Текст книги "Багряні жнива Української революції"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 36 страниц)

80. Чигиринський отаман Юхим Єльченко

У кожної людини своє призначення: кому бути землеробом, кому – вчителем, а кому – воїном. Однак у буремні часи землероб може взяти до рук зброю, вчитель – стати вождем, а воїн – боягузом. Тільки буря здатна проявити справжнє обличчя людини. Такою бурею в новітній історії була Українська національна революція.

Поблизу Суботова, в околицях Холодного Яру, розкинулося мальовниче село Рублівка. Тут і народився Юхим Охтономович Ільченко. Завдячуючи батькам, отримав освіту. Односельчани стверджували, що він «був дуже начитаний». Наприкінці 1917-го та на початку 1918 року Юхим працював начальником станції Знам’янка.

Ільченко, очевидно, належав до одної з українських політичних партій, оскільки в 1918 році, коли на Чигиринщину прийшли німецькі війська, йому було «рекомендовано приїхати додому і підняти повстання проти німців». Приїхали в неділю, вдарили у дзвони, почали формувати загін. Наступати на Чигирин із Полуднівки пішло душ двадцять – стільки, скільки було рушниць. «На кажду винтовку було по 5 патронів». Юхим, як командир одного з партизанських загонів, увійшов до складу Чигиринського повстанкому, який очолив Свирид Коцур. У ніч на 28 листопада 1918 року партизанський загін увійшов до Чигирина.

У 1919 році коцурівці брали участь у братовбивчих боях проти холодноярців та частин Армії УНР. Серед козаків і старшин Чигиринського полку зріло незадоволення діями свого отамана, адже кому охота битися, та й ще на смерть, зі своїми? Але війна проти своїх братів-українців продовжувалася… Зокрема, з «петлюрівцями» бої точилися від станції Фундукліївки аж до Волочиська. В складі Красної армії чигиринці Коцура воювали й проти денікінців. На початку січня 1920 року командир Чигиринського полку Свирид Коцур, у свідомості якого поєднувалися анархічні та націоналістичні ідеї, розпочав боротьбу проти своїх нещодавніх союзників – більшовиків.

Тим часом свідомі українці з коцурівського штабу – Ільченко, Сатана та Хвещук – прислали до штабу полку гайдамаків Холодного Яру таємного листа, в якому пропонували «спільними заходами скрутити Коцурові голову і піднести над Чигирином національний прапор». Проте план не вдалося втілити в життя, оскільки 30 березня 1920 р. більшовики розсіяли коцурівські загони. Їх залишки на чолі з Юхимом Ільченком відійшли в Суботівський ліс, де утворили Товариство козаків Вовчого Шпиля.

З’явилися відозви товариства, в яких селян закликали до об’єднання в боротьбі з червоними катами України – московськими большевиками та їхніми українськими наймитами. Закликали до рішучої боротьби під національним прапором… Юхим Ільченко з товаришами налагодили зв’язок із холодноярцями і охоче підпорядкувалися їхньому отаманові.

Осавул 1-го (основного) куреня полку гайдамаків Холодного Яру Залізняк (пізніше письменник Юрій Горліс-Горський) згадував Ільченка як «твердого і рішучого» чоловіка, патріота України і Чигиринщини. Юрій Горліс-Горський у романі «Холодний Яр» писав про Юхима Ільченка так: «Як «правдивий» українець (він) – непоправний мрійник. Переконував мене, що столицю Української Держави треба перенести з Києва до Чигирина, бо тут, власне, – пуп України…» Окрім того, Ільченко уславився умінням підробляти документи, зокрема вмів дуже добре робити «печать із буряка». Документи «возили в Знам’янку, то (там) ніхто й не догадався, що печать фальшива».

Невдовзі Юхим Ільченко стає одним із активних членів штабу Холодноярської бригади, входить до «організаційного суду», що ухвалював вироки зрадникам. У серпні 1920 р. він обіймає посаду заступника голови Холодноярського окружного повстанкому.

На початку вересня 1920 р. на одній із нарад штабу вирішено було налагодити зв’язок зі штабом Армії УНР. Цю місію поклали на Юхима Ільченка. Його зобов’язали доповісти Головному отаманові про стан повстанського руху на Чигиринщині «і просити Петлюру про надання Холодному Яру грошової допомоги і допомоги спорядженням».

У серпні – вересні 1920 р. за вказівкою Холодноярського повстанкому на Чигиринщині одне за одним вибухають селянські повстання проти більшовицького режиму. Юхим Ільченко, талановитий оратор, виступає на селянських сходах, закликає до продовження боротьби. Бере участь у звільненні холодноярцями Чигирина. Кілька днів Ільченко очолював військову залогу колишньої гетьманської столиці. Тоді ж він «скликав громадські збори в Чигирині і вимагав допомоги». Чигиринці видали повстанцям шкіру, оброблену на місцевих фабриках… У вересні того ж року Ільченко взяв участь в успішному штурмі Черкас.

В одному із зведень від 16 квітня 1921 р. більшовики зазначали: «…Кучки контрреволюційних банд Хмари, Ільченка, Деркача, Загороднього (…) приблизно з 15 минулого березня підняли свої голови для повстання проти радвлади, стали організовуватися…» А в доповідній записці начальника Чигиринської міліції начальнику Кременчуцької губернської міліції за травень того ж року сказано таке: «…В Чигиринському повіті знову піднято контрреволюційне повстання проти соввласті ватажками ще минулорічних банд Хмарою, Деркачем, Ільченком, Загороднім. Більша частина повіту, а саме частина сіл Цвітнянської, Суботівської, Подорожанської, Шабельницької, Боровицької, Медведівської, Головківської, Триліської, Олександрівської, Ставиднянської, Телепинської, Оситнязької, Златопільської і Лебединської волостей затиснуті діючими бандами («обжаты оперирующими бандами»), що швидко пересуваються з місця на місце, вся планомірна робота на місцях міліції, виконкомів і комнезамів дезорганізована… Штаби вищезгаданих бандитів-отаманів розташовані у лісах…».

У звіті Катеринославської губернської ЧК від 1 січня 1920 р. до 1 листопада 1921 р. зазначено: «Віра Бабенко (зв’язкова Катеринославського повстанкому. – Ред.) з-за кордону привезла наказ про тимчасове призначення, до появи Степового, Ільченка отаманом Верхньодніпровського і Криворізького повітів». І далі: «Так була ліквідована спроба петлюрівців організувати грандіозне повстання в Україні… Постановою Великої Трійки в засіданні своєму від 25 серпня 1921 р. по цій справі були розстріляні такі особи: 1. Цибенко Максим Харитонович. 2. Ільченко Юхим Артамонович… Всього 52 людини».

Напевно, Юхим Охтономович Ільченко та Юхим Артамонович Ільченко – одна й та ж особа. Як же він опинився на Криворіжжі? Швидше за все, в жовтні 1920 р. Юхим Ільченко разом зі Степовою дивізією під проводом Костя Степового-Блакитного вирушив із Холодного Яру на Катеринославщину, де й залишився, увійшовши до структур Катеринославського повстанського комітету. І, як авторитетний організатор підпілля, Ільченко невдовзі був призначений закордонними уенерівськими інституціями (очевидно, Повстансько-партизанським штабом Юрка Тютюнника) отаманом Верхньодніпровського і Криворізького повітів. Міг він з’явитися на Катеринославщині й пізніше. У будь-якому разі отамани на місці не сиділи, пересуваючись часом на значні відстані. Інколи з фальшивими документами (а Юхим Ільченко був фахівцем з виготовлення їх) виїжджали на зиму з рідної місцевості, щоб перебути несприятливу для повстання пору року…

У Визвольній боротьбі брали участь і родичі Юхима – дядько Яків Ільченко та його син Хома. У січні 1922 р. Яків Ільченко, як «бандит», був заарештований у с. Суботові комбатом 221-го кавалерійського полку і 2 лютого того ж року відправлений до штабу кавалерійського полку в м. Дмитрівку. Подальшу його долю неважко передбачити.

Сестри Юхима – Гашка і Христя, побоюючись репресій, виїхали до Сибіру.

Оце й все, що поки вдалося виявити про долю чигиринського отамана Юхима Ільченка та долю його рідних. Але пошук триває.

Є надія, що біографія отамана буде дописана. [17][17]
  Нарис написано у співавторстві з Олександром Солодарем.


[Закрыть]

81. Отаман Вовгура, начальник штабу Степової дивізії

Лютнева революція застукала підпоручника-артилериста Григорія Гниненка в Петрограді. Незабаром командування призначило його командиром роти 213-го піхотного полку, з яким він невдовзі опинився на Південно-Західному фронті.

Та революційні події і пацифістські настрої солдатів, які за будь-яку ціну прагнули повернутися додому, руйнували російську армію. Доля ж офіцерів у добу революції часто була сумною: не одного з них розірвав розлючений натовп збільшовичених фронтовиків. Тому офіцери намагалися на законних підставах отримати відпустку та виїхати додому. Так зробив і Григорій Гниненко. Як і багато інших офіцерів, отримавши відпустку, він виїхав додому, до Катеринослава. Тут включився у громадське життя: став членом партії українських соціал-демократів та делегатом Всеукраїнського військового з’їзду в Києві. Згодом був зарахований до Третього січового куреня, пізніше розгорнутого в полк. А наприкінці 1917 року взяв участь у бойових діях проти червоних.

На гетьманську мобілізацію не відгукнувся, хоч як офіцер мусив зголоситися… Коли саме Григорій Гниненко почав партизанити, точно невідомо, але неважко здогадатися, що, поставивши себе поза законом, він, професійний військовий, до того ж член опозиційної до гетьмана партії, став до підпільної праці вже в травні чи влітку 1918 року. Зрозуміло, що Гниненко взяв активну участь у антигетьманському повстанні – як сотник Верхньодніпровського полку, пізніше як командир Гайдамацького полку…

Влітку 1919 р., коли на Катеринославщині з’явилися денікінці й оголосили мобілізацію, Гниненко, вже як отаман Вовгура, створив повстанський загін і підняв у Жовтянській волості повстання. Червоні, оскільки теж воювали проти денікінців, вважали Гниненка своїм і на початку 1920 року, коли Добровольча армія відкочувалася на південь, призначили його головою Жовтянського волосного виконкому та жовтянським воєнкомом. Вовгура на той час вже добре зорієнтувався, що таке совєтська влада і куди вона гне, тому взявся творити підпільні структури Катеринославського повстанкому, який очолював відомий організатор селянства Кость Пестушко (Степовий).

Вже на початку 1920 року в розпорядженні катеринославських підпільників була, як пізніше зазначали чекісти, «крупная реальная сила». Ще більшою вона стала 12 травня, коли насильно мобілізовані совєтською владою українські парубки під проводом Степового і Гнибіди захопили повітове місто Кривий Ріг з усіма його військовими складами.

У найближчі дні та тижні була створена Степова (Олександрійська) дивізія, отаманом якої став Степовий, а начальником штабу – Гниненко-Вовгура. «З цього моменту, – зазначав ворог, – починається неприхована і велика діяльність (Гниненка-Вовгури. – Ред.) проти Совєтської влади: він налітає на міста, залізничні шляхи та станції, розбирає залізницю, псує телеграфні і телефонні станції, всіляко шкодить Совєтській владі, ні перед чим не зупиняючись».

Степова дивізія за короткий час зросла до 20 тисяч козаків, мала, крім звичайної стрілецької зброї, багато кулеметів та дві гармати. Були в повстанців навіть автомобілі та мотоцикли. Чекісти у своїх звітах зазначали, що «лозунгом Степового була «Самостійна Україна».

Повстання, яке розпочалося в Кривому Розі, стрімко розливалося знаменитим українським степом… У травні, червні, липні та серпні повстанський рух ширився, набираючи, як зазначав ворог, «епідемічного характеру».

На початку вересня 1920 р., напередодні штурму повітового міста Олександрії, Вовгура розробив детальний план цієї операції: головні ударні сили Степової (Олександрійської) дивізії зосередились у Шамівці, Глинському, Піщаному Броді й Новій Празі; роз’їзди повстанців блокували дороги з Єлисаветграда, Знам’янки, П’ятихаток і Кривого Рогу; було розібрано залізницю та перервано телеграфний зв’язок. Опівночі перед наступом зірвано мости, через які москалі могли порятуватись втечею.

Після короткого артилерійського обстрілу, який приголомшив уже і без того настрашених тривожним очікуванням червоних, повстанці увійшли в місто, захопили воєнкомат, касарні, банк, пошту, хлібні магазини на станції.

 
І крівцею над містом червоніли мури,
Що річками розливали козаки-вовгури.
 

Значного спротиву не було, більше того, червоноармійці цілими відділами переходили на бік повстанців, знищивши перед тим своїх командирів. Вдалося ліквідувати майже все повітове ЧК. Поталанило лише голові ЧК Тополєву, який своєчасно відбув у «відрядження»…

Коли стрілянина вщухла, степовики скликали коло міського собору Олександрії мітинг, на якому виступив Вовгура. Що казав він, невідомо, але неважко здогадатися: брати-українці, приєднуйтесь до повстанців, разом виженемо комуну в Росію! Туди, звідки прийшла!

Слава про отаманів Степового і Вовгуру ширилася херсонським степом.

Успішно воювати проти червоних окупантів допомагала й висока організація Степової дивізії, яка мала чітку структуру: отаман, штаб, контррозвідка, Повстанський комітет, полки, курені, сотні, комендантська сотня, підривна команда, кінний відділ, канцелярія, інспекторський відділ, комісія інженерного майна, збройний відділ, комендатура руху, дивізійний суд, дивізійний госпіталь, господарчі частини, а також комісії боротьби з бандитизмом. Особу, помічену в бандитизмі, комісія мала право карати якнайрішучіше, аж до розстрілу. Організаційна структура Степової дивізії свідчила про неабиякі організаційні здібності як отамана Степового-Блакитного, так і начальника штабу Вовгури-Гниненка.…

Переможним маршем Степова дивізія підійшла до Холодного Яру, який на той час змобілізував 14 тисяч гайдамаків. 24 вересня 1920 р. в Медведівці, де колись почалася Коліївщина, відбулася нарада, в якій, окрім холодноярських отаманів, узяли участь командири Степової дивізії та отамани інших регіонів. На цій нараді Костя Блакитного було обрано головним отаманом усіх повстанських загонів Холодного Яру й околиць.

Зібравши понад тридцять тисяч козаків-повстанців, отамани цілком серйозно обговорювали можливість походу на Київ. Та врешті вирішено було залишатися в запіллі Красної армії, руйнувати її комунікації та нищити живу силу…

Невдовзі до степовиків дійшли чутки, що будьонівці палять їхні села, розстрілюють родини повстанців. Козаки почали вимагати від отамана вести їх виручати рідних. Блакитний змушений був скласти з себе обов’язки головного отамана повстанської групи і терміново вирушив на Катеринославщину.

У районі Сентова маршрут Степової дивізії перетнувся з маршрутом однієї з дивізій Кінної армії Будьонного, що із заходу вогненним смерчем сунула на південь України для боротьби проти Врангеля.

Командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Чорний Ворон (Микола Шкляр), виявивши ворога першим, не став чекати, поки будьонівці помітять колони степовиків і заатакують їх на марші. Він першим кинувся на червону лавину… В кількагодинному бою козаки Чорного Ворона завдали будьонівцями жахливих втрат, та, врешті, під селом Розумівкою, були розтрощені переважаючими силами ворога.

Ціною власного життя козаки Чорного Ворона досягли мети: відволікши своїм нападом увагу, вони дали можливість степовикам вийти в район формування дивізії (Верблюжка – Варварівка – Водяна – Петрове) і захистити своїх рідних. Сталося це на Покрову 1920 року…

Наступала пізня осінь…

Літнє вбрання козаків Степової дивізії вже не гріло, а зимового одягу майже не було. Чимало повстанців ходили босі. Це змусило Костя Блакитного наважитись на часткову демобілізацію дивізії. Дехто з повстанців повернув до Холодного Яру. Вирішив продовжувати боротьбу й кінний полк отамана Іванова. Інші перейшли у підпілля…

Після демобілізації Степової дивізії, взимку 1920–1921 рр., Вовгура під прізвищем Наконечного легалізувався в с. Нетесівці Ганнівської волості Криворізького повіту.

Плани українських підпільників, як пізніше зазначав ворог, були «грандіозними». Навіть досвідчених чекістів вразила, як вони визнавали, «широта размаха задуманного».

Революціонери півдня України справді провели величезну роботу, створивши потужну підпільну мережу.

Та все вирішив сліпий випадок…

Отаман Андрій Зірка-Рибалка, довірившись випадковим перехожим, які заговорили до нього українською мовою, дав їм адресу однієї з явок Катеринославського повстанкому на роз’їзді та пароль. Ще й записку написав, що «це хлопці свої, можна їм казати все»… А ті виявилися чекістами. Це призвело до низки провалів та арештів. Андрій Зірка, заплутавшись у своїх стосунках із чекістами, врешті, став на шлях зради. Зокрема, він видав і місцезнаходження Вовгури-Гниненка.

Під час арешту «золотопогонный самостийник» (так його називали чекісти) Гниненко спочатку намагався «підкупити співробітників ЧК, пропонуючи 200000 руб.» та коней «ординської породи»… Коли підкупити не вдалося, Григорій Гниненко спробував залякати чекістів.

– Погано буде вашим сім’ям, – погрожував він, – від всіх вас залишиться пух і прах, бо я член партії самостійників, де вже відомо, хто мене взяв, і куля, приготована для мене, потрапить вам.

Та погрози не подіяли…

Долю Григорія Гниненка вирішила Катеринославська губернська ЧК, яка довела, що він виступав збройно проти совєтської влади, а також був причетний до організації «крупного повстанського загону». Чекісти вже не раз переконалися, що отаман Вовгура був «переконаним ненависником і непримиренним ворогом Совєтської влади».

Перебуваючи в ув’язненні, Григорій Гниненко зберігав спокій, бо давно вже приготував себе до смерті, власне, він прагнув її, хотів загинути в бою за Україну.

І він гідно прийняв смерть.

Його розстріляли разом із побратимами 25 серпня (ст. ст.) 1921 року в Жандармській балці під Катеринославом. Ось імена розстріляних: отамани Юхим Ільченко, Олександр Микитенко-Огник, Оврам Огій, Марко Кікоть, підпільниці Віра Бабенко, Паша Бабенко, Ганна Уманська, Тетяна Дядик, Агнія Євтушенко, Катерина Рибка, Надія Бардашіва, Поліна Калина, підпільники та партизани Максим Цибенко, Іван Георгійович Горобець, Іван Петрович Воробей (Горобець), Сергій Кордуян, Марко Целина, Пилип Щукін, Іван Бардашів, Іван Шпонько (він же Кочерга-Кочереженко-Печений), Андрій Калина, Микола Окатий, Кирило Чебаненко, Петро Величко, Микола Максименко, Дорофій Товмач, Лаврентій Гордієнко, Йосип Безрідний, Давид Межевецький, Яків Таран, Павло Мар’янченко, Катерина Мойсеєва, Олекса Литвиненко, Олександр Василенко, Олександр Смолій, Іван Гуртовий, Семен Коваль, Дмитро Васич, Григорій Тарасенко, Пилип Яровий, Олександр Запольський, Порфир Криволоцький, Михайло Кедровський, Георгій Горященко, Олекса Рибка, Іван Шабля, Федір Бузько, Михайло Яковенко-Яловенко.

П’ятдесят одного українського підпільника розстріляв нещадний російський ворог у Жандармській балці під Катеринославом.

Не минула смерть і зрадника: Андрія Зірку-Рибалку «вдячні чекісти» знищили того ж дня в тому ж місці.

82. Волинський отаман Лукаш Костюшко

Незвичайно важко реставрувати біографії українських підпільників – адже вони завжди ховали будь-яку інформацію про себе, заплутували сліди, ховались за псевдонімами.

Але ж Лукаш Костюшко, про якого хочу розповісти, був не тільки організатором українського підпілля на Волині на початку 1920-х років, але й членом Української Центральної Ради в 1917-му! Однак його біографію ви не знайдете ніде.

От що значить бездержавна нація!

От що значить перервана історична пам’ять!

Народився Лукаш Костюшко в селі Дідківці Коростенського повіту орієнтовно в середині 1880-х років. До революції служив підстаршиною на російському флоті в Гельсінґфорсі.

Після вибуху Лютневої революції приїхав до Києва. Взяв активну участь в українському громадсько-політичному житті. Влітку був обраний до складу Центральної Ради (від української громади-колонії в Гельсінґфорсі). Став до лав української армії.

Військове звання мав невисоке – підхорунжий.

Після поразки Армії УНР залишився на Батьківщині для підпільної праці. Як видно, виявив неабиякі здібності, бо 1922 року вже був начальником штабу Волинської підпільної організації отамана Опанаса Петрика, що діяла на території сучасної Житомирщини. Ад’ютантом отамана був Федір Костюшко, напевно родич Лукаша; начальником польового суду – Андрій Лазаренко. Курінь помсти очолював учитель Іван Закусило.

Волинській повстанській організації підпорядкувалися загін отамана Длугопольського та Комітет звільнення рідного краю (житомирська міська підпільна група самостійницького напрямку). Штаб волинських підпільників готував восени 1922 року повстання. Початися воно повинно було актом помсти у вікопомному містечку Базарі…

Та чекісти розкрили організацію.

Лукашеві Костюшку вдалося уникнути арешту. Тікати довелося за кордон. Там він увійшов у контакт з видатним підпільником Яковом Гальчевським, якого Симон Петлюра призначив командувачем партизанських загонів та підпільних організацій Правобережної України. Гальчевський у таборах для інтернованих вишукував надійних старшин та козаків, які горіли бажанням продовжувати боротьбу.

Навесні 1923 року з цих сміливців було організовано три групи, які мали перейти Збруч до совєтської України для організації партизанського руху. Яків Гальчевський безпосередньо командував Подільською групою, сквирський отаман Іван Трейко – Київською, а Лукаш Костюшко – Волинською.

Першою, в червні, рушила Волинська група. Нараховувала вона 22 чоловіки, переважно старшин Армії УНР. Костюшко мав уповноваження підпорядкувати собі всі партизанські загони та підпільні організації Волині.

Завдяки сексоту зберігся словесний портрет Луки Костюшка: середнього зросту блондин, широкоплечий, кругловидий, виглядав на 38 років. Коли переходив Збруч, мав вуса та бороду «бланже». Розмовляв тихо.

Кордон здолали без втрат.

За Волинською групою відправилася Київська Івана Трейка і Оверка Куровського зі старшинами. Вони мали завдання «заснувати зв’язковий трикутник із Волинською групою».

Намагаючись встановити безпосередній зв’язок з Яковом Гальчевським, наступного місяця Лукаш Костюшко вирушив у рідне село Гальчевського – Гуту-Літинську на Поділля. Та 21 липня 1923 року в подільському селі Брусленів червоноармійці 24-ї кавалерійської дивізії вбили Луку Костюшка. Під час обшуку тіла було знайдено документи на ім’я Луки Орищенка.

Оце й все, що поки вдалося встановити про отамана Лукаша Костюшка – українця, який не змирився з поневоленням своєї Батьківщини.