Текст книги "Багряні жнива Української революції"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 36 страниц)

Карпатська Україна

1939 року Валентин Сімянців, як і багато інших козаків і старшин Армії УНР, вирушив до Хуста – столиці Карпатської України, щоб запропонувати свої сили, знання й уміння в обороні рідної землі. Їхню групу очолив інженер Синявський. Він і намагався пробитися до уряду Карпатської України.

У Хусті Сімянців зустрів своїх старих друзів: чернігівського повстанця інженера Дмитра Оснача та вояка Армії УНР Миколу Чирського… Обоє догорали від туберкульозу, та все одно були сповнені надій.

На хустській нараді емігрантів із Чехословаччини Валентин вперше і востаннє побачив Олега Ольжича. Зустрічався він і з відомими на Закарпатті українськими діячами – братами Климпушами, заходив до куреня січовиків-галичан. «Гарні хлопці, – писав Сімянців, – патріоти, прийшли засвідчити кров’ю і життям своє братерство». Звідтіля привіз він і до кінця життя зберігав алюмінієвий медальйон із написом: «Царице України, з’єднай і визволи нас».

Врешті Синявський приніс вістку, що «поки в Карпатській Україні нас не потребують». Тож за три дні делегація поїхала назад…

На Захід

За німців Сімянців працював у будівельному управлінні повітряних збройних сил – «Бауляйтунґ дер Люфтваффе». Німці, до речі, зрівняли випускників Української господарської академії з випускниками чеських високих шкіл, занісши в книжку щорічника інженерів протекторату й тих, і цих…

22 червня 1941 року німці навалилися на СССР. Попри перші німецькі успіхи, родина дружини була свято переконана, що росіяни переможуть. А коли німцям не вдалося взяти Москви, чеські родичі остаточно вирішили не пов’язувати своєї долі з «контриком», ворогом Росії Валентином Сімянцівим, і наполягли на розлученні. Тесть Валентина вважав, що по війні його зятеві в ЧСР не буде місця, «а щодо самостійності України, то він такого не припускав». Не міг погодитися він навіть із думкою, що його дочка може емігрувати зі своїм чоловіком.

Тесть відрубав:

– Не на те я віддав тобі мою дочку, щоб поневірялася світами. Вона має дім і батьківщину.

Отож 31 березня 1942 року Валентин знову став вільним козаком…

Взагалі й інші чехи вірили в перемогу «братув русув» і з нетерпінням чекали їхнього приходу. Що з тої віри-надії вийшло, добре відомо, бо по приходу росіян швидко любов ця перетворилася на ненависть. «Тепер (чехи) співають… іншого, закоштувавши кацапської розперезанности на власній шиї…» – писав із гіркотою Валентин у своїй книзі «Інженер-емігрант у Чехо-Словаччині».

Успіхи червоних багатьох емігрантів повертали обличчям на захід. Мусив тікати з доброзичливої Чехословаччини і Валентин Сімянців. А прожив він тут 22 роки! Отож, не чекаючи на зустріч із «совєтской властью», Валентин 1945-го переїхав до Авсбурґа у Баварії, в американську зону окупації…

Ще в Чехословаччині Валентин Сімянців відчув, що охолов до своєї професії інженера. Його тягнуло різьбярство.

Першою його, ще аматорською, працею був запорожець з оселедцем. Потім початківець вирізав пелікана за керамічним оригіналом, потім кицьку натуральної величини. Він уже жив тільки різьбярством. Йому було страшенно жаль років, втрачених на прокладання каналізацій і водогонів. Хоч і досягнув він фахового успіху – директор земського уряду у Празі доктор Черни визнав, що в ЧСР є лише 67 інженерів, які вміють проектувати й будувати водогони і каналізацію, і серед них – він, Валентин Сімянців. Та від такої високої оцінки легше не ставало. Його серце горіло іншим мистецтвом…

Свою працю у ділянці скульптури Валентин розпочав під керівництвом Мирослава Баше. Тут і придалися лекції з малюнку професора Сергія Мако, які він отримав ще в Українській господарській академії.

У таборах Ді-Пі зустрівся Валентин із маляром Миколою Шрамченком із Полтавщини, архітектами Олексою Повстенком із Поділля та М. Кравчуком, скульптором Антоном Павлосем із Холмщини та різьбярем Сергієм Жуком. Працював із ними у спільно організованій майстерні. Частими гостями тут були Василь Барка і Євген Маланюк, якого Валентин знав ще з часів господарської академії.

Невдовзі Валентин став членом німецької мистецької організації «Berufsferband Bildender Kuenstler Schwaben». А 1949 року майнув за океан, у Сполучені Штати Америки. Спочатку жив у Нью-Арку (штат Нью-Джерсі). 1952 року став членом Об’єднання мистців-українців в Америці, брав участь у виставках ОМУА.

1957 року переїхав до Вашингтона, став членом Ліги мистців Америки. За свої праці одержував престижні нагороди.

Виклав на папір Валентин і свої спогади з доби Визвольної боротьби. З’явились і нові публікації. Ось декілька з них:

«В степах (уривок із споминів «Від кордонів Харківщини до Київщини»)» // Вісті комбатанта. – Торонто, 1962. – № 1. – С. 42–46.

«Добра книжка і її дрібні помилки» (рецензія на книгу М. Островерхи «Блиски і темряви. 1918–1919 – 1920» (Нью-Йорк, 1966) // Вісті комбатанта. – Торонто, 1966. – № 3. – С. 47, 48.

«Свят-вечір у 1918 році» // Дороговказ. – Торонто, 1966. – № 13. – С. 12–14.

Слід згадати і довоєнну публікацію «Багринівці (фрагмент із споминів учасника)» в календарі-альманасі «Дніпро» (Львів, 1934. – С. 95–98). Публікувався він і в журналі «Тризуб», і, напевно, в інших виданнях.

Від 1959-го до самої пенсії, на яку вийшов у червні 1975 року, Сімянців працював у Військовому інституті патології, виконував різні моделі – частини людського тіла, барельєфи, медалі.

Валентин зробив чудове погруддя свого командира – генерала-поручника Армії УНР Петра Дяченка, встановлене на його могилі.

Відомі також інші роботи Сімянціва: наприклад, погруддя міністра шкіл і народної освіти Карпатської України Августина Штефана та А. Швайцера. Репродукції робіт Сімянціва можна знайти в журналі «Нотатки з Мистецтва».

Праці Валентина Сімянціва зберігаються у Нью-Йоркському відділенні УВАН, в Українському музеї в Бавнд-Бруці, в Українському інституті Америки в Нью-Йорку та приватних колекціях.

Третього грудня 1965 р. у Вашингтоні у Шератон-Парк відкрилася виставка «Великого східного нумізматичного товариства». Був на цій виставці і український відділ – збірка доктора Юрія Подлуського…

У вітринах лежали експонати, оздоблені дорогоцінним камінням, золотом. Скрізь в уніформах ходила сторожа і пильно приглядалася до гостей – щоб хтось із них не вкрав коштовності. Валентин Сімянців разом із товаришами лише ковзнули поглядом по вітринах із чужинськими орденами.

Шукали те, що було дороге серцю. І ось…

Стримати зворушення було важко. На столах лежала українська історія – «без золота і діамантів». «Терпіння і кривава наша слава…»

«Скільки заслужених грудей не оздобили ці відзнаки, – писав Валентин Сімянців, – тих, хто відійшли, не знаючи, що їм та честь належала.

І хто їхні імена, хто їхні могили сьогодні покаже?

Чи є хоч якийсь хрест, що відзначує місце, де спочиває Ненагороджений Герой?»

Тіні минулого

1948 року Сімянців часто зустрічався з генерал-полковником Михайлом Омеляновичем-Павленком. Зрозуміло, згадували про Зимовий похід. На прохання колишнього командарма і почав писати Валентин Сімянців спогади про Зимовий похід.

Писав – і перед ним знову оживали побратими. Встав із могили і Михайло Звоник, який під час звільнення Тульчина на початку травня 1920 року отримав чотири кулі – «за всіх нас дістав». Встали богданівці Расич, Гриць Українець, Шапар, Терешко, Балакшій, Ярмак, хорунжий Бубон, поручник Шенгур, встали й інші товариші, обтрушуючи землю… І сотенний 4-ї сотні полку Чорних запорожців Бурба, який водив своїх козаків в атаку легко і бравурно.

Згадав Валентин і медсестру Анет із відділу поворотного тифу, яка сховала його зброю і одяг – щоб більшовикам не дісталися. І лікарів Шапіро та Чекардековича з Тираспольського військового шпиталю, які намагалися повернути Валентина з того світу. І медсестру Марію з відділу плямистого тифу, з якою подружилися, а як стало легше, то і кохалися…

А як забути Василя Бушанського, який врятував йому життя в Умані у січні 1920 року? Чи справедливого та дотепного Андрія Паська?

Грюкав чобітьми у пам’ять і червоний командир Тираспольського охоронного батальйону Аґєєв. Він мав «вигляд не так командирський, як кацапський, – писав Валентин у «Спогадах богданівця», – (і) часто розсвічував огонь ненависти в (моїх) очах, і ніж… сам розкривався в кишені».

Пригадав Валентин і більшовицькі облави на залізничних станціях і немилосердну лайку червоних й оте: «Всє ви, сволочі, патєрялі дакумєнти».

Споминав вдячно і добру, хоч і язикату, тітку Настю з-під Козятина, яка виявила до нього стільки тепла своєї душі… («Тіточко Насте! Оце, пишучи, пересилаю Вам через океан мою щиру подяку і не забуду Вашої доброти ніколи»).

Пригадав слобожанець і вдову, в якої зупинився з товаришами на нічліг, та її чотирьох дочок, які всі, разом із матір’ю, навчилися стріляти з обріза – щоб оборонити себе від напасників.

Згадував і балакучу Сару, з якою, обійнявшись (щоб не замерзнути), їхали у Бердичів на відкритій платформі товарняка. І вона, в холод, розстібнула свій кожушок, і пригорнула його, завошивленого, до себе – лиш би не задубів на морозі.

А хіба забудеш сповненого надій богданівця, з яким шукали рідну частину восени 1919 року? Юнак, незважаючи на трагічний стан рідного війська, був повний надій і не захотів повертатися додому, хоч і минав рідні околиці.

Дістав із пам’яті Сімянців і дорогий образ товариша – Юрія Городянина-Лісовського (Юрія Горліса-Горського), який випросив у нього липову посвідку про звільнення «красноармєйца» В. Сімянціва з 45-ї совєтської дивізії, а потім використав її, влаштувавшись на роботу в міліцію в Кам’янці – щоб виконати завдання отамана полку гайдамаків Холодного Яру…

Не забув і двоюрідного брата Юрія – командира Богданівського полку Армії УНР Павла Городянина.

Перед очима ставав і товариш Степан, який під Вознесенськом, зіскочивши з кобили Кукли та узявши рушницю за люфу, гатив прикладом, як довбнею, по більшовицьких головах.

Згадав Валентин і заприсяження з цілуванням шаблі – він поклявся виконувати накази свого командира, навіть коли вони будуть звернені проти нього самого, лиш би не проти України…

І бачив на власні очі, як він гладив колись в Одесі Чорне море, а згодом Дністер, а давно-давно – свій рідний ставок Ришитьково та річку дитинства Бурлук, а ще – велику річку Бустаки на Ананьївщині… Такий у нього був звичай: пестити хвилі українських річок і мріяти. А Дніпро у Києві він гладив «з особливою гордістю й почуттям приєднання до української вічності»…

А як забути радісне тепло, яке розливалося по тілу, коли чув, як селяни Волині та Київщини лаяли більшовиків?!

Валентин Сімянців писав, ніби розглядаючи «старий альбом із пожовклими, вилинялими фотографіями». Хоч вони зберегли «тільки тінь дорогих облич» – усе ж зворушували до глибини душі.

Найбільше хвилювало його, що «того вже ніколи не пережити. Вже не підемо в огонь один за одного. Вже не поділимося з товаришем своїми останніми набоями, щоб і він мав теж чим захиститися».

Не раз згадував Валентин і своїх друзів-коней – гарячого Дончака і англоараба Ерота, найкращого коня в Богданівській сотні: з білою зіркою й у білих панчішках. Був він прекрасно виїжджений, розумний, з «усіма гарними прикметами його шляхетної раси». Обидва були з гарячою кров’ю і не раз давали Валентину відчути, «як лоскоче вітер у шаленому бігу». Обидва «вміли відчути екстазу і радість боротьби». Обидва загинули в боях. Ерот – під Тирасполем ще 1919 року… Після них була шкапина, ім’я якої Валентин навіть не згадував. А потім появився Мудей, кінь невичерпної витривалості, який навіть при малому фуражі, «а іноді лише на одній водиці», творив дива… І він згинув від більшовицької кулі – у Бурштині влітку 1920 року.

Валентин – «із крови і кости кіннотник» – пізнав радість дружби з конем відповідної йому вдачі. З добрим конем зростає певність себе, казав він, «а з нею – і повага» в товаристві. А без коня гріш ціна козакові у базарний день. Так стверджував Валентин Сімянців, за походженням селянин, якого покозачила Українська революція.

«І чим би я виправдав своє життя, – писав уже на еміграції (через 40 років після подій) В. Сімянців, – коли б добра доля не дала мені того козакування?» І це казав зрілий майстер-митець, відомий в українській еміграції скульптор!

«Віками так ведеться, що вояки радо згадують ті дні, коли в січах бували вони… Бо й почеснішого нема нічого на світі, як бути вояком і захищати чи виборювати свою Батьківщину», – писав Валентин Сімянців у своїх спогадах «У Зимовому поході».

Писав – і знову, і знову перед його внутрішнім зором – і нашим також! – оживали побратими. Он Андрій Пасько, який чомусь носив не шапку з голубими шликами, як всі богданівці, а кашкет Лубенського полку, з жовтим низом і блакитним верхом. А ось Василь Бушанський несподівано навів рушницю на дезертира Івана Михайловича, який грозився застрелити Сімянціва.

«Ти, камфора, положи рушницю!» – коротко кинув Бушанський із кутка. «Василь не любив жартувати, – це добре знали всі. Знав це й Іван Михайлович». Тож і поволі опустив рушницю додолу.

Хто зна, може, саме завдяки богданівцю Василеві Бушанському зберігся цілий пласт спогадів про Визвольні змагання, адже він урятував Валентина Сімянціва. А той зберіг нам пам’ять про Національно-визвольну боротьбу. І того ж богданівця Бушанського… І Павла Городянина. І…

Дата смерті Валентина Сімянціва точно невідома, але у червні 1978 року він ще був живий, бо саме тоді у Філадельфії завершив роботу над книгою «Інженер-емігрант у Чехо-Словаччині». Та ще й анонсував дві нові свої книги: про перебування в таборах для переміщених осіб у Німеччині й роки життя в Сполучених Штатах Америки: «Табори Ді-Пі. Роки 1945–1949» і «Роки в Америці. 1949–1975 (до емеритури)».

Помер сотник Армії УНР Валентин Сімянців, напевно, у 1980-х роках.

Своїми руками цей шляхетний син України збудував собі пам’ятник – і вояцьким життям, і скульптурними творами, і книгами, які донесли до нас пам’ять і правду про Визвольну війну та її героїв.

Вічна слава українським романтикам!

99. Генерал-полковник Армії УНР Андрій Вовк

Значний вклад у боротьбу за визволення нашої Батьківщини вніс і козак із Полтавщини Андрій Вовк. В українському війську він швидко висунувся на керівні посади: командував дивізіями, корпусами, армійською групою тридивізійного складу. Керував значними операціями проти червоного й денікінського війська. 1921 року, на еміграції, йому довірили очолити Міністерство військових справ. Пізніше, в середині 1930-х, за виступ проти угодовської політики еміграційного центру, його було виключено з уенерівського середовища, а в повоєнних роках реабілітовано…

Андрій Михайлович Вовк народився 2 жовтня 1882 року в селі Деньги Золотоніського повіту Полтавської губернії в старокозацькій родині. Закінчив земську народну школу (1893) та міське шестикласне училище (1899). При Київському кадетському корпусі у травні 1900 року склав іспит на «вольноопределяющегося» 1-го розряду. Військову службу розпочав у вересні того ж року в 174-му пішому Роменському полку в м. Черкасах.

24 березня 1906 року успішно, за 1-м розрядом, із відзначенням військового міністра та «із занесенням на мармурову таблицю», в чині підпоручика піхоти закінчив Чугуївське юнкерське піхотне училище. Службу від березня 1905 року проходив у Києві, в 129-му пішому Бессарабському полку.

Учасник Першої світової війни (від 16 липня 1914 року). Командував батальйоном російської армії на Румунському фронті. Неодноразово отримував поранення. З початком Лютневої революції капітан Андрій Вовк брав активну участь в українізації 7-ї і 8-ї російських армій на Румунському фронті. Входив до Ради 8-ї армії, підпорядкованої Генеральному секретаріату Центральної Ради. Відтоді й слід вважати його на службі в українському війську.

У червні 1917 року сталася знаменна подія в житті Андрія Вовка. Його було обрано делегатом на 2-й Всеукраїнський військовий з’їзд. У Києві він мав змогу послухати виступи Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Миколи Міхновського та Симона Петлюри – тодішніх провідників революційного народу. Напевно, вражень було багато…

Ще з більшим завзяттям береться капітан Вовк за українізацію російських частин. У жовтні 1917 року його приділили до генерал-квартирмейстера штабу армії…

У березні 1918 р. він уже керує демобілізацією 8-ї російської армії на «Українсько-Румунському» фронті та відповідає за «очищення армійського району від большевиків». Тоді ж його призначають командиром Могилів-Подільської повітової сотні. Ось яку згадку залишив про нього генерал-лейтенант Петро Єрошевич: «Повітова сотня чудова: люди здорові, виглядають якось із повагою до себе, відповідають із розвагою, спокійно. Подумав собі – це щось нове: отсе початок національної армії».

Андрій Вовк швидко зарекомендував себе з найкращого боку, тож не дивно, що вже у квітні 1918 року він стає комендантом Могилів-Подільського повіту. Зрозуміло, що він не міг спокійно дивитися, як австрійське союзне командування безконтрольно вивозить зі складів військове та інше майно. Намагаючись впорядкувати цей процес, Андрій Вовк став на перешкоді австрійській команді. Внаслідок конфлікту в липні 1918 року коменданта ув’язнили в Могилівській повітовій тюрмі… У грудні 1918 р. арештанта перевезли до Києва на гауптвахту.

Сидів він у Косому капонірі Печерської фортеці. Тут перебувало багато повстанців із Таращанського та Звенигородського повітів, які влітку 1918 року підняли повстання проти гетьманської влади. Було тут і чимало вояків Запорозького корпусу.

Київ у цей час уже оточили повстанські дивізії Зеленого і Данченка, Січові стрільці Євгена Коновальця, Чорноморський кіш та інші частини, що на заклик Українського національного союзу підняли 14 листопада повстання проти гетьманату. Гарматна стрілянина, що весь час наближалася до Києва, вносила у серця ув’язнених радість і давала надію на визволення. Не чекаючи покірно своєї долі, проти ночі 14 грудня в’язні, організувавшись, обеззброїли офіцерську варту та захопили фортецю у свої руки.

Юрко Тютюнник, один з організаторів рішучого виступу, очолив Революційний штаб, а капітан Вовк – повстанський загін. 150 політичних в’язнів, що сиділи в фортеці (Вовк стверджує, що 400), на світанку вийшли на вулиці й «після завзятого бою за допомогою робітників до 12 години оволоділи Печерськом, Звіринцем, Липками, Подолом. На Куренівці і Лук’янівці теж повстали. До вечора 14/ХII місто було у руках революціонерів… У ніч на 15 грудня в Київ увійшли січовики».

Слід наголосити, що не військо Симона Петлюри взяло Київ, а повстанці під проводом Юрка Тютюнника, Андрія Вовка та Олександра Палієнка вирішили долю гетьмана та Української Держави. На хвилі успіху Андрій Вовк сформував український ударний батальйон (пізніше полк), з яким виступив на м. Бердичів. 8 січня 1919 р. разом з Олександром Палієнком А. Вовк звільнив від більшовицьких військ і Житомир.

15 січня сотника Вовка призначають на генеральську посаду – він стає командиром Окремого корпусу залізнично-технічних військ… Як вартовий отаман Київської групи Армії УНР він оперував проти денікінців і більшовиків на південний схід від Умані. 28 вересня 1919 року його призначили командиром 5-ї пішої Селянської дивізії. А наприкінці 1919 року в «трикутнику смерті», будучи начальником штабу Київської групи Дієвої армії УНР, Андрій Вовк ліквідував повстання отамана Волоха проти уряду УНР, «а тим самим урятовано, – писав він, – Уряд УНР і Головного Отамана Війська С. Петлюру».

У Зимовий похід Армії УНР 6 грудня 1919 року Андрій Вовк вирушив як начальник штабу Київської групи Дієвої армії УНР. Разом із нею пройшов Липовець, Черкаси, Чигирин, Холодний Яр, Канів, Гайсин, Ольвіопіль, Вознесенськ, Ананьїв, Балту, Вапнярку та інші населені пункти, беручи участь у багатьох боях проти денікінців та червоних.

По завершенні Зимового походу Андрія Вовка призначили командиром 4-ї Київської стрілецької дивізії (20.5.1920), згодом начальником запілля Дієвої армії УНР (19.7. – 15.8.1920) і знову командиром 4-ї Київської стрілецької дивізії (15.8.1920). Найвищим щаблем у його військовій кар’єрі було командування операціями армійської групи військ УНР тридивізійного складу (4-та Київська стрілецька, 1-ша Запорозька стрілецька і Окрема кінна дивізії) у бойових операціях при форсуванні Дністра і відкиненні більшовицьких військ у серпні – вересні 1920 року.

25 вересня 1920 р. вище військове керівництво зобов’язало А. Вовка провести мобілізацію в Кам’янець-Подільському повіті.

На всіх посадах виявив він себе з найкращого боку. 5 жовтня 1920 р. йому присвоюють військове звання генерала-хорунжого. Вже на еміграції, в Польщі, 14 листопада 1921 р. його призначили військовим міністром уряду УНР. На цій посаді перебував до 13 травня 1922 року. А вже за два тижні його призначили командиром 1-ї Запорозької стрілецької дивізії. З перервами перебував на цій, останній в Армії УНР, посаді до 28 травня 1924 року.

Війну було програно, тож довелося шукати нових форм боротьби за Україну. 1923 року Андрій Вовк стає редактором журналу «Табор», а 1925-го засновує Українське воєнно-історичне товариство, яке стало спадкоємцем Воєнно-історичного відділу Головного управління генштабу Армії УНР. Того ж 1925 року він очолює редакційну колегію журналу «За Державність…» Стає на чолі Товариства охорони воєнних пам’яток, стає членом правління Української станиці в м. Каліш, членом Головного правління Товариства вояків Армії УНР в українській станиці м. Каліша (1924–1940), співзасновником Товариства колишніх вояків Армії УНР. У цей час пише низку воєнно-історичних розвідок.

1935 року генерал-хорунжий Андрій Вовк очолив опозиційну до уряду групу генералів і старшин (підполковник Вартоломій Євтимович, старшина полку імені Івана Мазепи Сергій Сидоренко-Сапорай, сотник Борис Монкевич та інші), внаслідок чого його виключили з середовища УНР та руками поляків ув’язнили в жахливому таборі Береза-Картузька.

Напередодні Другої світової війни, а саме 8 травня 1939 року, дружина генерала (Софія з роду Галас) народила Андрію Вовку сина Миколу.

У роки Другої світової Андрій Вовк очолив Провід української громади в Німеччині… У повоєнні роки його поновили на посадах у керівних органах уряду УНР. Генерал Вовк працює в Союзі українських ветеранів, який став спадкоємцем Товариства вояків Армії УНР у Польщі. 9 серпня 1947 року він призначається заступником голови Вищої військової ради.

1950 року разом з іншими Андрій Вовк засновує Українське воєнно-наукове товариство в Німеччині, а 21 березня 1957 року знову очолює Військове міністерство уряду УНР на еміграції. На цій посаді працював до 1961 року.

За свою багатолітню працю на добро Батьківщини генерал Вовк нагороджений (1 жовтня 1920 року) орденом Залізного хреста (за участь у Першому зимовому поході) та 1936 року – Хрестом Симона Петлюри (пам’ятна відзнака за участь у Визвольних змаганнях).

20 жовтня 1960 року начальник канцелярії Військового міністерства Микола Стечишин, оформлюючи послужний список Андрія Вовка, зазначив: «В українській військовій службі генерала-хорунжого Андрія Вовка не було обставин, що могли б служити перешкодою або обмежували б його право на одержання передбачених законами Української Народної Республіки рангових, орденських і пам’яткових відзначень та державного емеритального забезпечення».

Згодом еміграційний центр підвищив Андрія Вовка до ранги генерала-поручника, а відтак і до генерала-полковника Армії УНР. До 20 квітня 1967 р. А. Вовк очолював ресорт Військових справ УНР. Від товаришів по зброї вимагав «єдності, дисципліни і праці» та «непохитної витривалості на тернистому шляху до перемоги Української Правди». Вважав, що незалежну Українську державу «можна здобути лише збройною силою Нації, психологічно підготовленої і відповідно організованої».

Військовий і державний діяч, історик та редактор Андрій Вовк помер у м. Новий Ульм (Німеччина) 11 лютого 1969 року, «пройшовши чесно свій довгий життєвий шлях, залишаючись вірним прапорам УНР до останніх днів свого життя, тяжким вояцьким життям вписавши своє ім’я на сторінки історії Української Визвольної Боротьби…»