Текст книги "Фальшивий талісман"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

Свого часу вона скаже своє слово, адже має від Краусса особливі інструкції. Головне її завдання – не спускати очей з Іполитова, добитися, щоб він за будь-яку ціну здійснив заплановану акцію. Якщо виявиться боягузом, злякається, зволікатиме, вона, має право застосувати навіть зброю, а запідозривши зразу, негайно знищити Іполитова. І рука в неї не затремтить, це байдуже, що вона ніжна, й нігті виплекані, це не зашкодить їй у потрібний момент спокійно розрядити обойму. А якщо Іполитов потрапить до рук чекістів – негайно поінформує головне управління імперської безпеки, використовуючи тільки їй відомий шифр.

Іполитов підійшов до торшера, задумливо подивився на Сулову. На секунду уявив у тому ж кріслі Ніну – ото була б картина, то справді дама-мадама: тоненька й граційна, а ноги довгі й стрункі, не те, що Лідчині.

Ну й що з того, що Ніна гестапівка й має браунінг у сумочці. Гестапівка – це навіть добре, своя людина. Бо він хто? Розвідник і диверсант високого класу, навіть найвищого, як сам Скорцені, й недаремно до його послуг особняки, килими й ванни…

Подивився ще раз на Ліду, здається, він усе ж таки не дуже правий, коли так беззастережно гудить її. Іполитов рішуче ступив до жінки, підвів з крісла й вимкнув торшер…

Вранці Краусс привів до особняка двох інструкторів. Один – високий, зовсім лисий га безбровий, з червоними, немов після багатоденної пиятики, очима, наморщив шкіру на чолі й назвався:

– Валбіцин.

Іполитов потиснув йому руку без особливої приязні, чомусь Валбіцин не сподобався йому – чи тому, що дивився якось зверхньо, як і належить інструкторові на курсанта, чи тому, що одразу пошукав очима у кімнаті, либонь, пляшку зі спиртним і, побачивши в кутку бар, рішуче повернув туди.

Краусс, який знав слабкість Валбіцина, попередив:

– Тільки прошу вас, не більше чарки, ясно?

Валбіцин, не відповідаючи, витягнув пляшку коньяку, але налив лише третину склянки й випив, з насолодою заплющивши очі.

“Оце маєш інструктора… – подумав Іполитов. – З таким намучишся”.

Краусс, який прочитав докір у його очах, визнав за можливе не церемонитися.

– Гер Валбіцин, – пояснив, – один з наших найкращих спеціалістів по документах. Має ваду: увечері напивається, але вранці після першої чарки рука в нього твердішає – стріляє, як бог, самі переконаєтесь у цьому.

Валбіцин не без жалю поставив коньяк до бару й наочно продемонстрував твердість руки: скинув піджак, закотив рукав і запропонував Іполитову помірятися силою. Але той відмовився, холодно глянувши на інструктора. Нехай не думає про себе високо – кожен робить те, що йому належить, і цей лисий випивака мусить знати своє місце.

Другий інструктор був одноліток Іполитова І навіть схожий на нього. Він поводився скромно, сів у крісло під торшером, де вчора ввечері Судова демонструвала свої принади, дивився на Іполитова зацікавлено і з симпатією.

– Оберштурмфюрер СС Телле, – представив його Краусс. – Разом з ним ви складете свою легенду. Точніше свою і Сулової, бо від ваших легенд, сподіваюсь, ви розумієте це, багато в чому залежить успіх операції.

Іполитов ствердно кивнув. Вони з Крауссом у загальних рисах уже прикинули варіанти легенди. Передбачалося, що він матиме документи майора, який був важко поранений на фронті, потім лікувався в госпіталі й нарешті одержав відпустку для одужання.

Телле усміхнувся якось м’яко й вибачливо і попросив:

– Чи не могли б ви, гер Іполитов, роздягнутися до пояса.

– Навіщо? – аж сіпнувся той. – Ви ж не лікар, а мене обстежували найкращі професори, чи не так, Краусс?

Штурмбанфюрер також зиркнув на Телле здивовано, але той повторив:

– Дуже прошу, роздягніться. До речі, де ваша дружина?

Іполитов тицьнув пальцем у стелю.

– Наводить красу…

Телле схвально кивнув, й Іполитов скинув сорочку та майку. Стояв перед оберштурмфюрером – мускулястий, сильний, не соромився себе, бо знав, що має добру статуру, про це йому казала не одна жінка.

Але Телле оглянув його скептично й примусив повернутися спиною, похитав головою невдоволено.

– Ви провалилися б із своєю легендою через тиждень, а може, й раніше, – сказав тоном, що виключав заперечення.

– Це чому ж? – щиро здивувався Іполитов. – Ми із штурмбанфюрером Крауссом…

Однак Телле не дав йому доказати.

– В основному легенда мені подобається. Та ось ви, тяжкопоранений майор, ідете до лазні. В Москві зараз важко з готелями і квартирами, ванни є далеко не всюди, та й взагалі люди там ходять у лазні. Найфешенебельніша лазня в Москві, якщо не помиляюсь, Сандунівська?

– Найпопулярніша, – уточнив Іполитов.

– Це не міняє суті справи. Ви йдете до лазні або з якоюсь іншого приводу роздягаєтесь при сторонній людині, і що ж вона бачить? Розкішне тіло спортсмена без жодної подряпини – у тяжкопораненого…

Краусс аж закрутився на стільці.

– Ну, Телле! – вигукнув. – Ну й голова!

Телле подивився на нього холодно.

– Я, штурмбанфюрере, професіонал, – одповів рівно, – розвідник, який мусить передбачити всі ситуації.

– Що ж робити? – розгубився Іполитов.

– Сьогодні ж ляжете до госпіталю. Вам зроблять пластичну операцію, і ваші рани ні в кого не викликатимуть сумніву.

– Але ж це затримає нас! – вихопилося в Краусса.

– Краще затримка на тиждень, ніж провал.

Іполитов кивнув: справді, слід передбачити все, та й взагалі кожне відтягування справи імпонувало йому: туди, за лінію фронту, він завжди встигне.

– Дружині скажете, що мусите виїхати на віддалений полігон, – мовив Телле. – Для чого їй знати всі подробиці…

– Так, – погодився Іполитов. – А вона нехай поки що попрактикується в роботі на рації.

– Звичайно, – кивнув Краусс, – наші інструктори подбають, щоб мадам не сиділа без діла.

Іполитову не сподобався підтекст, який штурмбанфюрер уклав у слово “мадам”, – одна справа, коли він з іронією ставиться до Ліди, але Краусс… Вона все ж його дружина…

Мовив твердо, не зводячи очей зі штурмбанфюрера:

– Мадам Сулова потребує елементарної поштивості.

– Звичайно, – одразу погодився Краусс: для чого йому сперечатися з цим майбутнім щасливчиком. – їй будуть створені всі умови.

– Поки ви лежатимете в госпіталі, – сказав Телле, – ми остаточно відшліфуємо всі деталі вашої легенди, а гер Валбіцин підготує належні документи.

– Скільки панові Іполитову доведеться лежати в госпіталі? – уточнив Валбіцин.

– Я ж казав: тиждень.

– За тиждень усе буде готове.

– От і добре.

– Ще кілька днів на відшліфування стрільби з “панцеркнакке”.

– Тобто через десять днів розпочнемо акцію? – Обличчя Краусса розпливлося в задоволеному усміху. – Я можу доповісти в Берлін?

– Гадаю, не помилитесь.

– Чудово, за цей час і літак перероблять.

Іполитов почав одягатися. Застібав сорочку, а пальці погано слухалися його.

Десять днів… Ще десять днів розкішного життя, а потім…

Нараз намацав у кишені срібний брелок. Якийсь біс підштовхнув його, а може, просто захотілося похвалитися – дістав і мовив не без пихи:

– Знаєте, що це таке, панове? Талісман самого Отто Скорцені, він брав його з собою в італійський вояж, коли визволяв дуче. Бачите подряпинку? Штурмбанфюрер зачепився за колючий дріт, коли перестрибував через паркан. Карабінер уже підняв зброю, та наш герой випередив його. Я впевнений, що цей талісман приносить щастя.

– І Скорцені подарував його вам? – недовірливо запитав Краусс.

– Як бачите.

– Дайте подивитися.

Іполитов простягнув брелок Крауссу на долоні, так само, як показував йому Скорцені Зірку Героя, взяту в полоненого генерала. Дивлячись, як обережно торкається талісмана штурмбанфюрер, як потягнулися до нього розморений коньяком Валбіцин і сухий та розважливий Телле, Іполитов остаточно увірував у свою щасливу зірку.

– І прошу врахувати от що, панове, – сказав владно, наче й справді міг наказувати. Але ніхто ані жестом, ані словом не заперечив йому, й Іполитов наголосив: – Завтра чи післязавтра сюди, до “Цепеліну”, надійдуть з головного управління імперської безпеки Золота Зірка Героя Радянського Союзу та орден Леніна. Справжня Зірка й справжній орден. І документи, які свідчать, що цієї найвищої радянської нагороди удостоєний майор Таврін. Майор Петро Таврін, зрозуміло?

– Чого ж тут не розуміти? – процідив крізь зуби Валбіцин, і в його тоні Іполитов відчув неприховану заздрість.

– Ви дивитесь на мене так, наче я і справді удостоєний радянської нагороди, – сказав.

Валбіцин криво посміхнувся.

– Якби це було так, розмова в нас вийшла б зовсім інша. Уявляєте?

– Уявляю, – нараз зовсім щиро мовив Іполитов. – Дуже добре уявляю, і я склав би вам непогану компанію, але в нинішній ситуації… Розумієте, мені треба вживатися в нову роль, і я просив би вас допомогти мені. Якщо хочете, трохи підіграти.

– Як? – не зрозумів Валбіцин, але Телле відразу підтримав Іполитова.

– Ви хочете, щоб ми з повагою ставилися до майора Тавріна? – запитав. – Ну, якщо не з повагою, хоча б делікатно?

– Якщо мені не вдасться цілком влізти в його шкуру, можу наробити елементарних дурниць. Уявіть, коли я звикну іронічно ставитись до звання Героя…

Тепер Іполитова зрозумів і Валбіцин.

– А макітра у вас варить непогано, – мовив цинічно.

Іполитов вирішив колись пригадати цьому лисому Вужеві (а Валбіцин чомусь нагадував йому саме вужа з червоними очима) зневажливу “макітру”, але зараз сваритися не став. Кожна сварка й кожне непорозуміння ішли на шкоду справі, тобто на шкоду йому особисто, а хто ж сам собі ворог?

Запитав:

– Коли лягати в госпіталь?

– Сьогодні, – відповів Телле.

Іполитов піднявся на другий поверх, де напіводягнута Лідія сиділа перед туалетним столиком.

– Я виїжджаю на кілька днів, – повідомив.

Сулова випнула губи, що мало означати вищу форму аристократичності.

– Але ж мені буде сумно… – просюсюкала.

Іполитов зовсім не аристократично щипнув її за сідницю.

– Знаєш що, любко, – сказав вагомо, – ти поки що марафети кинь. Займись рацією, вдосконалюй майстерність, нам з тобою лишилося зовсім мало, ясно? Робота й ще раз робота.

– Сама знаю!

Сулова метнула на нього злий погляд.

– А якщо знаєш, то врахуй: зараз десята година, а ти ще білизною миготиш. Скажу Крауссу – заняття з дев’ятої і до обіду. А після обіду ще три години.

– Коні менше працюють.

– Нічого, витримаєш, – кинув зловтішно й задріботів сходами.

Того ж вечора у військовому госпіталі Іполитову зробили під наркозом пластичну операцію. Через два дні Краусс повідомив Судовій, що її чоловік потрапив під бомбардування, одержав легкі поранення, зараз лікується і повернеться через кілька днів. Сулову ця новина не дуже засмутила: життя в котеджі подобалося їй, хоч Іполитов і дотримав свого слова – з ранку й до шостої вечора-доводилося працювати з інструкторами.

Іполитов підвівся з ліжка вже на третій день. До госпіталю приїхав Валбіцин: вони усамітнилися в порожній палаті, й Вуж повідомив, що з Берліна прибув повний комплект нагород для майбутнього майора Петра Івановича Тавріна. Крім Золотої Зірки та ордена Леніна, надійшли два ордени Червоного Прапора, ордени Олександра Невського та Червоної Зірки. Ще дві медалі “За відвагу” Валбіцин знайшов на місці. Він показав Іполитову й майбутні документи майора Тавріна.

– Ого! – вигукнув Іполитов, роздивившись. – А ви працюєте з розмахом. Я навіть не сподівався…

Вузьке обличчя Валбіцина од задоволення витягнулося ще більше.

– Частину документів надіслали з імперського управління безпеки, але більшість зробили тут. – Він понишпорив очима по палаті. Іполитов одразу збагнув, чого хоче Вуж, однак не міг запропонувати йому жодної краплини спиртного.

– З мене належиться, – пообіцяв.

Валбіцин незадоволено поморщився, але вимушений був змиритися.

Іполитов акуратно розклав на столику біля ліжка документи. Цей Вуж таки добре знав свою справу: обкладинка офіцерського посвідчення потерта, а печатки просто чудові. Отже, матиме документи на ім’я майора контррозвідки “смерш”, а це відчинить йому всі двері.

– Спасибі, – подякував Валбіцину зовсім щиро. – Ви перевершили самого себе.

Вуж посміхнувся загадково. Витягнув з паки дві газети, подав Іполитову. Той розгорнув: номери “Правды” та “Известий”.

– І що ж тут особливого? – запитав.

Валбіцин потер руки.

– Звичайно, нічого, – одповів і витягнув з паки ще дві газети.

Іполитов подивився на них нерозуміюче: ті ж “Правда” та “Известия”.

– А ви порівняйте їх, – єхидно порадив Валбіцин. – Іноді треба підвищувати свій інтелектуальний рівень хоча б читанням газет.

Він явно нахабнішав, цей вузьколиций Вуж, але знов-таки Іполитов проковтнув цю пігулу. Заглибився в газету, і обличчя його розпливлося в мимовільній посмішці: ось воно – в другому номері “Правды”, виготовленому Валбіциним, який слово в слово повторював справжній, витягнутий якийсь матеріал і надрукований нарис про подвиги майора Петра Тавріна – навіть вміщено його портрет. А в номері “Известий” в Указі Президії Верховної Ради про присвоєння звання Героя Радянського Союзу рядовому, сержантському та офіцерському складу Червоної Армії додруковане прізвище, ім’я та по-батькові новоспеченого майора Петра Івановича Тавріна.

Іполитов посміхнувся Валбіцину: за цю послугу можна подарувати злі натяки…

Валбіцин підвівся: він явно поспішав кудись – Іполитов догадувався, куди саме, певно, кортіло ранішньої чарки. Йому хотілося ще побалакати з Вужем, той справді обрадував його й надав упевненості, та що міг учинити, коли у Валбіцина душа явно горіла, а суворий лікарняний режим абсолютно виключав спиртне?

– Я раджу вам, – мовив на прощання Валбіцин, – уважно вивчити ці матеріали й документи. Особливо нарис у “Правде”. Дофантазуйте трохи, газетяр не міг по-справжньому описати ваш подвиг, придумайте подробиці й нюанси, я завтра заскочу до вас, ми обговоримо їх. Тільки прошу, фантазуйте сміливо, краще трохи перегнути палицю, адже ви Герой – пам’ятайте, там же Героя дарма не дають… Ми відшліфуємо вашу розповідь, а тепер бувайте, мій дорогий “герою”! – все ж не втримався від іронії.

А після обіду приїхав Телле. Він розмовляв з Іполитовим м’яко й доброзичливо: обговорювали одну версію за одною, перебирали біографію Тавріна, як дбайлива господарка перебирає гречану крупу – уважно й терпляче, відкидаючи потеруху й зіпсовані зерна.

Інструктори приїздили до госпіталю щодня протягом тижня, поки лікарі не виписали Іполитова. Того ж вечора він дізнався, що з Берліна прибув уже знайомий йому майор технічної служби “носатий Ганс”, як охрестив його Іполитов. Він привіз із собою доведене до повної досконалості “панцеркнакке”. Увечері Іполитову та Суловій принесли форму: Іполитову – з майорськими погонами, Суловій – молодшого лейтенанта.

Форму треба було обносити, щоб не виглядала зовсім новою, й Іполитов із задоволенням приміряв її того ж вечора. Стояв перед дзеркалом зовсім не схожий на себе, наче чужа людина, дивився і не вірив: Золота Зірка Героя і ряд орденів на грудях, портупея не нова, ношена, але ж трохи порипує, “вальтер” у кобурі приємно відтягує її.

Лише на мить Іполитов уявив, що він справжній Герой, але ця думка не принесла йому втіхи, навпаки, злоба зсудомила обличчя і трохи не схопився за “вальтер”.

Гансова наука в Берліні все ж таки далася взнаки, тепер він вибивав мало не завжди десять з десяти, рука не тремтіла, й реакція була блискавична – от і зараз стріляв би й стріляв у ненависні обличчя, хоч знав, що всіх однаково не перестріляєш, та все ж…

Ганс чекав Іполитова на полігоні, де стояли бараки “Цепеліну”. Ділянку, на якій мусили випробувати “панцеркнакке”, точніше випробувати майстерність Іполитова, передбачливо обнесли колючим дротом і поставили вартових, сюди не могли потрапити навіть Телле з Валбіциним, тільки Ганс, Краусс та Іполитов, ще двоє мовчазних есесівців з Берліна, котрі обслуговували полігон – суворої секретності, обумовленої самим Кальтенбруннером, дотримувалися неухильно.

Іполитов не без задоволення пристебнув до руки “панцеркнакке”. Уважно прицілився, але перша ракета пробила броню не в центрі листа, як хотілося, а в самісінькому кутку, і Ганс невдоволено поморщився. Взагалі він дозволяв собі бути зовсім відвертим з Іполитовим, поводився не так, як Краусс, котрий останнім часом запобігав перед ним. Це, зрештою, було нормально, Ганс відповідав тільки за технічну оснащеність майбутньої диверсії, а техніку він привіз справді бездоганну.

– У вас зіпсувалося око! – зауважив. – І врахуйте, снарядів для “панцеркнакке” в нас не так уже й багато, це вам не кулі для “вальтера”, витрачати їх слід ощадливо.

Він ще раз уважно обдивився кріплення ременів, перевірив, чи зручно розташовано кнопку вмикання в лівій кишені штанів, і дав команду:

– Стріляйте ще раз, тільки уважно, прошу вас, руку маєте тверду, я знаю, от і користуйтеся цим!

Вимовивши це довге й складне речення за одним духом, Ганс став позаду Іполитова, дивлячись, як той наводить пекельну зброю – нарешті рука застигла, ракета вилетіла з шипінням і пропалила щит мало не в центрі.

Ганс стримано, лише пальцями поаплодував.

– Ви здібний учень, Іполитов, – похвалив, – і мені приємно працювати з вами. Тепер спробуємо постріляти по мішені, що рухається. Уявіть, що сидите біля шосе, добре замаскувалися, а повз вас мчить автомобіль. Ви мусите прошити його снарядом наскрізь, ясно?

– Що ж тут неясного? – зсунув брови Іполитов.

– То прошу…

Тепер мішень нагадувала макет автомашини, що їхала, Іполитов з першого разу не влучив, другим пострілом тільки зачепив автомобіль, але третім уже пробив мішень, четвертим і п’ятим також.

– На сьогодні досить, – вирішив нарешті Ганс. Незважаючи на свою незворушність, він хвилювався: зняв кашкета і обтер спітніле чоло. – Відпочинемо.

Вони втрьох – Іполитов, Ганс і Краусс – пообідали тут же, в бараці, пообідали скромно, без спиртного, з’їли звичайний солдатський обід, може, порції були більші, й м’ясо ніжнішим, але Іполитов, який звик останнім часом до делікатесів, не зміг приховати розчарування. Краусс помітив це одразу. Взагалі цей бісів Краусс помічав мало не все, був таки непоганим психологом, і недаремно йому доручили підготовку важливої акції. Наминаючи з задоволенням чи, може, з удаваним задоволенням звичайний гороховий суп, він зауважив:

– Ваша підготовка, гер Іполитов, наближається до кінця. Завтра чи післязавтра на місцевий військовий аеродром прилетить наш “Арадо”. І через кілька днів ви… – Краусс зробив рух долонею, і в Іполитова защеміло серце.

Невже так скоро?

– Посадочний майданчик визначений? – перебив штурмбанфюрера.

– Зараз це питання розв’язується… – відповів Краусс ухильно. – Я ж веду до іншого. Від сьогодні раджу вам припинити вживання спиртних напоїв. Рука у вас справді мусить бути твердою, а голова завжди тверезою. Алкоголь не сприяє цьому, сподіваюсь, ви поділяєте мою думку?

Іполитов ствердно кивнув. Цей німець висловлює прописні істини з виглядом першовідкривача. Клятий есесівець не розуміє, з яким задоволенням він би упився сьогодні. Аби на годину, бодай на хвилину забути, що через кілька днів…

Та все ж Краусс має рацію, і його майбутня доля справді залежить від твердості руки, безпомилкової реакції і вміння блискавично приймати слушні рішення. Алкоголь, що ж тут удієш, як каже Краусс, таки не сприяє цьому.

Вони випили компот, і Ганс з таємничим виглядом покликав їх до маленької відгородженої від барака комори з масивними залізними дверима. Стільців тут не було. Ганс підсунув їм порожні ящики з-під снарядів “панцеркнакке”, поліз у кут і витягнув портфель з двома замками – портфель радянського зразка, в якому носять папери службовці та керівники різних рангів. Іполитов згадав, що саме в такому портфелі він віз украдені на станції Аягуз, де працював завідуючим нафтоскладом, гроші, багато грошей, він зміг порозкошувати на них. Звичайний портфель з дешевої шкіри, і ніхто не зупинить на ньому погляд.

Чого ж Ганс ставить його на стіл мало не урочисто?

І Краусс посміхається таємниче?

Штурмбанфюрер простягнув руку, наче хотів узяти портфель, та в останню мить передумав. Поклав руку долонею на стіл, погладив його чисто вистругану поверхню і мовив:

– У цьому портфелі сюрприз, гер Іполитов, приємний для нас з вами сюрприз, його зробив нам Ганс, не без допомоги спеціалістів головного управління імперської безпеки, чи не так, майоре?

Ганс поважно кивнув, і очі його світилися урочисто. Злегка поплескавши по портфелю рукою, сказав:

– Тут лежить міна, гер Іполитов. Міна великої вибухової сили, яка може спричинити великі пошкодження.

– На неї ми покладаємо значні надії,– підхопив Краусс. – Ви Герой, і там, на радянському боці, перед вами мусять відкритися всі двері. Точніше двері різних засідань, урочистих і зовсім звичайних. Втім, звичайні засідання не повинні вас дуже цікавити. Мусите потрапити на урочисте, присвячене річниці Жовтня, здається вони провадяться у Великому театрі?

– Так, це знає кожна радянська людина.

– Бачите, знаємо й ми. Так от, ви одержуєте всякими правдами й неправдами запрошення на це урочисте засідання або до якогось іншого приміщення, де будуть присутні партійні та радянські діячі, а також великі воєначальники, особливо керівництво ставки й сам верховний головнокомандуючий. Вам зрозуміло?

І знову Іполитов кивнув мало не автоматично. Звичайно, він давно вже збагнув, куди гне Краусс, але чи відомо цьому самовпевненому штурмбанфюреру, як важко одержати перепустку на таке засідання? На урочисте, правда, легше, але пронести міну повз пильних чекістів малоймовірно.

Проте чого загадувати наперед, нехай зараз повірять, що їхні ідеї можуть здійснитися. А далі буде видно.

Ганс клацнув замками портфеля, зазирнув у нього так, як школяр, що збирається дістати підручники. Запросив Іполитова подивитися. Гой глянув і побачив звичайний ящичок – невже ця шкатулка має справді страшенну вибухову силу?

У відповідь на його подив Ганс сказав:

– Ви заносите портфель до залу, в якому міна має вибухнути, непомітно залишаєте його, а самі зникаєте. Решту робить ваша дружина. У призначену хвилину вона подасть радіосигнал, і міна вибухне.

– Просто й сердито, – додав Краусс.

“Звичайно, задумано сердито, – подумав Іполитов. – Але не так це просто. Он у вас як вийшло… Полковник Штауффенберг залишив міну під самими ногами в фюрера, ну й що? А хто мене пустить крутитися під ногами у…” Іполитов сам жахнувся цієї думки, хотів поділитися своїми сумнівами з Крауссом і Гансом, але вчасно затнувся і промовчав. Прямо називати речі своїми іменами не годилося, тим більше, що кожен міг зрозуміти його по-своєму, а щодо справи Штауффенберга, всяка, навіть маленька невизначеність могла мати трагічні наслідки.

Певно, Краусс збагнув, які думки хвилювали Іполитова. 1 мовив так, щоб і відповісти на невисловлене запитання, і щоб ніхто не зміг би зачепитися за жодне його слово:

– Це міна великої вибухової сили. Я б сказав, величезної. Те що ми мали раніше, не йде в жодне порівняння.

Іполитов зрозумів його й вдячно нахилив голову. Так, розвідка не шкодує нічого для його місії, і вона мусить удатися.

Засунувши руку в кишеню, Іполитов намацав срібний брелок, подарований у Фріденталі.

Його талісман, його щастя.

15

Рвані й злі хмари мчали назустріч машині низько над лісом, наче хотіли зачепитися за верхівки сосен, але обминали їх і мчали далі. Несли з собою сквиру, але не могли пролитися дощем. Погода псувалася, а розшукувачам це було зовсім ні до чого, особливо тепер, коли віліс стрибав на вибоях дороги між Дідиловом та Квасовом. Справді стрибав, бо Віктор витискав з машини все, що міг, і вони міцно трималися, щоби не вилетіти з машини на крутому повороті.

Близько півночі, коли вони ще сиділи в Дідилівській сільраді й розмовляли з головою, пролунав дзвінок з районного відділу держбезпеки. Черговий повідомив: щойно дзвонила якась дівчина з Квасівської сільради – там об’явився німецький диверсант, і голова з “яструбками” пішли брати його. Оперативна група виїжджає в Квасів, але від райцентру до села сорок кілометрів, а з Дідилова десять – отже, начальник райвідділу розпорядився в разі можливості додзвонитися й повідомити їх, що…

Бобрьонок, не дослухавши, кинув трубку: кожна секунда дорога, невже не розуміє цього балакучий черговий? Толкунов, побачивши вираз обличчя майора, уже підводився, голова щось сказав, однак не було часу ні на пробачення, ні на пояснення – добре, що Віктор дрімав тут же, на лавці в сінях, а йому нічого не треба було пояснювати – через кілька секунд віліс рвонув до Квасова як навіжений, розбризкуючи колесами сипкий пісок сільської вулиці.

Лише тоді Бобрьонок розповів, що сталося.

Толкунов покашляв у кулак і мовив незадоволено:

– Кажеш, голова з “яструбками” пішли брати?..

– Гадаєш, мені це подобається? Чорти б їх забрали, невже диверсант утече?

– Усе може статися… – якось флегматично відповів капітан, та одразу вибухнув гнівом: – Теж мені художня самодіяльність! Пішли диверсанта брати, нам би його дай боже взяти, а то “яструбки”!

У глибині душі Бобрьонок поділяв капітанові почуття, але повністю погодитися з ним не міг.

– Люди життям ризикують, а ти… – сказав не те що докірливо, але й не зовсім схвально.

– А хто їх просить ризикувати? – пробуркотів Толкунов під ніс, однак не так уже й запально.

– Совість.

– А якщо диверсант утече?

– Погано.

– Не те слово. Вони в таке підпілля підуть, що спробуй знайти. Чи взагалі передислокуються.

– Так, – погодився Бобрьонок. – Якщо диверсанти в Квасові чи біля нього, ми б їх завтра намацали. Давай, Вітю…

Але Віктор і так робив усе, що міг, і віліс стрибав по вибоях розбитої дороги.

Десять кілометрів до Квасова подолали за лічені хвилини, ще хвилини три чи чотири шукали сільраду, нарешті побачили два освітлені вікна, єдині на селі, й під’їхали просто під ганок. Голова почув звук мотора ще здалеку й вийшов назустріч. Стояв на сходах і дивився, як вистрибують з відкритої машини двоє офіцерів.

– Що?.. – нетерпляче вигукнув Бобрьонок. – Що сталося і де диверсант?

– Убитий.

– Ех!.. – з докором видихнув Толкунов. – Що ви наробили?

– Убили диверсанта! Хіба неправильно?

Бобрьонок одразу заспокоївся: диверсанта не випустили, це вже було добре, звичайно, краще було б узяти живим, та що ж… Зсунув кашкета на потилицю, наказав:

– Розповідайте, як сталося.

Голова зробив жест, запрошуючи до приміщення, проте офіцери лише приступили до нього, дивилися нетерпляче, й він розповів:

– Прибіг хлопець… Отже, невідомий, прошу вас, виявився бандерою, але гарним хлопцем, бо повідомив, що в мірошниковій хаті диверсант. Вони разом прийшли до села, диверсант подався до мірошникової жінки, а бандера сюди. І повідомив нам, мені, отже, й двом “яструбкам”. Я подзвонив до району, проте, самі знаєте, додзвонитися в нас… Отже, вирішили брати самі. Бандера нам свій автомат дав, то зовсім не боялися і були впевнені, що візьмемо. А в диверсанта гранати… Вбив нашого Трохима, але після цього і його з автомата поклали…

– Де той бандера? – швидко запитав Бобрьонок: одразу збагнув, що від свідчень людини, котра спілкувалася з диверсантом, залежить дуже багато.

– А тут… – голова відступив, звільняючи прохід. – До речі, він з автомата й поклав тамтого диверсанта.

Бобрьонок двома кроками подолав сходи на ганок. У кімнаті тьмяно світила закіптюжена гасова лампа, на лавці сиділи двоє хлопців – білявий з вихором, зовсім ще пацан, і шатен з довгим волоссям і великими живими очима – він утупився в офіцерів не те що лячно, але з тривогою, і Бобрьонок одразу зрозумів, що саме цей хлопець прийшов у село з диверсантом.

Ступив до нього.

– Ти?.. – запитав. – Ти привів диверсанта в село?

Хлопець зблід і підвівся. Був високий, одного росту з майором – стояли й дивилися один одному у вічі. Нарешті хлопець відповів:

– Так, ми прийшли разом.

– І що далі?

– Він лишився в Семенюків, а я побіг до сільради.

– Злякався? – запитав Толкунов.

Юрко відповів твердо:

– Ні, чого б мав лякатися? Хто знав, що ми в селі?

– То чого ж?

– Так він же німецький диверсант!

– А ти хто?

Юрко знітився.

– Але ж не гітлерівець, – відповів тихо.

– Бандерівець?

– Так.

– Звідки?

– З куреня Сороки.

– А що робив з диверсантом?

– Мали завдання прийти до Класова й надати допомогу якимсь людям. Але я не знав, що німецьким диверсантам.

– Тепер ти скажеш, що бандерівці воюють з німцями…

– Ні, – впевнено перервав його Юрко, – тепер не скажу.

Бобрьонок побачив, що допит іде трохи не так, як потрібно, й вирішив утрутитися:

– Ти прийшов до села з одним диверсантом, – запитав, – де ж другий?

– У схроні.

– У якому схроні?

– Кілометрів за десять.

– Хто там?

– Німецький радист і сотник Муха.

– І що вони робили разом з диверсантами?

– Вони шукали галявину. Гадаю, для посадки літака.

– І знайшли?

– Так.

– Де?

– На захід від села верст вісім.

– Ходили туди всі?

– Так, усі четверо. Потім Харитон, старший групи, наказав мені йти з ним до села, а Муха з радистом повернулися до схрону.

– Знаєш, де схрон?

– Знаю.

– І знайти зможеш?

– Звичайно.

– Хочеш допомогти нам?

– Чого ж ні? – махнув рукою Юрко. – Я вже вирішив: мені вороття нема. І робіть зі мною, що хочете.

Голова подав майорові “шмайсер”.

– Ось зброя, – пояснив. – Добровільно передав нам, а потім з цього ж автомата поклав диверсанта.

– Дострілялися… – поремствував Толкунов.

Голова образився:

– Хто знав, що ви приїдете? А він би побачився з мірошницею і до лісу…

Що ж, він мав рацію, і Бобрьонок мовив:

– У нас нема до вас жодних претензій, вибачте, як ваша прізвище?

– Василем Стефураком звуся.

– А по батькові?

– Лук’яновичем.

– Шкода тільки, Василю Лук’яновичу, що хлопець ваш загинув.

– Шкода. Гарний був хлоп. Фронтовик, там пронесло, а тут поклали.

– Смерть у бою!

– Так, – погодився голова, – почесна, та коли гине свій чоловік…

– А де жінка, в якої ночував диверсант? – запитав Бобрьонок.

Голова вказав на двері сусідньої кімнати.

– Комора там, – пояснив. – Без вікон, не втече.

– А труп шпигуна?

– Лишили на подвір’ї. І наш Трохим там лежить. Не було часу, – додав винувато, – сюди спішили, щоб зателефонувати.

Все було правильно. Бобрьонок подумав кілька секунд і прийняв рішення.

– Ти, – кивнув на білявого юнака, – лишайся тут і стережи жінку. Це тобі, – передав “шмайсера”, – заслужив у бою. А ми до мірошникового подвір’я. До речі, а він сам де?

– Поїхав до району.

– Повернеться, не прогавте.

– Овва! – аж образився голова. – Ми того клятого посіпаку!..

– Поїхали, – наказав майор. – І ти з нами, – взяв Юрка за лікоть, – треба побалакати. – Він пішов уперед, не озираючись.

Бобрьонок освітив ліхтарем убитого диверсанта. Точнісінько такий, як описав його Степан Олексюк: високий, чорнявий, горбоносий. У формі старшого лейтенанта. Толкунов обшукав його, але нічого, крім ще однієї гранати, документів та цигарок із запальничкою не знайшов.