовсім щиро, хоча й знав, та й вона знала, яка ефемерна зараз на фронті ця обіцянка, і, може, завтра на них з Толкуновим чекає сутичка з озброєними диверсантами, а хто скаже, чим вона закінчиться?

13

Вони йшли години дві гущавиною і болотами, й нарешті Муха вивів їх до неширокої, але довгої і рівної лісової галявини. Харитон зупинився і аж присвиснув од задоволення. Потім ходив по галявині, вимірюючи її кроками, щось сказав радистові, й вони засміялися вдоволено, як люди, котрі нарешті знайшли те, що довго шукали.

Юрко сидів на траві, поклавши на коліна автомат, і дивився, як сонце торкається верхівок сосен та ялин. Навпроти нього з протилежного боку галявини росла висока сигла [1]1
  Смерека, що має лише верхівкове віття.


[Закрыть]– агенти постояли, тицяючи в неї пальцями, і Юрко збагнув, що сипла стала для них добрим орієнтиром.

Скруха допікала Юркові от уже два дні: з того часу, як дізнався, що Харитон з помічником – німецькі агенти. Несимпатичний йому й сам Харитон – лобань з сорокатим обличчям і маленькими хитрими очицями; Юркові чомусь весь час здавалося, що Харитон стежать за ним, принаймні кілька разів ловиз пл соб; його вивчаючий погляд – від цього погляду ставало ніяково й тривожно, як дитині, що прошпетилася.

Ось і зараз Харитон підійшов до нього, зупинився, розставивши ноги в міцних чоботях, подивився пильно й запитав:

– Ну, що думаєш?

Юрко думав, що йому огидний цей перевертень з погонами радянського офіцера й навіть орденами на грудях, але тільки знизав невизначено очима: мовляв, що йому думати й для чого, коли існує начальство – він людина мала…

Мабуть, Харитонові сподобалася саме ця Юркова невизначеність, бо мовив, підморгнувши:

– Тепер, хлопче, вже скоро… Хочеш туди? – помахав рукою на сиглу, за якою сідало сонце.

– Куди саме?

– На кудишню гору… – засміявся Харитон, видно, дуже задоволений своїм жартом. – Ти мені подобаєшся, і, може, я тебе заберу.

Цього тільки йому бракувало – потрапити на німецьку службу, подумав Юрко з відразою, але нараз усвідомив, що вже, власне, служить – хоче цього чи ні, а вже на гачку, бо допомагає гітлерівським агентам і робить це цілком свідомо. Адже знає, хто такі Харитон з Михайлом – шпигуни й диверсанти, а зараз вони, мабуть, шукають майданчик для посадки літака, точніше вже знайшли, бо он як усміхаються.

Підійшли Муха з Михайлом, і Харитон наказав:

– Ви, пане сотняку, повертайтеся з Михайлом до схрону, а я з хлопцем підскочу до села.

– Це для чого? – не збагнув Михайло. – Мірошник удень поїхав до міста й повернеться завтра.

Муха зневажливо поплескав його по плечі.

– Я б на твоєму місці був догадливішим…

– Мірошничиха? – чомусь аж зрадів Михайло. – Ти про неї? Про Зіну?

– Коли пана Семенюка нема…

– Можна й побавитися… – додав радист. – Шкода, я б також не відмовився.

– Годі, – обірвав їх Харитон. – У мене в Квасові справи.

Але ніхто йому не повірив, навіть Юрко – проте ніхто до хлопця й не звертався, наче він був порожнім місцем.

Отже, із злістю подумав Юрко, до чого він докотився: попихач, який прикриватиме брудні справи клятого диверсанта… Але нічого не сказав і поплентався за Харитоном, як побитий собака.

Село облягалося рано, надто тепер, коли гас привозили рідко, а від сліпаків люди вже відвикли: Квасів світився поодинокими вогниками, і Харитон, постоявши трохи на узліссі, посунув до села через леваду. Він ішов тихо і обережно, обираючи низини, де лежали смуги вечірнього туману, але не дуже крився, та й, зрештою, мав справні документи, а чого й від кого критися старшому лейтенантові Червоної Армії?

У Семенюка гас був, і вікна світилися. Харитон постукав вимогливо й голосно, і Зіна відчинила йому, не вагаючись. Можливо, чекала на когось іншого, однак зовсім не збентежилася, побачивши гостя, і з готовністю пропустила його до хати.

Юрко ступив за Харитоном, але той загородив дорогу.

– Ти, хлопче, – реготнув коротко, – заночуй у клуні, там тепло й сіном пахне, а я тебе підніму, коли треба.

Клямка за ним клацнула визивно, та що робити, цей Харитон був, починаючи зі спадистого лоба, дзьобатого обличчя і кінчаючи чобітьми сорок четвертого розміру, якимсь уособленням нахабства й самовпевненості.

Юрко подався до клуні, проте не зайшов усередину, всівся на кругляках, що лежали біля дверей, притулившись спиною до одвірка. Сидів і дивився на зоряне небо без жодної хмаринки; Чумацький Шлях блищав сріблом, і якась зірка мерехтіла й, здавалося, рухалася. “Отак і Земля наша мерехтить комусь”, – подумав Юрко і одразу згадав Катрусю, точніше, думав про неї завжди, але тепер вона ніби сіла поруч на кругляки, помацав навіть рукою – боже мій, що б він віддав, аби дівчина справді опинилася тут!..

Помацав знову – й рука торкнулася холодной сталі “шмайсера”. Юрко з відразою відштовхнув зброю, підвівся і пішов з подвір’я.

У хатах навколо сліпо темніли вікна. Спочатку Юркові здавалося, що на нього дивляться і стежать за кожним кроком, однак згодом це відчуття притупилося – він прошкував серединою вулиці зовсім відкрито, бо знав, куди йде й для чого. Тільки спершу, коли щойно вийшов з Семенюкового подвір’я, не складав собі звіту в цьому, але рішення прийшло відразу, правда, може, він обманював сам себе й вирішив усе давно, просто вагався і збирав силу волі для останнього кроку, але нарешті зробив його й тепер ішов, важко ступаючи по піску роз’їждженої вулиці.

Вулиця трохи поширшала, й нарешті Юрко опинився на центральному сільському майдані. Ліворуч стояла дерев’яна церква, навпроти неї цегляна крамниця з зачиненими віконницями, а поруч неї притулився будинок з одним освітленим вікном – Юрко попрямував туди, слушно розрахувавши, що будиночок без паркану навколо може бути тільки сільрадою.

Він увійшов, зупинився на порозі, огледівся. Чоловік, що сидів за столом, вкритим червоною скатертиною, почав насторожено висовувати шухляду, де в нього, мабуть, зберігалася зброя, а другий, що сидів у кутку, потягнувся за приставленим до спинки стільця карабіном – це було закономірно, час воєнний, та й з лісу можуть вийти бандерівці, і Юрко, щоб продемонструвати, так би мовити, мирність своїх намірів, ступив просто до столу – тепер люди побачили, що він неозброєний, і заспокоїлись.

За столом сидів чоловік середніх років з довгими сивими вусами, у пом’ятому бавовняному піджаку. Вуса в нього посивіли, а сам був ще чорнявий, і очі дивилися зовсім по-молодечому гостро.

Тому, хто потягнувся до карабіна, було щонайбільше років двадцять, одягнутий він був у солдатську гімнастерку, широкі штани, з-під яких визирали важкі черевики на грубезних підошвах. Військова гімнастерка й карабін не робили його соліднішим, мав зовсім хлопчачий вигляд, що підкреслював вихор, який задерикувато стирчав на маківці.

У кімнаті сидів ще й третій чоловік, котрого Юрко відразу не помітив. Ще молодий, але огрузькуватий, у вишиванці, заправленій у галіфе. Примостився вій на лавці попід стіною і, мабуть, щойно казав щось, бо застиг з розкритим ротом, наче його обірвали на найцікавішому, й дивився на Юрка невдоволено.

– Ви голова сільради? – запитав Штунь у сивовусого.

– Я. Що вам?

– Маю розмову… – Юрко обвів вивчаючим поглядом присутніх, і голова зрозумів його.

– Це наш актив, і можете казати все. Хто ви?

– У мене надзвичайне повідомлення. Зараз у селі ховається німецький диверсант.

Голова знову висунув шухляду, витягнув парабелума й засунув його до кишені штанів. Підвівся й підійшов до Юрка.

– Хто ви й звідки вам відомо? – запитав суворо,

– Бо я привів його до села…

– Ти? Сам?

– Точно. Він зараз у хаті Семенюка. – Тепер, коли найголовніше було повідомлене, Юрко зітхнув і опустився на стілець. Просто рукавом витер піт з чола й сам налив собі води з пузатої карафки.

Білявий юнак з вихором схопив карабін і став позаду Штуня. Вони, так би мовити, оточили Юрка, але все було правильно, хлопець аніскілечки не образився, ковтнув води й сказав:

– Подзвоніть, куди належить. Часу обмаль, на світанку він піде, а може, й раніше.

– Хто ти? – запитав голова ще раз.

– Звуся Штунем. Юрій Штунь зі Львова.

– І як же ти?.. З диверсантом?..

Юрко безнадійно махнув рукою.

– Трапилося…

– Бандера?

– Точно. – Почув, як за спиною клацнули затвором карабіна, але голова застережливо підвів руку.

– Чому диверсант один і як ви потрапили до Семенюка?

– Мірошник – зв’язковий. А може, також агент, залишений німцями. Диверсанти мали в нього явку, й ми також. Отож і зійшлися.

– Скільки вас?

– Четверо.

– Де?

– В лісовому схроні.

– Далеко?

– Верстов десять. Чи трохи менше,

– Дорогу знаєш?

– Знайду.

– Чого затрималися в Семенюка?

– Мірошника нема вдома, і диверсант пішов до його жінки. А мене послав до клуні.

– А ти до нас?

– Так.

– Чому?

– Так німецькі ж диверсанти. А я проти німців.

– І проти нас?

Юрко розгублено опустив голову.

– Тепер наче ні…

– Коли припре, всі так кажуть! – люто видихнув у нього за спиною юнак.

– Мені не приперло. – Юрко нараз озлився. – Чом нікуди не дзвоните? Я ж кажу вам: диверсант!

Голова подумав кілька секунд і запитав:

– Чим озброєний?

– Диверсант?

– Ні, папа римський! – тонким голосом вигукнув юнак.

Голова розлютився.

– Помовч, Федоре, – сказав різко. – Займистий ти, а тут міркувати треба.

– У нього лише пістолет, але стріляє, хвалився, файно, – пояснив Юрко.

Третій хлопець, огрядний і у вишиванці, дістав з-під лавки карабіна.

– Візьмемо запросто, – мовив. – Самі візьмемо, нас троє, а він один.

– З цими пукавками? – висловив сумнів Юрко. – А може, у мірошника в хаті є зброя!

Голова сільради завагався, та білявий юнак загрозливо насунувся на Юрка ззаду.

– Я тобі дам – пукавки! – просичав. – Бачили ми ваших з автоматами!

Юрко подумав, що робив би цей задерикуватий проти Мухи зі “шмайсером”, однак промовчав. Він зробив своє діло й не мав права голосу.

Голова покрутив ручку телефону – мабуть, ніхто не обізвався, бо із злістю кинув трубку на важіль. Зазирнув до сусідньої кімнати, погукав:

– Олю, викликай районну безпеку, а ми пішли, чуєш, Олю? – Вийшла розпатлана дівчина, либонь, шкільного віку.

– Що передати? – запитала сонним голосом.

– У селі німецький диверсант. Вирішили затримати власними силами, бо може втекти. – Озирнувся на Юрка. – А ти, хлопче, посидь тут. І тихо, нікуди не виходь, бо погано буде!

Ця загроза прозвучала не дуже переконливо, та й що могла вчинити дівчина з кісками, коли Юрко надумав би втекти? В селі ніхто вночі носа на вулицю не покаже… Але ж цей бандера, здається, чесний, до того ж прийшов сам, ніхто його сюди не тягнув…

Юрко помітив вагання голови й запропонував:

– Хочете, я віддам вам свій “шмайсер”?

– Автомат? – не повірив білявий. – У тебе є автомат? Де?

– Залишив під клунею.

– Даси мені? – Тепер він дивився на Юрка не загрозливо, зовсім по-дитячому прохально, але голова рішуче відсторонив його і наказав:

– Автомат візьме Трохим. Він з ним в армії управлявся, а тобі ще вчитися.

– Мені? – Юнак утупився в голову сільради, але, не витримавши погляду, пішов до дверей, накульгуючи на ліву ногу.

“От чому його не взяли до армії”, – збагнув Юрко й рушив за білявим.

Вікна мірошникової хати вже не світилися, Юрко хотів першим прослизнути на подвір’я, та голова затримав його за плече.

– Ти, хлопче, тепер постій, – наказав, – тепер наша справа. – Він пропустив наперед хлопця у вишиванці, той, зігнувшись, югнув до клуні і з’явився одразу з Юрковим “шмайсером”. Рука голови, яка все ще лежала на Юрковому плечі, легко стиснула його – це можна було зрозуміти як вияв довіри чи вдячності, проте голова нічого не сказав – взяв у “яструбка” його карабін і подався на подвір’я.

Вони зупинилися біля криниці. Хлопець із “шмайсером” зайняв позицію саме тут – звідси проглядалися вікна з другого боку хати й він міг вільно скосити автоматною чергою людину, яка вистрибнула б з вікна й намагалася втекти через городи. Білявий зупинився біля вхідних дверей, а голова постукав у вікно.

– Хто? – запитала господиня трохи згодом, не розсуваючи фіранки.

– Скажи, Зіно, своєму гостеві, – мовив голова твердо, – аби здався. Бо ми оточили твою хату, й нікуди йому не дітися!

Фіранки ворухнулися ледь-ледь, наче в хаті нікого й не було, ніхто не відповів, і тоді голова сказав голосно й рішуче:

– Ламатимемо двері, жінко, адже ж мусите розуміти, що нікуди йому не дітися, для чого ж спротив?

Але хата стояла мовчазна, немов справді нікого в ній не було, і голова засумнівався б у повідомленні цього юнака, якби тільки не автомат, котрий він добровільно здав, і не тремтіння фіранок кілька секунд тому…

Голова відступив на кілька кроків од хати, щоб з розгону вдарити тілом у двері, й тут пролунав перший постріл – голова почув, як щось зачепило його плече, наче огрів хтось дрючком, але по інерції все ж кинув тіло на двері, вони затріщали, та витримали – міцні двері, збиті з товстих соснових дощок.

Підскочив кульгавий хлопець, спробували виламати двері, проте вони не піддавалися. Голова зозла ударив прикладом по замку – певно, засув був погано засунутий, бо після другого удару клямка чи засув відскочили, й двері розчинилися.

Голова вистрілив навмання у сіни, однак ніхто не відповів – хлопець посунув у темряву, та голова схопив його за руку.

– Не лізь, – застеріг, – тут треба обережно…

Він шмигнув у сіни боком, попід стіною, намацав двері до кімнати, ривком розчинив їх і ввірвався всередину – метнувся одразу вбік і зупинився, намагаючись зорієнтуватися в темряві.

Ліворуч побачив двері до кухні, попереду – до другої кімнати, голова навшпиньки кинувся туди, але раптом із двору почулася автоматна черга й мало не одразу вибух гранати.

Гранат “яструбки” не мали, отже, кидав диверсант, голова прикладом висадив віконну раму й вистрибнув на подвір’я.

Харитон, зачувши стукіт у двері, скочив з ліжка й швидко почав одягатися. Він був готовий за дві хвилини. Побачивши у вузьку щілину між фіранками чужих людей, вистрілив і метнувся до вікон, що виходили до саду, але вчасно помітив засідку біля криниці.

А в двері вже тарабанили…

Харитон нечутно поліз на горище. Визирнув у віконечко, вибив його ударом ноги. “Яструбок” дав по ньому чергу, й тоді Харитон кинув у нього гранату. Слідом за вибухом просунув тіло у вузький отвір і зістрибнув на землю. Югнув до саду – за ним починалися городи, а там сам біс не страшний: аби не було засідки в саду.

От і перші дерева – скоріше до них…

Позаду вдарив постріл, Харитон пригнувся і побіг, кривуляючи…

Голова, вистрибнувши з вікна на подвір’я, побачив тінь, що метнулася до саду. Став на коліно й відкрив вогонь з пістолета, але тінь метляла поміж деревами, й важко було влучити. Зовсім поруч почув лункий постріл – голова скосував туди: “яструбок” навстоячки бив з карабіна.

– Ех, втече! – розпачливо вигукнув голова й ще раз вистрелив у тінь, що віддалялася.

“Яструбок” побіг навздогін, накульгуючи, але тінь нараз зупинилася, почувся короткий пістолетний постріл, і хлопець упав.

“Федір?.. Невже Федір? – встиг подумати голова, і тут з за клуні вдарило по диверсантові автоматною чергою. – Слава богу, Трохим оклигав!”

Тінь диверсанта зникла, видно, припав до землі або автоматна черга скосила ного. Голова кинувся до саду, але знову клацнув пістолетний постріл, і куля проспівала зовсім близько.

А тінь метнулася до городів…

Від клуні застрекотів “шмайсер”, бив довгою чергою, диверсант нарешті спіткнувся і впав, цього разу в нього точно влучили, бо пістолет мовчав.

Голова побачив, як важко підводиться Федір.

– Обережно, – вигукнув, – обережно, Федю, бо він, може, недобитий.

Та хлопець побіг, не кривуляючи, – диверсант мовчав, і голова рвонув слідом за Федором.

Диверсант лежав горілиць за кілька кроків до рятівних соняшників, відкинув правицю, міцно стискаючи парабелум, немов хотів ще боронитися. Голова ледь розтиснув йому пальці, віддав пістолет Федорові.

– Готовий! – мовив, і лише тепер перевів дух. – Готовий! – вигукнув голосно.

– Ми прикінчили його! – загорлав нараз Федір, підкинув Карабін і вигукнув радісно: – Наша перемога!

– Трохим? – обернувся голова до темної постаті, що наближалася. Але побачив того дивного хлопця, який повідомив про диверсанта, – хлопець ішов, тримаючи автомат в опущеній руці.

– Де Трохим? – запитав голова, проте одразу зрозумів недоречність свого запитання. – Невже?..

– Він кинув у Трохима гранату… – сказав Юрко й подав “шмайсера” голові.

– І ти?..

– Я вчинив, як хотів.

– Спасибі! – Голова не взяв автомат. Нараз заметушився. – Давай перенесемо його до хати. А ти, Федю, біжи й подивись, щоб жінка не втекла. Семенюкова.

Мірошниця і не думала тікати: сиділа вдягнута й навіть зачесана й визивно дивилася, як до хати заносять труп диверсанта. Поклали тіло на підлогу, й голова обернувся до жінки.

– Догралася? – запитав коротко.

– І чого чіпляєтесь до жінки? – засокорила мірошниця. – Я тут при чому? Чоловік приїде, в нього й питайте, а я знати нічого не знаю. Ходять тут усякі…

– Всякі… – сумно мовив голова. – Сиди тут, – гримнув, – бо стрелю.

– Я тобі стрелю!

– Заарештована ти, – насварився пістолетом голова й вийшов надвір.

Федір стояв над Трохимом і дивився на нього з жахом. Граната вибухнула зовсім поруч і спотворила хлопцеві обличчя.

– Ну, – суворо мовив голова, – таке наше життя. Ніхто не знає, що чекає на нього…

Юрко опустився на коліна поруч Федора. Вдвох вони перенесли тіло на свіжу траву, не випалену вибухом. Юрко сів, обійнявши коліна руками.

– Я міг убити його раніше, – сказав із жалем, підвівши голову до Федора. – Цей Харитон ішов попереду, і варто мені було затиснути на гашетку… Трохим лишився б живий.

– То чого не зробив? – вибухнув раптом юнак. – Чого зараз скиглиш?

– Він учинив правильно, а нам слід було почекати, – примирливо мовив голова, – поки приїде з району безпека.

– Що ви, – не погодився Федір, – тамте дівча, певно, ще й досі дзвонить.

– Пішли, – наказав голова. – Забирай ту кляту мірошницю й пішли. Бо справді слід додзвонитися до району.

Він ’посунув попереду, нахиливши голову, але ступав твердо, й пісок рипів у нього під чобітьми. Йшов серединою вулиці, а вікна обабіч не світилися, виблискували тьмяно в місячному світлі, наче ніхто в селі й не чув про трагедію, що розігралася в Семенюковій хаті.

14

Місто, де розташувався “Цепелін”, видалося Іполитову вельми пристойним. Старовинні будинки, вузькі й криві вулиці в центрі, широкі проспекти й бульвари зовсім поруч – екзотика й комфорт сусідили тут. Іполитову, правда, більш подобався комфорт, і він разом із своєю новоспеченою подругою життя Лідією Судовою влаштувався в новому двоповерховому котеджі.

Вона бігала з кімнати в кімнату, не в змозі утриматися від захоплених вигуків, а Іполитов ходив за нею, іронічно посміхаючись, він-бо знав, що все це поки що квіточки, ягідки попереду. Він притисне цих німців до стіни – його майбутній особняк мусить бути не в якомусь зачучвереному слов’янському місті, а на околиці самого Берліна, в крайньому разі десь у містечку біля столиці – Іполитов чув, що саме так живуть високопоставлені особи: мають комфортабельні садиби в тихих містечках і їздять в Берлін машинами.

А в тому, що він стане одним із високопоставлених, Іполитов не мав сумніву. І в тому, що сам фюрер потисне йому руку, як Скорцені, і в тому, що його портрети й біографія друкуватимуться в усіх газетах рейху, і в тому, що в нього буде власний “мерседес” чи “опель-адмірал”…

Й буде нова, вродливіша й респектабельніша дружина, а Ліда нехай поки потішиться, нехай побігає по кімнатах, покрутить ручки кранів у ваннах, поваляється на килимах. Бо ще не бачила справжніх розкошів…

Іполитов згадував двометрового чоловіка із шрамом на щоці – у його згадках Скорцені завжди стояв на ведмежій шкурі посеред кімнати з мисливськими трофеями: зверхній і зарозумілий для всіх, крім нього, й Іполитов на підтвердження цього стискав у кишені срібний брелок з подряпиною – цей талісман принесе йому щастя.

Ліда вирядилася в прозорий пеньюар, сіла в кутку вітальні під торшером, удає, що читає якусь книжку – грає світську даму-мадаму, тьху, дурепа, не розуміє, що з неї дама-мадама – як з нього король англійський.

Судова повела очима, посміхнулася. Вона здогадувалася, що Іполитов думає про неї. Нехай думає, що хоче, нехай вважає її легковажною, здібною лише до любовних утіх. Зрештою, її це влаштовує. Чим менше Іполитову відомо про її минуле, тим краще. Та й для чого йому знати, що вже у сорок першому Лідія Адамчик (таке її справжнє прізвище) за завданням гестапо виказувала радянських патріотів і партизанів, що на її совісті не один десяток страчених людей.