Текст книги "Багряні жнива Української революції"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 36 страниц)

7. Так творилася Українська революція

20 жовтня 1917 року в Києві мав розпочатись Третій всеукраїнський військовий з’їзд. Незадовго перед тим Богданівський полк повернувся з передової чужої війни і розташувався під Волочиськом. Саме звідти вирушили на з’їзд делегати богданівців: інженер Макаренко, Микола Ґалаґан та полковий господар І. Андрущенко. Поїхав і командир полку Юрій Капкан – як член Українського генерального військового комітету.

Делегатів від різних військових частин і флоту та гостей зібралось на з’їзді понад дві тисячі. Щоб усі вмістились, вирішено було провести з’їзд у цирку Крутікова на Миколаївській вулиці.

Ще до пленарного засідання на вимогу соціал-демократів та есерів делегати розділилися на партійні фракції. Проти цього рішуче виступили самостійники. Та їхній голос потонув у криках соціалістичної більшості. На знак протесту проти поділу українців за партійним принципом самостійники на одній із нарад з’їзду відмовились покинути кімнату, призначену для фракції есерів. Тоді демагогічну промову виголосив генеральний секретар партії соціалістів-революціонерів Микола Ковалевський:

– Трудовому народу непотрібні гетьмани, яких добиваються самостійники, бо гетьмани землі й волі не дадуть; народу потрібні ті, хто дасть землю і свободу, хто веде до соціалізму. Україна під проводом самостійників не дасть землі, не дасть волі трудовому народу.

Після цієї підбурюючої промови есери, яких була абсолютна більшість, виштовхали самостійників у спину із зали нарад.

«Нова Рада» (ч. 169 за 1917 р.) подала такий партійний склад з’їзду: есерів – 783, есдеків – 111, есефів – 24, самостійників – 24, націоналістів-революціонерів – 13, більшовиків – 11, безпартійних соціалістів – 3, безпартійних – 90 та один анархіст. Партійність вісімдесяти делегатів так і не вияснили. Всього зареєструвалося 965 делегатів. Представляли вони понад три мільйони вояків-українців.

На пленумі з’їзду велику промову виголосив Володимир Винниченко. Він розлого оповів про свою поїздку до Петербурга і про переговори, власне, торги Генерального секретаріату Центральної Ради з Тимчасовим урядом, «представляючи все те як революційну боротьбу за інтереси українського народу… Промову свою закінчив Винниченко заявою, що Україна хоче залишатись у федерації з Росією, що Центральна Рада твердо й незмінно стоїть за принцип федерації і що всякі кличі сепаратизму й самостійництва є провокацією». І це він говорив за кілька днів до Жовтневої революції в Росії, коли центральна російська влада з тріском розлетиться вщент, а Керенський, переодягшись на жінку, ганебно тікатиме, рятуючи своє життя!..

До рішучої дії українців підштовхнули більшовики.

По обіді 25 жовтня на з’їзд з’явився голова Українського військового генерального секретаріату Симон Петлюра і заявив, що «важність моменту й серйозність подій, які назрівають, вимагають від учасників з’їзду, щоб вони перервали на якийсь час виконання своїх громадських обов’язків як члени з’їзду та в інтересі українського народу виконали свій обов’язок як вояки. В імені Українського уряду він просив делегатів зі зброєю в руках стати до послуг Центральної Ради. Після короткого обміну думок з’їзд одноголосно постановив зорганізуватись у полк».

Оскільки до богданівців – єдиної на той час української військової частини – вояки-делегати ставились «як до чогось всім близького й дорогого» і певного, то командиром «з’їздівського» полку обрали командира богданівців Юрія Капкана, а полковим ад’ютантом – Миколу Ґалаґана, який, власне, і взявся керувати цією частиною. Капкан вдовольнився становищем «почесного шефа», а невдовзі взагалі зник зі столиці.

Тільки надвечір пощастило дістати з «Арсеналу» 420 рушниць і набої до них. Курені розмістились неподалік Центральної Ради й Українського генерального військового секретаріату – на Фундукліївській та на розі Бібіковського бульвару і Тимофіївської.

У ситуації зорієнтуватися було нелегко. Одначе ставало очевидним, що в боротьбі проти військ штабу Київської військової округи українські відділи кооперуються із ненадійним союзником – більшовицькими загонами, які можуть повернути зброю і проти Центральної Ради…

Близько четвертої години ранку до штабу прибігли два юнаки зі школи прапорщиків, що містилася біля Софіївського собору. Вони сповістили, що школи прапорщиків отримали наказ бути готовими вирушити в будь-яку мить. Куди і з якою метою, юнаки не знали. Симон Петлюра попрохав Миколу Ґалаґана піти до школи і на місці зорієнтуватись.

Командир «з’їздівського» полку разом із хлопцями без охорони вирушив вулицями нічного Києва. Дорогою юнаки сказали, що ніби чули, що їх поведуть до Кадетського гаю. Ґалаґан зрозумів: штаб Київської військової округи концентрує свої сили для відсічі «бунтівникам». Що робити, він не знав, але знав, як поводити себе…

Розмова з начальником школи спочатку не складалася – той говорив із представником Українського генерального військового секретаріату нахабно і зневажливо. Тоді Микола пішов на авантюру і «поінформував», що штаб Київської військової округи, якому підпорядковувались юнацькі школи, втік і що єдиною законною владою у Києві є Центральна Рада та її органи, тому іменем Військового секретаріату рішуче наказав до розпорядження нікуди з відділом не рухатись. У випадку, коли б полковник не виконав наказу влади, з ними буде вчинено за законами військового часу.

Почувши таке, полковник, який досі сидів, підвівся і вже зовсім іншим тоном почав розпитувати, як же йому бути… Ґалаґан охоче допоміг йому, сказавши, що всю відповідальність за законність наказу Генерального військового комітету бере на себе, а полковникові треба лише виконувати накази.

Начальник школи попрохав дати час для наради зі старшинами. Зрозуміло, що, коли б у цей час зателефонували зі штабу округи, авантюра закінчилася б провалом і Микола був би арештований. Власне, полковник і сам міг би зателефонувати…

Ґалаґан не втрачав ініціативи. Побачивши коло себе підполковника, помічника начальника однієї зі шкіл, який на нараду не пішов, богданівець вирішив його використати. Ґалаґан був добрим психологом. Він розумів, що шукати спільника в підполковникові шляхом агітації чи переконання недоцільно, більше того – така позиція могла б викликати підозру щодо законності його заяв і наказів та посіяти сумніви в силі й спроможності влади, від імені якої він виступав. Тому він не переконував, а наказував. Коротше кажучи, поручник увійшов у роль повновладного представника законної влади.

Розуміючи, що кожний старшина мріє стати начальником, Ґалаґан закликав до себе підполковника і сказав:

– Єслі вашево начальніка прійдьотса асвабадіть, то на єво мєстро прізначу вас.

Після цих слів підполковник витягнувся, клацнув закаблуками, взяв під козирок і по-військовому відповів:

– Слушаю-с.

Тим часом підійшли два союзники-юнаки і закликали до зали, де зібрались юнкери. Микола сміливо пішов. За ним відразу сформувалася свита з підполковника, двох комісарів Центральної Ради, що були приставлені до цих шкіл, але досі не мали жодного впливу на події, та оті два небайдужі юнаки.

У залі стояв галас. Раптом хтось із присутніх, побачивши в дверях підполковника, гукнув на повний голос:

– Встать! Смірно!

Усі посхоплювались і завмерли.

Присутність підполковника дуже допомогла поручнику Ґалаґану: той мовчазно засвідчував законність дій новоявленого представника Центральної Ради, а команда «встать-смірно» могла бути скоріше віднесена на честь Ґалаґана, оскільки він йшов першим.

Миколі нічого не лишалося, як відчути, що він є persona grata. Йому підставили стіл, він заліз на нього і рішучим голосом виголосив революційну промову. Сказав, що коли полковник не виконає наказу Генерального військового секретаріату, то буде миттєво усунений із посади. Зрозуміло, не забув Ґалаґан представити нового «начальника школи»…

Справа закінчилася тим, що юнаки заявили про повну лояльність Центральній Раді. Виходив із залу Ґалаґан переможцем. Кілька юнаків-українців закричали: «Слава Україні!», інші підтримали: «Ура-а!»

На старшинську нараду Ґалаґан прийшов як воєначальник. Очі офіцерів палали люттю. Вони засипали українського старшину гострими питаннями. Але той відмовився давати будь-які пояснення, резонно заявивши, що прийшов сюди не для того, щоб мітингувати, а щоб «передати їм військовий наказ, який вони мають неухильно виконати». І вийшов. Через мить за ним вибіг полковник і заявив, що старшини постановили визнати Центральну Раду.

Назад, на Гімназійну вулицю, Микола Ґалаґан вже пішки не йшов, його відвезли в екіпажі з гумовими шинами. Наказ віддав полковник, який ще годину тому був переконаним прихильником «єдіной-нєдєлімой» Росії, а тепер визнав законною владу «сепаратистів». Так творилася Українська революція.

8. Сам на сам із «братнім» народом

Листопадового ранку 1917 року інтендант Київської військової округи полковник Лавріненко зустрів комісара Центральної Ради Григорія Гордієнка такими словами:

– Пане комісаре, почалось! Майстерні застрайкували! Жадають негайно представника Центральної Ради. Он на столі їхній ультиматум. Їдьте скоріше на Печерськ.

Обличчя у полковника Лавріненка дрижало. По ньому було видно, що справа набирала драматичного розмаху. Щоб загасити пожежу, треба було негайно дістати сім мільйонів карбованців, але де?!

Досі Генеральний секретаріат Центральної Ради був крайовим органом Тимчасового уряду і отримував гроші на утримання з Петрограда. Тепер же, коли Тимчасовий уряд скинули більшовики, гостро постала проблема – з яких фондів виплачувати робітникам і службовцям заробітну платню. Більшовики, звісно, не мали жодного наміру фінансувати діяльність Центральної Ради, яка проголосила Українську Народну Республіку. А українських грошей ще не було. На лихо, ще Тимчасовий уряд заборгував робітникам «Арсеналу» та військових майстерень на Печерську за три місяці.

Більшовики використали цю ситуацію і почали підбурювати робітників до страйку, переконуючи їх, що Центральна Рада не хоче виплачувати їм заробітної платні через свій «буржуазний характер».

Напруга на Печерську зростала з кожним днем…

Прочитавши вимоги, Григорій Гордієнко поїхав до голови Всеукраїнської ради робітничих депутатів Миколи Порша, щойно призначеного генеральним секретарем праці Центральної Ради, і доповів про тривожні події на Печерську.

Порш одразу закликав директора Київського державного банку. Та виявилося, що той найбільше міг дати 900 тисяч карбованців.

З тими грошима і поїхав Григорій Гордієнко на Печерськ рятувати ситуацію.

Площа перед майстернями була вщерть заповнена народом. Посеред двору хтось промовляв з імпровізованої трибуни, а натовп загрозливо піднімав догори тисячі кулаків. Григорій Гордієнко відразу помітив надзвичайне піднесення людей – було видно, що терпець у них увірвався і вони готові до рішучих дій.

Залізна брама була широко розчахнута, та багато хто вже не міг протиснутися на подвір’я. Все ж, коли водій комісара Центральної Ради дико заревів сигнальним гудком, люди інстинктивно розступилися і автомобіль вкотився до двору. Зупинились перед самою трибуною. Біля неї стояли представники Московського, Київського та районних комітетів профспілок, за ними – тисячі жінок-кравчинь, за якими товклися шевці, кравці, чинбарі та «відомі більшовики» – арсенальці. Всього на мітинг зібралося близько двадцяти тисяч розгніваних.

Всі жадали негайної – і позитивної – відповіді на свої домагання.

Григорій всім єством відчув загрозу життю, але холоднокровності не втратив, бо розумів, що його доля залежить і від нього також. Він вже обрав тактику – противник повинен виговоритися першим. Тож і запропонував уповноваженим висловити свої вимоги до Центральної Ради.

А їм цього й треба було. Один за одним виходили на трибуну промовці, й палкі та гнівні слова летіли над площею. Першим, зрозуміло, виступив «сєвєрний брат» – представник Центрального (Московського) «профсоюзу», за ним – талановитий оратор, місцевий більшовик Леонід П’ятаков… Останньою промовляла місцева комуністка – кравчиня.

Всього викричалось близько кількох десятків людей. Вони на всі заставки лаяли царизм та «буржуазну» Центральну Раду з її «міністрами-генералами», казали, що від панів, які засідають у Центральній Раді, нема чого чекати добра. «Ліш рабочє-крєстьянская власть защітіт прастой народ!» – такий був лейтмотив усіх виступів.

Усе ж вимоги висували Центральній Раді. Головне домагання: негайно виплатити платню «за всі місяці революції», далі збільшити платню вдвоє «й прийняти на себе відвічальність за всі ті кривди, які учинив їм царат».

Кожного промовця люди зустрічали бучними оплесками та образливими вигуками на адресу Центральної Ради.

І без того величезне обурення зростало.

Григорію Гордієнку здавалося, що тисячі м’язистих рук щомиті були готові схопити його і розірвати на шматки.

Він не помилявся.

Витримавши паузу після останнього промовця, Гордієнко, не виказуючи свого хвилювання, поволі зійшов на свою голгофу.

Робітництво одразу вибухнуло люттю.

– Далой! Буржуй! – гнівно заволала під’юджена промовцями багатотисячна юрба.

Козак Грицько стояв мовчки, чекаючи, коли натовп вщухне. Справді, через якийсь час задні ряди стихли та ще й почали вимагати від тих, хто стояв попереду, дати висловитися промовцю.

Першими вмовкли чоловіки, але жінки-кравчині продовжували вихлюпувати свої бурхливі емоції. Тож чоловіки почали їх досить грубо заспокоювати. Але ті не вгавали та ще й відгризались. У натовпі почалися сутички… Чоловіки швидко довели свою правду неврівноваженому жіноцтву…

Зрештою кравчині отямились. Настала повна тиша. І лише як відгомін бурі несподівано долинув самотній жіночий голос:

– Бор-жу-у-уй!

За ним із тисяч грудей вирвалося:

– Тс-с!..

Вичекавши ще хвилину-другу, комісар Центральної Ради почав:

– Товариші!

І вмить натовп обурено заревів:

– Па-русскі, па-русскі! Нє панімаєм!

– Добре, буду говорити «по-русскі»…

Оминувши політичні вимоги, Григорій Гордієнко звернув увагу, що конкретні запити, тобто запити матеріальні, для всіх, що зібралися, напевно, є головними.

– Товаріщі! – говорив він. – Ізвєстно лі вам, что нє Центральная Рада, а рабочє-крєстьянская Москва нє дайот вам дєнєг? Прєдставітєлям Московского профсоюза навєрняка ізвєстно, что 14 міліонов, какіє дожни бить пєрєдани Центральной Радє для вас, чєтирє дня назад билі скорим поєздом отвєзєни в Бєрдичєв. Стидно вам, товаріщі, так распінаться за інтєрєси рабочєго класа, когда ви самі лішилі рабочіх етіх дєнєг. Ви самі, возможно, своєй рукой подпісалі дєкрєт, котрий прирьок рабочіх, женщін і іх дєтєй голодать!

Враження було величезне. Робітники нахмурились й напружено думали.

– Товаріщі, вот вам мой автомобіль, обєрітє от сєбя 5–7 чєловєк, я видам ім аружиє, і пусть оні нємєдлєнно єдут в Бєрдічєв і получат там 7 міліонов, какіє вам прінадлєжат. Правітєльство Центральной Ради разрєшаєт вам получіть іх для сєбя!

На подвір’ї почулися вигуки:

– Вєрно! Вєрно!

Залунали оплески. Хтось із робітників-шевців закричав:

– Слава Центральній Раді!

Із полегшенням Григорій Гордієнко вже направився був до виходу, коли на нього впала фурія. Її бліде обличчя тремтіло, а очі палахкотіли пекучим вогнем ненависті.

– Таваріщі! – істерично загукала вона. – Стидно паддаваться правакационним рєчам! Вєдь за наши дєньґі он виучілся прєкрасно ґаваріть! А ви уж і рассолопілісь. Таваріщ камісар, пакажитє сваю руку!

Жінка енергійно вхопила Грицька за лівий лікоть і піднесла його руку догори.

– Развє ето рука пралєтарія?! Ето афіцер ґаваріт, а ви єво слушаєтє!

«Я не годен переказати, що сталося з мітингуючими, – згадував пізніше Григорій Гордієнко, – крик, стогін, істерики, погрози, оплески – все злилося в один дикий ґвалт…»

А всю цю какофонію покривало могутнє:

– Далой! Правакатор!

Найстрашнішими були жінки. Від них йшла основна небезпека. Розпатлані, запінені, скрегочучи зубами, вони кинулися до трибуни і вхопили промовця за поли.

Момент був вирішальний. За мить Грицько вже міг бути на землі під ногами озвірілої юрби. Та не страх, а шалена злість закипіла в душі козака. Він різко, широким помахом, розсік перед собою повітря. Він готовий був кинутися у бій проти всіх, проти всього ошалілого натовпу. «Я не знаю, що говорило їм моє обличчя, – згадував Григорій Гордієнко, – але многотисячний озвірілий натовп вмент замовк. Жіноча лава… посунулась назад».

– Товаріщі! – з дивною певністю вирвалось у нього. – Я знал в часи царізма провокаторов, я слишал про іх грязниє провокациі, но такіх провокаций, как сєйчас, царізм нє знал.

Григорій повернувся до комуністки, вхопив її за правицю і несподівано підняв догори.

– Покажитє, товаріщ, своі рукі!

Її біла як сніг рука раптом протяглася в повітрі. І сонце змовницьки заграло в дорогих камінцях її золотих обручок.

– Товаріщі! Разніца между моімі рукамі і етой женщіни развє та, что она імєєт трі золотих кольца, а я – ні одного.

– Далой! Вон! Правакаторша! – ще страшніше загуло на просторому дворі, оточеному звідусіль високим муром і будинками майстерень.

Ще луна не вляглася, а Григорій Гордієнко вже спустився з трибуни та розпорядився, щоб представники комітету вибрали з-поміж себе делегацію до Бердичева, і передав їм свій автомобіль. Та непомітно кинув шевцеві, який кричав «Слава Центральній Раді!», аби шевці негайно зібралися в своїй майстерні. Там він роздав 900 тисяч карбованців.

А за три дні з Бердичева повернулася робітнича делегація і привезла гроші. Вибух на Печерську було ліквідовано.

9. Був третій день Різдва 1917 року

У старшинському зібранні Богданівського полку о 8-й годині вечора вже майже нікого не було. Більшість старшин проводила вечір у знайомих та родичів. Несподівано до приміщення «якось знервовано швидко ввійшов сотник З-й», помічник командира полку. Озирнувшись, він таємничим голосом звернувся до молодшого старшини Методія Довбні:

– Слухай, чи згоден ти зі мною поїхати?

– Чому ж ні? З великою радістю, – відповів Довбня щиро, бо шанував сотника як хороброго і розсудливого старшину «і тому наперед дав згоду їхати з ним куди б то не було».

– Радість невелика, бо відтіля, може, й не доведеться повернутись.

Відвівши Методія до іншої кімнати, сотник пошепки розповів: щойно у штабі Київської військової округи отримано повідомлення, що російський главковерх Микола Криленко виїхав на якийсь важливий з’їзд у Рівне; він проїжджатиме через станцію Сарни, і саме тут богданівцям доручено піймати його.

– Так от слухай, – вів далі сотник, – у тебе в сотні є добрі козаки, візьми декількох, прихвати кулемет і все необхідне, і щоб за півгодини ви вже були на пасажирському вокзалі. Головне – нікому ні слова! Навіть тим, хто поїде, нічого не кажи!

За кілька хвилин хорунжий Довбня вже був у своїй сотні. Козаків вирішив брати таких, що за всяких обставин «знали, що робити». Відібрав дев’ятеро козаків. Захопивши ручний кулемет і бомби, швидким кроком рушили богданівці на місце зустрічі.

Була вже дев’ята година вечора, як біля вокзалу зустрілись вони з сотником З-ким. Коло нього було ще з двадцять козаків. Він провів усіх до товарного вагона і наказав із нього не виходити і не висовуватись. Невдовзі до вагона причепили паротяг.

Вже за Києвом сотник розкрив таємницю:

– О 8 годині 45 хвилин через Сарни має проїжджати Криленко. Українське командування наказало нам заарештувати його і привезти до Києва. Відомий номер потяга і те, що складається він із трьох вагонів: другої кляси, товарного, в якому їдуть матроси – варта главковерха, та сальон-вагон.

Інформація піднесення серед козаків не викликала. По-перше, з Києва вирушили занадто пізно і шансів своєчасно приїхати до Сарн було мало. По-друге, варта Криленка могла виявитися чисельнішою за відділ богданівців та й краще озброєною.

Ідею підірвати потяг Криленка відкинули одразу – бо в поспіху забули динаміт. Силоміць вихопити главковерха на станції Сарни теж було мало шансів – окрім особистої варти, у конфлікт на його боці могли втрутитися вояки військових ешелонів, які стояли на кожній станції. Плану так і не виробили. Вирішили діяти, як підкаже ситуація. Головне було приїхати в Сарни раніше за Криленка.

Потяг мчав максимально швидко. Вагончик так кидало, що в ньому насилу можна було всидіти. Стрімкому рухові сприяла телеграма з Києва, зі штабу округи, в якій наказувалося ніде не затримувати цей потяг з одного-однісінького вагона. Та, як не старався машиніст, все ж о 8.45 богданівці були ще далеко од цілі. Але ж не повертатися…

На станцію Сарни прибули близько 10-ї години ранку. Проти вокзалу стояв ешелон якогось технічного куреня. Богданівцям це не сподобалося.

Сотник у супроводі хорунжого Довбні підійшов до вартового на станції і запитав, чи проїхав вже потяг № такий-то.

– Ні, ще не проїхав. Буде години за півтори.

Аж легше стало від такої відповіді.

Тільки відійшли від вартового, як до них підскочив інший залізничник і попрохав терміново зайти до начальника станції.

До кабінету увійшов лише сотник, а Довбня в передпокої, очікуючи сутички, погладжував нервово бомби.

У кабінеті чекали двоє залізничників і один військовий. Першим запитанням було, чи сотник приїхав із Києва за Криленком. Богданівець збентежився, бо не знав, із ким говорить – із ворогом чи приятелями. Може, більшовики здогадалися про мету їхнього приїзду?

– Ні, ми просто делегація з Києва до главковерха, – відповів обережно він.

Тут вже розгубилися залізничники.

Вони також боялися відкритися. Говорили натяками, які можна було зрозуміти по-різному. Нарешті один із залізничників наважився і сказав, що це саме він послав до штабу Київської військової округи телеграму про Криленка.

Тоді вже відкрився сотник. Почали обговорювати ситуацію і план захоплення більшовицького главковерха. Домовилися, що потяг Криленка залізничники поставлять поруч із київським вагоном біля самої стрілки – щоб можна було швидко маневрувати. Під час розмови, близько 11-ї години, надійшло повідомлення із сусідньої станції, що потяг Криленка вийшов на Сарни. За хвилин п’ятнадцять мало початися діло.

Ось і гудок, а ось і сам паротяг вискочив із-за повороту.

Коли він зупинився, богданівці з рушницями навпереваги миттєво заскочили до його вагонів. У цю ж мить паротяг від потяга Криленка було відчеплено, а київський подали вперед і перевели на колію, де стояли вагони главковерха. Причепившись, одразу рушили в напрямку на Київ.

Операцію було проведено настільки блискавично, що ніхто з військових, які перебували на станції, так і не збагнув, що сталося. Тільки солдати з саперного куреня, що стояв навпроти вокзалу, забігали.

«На наше щастя, – писав хорунжий Богданівського полку Методій Довбня у своєму спогаді 14 листопада 1922 року, – варта в потязі була невелика і не зробила абсолютно ніякого опіру. В сальон-вагоні ми захватили 3-х чоловік у звичайному військовому одягу. Чи був серед них сам главковерх, ми не знали, бо ніхто з нас не тільки ніколи не бачив самого Криленка, але навіть нікому не траплялось бачити з нього малюнку чи фотографії. Вже в Київі вияснилось, що це були: товариш предсідателя Ради при ставці главковерха й ще якісь його сотоварищі, котрі їхали на з’їзд в Рівне. Сам же главковерх Криленко проїхав пізніше в звичайному пасажирському потязі».