Текст книги "Фальшивий талісман"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 13 страниц)

Літак набрав висоту й ліг на курс, мотори ревіли заспокійливо, Іполитов примостився в кріслі поруч Сулової, хотів розслабитися, та нервове напруження не спадало, відчував навіть, як тремтять кінчики пальців. Нарешті трохи заспокоївся, вільно простягнув ноги й заплющив очі, в літаку пахло тим же гіркуватим мастилом, до нього примішувався ще якийсь запах.

Іполитов не міг зрозуміти, чим пахне, це дратувало його, він поворушився в кріслі й нарешті збагнув, що пахне парфумами. Повернувся до Сулової.

– Для чого напарфумилася? – запитав сердито.

– Е-е… – махнула рукою безжурно. – На прощання… Через годину видихаються.

– Справді, видихаються, – погодився Іполитов і трохи заспокоївся. – Ти там теє… більше мовчи. Мовчи й слухай, в разі чого я сам розмовлятиму. Якщо вже запитають, відповідай коротко – так чи ні, – згідно з документами ти моя секретарка, твоя справа маленька, зрозуміла?

– Багато на себе береш… – засміялася Сулова. – Я викручусь і там, де ти буль… буль….

– Я тобі дам буль, буль… – насварився на неї пальцем Іполитов і ображено замовк.

Минуло близько години. В салон вийшов бортрадист, повідомив, що підлітають до лінії фронту, а до місця посадки лишилася година льоту.

Іполитов поворушився в кріслі, скосував погляд на Сулову. Даремно все ж він нагримав на неї, сидить спокійно, хоч би що, наче чекає їх легка прогулянка по визначних місцях Москви й Підмосков’я. Певно, на неї можна покластися: знає, на що йде й що з ними станеться в разі провалу.

Раптом салон літака залило яскравим світлом. Поруч з “Арадо” розірвалися зенітні снаряди – літак кинуло вбік. Пілот зреагував на це одразу ж – почав набирати висоту. Але вирватися з вузького прожекторного променя не вдавалося.

– Опустіть жалюзі на вікнах – наказав бортрадист.

В літаку потемнішало, і, здається, розриви зенітних снарядів лишилися внизу, але нараз “Арадо” здригнувся. Іполитову здалося, що літак зараз розвалиться на частини, злякано підвівся з крісла, проте одразу впав у нього, притиснутий невидимою силою: то пілот знову змінив курс, намагаючись вийти із зони обстрілу. Це йому не вдалося, спалахнули ще два прожектори, “Арадо” взяли в кліщі, й снаряди почали лягати все ближче.

Однак вів літак досвідчений пілот, він знову різко змінив курс, один снаряд вибухнув зовсім близько, осколки пробили фюзеляж, та літакові все-таки вдалося вийти з-під обстрілу.

Через кілька хвилин у салоні з’явився командир.

– Ці кляті зенітники зіпсували нам усе, – повідомив. – До визначеного місця посадки вже не дістанемось. Сідатимемо в іншому.

– Де? – затурбувався Іполитов.

– Кілометрів за сімдесят на північний схід.

– А там що?

– Наш колишній аеродром. Моя ескадрилья колись базувалася на ньому.

– Ви гарантуєте посадку?

Командир посміхнувся.

– Гадаєте, мені хочеться помирати?

Іполитов подумав кілька секунд.

– Валяйте, – погодився, – може, це й на краще.

– Навряд чи, – не погодився командир, – там нас зустрічають вогнищами, а тут доведеться сідати всліпу. – Він повернувся і пішов до кабіни.

Іполитов дивився йому вслід і хитав головою. Не міг же він пояснити цьому асові, прямолінійній, як більшість військових, людині, що його цілий день мучили погані передчуття. Біс його зна, чи не чекають їх на визначеному місці контррозвідники?

Краусс, правда, казав, що це неможливо, їх перевіряли, якесь там хитре запитання, проте які можуть бути запитання і гарантії, коли сидиш під пістолетом і передаєш у ефір підготовлений для тебе текст?

На запасному ж аеродромі їх ніхто не чекає: ні свої, ні чужі – тепер усе залежить від майстерності командира літака, здається, не підведе, твердий і досвідчений, один з найкращих асів Люфтваффе, й сам Герінг відзначав його.

А літак уже йшов на посадку, провалюючись у повітряні ями, й Іполитов міцніше схопився за ручки крісла.

Дай боже, щоб пронесло!

Відчув, як літак торкнувся колесами землі, побіг, підстрибуючи на вибоях, – нараз Іполитова кинуло на підлогу, боляче стукнувся об щось ліктем правиці, встиг подумати – оце зараз усе розвалиться і вибухне, прийшла смерть, закричав тонко й майже беззвучно, слава богу, беззвучно, бо наступної миті побачив зовсім близько злякані Лідчині очі, минуло ще кілька секунд, нічого не сталося, літак стояв і, здається, ніхто, крім Сулової, не чув його крику.

Скочив на ноги й побачив командира корабля.

– Що сталося? – запитав.

Той лише махнув рукою.

– Вдарилися крилом об дерево, – повідомив, – можливо, пошкодили мотор. Зараз подивимось.

Іполитов полегшено зітхнув. Що йому турботи пілотів? Нехай проваляться хоч у пекло, головне, він за лінією фронту, живий, здоровий і зараз…

– Накажіть відкинути трап! – мовив владно.

Командир корабля проминув його, наче й не почув. Відчинив двері, спустився на землю.

– Ми не маємо права зволікати, – кинув йому в спину Іполитов, але пілот не звернув на нього уваги. Слідом за командиром ще двоє членів екіпажу вистрибнули на землю. Іполитов визирнув з літака: льотчики метушилися біля крила.

– Що там у вас? – запитав голосно.

– Відірвало мотор, злетіти не зможемо.

– Нічого, проб’єтесь через лінію фронту пішки.

Члени екіпажу заходилися опускати трап. Іполитов звільнив кріплення мотоцикла й наказав Судовій сідати в коляску. Мотоцикл завівся одразу. Іполитов вивів його з літака. Потім вони з командиром по карті визначили маршрут, й Іполитов рушив до грунтової дороги, що через кілька кілометрів з’єднувалася з шосе.

26

Вогнища горіли, й Бобрьонок стояв у окопі поблизу бліндажа, чекаючи ворожого літака. Минали хвилини, а його все не було. Через півгодини десь далеко почувся гул моторів, майор вистрибнув з окопу, але гул віддалявся і скоро зовсім ущух.

Хвилини тягнулися повільно: п’ять, сім… Тиша, й тільки сосни шумлять над головою.

Бобрьонок подумав, що, певно, ворожий літак пройшов зовсім поруч і вони чули гуркіт його моторів. Але що ж сталося? Збилися з курсу? Не помітили вогнищ у передранковому тумані? Втратили орієнтацію?

Запитань виникало багато, й ніхто не міг дати на них відповідь.

Бобрьонок спустився до бліндажа, викликав по рації Карого. Доповів, що ворожий літак не приземлився.

– Слухай мене уважно, майоре, – почув трохи схвильований голос полковника, – невідомому літакові, мабуть, тому, якого ми чекаємо, вдалося пробитися через вогонь наших зенітників. Щойно з командного пункту повідомили: літак пішов на посадку в районі одного із колишніх німецьких аеродромів. Сімдесят кілометрів на північний схід од нас. Зараз я зв’яжусь з працівниками районної держбезпеки, нехай піднімають по тривозі групи перехоплення. Вам наказую перекрити тринадцяте шосе в районі за двадцять п’ять кілометрів од Квасова.

– Слухаюсь, товаришу полковник!

– Виконуйте.

– Що? – запитав Толкунов, який нетерпеливився поруч.

На пояснення не було часу, і Бобрьонок потягнув капітана.

– На тринадцяте шосе, – тільки й мовив, – треба швидше перекрити шосе. Лейтенанте, – підкликав командира взводу, – зв’яжіться із штабом, одержите вказівки, літака вже не буде.

Він скочив на мотоцикл, Толкунов примостився на задньому сидінні, й вони запетляли поміж дерев на дорогу, де у вілісі на них чекав Віктор.

27

Стара вантажівка гуцала й скрипіла на розбитому шосе, в кузові тряслися четверо з автоматами: лейтенант держбезпеки ІОров, капітан з військкомату Шалалай і два бійці. На розвилці машина зупинилася, капітан Шалалай з автоматником вилізли, а машина подеренчала далі.

Шалалай суворо подивився на солдата з автоматом.

– Завдання ясне? – запитав.

Перед виїздом усіх їх інструктував начальник районного відділу держбезпеки капітан Варавка, і Шалалай запитав солдата просто так, з цікавості, щоб почути його голос – був солдат ще зовсім молодий, років вісімнадцяти – дев’ятнадцяти, а виглядав ще молодшим, мало не хлопчаком, з-під пілотки було видно недавно підстрижену під нулівку голову – шкіра там ще не встигла засмагнути й робила солдата якимсь беззахисним з вигляду.

– Ясне, товаришу капітан, – відповів солдат тонким голосом і шморгнув носом.

Їхній пост розташувався на розвилці доріг. Одна вела на схід – вибите машинами й танками асфальтоване шосе, друга – бруківка з півночі на південний захід. Ще місяць тому, коли фронт проходив близько, тут стояли військові регулювальники, йшла техніка, тепер рідко коли проїжджали тилова машина – або віз тутешнього селянина. Ліворуч до бруківки притулився ліс, за розвилкою він трохи відступав, далі виднілося роле, було воно засіяне житом чи пшеницею, врожай уже давно зібрали й вивезли, але поле ще не зорали під озимину – стояло сиротливе й покинуте, якесь незатишне.

Хмари затягнули небо, драглили над самими деревами. Зовсім уже розвиднілося, повітря було важке й пронизливе, і Шалалай пошкодував, що не одягнув шинелі. Правда, дощовик був у капітана зовсім новий, хотілося похизуватися ним перед іншими офіцерами райцентру, піднятими посеред ночі по тривозі, та навряд чи хтось у нічному безладному тлумі помітив його, а зараз капітан трохи замерз і з заздрістю подивився на солдата у великуватій, але теплій шинелі. Різко повернувся до нього.

– Прізвище? – запитав, наче скомандував.

– Горобець! – солдат посміхнувся, хоч за статутом цього не можна було робити, і додав: – Горобець Микита.

Десь у далечині попід лісом почувся гуркіт мотора, й скоро до розвилки під’їхала, скрегочучи іржавим залізом, полуторка. Вів її чоловік у старій гімнастерці, поруч нього сидів ще один у кітелі, а в кузов набилося десятка півтора жінок.

Шалалай підвів руку, щось заскреготало в машині, вона викинула клуб чорного диму й зупинилась якось нехотя.

Капітан підійшов до машини. Він знав чоловіка, котрий сидів у кабіні, сам виписував йому документи після демобілізації – нинішній голова тутешнього колгоспу імені Леніна Іван Сидорович Мурейко, а веде машину відомий на весь район аматор-механік і колишній танкіст Микола Жила – це він фактично з металобрухту склав єдину на весь район колгоспну полуторку, предмет заздрості голів навколишніх артілей.

– Привіт, капітане, – помахав йому рукою Мурейко.

З цією машиною та її пасажирами все було ясно, але Шалалай запитав суворо:

– Сторонніх нема?

– Які сторонні, капітане, дівчат на поле везу.

Дівчата були, правда, переважно підстаркуваті, та Шалалай не сприйняв жарту голови. Заліз на приступку, зазирнув у кузов: чи не заховався бодай хтось. Зліз і махнув рукою, дозволяючи їхати, та Мурейко запитав:

– Чого тут, ще й на світанку?

– Ви з села? – ухилився од відповіді Шалалай.

– Звідки ж іще?

– Нікого по дорозі не бачили?

– Як завжди, порожньо.

– Давайте… – махнув капітан рукою.

Полуторка рушила, Шалалай відійшов на узбіччя і закурив. Походив трохи по краю дороги, затоптав недокурок.

У цей час вдалині щось ледь-ледь загуло, буцім задзижчав джміль, звук посилювався.

Шалалай, поправивши автомат, повернувся в той бік і нарешті побачив рухому цяточку попід лісом. Зиркнув на Горобця, хотів попередити, щоби той був уважним, але побачив, як солдат зняв з плеча автомат, і заспокоївся.

Коли мотоцикл під’їхав до розвилки, Шалалай вийшов на середину шосе й владно підвів руку, наказуючи зупинитися.

Мотоцикліст притиснувся до узбіччя – їхали на ньому двоє: чоловік за кермом у такій же плащ-накидці, яка була на капітанові, й жінка в шинелі з погонами молодшого лейтенанта.

– У чому справа? – запитав чоловік. Він не зліз з сідла машини й не вимкнув мотор.

– Перевірка документів. Прошу пред’явити! – наказав Шалалай суворо.

Чоловік розстебнув плащ-накидку й відкинув її. Шалалай побачив майорські погони й Зірку Героя – інстинктивно виструнчився і сказав:

– Прошу вибачити, товаришу майор, але ми перевіряємо документи у всіх. Такий наказ.

Майор подав йому свої документи, посміхнувшись чи то зневажливо, чи то іронічно. Шалалаєві принаймні зробилося незручно, й він швидко переглянув їх.

Майор Таврін Петро Іванович. Заступник начальника ОКР “смерш” армії… Згідно з наказом їде до Москви.

– Все в порядку, товаришу майор, – Шалалай повернув документи Тавріну й обернувся до жінки.

– Прошу ваші.

Молодший лейтенант адміністративної служби Судова Лідія Яківна. Їде разом з майором для виконання робіт, пов’язаних з його відрядженням.

Повернув документи, козирнув, дивлячись, як майор ховає їх до нагрудної кишені гімнастерки. Заховавши, майор поправив плащ, Шалалай затримав око на плащі, зовсім сухому й новому, й нараз тривожна думка майнула в нього в голові.

– Звідки їдете? – запитав.

– З-під… – майор назвав місто, розташоване приблизно за сто п’ятдесят кілометрів.

– І їдете всеньку ніч?

– Так.

“Їдуть усю ніч зовсім свіжі й сухі, – подумав Шалалай. – А дощ вщух півгодини тому. Отже…” – Зиркнув на солдата. Непомітно подав знак, щоб той був насторожі. Мовив:

– Товаришу майор, ви виїжджаєте з прифронтової зони. Мусите заїхати до райцентру й відмітити документи. Сюди, – вказав на дорогу ліворуч, – там…

Певно, він на якусь секунду чи дві випустив з кута зору майора та його супутницю. Цих секунд вистачило Тавріну, щоб вихопити з-під плаща пістолет – капітан не встиг більш нічого сказати, бо куля вдарила його в груди, відкинула від мотоцикла, він ступив назад і захитався. Таврін не чекав, поки впаде, вистрелив у солдата, той також почав осідати на землю, і майор, не випускаючи пістолета, наддав газу.

Мотоцикл рвонув з місця. Таврін випустив “вальтера”, та не зупинився, зрештою, вистачить йому зброї, аби тільки відірватися від цього поста.

Наддав ще газу. Позаду почулася автоматна черга, мотоцикл розвернуло до кювету, але Таврін зумів вивернути його – ще сто метрів, там поворот, аби дістатися до цього повороту.

Таврін інстинктивно пригнувся, та ззаду не стріляли, певно, той солдат дав чергу з останніх сил і пробив йому шину, біс із нею, шиною, вони від’їдуть на ободі й поміняють колесо.

Але з-за рятівного повороту раптом вискочила машина – розвернулася поперек шосе. Іполитов вискочив на узбіччя, щоб об’їхати, але мотоцикл занесло в кювет, і він перевернувся, причавивши йому ногу. І мало не одразу на Іполитова хтось навалився. Він рвонувся і трохи не вивільнився, та йому боляче вивернули руку, втиснули обличчям у мокру траву, й Іполитов люто вкусив землю, – знав, що це кінець, та не міг змиритися, шматував би й кусав, проте руки йому вже скрутили, і він тільки безсило скрипів зубами…

Бобрьонок перевернув Іполитова горілиць і лише тепер побачив у нього на грудях бойову нагороду.

– Ого! – мовив. – Невже ми помилилися?

Іполитов подивився на нього з ненавистю.

– Ви відповідатимете за свої вчинки! – вигукнув.

– Звичайно… – спокійно відповів Бобрьонок і переглянув документи. Показав їх Толкунову. Чомусь він посміхнувся весело, й Іполитов зиркнув нерозуміюче: невже фортуна знов) змилостивилась над ним?

– Колеги… – сміявся Бобрьонок. – Отже, заступник начальника армійського “смершу”?

– Ну, й що? – випростався Таврін—Іполитов, розвернувся і побачив Судову з піднятими руками. – Опусти руки! – наказав. – Не бачиш, справді колеги, й вийшло якесь непорозуміння. Розв’яжіть мене.

– А ти нахабний! – приступив до нього Толкунов. – Тільки от що: ми добре знаємо працівників контррозвідки тої армії.

Таврін—Іполитов ступив крок назад.

– Ви пошкодуєте, капітане! – вигукнув, але Толкунов тільки посміхнувся і почав обшукувати його. Дістав сигарети, на мацав у лівій кишені гімнастерки якусь річ, витягнув і подивився – якийсь непотріб, підкинув на долоні, але Бобрьонок спритно перехопив його руку й відібрав срібний брелок для ключів. Усе точно: брелок з чорнуватого срібла, й глибока подряпина посередині.

Підкинув талісман на долоні.

– Ну, що, – вигукнув, – не допоміг вам талісман! Точно кажу, не допоміг, хоч і подарований він самим Скорцені.

Іполитов дивився на нього люто, дивився і майже не бачив усміхненого й ненависного обличчя.

Нараз Бобрьонок забув про талісман, помітивши солдата у великій, незграбній шинелі, який шкандибав до них від розвилки. Він стискав автомат у лівій руці, права метлялася, але шкандибав уперто й дивився на Бобрьонка з надією.

– Там капітан Шалалай, – вказав головою назад. – Непритомний, але ще живий…

Бобрьонок одразу збагнув, що сталося на розвилці. Наказав Толкунову:

– Покладіть шпигунів на траву, щоб не рухалися!

А сам попрямував до віліса викликати по рації допомогу.