Текст книги "Дивовижна історія Мері Стенз"

Автор книги: Роберт Уэйд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 14 страниц)

Розділ чотирнадцятий

– Я розкопав того добродія, якого ви просили знайти за номером машини, – сказав Роджерсон, сидячи на краю Даркового столу й протираючи окуляри брудним носовиком, – Його звуть Ерік Віллербі, живе в Хемстеді, в Швейцарському кварталі. В телефонній книзі значиться як приватний агент розшуку.

– Саме те, що треба, – пробурмотів Дарк, закурюючи сигарету. – Найняли приватного сторожа, щоб віднаджував газетних вовків.

– І всяких інших. Але послухайте, це ще не все. Після того, як Бренда Мейсон сказала, що ця дівчина Стенз в “Онікс-Асторії”, я знову сів на телефон, і що б ви думали?.. Добродій Віллербі також наймає кімнату в “Оніксі”!

Дарк буркнув щось незрозуміле.

– Але завважте, – вів далі Роджерсон, – у цьому немає нічого протизаконного, якщо все воно робиться за згодою дівчини. Оті ділки з “Черіл” мають позне право захищати свої інтереси і її також. Навряд чи змогли б вони вдержати її силою в такому місці, як “Онікс”, Ви розумієте, до чого я веду? Ладен битись об заклад, що вона вже на гачку – живе, мов кінозірка, має персонального охоронця і все таке інше. Я б і сам залюбки скуштував такого життя.

– Шлунок зіпсуєте, – похмуро мовив Дарк. – Усе, що ви кажете, достобіса слушне, але є ще одна дрібна, зовсім мізерна деталька: якось воно так сталося, що Мері Стенз працює передусім на “Очевидець”.

Роджерсон глузливо посміхнувся.

– Це ви так гадаєте. А погляньмо на речі практично, Поле. Що вона коли мала з “Очевидця”?

– Десять фунтів і гарантований гонорар з розрахунку один фунт за кожне надруковане слово.

– Все це зводиться до тих-таки десяти фунтів, – сказав Роджерсон, хитаючи головою. – Поки що ми не надрукували жодного слова і, може статися, й не надрукуємо Ще невідомо, що скажуть редакційні еооисти, – може, вся ця справа й не варта заходу. Пам’ятаєте останній судовий позов за наклеп? Це дільце влетіло нам у двадцять тисяч фунтів. Надто дорога ціна за викривальну історію.

– Кожне слово мого репортажу буде правдиве і захищатиме громадські інтереси, – заявив Дарк. – Ми маємо більш ніж досить фотографій, щоб це довести.

– Що ж, хай так, – мовив Роджерсон, розводячи руками, – Я тільки пробую глянути на все це очима самої дівчини. Фірма “Черіл” зробила її вродливою і платить їй хай і не бозна-які гроші, але, в кожному разі, більші, ніж вона заробляла доти, і вже ж напевне не оті жалюгідні десять фунтів, якими її ощасливив “Очевидець”. Вони убрали її, мов принцесу, поселили у фешенебельному готелі, дали розкішний автомобіль, що возить її на роботу й з роботи. Мало того, коли її краса почала привертати загальну увагу, вони найняли приватного детектива, щоб віднадити надміру цікавих. Чого ще може бажати дівчина? І що ви могли б запропонувати їй натомість?

– Роджерсоне, ви старий цинік, – уїдливо промовив Дарк. – Мері Стенз не зрадниця. Я надто добре її знаю.

– Можливо, що й так, поки вона не мала ні краси, ні грошей. Та люди міняються, Поле. Всі ми служимо тим, хто нас годує. На вашому місці я поставив би хрест на всій цій історії і дав дівчині спокій. Якщо ви спробуєте надрукувати памфлет на “Черіл”, це може занапастити все її майбутнє.

– У неї є краса, – уперто сказав Дарк. – І ця краса залишиться при ній незалежно від того, викрию я фірму “Черіл” чи ні. Поки вона вродлива, її майбутнє забезпечене.

Роджерсон здвигнув плечима.

– Робіть як знаєте. Зрештою, ви редактор. Коли я зможу чим допомогти, скажіть тільки слово.

Дарк вдячно кивнув головою.

– Спасибі. Ви хороший хлопець, Роджерсоне, от тільки якби ви трохи менше мудрували. Я не маю жодного сумніву, що репортаж слід надрукувати, але для більшої певності пораджуся зі Старим. Я ще не знаю випадку, коли б він зарізав цікавий викривальний матеріал.

– Маєте рацію, – зауважив Роджерсон, зіскочивши зі столу й рушаючи до дверей. – Бувайте.

– На все добре, – озвався Дарк.

“Старий” був особою, яку рідко хто бачив у редакційних відділах серед повсякденної метушні, проте саме його тверда рука весь час лежала на пульсі “Очевидця”. Звали його Везіл Бомон, і він займав посаду відповідального редактора. Його службові обов’язки полягали в тому, щоб контролювати й узгоджувати діяльність численних галузевих редакторів, які відповідали за окремі відділи, й таким чином підтримувати постійний напрям редакційної політики. Практично він втручався в їхню роботу надзвичайно рідко, хоча й доскіпливо прочитував гранки кожного номера журналу, перш ніж віддати його до друку. Це невтручання мало означати, що загалом редактори відділів виконують свої.обов’язки цілком задовільно.

Час від часу той чи той редактор звертався до Бомона за порадою з приводу матеріалу, що був пов’язаний з політикою чи міг спричинитися до звинувачення в наклепі. Відповідальний редактор був найвищою інстанцією в цих питаннях, проте й він, у свою чергу, підлягав раді директорів видавничого концерну. Чарлз Хеннінгер, голова ради, мав розкішний кабінет поряд з Бомоновим і звідти керував усіма справами концерну “Стайн – Хеннінгер”, який, окрім “Очевидця”, видавав ще з півдесятка великих газет та журналів. Бомон був своєрідною сполучною ланкою між Хеннінгером, що репрезентував раду директорів, і редакторами, які, кожен у своїй галузі, фактично робили журнал.

Вибравши часинку, Дарк неохоче пішов до Старого, щоб поговорити з ним про свій репортаж. Він розумів, що питати схвалення в шефа – це не що інше, як спроба зняти з себе відповідальність, – адже він і сам добре знав, що можна друку вати в “Очевидці”, а чого не можна. Та, зважаючи на те, що репортаж зачіпав досить складні проблеми, а також на можливість (або, точніше, неминучість) втрати солідного рекламодавця, він визнав за краще заручитись Бомоновою згодою, хоч і знав наперед, що скаже Старий: давайте, мовляв, дійте, і начхати на всі наслідки.

Бомон був високий на зріст, років десь за п’ятдесят, з надто буйною, як на його вік, темною чуприною; він завжди носив світлі костюми й окуляри без оправи, що робили його трохи схожим на американця. Він привітно зустрів Дарка й уважно вислухав зміст майбутнього репортажу.

– Суть полягає в тому, що, все це чистісінький обман, – сказав на закінчення Дарк. – Біохімічний лікарський дослід над молодою жінкою висвітлюється як наслідок застосування “Врододію”.

– Саме так вони й кажуть? – спитав Бомон.

– Трохи іншими словами. Старий трюк з уявним взаємозв’язком. “Врододій” матиме в своєму складі деякі з речовин, що перетворили дівчину на фантастичну красуню, і буцімто зробить те саме з кожною жінкою, яка його вживатиме.

– Які ви маєте матеріали про клінічний дослід?

– Дещо є. Особисті свідчення дівчини, велика серія фотографій, плюс персональний таємний візит у дослідний відділ фабрики “Черіл”. Маємо також докладний життєпис доктора Джеймса Раффа. Цілком зрозуміло, що жоден поважний лікар не встряв би в таку рекламну авантюру, Цей Рафф кілька років тому був виключений з корпорації і відсидів у тюрмі за підпільний аборт, що спричинився до смерті пацієнтки.

– Непогано, – пожвавішав Бомон. – Що далі?

– Дівчину тримають у готелі “Онікс-Асторія”, по суті, як ув’язнену. Для охорони до неї приставлено приватного детектива. Можна роздобути факти, що компрометують, Фасберже, – ми вже маємо деякі відомості щодо його необачних зв’язків з жінками.

– З цим будьте обережні, – порадив Бомон. – Ми не можемо наражатися на ризик звинувачення в наклепі, особливо якщо факти не мають відношення до даної історії. От якби вам пощастило довести його зв’язок з цією дівчиною…

Даркове обличчя спохмурніло.

– Сумнійаюся, – мовив вій. – У кожному разі, я маю намір зустрітися з нею, як тільки зможу. А поки що мені потрібне одне – схвалення загального напряму репортажу.

– Все гаразд, – весело озвався Бомон. – Дійте. Це саме те, що потрібно “Очевидцю”. Сказати правду, ми вже давно не давали нікому такого добрячого чосу.

– Дякую, – радо сказав Дарк. – Саме цього я сподівався.

– Якщо будуть якісь перешкоди з боку юристів, – докинув Бомон, – дайте мені знати. Допоможу. Коли ви думаєте друкувати репортаж?

Дарк трохи помовчав, міркуючи.

– Я ще не вирішив остаточно. Можливо, варто почекати, доки “Черіл” розпочне свою рекламну кампанію, і тоді вже розтрощити її в друзки. Але, з другого боку, цією історією починають цікавитись деякі газети, і я не хотів би, щоб вони перехопили в нас здобич. Одне слово, гав не ловитиму.

Бомон кивнув головою.

– Полишаю це на ваш розсуд, Поле. Коли буде щось потрібно, приходьте до мене.

Дарк повертався до свого кабінету в куди кращому гуморі, ніж був перед тим. “Стережись, Емілю Фасберже! – бурмотів він сам до себе. – Ось я візьму тебе на мушку!”

Того вечора, повернувшись додому, він вирішив переглянути матеріали до репортажу про “Черіл” і підійшов до письмового столу. На його подив, замок не піддавався, і в нього майнула думка, що там щось заїло, та, натиснувши на ключ, він, зрештою, відімкнув шухляду. Невиразна підозра, що виникла в нього, поступово розвіялась, коли він перевірив теки, – все було на місці: надруковані на машинці чернетки, життєписи, фотографії. Деякий час Дарк сидів над цими паперами, намагаючись осягнути їх справжню вартість і визначити, яких матеріалів, фактичних і біографічних, ще не вистачає. Він намітив у думці чотири суттєвих моменти, які потребували уваги: додаткові факти, що компрометували б Фасберже, і, при нагоді, інтерв’ю з ним самим (хоч це навряд чи можливо); деякі біографічні відомості про Аманду Белл, що була, як видно, натхненницею всієї кампанії “Врододій”; відверта розмова з доктором Раффом і, нарешті, кілька серйозних запитань рекламному агентству, що здійснювало весь план, – усе це, певна річ, з якомога більшою кількістю фотографій.

Дарк уже збирався був поскладати теки назад, та передумав і засунув їх у портфель. У пам’яті знову зринув замок, що не хотів відмикатися, і хоч він не мав жодних доказів, проте підсвідомо відчував, що в квартирі побував хтось чужий. Отож, за всяких обставин, тримати їх у редакції буде надійніше.

Скінчивши з теками, він сів, закурив сигарету і замислився. Тепер треба будь-що побачити Мері Стенз, вирішив він, хоч і не міг уявити, як це зробити, не викликавши підозри Віллербі. “Кінець кінцем, – подумав Дарк, – я можу поїхати до “Онікс-Асторії” і потинятися по барах. Вона майже напевне тепер у, готелі й навряд чи стане весь час сидіти в номері. Їй треба їсти, а може, схочеться й випити, отже, я маю не менш як п’ятдесят шансів із ста побачити її. А коли не пощастить, доведеться вдатися до більш рішучих дій, хай там буде той Віллербі чи ні…”

Він докурив сигарету, вийшов з дому й поїхав у Мейфер, Для обережності поставив машину за три квартали від готелю і далі пішов пішки. В кіоску на розі купив вечірню газету, щоб не привертати до себе уваги, коли доведеться сидіти в барі.

У вестибюлі й холі готелю ходили й стояли люди, чоловіки та жінки, деякі у вечірньому вбранні, але Мері не було. Дарк поволі рушив пишно оздобленим коридором, аж поки натрапив на світляну вивіску з яскравими зеленими літерами “Американський бар”, і зайшов туди.

Він побачив її одразу. Мері сиділа за невеликим столиком між жирною тушею, що належала, як видно, Емілеві Фасберже, та високим худорлявим суб’єктом з маленькими вусиками – судячи з усього, то був Віллербі. Фасберже тримав її за руку і щось поважно говорив іна вухо, а Віллербі тим часом тягнув із склянки якийсь жовтий напій – певне, віскі – і дивився перед себе неуважним “поглядом, у якому прозирала ледь помітна іронія.

Вона помітила його лиш тоді, коли Дарк сів біля столика і, замовивши склянку шотландського віскі, розгорнув газету. Мері не дала взнаки, що впізнала його, – просто дивилась байдужими очима, наче вперше в житті бачила. Дарк теж не виказував себе. Сховавшись за газетою, він скоса стежив за дівчиною, дивуючись з її чарівної вроди й ледве тамуючи ненависть до Фасберже, що торкався її своєю жирною лапою.

Час минав. Дарк замовив другу склянку, а потім і третю. Фасберже встав і вийшов з бару– певне, до вбиральні, бо за кілька хвилин повернувся назад. Невдовзі підвелася з місця й Мері. Проходячи повз Дарка, вона промовисто подивилася на нього.

Дарк не поспішав і ще хвилину сидів, не підводячи очей від газети. Тоді, ледь помітно потягнувшись, неначе стомився сидіти, згорнув газету, засунув її в кишеню і вийшов.

Мері чекала на нього біля виходу у вестибюль. На одну ніякову мить припала до нього всім тілом, міцно, майже конвульсивно, схопила за плечі…

– Поле!… – прошепотіла вона. – Я ледве дочекалася вас. Вони мене зовсім спутали.

– Ви можете якось вийти звідси? – спитав він.

– Поки Віллербі тут – ні. Він має стежити, щоб я ні з ким не зустрічалася. Може, вночі, коли він піде спати… скажімо, десь о першій…

– Я чекатиму на вас поблизу, – пообіцяв Дарк. – Ми зможемо поїхати до мене, а потім я відвезу вас назад, поки Віллербі спатиме.

– Дякую… – видихнула вона. – Поле, я… мені вас так бракувало…

– Мені вас теж, – тихо мовив він.

Тоді легенько поцілував її, питаючи себе в думці, чи приємно цілувати найвродливішу жінку в світі. Виявилася, що приємно.

– Мені треба йти, – прошепотіла Мері. – Вони можуть щось запідозрити.

– До зустрічі, – сказав він.

Вона квапливо пішла коридором до американського бару.

Дарк не поспішаючи поминув вестибюль, вийшов на вулицю і попрямував до своєї машини, міркуючи про те, чи не надміру заволоділа його почуттями красуня Лора Смайт, чи то пак Мері Стенз. “Це теж робота, – мовив він сам до себе. – Треба ж мені якось завоювати її довір’я. Така красуня – чудова принада для першого-ліпшого нерозважливого зальотника. Скажімо, для того ж Фасберже. А в мене є ще й інша мета – мій репортаж”.

Та всім тим думкам, хоч які б цинічні й жорстокі вони були, бракувало щирості, і Дарк сам знав це краще за будь-кого іншого. Дивна річ – його зовсім не хвилювала довершена штучна врода дівчини. Для нього вона була, як і раніше, просто Мері Стенз, а не чарівна Лора Смайт, і сама думка проте, що до неї залицяється Фасберже, сповнювала його пекучим гнівом.

Він повернувся додому і став чекати першої години.

Розділ п’ятнадцятий

На побачення вона спізнилася. Минуло вже стільки часу від умовленої години, що Дарк, непорушно сидячи в машині й викурюючи сигарету за сигаретою, почав уже думати, чи не виявився Віллербі твердішим горішком, ніж вони сподівалися. Нарешті за десять хвилин перед другою Мері з’явилася при вході до танцювальної зали готелю, сторожко кутаючись у хутряне манто. Дарк відчинив їй дверцята і повів машину в напрямі Найтсбріджа. Дорогою вони майже не розмовляли.

Уже в квартирі, коли Мері скинула своє манто, він зміряв її оцінюючим поглядом. На ній була темно-зелена сукня, що вигідно відтіняла красу обличчя та постаті. Дівчина здалася Даркові блідою та стомленою, проте, могла б успішно претендувати на титул “міс Всесвіт”. Певне, доктор Рафф уже закінчив свій дослід, подумав Дарк. Навряд чи можна додати ще щось до цієї досконалої вроди.

– Це вже завершальна стадія, Поле, – сказала Мері, коли він поналивав чарки. – Лишилося ще тижнів зо два, а може, й тиждень. Тим часом вони визнали за краще тримати мене в “Онікс-Асторії” під охороною. Мною зацікавилася преса.

– Я знаю, – мовив Дарк. – Мав нагоду розмовляти з Джефкотом із “Діспетча”.

Вона поволі пила з чарки.

– Поле, – спитала занепокоєно, – ви таки збираєтесь опублікувати цю історію?

– Атож, – твердо відказав Дарк.

– Ви… ви гадаєте, це буде розумно?

Він здивовано звів на неї очі.

– Я хочу сказати тільки от що, – вела вона далі. – Коли вже на те пішло, то чого, ви сподіваєтесь цим досягти? Рекламні трюки – звичайнісінька річ, і далеко не всі вони чисті з погляду етики. І цей такий самий, з тією тільки різницею, що він якнайближче торкається мене.

– До чого це ви ведете, Мері? – спитав Дарк.

Вона присунулась ближче і серйозно глянула йому в очі.

– Я надто багато втрачаю, Поле. Коли говорити цілком щиро, фірма “Черіл” дала мені те, чого я ніколи в житті немала. Колись я спробувала стати акторкою і зазнала невдачі. Тепер становище змінилося. Цей дослід міг би звести мене на ноги й відкрити переді мною непогане майбутнє.

– Але ж це майбутнє за всіх обставин залишиться за вами, – зауважив Дарк. – Потерпіти можуть Еміль Фасберже і його фірма, але особисто вас це не зачепить.

– Це виставить мене як дивовижу, – мовила вона.

– Вас однаково трактуватимуть як дивовижу, Мері. В тому-то й полягає мета всієї рекламної кампанії– показати, як завдяки “Врододію” проста, майже негарна дівчина стала чарівною красунею. Яка ж різниця, коли “Очевидець” розкриє, як воно було насправді?

– Така сама, як між Попелюшкою і жалюгідною піддослідною свинкою, – гірко відказала вона.

Дарк терпляче зітхнув і закурив сигарету.

– Послухайте, Мері, – мовив він. – Давайте подивимося на речі просто. Насамперед ви працюєте для “Очевидця”, пам’ятаєте? По суті, ви співробітниця мого відділу, яка має постачати відомості про цю облудну рекламну авантюру. Я визнаю, що ми й досі нічого вам не заплатили, але можу завтра ж влаштувати вам аванс – ну, скажімо, фунтів п’ятсот, – аби тільки ви не забували, кому маєте служити.

– Таж не про гроші мова, Поле! – сердито заперечила вона. – Невже ви не розумієте? Я взялася до цього, щиро маючи на меті інтереси “Очевидця” – ваші інтереси, коли на те пішло. Але тепер це вже не тільки збирання відомою тей для журнального репортажу. Вони зробили зі мною таке перетворення, якого я й уявити собі не могла, і мене це тішить. Мені подобається бути вродливою й носити гарні сукні. Це може стати для мене початком справжнього життя, Поле. Дуже вас прошу, не руйнуйте його.

Дарк з хвилину мовчки ходив по кімнаті, засмучений і похмурий.

– Це говорите ви чи Фасберже? – спитав він нарешті.

– Фасберже нічого про вас не знає. Ані того, що я зв’язана угодою з “Очевидцем”. Та й, зрештою, мені байдуже до Фасберже чи до будь-кого з них…

– Ви думаєте тільки про себе, – закінчив він.

– Не тільки про себе. Я думаю і про вас. Невже ви й досі не зрозуміли, Поле? Я люблю вас.

– Дотепно, нічого не скажеш, – кисло промимрив він. – Давайте закохуватись і забудьмо й думати про викриття “Черіл”. Це ідея Фасберже чи ваша власна?

– Я кажу правду, – просто мовила Мері. – Я не наважувалася сказати цього раніше. Мені бракувало сміливості. І коли я можу сказати про це сьогодні, то тільки завдяки тому, що зробила для мене фірма “Черіл”.

Дарк ніжно взяв дівчину за руку і підбадьорливо усміхнувся до неї.

– Давайте не будемо говорити про кохання, принаймні не тепер, – тихо мовив він. – Нехай лишень скінчиться вся ця бісова історія і ми знову станемо самі собою – отоді можна буде повернутися до речей, які справді щось важать. А поки що ми обоє втягнуті в досить неприємну інтригу і мусимо зберігати чисто ділові стосунки.

– Все буде так, як ви скажете, – погодилась вона.

– Сьогодні я радився з відповідальним редактором. Він сказав приблизно таке: друкуйте, і хай вони згорять.

– Цебто – друкуйте, і хай ми всі згоримо.

Він закурив нову сигарету й замислено подивився на дівчину.

– Я добре розумію вас, Мері. Розумію, як ви хочете зберегти все, що дав вам цей дослід. Я також хочу, щоб ви його зберегли. Якби я хоч на мить припускав, що наше викриття вам серйозно пошкодить, то, не вагаючись, відмовився б од нього.

– Хотіла б я знати… – пробурмотіла вона. – Хотіла б знати, чи ви думали коли-небудь про мене інакше, ніж про джерело інформації, що ним можна скористатися задля вигоди “Очевидця”?

– Влучний удар, – зауважив він, криво посміхнувшись. – Так от, я мушу докладати всіх зусиль, аби не перейматися тим, що ви на сьогодні чи не найвродливіша жінка в Європі, а може, й на всій східній півкулі чи навіть у цілому світі. Я повинен робити своє діло і робитиму його доти, доки стане моїх сил.

– Ви дуже наполегливий, – мовила Мері.

– Я дуже впертий, – визнав він.

Вони з хвилину мовчали, заглибившись у свої суперечливі думки. Раптом Дарк спитав:

– Гадаю, Фасберже веде рішучий наступ?

– Можна сказати, що так, – погодилась вона, – але я знаю, як його приборкати. Кумедна річ – кілька тижнів тому він не кинув би на мене й побіжного погляду, а тепер не може відвести очей. Та й не тільки він. Деякі чоловіки в павільйоні просто нестерпні, і єдиний порятунок – що їх багато.

– Вам треба звикати до того, що вродлива жінка притягує до себе чоловіка, мов потужний електромагніт, – сказав Дарк. – Ще матимете доволі мороки, боронячись від них.

Вона сумно всміхнулася.

– Є тільки один чоловік, від якого я не хотіла б боронитися…

Дарк пустив цей натяк повз вуха.

– Поки ви тут, Мері, чи можна зробити кілька знімків для історії?

– Можна, – дозволила вона.

Деякий час він порався з фотокамерами та освітлювальним приладдям, тоді зробив серію знімків з різних точок.

– Мабуть, я не зможу більше прийти, – сказала Мері. – Надто часто зникати ризиковано. Рано чи пізно Віллербі дізнається про це.

– Може, ще хоч раз, – попросив Дарк. – У самому кінці, як зразок готової продукції.

– Постараюся.

Він заходився прибирати лампи.

– Як нам підтримувати зв’язок?

– Навряд чи це можливо, – відказала вона. – Телефонні розмови Віллербі може підслухати, Мабуть, краще передати записку через Пенелопу. По-моєму, так буде безпечніше.

– Атож. Пенелопа славна дівчина.

– І ще одне, Поле. Як тільки скінчиться дослід, вони приберуть мене звідси, поки розпочнеться рекламна кампанія.

– Куди?

– Здається, на південь Франції.

Він запитливо звів брови.

– Навіщо?

– Задля безпеки. Я гратиму роль красуні-манекенниці на відпочинку.

– Скидається на те, – зауважив Дарк, – що Фасберже вскочив у халепу з цим “Врододієм”. Те, що почалось як спритний рекламний трюк, перетворилося на небезпечну вибухівку, і тепер він одчайдушно силкується запобігти, щоб хтось не підпалив гніт. Якби пощастило стримати все це в рамках рекламної кампанії, він, можливо, й викрутився б і уникнув би розголосу в пресі. Але він не врахував однієї деталі – того, що “Очевидець” узявся до цього раніш, ніж воно почалось, і що весь цей час ми дістаємо інформацію з перших рук. Оце саме те, чого Фасберже не зможе стримати. – Він позирнув на ручний годинник. – Ого, вже чверть на четверту. Мабуть, час одвезти вас до “Онікс-Асторії”. Вам треба хоч трохи поспати.

– Так, – погодилася Мері, – я й справді стомилась.

Дарк повіз її безлюдними вулицями й зупинив машину біля самого готелю.

– Незабаром побачимося, – мовив він.

Мері присунулась ближче, бліда й напрочуд гарна.

– Поле, не дуже зашкодьте мені, – прошепотіла вона.

– Постараюся.

Він обняв її однією рукою й поцілував. На мить його заполонила гаряча хвиля почуття, але він відпустив дівчину й відчинив дверцята машини.

– На добраніч, Мері, – мовив тихо.

Вона сумно поглянула на нього.

– На добраніч, Поле.

Дарк дивився, як вона входить у принишклий готель – самотня, зовсім чужа цьому дивному світові розкоші й краси, безжальної комерції і войовничої преси, що міцно обплутав її своїми тенетами.

Він стомлено зітхнув, увімкнув мотор і поїхав назад.