Текст книги "Багряні жнива Української революції"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 36 страниц)

53. Орисин кожух

Трагічний листопад 1919 року. Решки української армії зійшлися в Любарі на південно-східній Волині. Навколо лише вороги: більшовики, денікінці, поляки та волохівці.

Тиф косить залишки мужнього війська.

Страшна катастрофа надій і доль…

Свою особисту та національну трагедію тисячі людей сприймали стоїчно. Не було розпачливих криків, галасливих обвинувачень на адресу тих, хто завів військо у безвихідь. «Дисципліна в частинах була зразкова». Люди вмирали мовчки, інші мовчки чекали своєї черги. «Не чулось ні сміху, ні жартів; (було) тихо й сумно».

Ті, що могли ходити, мріяли про похід у запілля ворога – «і лише в ньому бачили єдиний порятунок – як власний, так і загальної справи».

На переході між Любаром і Улановом старшину Василя Сахна, хворого на тиф, залишили у старої вдови. Занесли прямо з воза і поклали на сіно, розстелене на підлозі. А самі поспішили далі.

«Господиня не була здивована, ані рада, ані не рада…»

– Ось і доходився, доблудився, – сказала вона. – Положили, й лежи. А мати дома хай чека. Та й мені буде робота. Не дай Боже, вмреш, треба робити труну, а з чого я зроблю? Дошки, що на лавах, тримаю для себе.

– Мамо, що ви кажете, може, й не вмре, – втрутилась сімнадцятилітня дочка її Орися.

– Тобі яке діло, що я кажу? – розсердилася жінка. – Твоє діло мале.

А потім погодилася:

– А може, й не вмре… Ти ліпше накрий його, бачиш, як труситься.

І Орися накрила козака кожухом, який зняла з себе.

Очуняв він за кілька днів. Лежав на лаві, з якої господиня збиралася робити труну, на чистій постелі. Господиня сиділа поруч.

– Може, дати поїсти? – лагідно запитала вона.

Видно було, що вона рада, що козак прийшов до тями.

За декілька днів Василь вже ходив – сили прибували щодня.

І він почав збиратись у дорогу.

Господиня намагалася відрадити його.

– Замерзнеш у своїй одязі. Та й куди підеш? Ваших не чути, вони десь далеко. Оставайся до весни, поживеш і нам допоможеш!

«Та й Орися до весни підросте… – може, й така невиказана думка на мить з’явилась у господині. – А там, дивися, хто зна, може, й пара буде…»

Але він наполіг: обов’язок перед товаришами кликав.

Тоді жінка звеліла Орисі показати дорогу, по якій пішла його частина. Дівчина вивела за село козака, з яким їй не судилося бути разом, і показала мовчки на той шлях.

– Щасти вам Боже! – сказала на прощання і за кілька хвилин навіки зникла за хатами.

Що творилось в її серці, хто знає…

Був січень 1920-го. Він давив морозом. Але козакові було байдуже, бо під шинелею грів його Орисин кожух.

54. Смерть художника Гніденка

Про нього відомо мало. Знаємо, що, опинившись у «трикутнику смерті» біля Любара, пережив він з українською армією найтяжчі хвилини. Знаємо, що в критичну хвилину, коли інші дезертирували чи демобілізовувались, як, наприклад, Січові стрільці, він, художник за покликанням, вирішив продовжувати боротьбу. Тому й, хоч і був старший за багатьох, пішов 6 грудня 1919 року добровольцем у Зимовий похід під проводом Михайла Омеляновича-Павленка, пішов у запілля Добровольчої армії.

За відгуком свідка Володимира Рейтера, був пан Гніденко «досить добрим маляром» та пристрасним колекціонером всіляких виробів українського народного мистецтва. Під час цього і попередніх походів Армії УНР він зарисовував старі хрести на цвинтарях, церкви, дзвіниці… Таким чином у нього склалася досить велика і гарна колекція малюнків. Возив її з собою, а за майстерню правив йому віз.

Убили Гніденка у бою, коли на одну з невеликих частин, що звалася дивізією, напала денікінська кіннота. Очевидно, мова йде про 3-тю Залізну дивізію на чолі з Валентином Трутенком, яку розгромили денікінці у бою під містечком Животовом 25 грудня 1919 року.

Гніденко хворів на тиф і не схотів віддавати денікінцю свою шапку, за що той і зарубав його.

Так Україна втратила ще одного вірного і талановитого сина. Напевно, пропали і його малюнки невідомих епізодів Національно-визвольної боротьби українського народу за свою свободу.

Жаль!

55. У Жашківській земській лікарні

Козак кінно-гарматного дивізіону полковника Алмазова Олекса Молодожоненко в Зимовий похід вирушив хворим на тиф. У нього була можливість уникнути тяжкого походу в небезпечне невідоме, роззброїтись і віддатись на ласку поляків у надії на лікування в стаціонарних умовах… Але то була б капітуляція… А хіба могло козацьке серце з нею примиритися?

І 6 грудня 1919 року козак Молодожоненко вирушив разом з іншими відчайдухами в запілля денікінської армії. З усіх сил намагався він втриматись у сідлі. Але після одного відпочинку вже піднятися не зміг і товариші поклали його та ще двох козаків на воза і рушили в напрямку Жашкова…

А в Жашкові пролунав суворий вердикт полковника Алмазова – залишити хворих у місцевій земській лікарні. Як не благав Олексій свого друга Петра не кидати його, той мусив виконати наказ командира. І два десятки тифозних лягли на холодну муровану долівку Жашківської земської лікарні…

Очуняв Олекса вже в ліжку. Зі здивуванням побачив, що одягнений він у чисту білизну. Спантеличений, дивився він на лагідне обличчя жінки, яка схилилась над ним. Та була явно задоволена, що козак нарешті відкрив очі. За нею стояла ще одна жінка у білому халаті.

– Пора, пора вже, козаче! – бадьоро сказала вона. – Спить та й спить, треба ж і міру знати.

Нарешті Молодожоненко збагнув, де він…

Із кожним днем прибували сили. Він лежав на ліжку і згадував минуле, а «до будуччини не хотілось заглядати»…

Якось сестра-жалібниця сказала:

– Скоро Різдво, а ті продукти, які залишив ваш командир, кінчаються. Що робити?

Лише тепер довідався козак, що командир потурбувався про своїх вояків, залишивши на їхнє утримання кілька мішків цурку і борошна. Медсестри вимінювали цукор у населення на інші продукти, розширюючи таким чином раціон хворих. Населення, до слова сказати, з повагою ставилось до хворих «петлюрівців» – бо ті «бились із Денікіним».

У Жашкові тоді не було ніякої влади: денікінці й «петлюрівці» вже пройшли, перші на південь, другі – на схід. А більшовики ще тільки наближалися. Вони увійшли до містечка у перший день Різдва. В лікарні запанувала тривога.

Ось і представник нової влади…

До лікарні зайшов червоноармієць у кожусі. Струсивши сніг і залишивши рушницю в сінях, він переступив поріг і весело запитав:

– А хто тут лежить? Товариші чи добродії?

Більшовик говорив українською.

– Оцей, напевно, добродій, – показав він на Молодожоненка, – по очах бачу, ич, як ними виблискує!

Мусив відвернутися Олекса до стіни.

– Ну, так із ким тепер б’єтесь? – запитав солдат у іншого козака.

– Зараз не б’юсь ні з ким, бо тут ось лежу, а раніше з Денікіним.

– Так і Петлюра проти Денікіна?! – здивувався червоний. – А нам казали, що ви разом із Денікіним йдете проти народу.

– Ніколи ми не йшли проти народу, – обізвався й Олекса.

Зав’язалась жвава і приязна розмова… Коли це до палати увійшов ще один. Був він у чорній шкірянці. Почав із крику та московської лайки.

Усі притихли, разом із ними і червоноармієць-українець…

Нарешті москаль вигавкався… На прощання він добряче струсонув дверима – щоб знали, хто в Жашкові тепер хазяїн.

Вичекавши паузу, червоноармієць повідомив, що то був чекіст.

– Але ви не бійтесь: є наказ вас не займати.

Настановивши в селі свою владу (ревком), червона частина наступного дня потяглася на південь – наздоганяти білогвардійців, які, биті українськими повстанцями, тікали до Одеси. На прощання залишили в лікарні і трьох своїх тифозних.

Попри владу ревкому, життя в Жашкові йшло своєю чергою: тут, як і раніше, найліпше «ходили» керенки та гривні, а за совіцькі й сірника не можна було купити.

Про харчування своїх хворих більшовики не потурбувалися. Отож ті допомагали закінчувати харчові припаси, що залишив для козаків полковник Алмазов, який продовжував свій шлях на схід у складі армії Михайла Омеляновича-Павленка…

А зустрілися знову Олекса Алмазов, тепер вже генерал-хорунжий Армії УНР, і козак Олексій Молодожоненко в Чехословаччині, в Подєбрадах, вже як студенти Української господарської академії.

56. Великодні жнива тетіївських гайдамаків

У Тетіїв прийшла Великодня субота. Та тетіївське жіноцтво якось мляво, навіть недбало готувалось до Паски. Не відчувалося передсвяткової радості. Більше того, жінки з острахом чекали свята. Причиною була чутка, що на Тетіїв знову йде більшовицьке військо – щоб покарати тетіївців за повстання проти совєтської влади. І кара ця мала впасти на людські голови саме на Паску. Казали, що загони, як і в минулі рази, складені були з китайців, латишів, мадярів і «руських», а очолюють їх тетіївські «жидки», які врятувалися від погрому. Час тодішнього повстання проти «комуножидівської» влади якраз припав на якесь релігійне юдейське свято. І ось тепер євреї мали «віддячити» християнам на їхнє свято. Допомогти їм святити паски…

Уже кілька місяців у Тетієві всім заправляв більшовицький воєнком Григорій Винниченко. Був він чоловіком неграмотним, напівбожевільним і втіху та розраду знаходив у безперервному насильстві. Наводив жах не тільки на Тетіїв, але й на околишні села. Не було такої ночі, щоб місцеві чекісти та червоноармійці не розстріляли хоч декількох людей – «за те тільки, що вони українці чи служили у війську українському чи в якій-небудь (українській) установі». А наприкінці березня 1920 року за наказом Винниченка у Тетієві було розстріляно тридцять осіб – переважно козаків та старшин Армії УНР Зимового походу, які внаслідок хвороб чи поранень лишилися на лікування в околицях Тетієва.

На цей терор українські підпільники під проводом Оверка Куравського відповіли сміливим терористичним актом: 28 березня, якраз на Вербну неділю (за іншими даними, 25 березня), повстанець Микола Шостопал кинув зв’язку гранат до зали ратуші, де зібрались місцеві більшовицькі начальники. Гранати розірвалися прямо на столі, за яким провадилася нарада. Загинув помічник воєнкома Бурмос і кілька червоних. Було й багато поранених. Трохи пізніше в перестрілці загинув командир окремого відділу червоних Масолов. У той день підпільники поранили й кільканадцять червоноармійців-китайців. Були й жертви серед повстанців: так, намагаючись кинути зв’язку гранат, підірвався Микола Савицький…

Минув день. Червоні притихли. Місцеві люди, які чекали на відплатну каральну операцію, були здивовані пасивністю москалів. І осміліли. Вони починали розуміти, що «збройна боротьба – єдина раціональна боротьба, що московське військо можна й треба бити».

Під час урочистого похорону Бурмоса, Масолова та інших повстанці обстріляли «червону процесію» з кулеметів. «Винниченко втік, а його відділ розбігся». Карний елемент, який є в кожному містечку, скориставшись відсутністю влади, почав грабувати євреїв та палити їхні хати. Хто знає, може, й українські селяни долучилися до розподілу «воєнної здобичі» – адже євреї в багатьох небезпідставно ототожнювалися з немилосердною совєтською владою. Хто заперечить, що особливо багато їх було серед каральних органів окупантів. Під час відплатної антиєврейської акції постраждали, напевно, і невинні люди, які жодного стосунку до ЧК чи міліції не мали…

Не відразу повстанці встановили в містечку порядок – лише на третій день. Було засновано Комітет охорони ладу й громадського спокою. Створено й самооборону, яка відповідала за порядок у місті. На чолі її став колишній поручник 12-го Брацлавського полку російської армії М. Шляхтиченко.

Тетіїв поволі зализував рани. Та 1 квітня, пізно ввечері, до міста вступив 6-й експедиційний відділ. Для початку червоні виарештували і розстріляли варту громадської самооборони.

Близько 7-ї години ранку сформовані з китайців, латишів і мадярів відділи в повному бойовому порядку вирушили до передмістя Тетієва – Плоханівку. Несподівано вони були зустрінуті кулеметним і рушничним вогнем. У запеклих дводенних боях повстанські групи Оверка Куравського, хорунжого Братка та поручника Романенка завдали ворогові тяжких втрат. Зокрема, у боях за Плоханівку загинув і командир більшовицької частини, московський чекіст Нєґуляєв.

На третій день більшовики все ж вдерлися до Плоханівки. «Вони зразу почали підпалювати хати в селі. Із завогнених будинків вискакували люди, запаморочені отруйним гризьким димом, – свідчив Василь Задоянний. – Коли вибігли вони на дорогу, большевики зустріли їх густим рушничним і кулеметним вогнем. На селян, що почали розбігатися, кидали в’язки ручних гранат, ранених добивали прикладами або живцем вкидали назад до хат, що горіли… Бойові групи почали втрачати зв’язок між собою…»

Оточивши передмістя, червоні провели масові арешти. Насамперед полонили українську інтелігенцію та авторитених селян. Перед тим як розстріляти, роздягли їх догола. Тим часом поручник Шляхтиченко несподівано обстріляв карателів із кулемета, давши можливість приреченим рятуватися втечею. Так голі й пішли врозтіч…

«Ціле місто було у вогні…» Тим часом розбуджені дзвонами на сполох до тетіївців приєдналися селяни з сусідніх сіл – Теліжинців, Росішок, Ситківців, Дзвенячого й Михайлівки. Прийшли на допомогу відділи отамана В. Зраєцького.

6 квітня о 4-й годині ранку повстанські відділи почали штурм Тетієва. В цьому незвичайно жорстокому бою жодна зі сторін довший час не мала переваги. Нарешті більшовики «заламалися й почали втікати, кидаючи зброю й амуніцію. Почалась погоня за втікачами… Всі горіли жадобою помсти… На Слобідській греблі 2-й курінь під командою поручника Цибрія загородив москвинам дорогу. Почалась масакра. Вороги, збившись докупи, не знали, де дітись. Одні з них кидали зброю і скакали в річку… але й там їх чекала незавидна доля». Тих, кому пощастило переплисти на другий берег Роськи, селяни вилами скидали назад у воду…

Після перемоги тетіївські козаки пройшли парадним маршем вулицями зруйнованого Тетієва… Весело лопотіли прапорці на козацьких списах. Повстанці співали «Ми – гайдамаки…» Серед них було багато хлопчаків і сивих дідів. В огні Української революції вояками ставали всі: хлібороби, торговці, ремісники, діти, жінки…

Так Тетіїв став повстанським центром. Тут діяв повітовий повстанський штаб. Невдовзі він перетворився на Таращанський кіш Запорозької Січі. Кошовим отаманом обрали Оверка Куравського, а його помічниками (заступниками) – Сліпанського і Комашенка, уповноважених представників командарма Михайла Омеляновича-Павленка.

Кожне село ставало сотнею, а кожна волость – полком. «Усе населення району було поділене на реєстрове (од 21 до 35 літ) і нереєстрове (од 35 і старше)».

Селяни відчули свою силу. Тому на них не справили враження комуністичні листівки, які хтось тихцем розкидав у селах. У них наказувалося здати зброю, видати ватажків повстання, в іншому випадку всі чоловіки від 18 до 50 років, мовляв, будуть розстріляні, а оселі їхні спалені.

Але кому треба було здавати зброю, кому видавати ватажків? Григорій Винниченко втік аж у Білу Церкву. Отож ніхто і не думав виконувати цих «грізних» наказів: селяни, взявши до рук зброю, ставали гайдамаками. А саме гайдамаків – лютих і нещадних – слід було боятися…

Ще на стадії формування Тетіївського полку більшовики повели наступ із боку Погребища. Проти них виступив отаман Куравський. Та до серйозного бою не дійшло: ворог вирішив за розумне вчасно відступити.

9 квітня, на Великодню суботу, до Тетієва підійшов новий каральний відділ – 4-й експедиційний. І хоч цього нападу сподівалися кожний день, усе ж більшовикам вдалося непоміченими підійти до самих околиць.

Вранці в повстанському штабі всі ще спали, коли прибіг схвильований старшина Романюк. Засапавшись, він оповідав, що встав удосвіта, аби зі свого хутора завчасно добратись до штабу, і «тілько» вийшов на Бугаївський шлях, як уздрів валку, а поперед неї військо. Підбіг ближче – червоноармійці! Чоловік двісті. Є кулемети. Насилу обігнав їх, щоб встигнути попередити.

Ударили в дзвін на тривогу. Послали вершників до вартових на становища та в сусідні села – за підмогою.

Люд заметушився. Всі посунули на Кінську торговицю – місце збору снігурівців. Хто з рушницею, хто з «обрізком», хто з косою чи вилами, а то й просто з дрюком.

Із високого майдану Кінської торговиці все було видно як на долоні. Широке зеленіюче поле, через яке довгою сірою биндою тягнувся шлях на Бугаївку. А по шляху ген-ген із-за горбка сунеться чорною гадюкою більшовицька валка. Наближається. Ось вже видно і сіренькі крапочки – люди. Цілий ряд… Він розтягується на полі все ширше й ширше – в лаву. Другого кінця лави не видно.

Ворог ішов просто на містечко.

Раптом почулись постріли. Це зустріли нападників слободяни і плоханівці, які засіли в ровах. Червоні залягли, виставивши попереду чотири скоростріли. Свинцева злива вкрила селян… Та за боєм не було часу спостерігати, не для цього поручник Шляхтиченко на Кінській торговиці зібрав своє військо. Почувши команду, снігурівці спустились у долину, перебігли стару гребельку, поминули цегельню, вибігли на поле та ярками помчали за спину більшовикам.

Не в одного повстанця серце виривалося з грудей. Більшість засапалися. Не було вже сил бігти далі… Гайдамаки голосно сопіли. Обличчя їхні скам’яніли. Та у декого були перелякані очі… Адже бігли вони назустріч смерті…

А Шляхтиченко все підганяв:

– Скоріше, хлопці, скоріше, не одставай!

Завдання було вибігти на дорогу – щоб відрізати москалям шлях до відступу.

Бій вже клекотів за спинами снігурівців – аж ген за горбком. Там весь час щось бухало, стрекотіло, тьохкало і свистіло. Окремі випадкові кульки долітали й до снігурівців.

Ось вже і шлях. На ньому – чималенька валка підвід. Біля них вештаються якісь постаті. Лави червоноармійців не видно. Нараз щось тяжко бухнуло. По полю покотилося: «Га-а-а-а!..» То оборонці Тетієва з криком «Слава!» кинулися на «ворога лютого». Ось із-за горба з’явились і перші червоноармійці – вони бігли в бік свого обозу. Їх ставало дедалі більше. Це вже був не загін, а отара наляканих овець.

Із боку снігурівців у бік отари червоних вибухнули постріли. Більшовики на мить розгублено зупинились – і драпанули врізнобіч. Отара розсипалась по полю. Слідом, розмахуючи вилами та дрючками, бігли селяни. Хтось палив на ходу з обрізів. Якийсь сивий дядько в солом’яному брилі, догнавши червоноармійця, з розбігу засадив йому в спину вила. Той впав, а дядько немилосердно дотиснув його вилами до землі.

Один снігурівський парубок, побачивши, що по шляху, здіймаючи куряву, шалено мчить бричка, перебігає з вилами їй дорогу, зупиняє коней і проколює вилами комісара загону Райтмана.

А он червоноармієць впав на коліна перед гайдамакою, зняв руки, благає, але даремно. Не дивлячись на жертву, дядько встромляє їй вила у груди, виймає і, не обтираючи, біжить далі.

За годину поле вкрилося московським трупом. Дехто із прудкіших все ж прорвався, але шлях втікачам вже заступили теліжинецькі селяни, які йшли на поміч тетіївцям. У відчаї червоні звернули у бік ставу і поховалися в очереті. Та даремно – завзяті селяни запалили очерет. На того, хто, тікаючи від вогню, вилазив на берег, чекали вила і серпи. Решта також загинула: хто втопився, а хто згорів.

Перемога! Велика перемога! Великодня перемога!

Та не встигли селяни прохолонути від бою, як з іншого боку Тетієва почулися гарматні вибухи. Показалося кілька стовпів диму. Це інший – 6-й більшовицький – загін запалив кілька крайніх хат. Але вдертися до багатостраждального містечка їм не вдалося: гайдамацька варта, що засіла на греблі, завзято відбивала ворожі атаки. Теліжинці, снігурівці та інші мусили бігти в нове пекло… Багато більшовиків наклало в тому бої головами, але все ж значній їх частині поталанило відійти неушкодженими.

Скільки було жертв із боку оборонців Тетієва? Учасник бою Олександр Личак запам’ятав лише один похорон – другого дня, по обіді.

«Весь Тетіїв зібрався над дубовиною хлопця, щоб оддати йому останній поклін, – писав він. – Всіх чекала смерть, але йому одному тільки судилось віддати своє молоде життя за спасіння міста. Це була великодня жертва тетіївців».

Шкода, що ім’я цього захисника Вітчизни не збереглося, як не збереглися імена сотень тисяч оборонців нашої Батьківщини. Але ми пам’ятаємо їхній подвиг. І схиляємо голови. І витираємо сльозу.

57. Кров за кров

– Стій! Хто їде?! – несподівано почувся окрик на краю села.

Навперейми вийшов парубок із рушницею. За якусь хвилю з-за клуні вискочило ще кілька озброєних селян.

– Зброю маєте? – запитав середнього зросту чоловік із великою чорною бородою, в кудлатій шапці. – Якщо маєте, то краще віддайте зразу, бо як знайдемо, то не поздоровиться.

– Ні, не маю, – відповів Панас, намагаючись зорієнтуватися, хто ці люди і як розмовляти з ними – як зі своїми чи…

– А що ж ви за чоловік будете? – почулося нове запитання.

Юнак виявився неготовий до такої розмови, хоч і мав би передбачити подібну зустріч та підготувати якусь версію. Тому й відповів безхитрісно:

– Маю справи у Великій Мечетні. [11][11]
  Село Велика Мечетня належало до Балтського повіту Подільської губернії, нині – Кривоозерського району Миколаївської області.


[Закрыть]

– Та я й сам знаю, що без діла б не поїхали, – не опускаючи рушниці, повагом, промовив господар становища, – але в яких таких справах ви їдете?

Панас збентежено мовчав.

– От тут учора теж так само двоє їхало у справах, – повчально продовжував вартовий, – а коли зсадили їх із коней…

– Так тож одразу видко було, що комісари, – несподівано втрутився молодий козак, що підійшов слідом, – бо добрих коней мали і зброю не таку, брат, як ми з тобою…

Панас полегшено зітхнув. Сумніви розсіялися – це були свої. Заспокоївся і візник, який весь час знервовано поглядав на Панаса – як той викрутиться…

Тепер стежка стелилася до отамана.

– Степане, – звернувся бородань до юнака, – проведи їх до сотника. Та гляди, пам’ятай наказ!

Парубок із рушницею вже вмощувався на возі.

Дорогою Панас намагався розговорити свого охоронця, але відповідь була короткою:

– Скоро приїдемо до школи, там про все і дізнаєтесь.

Біля волості стояло кілька людей із рушницями. Степан, киваючи у бік волості та злегка усміхаючись, несподівано похвалився:

– Там у холодній сидять комісари… Якось аж чудно – минулого тижня вони в кардігардію людей замикали, а тепер самі там сидять… – І вже із сумом додав: – Ой і побили вони народу… Ну, тепер уже чортового батька вирвуться з рук!

Під’їхали до школи. Жовто-блакитний прапор над рундуком красномовно стверджував, яка влада в селі…

Невдовзі Панас Заворицький уже відповідав на питання сотника…

За кілька годин на нараді старшин було вирішено перемістити загін в околиці Гайворона, де планувалось оперувати до приходу регулярної української армії, яка вже почала свій похід на Київ.

Надвечір відбувся й суд над полоненими більшовиками. Довго не міркували: катюги мусили отримати по заслузі. Селяни ж, побоюючись, щоб повстанці раптом не виявили милосердя, послали старосту довідатися, що ж вирішено.

– Ну, як справа з комісарами? – звернувся до отамана староста. – Селяни просять покарати їх на смерть або віддати їм… Бо, не дай Бог, втечуть… Тоді не один із нас позбудеться голови або хазяйства. Досить того, що вони лише в нашому селі посиротили чотирнадцять родин, попалили майно і худобу…

– Не хвилюйтеся, від нас вони не втечуть, – певно відповів сотник. – Вирок буде виконано вже цієї ночі.

Тут підійшов страшенно схвильований старшина повстанського загону. Він приступив до отамана і гаряче почав просити, щоб той дозволив йому «поговорити» з арештованими…

– Друже, допит переведено… Їхня доля вже вирішена. Потурбуйтесь про наряд козаків, який виконає вирок. І дивіться, щоб вони не втекли.

– Будьте певні, не втечуть, – старшина аж дрижав від хвилювання. – Я сам буду їх стерегти.

Виявилося, що у цього чоловіка один із комісарів власноручно розстріляв усю родину: батька, матір, жінку і двох малолітніх дітей. Тому й отаман не дозволив йому допитувати арештованих. Не був старшина присутній і під час ухвалення вироку.

Пізно ввечері на величезному подвір’ї Великомечетнянської економії гамір посилився. Тіснилися готові до вимаршу підводи. Під навісом нетерпеливилися осідлані коні. Дехто з козаків ще порався біля своїх коників: напував їх, оглядав сідла. Сотник напучував козаків, які мали змінити варту довкола села:

– Глядіть же, хлопці, – казав він, – пильнуйте, бо тепер ніч – самі розумієте. За околицю села нікого не випускать. Ті, кого мінятимете, нехай їдуть прямо до перевозу й там нас чекають. Скажете, щоб пором тримали на цьому боці. Ні в якому разі на той бік не подавать. Якщо кого затримаєте, приведете прямо до перевозу. Поодиноких вибухів не лякайтесь, а коли почуєте один залп – це буде гасло, по котрому здіймайтесь із постів і прямуйте до перевозу. Глядіть, не витрачайте марно набоїв… Ну, з Богом!

І вартові вирушили.

Десь за півгодини пролунала команда ладнатися в дорогу й іншим. Настрій козаків був бадьорий – про це свідчили жарти і сміх. Отаман давав останні настанови кінному відділу, якому було доручено виконати екзекуцію.

– Вартові вже повідомлені, й про видачу заарештованих балачок не буде. Зустрінемося коло волості… Вирок виконаєте, як переправимося через Бог.

Відразу за брамою економії починався ліс. Виїхали з піснею.

 
Ой там на горі Січ іде,
Гей, малиновий стяг несе…
 

Співали неголосно. Здавалося, що й вози намагались не гуркотіти. Неначе крадькома, світив місяць. Та все ж ліс розбудили. А тут ще – несподіваний різкий постріл. За мить прокотився дзвінкий відгук. Пісня урвалася. Кожний намагався вслухатися в ніч, але скрип возів і тупіт коней не давав цього зробити.

Проїхали лісок. За ним лежали хатки Великої Мечетні. Ось і волость. Поруч ґанку в колі вершників стояв віз, неподалік якого біліли дві постаті. Комісари… Що думають вони? Ясно що…

Коли виїхали в поле, один із більшовиків тривожно запитав:

– Куди ж це нас везуть?

– А тобі хіба не все їдно?

Інший вершник докинув з усміхом, що був видний навіть у темряві:

– До Авраама на пиво, він давно вже вас виглядає.

Засуджений хотів ще щось сказати, та старшина припинив балачку.

Під’їхали до перевозу… Спочатку переправлялись кіннотники. Козаки на підводах мусили чекати.

Врешті й Панас Заворицький опинився на тому березі. Він сидів на возі, загорнувшись у кобеняк. Йому страшенно не хотілось бути присутнім на розстрілі. Не хотів він і чути розмову засудженого зі старшиною. Але дітися було нікуди…

Один комісар продовжував мовчати, інший весь час говорив, говорив, говорив… У його голосі бриніли сльози. Він просив не вбивати його.

– А мій батько, а моя мати, а моя жінка, – донісся тремтячий голос старшини, – вони те-еж тебе просили. І ти їх не помилував… А дітки – плакали, молили тебе, – ти ж їх не помилував… Чим же вони були винні? Чому ти відняв у них життя?!

Що було казати комісарові?

– А тепер плачеш, просиш… Пустить тебе, щоб завтра знов упився безневинною кров’ю? Ні, падлюко…

Та комісар хотів жити. І він упав на коліна…

Раптом почулися крики:

– Стріляй, стріляй!

Уздовж берега посипалися постріли. Заіржали стривожено коні. Один із комісарів, якраз той, що намагався вимолити собі життя, тікав берегом, як заєць. Тікав у напрямку лісу.

– На коней! Догнати!

У ту ж мить полетіли вершники. Вигуки і удари копит почали стихати. На хвилину все затихло. І раптом – три вибухи з револьвера.

– Хоч цей тепер уже не втече, – донеслося від порома.

Панас натягнув на голову кобеняк – щоб не чути і не бачити…

У цей час у лісі, куди так прагнув утікач, двічі бахнула рушниця.

За кілька хвилин вершники повернулися. Один із них доповів отаманові:

– Аж у лісі догнали… Мало-мало не втік. Добре, що не догадався плигнути в річку, тоді доганяй вітра в полі.

Уже майже розвиднілося, коли загін нарешті переправився через Бог…