Текст книги "Багряні жнива Української революції"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 36 страниц)

Хворим, які одужували, більшовики одразу давали зрозуміти, що вони в полоні. Не описуватиму всіх збиткувань, які довелося зазнати їм від диких москалів… Врешті з полонених вирішено було зробити червоноармійців. Відповідав за це командир Аґєєв. Під його команду і потрапив реконвалесцент Сімянців. А підрозділ, в якому він мусив відбувати службу, називався Тираспольським охоронним батальйоном.

Та «навкруги вже стягалися громи на більшовиків» – до Тирасполя підійшли денікінці.

Досить воювати?

Оскільки червоні відступали в бік розташування української армії, то Валентин пішов із ними. Якийсь час був в охороні обозу 45-ї стрілецької дивізії. Зрозуміло, що скоро він звідти втік. Але як дістатися до своїх – виснаженому, без документів, без засобів для існування, у ворожому оточенні?! Скільки разів його ловили і завертали назад. Але Сімянців уперто йшов на захід, куди відступила українська армія.

Зазнав він під час мандрів, які розтяглися на кілька місяців, багато лиха, побував у Бердичеві, Житомирі, Гомелі, Козятині. Замерзав на відкритій платформі потяга, потрапляв під арешт, йому загрожував розстріл… Аж у Шепетівці знайшов він відділи постачання Запорозької дивізії.

На сходах Шепетівського двірця, на холодному камінні, Сімянців побачив хворих на тиф українських вояків. Як і він колись, у мокрому одязі, всіма забуті, голодні, нікому не потрібні, вони дожидали свого кінця… Тиф і далі «збирав свої багаті жнива, зрізаючи золоті колоски нашої армії», клав у могилу тих, які «йшли на смерть, але не так хотіли вмерти»…

Взагалі на всьому лежала тінь печалі та приреченості.

У відділі постачання Запорозької дивізії богданівця зустріли тепло, швидко оформили необхідні документи, дали харчів на дорогу, порадили, де шукати його частину, хоч чесно визнали, що і самі не знають докладно.

А між людьми тільки й чув Валентин: «Досить воювати, розходьтеся, хлопці, по домах». Від Тирасполя до Гомеля, від Гомеля до Шепетівки – скрізь одна й та пісня: «Досить війни!» І це при тому що абсолютна більшість населення вороже наставлена до більшовиків… А хто ж воюватиме проти них, хто захистить своїх батьків та дітей?!

Надломлений народ, повний суму і безнадійності…

Нарешті зусилля впертого слобожанця увінчались успіхом.

Підходив до хати, де мали бути богданівці, «а серце товклося в грудях, обливаючись чимсь таким гарячим». Відчинив двері. І побачив на лаві своїх – Андрія Лепеху, Михайла Звоника, Андрія Паська і Ларка. Став у дверях і далі не міг ступити кроку. В горлі пересохло так, що й привітатися не зміг.

– Або йди до хати, або з хати, тільки зачиняй двері, – не роздивившись як слід, вигукнув Андрій Лепеха.

– Андрію! – ледь видавив із себе Сімянців.

За хвилину він вже потонув у обіймах товаришів. У грудях розливалося тепло радості… Злива питань впала на «поворотця з большевицького полону». Почув і він – як розшукували його у різних шпиталях, як знайшли в Тирасполі, але лікар заборонив забирати – бо стан його був критичний.

Скоро всі звернули увагу на вбоге вбрання друга. Сміх змінювався «співчуттям-здивуванням».

– Оце так шапка! З якого опудала ти її зняв?

– А чоботи! Так зовсім гусарські, тільки їм треба інші передки та халяви.

– А шинеля! Циган і влітку би в ній змерз.

– А пояс! Добрий християнин рахував би за образу честі, коли б на такому хотіли його повісити…

Кожен дотеп і вибух сміху супроводжувався стягуванням із Валентина тієї чи іншої частини одягу. Врешті він лишився зовсім голий, лише шапкою прикривався, як фіговим листком.

Тепер почався процес одягання. Він затягнувся, бо з сусідніх хат вже бігли інші козаки і несли одяг, чоботи, шапки… Тож мусив знову скидати Валентин те, що одягнув був, і вбиратися у новіше…

А о третій годині ночі сотня рушила в похід. Підвели коника і до Валентина, але не Ерота… Це була нещасна шкапа, яка не знала, що таке галоп чи рись, вона могла рухатись лише кроком.

«Хоч все і бадьорилось, та десь там, глибоко (в душі) кожен відчував трагічну нашу безвихідність, виявляючи її іноді гірким жартом», – цією фразою закінчив «Спогади богданівця» Валентин Сімянців.

Зимовий похід

Наприкінці листопада 1919 року рештки Армії УНР докотилися до «трикутника смерті» (Любар – Чортория – Миропіль). Тут українські частини було стиснуто трьома арміями – Красною, Добровольчою та польською.

Знесилена, хвора на тиф і безнадію, українська армія агонізувала. «Ще сьогодні найпочесніше ім’я вояка української армії – завтра ніщо», – писав у своїх споминах «В Зимовому поході» Валентин Сімянців.

Головний отаман вже не вірив у колективне самозбереження, тож звільнив вояків від присяги. Було віддано наказ нищити зброю. І козаки мусили зносити на купи рушниці. Зі зброєю прощалися по-різному: одні рушниці були вичищені та змащені, інші – понищені (щоб ворог не скористався). «Ремені всі познімані – дорогий матеріял у той час». Витягувалися замки із гармат, які вже ніколи не завдадуть ворогам смертельного удару.

Безнадія і депресія добивала хворе і знеможене козацтво… А тут іще чутки, що 3-й Гайдамацький полк Омеляна Волоха перейшов на бік більшовиків, а Коновалець, виконуючи розпорядження Петлюри, розпустив Січових стрільців… Говорили, що Божко та Данченко вже не визнають Головного отамана.

І раптом – «хто хоче, може залишитись в армії». Це був «блиск віри» – і за якусь мить любарська трагедія стала «виходом до слави». «Знову Батьківщина нас потребує, знову ми – вояки, знову ми – люди, – такий витворився загальний настрій. – …Знову серце повне надій, а з ними – віри в нашу правду», віри в перемогу.

«Хто не чується на силі, може залишити лави», – кажуть козакам старшини. «З нами залишаться тільки ті, хто має залізні нерви та сталеве серце», – звертається до вояцтва командарм Михайло Омелянович-Павленко. «Радісне «Слава» виливає обітницю-присягу», – описував побачене і почуте Валентин.

6 грудня 1919 року вояки рушили в невідоме, але таке обнадійливе майбутнє… Йшли на об’єднання з українськими повстанцями, які в запіллі били денікінців… Йшли вперто – попри крижаний зустрічний вітер. Валентина вперед штовхала надія, що армія вийде на Лівобережжя, а там вже й до Слобожанщини недалеко.

1 січня 1920 року, після трьохгодинного бою, українські частини зайняли Умань. Населення з надзвичайним ентузіазмом зустрічало наші війська. Телеграфний дріт виявився неушкодженим. Вислали телеграму «Всім, всім, всім» – про те, що українська армія під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка «розбила Добрармію, яка в паніці, не витримуючи бою, утікає до Одеси».

В Умані козаки та коні нарешті спочили. Та о 4-й годині ранку 11 січня через необачність командира 6-го загону Запорозької дивізії Івана Литвиненка українську залогу обеззброїли волохівці, які непомітно увійшли до міста. Богданівцям поталанило – їхню частину волохівці не встигли виявити, і зброя лишилась у козацьких руках.

Невдовзі командування приєднало богданівців до Другого кінного полку Івана Литвиненка, а згодом – до Першого кінного Чорних запорожців полку – найславетнішої частини української армії. Всі козаки полку страшенно любили свого командира Петра Дяченка. «Підносили його просто до небес: перший іде в атаку, з козаками жартує, до кожного козака знає що сказати. Знав у своєму полку кожного козака і коня. І всюди, куди не прийде, його вітають із радістю. Піхота цілої армії радіє, як побачить Чорних, – бо то прийшла «амба» большевикам». Та хоч і стали богданівці чорними запорожцями, все ж не забували, що лишаються богданівцями…

Ось вже позаду Поділля з його кам’яними огорожами довкола хат… Полк Чорних запорожців мандрує Південною Київщиною. Київські села здивували Сімянціва високою національною свідомістю та патріотизмом. В одному селі зупинилися на спочинок. Господар приніс свіжої соломи і розстелив на долівці. Сімянців перший упорався з конем і поспішив розлягтися «на отій розкішній постелі з пахучої соломи». Лежав він і розглядав хату. «Ікони в рушниках, прикрашені зіллям і засушеними квітами. Між вікнами також прикрашений портрет Тараса Шевченка. Чистеньке таке все». На вікнах – фіранки.

Раптом під лавою Валентин зауважив якісь довгасті згортки. В хаті нікого не було, і він розгорнув їх. А там були рушниці. До того ж заладовані. Богданівець насторожився. Хто ж цей господар? Друг чи ворог? Ззовні ніби добрий чоловік, «але хто знає, що скриває в собі». Про всяк випадок Валентин розладував рушниці й загорнув знову. Потім звернув увагу на папірець, прип’ятий до лутки вікна. Це був друкований на машинці список прізвищ людей: чотового, підстаршин і близько 30 козаків…

Ось вже й вечеря парує на столі. Першу чарку, як годиться, випили за господиню. А другу…

– А тепер вип’ємо за пана чотового! – несподівано виголосив Валентин. І назвав його ім’я.

Господар і вусом не повів. Перехилив чарку і взявся закусувати.

– Так це ваше прізвище? – розгубився Сімянців.

– А так! – відповів дядько…

І почали розпитувати козаки, що ж це за військо.

Господар поволі розповів, що їхнє село має кілька таких чот. Об’єднані вони у сотню (всього в ній було до трьохсот козаків). Під командою чотових хлібороби відбувають військові вправи. Розповів, що вони вже мали кілька боїв із більшовиками… Коли вранці прощались, господар, взнавши, що у запорожців обмаль набоїв, дав їм цілу цинкову скриньку.

Запам’ятав Валентин на все життя і зустріч в іншому селі – з високопатріотичною родиною козаків-хліборобів «Крицьких» (лише на початку 1970-х рр. Сімянців назвав їхнє справжнє прізвище – Пиріг). Батько сімейства, кремезний і широкий у плечах, мав трьох синів. Найменшому, Семену, було близько 17 років.

Запорожці стали свідками такої сцени: посеред сіней стояли всі чотири «Крицькі» (Пироги). Сини «по ранжиру» – в лінію, з рушницями «на вільно», а батько – перед ними.

– Семене, дай-но сюди рушницю! – суворо сказав батько.

– Тату, а нащо ж?.. – намагався сперечатися хлопець.

– Семене, подай мені свою рушницю!

Син мовчки протягнув зброю, потім благально подивився на братів, а тоді вже й на гостей.

– Приймають же у вас у козаки таких, як я? – запитав із надією він.

– Та не відганяють, – відповіли запорожці.

Тут із другої половини хати вийшла господиня:

– Старий, що ти робиш?

– Пильнуй своє… он дивись кури… – відрізав той…

Невдовзі Семен підійшов до запорожців і блиснув очима:

– Їй-богу, буду у вас…

І справді, на другому постої Семен наздогнав відділ і приєднався до своїх братів та батька… Був він у повному виряді, на коні та зі зброєю.

Бідна матір… що лишилася сама.

Щаслива матір… що мала таких синів…

Уже пізніше командарм Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко писав, що, «опинившись у самому серці України, Армія побачила тотожність своєї ідеології з ідеологією повстанців і бажаннями селянської маси, що повстанців тих із себе видавала; також Армія відчула, що маса дивиться на неї як на свою оружну силу, бо, зрештою, вже не було родини, яка б так чи інакше не була зв’язана з (українським) військом».

У лютому 1920 року дивізії Армії УНР вийшли на Чигиринщину, – і зустрілися коло Медведівки. Тут ухвалили перейти на лівий берег Дніпра.

Тим часом полк Чорних запорожців стояв у селі Плеваки, що за сім верст від Дніпра. Петро Дяченко вже вислав фуражирів на Полтавщину у Золотоніський повіт.

Настрій у козаків був піднесений. Вони з цікавістю поглядали у бік Дніпра, адже за ним – Полтавщина, звідки походило багато Чорних запорожців. Як-не-як два роки не були вони вдома!

13 лютого, в сильний мороз, полк Чорних запорожців довгою колоною рушив через с. Худяки до Дніпра. Настрій був чудовий. Чулися жарти, лунав сміх. Полтавці радили подолянам лишатись, «бо на Полтавщині немає мамалиґи, а галушок вони не вміють їсти».

І ось перед полком простяглася широка рівнина, за якою синіло Лівобережжя.

– Дніпро! Дніпро!!! – вирвалось раптом із сотень грудей.

«Жадібні очі міряли його величну широчінь. З якоюсь святістю рушили по льоду сотні. Відчуваючи величність хвилі, козаки відрухово заспівали…» – згадував командир полку Петро Дяченко.

Слова українського гімну пружно летіли над Дніпром на Лівобережжя…

А головні сили армії цього дня вийшли до Дніпра через Худоліївку та Топилівку. Хоч і замерз Дніпро, та подекуди були широкі ополонки. На лід вийшли в районі сіл Топилівки і Погорілого. Козаки сердечно вітали старого батька – Дніпро-Славуту. І тут над кригою полетіли могутні слова:

 
Душу й тіло ми положим за нашу свободу
І покажем, що ми, браття, козацького роду.
 

Можна уявити психічний стан Валентина Сімянціва – він повертався на рідне Лівобережжя, та ще й на коні! Напевно, вже уявляв, як в’їжджає з чорними запорожцями у дорогий серцю Великий Бурлук…

Ворог перешкод не чинив. Дніпро перейшли без пригод.

Штаб армії та штаб Запорозької дивізії зупинилися у Москаленках.

«Полтавщина зробила на всіх надзвичайно добре вражіння, – писав командарм Омелянович-Павленко, – перш за все кидалася в очі хазяйновитість населення: двори заповнені стіжками сіна та збіжжя; з усіх закутків виглядали спокійні голови круторогих волів; хатки надзвичайно привабні, а в них всюди прикрашені рушниками образи, портрети Тараса Шевченка і майже всюди – Кобзар».

З новими силами кинувся вперед полк Чорних запорожців. Його командир наказав захопити Золотоношу. О 7-й ранку 14 лютого запорожці вже вирушили в напрямку на Золотоношу. Лютувала дика хуртовина. За нею не було видно колони. Кожен бачив перед собою лише круп переднього коня. Поранені та хворі, прикриті лахміттям і снігом, їхали на возах тихо, без нарікань. Сніг, мов гострі голки, забивав усім очі та вуха. А до Золотоноші тягтись ще 20 верст. Тож мусили відпочити у с. Ірклієві годину.

О 10-й знову довелося зупинятись на годину в с. Кам’янці: снігу насипало по коліна, і коні вибивались із сил. Наступний відпочинок був уже вночі – в селі Деньги. До слова сказати, з цього села походив начальник штабу Київської групи Армії УНР Андрій Вовк, який також брав участь у Зимовому поході, але не в цьому рейді через його рідне село.

До Золотоноші лишалося вісім верст. О 5-й ранку 15 лютого, залишивши в Деньгах обоз і частину тяжких кулеметів, чорні запорожці вирушили. О 7-й годині вже засіріли будівлі повітового міста. Станцію зайняла 2-га сотня. Охорону станції і коменданта козаки захопили в полон. Полонені сповістили, що в місті стоять два відділи особливого призначення до 500 чоловік із кулеметами. Це були інтернаціональні частини.

Третя сотня, де служив Сімянців, разом із четвертою, під загальним командуванням поручника Броже рушила до міста. Без жодного стрілу долетіли до середини міста. Тут обстріляли будинок місцевої гімназії, де перебував один із відділів особливого призначення. Червоні поставили жорсткий опір. Особливо дошкуляли постріли в спину – з будинків, що були навпроти гімназії.

Довелося спішно відійти, залишивши навіть забитих козаків. Це було для чорних ганьбою. Щоб відбити загиблих, полковник Петро Дяченко кинув на допомогу 2-гу сотню, решту 1-ї та сотню імені Сагайдачного, іншим наказав наступати в пішій лаві. Ворога відкинули за річку Золотоношку, але там він укріпився.

Через брак набоїв піші козаки далі наступати не могли, а кінні не наважувалися перейти річку – бо лід був надзвичайно слизький, а бути живою мішенню для ворога ніхто не хотів. Тут, мабуть, пошкодував полковник Дяченко про тяжкі кулемети, які залишив у Деньгах. Вони б могли вирішити долю бою і міста загалом.

Надвечір запорожці, оповиті сутінками, відійшли на Деньги – адже наступ їхній був демонстраційний. По дорозі порубали комуністичний відділ.

Наслідком рейду на Золотоношу стало те, що близько сотні душ знищених ворогів України відлетіли у пекло. Запорожці теж мали втрати – чотирьох забитих, трьох поранених.

Після наскоку полку Чорних запорожців на Золотоношу та захоплення іншими частинами української армії Черкас більшовики почали панічно втікати з Хорола, Гребінки і Лубен, руйнуючи комунікації та мости, палячи свої склади. Штаб 14-ї совєтської армії, що стояв у Кременчуці, мусив евакуюватися до Полтави… А полк Петра Дяченка, як і інші частини Зимового походу, тим часом отримав наказ повертатися на Правобережжя.

Наказ засмутив козацтво. Це було великим ударом, особливо для тих, хто народився на Лівобережжі. Всі вони знали про обіцянку, яку дав ще на Уманщині командарм Михайло Омелянович-Павленко: армія обов’язково рейдуватиме Полтавщиною і Харківщиною. Тепер полковнику Дяченку треба було докласти чималих зусиль, щоб «нахилити їх до повороту на Правобережжя».

Вранці 17 лютого в селі Загородник, що поруч з Ірклієвом, Петро Дяченко вишикував полк. Виїхав перед фронтом «та, як завжди, жартами, з’ясував необхідність повороту. З похиленими головами рушили козаки на захід. Не чути стало ні пісень, ні жартів… Селянство також поділяло смуток козаків… в усіх селах, де проходили, чути було: «Покидаєте нас?..»

Перейшовши 18 лютого Дніпро, знову опинилися на Холодноярщині. Армія верталася тими ж дорогами, по яких вже йшла, – щоб забрати всіх хворих та поранених старшин і козаків, яких залишила у селах під опікою добрих людей.

Разом із холодноярцями лицарі Зимового походу відправили в Мотриному монастирі «хвалебний Богові молебень за щасливий похід у центр України» та панахиду за загиблими і померлими старшинами й козаками.

І армія широким фронтом рушила – через Уманщину – на південь…

Настав квітень 1920 року. Армія Омеляновича-Павленка, що вже п’ятий місяць воювала у відриві від українського уряду, не отримуючи від нього жодної допомоги, дійшла до критичної межі… Не маючи набоїв і снарядів, вона 14 квітня підступила до міста Вознесенська, в якому червоні зосередили колосальні запаси зброї та спорядження. Бій за Вознесенськ мав вирішити долю української армії.

І це місто треба було взяти багнетами та шаблями…

Перед боєм, 15 квітня, сотник богданівців наказав козакам скласти всі набої на купу. Валентин мав вісім, а коли поділили порівну, йому дісталося лише три патрони.

У головній битві за Вознесенськ слобожанцю не пощастило взяти участі, бо отримав завдання зв’язатися з Київською групою Тютюнника і передати повідомлення, що запорожці пішли в атаку. І все ж невеликий відділ Сімянціва не прожив цей день марно: козаки розігнали більшовиків, які вивозили зі складів набої, гранати і гарматні стрільна. Захопили їхній обоз та ще й відібрали кулемет…

Взагалі зброї у Вознесенську захопили стільки, що не могли її всю забрати. Тож закликали хліборобів із навколишніх сіл, щоб негайно приїздили по рушниці до Вознесенська. І ті жадібно кидалися на зброю. Скрізь чулося радісне:

– Ну, тепер тримайтеся, товарищі! Годі вам стріляти, а нам дивитись!

Спочивши три дні у Вознесенську, полк Чорних запорожців вирушив на допомогу повстанцям Ананьївського повіту, які піднялися на відкриту боротьбу проти більшовиків.

«У пам’яті залишилися сумні-сумні картини спалених сіл. Стояли димарі, благально про помсту поминаючись над купами обгорілих решток хат. Переїздили вулицями, і де-не-де видно було людей, що, зігнувшись, перегрібали чорні купи з надією, може, хоч щось знайти в тих румовищах… Оповідали – село запалили, а людей, що ще там були, зігнали на вигін. Залишили дивитися, як їхнє добро поїдав вогонь. І большевики чекали, поки вогонь з’їсть до решток вікову працю. Ще й допомагали страшній стихії вогню там, де вона – та стихія, ніби страхаючись свого ганебного діла, хотіла виявити милосердя й оминала якісь хати…»

Бої з більшовиками не забарилися. Спалені села тільки додали люті чорним запорожцям…

Зимовий похід закінчився для Валентина Сімянціва в селі Писарівці 6 травня 1920 року.

«Пізніше, з роками, як розгублювалися друзі… росла туга – жаль за тим всім, чого було так повно тоді», – отак закінчив свої спомини «В Зимовому поході» Валентин Сімянців зі Слобожанщини, нагороджений, як й інші учасники цього історичного походу, орденом Залізного хреста.

У Перемишлі

Улітку 1920 року Валентин нарешті зустрівся зі своїм братом Олексою, про якого нічого не знав від 1918 року. Виявилося, що той в інших частинах української армії повнив свій шляхетний обов’язок перед Батьківщиною.

А закінчилася для них боротьба у листопаді 1920 року за польськими дротами у Пикуличах під колись українським Перемишлем…

У Перемишлі, у військовому шпиталі, Валентина прооперували – не давала спокою грижа, яку він заробив у Катеринославі, закочуючи до вагонів гармати. Післяопераційний період ускладнився хворобою Боткіна. Він став «жовтий, як цитрина».

Прогулюючись якось шпитальним двориком, зупинився біля гурту реконвалесцентів. Були тут і більшовики, і поляки, й наші. Мирно згадували часи, коли «один одному розбивали голови».

Раптом до Валентина підійшов червоноармієць. Він пильно-пильно приглядався. Всі на нього звернули увагу. Вмить урвалася спільна балачка.

– Он! Точно он! – хвилюючись, вимовив чолов’яга.

– Я – то я, а що далі? – відповів Сімянців.

– А Тульчін забил?!

– Тульчин забути не забув, але нащо це?

І тут більшовик розповів про бій біля криниці в Тульчині.

– Я ж просіл тєбя добіть – а ти нє добіл. А тєпєрь я как рєшето.

І почав демонструвати дірки в тілі та голові. Та ще й перерізаний шаблею язик. І згадав Валентин той день…

Було це 1 чи 3 травня 1920 року. Тоді сотник Соловйов вислав попереду Богданівської сотні роз’їзд на чолі з поручником Шенгуром. Був у тій групі й Сімянців. Він і Гриць Українець їхали на сотню кроків попереду стежі. Насторожено розглядалися, чекаючи з-за кожного кута більшовицького «привітання». Та й самі готові були щохвилини привітати гарячими «гостинцями» ворога. Вже в Тульчині, перед майданом, стали, чекаючи своїх. Бачили, як із протилежного боку майдану, від хати до хати, перебігають червоноармійці.

Хоч козаків було менше десяти, поручник Шенгур наважився на атаку.

– Вперед! Слава! – гукнув він.

І першим вихопився на майдан.

Густим вогнем зустріли більшовики ріденьку лаву. Одразу впав Роман Звоник і його кінь, інші ж «одприснули за хати».

Тут підійшла богданівська піхота. Знову спалахнув бій – іще запекліший. Більшовики опирались недовго…

«Звоник ще говорив. Мав чотири кулі в собі. Багато куль мав і його кінь. За всіх нас дістав… І хоч казали ми Звоникові «до побачення» і «не журись», та до вечора він не дожив».

Червоних наздогнали за садком, коло криниці. Розпашілі, вони жадібно пили воду.

Тут і почалася січа… Багато полягло тут москалів…

Після бійки Валентин вертався через побойовище повз криницю. Все було встелено трупом. Раптом піднялась голова:

– Дабєйтє, таваріщі, – ледь вимовив поранений і знову вкляк до землі.

Валентин пройшов мимо…

І ось тепер вони знову зустрілися, у Перемишлі, у шпиталі…

І хоч Валентин був «жовтий, як цитрина», червоноармієць впізнав його… Говорив він погано – адже мав порізаного язика. Валентин так і не зрозумів, дякував йому більшовик чи дорікав.

Олекса

Валентин, як і його товариші, сподівався на «продовження початого». Тож і вирішив він здобути насамперед військову освіту. Командування скерувало його до Державної спільної юнацької школи, яку він закінчив 1923 року, склавши всі іспити. Та, не дочекавшись, коли оформлять документи про підвищення у званні, покинув Польщу і нелегально перейшов чехословацький кордон. У Подєбрадах у господарській академії навчався вже його старший брат Олекса.

Кілька слів про нього. Народився він 9 березня 1893 р. у Великому Бурлуці. 1910-го закінчив двокласну школу, а 1914 року – Олександрійську вчительську семінарію. «Того ж року був мобілізований москвинами і відправлений на службу до Петербурга», – писав він у своєму «Короткому життєписі». 15 лютого 1916 року закінчив 3-тю Петергофську школу прапорщиків. Наприкінці 1916-го потрапив у дієву армію. На фронті пробув до кінця 1917 року. «Наприкінці 1917 р. приїхав додому, а… 8 квітня вступив добровільно в Українську армію, в якій і був весь час без перерви, аж до інтернування армії поляками року 1920 листопада 22».

Перебував у таборах Пикуличі, Вадовиці, Стршалково.

На початку липня 1922 р. Олекса «втік від ляхів до Чехословацької республіки з метою продовжувати освіту». 20 вересня 1922 р. вступив на матуральні курси, а 20 липня 1923 року отримав свідоцтво про середню освіту. Ще 16 липня 1923 р. написав прохання прийняти його до Української господарської академії. І був зарахований на технологічний відділ інженерного факультету…

Так розходилися козаки по світах. Та, хоч і кидала доля їх у різні країни, а часом і континенти, все ж друзі «шукали один одного й знаходили. І знову верталися до спогадів… та вірили, що знову покличе Україна».

У Чехословаччині

1924 року Валентин закінчив матуральні курси при Українському громадському комітеті у Празі й подав прохання прийняти до Української господарської академії. 17 липня 1924 р. на нього в академії завели особову справу – як на студента.

Перший час навчалося важко, нелегко було звикати до аудиторій, лекцій і лабораторних робіт людині, «яка прямо з коня скочила за парту і за звичкою ще довго лівою рукою торкалася того місця, де колись була шабля».

Багато чого нового почув богданівець на лекціях. Ось професор Маркіян Терлецький. «Викладав рівним голосом, спокійно ніби, але не раз морозець бігав по шкірі… Розказував професор про те, як поляки, розваливши нашу церкву, цеглу носили до річки, змивали з неї «схизму», щоб уже з «очищеної» будувати собі костьол. Враження від оповіданого… проймало і серце, і мозок – по спині бігали мурашки. А рука хапалася шаблі, якої вже давненько тоді не було, – так писав-згадував Валентин Сімянців і підсумовував: – І не дивно, що в Галичині було стільки війська, коли мали таких викладачів».

В УГА більшість студентів були козаками та старшинами Армії УНР. Тож поряд зі зверненням «пане колего» або «колего» було чути «пане хорунжий», «пане сотнику» чи «пане полковнику» (так зверталися до полковників Миколи Сіпка, Івана Пекарчука і Михайла Палія-Сидорянського). А коли студенти бували в кабінеті професора Сергія Тимошенка, в якого асистентом працював колишній командир уславленого кінно-гарматного дивізіону Олекса Алмазов, то чулося – «пане генерале». «Та й хто б посмів не вшанувати цього видатного вояка і командира… – зазначав Валентин Сімянців. – Дуже мало забувалося те, що так міцно ввійшло в плоть і кров».

У лектора української мови УГА Модеста Левицького Сімянців якось запитав про походження свого прізвища – чи дійсно воно московське, як запевняв дехто з товаришів. Модест Пилипович зробив аналіз кореня «сім’я» і довів, що воно українське, «а кінцівка, мовляв, почеплена, і це є свідоцтво русифікації»…

Слід сказати, що чехи, в тому числі й подєбрадці, добре поставилися до українських емігрантів і всіляко їм сприяли. Так само добре ставилися вони й до російської еміграції. Чехи були просто закохані у росіян, зазначав Валентин у своїх спогадах «Студентські часи», «руско» було «їхня віра, любов і надія». Між українцями і росіянами чехи різниці не бачили, може, тому так добре ставилися до українців…

Президент ЧСР Томаш Масарик, який загалом виявив зичливість до українців і розуміння їхніх потреб, все ж у своїх творах зазначав, що українці не є народом… Прочитавши таке в одній із його праць про Росію, Сімянців втратив повагу до Масарика і зарікся більше читати його твори.

– Дивись і слухай, Миколо, – сказав він своєму товаришеві Василевському, з яким мешкав в одній кімнаті, – коли б ще побачив мене, що я читаю Масарика, най і світової слави, можеш мені поодбивати руки і повиколювати очі.

Сказав і відклав убік книги цього філософа, щоб більше ніколи не торкатися їх, бо той «так погано знецінив нас, щоб догодити москалям»…

Студенти УГА були загалом високопатріотичні, вони хотіли зберегтися на еміграції як українці, тож «як зраду (ними) було трактовано глибше вростання в чеське суспільство». Та Валентин Сімянців порушив цю неписану умову, одружившись із чешкою та сотворивши з нею хлопчика…

З академії Сімянців вийшов 20 серпня 1929 року з дипломом інженера-гідротехніка. Дипломний проект захистив з успіхом дуже добрим. А брат Олекса захистив диплом ще раніше – 16 червня 1928 року, здобувши той самий фах.

Випускникам господарської академії було нелегко знайти роботу в Чехословаччині, адже дипломи вищої української школи не цінувалися так високо, як дипломи чеських вищих учбових закладів. Тож і мусили абсольвенти погоджуватися на посади, які не зовсім відповідали високому фаху інженера, або їхати до Польщі чи в інші країни, де такої різниці не робили.

На наполягання родини Валентин мусив погодитися на посаду (в земському уряді) у Празі державного урядовця з невисокою платнею. Так він, інженер, став допоміжною технічною силою.

Працював до весни 1930 року, коли почалися великі демонстрації чеських інженерів, студентів та абсольвентів проти засилля в урядах (адміністраціях) чужинців. Вже 15 березня Валентина було звільнено з цієї, не надто престижної, посади.

Далі він працював у різних фірмах на роботах, пов’язаних із будівництвом водоканалів і каналізацій. Врешті здобув добру репутацію, тим більше що мав прекрасну рекомендацію професора Яна Граского, найавторитетнішого фахівця у цій галузі в усій країні…

На лацкан костюма Валентин часто надягав орден Залізного хреста. Зауваживши це, чехи допитувались, що то за знак. «І так заходила мова про Україну, про нашу Визвольну боротьбу». Одного разу співробітник Сімянціва інженер Севера, несподівано зробивши щигля під хрест, легковажно кинув:

– А це що за цяцька?

«Я вже й сам не знаю, як то сталося, – розповідав пізніше Валентин Сімянців. – Афект – ніяк інакше… Севера (ще) не відтягнув своєї руки від хрестика, як я його рукою стукнув по дверцятах авта. Повернувся і пішов. Від тої події я ніколи не сів із ним за один стіл у ресторані, як бували спільні обіди по комісіях. Не їздив із ним в одному переділі потягу, вважав, що, коли він хоче миру, має прийти до мене».

Чи треба пояснювати, чому так вчинив слобожанський козак?

Як бачимо, вибухова енергія у Валентина не вивітрилась. Тож і не задовольнявся він лише своєю фаховою працею, а й брав активну участь у громадському та спортивному житті української еміграції. Очолював «Український Сокіл» у ЧСР (чи один із його відділів), був активістом Пардубіцької філії Українського національного об’єднання.

Очевидно, В. Сімянців прийняв громадянство ЧСР, бо напередодні Другої світової війни його мобілізували до чехословацького війська, до 31-го пішого полку, і вислали на фронт у Судети. Та воювати не довелося – його відкликали назад, у технічний полк у Пардубіци працювати інженером, прокладати труби.