Текст книги "Багряні жнива Української революції"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 36 страниц)

10. Трагедія на станції Яблонна

Був січень 1918 року. «Сіро-жовта маса бувших героїв» обліпила залізничні шляхи, що вели в Україну.

На станції Шепетівка скупчилося кільканадцять ешелонів із колишніми вояками російської армії. Тисячі голодних і знервованих людей у завошивлених шинелях шукали поживи для себе і коней, а також палива, щоб хоч на якусь мить сховатися від дошкульних морозів.

Та пошуки були марними. Місцеве населення все їстівне давно і надійно поховало від можливих зазіхань, тому вояки були роздратовані й злі. Особливо лютували на машиністів, які не хотіли вести далі ешелони. Їхні пояснення про те, що під Бердичевом зруйновано міст, збуджена юрба не сприймала.

– А чому не їхати через Новоград-Волинський і Мозир?!

– І там зруйнований міст, – чулась відповідь, – та й гайдамаки стоять.

– Неправда, брешуть всі вони, саботують, – була загальна думка.

– Пріставіть к машиністу часавова с рєвальвєром! Паєдєт!

– Баятьса какіх-то ґайдамаков нам нєт надобності, – викрикували хвалькуваті москалі. – У нас столька аружия, что целую армію ґайдамацкую разбіть можна.

І справді в кожному ешелоні було декілька вагонів із найрізноманітнішим озброєнням, а на окремих платформах ще й стояли гармати різних калібрів. Все ж не про війну з гайдамаками мріяли колишні вояки, для них ідеалом було тишком-нишком проскочити без бою поближче до свого дому. Від війни всі так втомилися, що сіро-жовта солдатська маса, яка місила грязюку в Шепетівці, вже не була військом. Учинити самосуд вона ще могла, але не більше…

Врешті три ешелони рушили на північ. В одному з них вертався додому Гордій Няньчур.

Ось уже і Новоград-Волинський недалеко. А якщо він у руках гайдамаків?! Що тоді?

Потяги збавляють хід. Напруга, що була розвіялась, знову почала згущуватись над вояцтвом. Нарешті стали. Після довгої і сумбурної наради вирішили послати до міста дві команди розвідників.

За кілька годин ті доповіли, що в Новограді-Волинському ніякого війська немає і що вокзал вільний.

З пересторогами та острахом ешелони минають місто і вокзал.

Хоч навкруги розгорнула свої чорні крила ніч, мало хто спить – страх перед невідомими гайдамаками не дає спокою. А може, вони в цей час гострять ножі, щоб не з порожніми руками зустріти непроханих гостей?

Як електричним струмом пронизала ешелони вістка, що за станцією Яблонною зруйновано міст, а за тим зруйнованим мостом засіли оті чортові гайдамаки.

Довелося вертати до Новограда-Волинського.

Та, наблизившись до вокзалу, крізь гуркіт коліс почули постріли. Деморалізована солдатська юрба, запакована у вагони, втратила притомність духу і запанікувала.

Дехто почав розбігатись. Тікали переважно до лісу. Ховалися і в ровах біля залізничного тору. «Нікому і в голову не приходило взятися за зброю», – згадував Гордій Няньчур.

А машиністи тим часом завернули ешелони в бік Яблонного…

Вранці від українського командування прибула делегація із заявою. Гайдамаки висунули вимогу повного роззброєння. Лише в цьому випадку вони налагодять міст і пропустять ешелони.

– Зброя мусить залишитися в Україні, – сказав один із делегатів.

Юрба була готова погодитися на ці умови – лише б її пустили далі. Та комісари почали підбурювати людей. І пропозицію відкинули, а делегацію з шести осіб заарештували.

Минуло кілька годин; за цей час нічого не змінилося – ешелони стояли. П’ятитисячна юрба мерзла, хвилювалась і лютувала. «Злоба і ненависть до гайдамаків, що загородили дорогу, росла і збільшувалася», – зазначав у спогадах Гордій Няньчур.

Лайка і прокльони сипалися на голови «хохлів-гайдамаків».

– Да што с німі панькатьса?! – ревіла підбурена юрба. – Ми їх нє троґаєм, а ані нас абадрать хатят.

І натовп кинувся до вагона, де сиділи заложники. Спочатку витягли двох.

Почався допит, який швидко переріс у знущання. Козаків повалили на землю і почали люто бити підборами в голову та тіло. Топталися по обличчях. «Чим далі, то з більшим азартом і озвірілістю знущалися над нещасними жертвами, аж поки вони не були замордовані», – свідчив Няньчур.

Зрозумівши, що їх чекає, решта гайдамаків «через голови озвірілої юрби» кинулась геть із вагона. «Ніхто й оглянутися не встиг», як четверо проворних козаків вітром розбіглися, прямуючи до лісу. Це ще більше роззлостило юрбу, але вже не було на кому вилити свій гнів і розпач.

Тож почали розходитися… В цей час один із замордованих ворухнувся. Це запримітив рудий та кострубатий москаль із посіченим віспою обличчям.

Він підійшов до понівеченого тіла, зняв із плеча рушницю і, не поспішаючи, тричі проштрикнув багнетом груди недобитого, з притиском підраховуючи кожний свій удар:

– Рас… два… трі…

Кацапило наступив чоботом на груди гайдамаці й із зусиллям востаннє витягнув скривавлений багнет. Вбивця намагався посміхнутися до своїх товаришів, але посмішка та вийшла кривою.

Глядачі почали тихо і «якось винувато» розходитися.

Минуло ще кілька годин.

Пристрасті вщухли.

Запанувала безнадія. Тоді й почулись голоси совісних людей, які засуджували розправу над беззахисними. Особливо дісталося рудому москалеві.

Кілька десятків людей підійшло до мучеників. На велике здивування, побачили, що гайдамаки живі. Негайно покликали лікаря і почали приводити їх до тями.

Поранених перенесли на двірець. Їх розтирали снігом, робили штучне дихання. Врешті козаки очуняли. Той, що тричі спізнав московського багнета, виявився сотником української армії.

Був це високий і гарний чоловік із добродушним обличчям та ясними очима. Коли він намагався щось сказати, то напружувався і закривав очі. Але замість голосу з пробитих грудей виривався якийсь хрипкий клекіт. Разом із неясними словами з уст витікала кров.

Все ж Гордій збагнув, що гайдамака просив повідомити про свою смерть наречену. Слабким, невиразним рухом мученик вказав собі на груди.

За пазухою у нього знайшли папери, а серед них – листи від нареченої та її фотографія, підписана в червні 1917 року в Павлограді на Катеринославщині. Сам гайдамака був родом із того ж таки Павлограда. Мав старшинського Георгія за Світову війну.

Збагнувши, що його прохання нарешті зрозуміли, сотник більше не силкувався говорити. На питання вже не відповідав.

Інший гайдамака був ще хлопцем. Його пощастило привести до повної свідомості.

Вигляд він мав страшний: із половини обличчя було збито шкіру, яка звисала за вухом. Із неї на шинель і за комір стікала густа сукровиця. Текла кров і з вибитого ока та численних ран.

Юнак від природи здоров’ям не відзначався: тож і шинель та черевики були йому завеликі. Він тяжко дихав і час од часу озирався. Говорив уривками і мало. Нічого добитися від нього було неможливо. «Лише те, що йому 17 літ, (що) походить із Чернігівської губернії, що в «гайдамаки» пішов по своїй охоті. А більше нічого».

Надвечір українці розпочали наступ. Ешелони в панічному безладі вирушили до Новограда-Волинського, а «поранені гайдамаки залишились на станції Яблонна».

11. На Північному фронті

Січневий сніг вкрив землю. По широкому, обсадженому високими тополями, шляхові їхало кілька вершників. Коні засніженою дорогою бігли весело: їм передався гарний настрій господарів – ті були веселі, бо отримали нарешті дозвіл на формування батареї з українським особовим складом.

Ось із-за дерев виглянула миза, де стояла їхня гарматна бригада. Скоро можна буде зігрітися…

Раптом із брами вилетів вершник. З усієї сили він гнав назустріч, махаючи тривожно шапкою.

– Пане поручнику! Вертайтесь! Не їдьте. Там зараз мітинг. Приїхав комісар… Вас хотять арештувати, – схвильовано кричав козак.

– А де ж голова, де члени ради? – запитав Василь Абрамович, коли козак порівнявся з ним.

– Нема нікого. Вони ще зрання виїхали до мизи Аспере.

Поручник не послухав козака і направив свого коня до брами. За ним рушили й інші вершники.

Ще здаля почули вони, як грізно гомонить мітинг. З вітром долітали окремі вигуки…

Комісар стояв на стільці й, розмахуючи руками, розпинався:

– Таваріщі, какая Украіна?! Ну і што, што мой дєд хахол на ґалавє насіл? Я – русскій чєловєк і вас прізиваю к єдінству!.. Пусть живьот рєвалюция, пусть живьот власть совєтов!

– Так ганьба тобі, як ти зрадив своєму народу. Перевертень! – озвався один із козаків, що під’їхав разом із поручником.

Тут лише комуніст звернув увагу на вершників.

– Таваріщі, ето буржуазная правакация! Вас каламутіт аднаґоднік! А кто єво падбіл? Афіцер! Всьо зло в ваших афіцерах! Унічтожить іх нада! За мной, таваріщі!

І комісар підскочив до поручника та вхопив його коня за повід.

– За мной, таваріщі!

У цей час свиснув нагай і на мить оповив озвіріле обличчя більшовика, залишаючи на ньому червону смугу.

– Геть, погана собако! – крикнув гнівно поручник.

Кінь злякався крику та кинувся вбік. Старшина швидко опанував тварину. Кінь став як кам’яний, тільки нервові дрижаки пробігали по його тілу.

– Дивуюсь вам, – звернувся поручник до українців, яких було чимало серед мітингуючих, – які ж ви нащадки славних запорожців, коли даєте ображати своїх старшин?

– Бєйтє єво, бєйтє! – тримаючись за обпечене нагаєм обличчя, лютував комісар.

– Сривай іх с канєй! – засичали москалі, яких теж вистачало на мітингу.

– Не дамо! – загукали українці. – Це наші!

– Бєйтє єво, бєйтє!..

Сухо клацнули курки карабінів вершників.

Коні, відчуваючи небезпеку, нервувалися.

– Стій! Першому, хто рушить із місця, всадю кулю! – закричав поручник. – Розвідчики, до мене!

І поїхав прямо на мітингуючих. Блідий, зі стуленими вустами, разом із товаришами Василь Абрамович їхав крізь натовп, який поволі розступався перед ним. Очей ворожих бачив він чимало. Та ніхто не посмів доторкнутися до нього.

– Брати-українці, – вже спокійніше гукнув поручник, – я отримав дозвіл на формування української батареї. Не йдіть за провокаторами. Хто почуває себе сином України, хто любить свою Батьківщину і хоче повернутися додому, той буде завтра у мене! А тепер всі по хатах!

– Прийдемо! Всі будемо! – залунало у відповідь. – Не дамо наших на поталу…

– Да ми што, ми нічаво, – виправдовувались ніяково москалі, побачивши, що справа схилилась не на їхню користь.

Тим часом комісар, ховаючись поза спинами мітингуючих, уже тікав.

– Візьми Ястреба, Кутько! – сказав Абрамович джурі, віддаючи поводи.

Подякувавши козакам за підтримку, поручник попередив, що «це ще не кінець».

– Але знайте: як будемо триматися міцно оден одного, то ніхто нас не вразить.

Абрамович вже попрощався з козаками, коли до нього підійшов бунчужний.

– Пане поручнику, – якось нерішуче сказав він, – ви б поїхали на ніч до мизи Аспере.

– Щоб завтра всі казали, що я злякався одного комуніста та втік? Хто ж тоді мені віритиме? – І Абрамович пішов до білої кам’яниці, що ховалася в гущавині саду.

Уночі він, сидячи біля каміна, писав матері листа в Богуслав… Писав, що вже давно був би вдома, та хоче повернутися до України не сам, а разом з українською частиною.

Постріл надворі не дав докінчити думки. Заіржали перелякано коні. Грюкнули вхідні двері, й у кімнатах загупали чоботи рішучих людей.

– Латиші! – промайнула тривожна думка.

Василь миттєво підскочив до дверей і двічі обернув ключа в клямці.

– Атваряй! Атваряй, нє то будєм ламать двєрь.

Ухопивши зброю, поручник кинувся до вікна і розбив шибку. Сильний вітер зі снігом увірвався до кімнати. Ясно спалахнуло вугілля в каміні.

Дубові двері під натиском плечей і під ударами прикладів затріщали.

Розбите вікно було невелике за розмірами, щоб вилізти через нього. Довелося вибивати раму. У цю мить гримнули постріли і від дверей відлетіло дві тріски. І полум’я блиснуло в каміні.

Відскочивши від вікна, Василь наштрикнувся на крісло. Біль підказав рішення. Вже не думаючи, схопив він крісло і з силою жбурнув у вікно.

Разом із кріслом вилетіла і рама.

– Ну, Боже поможи, – перехрестився старшина і кинувся в темряву.

У цей час впали двері. Та Василь вже біг по засніженому саду. Навздогін йому стріляли з вікна…

– Це ви, пане поручнику?! – раптом із-за дерев долинув шепіт джури Кутька.

– Я.

– Ну, слава Богу, ось ваш кінь, скачіть звідси скорше.

Яким рідним був цей голос!

Вмить поручник вже був верхи.

– Дякую, Кутько. Я тобі цього не забуду! Я – в Лоон за партизанами.

– Візьміть хоч мою шинелю та шапку.

Але поручник вже вдарив острогами…

За дві години порядок у гарматній бригаді було відновлено: під натиском партизанів червоні латиші і москалі накивали п’ятами.

Усе ж мрія Василя про українську батарею не здійснилась: тоді ж, на початку 1918-го, російські війська під натиском німців відступили з Естонії і бригада, де він служив, опинилась аж у Поволжі. Там поручника арештували – «за врєдноє вліяніє на салдат і кантррєвалюцию». Лише завдяки щасливому випадку він вирвався із Саратовської в’язниці й з невеликим гуртом одчайдухів дістався України, «де вже в рідному війську не оден раз змушував большевиків пожалкувати про його втечу».

12. Проголошення незалежності та перші бої за неї

Проти 4-го Універсалу голосувало лише чотири члени Центральної Ради, і то представники російських партій.

Російські меншовики виходили із залу похмурі, а Михайло Балабанов (єврей за національністю) був просто розлючений. Українці ж вітали один одного, чоломкались. Вони виглядали як іменинники – хоч донедавна і були противниками української самостійності. Остаточно протверезіти від ілюзій про можливість жити в «новій федеративній демократичній» Росії домогла їм розпочата Петроградом війна. Справді, як жити двом частинам однієї держави разом, у дружбі й мирі, коли одна з них веде проти іншої війну? Своєю нещадною політикою Росія допомогла протверезіти багатьом автономістам.

Та радісний настрій поєднувався із тривогою за долю державності. Тривогу посилювало й те, що на урочистий акт проголошення 4-го Універсалу на Софіївському майдані прийшло дуже мало людей. Член Центральної Ради Микола Чеботарів згадував, як він у цей день заліз на дах висотного будинку праворуч від Софії. Відкрилася чудова панорама Софіївської площі. На вкритому снігом величезному майдані чорнів малий гурт людей, що очікував Михайла Грушевського, який повинен був урочисто проголосити 4-й Універсал. «Не було спонтанного зрушення цілого Києва, не була заповнена площа «по береги».

Відповіддю на проголошення української державності було більшовицьке повстання. Ще тиждень не минув від оприлюднення 4-го Універсалу, як на вулицях Києва почалися справжні бої. Вони йшли по всьому Києві. Чіткої лінії фронту не було. «А тим часом «браття козацького роду», які позбирались у Києві у великій кількості та називали себе полками імені різних українських героїв, оголошували свій знаменитий «нейтралітет» у боротьбі між військом Української Центральної Ради та московськими большовиками; вони (козаки цих полків. – Ред.) лишались сторонніми глядачами в цьому нерівному двобої й спокійно лускали насіння. Більше сумного та й, мабуть, більш ганебного видовиська не можна чи дуже трудно собі уявити».

У дні боїв члени Центральної Ради продовжували натхненно працювати над законодавством – хоч треба було йти в касарні переконувати козаків відмовитися від згубного для України «нейтралітету» та виступити збройно проти заколотників. Але центральнорадівцям більше до душі було вдосконалення нікому непотрібних проектів. Микола Чеботарів, який чимало зробив для розбудови українського війська, констатував: «…До касарень уже українського війська абсолютно ніхто з наших «діячів» не заглядав, жодної праці – ні національної, ні політичної – серед українського війська не переводилося. Все козацтво добре їло, не гірше спало, лузало насіння, грало, правда, в українські картярські ігри… і тинялося по вулицях… Так будувалася нова, молода Українська держава!»

Невеликі українські частини контролювали незначну частину міста: вони боронили квартал між Великою Володимирською, Пушкінською, Фундукліївською та Бібіковським бульваром (тут містилися Центральна Рада, Військовий секретаріат і штаб Гайдамацького коша Слобідської України); квартал між Лютеранською, Інститутською, Мерингівською та Банковою (тут перебували штаб коменданта київської залоги – коло кірхи, штаб Вільного козацтва м. Києва – біля кінного цирку П. Крутікова, Генеральний штаб – на Банковій, 5 та Державний банк на Інститутській, а також квартал у районі Львівської вулиці, де розмістилися Січові стрільці, й касарні богданівців у Печерській цитаделі якраз проти «Арсеналу».

Головним осередком повстання став «Арсенал». Опанували більшовики й майстерні Києва-1, околиці пристані та район між Крутим узвозом і Собачою тропою. Районами найвпертіших боїв були Софіївський майдан, де йшли бої за телефонічну станцію, та відтинок між «Арсеналом» і Державним банком. Особливо тяжко було богданівцям, бо кулі з «Арсеналу» літали в їхніх касарнях.

Із другого боку «Арсеналу», в касарнях біля Миколаївських воріт, розташувався Український сердюцький імені гетьмана Сагайдачного полк, що, як і всі сердюки, оголосив «нейтралітет» та «залюбки не лише перепускав арсенальців, але й продавав їм їжу та набої». Такі ж «нейтральні» частини були розташовані в гарматній військовій школі у Кадетському гаю (Сердюцька гарматна бригада), в казармах колишнього Луцького і Бендерського полків, та й у самій цитаделі стояв Шевченківський полк, який приїхав із Петрограда вже добре розпропагандований. Були ще вкрай пасивні кінний полк Вільної України та піший полк імені М. Грушевського. Цих «нейтральних» і «напівнейтральних», зазначав командир гордієнківців Всеволод Петрів, було так багато, що вони перевищували числом обидві сторони конфлікту.

У Києві свистали зусібіч кулі, чулись гарматні вибухи, а в Центральній Раді сперечались над земельним законом. Стріляли вже й коло самого приміщення Педагогічного музею. Члени Центральної Ради, зрозуміло, чули рушничні вибухи та черги кулеметів, але до тями їх це не приводило.

Якраз у розпал боїв із Білорусі прибув Запорозький полк кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка на чолі з Всеволодом Петрівим. 20 делегатів від нього, брудних і обдертих, у кошлатих сибірських шапках, але з лискучою від чистоти зброєю, прийшли до Педагогічного музею, щоб зголосити Центральній Раді своє прибуття. До них вийшов «сам» сивобородий «батько» Грушевський.

– Ну ось я, що хочете, діти? – впевнено промовив він.

– З далекої Білорусі, без всякого наказу, прийшли ми сюди у Київ та до вас, батьку. На фронті нам казали, що ви тут усі чисто буржуї, а прийшли ми сюди, то не можемо дати собі ради: не знаємо, хто з ким та за що в Києві б’ється.

Замість закликати вояків захистити проголошену 4-м Універсалом українську державність, Михайло Грушевський почав виправдовуватись. Він стверджував, що воякам набрехали про буржуазність Центральної Ради, і на доказ цього представив своїх товаришів – виразного селянина Гаврила Одинця та ще якогось робітника.

Потім виступив секретар військових справ Микола Порш. Він з’ясував, що Секретаріат військових справ щиро йде назустріч демократичним гаслам і прямує до осягнення якнайскорішого спокою, тому й оголосив часткову демобілізацію Південно-Західного фронту, зменшує кількість частин, проводить демократизацію армії. Військовий міністр УНР говорив делегатам полку імені кошового Гордієнка те, що вони вже не один раз чули на мітингах.

Не це хотіли почути гайдамаки. Вони були вкрай здивовані, бо так не підходила дійсність до цих «пацифічно-плаксивих слів»: безупинна стрілянина звідусіль – і «велемудрі» розмови про спокій, якого прагне військовий міністр, а з ним і вся Рада.

Потім говорив Одинець та ще кілька членів Центральної Ради, але ніхто з них не відповів на поставлене питання: хто з ким і за що б’ється в Києві…

Більшовицьке повстання придушили за допомогою богданівців, вільних козаків, гордієнківців і гайдамаків, які повернулися з Чернігівщини. Був узятий нарешті й «Арсенал». Із його казематів почали виносити трупи закатованих у жахливий спосіб богданівців та вільних козаків. Розлючені гайдамаки хотіли постріляти полонених ворогів, та Петлюра не дозволив цього.

– Коли хочете розстріляти їх, – кричав він, показуючи на понуру юрбу, що стояла під високою, з бійницями, цегляною стінкою, – то розстріляйте перш мене! Це ж робітники, які, може, й по несвідомості спровоковані до повстання проти української влади робітників і селян, між ними, може, є чимало й несвідомих українців із тих працюючих, за яких ви ведете боротьбу, і ви їх хочете розстріляти? Я того не дозволю, першу кулю в мене.

– Теж добрий, – похмуро кинув один із гайдамаків волохівського куреня. – А вони навіть наших ранених розстрілювали, та ще й знущались…

Чи знав Симон Петлюра, що в час кривавої січі гуманісти завжди програвали? І що за гуманність одного кров’ю розплачуються інші…

А Центральна Рада, попри свист куль і вибухи шрапнелей у кварталі навколо Педагогічного музею, продовжувала стоїчно працювати. Члени законодавчої комісії ретельно готували проект закону про восьмигодинний робочий день, сподіваючись таким чином заспокоїти робітників. Члени Центральної Ради завзято дебатували кожний параграф, окремі формулювання і навіть окремі слова. Дебатувати, попритулявшись до стін, щоб не зачепила куля.

Грушевський весь час підганяв їх. Нарешті голова законодавчої комісії поніс законопроект на розгляд пленуму Малої Ради. Коли він зайшов до малого залу засідань, то побачив, що майже всі присутні члени Ради стоять одягнені і з шапками в руках. Без обговорення ухвалили вони Закон про права та привілеї робітництва. І посунули до виходу.

Так завершився перший період Центральної Ради.