Текст книги "Дивовижна історія Мері Стенз"

Автор книги: Роберт Уэйд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 14 страниц)

Розділ двадцять шостий

Наступні кілька днів Пол Дарк перебув удома, звикаючи до свого нового становища безробітного й стежачи по газетах за розвитком подій. Фірма “Черіл” припинила будь-яку рекламу “Врододію”, після чого Фасберже виступив з короткою офіційною заявою. Висловивши свій жаль з приводу того, що рекламні оголошення фірми витлумачено як облудні, він визнав, що перетворення міс Лори Смайт у красуню й справді було здійснено шляхом клінічного застосування стимуліну, який є складовою частиною крему “Врододій”. При цьому аж ніяк не передбачалося, що публікована реклама має викликати безпосередні асоціації, бо головна мета згаданого експерименту полягала тільки в тому, аби показати широкому загалу, що косметична промисловість, і зокрема фірма “Черіл”, провадить наполегливу дослідницьку роботу в інтересах жіноцтва. Проте, у зв’язку з недавнім критичним виступом одного періодичного видання (відомого своєю схильністю до ризикованих звинувачень, що межують з наклепом), ухвалено припинити публікацію розпочатих рекламних серій. Що ж до самого косметичного крему “Врододій”, то він випускатиметься й надалі, і вибагливі жінки, які воліють підтримувати свою вроду тільки найкращими засобами, матимуть змогу вільно придбати його.

Рада торгівлі також опублікувала заяву, в якій говорилося, що осудові піддано головним чином методи реклами, а не самий виріб, і що після відповідного аналізу його визнано цілком доброякісним продуктом, пропонованим до продажу за нормальною для даної групи товарів прейскурантною ціною. Рада вважає, що будь-які питання, пов’язані з порушенням етичних норм у галузі реклами, слід ставити перед відповідними професійними об’єднаннями, які мають спеціальні повноваження на розгляд таких справ.

Одне велике рекламне об’єднання, витримавши належну паузу, що мала свідчити про поміркованість його висновку, заявило таке: хоч, мовляв, кампанія “Врододій” і вражає своїм розмахом та винахідливістю, проте форми, в яких вона провадилась, не виключають можливості неправильного тлумачення її суті; отже, фірма “Черіл” виявила розумну далекоглядність, ухваливши припинити дальшу публікацію рекламних оголошень.

Заголовки, присвячені наслідкам репортажу про “Врододій”, і далі не сходили з газетних шпальт. У пошуках нових сенсацій репортери цілими зграями переслідували всіх, хто був причетний До цієї історії. Раптове зникнення доктора Джеймса Раффабуло виявлено дуже скоро. “Творець штучної красуні зник!” – повідомив один вечірній листок. Новину підхопили інші газети, висуваючи різні версії– як підкріплені Лактами, так і суто умоглядні. Заголовки сповіщали: “Рафф у схованці”, “Лікар-митець утік за кордон”, “Де доктор Рафф?”, “Відставний ескулап накивав п’ятами”. З сукупності фактів і свідчень, розкопаних пронозливими репортерами, напевне випливало, що доктор Рафф справді залишив Англію і, як гадали, знайшов пристановище в одній із скандінавських країн, де його досліди навряд чи могли викликати осуд.

Та наступна новина була набагато лиховісніша. Протягом кількох днів газети повідомляли, що Лора Смайт перебуває в готелі “Онікс-Асторія” і до неї приставлено приватного детектива, який охороняє її від небажаних відвідувачів та представників преси. Аж раптом наприкінці тижня всі лондонські вечірні газети одночасно зчинили галас: “Лора Смайт зникла!”, “Де шукати “Дивовижну”?”, “Красуня втекла! Але куди?”

Як виявилось, Лора Смайт залишила “Онікс-Асторію” серед ночі, коли навіть невсипущого Вїллербі на часинку здолав сон. Вона взяла таксі до Голборна, звідти іншим таксі доїхала до Бейзвотера, але далі всі сліди губилися. “Вона мала дуже пригнічений вигляд, – розповідав водій одного таксі, – а на обличчя спустила вуаль, наче не хотіла, щоб її впізнали”.

Скидалось на те, що й для Фасберже та інших керівників фірми “Черіл” втеча Лори Смайт була цілковитою несподіванкою. Натовп журналістів посунув до її колишньої домівки в Саут-Кенсінгтоні, де їх гостинно зустрічала розшаріла Пенелопа, яку дуже тішила така увага з боку преси. Одначе Лори там не було. Ні, вона навіть і не заходила. Далебі, Пенелопа й гадки не мала, куди вона могла податись. О, вона завжди була така – ніколи не знаєш, чого від неї чекати…

Тоді репортери напалися на самого Пола Дарка, гадаючи, що дівчина могла зайти до нього чи зв’язатися з ним у якийсь інший спосіб. Дарк похмуро запевнив їх, що не бачив “Дивовижної” близько двох місяців і що він чи не остання людина, до якої б та схотіла звернутися. Потім у свою чергу поставив кілька запитань. Чи пощастило їм про щось дізнатись, а коли так, то про що саме? Які мотиви спричинилися до втечі дівчини? Та представники преси не виявили великої охоти до розмови.

– Якби ми мали факти, ми б про них написали, – сказав один репортер. – Усі мовчать, наче їм позаціплювало. Все, що ми маємо, – це одне-два припущення і повна торба здогадів. Ми вже полізли були і в медицину, але всі ескулапи кажуть різне. Та коли трохи пометикувати… – Він нерішуче замовк і з деяким острахом позирнув на похмуре Даркове обличчя.

– Ну-ну?..

– Вона змінюється назад. Її краса злазить з неї, наче мертва шкіра. Через те вона й забилася десь у закуток, мов поранена тварина. Сховалась од світу, поки все це минеться.

Дарк сердито глянув на нього.

– То чому ж ви не дасте їй спокою, не перестанете полювати на неї? Якщо вона в біді, їй потрібна допомога, а не цькування й галас.

Репортер здвигнув плечима.

– Вона – легенда, яка належить загалу. І ви, містере Дарк, знаєте це незгірше за мене. Ви відкрили всім, як Рафф створив її, тож навряд чи вам випадає заперечувати, щоб ми розказали, як ви її занапастили.

Протягом кількох наступних днів Дарка чимдалі дужче опановували неспокій і роздратування. Його збентежений розум силкувався безсторонньо зважити становище, але міркувати спокійно Дарк не міг. Усі його думки безладно кружляли навколо незворушного, наче скам’янілого образу Мері Стенз, що сірою безликою плямою весь час стояв перед його очима, і Дарк не наважувався додати йому жодної живої рисочки. То була невідчепна страшна мара, що переслідувала його і вдень і вночі, навіть тоді, коли його ненадовго змагав тривожний сон.

Нарешті в суботу одне заокеанське інформаційне агентство передало офіційне повідомлення з Голлівуду:

“Дирекція кінокомпанії “Парагон” оголосила, що чинність контракту, підписаного фірмою з міс Лорою Смайт, тимчасово припинено, аж до повного розслідування деяких обставин, пов’язаних з косметичною фірмою “Черіл”. Слід чекати, що й інші кінематографічні телевізійні та рекламні компанії, які вступили в стосунки з міс Смайт, вживуть подібних заходів”.

“Кінець, – сумно зітхнув Дарк. – Для Мері Стенз це однаково, що смертний вирок. І моя вина в цьому безперечна. Надрукувавши свій репортаж, я зруйнував її кар’єру, а можливо, і вроду. Але ж цим самим я зруйнував і свою кар’єру. Я не міг вчинити інакше, хоч які були б наслідки” – такі вже правила гри. А надто тоді – в один з тих переломних моментів, коли людина повинна зробити вибір між добром і злом, знаючи, що від цього рішення залежить не тільки її власне майбутнє, але й майбутнє іншої людини. І все ж таки я вважаю, що вчинив правильно, і певен, що коли б повернути час назад і почати все спочатку, то повівся б так само. Чи ж це не найкраще мірило поведінки” коли людина цілком свідомо ладна повторити той чи той вчинок, знаючи наперед, якими страшними наслідками він загрожує?..”

Та почуття моральної правоти не зменшило Даркової пригніченості, до якої додалася ще й болісна свідомість власної безпорадності. Він налив собі повну склянку віскі й закурив сигарету. Тоді втупив похмурий невидющий погляд у вікно, на сіру вул. ицю внизу.

“Все повертається назад, до самісінького початку, – думав він. – До тої непоказної дівчини в незграбній голубій сукні, дівчини з нездоровим жовтуватим обличчям і тьмяно-каштановим волоссям. “Я повинна пояснити, міс Стенз, що ми не пропонуємо вам постійної роботи в редакції “Очевидця”. Йдеться скорше про тимчасове журналістське доручення…” Третьорядна акторка-невдаха, що в перервах між нечисленними епізодичними ролями заробляла на прожиття невмілим друкуванням на машинці і з охотою погодилася на цей косметичний дослід, сподіваючись, що він дасть їй можливість вибитися в люди й здобути красу. “Я подумала, що цей дослід має на меті… ну… зробити обрану дівчину гарною…” Батько-австрієць, що помер під час війни брат у Канаді й сестра в Беркенхеді та ще гірка п’яниця мати, що впивається до смерті у своїй маленькій кімнатці в Бейзвотері…

Нараз плин його думок урвався. Він допив віскі й налив іще.

– Бейзвотер… – мовив уголос. – А що коли…

Він нервово заходив по кімнаті, неспроможний приборкати безладну круговерть думок.

“Цілком може бути… – говорив він собі. – Адже саме там бачив її востаннє водій таксі. Безпорадна й нікому не потрібна, вона, либонь, тільки туди й могла податися – в єдину домівку, де її ніхто не потривожить, бо адресу знають лише брат у далекій Канаді – до нього не доберешся – і сестра в Беркенхеді яка напевне мовчатиме. Та ще, мабуть, Пенелопа – ця теж навряд чи щось скаже…”

Він поміркував так хвилин із десять, тоді швидко накинув на себе пальто і спустився вниз до машини.

Неприхована ворожість, що світилась у зелених Пенелопиних очах, не віщувала нічого доброго. Пишна золотава зачіска дівчини збилася набік, а її вуста, звичайно, червоні й привітні, були міцно стулені й не нафарбовані. Вона стояла перед порожнім каміном у своїй нужденній квартирі, войовниче розставивши ноги, наскільки дозволяла вузька чорна спідниця.

– Сідайте, містере Дарк, – мовила холодно.

Він лишився стояти і, заклавши руки в кишені пальта, похмуро дивився на дівчину.

– Я мав час про все подумати, – сказав він. – Що зроблено, того не вернеш, але вона потребує допомоги, і я хочу допомогти їй.

– Ви вважаєте, що зробили ще не досить? – спитала Пенелопа. – Ви піднесли її нагору, а тоді скинули в прірву. Єдине, що ви можете зробити, це дати їй спокій.

– Єдине, що я можу зробити, це зарадити лихові, – твердо відказав Дарк.

Пенелопа глузливо всміхнулася.

– Шкода, що ви не подумали про це раніш. Та я краще виказала б її збіговиську надокучливих репортерів, що весь час крутяться коло мене, аніж вам, містере Дарк. Невже ви не розумієте, що ви найперший ворог Мері? Вона вас ненавидить.

Дарк стомлено зітхнув і сів.

– Так, – погодився він, – вона має всі підстави ненавидіти мене, але те, що я зробив, було вирішальною ставкою в грі, і вона про це знала. То був двобій між ділками і пресою, між Фасберже і мною. Мері опинилася між двох вогнів, і ніхто не міг її врятувати.

– Цебто, ніхто не переміг, а Мері загинула. Тож дозвольте запитати вас: чи варто було боротись?

Він трохи подумав, перш ніж відповісти.

– Так, варто. Йшлося про принципи, вищі від особистих міркувань.

– Отже, ви принесли в жертву Мері. Ви можете пишатися своєю принциповістю.

– Де вона? – спитав Дарк.

Пенелопа заперечливо похитала головою.

– Послухайте, – терпляче мовив він. – Ми з Мері були друзями. Ми могли 6 бути більш ніж друзями, але між нами весь час стояла фірма “Черіл”. А потім Мері перестала бути сама собою й перетворилася на блискучу ляльку на ім’я Лора Смайт, що жила неначе на якійсь далекій планеті. Ну, а тепер усе те минулось, вона повернулася на землю, її чекає нелегке майбутнє. Гадаю, що я буду їй потрібен.

– А от чи потрібна вона вам?

– Так, я вважаю, що потрібна. Ми разом з нею встряли в цю халепу і, коли вона схоче, так само разом виберемося з неї. Принаймні дайте мені змогу побачитись з нею та поговорити.

– Ні, – різко відмовила Пенелопа. – Ви вже раз скривдили її і можете знову вчинити так само. Єдине, що їй тепер потрібно, це спокій.

Дарк поволі підвівся і підступив майже впритул до дівчини, сердито дивлячись на неї.

– Гаразд, – мовив він. – Я однаково знайду її й без вашої допомоги. Я догадуюсь, де вона може бути. Не так уже й важко розшукати стару п’яницю на прізвище Стенз, що мешкає десь у Бейзвотері.

– То ви знаєте? – вжахнулася Пенелопа.

– Так, і це дає мені перевагу перед іншими журналістами.

Пенелопа торкнулася пальцями його руки, і в очах її з’явився благальний вираз.

– Дуже вас прошу, містере Дарк, не треба її розшукувати. Ви їй не потрібні. Їй ніхто не потрібен, навіть я. Якби ви її побачили, ви б зрозуміли чому.

– Чому ж? – наполегливо спитав Дарк.

Дівчина кілька секунд мовчки дивилася на нього, тоді зненацька заплакала іг вибігла з кімнати. Дарк лишився стояти біля каміна, збуджений і розгублений. Аж раптом йому на думку спала одна ідея – зробити останню хитру спробу, що, можливо, приведе його просто до Мері Стенз. Він швидко вийшов з квартири і, грюкнувши за собою дверима, спустився на вулицю до своєї машини. Ввімкнувши мотор, поїхав геть, але за найближчим рогом зупинився і виліз з машини. Тоді обережно рушив назад на вулицю, яку щойно залишив, увійшов у телефонну будку й став чекати, неквапливо затягуючись сигаретою і не спускаючи ока з дверей будинку.

Минуло хвилин десять, коли двері розчинились і на порозі з’явилася Пенелопа. Вона швидко попрямувала вулицею до станції метро, і Дарк підсвідомо відчув, що його здогад був слушний. Він почекав, доки дівчина повернула за ріг, тоді подався слідом за нею.

Розділ двадцять сьомий

То була сіра, занедбана вулиця з похмурими старими будинками, за якими тяглися залізничні колії. Цегляні стіни будинків, колись червоні, давно почорніли від бруду й кіптяви, а фарба на дверях та вікнах вицвіла й облупилася. Дарк стояв на розі, поки Пенелопа постукала в двері одного будинку і її впустили всередину, потім неквапливо рушив уперед.

Двері були брудно-коричневі, з поламаною кнопкою дзвінка та великим іржавим молотком, що висів біля одвірка. Ніякої таблички з прізвищами мешканців не було. Дарк на мить завагався, тоді рішуче взяв молоток і двічі стукнув, так що двері аж здригнулися на завісах.

Повільно спливла хвилина. Він хотів уже постукати знов, коли почув за дверима човгання ніг і скрегіт залізної засувки. Двері трохи прочинились. Дарк побачив перед собою висхле кістляве обличчя, поросле сивою щетиною, і гострі очиці за опуклими скельцями окулярів.

– Чого вам? – гугнявим фальцетом спитав старий.

– Мені потрібна місіс Стенз, – вимогливо сказав Дарк.

Старий похитав головою.

– Нема тут таких, молодий чоловіче.

– Я з поліції, – мовив Дарк, витягши свою журналістську посвідку й покрутивши нею перед носом старого.

– А-а… – Старий трохи помовчав, тоді поправив окуляри й пильніше придивився до Дарка. – Як, ви сказали, прізвище?

– Стенз.

– Вона щось накоїла?

– Просто треба дещо з’ясувати, – відказав Дарк і протиснувся вперед.

Старий відпустив двері з видимою неохотою.

– Здається, й справді є тут така одна. Трохи пам’ять зраджує, розумієте, начальнику. Старий я вже, через місяць вісімдесят два буде, і ніколи…

– Де вона живе? – різко перебив його Дарк.

Старий тицьнув пальцем нагору.

– Отам на самому вершечку, четвертий поверх.

Дарк поволі піднявся дерев’яними східцями, навпомацки просуваючись у півтемряві. Повітря було важке, застояне, тхнуло пліснявою, трухлявим деревом і кішками. Він зупинився на горішній площадці, де сходи кінчались, і побачив попереду двері. Обережно натиснув на клямку, та двері були замкнені. Не вагаючись, Дарк загрюкав у них кулаками.

Минуло кілька секунд, і він почув, як відчинилися внутрішні двері й притишений Пенелопин голос спитав:

– Хто там?

На якусь мить у нього майнула думка відповісти зміненим голосом, та здоровий глузд підказав, що то була б марна спроба: надто вже примітний голос він мав. Не лишалось нічого іншого, як діяти навпростець.

– Дарк, – обізвався він. – Може б, ви мене впустили?

Відповіді не було. Внутрішні двері знов зачинились.

Дарк трохи почекав, тоді ще раз рішуче постукав. “Висаджу двері, коли так, – подумав він. – Тепер уже не відступлюся”.

Він знову затарабанив у двері й аж здивувався, коли вони відчинились. Перед ним стояла Пенелопа. Обличчя її було бліде й сердите, але голос звучав рівно.

– Можете ввійти, – мовила вона крижаним тоном.

Дарк пройшов за нею довгим коридором, до якого крізь брудне віконце попід стелею пробивалося тьмяне світло, і опинився в похмурій, схожій на комору кімнатці з бляклими зеленими стінами. Смугастий кіт сердито зиркнув на нього з потертого килимка. Меблі в кімнаті були дешеві й старі, біля вікна стояло обшарпане ліжко з чотирма мідними кулями.

Мері підвелась йому назустріч і стала посеред кімнати; її постать чітко вирізнялася на тлі сірого прямокутника вікна, запнутого фіранкою. Дарк ступив уперед, Ледве тамуючи бажання схопити її в обійми й поцілувати, але нараз прикипів до місця, розгледівши в присмерку кімнати обличчя дівчини. Її вигляд вразив його, наче громом.

– Милий боже… – мовив він і затнувся.

Шкіра на обличчі була мертвотно бліда, вкрита дрібними лусочками, а подекуди облазила бридкими клаптями. Деякі місця позападали, неначе обличчя було з м якого воску й розтавало зсередини. Волосся, яке ще так недавно вилискувало гарячою бронзою, звисало тьмяне й неживе. Навіть обриси постаті немовби якимсь незбагненним чином розпливлись і погрубшали, так що тепер вона видавалася майже безформною. Недавня краса дівчини ще не зникла, тільки сховалася під поверхню, але то була вже краса в стані занепаду.

Дарк потягнувся до дівчини, щоб узяти її руку, та вона швидко відступила.

– Ось що ви зробили зі мною, Поле… – В голосі її не було образи чи докору – вона просто відзначала факт. – Ви розпочали це, коли найняли мене шпигувати за фірмою “Черіл”, і довершили своїм репортажем в “Очевидці”.

У її віддихові Дарк уловив ледь відчутний солодкуватий запах джину. На невеличкому столику біля ліжка стояли дві порожні пляшки та карафка з водою; ще одна спорожнена пляшка валялася на підлозі. У сусідній кімнаті раптом почувся пронизливий сміх і брязкіт розбитого скла.

– Пенні, – сказала дівчина, – піди подивись, що там таке, і приглянь за нею, будь ласка.

Пенелопа швидко вийшла з кімнати.

– Моя мати, – гірко пояснила Мері. – Коли ви прийоми, ми подумали, що краще сховати її. Даруйте, що не можу запропонувати вам випити: вона забрала пляшку з собою.

Дарк нічого не сказав, лише пильно дивився на неї. У надвечірніх сутінках дівчина здавалася сірою, виснаженою, потворною. На устах її з’явилась крива іронічна посмішка.

– Я ніколи не була гарна, Поле… сама собою… – знову заговорила вона. – Краса, яку вони мені дали, штучна, створена з допомогою гормонів і хімічних речовин. Я однаково що наркоманка. Без постійних доз гормонів занепадаю… і от повертаюся назад, до того, чим я була, а може, й до чогось гіршого…

З сусідньої кімнати знов почувся істеричний сміх, за ним – Пенелопин голос, що вигукував якісь лайки, а потім – грюкіт перекинутого стільця.

– Ви, звичайно, знаєте про мою матір, – сказала Мері вибачливим тоном. – Щоб угамувати її, я мушу без кінця купувати джин, та й сама прикладаюсь до цього зілля, аби не збожеволіти. Але я більше не мала куди податись.

– Ви завжди могли прийти до мене, – тихо мовив Дарк, усе ще не опам’ятавшись від жаху.

– Ви мій ворог, Поле, – відказала вона.

– Мері, я вам не ворог, – палко заперечив він. – Я зробив це тільки тому, що були зачеплені певні принципи.

– Я знаю… Ви дуже принципова особа. К бісу людяність: принципи – ось єдине, що важить! Це вельми шляхетна засада, але жорстока щодо тих, хто не причетний до неї безпосередньо. А коли розібратись до кінця; це справжнісінький егоїзм. Чи спинилися ви коли хоч на мить, щоб подумати про мене – про те, як можуть позначитись ваші дорогоцінні принципи на моїй кар’єрі, моїй зовнішності?

Скісне надвечірнє світло чітко вирізнило западини на її щоках, там, де шкіра погрубшала і злазила клаптями.

– Так, – признався він, – я думав про вас, але не заглядав надто далеко вперед. Я не передбачав, що доктор Рафф накиває п ятами, і ніколи не гадав, що створена ним краса так швидко зів’яне. А втім, має знайтись якийсь вихід, і без доктора Раффа. Десь повинен бути лікар, обізнаний з гормональною терапією, який зуміє поставити все на місце.

На цей раз усмішка Мері була щира, хоч і трохи боязка.

– Я не хочу цього, Поле. Я не змогла б знову пройти крізь весь цей жах. Єдине, чого я хочу, це етати самою собою, такою, як була, – звичайною, простою Мері Стенз. Як ви гадаєте, я стану колись сама собою?

– Авжеж, – поважно відказав Дарк. – Але найближчі кілька тижнів будуть дуже болісні. Якщо ви здолаєте пережити цю руйнацію, все буде гаразд. А тим часом…

– Тим часом?.. – перепитала вона.

В цю мить у сусідній кімнаті розлігся страшенний гуркіт, за яким почулися здавлений крик і сердита нерозбірлива мова.

– Мері, – твердо сказав Дарк, – вам не можна залишатися тут далі. Вам потрібні увага й піклування, щоб за вами хтось доглядав, той, хто любить вас такою, яка ви є…

– Еге ж, – стиха обізвалася дівчина, – саме це мені потрібно.

– Я хочу, щоб ви пішли зі мною й залишились у мене.

Вона нерішуче доторкнулася пальцями до свого обличчя.

– Між нами перепона, Поле.

– Єдиною перепоною була ваша врода. Вона віддалила вас од мене, од звичайного повсякденного буття. Вона піднесла вас на недосяжний п’єдестал. Ви вірили мені напочатку – то чому ж не хочете повірити тепер?

– Аби ж то я знала, що ви цього справді хочете… – зітхнула вона.

– Я хочу цього, – просто мовив Дарк.

Мері перейпіла кімнату і ввімкнула світло. Її обличчя враз перетворилося на потворну маску.

– Погляньте як слід, – сказала вона. – Придивіться до мене пильніш, перш ніж зв’язати себе словом. Для вас це може бути страшніше, ніж для мене.

Він кволо всміхнувся.

– Мері, якщо мене ніколи не вабила ваща врода, то чому ж я маю тепер страхатися вашої…

– Потворності, – підказала вона.

– І все одно я хочу, щоб ви пішли зі мною, – не відступався Дарк. – Ви зможете лишатися в мене скільки хочете.

– Дякую, – прошепотіла Мері. – Ви справжній друг.

Наступні кілька тижнів Пол Дарк жив в одному помешканні з жінкою, що з кожним днем зазнавала страшніших змін. Зворотне перетворення було стрімке й моторошне для ока: останні рештки недавньої краси швидко танули, аж поки лишилася жалюгідна пародія на жінку – незграбна й безформна істота, цілком позбавлена будь-яких прикмет жіночності, та й взагалі майже всіх людських прикмет. Дарк насилу стримував шалене бажання покликати лікаря, але він добре розумів, що всяка спроба відновити хитку гормональну рівновагу, яка збудила до життя штучну красу дівчини, тільки відстрочить те, що рано чи пізно мало статись. Лора Смайт сконала жахливою смертю, а натомість поступово відроджувалась Мері Стенз.

Тим часом галас навколо “Врододію”, що тривав цілий тиждень, нарешті вщух. Газети зовсім забули цю історію, не було й ніяких згадок про судовий процес, що ним погрожував Фасберже: як видно, порадившись з юристами, він визнав за краще облишити свій намір. Згодом Дарк довідався, що фірмі “Черіл” довелось припинити виробництво “Врододію”, бо попит на нього так упав, що годі було й сподіватися на якісь прибутки. Він почував сумну втіху: все-таки виступ “Очевидця” досяг мети. Та, з другого боку, що сталось би, якби його репортаж так і лишився ненадрукований? “Врододій”, анітрохи не шкідливий сам по собі як косметичний засіб, і досі жваво розкуповували б у крамницях; він, Пол Дарк, лишився б редактором відділу репортажів в “Очевидці”, а Мері Стенз під ім’ям Лори Смайт будувала б собі кар’єру в Голлівуді як найперша красуня світу. Та хто може дати справедливу оцінку своїм діям у цьому світі, де всі критерії такі непевні!..

Мері досягла критичної межі десь наприкінці п’ятого тижня. На цей час вона стала така страшна, що їй самій, на думку Дарка, не треба було цього бачити й знати, і він непомітно й тактовно поприбирав усі дзеркала, які були в квартирі. Дівчина весь час лишалася в чотирьох стінах, не зважуючись показатися на люди; вона цілковито поклалась на Дарка й беззастережно йому вірила. Нарешті вона поволі почала одужувати, повертаючись до своєї колишньої подоби, і в міру того, як відбувалося це перетворення, зростала її впевненість у собі. Лінії постаті помітно заокруглилися, – може, й трохи занадто, – шкіра погладшала й посвіжішала, а обличчя поступово прибирало знайомих обрисів, зафіксованих на перших фотографіях, що їх зробив Дарк. Так, крок за кроком, з безформних останків Лори Смайт поставала Мері Стенз. Незабаром вона була майже така сама, як раніш, – проста, не бозна-яка статурна, але по-своєму приємна й жіночна, а найголовніше– природна та щира.

– Я дуже вдячна вам, – сказала вона Даркові, – за те, що ви дали мені притулок і доглядали під час цієї… руйнації.

Він пильно подивився на неї.

– А я ще більше вдячний вам за те, що ви все-таки прийшли до мене, коли вважали, що не маєте вже жодного друга.

– Ви завжди були мені другом, Поле.

Дарк узяв її за руку і притягнув до себе.

– А ви – мені, Мері.

Він ніжно поцілував дівчину.

– Чи подобається вам прізвище Дарк? – запитав трохи перегодя.

Вона вдала, ніби міркує.

– Ну що ж, загалом мені здається, воно звучить не гірше, ніж, скажімо, Стенз.

– Не хочу вас лякати, – сказав він, – але мені спало на думку, що, може, ви погодитеся змінити своє прізвище… на Дарк.

Вона всміхнулася.

– Хоч як це дивно, Поле, мене зовсім не лякає така перспектива. А надто коли поруч ви.

Так вони визначили своє спільне майбутнє.

“Ну от, – подумав Дарк. – Моєю дружиною таки буде найвродливіша жінка в світі. Може, тепер уже й невродлива, та для мене все одно “Дивовижна”.

Він закурив нову сигарету.