Текст книги "Багряні жнива Української революції"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 36 страниц)

31. Романтик із Бородянки

До політичного відділу штабу корпусу Січових стрільців, що розмістився на Олександрівській вулиці, увійшов діловод. Він був схвильований. Підійшовши до реєстратора Івана Нездолія, відкликав його вбік і тихо сказав, що не пізніше як опівночі канцелярія має бути спакована і готова до евакуації.

– Більшовики підступили під Київ. Можливо, ще до ранку доведеться виїхати.

Іван аж присів від тягаря тривожних думок. Він був ще хлопець: йому ледве минуло 18 років, а його військовій службі – лише кілька днів.

Спершу Іван уявив себе лицарем, який із рушницею сміливо боронить Батьківщину. Потім йому стало страшно за своє життя. Все ж не нажився ще він. Особливо жахали думки про можливий більшовицький полон і катування. Та думки швидко розбились на друзки – писарі почали пакувати до скриньок канцелярське приладдя і вчинили гармидер.

Близько 4-ї години пополудню на подвір’ї пролунав постріл. Схвильований Іван вибіг у двір. Козак, що чимчикував назустріч, пояснив, що то розстріляли якогось штабного старшину.

Як не страхався Іван, але цікавість перемогла і він пішов подивитись на розстріляного. Хлопець жахнувся, коли побачив тіло чоловіка, з яким три години тому обідав за одним столом. Чоловік цей розповідав щось про ревізію на Хрещатику. Ревізія і згубила його: під час обшуку було знайдено гроші, й старшина затаїв їх, «але незабаром про це дізнався справедливий і рішучий отаман Коновалець». За його наказом старшину й розстріляли – за грабунок.

Повернувшись до політичного відділу, Іван не знайшов нічого кращого, як розповісти про цей випадок панночці-машиністці. Та одразу впала в істерику.

Мусив заспокоювати…

І знову думки обсіли юнака: «Може, отак і я скоро лежатиму, і мене жахатимуться люди, як і я тепер жахаюсь».

Від цих думок він ледь не заплакав. «Ні, – заспокоював себе Іван, – цього чоловіка вбили за злочин, а коли мене вб’ють большовики, то люде бачитимуть, що я згинув за рідний край».

І жура відлягла від серця: він справді хотів умерти за Україну.

Минула ніч. Вранці Нездолій отримав призначення замінити вартового писаря. Тож і сів коло телефону. На питання відповідав змістовно – й тим, хто телефонував, і тим, хто приходив. А надворі нетерпляче гуділи автомобілі: на них вантажили майно.

О 12-й годині стрільцю Нездолію наказали замінити вартового старшину, бо того кудись терміново викликали. Невдовзі з’явився командир якоїсь частини й почав нарікати на козаків, які відмовлялись йти до бою. Старшина попросив аудієнції у начальства.

Забувши спитати прізвище і якої частини він командир, Нездолій зайшов до штабного кабінету. За столом сидів сотник Юліан Чайківський, начальник політичного відділу. Поруч – військовий міністр Олександр Греків.

Порушуючи субординацію, Іван підійшов одразу до генерала Греківа і доповів про скаргу старшини. Юліан Чайківський зауважив, що не можна казати «якийсь старшина», а треба доповідати докладніше. Сотник підвівся, разом з юнаком вийшов до приймальні. Вислухавши звіт старшини, порадив:

– Постріляти з кулемета непокірних, а коли не вистачить своїх сил, я дам сотню польової жандармерії…

До 8-ї години вечора в штабі лишилося тільки декілька телеграфістів. Вони знімали апарати на першому поверсі. А на другому, у великій залі, чекав своєї долі вартовий писар Іван Нездолій. До нього раз у раз навідувався черговий козак. Він питав одне й те ж:

– Коли нас змінять?

Кожний раз Іван відповідав:

– Не знаю.

І дивився невпевнено на рушницю, що підпирала стіну: адже він ще зроду не стріляв із неї. Іван ніяк не міг вгамувати хвилювання. «А може, мене забудуть змінити?» – тривожно думав він.

Коли ж прийшов на зміну вартовий старшина 1-го полку Січових стрільців, Іван аж засяяв від радості…

На Хрещатику панувала мертва тиша – хоча годинник показував лише 10-ту вечора. Лише з Подолу час од часу чулися рушничні постріли, а за містом зрідка гукали гармати. Іван прискорив ходу. Він поспішав на залізничний вокзал, до штабу Січових стрільців. Побачивши коло Міської думи візника, звелів їхати на двірець.

За кільканадцять хвилин уже були серед галасливої вокзальної юрби. Іван щедро розплатився з візником, і той поспішив додому. А новоспечений стрілець, зголосивши своє прибуття, пішов до буфету, бо цілий день нічого не їв.

Почекальня була переповнена. В буфеті Нездолій зустрів земляка з Бородянки та сестру товариша дитинства Кирила. Того 1917 року покликали до війська, і відтоді про нього Іван нічого не чув.

Дівчина збиралась евакуюватися разом з установами УНР, але її переконали, що цієї ночі на Вінницю поїздів не буде, тож краще переночувати вдома, а не на вокзалі.

Панночка попрохала Івана провести її додому. Він погодився. Дорогою почув від неї, що її брат у Саратові став більшовицьким комісаром.

Нездолій вжахнувся: він і Кирило опинилися по різні боки барикад! Засумував хлопець та вмовк. Про що говорити, та ще й із сестрою комісара?!

Панночка все зрозуміла і від того заплакала. Так мовчки і йшли темними вулицями. Вже коло свого будинку дівчина схвильовано попрохала:

– Коли ви зустрінетесь із Кирилом як вороги, то ради мене пощадіть один одного!

«При цих словах вона впилася в щоку Іванові, а той руками обвив її стан і дав свою згоду».

Зажурений повертався стрілець. Згадалося недалеке дитинство, рідна домівка, мати – вона, бідна, навіть не знала, що він вже у війську. Незчувся, як сльоза капнула… Та Іван швидко опанував себе: «Ні, я вже доросла людина, мамі нічого за мене турбуватись…»

Вранці 28 січня 1919 року штаб Січових стрільців ще перебував на Київському двірці. Тож Нездолій, маючи час, знову пішов у місто попрощатися з деякими товаришами. Матері одного він і «похвалився», мовляв, його мати не знає, що він – січовий стрілець.

– Нехай же Бог дає, щоб ти повернувся раніше, ніж мати твоя дізнається, що ти у війську! – вигукнула з почуттям жінка…

«Але не збулося бажання доброї жінки».

Так грудневого дня 1922 року в чехословацькому місті Подєбради закінчив свій спогад Іван Нездолій, юний козак із Бородянки, що на Київщині.

32. Евакуація УНР очима урядовця Андрія Бондаренка

27 січня 1919 року о 9-й годині ранку в Києві було оголошено евакуацію. Розпорядженням уряду обов’язок продовження боротьби «було залишено на добру волю і моральність кожної особи», – зазначав свідок евакуації Андрій Бондаренко. Тобто Директорія не наказала своїм урядовцям слідувати за нею.

Андрій Бондаренко стверджував, що з 322 осіб однієї з установ УНР зголосилося відступати лише 17 чоловік. Андрій згадував, як одні говорили: «Развє руськіє люді могуть бить врагамі нам, руським?», а інші: «Та хіба ж ті большовики не такі люди, як ми?»

До подібної агітації уряд ставився байдуже. «Там, де треба було… максимум енергії – праці, волі й дисципліни проявити, то вони (члени уряду) панькались, гуманічали».

Коли ж за дві години прийшло нове повідомлення, що кожний, хто евакуюється, може отримати зарплатню на три місяці вперед, то кількість «патріотів» різко збільшилась. За грошима утворились черги – хоч і платили банкнотами, які вже ніякої вартості не мали: «лопатками», «аеропланами», «гетьманками» та «богданівками».

Більшість із тих, хто отримав зарплату за майбутню тримісячну працю на Українську Народну Республіку, залишилися в Києві чекати нової влади. У вагонах, твердив Андрій Бондаренко, зібралась лише 1/12 частина тих, хто отримав зарплату… Куди будуть евакуюватися, ніхто не знав – не відали навіть ті, кому належало про це знати. А ось вороги взнали раніше, як українські урядовці.

За наказом Москви члени більшовицького підпілля «зі всіх станцій паротяги порозганяли… а решту, що тут ще була, машиністи попсували». Тому й потяги змогли виїхати не 27-го, як планувалось, а лише о 3-й годині ночі 29 січня.

Замість технічного майна, з яким легше було б відвойовувати Україну, у вагонах насамперед «евакуювали горілку» та «жінок, собі для забави». Не взяли навіть друкарських машинок. Тому урядові накази переписували від руки.

До Вінниці прибули надвечір того ж дня, близько 20.00.

Неймовірний хаос продовжувався й тут.

А більшовики вже наближались до «нової столиці» УНР. Чим ближче підходив фронт, тим бездіяльнішою ставала українська «влада». Зате всі ресторани і кафе у Вінниці були переповнені військовими.

26 лютого уенерівці тікали вже з Вінниці. 28-го прибули до «чергової столиці» – Кам’янця-Подільського. «Але ж де там було працювати, коли абсолютно ні про що не було кому дбати». Одні стверджували, що тільки вони порятують Україну, інші – що тільки ними ухвалені закони врятують «неньку».

Несподівано постав Комітет спасіння України, який оголосив існуючий уряд поза законом і призначив 19 нових міністрів та кожному ще по два товариші (всього 57 осіб). Так «у Кам’янці на Вкраїні 114 міністрів одразу стало», – писав Андрій Бондаренко, зараховуючи до міністрів і їхніх заступників.

Комітет спасіння України оголосив себе всеукраїнською владою. Та насправді це була влада в Кам’янці-Подільському, та й то лише в його частині, по один бік Смотрича, – до того ж на папері.

Українці енергійно гризлися між собою, а ворог невблаганно наступав. «Усі добра Вкраїні бажали; (та) свідомо чи несвідомо її на частини роздирали… Отак тоді було. Дуже трудно було сказати, за ким іти й од кого тікати».

Так і не помирившись, обидві «влади» вдарили навтікача в напрямку Скали і Гусятина. «Уряд України утікає, а Комітет спасенія України його що є сили доганяє», – з болем писав урядовець Андрій Бондаренко.

Отож сім днів існувала «влада» Комітету спасіння України. На сьомий день прокинулися мешканці Кам’янця – а цієї «влади» вже немає. І невідомо, де поділась. Тим часом до урядової установи, з якою евакуювався Андрій Бондаренко, нікому не було діла. «Ми весь час оставалися одні», – писав він.

Нарешті одного дня надійшов виклик їхати в «чергову столицю УНР» – Рівне і приступити до праці. Приїхали – а тут протиурядовий виступ отамана Володимира Оскілка! «Отак із-за влади весь час поміж собою сварилися, а нас за це били вороги», – зробив невтішний висновок Андрій Бондаренко.

Тепер тікали в бік Радзивіллова, Бродів, Красного, Золочева.

Хоч 22 січня 1919 р. і оголошено Злуку, занотовував свої враження Андрій Бондаренко, «але ж навпаки було на ділі: уряди (УНР і ЗУНР) були між собою великі вороги». Сварились на всіх рівнях, а працювати не хотіли чи не вміли. Тому й «в урядах сиділи то поляки, то жиди, а це ж були наші вороги», – стверджував він.

Їхали від станції до станції, даючи на кожній із них хабарі залізничникам. За Зборовом зупинилися, бо шляхи були забиті потягами з майном Великої України. Врешті все це майно розграбували місцеві селяни, а що не встигли селяни, дограбували поляки. «Отак пропало Великої України евакуйоване майно».

Дійшли до Бірок, а далі не можна, бо в Підволочиську – більшовики, а ззаду в Дичках – поляки. В той час із Румунії несподівано прийшло спасіння у вигляді запорожців. Почався наступ на більшовиків. Ворога відігнали.

4 червня прибули до Волочиська, 8-го – у Проскурів, а 11-го були знову в Кам’янці-Подільському. Вершталися його вулицями до 17 листопада. Коли ж Кам’янець зайняли поляки, Андрій Бондаренко з рештою урядовців попрямував на Кульчин та Любар. «Приїхали ми в Любар, – згадував він, – от тут «патріотів» було так, аж кишіло. Головними з них були: Волох – командир якихось окремих гайдамаків; Божко – командир матері Січі Запорозької і Данченко – командир так званих українських радянських частин. Тут на уряд України накинулись вони».

Омелян Волох ультимативно вимагав від Петлюри зречення від влади, а отаман Данченко, не гаючи часу, забрав у Любарі рештки державної скарбниці, розграбованої перед тим у Проскурові. Старший над юнаками, що охороняли залишки скарбниці, сказав: «З-за грошей ми битися не будемо».

«Тоді Волох почав Любар обкладать, щоб собі хоч що-небудь дістать за свою патріотичну вдачу». На його бік перейшла більша частина особистої охорони Петлюри.

Голова Директорії та його безталанний уряд 3 грудня змушені були тікати на Нову Чорторию… Їх прикривали кінні частини 3-ї Залізної дивізії Олександра Удовиченка – на цей раз вже не від окупантів, а від «своїх». Так, уряд тікав від свого, тепер вже колишнього, війська, яке готове було вимісити відчай і розпач на головних винуватцях…

4 грудня на нараді у Чорториї Симон Петлюра запропонував Омеляновичу-Павленку-старшому обійняти командування українською армією, власне її недобитками. Той відповіді не дав. Тоді Петлюра призначив нову нараду на 6 грудня в Чорториї. Ситуація була непевна, у будь-який час він міг сподіватися арешту або полону. Тож не дочекавшись згоди Михайла Омеляновича-Павленка, 5 грудня 1919 р. Петлюра видав наказ про призначення того командувачем Дієвою армією, а заступником – Юрка Тютюнника. А сам на світанку наступного дня несподівано виїхав до Польщі, покинувши військо в найтяжчий момент. Це була банальна втеча… Хоч і запевняв делікатний прем’єр Мазепа, що Головний отаман виїхав на переговори з польською стороною.

Честь Петлюри врятували Михайло Омелянович-Павленко та Юрко Тютюнник, які, зібравши тих, хто не змирився з поразкою, повели новосформовану армію в легендарний Зимовий похід.

33. Перший бій

Наприкінці січня 1919 року 7-ма піша дивізія евакуювалася з Києва до Бердичева на формування. Комплектувалася вона вже рік, але мала в своєму складі лише старшин і трохи вільнонайманих козаків у немуштровій сотні.

Увесь лютий простояли в Бердичеві.

Десь ішли бої, а 7-ма дивізія все перебувала в запіллі. Нарешті начальство оголосило мобілізацію підстаршин та козаків. На заклик їх прийшло чимало, але не виявилось вільних приміщень, де можна було розмістити новобранців, не було й у що їх обмундирувати – хоча запасів амуніції у Бердичеві не бракувало. Але склади захопила Сіра дивізія і не дуже поспішала ділитися.

«Ледве зібрали ми до 200 підстаршин до свого полку, – згадував старшина 7-ї дивізії Левко Бондарчук. – Були це старі козаки, що добре знали військову муштру». Тож їх і не дуже вишколювали на плацу, а більше задовольняли духовні потреби: читали газети, дискутували на різні політичні теми, вечорами розучували українські пісні.

Нарешті впав наказ вантажитися в ешелони.

«Рушили з Богом на ворога…» За декілька годин зупинилися на якійсь станції. Хтось із молодших побіг до приміщення вокзалу і прочитав: «Вінниця».

– Що ж це таке?! Їдемо не на ворога, а від ворога? – здивовано запитували козаки один одного.

Непорозуміння врешті залагодили, і, пробувши у Вінниці шість годин, потяг повернув назад.

Вранці наступного дня козаки 7-ї дивізії «побідно маршували по вулицях Бердичева до своїх старих помешкань». Місцеві євреї зі здивуванням і острахом дивились на вояків: чого, мовляв, вернулись назад? А козаки, «жартуючи, запевняли їх, що… большовиків уже розбили й їм нема чого боятися…»

За три дні – знову наказ вантажитись у вагони. На цей раз доїхали до Козятина, а звідти повернули на Фастів.

Все ж до Фастова не потрапили – вивантажилися на станції Чорнорудці. Тим часом зі штабу надійшов наказ провести мобілізацію місцевого населення. Наказали виплачувати новобранцям за одяг, в якому ті прийдуть.

За дві версти від Чорнорудки розкинулося село Вчорайше – батьківщина курінного Морозюка.

Морозюк був «дуже гарною людиною, славним товаришем і як командир куреня – теж був на свойому місці». Зрозуміло, йому нетерпеливилося провідати рідних. Командир полку відпустив курінного…

Наступного дня встали не дуже рано. Молодиця подала снідати. Ще й по чарці самогону налила. Не встигли хлопці випити по другій, як прибіг захеканий козак, блідий та переляканий.

– Кидайте снідати! Більшовики під селом! – панічно вигукнув він.

Йому не повірили, бо знали, що він страхополох. Поглузували трохи та й продовжили снідати. Раптом у селі почулись вибухи гарматних стрілен. Лише тепер козаки кинули й печене, й варене, вхопили рушниці та побігли, на ходу прощаючись із молодицею, до своїх. Їх вже ладнав курінний Морозюк, який повернувся з дому. Поставали на свої місця й безтурботні козаки…

А в Чорнорудці в цей час «робилось щось страшне: по шляху в повному безладі відступали наші піші й кінні частини; тут же серед шляху поставили дві гарматки й палили з них кудись у світ… Дали декілька стрілів та й ходу далі».

Щось довідатись від втікачів було важко.

Командир полку, де служив Левко, був «молодою й надзвичайно хороброю» людиною. Він не піддався паніці, навпаки – наказав полку рушати вперед, назустріч ворогові.

На краю Чорнорудки розсипались у лаву. Спостерігали за втікачами, якими було вкрите все поле. «Пробували ми їх спиняти спочатку словами, – згадував Левко Бондарчук, – а потім почали навіть стріляти до них. Було нас до 200 чоловік, а з них до 30 старшин. Йшли до бійки з більшовиками в перший раз, не були ще зденервовані, крім того, мали досить кулеметів, особливо ручних «Люїсів», дуже зручних, а тому йшли спокійно й бадьоро. Це, мабуть, вплинуло на втікачів, і вони почали гуртуватись біля нас».

Командир вирішив не чекати більшовиків і наказав приготуватися до наступу на рідне село, яке опанував ворог. Страх за рідних штовхав до негайного бою. Забурлила тут козацька кров, з’явилося завзяття. Всі дивилися з нетерплячкою на командира в очікуванні команди «Вперед!» І коли той піднявся, всі ринулися за ним.

Хоч і відважний був командир, та, напевно, недосвідчений, адже повів в атаку своїх козаків через рівне поле, не провівши до того ж як слід розвідки. Краще б через це поле атакували більшовики.

Червоні зустріли козаків щільним вогнем. З лави почали вибувати козаки… Все ж настрій залишався бадьорим.

Та ось на правому крилі лави впав улюблений курінний Морозюк, який, провідавши батьків, встиг до цього бою – останнього в своєму житті. А в центрі лави кулі збили ще декількох старшин, між ними й командира полку.

І серця козацькі затремтіли. Почався відступ… Впорядкувались аж за Чорнорудкою – тут вже укріпились два інші полки 7-ї дивізії. Влившись у лаву, трохи заспокоїлись. Підбадьорювало й те, що командир дивізії спокійно роз’їжджав на очах у всіх.

Тим часом підійшли більшовики і «знову почалась завзята бійка». Але не було вже в козаків впевненості в своїх силах, знову не витримали вони й почали відступати. Командир дивізії Микола Шаповал намагався затримати своє воїнство. Це йому час од часу вдавалося, та ненадовго. Козацтво знову не витримувало ворожого натиску. Врешті відступили аж до залізниці.

Вечоріло. Більшовики припинили наступ. Розібравшли колію, козаки відступили ще на дві версти. Нарешті, потомлені, зупинились на нічліг. Тут виявилося, що дехто дезертирував ще до початку бою. Зате ті, хто лишився, трималися в полку вже до кінця – тільки поранення чи смерть могли вивести їх із лав 7-ї дивізії Армії Української Народної Республіки.

34. Про Житомир та його оборонців

Не раз доводилося чути Олександру Гайдаю від недоброзичливців України, що, мовляв, український рух – це «німецька вигадка», що «лише купка авантурників та фантастів стремить до утворення незалежної Вкраїни, а населення вкраїнське ніби цілком байдуже або навіть вороже ставиться до визвольної боротьби».

Життєвий досвід Гайдая свідчив про інше. Тож він і залишив для нащадків історію про зміну настроїв у губернському місті Житомирі, центрі Східної Волині – «найбільш темного та національно несвідомого закутка України», на терен якої царський уряд кинув свого часу величезну кількість русифікаторів.

1917-й і 1918 роки, згадував Гайдай, справді «давали деяку підставу для подібного твердження, але рік 1919-й яскраво показав, що люд український не тільки спостерігач, але прихильний учасник українського національного руху».

«Повстання проти гетьмана в листопаді року 1918-го житомиряне уявляли собі яко рух збольшевичених сільських та мійських елементів. Мало хто вбачав у цьому повстанні прояв національних устремлінь».

Військ гетьманських у Житомирі в той час було дуже мало, тож губернський староста Волині Андро в надії створити силу, яка б оборонила місто від повстанців, оголосив мобілізацію колишніх старшин російської армії, урядовців військових та цивільних установ. Себе ж назвав командувачем «Добровольчєской арміі Волині». Андро стверджував, що на Житомир суне «темна маса», що повстання проти гетьмана – це похід більшовиків проти інтелігенції, тому «треба протиставити тій масі армію, складену з інтелігенції», а на підмогу їй долучити, як благонадійний елемент, колишніх жандармів, поліцаїв та унтер-офіцерів.

Мобілізація проходила мляво. Хіба колишні офіцери царської армії йшли залюбки, бо не бачили проблем у ліквідації «банд Петлюри». Коли ж надійшли чутки, що на Житомир йдуть не банди, а регулярне військо, настрій російських офіцерів підупав.

Побачивши нехіть дорослих, губерніальний староста Андро оголосив мобілізацію учнів чотирьох старших класів та польських скаутів. Учні відгукнулись охоче, адже приємно пройтися під звуки маршів у військовій уніформі, зі зброєю «та ще й із набоями».

Коли батьки запротестували, Андро запевнив, що мобілізована молодь на позиції не висилатиметься, а охоронятиме склади та установи.

А повстанці вже були коло села Сінгури, що за 8 верст від міста по Бердичівському шосе. Спочатку Андро підтримали німці. Ставши на річці Гуйві, вони трохи постріляли з гармат. Потім усе ж вирішили, що краще не втручатися, коли двоє б’ються, й оголосили нейтралітет. Отож Андро, щоб затримати наступ повстанців, вислав на фронт дітей, порушивши обіцянку…

Громадяни з цікавістю прислухалися до гарматних пострілів за містом. Лише батьки мобілізованих учнів та жінки силоміць забраних цивільних урядовців «серцем відчували кожний стріл».

Очевидець подій студент Олександр Гайдай стверджував, що більшість мешканців дивилися на бій як на розвагу. Вони тішилися як діти, коли бачили на вулицях міста велике броньоване авто, а на ньому трьох кокаїністів – російських офіцерів, що окриками підбадьорювали себе. «Любо було дивитися громадянам і на невеличкі загони гімназистів та семінаристів, що проходили містом». Тим часом староста Андро, тихенько напакувавши ешелон майном, із рідними, друзями та охороною непомітно від’їхав на Коростень. А звідти чкурнув на Київ.

Наступного ранку українське козацько-селянське військо увійшло до Житомира. «Зовнішнім виглядом (воно) нагадувало стару російську армію».

Нова влада вела себе чемно, нікого не переслідувала, не била. Громадянство остаточно заспокоїлося. Тож вулиці були наповнені людом. Усі, хто вмів, читали розклеєні звернення Директорії та наказ про мобілізацію.

Німці поводилися нейтрально. Але на третій день виникли непорозуміння, внаслідок чого німці почали обеззброювати Республіканське військо.

Козацтво відповіло швидко і рішуче, несподівано атакувавши німецький штаб та гауптвахту. Хоч і наліт був несподіваний, все ж німці швидко впорядкувались і за всіма правилами почали бойові дії у місті. Ось тут і відчули нарешті жителі міста, що таке війна.

Кулі сипалися з усіх боків. Німці вжили гармати. Два їхні літаки скидали бомби на позиції українських захисників Житомира. За півгодини всі мешканці зникли з вулиць, крім тих, хто впав на бруківку.

Цивільне населення, хоч і було перелякане й загалом перебувало у скрутному становищі (без води, світла, достатньої кількості харчів), усе ж не було пасивним, навпаки, як могло, допомагало козацтву, перев’язуючи поранених і переховуючи їх.

Після дводенних боїв повстанці мусили відступити.

Бої стихли. Мешканці почали виходити на залиті кров’ю та засипані шклом вулиці. «Мовчки збирались люде коло трупів повстанців, – описував побачене Олександр Гайдай. – Змучені або спокійні обличча забитих селян, їх звичайна сільська одежа впливали на психологію житомирян. Зрозумілим ставало, що оце лежать забиті ті, хто жиє ось тут же, коло міста, вони свої, домашні, а той, хто забив, це чужий, зайда… Ні єдиного докірливого слова не було сказано по адресі республіканського війська», – стверджував Олександр Гайдай.

За кілька днів німці самі залишили місто, бо їх кликала в дорогу батьківщина. Коротким періодом безвладдя скористались більшовики, які, створивши революційний комітет, проголосили в Житомирі «совєтскую власть».

До міста військо Директорії увійшло без бою. Частина повстанців погодилася на совєтську платформу, частина ні. Але дискусії лишили на потім, адже спочатку треба було поховати загиблих кілька днів тому республіканців.

Тисячі людей зібралися на панахиду по забитих козаках і селянах. Похорон був урочистим та величним. Коли останню труну спустили в могилу, Олександр почув:

– Боже мій! Оце як так ховають, то й умерти не шкода!

24 грудня 1918 року на Житомир під виття гармат бронепотяга «Сух» почав наступ курінь смерті Олександра Палієнка. Більшовики та їхні прихильники, недовго думаючи, втекли на село Левків, а місто зайняли сімсот червоних гайдамаків отамана Палієнка. «День 25-го грудня р. 1918-го чорними літерами буде вписаний в нашу історію, – писав Олександр Гайдай. – Це день житомирського погрому. Він поділив громадянство житомирське на дві нерівні групи – християн та жидів. Правда, християнське населення врятувало багато жидів від смерти, але після того дня жиди нетерпляче почали чекати большовиків».

А Красна армія вже була недалеко.

Російське військо увійшло у Житомир наприкінці березня 1919 року. «Населення жидівське бурхливо виявляло свою радість і скористалося в перший же день услугами чекістів. Почався новий погром, на цей раз вже християн».

Он кричить єврей, вказуючи на хлопця, що проходив повз ЧК:

– Вон гайдамака, он бил на пєтлюровском бранєвікє!

Нещасного одразу ж, без суду і слідства, прямо на вулиці, застрелили. Застрелили, хоч «наводчик» міг й обізнатися.

Гарно одягнена публіка, на очах якої сталося вбивство, була нажахана… Більшовицька вакханалія продовжувалася шість днів. А на сьомий день знову прийшли українці.

Житомиряни заповнили всі вулиці, з хлібом і сіллю зустрічаючи дорогих гостей. Обличчя житомирян сяяли. В церквах радісно дзвонили в усі дзвони…

Лише кілька днів у місті був святковий настрій – із боку Києва та Бердичева знову насунулися більшовицькі хмари.

В один із квітневих вечорів житомиряни знову почули гарматні вибухи та калатання кулеметів – на місто наступали червоні: 4-й полк червоної піхоти і 5-й кінний «Чертовский имени Льва Троцкого» комуністичний полк.

Силою більшовики перевищували залогу Житомира, яка складала лише тисячу багнетів. Корпус Січових стрільців отамана Коновальця, на який розраховували житомиряни, вже відступив від Бердичева на Полонне – Шепетівку, а група військ отамана Оскілка «ледве стримувала наступ Червоної армії на Коростень». Стан українських військ Житомирського району був скрутним.

Як і під час повстання проти гетьмана, бій кипів по річці Гуйві, за 8 верст від Житомира. Кожний постріл луною відгукувався у серцях населення, яке просило Бога допомогти українським військам…

«…Частина міста, що її замешкували жиди, ніби вимерла. Щільно причинивши двері та вікна, вони нетерпляче чекали перемоги червоних та молилися Єгові, аби допоміг комуністам».

Бій наближався. Українське населення пакувало найнеобхідніші речі. Чоловіки виряджали жінок та дітей на Звягель.

На ранок більшовики підступили під саме місто. Бої вже точилися вздовж річки Тетерів. Фронт сягав 10 верст. Шрапнелі розривалися над містом, падали безладно артилерійські снаряди.

Для житомирян ставало зрозуміло, що українські війська не втримають місто. Збагнувши це, вони з жахом уявили прихід більшовиків з їхнім вмотивованим і невмотивованим терором.

«…Ще вночі з’явилася у деяких громадян думка просити в Українського командування дозволу взяти рушниці та битися в наших лавах проти большовиків, – писав хорунжий Армії УНР Олександр Гайдай. – Ця думка… поволі опанувала психологію цілого міста. Вже о дев’ятій годині ранку можна було бачити купи громадян ріжного віку та соціального положення, які, діставши зброю, поспішали на край міста, де бій ішов вже коло перших хат передмістя, т. зв. «Кацапської слободки» (по річці Тетереву)».

Коли на складах зброя вичерпалася, жителі рушили на Врангелівку (передмістя з боку Звягеля), де запасалися зброєю.

Все ж на позицію пішли не всі. Коли ж почали відступати валки українського війська і червоні вдерлися на «сошовий міст» на шосе Житомир – Бердичів, коли перші червоноармійці з’явилися на вулицях передмістя, населення, частково озброєне, «хмарою кинулося до річки», де кипів бій.

Найвпертіше насідали китайці та «жидівська молодь, що залишила місто разом із большовиками, а тепер рвалася до рідних хат». На мосту палахкотіло пекло – з обох боків по ньому били з кулеметів.

Побачивши, що з Житомира суне хмара озброєних мешканців, більшовики спробували розігнати їх вогнем. Та марно. Громадяни «з палаючими очима», стиснувши зуби, вперто насідали. Хто б пізнав у них отих цивільних урядовців, які вперто дезертирували з «Добровольчєской арміі господіна Андро»?

За зброю взялися молоді та середнього віку жителі, старі ж і діти, а разом із ними й жінки носили харчі, воду та медикаменти. Був випадок, коли одна гімназистка піднесла кулеметникові стрічку і була в цей момент поранена.

Зусилля житомирян не пропали марно. Вони таки оборонили своє місто – після трьохгодинного бою ворог почав відступати. До пізньої ночі житомиряни разом із козаками переслідували червоних. Відігнавши їх на 18 верст, повернулись додому, залишивши регулярні частини охороняти спокій рідного міста.