Текст книги "Багряні жнива Української революції"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 36 страниц)

13. Київ. Гарячий січень 1918-го

Олександр Євтухів прибув до Києва 31 грудня 1917 року. Новий рік, як і кожний фронтовик, він «пересвяткував», але вже 2 січня з’явився до підполковника Юрія Капкана і передав йому всю канцелярію Збірного гайдамацького куреня, розформованого 10 днів тому москалями в Тамбові.

Капкан одразу призначив старшину в розпорядження члена Центральної Ради інженера Михайла Ковенка, який формував Київське вільне козацтво. Як осавул ще не сформованого 1-го робітничого полку Вільного козацтва Києва, Олександр Євтухів рішуче взявся за діло.

Вільні козаки розмістилися на Печерську в приміщенні колишньої Костянтинівської школи, що біля пам’ятника Іскрі та Кочубею. Комплектували полк із добровольців, людей певних, брали «виключно козаків із числа бувших фронтовиків». Впродовж двох тижнів процес формування йшов добре, особовий склад зріс до 350 піших, «чудово озброєних та обмундированих». Козаки носили старшинську форму російського зразка з жовто-блакитною стрічкою на лівому погоні. Та внаслідок наказу військового міністра Миколи Порша, що скасовував ранги в українській армії, старшинськими відзнаками стали шеврони на лівому рукаві.

Несподівано, 16 січня, формування полку перервалося, бо більшовики підняли у столиці повстання. 1-й полк Вільного козацтва було стягнуто на Миколаївську вулицю, до будинку 9Б, до головного штабу. Тут колись розміщувався клуб «Бесіда». Він мав просторе приміщення з підвальним поверхом. Дві його кімнати завалили зброєю, набоями та їжею. Була тут і кімната, де тримали полонених більшовиків. Сиділи тут й заарештовані члени Центральної Ради, її крайні ліві представники, які намагались увійти у змову з більшовиками, щоб скинути українську владу.

На заасфальтованому подвір’ї будинку височіли два стоси дров. Тут розстрілювали. Виводили, як правило, парами… Потім, як набиралася партія, вивозили на вантажівці. Розстріляли тут і робітника-червоногвардійця, якого спіймали з бомбами біля штабу Вільного козацтва.

На все життя запам’ятав його Олександр. Лежав чоловік цей із відритими очима, з чорними «вільгельмівськими» вусами, без чобіт. Хтось, певно, стягнув їх. А на обличчя напаскудили голуби та горобці. З рота та носа тягнулася до землі червона, довга-довга стежечка… Був присутній Олександр і під час іншого розстрілу. «…Жидкові-шпигунові дали 5 кульок, але він, собака, все був живий, тільки схилився навколішки і ніби хотів захистити себе кривавими своїми долонями, – згадував Олександр. – Але гуманна куля козака-катеринославця скінчила його брехливе життя…»

Багато довелося бачити жорстоких картин українському старшині, «але нас примушували до цього, – стверджував він, – бо з нашими полоненими поводились ще гірш».

Гнітюче враження на вільних козаків справила зрада полку Сагайдачного, який у найтяжчий момент оголосив (прихильний до більшовиків) «нейтралітет». Із подвійною радістю виловлювали цих зрадників «і виплачували їм що слід».

Якось Олександру довелося вести з Лютеранської на Миколаївську двох сагайдачників. Обидва молоді, здорові, червонощокі полтавці. Як вони просилися, коли їх вели… «І, брати, пустіть, дітям закажем своїм», і таке інше.

Кімната для затриманих у штабі Вільного козацтва вже була вщерть забита, тож посадили їх у чепурню. А потім, щоб не втекли, відвели до стосів із дровами.

Один із сагайдачників в останній момент попрохав:

– Дайте хоч водиці!

Із рум’яного він став сіро-зеленим…

А потім… А потім було «братовбивство»…

Тим часом із Малої Житомирської привели цілу партію євреїв. Привели в рядах, по-військовому. Це були анархісти. Серед них виявилися і «керенські» офіцери, і доктори, і студенти зі студентками. Під час арешту вони стріляли в козаків. Отже, мусили бути покараними. Все ж козаки виявили стриманість. І біля театру «Аполло» вбили тільки їхнього ватажка Барона. Інші, отримавши по кільканадцять нагаїв, були відпущені.

16 січня Євтухів був ще одягнений у старшинську форму, а тепер вже перебрався в стару засмальцьовану шинельку й таку ж шапчину. Він не ховався, а маскувався. Бо ж міг як штабний старшина бути корисним у штабі Вільного козацтва… Але ні, він вибрав вуличні бої: три дні під «Арсеналом», три дні на Думській площі («погане місце!»), день на Подолі й день на Щекавицькому кладовищі, де разом із Січовими стрільцями ходив у багнетну атаку.

Найзапекліші бої точилися коло «Арсеналу». Багато впало там козаків, але й чимало більшовицьких трупів валялося на подвір’ї «Арсеналу», коли туди увірвалися розлючені гайдамаки. Втрати товаришів і те, що більшовики стріляли розривними кулями, так роззлостили козаків, що «не було пощади навіть більшовицьким сестрам-жалібницям, до того всі озвіріли»…

Хоч і придушили українці комуністичне повстання, але до Києва вже підкочувалась червоногвардійська орда Михайла Муравйова. Чутка, що на допомогу київським більшовикам іде «сам Муравйов», промайнула містом ще під час запеклих боїв. Досі про Муравйова ніхто не чув. І раптом виникли найстрашніші побоювання. Чому? Чому виник «страх перед цим у принципі смішним іменем»? Кияни зі страхом розповідали одне одному про його жорстокість, яка не знала меж. Неймовірно, але найгірші передбачення не тільки підтвердилися, а й перевищили очікування.

Муравйов почав регулярно обстрілювати Київ 18 (31) січня.

Стріляли поперемінно три– та шестидюймівки. Один зі снарядів потрапив у горище шестиповерхового будинку Баксанта на Бібіковському бульварі. Оскільки водогони не працювали, то пожежна команда й не намагалась гасити вогонь. Будинок палав упродовж цілого дня. Полум’я повільно опускалося з поверху на поверх. Від будинку залишився лише кам’яний скелет. Загалом, складалося враження, що від бомбардування постраждала чи не половина будинків у місті.

Київ горів з усіх боків: палав вокзал, догоряв будинок Богрова на Бібіковському бульварі, на Паньківській палахкотів шестиповерховий будинок Михайла Грушевського (під час цієї пожежі загинула надзвичайно цінна етнографічна колекція художника й архітектора Василя Кричевського). В кімнатах уночі було так ясно, що можна було читати.

Ці пожежі «створили одну з найграндіозніших картин епохи бомбардування Києва, рідкісної, повної трагізму краси цього стихійного лиха». Моторошною була картина трагічно-ефектного обстрілу Києва з лівого берега: починалося з червоного спалаху в Дарниці, а завершувалося «яскравою зіркою» вибуху на Печерську.

Обстріл був неймовірно інтенсивний: лише за одну добу Київ накривало до семи тисяч снарядів. «Перший образ більшовизму… – стверджував київський юрист А. Гольденвейзер, – не був позбавлений мальовничості та своєрідної демонічної сили…»

А в киян закінчувались харчові припаси. Тож, незважаючи на обстріл, люди мусили виходити на вулиці в пошуках поживи, мусили стояти в чергах за хлібом. Поруч розривалися снаряди, вбивали то одного, то другого, а люди, що на хвилю розбігалися, знову ладналися в чергу.

Понад тиждень гуділи над Києвом більшовицькі три– та шестидюймові «гості» з-за Дніпра. А місцеві заколотники з товарного вокзалу гатили по столиці запалювальними снарядами. Саме вони запалили величезний будинок Михайла Грушевського, від якого залишилися тільки стіни.

Канонада була страшенна. Подібне траплялось досі тільки на фронті під час гарматної підготовки до великої офензиви.

У ніч проти 26 січня, в ніч, повну блискавиць і грому, українські частини почали неорганізований відступ по Житомирському шосе. Отож вранці кияни нарешті відчули фізичну радість від того, що бомбардування закінчилось: «петлюрівці» відступили, обстрілювати Київ уже не було потреби.

На вулицях – купи змішаного зі снігом битого скла, яке неймовірно тріщало під ногами поодиноких киян, що їх лиха доля в той день закликала на вулицю… На Володимирській гірці швидко з’явилися «свіжі» людські трупи, розлилися «свіжі» калюжі крові біля стін Михайлівського монастиря, а «свіжий» людський мозок вкрив паркани і стіни будинків.

Олександр Євтухів на своє лихо залишився в Києві, хоч і чув, як немилосердно розправляються більшовики зі старшинами. Сховавши зброю під верандою в садочку свого товариша Доната Єфремовича, знищив усі старшинські відзнаки та документи, витягнув більшовицького документа, з яким тікав у грудні 1917 р. з Тамбова.

Та що з того, коли всі домашні знали, що він старшина?! А тут ще служниця ґаздині Зіна мала стосунки з підозрілим типом, який ще до боїв заходив до неї. І він знав, що в цій квартирі мешкає український старшина.

Ранок 26 січня нова влада почала з повальних трусів та арештів. До обіду будинок № 3 на Назаріївській вулиці ще не обшукували. Олександр встиг за цей час привести себе до «нехристиянського вигляду». Тепер він став подібний на звичайного дезертира. Близько 14.00 він пішов до Зіни прохати, щоб не видавала його. В цей час на сходах почулися важкі кроки.

Серце Олександра тривожно защеміло. За мить у кімнату ввалився звір із гидкою, зашкарублою пикою. На ньому висів цілий арсенал зброї: кулеметна стрічка, рушниця, шаблюка, бомби, пістоль у руках і ще один у кобурі.

Ні живий ні мертвий сидів Євтухів на ліжку Зіни. Та бандюк, напевно, прийняв його за Зіниного знайомого. Простягнувши миролюбно руку, він запитав:

– Таваріщ, нє знаєш, ґдє тот афіцер, што живьот здєсь? Спрятался, навєрноє, сукін син…

– Да-а-а, навєрноє, удрал, – невпевнено відповів російською Олександр.

– Імєєт счастьє, а то пєрєбіл би как сабаку…

При цьому володар життя і смерті недвозначно провів перед лицем у Євтухіва пістолетом.

Несподівано Олександр запитав:

– А какой сістєми у вас пістолєт?

Кацапило оживився і почав оповідати. Навіть необережно дав новому знайомому до рук свою зброю, щоб той краще роздивився.

Блимнула думка в Євтухіва розрядити пістоль москалеві у груди. Але що далі? Адже навкруги – повно його братанів…

Нарешті червоногвардієць пішов…

Нагорі господиня пані Бонецька була на грані нервового зриву. Вона з жахом розповіла, що той солдат щойно був тут, питав, де офіцер…

А в Києві панували натовпи босячні з рушницями…

Кияни ж у ці дні рідко виходили на вулицю. Хіба біля анатомічного театру на Фундукліївській постійно збирався натовп: тут кияни шукали своїх рідних, убитих завойовниками.

Із столиці треба було терміново тікати. Серед вільних козаків, як виявилось, було декілька робітників-провокаторів, тепер вони впізнавали і видавали захисників Києва. Видавали і місцеві комуністи-євреї. «Великороси», які складали основну силу війська Муравйова, слухаючи їх, довго не могли втямити, що воно таке «вільні козаки».

– Ти вілєнскій казак? – запитали і в Олександра, коли він проходив через Безаківський міст до залізничного вокзалу.

– Што ти, товаріщ?! Нєт, я нікада ім нє бил.

– Пакажи докумєнти…

– Смотрі…

Папери не викликали підозріння, але «жидюга», який стояв біля русака, вперто наполягав, що «етот тіп» – старшина Вільного козацтва…

Вже на еміграції згадував Олександр січневі бої в Києві, згадував своїх друзів і жертв тієї жорстокої боротьби, згадував двох відважних французів-добровольців, які за кілька хвилин перебили червоних кулеметників на Костьольній, а потім притягли кулемет і допомогли визволити хороброго старшину Кравченка, який із кількома козаками був оточений в одному подвір’ї на Михайлівській вулиці.

Витягував із пам’яті також образ жінки інженера Е. К., з якою кохався у короткі години спочинку від боїв… Навкруги ніби продовжувала гудіти страшна канонада… Їхня господиня, пані Бонецька, її син Стас та інші мешканці квартири поховалися у підвал. А Олександр і пані інженерова не звертали уваги ні на шрапнелі, що рвалися у дворі, ні на те, що мезонін, де вони кохалися, танцював як скажений. У ці секунди Олександру байдужою була дислокація ворога.

Хоч на свою вірну рушницю «Арісака», яка спочивала біля ліжка, він все ж поглядав.

Поглядав із любов’ю.

Бо кохав її найдужче.

14. Несмертельна зустріч зі смертю
(Розповідь богданівця)

24 січня 1918 року богданівець Олександр Фещук стояв із козаками у заставі на розі Олександрівської та Московської вулиць коло заводу «Арсенал».

На імпровізованій нараді з командиром автопанцерника «Чорт», який щойно підійшов із боку Хрещатика на допомогу, ухвалили йти в протинаступ. Панцерник звернув на Московську вулицю і почав із двох кулеметів кропити по більшовиках, що поховалися у дворах. А Фещук із козаками, озброєними кулеметом, із криком «Слава!» кинувся в атаку по Левандівській вулиці.

Козаки думали, що більшовики зустрінуть їх кулями, а тих як вітром здуло.

По дорозі Олександр вирішив на хвилю заскочити до свого помешкання. На подвір’ї він зіткнувся з двірником. Той стиха мовив, що в помешкання йти зараз небезпечно.

Та що не зробить безпечна молодість! Не звертаючи уваги на попередження, Фещук швидко побіг до покою, де мешкав.

Коли прочинив двері, побачив невідомого в сірій шинелі з рушницею напереваги.

– Якого полку?! – не розгубившись, тоном командира запитав Фещук.

– А ти каково?

– Я – богданівець.

– А я – бальшевік!

Фещук миттєво відвів лівою рукою його рушницю, а правою вхопив свій пістоль і крикнув:

– Віддай зброю!

А більшовик, не випускаючи рушниці, зі здивуванням і ніби з докором мовив:

– Таваріщ, ти ж адін!..

Фещук інстинктивно глянув ліворуч і побачив ще двох червоних, що навели на нього свої рушниці. Недовго думаючи, богданівець застромив пістоль за пояс і, подаючи більшовикові руку, сказав миролюбно:

– Товаріщ, разойдьомся!

І, повернувшись, мовчки вийшов.

Постріли не пролунали.

Богданівець, радісний, що вдалося уникнути смерті, знову біг до бою. Його проводжав здивований погляд двірника.

15. Лютий 1918-го у Києві

У Київ прийшов Муравйов. Із перших же хвилин кияни відчули: життя закінчилося. Залишалася лише стрімка стежка до пекла…

Після двотижневої смерті великого міста люди почали вилазити з льохів на вулиці – голод кликав до дії. Втягуючи голови в зимові пальта, зі страхом оглядали вони зруйнований Київ. А на перехрестях вулиць за «недорізаними буржуями» пильно спостерігали червоногвардійці, що прийшли «визволити» Україну від української влади.

Муравйовці були мало схожі на людей – такі жахливі були у них лиця. Та й на вояків регулярної армії вони були неподібні. Кидалось у вічі, що їхній одяг, напевно відвойований у «буржуїв», не відповідав «внутрішньому світу» цих випадкових власників. Та головне – на кожному з них холодно відбивали зимове сонце арсенали найрізноманітнішої зброї. Біля ніг вартових, як вірні пси, тулились кулемети, готові у будь-який момент загарчати злими чергами.

Вулиці Києва спорожніли. Життя вирувало лише на Хрещатику – тут знічев’я тинялись переможці. Траплялись і переможені.

Спочатку натовп не звернув особливої уваги на авто з озброєним людом, яке наближалося до Думської площі з боку Васильківської. На площі авто зупинилось – і матрос, вставши з сидіння, зробив жест обома руками, закликаючи підійти до нього. Обличчя «таваріщєй», що швендяли по Хрещатику, просвітліли. Кияни ж не приховували свого переляку. І було чого: з авто на них виглянули рушниці. Й кулемет описав цівкою півколо. Кияни хотіли дременути, принаймні розчинитися в натовпі, та розуміли, що вже пізно.

Обличчя матроса, і без того грубе та ще й рябе, набурмосилось до краю. В звірячих очах його розгоралося революційне полум’я безпощадності.

Почав він хрипко. Обличчя його враз підстрибнуло, а широкий рот, здавалося, став ще ширшим. Промова його була сумішшю погроз та оголошень. Зокрема матрос повідомив, що «по волі робітників» його призначено комендантом Києва.

Прокричав він і про те, скільки часу вже сумлінно бореться за владу робітників, бідніших селян, похвалився, скільки вже розстріляв офіцерів і буржуїв, у тому числі й у Києві. Сказав, що походить із Дону, де російські офіцери забили його жінку та дитину. Відтоді він і нищить офіцерів, які трапляються йому на дорозі. Загрозивши всім, хто проти нової влади, він пообіцяв, що «не втече й сам Петлюра».

Нарешті авто з комендантом міста рушило далі – й люди з полегшенням зітхнули. Та чи надовго втішились вони? Адже насувалась ніч, якої нетерпляче чекали легіони «таваріщєй» – вони ж бо на Київ дивилися як на велику здобич.

16. Київська трагедія

Вийти з Педагогічного музею було не так легко. Артилерія «братів із півночі» добре пристрілялась і засипала район шрапнелями. Співали свої пісні смерті й кулі. Члени Центральної Ради стояли біля виходу з будинку Педагогічного музею та споглядали на поранене місто. Сутеніло. Зліва підносився чорний дим. За університетом червоніла заграва: то горів прибутковий будинок Грушевського на Паньківській вулиці. На вулицях ніби вимерло.

Ось в університет ударив гарматний снаряд, за ним слідом другий. Гриміло й у районі оперного театру. Більшовицькі шрапнелі раз за разом покривали колишній жіночий пансіон Левашової, де розмістився Військовий генеральний комітет. «І кожен раз, коли гарматний стріл пробивав стріху й вибухав на піддаші, залізна стріха здіймалась великим пухирем, а потім знову спадала. Вирватись із будинку Ради ніяк не можна було; довелось там сидіти й чекати».

У вестибюлі зосереджено походжав Микола Порш. Час од часу він знервовано вигукував, що серед військових керівників «нема тямущої людини», що військові відмовились прийняти його стратегічний план і через це, мовляв, дали більшовикам у руки багато козирів… І це жалівся військовий міністр!..

Член Центральної Ради Микола Ґалаґан таки ризикнув і, пригинаючись від кулеметних черг, рушив до свого будинку на Жилянській. Обкидувало його і мерзлою землею від розривів гарматних стрілен.

Мешканці будинку, де він жив, сиділи в підвалі, очікуючи завершення бомбардування. Лише Миколина теща поралася на кухні. Ґалаґан, взявши шклянку чаю, мовчки засів за «Історію Французької революції». А по стінах будинку, мов горох, торохкотіли кулі…

Уранці прийшла з лавки дівчина-служниця й сповістила, що Київ зайняли більшовики. Вони оточують квартали й роблять повальні труси…

– Вже й до нашого будинку доходять, – з якоюсь безтурботністю сказала вона.

«Коли застукають дома, буде кінець», – подумав тривожно Микола і кинувся до скрині шукати цивільне вбрання, бо досі ходив у військовому. Ледь встиг переодягтися, як червоноармійці зайшли на подвір’я.

Поцілувавши на ходу сина і дружину Ольгу, Микола притьмом вискочив із квартири. Але далеко не зайшов: на сходах сидів червоноармієць із типовою «кацапською» фізіономією. Був він озброєний до зубів: мав рушницю, револьвер, дві бомби, до того ж був оперезаний кулеметними стрічками. Щоб заговорити йому зуби, Ґалаґан вдав, що побоюється бомб.

– Спрячьтє лучше еті самия бомби, нєровєн час, упустітє, апасна вєдь.

– Нічяво, нє апасна, – кацапура був утішений, що дорослий чоловік боїться гранат. А він, сміливець, бач, тримає їх у руках. Та ще й бавиться ними.

– Лучше би спряталі всьо же… – Микола помалу просовувався сходами далі.

– Чаво прятать-то, ані бєз капсулєй… – сказав «воїн революції» і, демонструючи свою «удаль», почав підкидати гранати.

Микола, пройшовши ще кілька кроків, знову ніби з острахом мовив:

– Ви, ваєнниє, панімаєтє, что означаєт «бєз капсулєй», «с капсулямі», а нам, штатскім, ето всьо єдінствєнно… Спрячтє лучше.

Чи Микола виявився гарним актором, чи москаль – до нестями тупим, але небезпека минула. І пішов Микола містом шукати собі пристановища.

А тим часом червоний жах вже навис над Києвом. Сотнями розстрілювали старшин. Удень і вночі арештовували та вели кудись людей, звідки вони вже не вертались. Хапали на вулицях. Шукали вільних козаків, гайдамаків, членів Центральної Ради та міністрів. Розстріляли трьох лівих українських соціалістів-революціонерів, членів Центральної Ради, хоч вони були прихильниками «радянської влади». «Єдина причина була та, що вони були українці. Розстрілювали всіх, у кого знаходили посвідку на внесок до Українського національного фонду. Знущались із портретів Шевченка й, подібно до царських жандармів, палили українські книжки…»

Особливо багато киян було розстріляно в Маріїнському парку. Їх потім вантажними автомобілями звозили до великої трупарні військового шпиталю. «На подвір’ї, – описував член Центральної Ради Яків Зозуля, – я побачив п’ять, а то й більше великих куп мертвих тіл, скинутих з авто, як дрова… Я оглядав ті тіла, що годину тому були ще живі, і шукав знайомих… Було досить зимно; свіжа кров, що витікала з ран, здіймалася над купами густою хмарою».

Трупи лежали по всьому Києву. Така була плата за гуманізм, який виявив Симон Петлюра до побореного на якусь мить ворога.

З Києва треба було рятуватися втечею…

Але й у рідному Требухові, куди з пригодами таки дістався Микола, було неспокійно, бо більшовики скрізь шукали офіцерів. Довелося тікати і з дому – та ночувати в колишнього свого джури Нестора Демидовича…

Одного дня над Требуховом з’явились німецькі літаки. Стало ясно, що німці перейшли в наступ. Більшовики, що отаборилися в селі, почали похапцем продавати селянам за безцінь коней, сідла, вози, амуніцію. Кинувши зброю, пішли врозтіч, вдаючи з себе демобілізованих, що йдуть собі з фронту додому.

Микола наважився повернутися до Києва, який, за чутками, вже звільнили німці. На дорозі ніякого руху на було – все принишкло. Вже коли виїхали за Бровари, погонич показав пужалном поперед себе. Спинивши коня, тривожно вигукнув:

– Он німці йдуть!

Погонич у роки Світової війни був поранений – і якраз на німецькому фронті, й, певно, не міг уявити собі, що з німцями можна зустрітись і мирно розійтись. Ґалаґан наказав їхати далі, але дядько якось нерішуче поганяв коня.

Ось і німецькі кавалеристи. П’ять чоловік. Вони навіть оком не повели в бік підводи. За ними їхала чота, далі сотня, а за нею кінний полк, потім піхота, артилерія і знову піхота з кулеметами… Німецьке військо лилось безперервним сіро-зеленуватим потоком по дорозі з Києва на схід. «А серед тої маси німецького війська виринали окремі фігури українських вершників з національними пов’язками на рукавах та з довгими шликами на шапках. Символ відношення реальних сил двох держав».

У душі панувало сум’яття. З одного боку, серце раділо, що настав кінець російській сваволі й жорстокості, «не буде тепер звірячого нищення людей… трусів, грабунків. Але, з другого боку, була якась непевність…» Що несуть із собою ці суворі люди у сталевих шоломах, що ходять збитими лавами під звуки сопілки?

Українці поставились до німців цілком прихильно, бо ж вони прийшли як союзники. Та й не тільки українці, а взагалі київські обивателі прихильно зустрічали німців, бо ті принесли з собою визволення від більшовицького пекла…

Микола Ґалаґан приїхав до Києва 24 лютого (а за новим стилем 9 березня). Приміщення Центральної Ради було розгромлене: за три тижні нашестя більшовики встигли понівечити все, що мало хоч і опосередковане відношення до «буржуазної» української влади: всі стільці, столи, шафи, скрині, лавки було поламано.

Почали сходитись члени Центральної Ради: всі в брудних чоботах, шинелях, у папахах або картузах, неголені й нечесані, приголомшені недавніми подіями.